Роль та місце принципу гендерної рівності в сучасному міжнародному праві

Досягнення суттєвого скорочення розриву в оплаті праці жінок і чоловіків є одним із завдань, включених до Європейської стратегії зайнятості. Це завдання може бути виконаним за умов багатоаспектного підходу, який включає викорінення сегрегації в освіті, а також трансформацію ґендерних стереотипів. Країни-члени, таким чином, мають розв'язати проблему розриву в заробітній платні через розв'язання проблем, які лежать біля її витоків.

У процесі прийняття рішень Європейська Комісія приділяє велику увагу досягненню ґендерного балансу. Жінки, як і раніше, недостатньо представлені в політичній та економічній сферах. Це свідчить про дефіцит демократії як на європейському рівні, так і в ширшому міжнародному контексті. Кількість європейських країн, в яких жінки досягли вищих політичних посад, можна перелічити на одній руці. По всій Європі тільки одна з п'яти міністрів є жінкою. Серед членів національних парламентів показник не набагато кращий. У бізнесі лише 3% жінок є президентами правління у великих компаніях.

У 1996 р. Рада міністрів ЄС надала офіційну рекомендацію країнам-членам запровадити законодавчі, регуляторні та стимулювальні заходи для досягнення ґендерного балансу в процесі прийняття рішень. Комісія підтримує європейські транснаціональні проекти в цій сфері й запровадила потужну базу даних щодо участі жінок і чоловіків у процесі прийняття рішень з метою поліпшення статистики й моніторингу процесу встановлення ґендерної рівності в цій сфері.

Іншим аспектом зайнятості є життя за межами роботи. Залучення жінок до ринку праці не може відбутися без перегляду домашніх і сімейних обов'язків як жінок, так і чоловіків. Баланс між роботою та життям - гармонізація часу, витраченого на сімейні та робочі обов'язки є ключовим моментом для зайнятості жінок і чоловіків. Допомога людям у гармонізації їхнього життя на роботі і вдома збільшує фактор оплачуваної зайнятості, знижує ризик зубожіння та зменшує потреби в різного роду соціальних допомогах.

На засіданні Європейської Ради в Барселоні (2002 р.) лідери ЄС розглянули проблему забезпечення дитячими закладами в більш широкому контексті економічного зростання і трудової зайнятості - з метою підвищення рівня зайнятості жінок і чоловіків. До 2010 р. країни-учасниці мали забезпечити дитячими закладами 90% дітей віком від трьох років і початковою школою та 33% дітей до трьох років. Дитячі заклади мали бути доступними за ціною та місцезнаходженням, відповідної якості, для того щоб кожен, зокрема жінки, мав можливість залишити там дитину та продовжити діяльність на ринку праці. Європейський Союз рекомендував країнам-членам вжити негайних заходів для гарантії належного рівня турботи для інших утриманців, які не є дітьми - з метою запобігання виключення жінок із ринку праці.

Європейський Союз всіляко заохочує роботодавців і професійні спілки запровадити гнучкий робочий графік з метою гармонізації професійного та приватного життя. Особлива увага має приділятися чоловікам з метою трансформування виробничої культури й підтримки ґендерної рівності. Європейський Союз також закликає країни-члени і соціальних партнерів ініціювати просвітні кампанії для чоловіків, щоб стимулювати їх для розділення відповідальності за турботу про дітей.

У рамках стратегії, спрямованої на зростання економіки й зайнятості, ЄС працює над усуненням фінансових і нефінансових бар'єрів, що сприяє посиленню участі жінок на ринку праці. Ця стратегія включає усунення податкових бар'єрів і фінансової допомоги, що зумовлюють довгі перерви в кар'єрі й мають негативні наслідки для особистого розвитку та пенсійного забезпечення, а також перешкоди для переходу від допомоги до оплачуваної зайнятості. У цьому контексті Європейська Комісія презентувала успішні національні проекти, які використовують соціальний захист для досягнення балансу між професійним і сімейним життям.

Розбудова Європи, в якій як жінки, так і чоловіки будуть включені в соціальне життя, - один із пріоритетів ЄС. Процес соціального включення, розпочатий 2000 р., поставив спільні завдання для країн-учасниць - боротьбу із бідністю та виключенням із соціального життя. Старіння і забезпечення фінансової стабільності національної пенсійної системи нагальні проблеми, які постали перед країнами Європейського Союзу. Як основу для кооперації й модернізації цієї системи було встановлено спільні підходи до пенсійного забезпечення. Кожна країна-член у своєму національному контексті розробила стратегію для забезпечення адекватних і стабільних пенсій.

Останніми десятиліттями в Європі відбулися суттєві зміни в галузі освіти. Сьогодні в більшості країн ЄС кількість жінок із закінченою середньою й університетською освітою перевищує кількість чоловіків і становить 58% у рамках усього Євросоюзу. Жінки також подолали ґендерний розрив на академічному рівні: їх показник становить 41% серед докторів наук. Однак в окремих сферах освіти досі панують традиційні ґендерні стереотипи - чоловіки все ще домінують у математиці, інформатиці та інженерній справі.

Політика у сфері освіти й навчання є важливим засобом для встановлення ґендерної рівності. Освітня програма «Сократ» і тренінгова програма «Леонардо да Вінчі» сприяють встановленню рівних можливостей для жінок та чоловіків. Дані програми є новаціями в забезпеченні якісної освіти громадянам ЄС. Вони підтримують інновації, пілотні проекти, проекти стажування та обміну досвідом, розробки оглядів та аналізів, які стосуються професійної освіти, фахового консультування, однакових умов навчання, інноваційної підготовки відповідно до технологічних змін. Програми були запроваджені з метою розвитку освітньої системи, яка б уможливлювала навчання громадян упродовж всього життя, заохочувала громадян до отримання якісної освіти, створювала умови для отримання високої кваліфікації і постійного зростання професійної майстерності [197]. Європейська економіка, яка базується на науковому й технічному знанні, має бути відкритою для інновацій. Водночас, якщо жінки-студентки досить добре представлені в царині вищої освіти в ЄС загалом, їх кількість, однак, залишається досить невеликою у сфері науки й технології. Сприяння залученню жінок до вивчення цих предметів та їхньому кар'єрному зростанню в цих сферах може вивести на якісно новий рівень у європейських дослідженнях та їх практичному застосуванні.

