Історія української літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Історія української літератури

жанр періодизація література київська русь

1. Поняття "давня українська література".

Українська література 10-18 ст. - початковий і найтриваліший період розвитку нашого письменства. Давня українська література - це фундамент, на якому пізніше розвинеться нова українська література. У поняття давня література входить творчість письменників, які народилися і працювали у тодішніх межах України. Давня українська література представлена літописами, повчаннями, героїчним епосом, життями та іншими жанрами красного письменства, які сформували національний характер наша давня українська література.

До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.

Оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам'яткою літератури Київської Русі є анонімне «Слово о полку Ігоревім».

За Максимовичем:

1 - із 60-х років 9 ст. до середини 11 ст

2 - із середини 11 ст. - до 1125 року

3 - із 1125 р ( від смерті В. Мономаха) - до 70-х рр. 13 ст.

За Єфремовим

1. Доба національно-державної самостійності до з'єднання з Литвою і Польщею. Спроби витворити громадсько-державні форми, в писемності - візантійський вплив. Доба ділиться на 2 періоди: до татарська - доба розвитку, по татарська - занепаду.

2. Доба національно - державної залеглості від кінця 14 до кінця 18чт. Вплив заходу. Поділяється на два періоди: 1 - доба інтенсивного розвитку під час нац.. боротьби із Польщею.ю 2 - ще більшого занепаду

3. Доба національного відродженння від 18ст до першого виступу Котляревського

За Чижевським

І. Доба монументального стилю -- XI ст.

II. Доба орнаментального стилю -- XII--XIII ст.

III. Переходова доба -- XIV--XV ст.

IV. Ренесанс та реформація -- кінець XVI ст.

V. Барокко -- XVII--XVIII ст.

VI. Класицизм -- кінець XVIII ст. -- 40-ві роки XIX ст.

VII. Романтика -- кінець 20-х років -- початок 60-х років XIX ст.

VIII. Реалізм -- від 60-х років XIX ст. ...

IX. Символізм -- початок XX ст.»

У свій поділ за основу Чижевський взяв поняття Культурно-історична епоха. За В. Полєка:

1. Література княжої доби, тобто література Київської доби 10 - 13

2. Література 14 - першої половини 16 ст

3. Література 2 половини 16 - кінця 17 ст

4. Література 18 ст.

За Сліпушко:

1. Творчість дохристиянського середньовіччя ( від найдавніших часів до 988)

2. Література раннього християнського середньовіч ( 988 - до початку 12 ст)

3. Література золотого християнського середньовіччя 12 століття

4. Література пізнього християнського середньовіччя 13 ст.

2. Жанри перекладної літератури Київської Русі

Нова християнська література, що прийшла на Русь із прийняттям християнства, справила вагомий вплив на процес творення оригінальної руської літератури. Ця література, "що розходилася спочатку в болгарських перекладах та переробках, дедалі більше перероблялась переписувачами і, обтираючись у повсякчасному вжитку, набирала дедалі виразніших місцевих ознак, одкидала одні деталі, приймала натомість інші й таким чином потроху входила органічною часткою в наше письменство `'. Таким чином, переклади, які робили давньоруські книжники із різних мов світу, набували ознак яскравого авторського втручання, наповнювали їх національним елементом і місцевою специфікою Руського краю. Крім того, перекладна література "дала надзвичайно багато для розвитку літератури оригінальної: мова, стиль, композиція, зміст останньої діставали численні продуктивні спонуки від перекладної літератури. Цей вплив був значний навіть у сфері народної поезії, оскільки про неї можна судити.

Прихід нової літератури на Русь, що почався ще до офіційного прийняття християнства і посилився після 988 року, та осмислення цих книг давньоруськими книжниками можна назвати аплікаційним періодом давньої української літератури. Це не був переклад із грецької чи болгарської мов у сучасному розумінні цього слова, а прагнення осмислити нову літературу, інтерпретувати її, дати власне розуміння та оцінку, а головне -- вписати її у контекст руського духовного життя і світогляду. Цей період -- своєрідна передісторія оригінального письменства епохи Високого Середньовіччя, одне з його визначальних і неминучих джерел.

Першими на Русі почали перекладати окремі частини Біблії. Так постали апракосні (неповні) Євангелія та Апостоли, які читалися під час богослужіння. Із книг Старого Заповіту