У 1995 р. на Конференції ООН з проблем жінок 189 держав підписали Пекінську платформу дій (далі - Платформа). Вона окреслює 12 сфер, у яких необхідно поліпшити статус жінок, починаючи з бідності і прав людини й закінчуючи охороною здоров'я та освітою. Прогрес у цій сфері був переглянутий у 2005 р. в Нью-Йорку. Європейський Союз зобов'язався поліпшити статус жінок відповідно до цих цілей як на європейському, так і на глобальному рівні. Підтримка ЄС Пекінської платформи дій була підтверджена на найвищому політичному рівні - Головами урядів на саміті Європейської Ради в Мадриді в грудні 1995 р. З 1999 р. Європейська Рада кожного року оцінює досягнення в цій сфері. У дванадцяти сферах були розроблені кількісні та якісні індикатори для оцінювання прогресу реалізації Пекінської платформи дій.

Не можна також не згадати про насилля щодо жінок, яке є порушенням людських прав але все ж існує майже в усіх країнах і серед усіх верств населення. Викорінення всіх форм насилля щодо жінок є одним із пріоритетів ЄС. Європейська Комісія реалізує специфічні програми та фінансує проекти у сферах просвітництва, запобігання насиллю й підтримки жертв насилля і торгівлі. Відповідно до принципу взаємодопомоги боротьба з насильством належить до сфери відповідальності країн-членів ЄС. Європейська Комісія ініціювала багато заходів у цьому напрямі з метою підтримки тісної кооперації між країнами-членами і гармонізації відповідних заходів, спрямованих на боротьбу з цим злочином. Боротьба з торгівлею жінками є частиною ширшої діяльності ЄС у справі боротьби з торгівлею людьми.

Важливо зазначити, що рекомендації щодо реалізації рівних можливостей між жінками й чоловіками адресуються не лише країнам-членам, а й усім соціальним партнерам. Наприклад, для жіночих неурядових організацій України ґендерна стратегія ЄС може бути інструментом лобіювання уряду щодо включення ґендерних пріоритетів у державну політику.

Ґендерна стратегія ЄС дає можливість громадськості, зокрема жіночим неурядовим організаціям, які захищають права людини, вимагати від уряду: інтегрувати ґендерну проблематику в усі державні плани та програми; гармонізувати національне законодавство з європейськими вимогами щодо ґендерної рівності; розвивати інституційні механізми й забезпечити фінансову реалізацію відповідних планів і програм; ввести ґендерні квоти на представництво жінок і чоловіків в органи влади всіх рівнів; послідовно проводити політику позитивних дій щодо забезпечення ґендерної рівності на ринку праці, в соціальній і політичній сферах; розробити державні програми щодо підтримки розвитку жіночого бізнесу; розвивати стратегію створення ґендерних бюджетів на національному, регіональному і локальному рівнях, які забезпечать ліквідацію розриву між політичними деклараціями щодо запровадження ґендерної рівності й бюджетними асигнуваннями; розробити механізми та стимули для гармонізації сімейного життя і професійної діяльності; розвинути суддівську практику застосування національного законодавства у сфері дотримання ґендерної рівності; узгодити з міжнародними вимогами законодавство й налагодити більш тісне співробітництво для вирішення проблеми торгівлі людьми.

Отже, ґендерна проблематика ЄС поставлена в рамки цілісної системи громадянської солідарності й досягнення соціального добробуту, а не виділена в окрему галузь. Можна підкреслити також, що політика ЄС в питаннях ґендерної рівності представлена у вигляді комплексної і чітко структурованої системи поглядів та стратегій. На основі десятилітніх практик і національного досвіду в цій сфері держав-членів, ЄС сформували спільний стандарт розуміння й реалізації ґендерної рівності стосовно обох статей на всіх рівнях суспільної взаємодії - приватного та публічного життя.

Окрім цього, специфікою законодавства у сфері захисту прав жінок країн ЄС є включення до нормативно-правових актів положень про службу омбудсмена з питань рівності статей, яка є незалежним урядовим органом. До завдань омбудсмена входить надання інформації щодо законодавства, яке гарантує рівність статей, розгляд скарг осіб, які вважають себе потерпілими від дискримінації. Його служба публікує різного роду бюлетені та річні звіти, у яких докладно розглядаються конкретні випадки дискримінації. Такий метод роботи сприяє підвищенню правової грамотності жінок. У Швеції омбудсмен має право захищати розглянуту ним скаргу в суді. У Норвегії та Фінляндії він щорічно розглядає і виносить рішення стосовно 200-300 скарг, не враховуючи відповіді на телефонні дзвінки. Основна мета запровадження посади омбудсмена - створення органу, більш доступного, ніж суд, для громадян, які зазнали дискримінації й потребують допомоги.

Також зазначимо, що на сьогоднішній день право, як основний регулятор суспільних відносин, сьогодні перебуває у т.з.трансформаційному періоді, який характеризується зміною моральних устоїв суспільства. На прикладі феміністичних рухів, останнім часом активізувалася боротьба представників секс меншин з проявами дискримінації по відношенню до них. Прийняття та повага до вибору кожної окремої людини є проявом толерантності. В Декларації ЮНЕСКО про принципи толерантності 1995 р., толерантність визначається як «повага, прийняття і правильне розуміння багатої різноманітності культур нашого світу, форм самовираження і способів прояву людської індивідуальності. Їй сприяють знання, відкритість, спілкування і свобода думки, совісті й переконань... . Це не тільки моральне зобов'язання, але й політична й юридична вимога...» [49, ст. 1].

Європейська конвенція про захист прав людини й основоположних свобод 1950 р. закріплює право людини на повагу до її приватного та сімейного життя (п.1 ст. 8) [112]. Доктрина невтручання з боку держави полягає в тому, що вона чітко закріплює право на недоторканність приватного життя. У демократичному суспільстві індивід має право на повсякденне життя без нагляду або контролю за його діяльністю з боку держави.

Говорячи про представників сексуальних менших, слід перш за все, визначити питання ґендерної ідентичності, яка визначається як глибоке усвідомлення тією чи іншою особою внутрішніх та індивідуальних особливостей ґендерної належності, що може як збігатися, так і не збігатися зі статтю за народженням, включаючи індивідуальне відчуття свого тіла й інші прояви ґендеру (тобто «ґендерне самовираження»), такі як одяг, мова й манера поведінки [165].

«Ґендерна ідентичність» останнім часом все більше розглядається як правова категорія, і тому постає нагальна необхідність розробки як на національному так і міжнародному рівні відповідних документів, які б регулювали питання визначення статусу осіб, які є представниками ЛГБТ та забезпечували їх економічні, політичні, трудові та ін. права.

Діяльність ЄС на сьогоднішній день включає в себе розробку правових механізмів недискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності. Про це йдеться, зокрема, у Лісабонському договорі від 2009 р., (Конституції ЄС) і в Резолюції Європейського парламенту від 28 вересня 2011 р. щодо прав людини, сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності (2013/C 56 E/12).

Однак, остаточно розробленої процедури щодо зміни статі на теренах ЄС поки що немає. Однак, Амстердамський договір Євросоюзу 1997 р. закріпив рух «Gender Mainstreaming» як офіційну стратегію, що в документах ООН визначена як «основна глобальна стратегія сприяння ґендерній рівності», обов'язкова для всіх держав - членів ООН [283]. Таким чином, основним документом, який є спільним для виконання в усіх країнах-членах ЄС, в тому числі, з питань «ґендерної ідентичності» є Європейська конвенція з захисту прав людини та основоположних свобод 1950 р., у якій відзначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою (ст. 14) [112].

Питання зміни статі, зокрема, питання хірургічного втручання як умови зміни статі, вирішується на національному рівні кожної держави. Так, Вищий адміністративний суд Австрії в 2009 р. постановив, що обов'язкове хірургічне втручання не є необхідною умовою для зміни статі (й імені). У Німеччині, в тому ж році, Вищий федеральний суд ухвалив рішення, відповідно до якого «хірургічне втручання як умова зміни ґендеру дедалі частіше розглядається як проблематичне й уже не визнається прийнятним серед експертів» та зобов'язав державу внести зміни до законодавства.

В ЄС першою країною, яка дозволила трансґендерам змінювати в офіційних документах стать без проведення операції, більше десяти років тому стала Німеччина [190]. Разом з тим з 1 листопада 2013 р. в цій країні набули чинності зміни до сімейного законодавства, згідно з якими за рішенням батьків у свідоцтві про народження дитини може не вказуватись її стать [20].

Швеція в своєму національному законодавстві не відносить транссексуалізм до переліку психіатричних хвороб, а проблема статевої ідентичності вирішується на рівні сімейного лікаря або ж фахівця-сексопатолога. Крім того, вік, який дає можливість коригувати стать, становить 16 років. І ще один факт: пара може усиновити дитину, незалежно від того, гомосексуальна вона, гетеросексуальна чи це пара транссексуалів [193].

За чинним же законодавством Іспанії (зокрема, «Ley de Identidad de Gйnero» -«Закон про статеву ідентичність») транссексуали мають можливість змінити ім'я в паспорті навіть до операції зі зміни статі. У даному разі необхідно надати довідку від лікаря, яка підтверджує, що фізіологічна стать людини не збігається з її істинною ґендерною ідентифікацією [165].

Слід також відзначити, що європейській практиці відомі окремі випадки обмеження прав осіб, які змінили стать, у сфері соціального забезпечення. Проте, їх порушені права відновлювалися в судовому порядку. Так, у Великій Британії не передбачено право на змiну статі у свідоцтві про народження. Сара Річарді в 1942 р. народилася особою чоловічої статі, а в 2001 р. змінила стать на жіночу. Коли вона досягла пенсійного віку для жінок (60 років), їй відмовили в наданні цього права, оскільки в акті громадянського стану стать заявника була чоловічою, а пенсійний вік чоловіків становив 65 років. Річарді оскаржила рішення національних судів до Вищого суду Європейського Союзу, який у 2006 р. задовольнив її вимогу [85].

Концепція толерантного суспільства, гарантується ліберальним законодавством країн-членів ЄС. На високому рівні регулюються питання боротьби з дискримінацією. Це є позитивною тенденцією і прикладом того як право, зокрема міжнародне право має слідувати вимогам часу і змінюватися відповідно до суспільних транформацій.

Слід також відзначити діяльність Ради Європи, Комітет міністрів якої в 2010 р. одноголосно прийняв Рекомендації щодо заходів для подолання дискримінації на основі сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності CM/Rec(2010)53. Даний документ рекомендує країнам - членам РЄ впровадити низку заходів щодо вдосконалення законодавства у сфері забезпечення прав окремих соціальних груп - ЛГБТ. Зокрема, заборона дискримінації їх в трудовій сфері, в сфері освіти, охороні здоров'я, забезпечення їм свободи асоціацій і мирних зборів, невтручання у приватне і сімейне життя. Визначено порядок обліку факторів гомофобії/трансфобії при розслідуванні правопорушень.

В 2010 році Парламентською Асамблеєю Ради Європи було ухвалено два документи стосовно дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності Резолюцію 1728 (2010) та Рекомендацію 1915 (2010). Ці два документи фокусуються на необхідності застосування базового принципу, за яким права людини є універсальними та належать усім людям рівною мірою, спеціальних дій із забезпечення всеосяжного дотримання прав людини стосовно ЛГБТ-осіб.

Аналізуючи досвід становлення ґендерниx стандартiв в Аргентині, слід відмітити, що в 1967 р. був прийнятий Закон № 1732, який регулював медичні відносини. Відповідно до його положень, хірургічна корекція статі (і відповідно процес внесення відповідних змін до документів, що посвідчують особу) могла бути здійснена лише на підставі судового рішення. Пізніше, 30 листопада 2011 р., в нижній палаті парламенту Аргентини був розглянутий законопроект «Про ґендерну ідентичність», який 8 травня 2012 р. було прийнято верхньою палатою парламенту. Даний Закон більшість фахівців у сфері ґендерної рівності вважають одним із найпрогресивніших у світі. Його особливістю є те, що це перший нормативно-правовий акт, який повністю присвячений питанням правового визнання ґендерної ідентичності громадянина з боку держави. Даний Закон одразу став еталоном для всіх країн, і саме він був рекомендований Європарламентом як зразок для країн-членів ЄС. Важливо, що зазначений Закон дозволяє громадянам офіційно змінювати ім'я та стать за власним бажанням, без спеціального дозволу суду.

«Ґендерна ідентичність» у вищеназваному Законі визначена як внутрішнє й індивідуальне сприйняття людиною своєї статі, яке може як збігатися, так і не збігатися з біологічною статтю, що була визначена при народженні, включаючи особливий тілесний досвід. Тобто, в кожної людини є дві статі - біологічна й соціальна. І не виникає жодних правових проблем, якщо ці статі збігаються. Однак, у випадках невідповідності біологічної та соціальної статі особа повинна мати право на власну ґендерну ідентичність, через зміну статі хірургічним шляхом і внесення відповідних змін до документів, які посвідчують особу [38]. Таким чином, немає вимоги таким особам надавати висновок психіатричного закладу (т.з. психіатричну експертизу) для правового визнання ґендерної ідентичності, інформованої згоди громадянина достатньо.

Цим Законом, було встановлено лише дві умови, за яких особа може змінити стать: бути не молодшою 18 років; звернутися до Державного бюро демографічної статистики або до його регіональних представництв із запитом-вимогою про зміну даних у свідоцтві про народження та видачі нового ідентифікаційного документа (паспорта) із серією й номером такими, як і в попередньому [38]. При цьому, процедура зміни статі в офіційних документах не тягне за собою наслідків у формі зміни прав та обов'язків, які мала особа до відповідних змін. Інформація про зміну статі та ім`я особи є конфіденційною, і публікація такого роду інформації можлива лише з дозволу особи, яка змінила стать. Формальна ж процедура зміни статі в офіційних документах є повністю безоплатною, а сама ж хірургічна операція щодо зміни статі включається до системи державного (приватного) медичного страхування [38].

Аналізуючи вищевикладене, можна простежити тенденцію до вироблення певних міжнародних стандартів у питанні ґендерної ідентичності. Це виражається, у можливості останніх змінити стать та ім`я в офіційних документах як після проведеної щодо них хірургічної корекції статі, так і без хірургічного втручання (на основі психологічної експертизи). Також, ці особи не повинні бути обмеженими у праві на вступ у шлюб ні до, ні після зміни статі (заборона дискримінації в сімейних правовідносинах). І що, не менш важливо, не допускається їх дискримінація в соціальній, економічній, трудовій на інших сферах.

Підсумовуючи вищевикладене, слід відзначити, що діяльність міжнародних організацій на сьогоднішній день прямована на те, щоб на міжнародному рівні регламентувати вирішення питань, які пов`язані тільки з правами жінок, але й питань певних соціальних груп, на які до сьогодні закривали очі.

2.2 Діяльність міжнародних неурядових організацій у сфері забезпечення ґендерної рівності

Зміни суспільних відносин, політичні трансформації, глобалізація, бурхливий технологічний розвиток - все це вносить свої корективи в міжнародні процеси та структуру міжнародних відносин, впливаючи на появу нових акторів міжнародних відносин - міжнародних неурядових організацій. Неурядові організації відіграють ключову роль у формуванні громадянського суспільства всередині держави, а також впливають на міжнародні політичні процеси. В більшості випадків робота НУО зосереджується на соціальних питаннях, а саме на захисті прав найбільш незахищених та вразливих верств населення. Поряд з діяльністю міжнародних організацій НУО беруть активну участь у реалізації та захисті принципу ґендерної рівності.

Неурядові організації, в тому числі міжнародні, активно впливають на формування громадянської свідомості, виражають думки суспільства, доводячи їх до владних структур. Збирають численні мітинги як всередині країн, так і одночасно на різних континентах. Такі зібрання показують, що ґендерна рівність не є ізольованою проблемою однієї держави. Так, 21 січня 2017 р. більше 4,5 млн учасниць та учасників вийшли на вулиці міст у різних країнах світу (673 локації), протестуючи проти політики, яку задекларував новообраний президент США Дональд Трамп, адже США є супердержавою, очільник якої відчутно впливатиме на глобальну політичну ситуацію [84]. В США ця акція стала найчисленнішим вуличним протестом з часів протестів проти війни у В'єтнамі й однією з найбільших правозахисних акцій усієї планети за історію людства.

Численні негативні висловлювання Трампа щодо прав людини, жінок, мігрантів та ЛГБТ-осіб викликали справжнє демократичне цунамі у перший же день його президентства. Громадяни та громадянки, які по-іншому, аніж Трамп, бачать цілі та цінності внутрішньої і зовнішньої політики США, вирішили показати себе і змусити президентську адміністрацію «почути їхні голоси».

Подія почалась під назвою «Жіночий марш на Вашингтоні» й була викликана зневажливими висловлюваннями новообраного президента щодо жінок. Первинним гаслом протесту було «Права жінок - права людини». Проте, до нього швидко доєднали інші важливі гасла, які описують те, як прогресивна частина американського суспільства бачить власне майбутнє.

Хвиля протестів проти політики Трампа продемонструвала, що спільноти громадян/ок планети Земля, об'єднані навколо спільних цінностей попри будь-який можливий національний, расовий, релігійний, культурний та інший поділ, можуть стати впливовими політичними гравцями. Саме ці люди повертають істинне значення демократії й намагаються вплинути на хід історії, повернути політиків обличчям до майбутнього, а не минулого [84].

Важливою формою діяльності НУО є, поряд з цим, проведення їх форумів перед офіційними зустрічами з урядів з представниками ООН. Мета таких форумів - проінформувати міжнародне співтовариство про позицію неурядових організацій у сфері забезпечення ґендерної рівності і забезпечити їм можливість впливати на прийняття міжнародних документів, які регулюють цю сферу. Неурядові організації працюють з проектами відповідних документів, готують пропозиції щодо формулювання текстів документів, вносять поправки до офіційних документів тощо. Представники російських жіночих НУО впевнені, що подібна робота дає змогу враховувати й посилювати регіональні інтереси країни [159, с. 3]. Західні НУО активно взємодіють з офіційними урядовими делегаціями і порівняно із пострадянськими більш численні і мають набагато більший досвід подібної роботи. Така їх відмінність впливає на ефективність лобіювання ними інтересів свого регіону, що також визначає пріоритети в ресурсному та фінансовому забезпеченні перед іншими НУО.

Робота спеціалізованого органу ООН, Управління Верховного комісара у справах біженців (УВКБ), з НУО має прагматичний характер і поширюється на такі сфери діяльності НУО, як надання матеріальної і правової допомоги біженцям, серед яких велику частку складають саме жінки. Неурядові організації надають також консультації із таких соціальних питань: як використати існуючу інфраструктуру для отримання соціального страхування та інших виплат; як знайти юристів або осіб, які мають знання в галузі юриспруденції; для оскарження неправомірних юридичних рішень тощо. Організації можуть надавати подібні консультації як за дорученням УВКБ і за їх фінансової підтримки, так і за власної ініціативи, або ж самостійно надавати допомогу й забезпечувати системне їх надходження та розподіл. Подібна практика взаємодії міжнародних організацій поширена і в Європі. Наприклад, будь-яка НУО може звернутися з проханням узяти участь у зустрічах ОБСЄ за умови, що така організація не була пов'язана з терористичною діяльністю [146, с. 13-16].

Стаття 71 Статуту ООН передбачає, що «Економічна та Соціальна Рада уповноважується проводити належні заходи для консультацій з неурядовими організаціями, зацікавленими в питаннях, що входять до її компетенції. Такі заходи можуть бути погоджені з міжнародними організаціями, а за необхідності - з національними організаціями після консультації із зацікавленим членом Організації» [47, с. 24].

На другій сесії ЕКОСОР були затверджені «Заходи з консультацій з неурядовими організаціями» [206], в яких передбачено, що НУО, яким буде наданий консультативний статус, ділять на три категорії: «А», «В» і «С». До категорії «А» належать організації, для яких основне значення мають більшість галузей діяльності ЕКОСОР; до категорії «В» - організації, для яких основне значення мають лише деякі сторони діяльності ЕКОСОР; до категорії «С» - інші організації, здатні сприяти й надавати допомогу ЕКОСОР у її роботі. Відповідно до ст. 71 Статуту ООН при ЕКОСОР був створений Комітет з неурядових організацій.

На І сесії Комісії зі становища жінок представники Білорусі та Австралії [244, с. 155] внесли дві пропозиції щодо питань про НУО. У пропозиції Білорусії, що була тоді зроблена ЕКОСОР, рекомендувалося звернутися до урядів країн-членів, щоб останні спряли у створенні в їх країнах неурядових демократичних організацій, метою діяльності яких було б утвердження рівноправ'я жінок і чоловіків у різних сферах життєдіяльності: політичній, економічній, соціальній та ін. Комісія більшістю голосів відхилила цю пропозицію, прийнявши пропозицію Австралії, яка стосувалася сприяння створенню жіночих організацій, що опікувалися б політичними, економічними, соціальними та іншими проблемами.

Згодом, на X сесії ЕКОСОР до «Заходів з консультацій з неурядовими організаціями» були внесені певні зміни, спрямовані на обмеження прав НУО й на розширення повноважень Комісії з неурядових організацій [207]. Так, необхідно щоб цілі і завдання цих організацій відповідали цілям і завданням ООН, для того щоб отримати консультативний статус при ЕКОСОР. Окрім цього, такі організації повинні опікуватися проблемами, що входять до компетенції ЕКОСОР, та стосуватися міжнародних економічних, соціальних, культурних, просвітницьких питань, питань охорони здоров'я та інших, пов'язаних з ними питань, а також питань прав людини. При цьому, організації зобов'язуються допомагати ООН у її роботі та сприяти ознайомленню з принципами її діяльності відповідно до своїх власних завдань і цілей, а також до характеру та обсягу своєї діяльності й компетенції. Важливо, що організації, які прагнуть отримати консультативний статус при ЕКОСОР повинні також мати міжнародний характер, сталу репутацію, та висловлювати думку, яка представляє інтереси широких громадських кiл.

Міжнародні НУО з консультативним статусом при ЕКОСОР як категорії «А» так і «В» мають право на отримання документації ООН та на поширення в органах ООН своєї власної інформації. Вони можуть відвідувати відкриті засідання ЕКОСОР та її органів, а їх представники мають право публічно виступати в органах ЕКОСОР.

Варто, однак відмітити певні відмінності, які існують між цими двома категоріями консультаційного статусу. Так, статус категорії «А» надається міжнародним неурядовим організаціям, пов'язаним із більшістю видів діяльності ЕКОСОР. Такі організації сприяють досягненню цілей ООН та тісно пов'язані з економічним і соціальним життям представлених ними районів, їх членський склад має широко представляти інтереси основних верств населення в багатьох державах. Організації, які мають консультаційний статус категорії «А» мають можливість пропонувати Секретаріату ООН, за посередництвом Комітету з неурядових організацій ЕКОСОР, включити в попередній порядок денний Ради питання, що мають для них особливий інтерес. Відмова в цьому питанні є остаточною і це питання не підлягає повторному розгляду. Доповіді НУО з консультаційним статусом категорії «А» не повинні перевищувати 2000 слів.

Статус категорії «В» надається міжнародним неурядовим організаціям, що мають спеціальну компетенцію лише в деяких сферах діяльності ЕКОСОР. Такі організації не мають права вносити пропозиції щодо порядку денного. Доповіді, які представляються організаціями категорії «В» не повинні перевищувати 500 слів.

Питання про надання того або іншого консультаційного статусу організації вирішується простою більшістю в Комітеті з неурядових організацій. Організації, які не мають консультативного статусу, але які, на думку ЕКОСОР чи Генерального Секретаря ООН, можуть час від часу робити корисний внесок у роботу Ради в рамках своєї компетенції, включаються у спеціальний список. Ці НУО можуть на прохання Ради або її допоміжних органів робити консультації, але представники таких організацій позбавлені права бути присутніми на відкритих засіданнях ЕКОСОР, за виключенням випадків, коли на засіданнях ЕКОСОР, розглядаються питання, які входять до їх компетенції. Крім цьому, за пропозицією Генерального Секретаря ООН вони можуть направляти письмові заяви Раді. Також надання консультативного чи іншого аналогічного статусу НУО передбачений у співробітництві зі спеціалізованими установами ООН: МОП, ЮНЕСКО та ін.

Консультативний статус при ЕКОСОР має цілий ряд організацій, які опікуються проблемами становища жінок у суспільстві та ґендерної рівності. Позиція останніх є різною, але в той же час їх роль у вирішенні вищезазначених питань є досить суттєвою. Передусім, слід відзначити НУО, діяльність яких направлена на захист інтересів працюючих жінок, це наприклад Міжнародна демократична федерація жінок (далі - МДФЖ), яка була створена 1 грудня 1945 р. в Парижі на міжнародному конгресі 180 національних жіночих організацій. Міжнародна демократична федерація жінок виникла як організація, що об'єднує прогресивних жінок усіх континентів (навіть держав, які борються за незалежність). Основна ціль МДФЖ полягає в сприянні партнерським відносинам між чоловіками та жінками в усіх сферах. Окрім цього, часто на її форумах обговорюються питання охорони інтересів матері й дитини, боротьби за мир, за роззброєння та національну незалежність (Конгрес в Будапешті в 1948 р., Конференція жінок Азії в Пекіні в 1949 р., Всесвітній конгрес жінок у Копенгагені в 1953 р., Конференція жінок Латинської Америки в Ріо-де-Жанейро в 1954 р., Конгрес у Відні в 1958 р., Конгрес в Москві в 1963 р., семінар з охорони материнства та дитинства в Бамако (Малі) у 1965 р., семінар в Римі з питання про участь жінок у суспільному житті в 1966 р., семінар в Чилі, присвячений зростаючій ролі жінок в економічному, соціальному, культурному та політичному житті в 1968 р., семінар в Мехіко із захисту права жінок та дітей на життя, добробут і освіту, Конгрес в Гельсінкі, присвячений ролі жінки в сучасному світі, у 1969 р. та ін.).

В 1947 р. МДФЖ надано консультативний статус категорії «В» при ЕКОСОР, а в 1954 р. її такого статусу позбавили, через обвинувачення зі сторони представника США в невідповідності діяльності цієї організації цілям і завданням ООН, підриванні нею авторитету ООН. Після такої гучної дискредитації МДФЖ, остання протягом багатьох років намагалася довести протилежне, і в результаті, в 1966 р. МДФЖ був знову наданий статус категорії «В» при ЕКОСОР.

В ЮНЕСКО, МДФЖ має консультативний статус категорії «С» (що означає - відносини взаємної інформації), хоча останніми роками точаться дискусії з приводу переведення останньої у категорію «В», але через опір ряду країн, поки що це питання остаточно не вирішено.

Ще однією НУО, що активно бореться за захист прав жінок та їх інтересів є Всесвітня федерація профспілок (далі - ВФП). Вона має консультативний статус категорії «А» при ЕКОСОР та ЮНЕСКО і головний консультативний статус при МОП. Всесвітня федерація профспілок бореться за покращення умов праці всіх трудящих, а також проти дискримінації жінок на ринку праці. Позиція ВФП з вищезгаданих питань відображена в ряді її документів, зокрема, в Хартії соціального страхування, прийнятої V Всесвітнім Конгресом Профспілок (Москва, 4 - 15 грудня 1961 р.). Ця Хартія передбачає не тільки оплачувані відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами, але безоплатне медичне обслуговування під час вагітності, пологів та після пологів. Окремі положення документів ВФП знайшли відображення в міжнародно-правових актах МОП. Так, на Конференції працюючих жінок у Бухаресті, яка відбувалася з 11 по 16 травня 1964 р., була прийнята Хартія економічних та соціальних прав працюючих жінок. Велика кількість положень були згодом відображені в Резолюції МОП про становище жінок у країнах, що розвиваються, 1964 р., Рекомендації МОП 1965 р. про працю жінок із сімейними обов'язками та ін.

Також слід відзначити діяльність деяких прогресивних НУО, діяльність яких присвячена питанням рівноправ'я жінок, боротьбі проти дискримінації за ознакою статі, наприклад, Міжнародної Ліги жінок за мир та свободу (яка має консультативний статус «В» при ЕКОСОР та ЮНЕСКО), Міжнародної Асоціації юристів-демократів (МАЮД), яка була створена в 1946 р. (має консультативний статус «В» при ЕКОСОР та статус «С» при ЮНЕСКО), Міжнародної Федерації жінок-юристів (МФЖЮ) (має консультативний статус «В» при ЕКОСОР та статус «С» при ЮНЕСКО) та ін.

Однак, слід відмітити, що демократичні НУО в органах ООН поки що в меншості, і обмежені у праві отримання більш високого консультативного статусу, тим самим позбавлені можливості виступати на засіданнях органів ООН.

Слід також відмітити Міжнародну раду жінок (далі - МРЖ), яка займає досить феміністські позиції на міжнародній арені та має консультативний статус категорії «В» при ЕКОСОР. Вона є однією з перших організацій (створена в 1888 р.), яка об'єднала жінок з аристократичних і заможних кіл майже 60-ти національних організацій. Офіційними, від початку свого існування, цілями діяльності МРЖ проголошено боротьба за рівну плату за роботу рівноцінної вартості та усунення всіх видів нерівності стосовно жінок, але останнім часом увага представників МРЖ все таки більше зосереджується на благодійній діяльності.

В свою чергу, Міжнародний альянс жінок (далі - МАЖ) (який також має консультаційний статус категорії «В» при ЕКОСОР), створений ще в 1904 р. під назвою Міжнародний альянс жінок-суфражисток, більше опікується питаннями працюючих жінок. У МАЖ входять 52 національні асоціації з 38 країн [64]. Організація виступає за здійснення рівноправ'я жінок у всіх сферах життя та діяльності, за політику миру, та проти гонки озброєнь.

Крім цього, активну роботу в органах ООН веде нечисленна, але відома широкому колу неурядова жіноча організація - Інтернаціонал відкритих дверей (далі - ІВД), створений у 1929 р. Вплив цієї організації досить відчутний у західноєвропейських країнах, оскільки ІВД виступає за рівний допуск жінок до всіх професій та професійної освіти, за здійснення принципу рівної оплати за працю рівної цінності тощо. Однак, ІВД заперечує необхідність охорони материнства та заборону праці жінок на шкідливому виробництві, вбачаючи в цьому створення привілеїв для жінок, що, перешкоджає здійсненню принципу ґендерної рівності і сприяє дискримінації жінок на ринку праці. Також, ІВД не визнає необхідності спеціальної охорони праці жінок, а виступає за рівну охорону праці як для чоловіків, так і для жінок. Важливо відмітити, що досить жорсткою є позиція ІВД стосовно виходу жінок у декретну відпустку. Так, на їх думку відпустка у зв`язку із пологами та вагітністю не повинна відрізнятися від відпустки за станом здоров`я. Цю позицію представники ІВД дуже часто пропагують у своїх виступах в органах ЕКОСОР, що, в свою чергу, може в результаті негативно вплинути на рішення, які будуть прийматися міжнародним співтовариством стосовно материнського статусу жінок та їх можливостей поєднання материнства і кар`єри. Неможливість ефективно поєднувати основні складові життя жінки, збільшують психологічне та фізичне навантаження, шкодять здоров'ю самих працюючих жінок-матерів та їх родин, оскільки основний тягар догляду за членами сім`ї та виховання дітей, все ще покладено на жінку.

Досягнення рівноправ'я жінок і чоловіків у громадянських, політичних, економічних та соціальних правах є офіційними цілями такої НУО як Міжамериканська комісія зі становища жінок (МАКЖ). Вона була створена в 1928 р. на VI Міжамериканській конференції. Починаючи з 1940 р. МАКЖ регулярно проводить сесії та організовує семінари з питань становища жінок. Міжамериканська комісія зі становища жінок щорічно подає на розгляд Комісії зі становища жінок доповідь про свою діяльність і виступає за проведення необхідних реформ у межах держав-членів.

Міжнародною неурядовою організацією, діяльність якої повністю і цілком заснована на виконанні Загальної декларації прав людини 1948 року, є International Society for Human Right (ISHR), яка має статус консультанта при Раді Європи та членом Комітету НУО при Раді Європи. Водночас, має статус спостерігача при Департаменті суспільної інформації ООН та в Комітеті з прав людини в Африці. International Society for Human Right була заснована в 1972 році, має представництва в понад 20-ти державах, де працює майже 20 000 осіб. Фінансуються проекти ISHR за рахунок благодійних внесків.

Варто відзначити також, Medical Women`s International Association (МWІА), яка є міжнародною неурядовою організацією. Її метою, є зокрема, сприяння співпраці жінок­лікарів у різних державах світу, підтримання їхніх інтересів на національному та міжнародному рівнях, розвиток дружніх відносин та взаєморозуміння між жінками всього світу, які обрали таку важливу професію - лікаря. Нині MWIA має представництва на п`яти континентах (в 70 -ти державах), Форуми і дискусії MWIA є дуже гострі і одночасно дуже дієві, оскільки зважаючи на рідноманітні культурні, в тому числі медичні традиції, лікарі з різних куточків планети обмінюються новими ідеями та здобутим досвідом. Кожні три роки MWIA проводить міжнародні конгреси та генеральні асамблеї в різних країнах­членах, визначає політику й план заходів. Також важливим є її тісна співпраця з всесвітніми міжнародними організаціями такими як ВООЗ, ЕКОСОР, Фондом захисту прав дітей при ООН, Міжнародною асоціацією медичних наук [96, с. 15--16].

Також не можна не згадати Всесвітній союз жіночих католицьких організацій (має консультативний статус категорії «В» при ЕКОСОР та ЮНЕСКО), членами якого можуть бути лише ті організації, діяльність яких схвалена церковними владами; Міжнародний католицький комітет санітарок та доглядальниць; Міжнародний альянс Св. Жанни Д'Арк (список Генерального секретаря); Всесвітня католицька федерація жіночої молоді (статус категорії «В» при ЕКОСОР).

2.3 Міжнародно-правовий контроль за виконанням конвенційних зобов`язань у сфері дотримання ґендерної рівності

Міжнародний захист прав жінок - частина загального механізму захисту прав людини, найважливішими складовими якого є: 1) міжнародні нормативно-правові акти у сфері захисту прав жінок; 2) міжнародні організації та їх органи; 3) практика застосування міжнародних норм захисту прав жінок; 4) міжнародний контроль і розгляд спорів. Про міжнародний механізм захисту прав жінок можна говорити як на універсальному рівні, насамперед у системі ООН, так і на регіональному, стосовно міжнародних організацій Європи, Америки й Африки [158, с. 176].

Усі елементи механізму пов'язані між собою і взаємно впливають один на одного. Головним елементом міжнародного механізму є держава, яка забезпечує створення й застосування всіх інших елементів безпосередньо чи через міжнародні організації. Практика діяльності міжнародних контрольних механізмів і процедур розгляду спорів свідчить, що їх ефективність залежить великою мірою від готовності й рівня забезпеченості окремої держави турботою про права людини. Погоджуємося з думкою О. Калініченко в тому, що держава несе відповідальність за окремі, не масові, не систематичні порушення міжнародних стандартів у сфері захисту прав жінок лише тоді, коли вона визнала для себе обов'язковість відповідних міжнародних юридичних процедур і механізмів щодо прав індивідів звертатися зі скаргою на державу й лише в разі вичерпання всіх внутрішніх засобів захисту. Ці питання є частиною внутрішньої компетенції держави, а роль міжнародних правозахисних механізмів багато в чому визначається міжнародним кліматом у цілому [91, с. 21-25].

Як правило, держави здійснюють міжнародну нормотворчість завдяки участі в міжнародних організаціях: через їх органи створюють міжнародно-правові норми - конвенції, договори, пакти, декларації, хартії, протоколи, директиви, рекомендації тощо, які можуть мати загальнообов'язковий або рекомендаційний характер. У цьому реалізується правотворча функція міжнародних організацій. Виконавчі органи міжнародних організацій застосовують на практиці норми таких документів, тобто організація здійснює ще й правозастосовчу функцію. Діяльність виконавчих органів щодо застосування положень міжнародних нормативно-правових актів і становить практику його застосування. Контроль, охорону і захист також здійснюють міжнародні організації. Найчастіше для виконання цієї функції в їх рамках створюються міжнародні судові органи. Діяльність усіх суб'єктів міжнародного механізму регламентується відповідними міжнародними звичаєвими, договірними нормами, загальними принципами міжнародного права.

Юридичною базою для застосування міжнародних документів, міжнародного контролю та розгляду спорів є міжнародні нормативно-правові акти у сфері захисту прав жінок. Узагальнюючи міжнародну юридичну практику, правотворчий орган використовує її як матеріал для створення нових правових положень за обов'язкової умови доцільності та потреби в них.

Як зазначає Т. Мельник, міжнародні документи щодо ґендерної рівності є методологією постановки й підходів до розв'язання ґендерних проблем на регіональному й національному рівнях. У документах юридично визначено механізм забезпечення ґендерної рівності. Це стосується не лише проблеми забезпечення ґендерної рівності, а й будь-якого з аспектів прав людини, в тому числі захисту прав жінок. Документи містять юридичні гарантії захисту прав жінок. Характерна особливість правозахисного законодавства полягає в тому, що воно має державну основу, а саме формується через досягнення угод між державами. Обов'язок кожної держави, яка підписала документ, - забезпечити, щоб усі особи, які перебувають під її юрисдикцією, мали змогу реалізувати свої права. Держави, що ратифікували конвенції, юридично зобов'язані їх виконувати [130].

Серед міжнародних документів щодо ґендерної рівності на універсальному рівні можна виділити насамперед Загальну Декларацію прав людини 1948 р. (ст. 2 Декларації проголошує недопустимість будь-якої різниці, в тому числі й за ознакою статі) [77]; Статут ООН, зокрема ст. 8, у якій зазначається, що ООН не встановлює жодних обмежень щодо прав чоловіків і жінок брати участь у будь-якій якості й на рівних умовах у її головних і допоміжних органах [232]. Серед інших документів можна виділити: Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.; Конвенцію щодо рівної винагороди чоловіків і жінок за працю рівної цінності від 29 червня 1951 р.; Конвенцію про охорону материнства від 28 червня 1952 р.; Конвенцію про боротьбу з дискримінацією в галузі найму і роботи 1958 р.; Декларацію про ліквідацію дискримінації щодо жінок від 7 листопада 1967 р.; Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 р.; Пекінську декларацію від 11 вересня 1995 р. тощо.

Одна із спеціалізованих установ ООН - МОП та її документи мають першорядне значення з погляду захисту індивідуальних і колективних прав жінок. Положення ст. 11 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. розглядаються в ряді конвенцій МОП, яких нині налічується 187 [59], до них належать, зокрема: Конвенція (№ 3) про охорону материнства, 1919; Рекомендація (№ 12) про охорону материнства (сільське господарство), 1921; Рекомендація (№ 13) про роботу в нічний час (сільське господарство), 1921; Конвенція (№ 45) про працю жінок на підземних роботах, 1935; Конвенція (№ 89) про працю жінок у нічний час (переглянута), 1948; Протокол 1990 р. до Конвенції (переглянутої) про нічну роботу жінок, 1948 р.; Конвенція (№ 100) про рівну винагороду, 1951; Рекомендація (№ 90) про рівну винагороду, 1951; Конвенція (№ 103) про охорону материнства (переглянута), 1952; Рекомендація (№ 95) про захист материнства, 1952; Рекомендація (№ 102) про побутове обслуговування, 1956; Конвенція (№ 111) про дискримінацію у сфері праці й занять, 1958; Рекомендація (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Конвенція (№ 117) про соціальну політику (основні цілі і норми), 1962; Рекомендація (№ 116) про скорочення тривалості робочого часу, 1962; Конвенція (№ 122) про політику у сфері зайнятості, 1964; Рекомендація (№ 122) про політику у сфері зайнятості, 1964; Конвенція (№ 127) про максимальний вантаж, допустимий для перенесення одним працівником, 1967 р.; Рекомендація (№ 128) про максимально допустиму вагу вантажів для перенесення вручну, 1967; Конвенція (№ 140) про оплачувану навчальну відпустку, 1974; Конвенція (№ 142) про розвиток людських ресурсів, 1975; Рекомендація (№ 150) про розвиток людських ресурсів, 1975; Конвенція (№ 156) про працівників із сімейними обов'язками, 1981; Конвенція (№ 158) про припинення трудових відносин, 1982; Рекомендація (№ 169) про політику у сфері зайнятості (додаткові положення), 1984; Конвенція (№ 171) про роботу в нічний час, 1990; Рекомендація (№178) про роботу в нічний час, 1990. Чотири з названих конвенцій МОП (№№ 87, 98, 100, 111) покладені в основу прийнятої Міжнародною організацією праці в червні 1998 р. Декларації про загальні принципи та права у сфері праці. Причому, специфіка Конвенцій МОП полягає в тому, що вони допускають можливість пристосовування міжнародної норми до національного права і практики з метою поступового їх розвитку.

У п. 3 ст. 19 Статуту МОП 1919 р. передбачено, що «при виробленні будь-якої конвенції або рекомендації для загального застосування, конференція зобов'язана враховувати країни, у яких клімат або інші специфічні обставини створюють істотно різні економічні умови» [231].

Підвищення ефективності міжнародно-правових документів у сфері захисту прав жінок нерозривно пов'язане з розвитком інституту міжнародної відповідальності за їх порушення. При цьому, може йтися про відповідальність держав, які не виконують своїх зобов'язань, з одного боку, і відповідальності конкретних осіб, винних у цих порушеннях, з другого.

Відповідно до ст. 29 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. будь-яка суперечка між двома або кількома державами-учасниками щодо тлумачення або застосування Конвенції, не вирішена шляхом переговорів, передається, на прохання однієї зі сторін, на арбітражний розгляд. Якщо протягом шести місяців з моменту подання заяви сторонам не вдалося дійти згоди щодо організації арбітражного розгляду, кожна з цих сторін може передати дану суперечку в Міжнародний суд, через подання заяви згідно зі статутом Суду. Проте, хоча ст. 29 Конвенції 1979 р. і припускає процедуру врегулювання міждержавних суперечок, цілий ряд держав висловили застереження до самої ст. 29, тим самим обмеживши її дію. Питання про відповідальність держав за невиконання своїх міжнародних зобов'язань ускладнено також тим, що порушення чинних міжнародних угод щодо прав жінок хоч і має міжнародно-правовий характер, однак передусім стосується громадян самої держави-порушниці. Ця обставина істотно зменшує зацікавленість інших держав-учасниць у заперечуванні зроблених тією або іншою державою застережень, так само як і у виявленні фактів порушення ними вимог конкретних Конвенцій 1979 р.

Як зазначалося вище, всі елементи міжнародного механізму захисту прав жінок взаємопов'язані, отже виконання міжнародно-правових норм у даній сфері залежить не тільки від готовності та відповідальності окремої держави, а й від дієвості механізмів і процедур, які створюються для реалізації цих норм у рамках міжнародних організацій. Розвиток міжнародних органів, покликаних сприяти дотриманню прав і свобод людини, і доступ особи до цих органів свідчить про те, що індивід дедалі частіше використовує норми міжнародного права. Аналіз світової судової практики вказує на зростання кількості позовів приватних осіб, пов'язаних з порушеннями міжнародного права, а також з порушеннями міжнародно-правових норм урядами [91, с. 23].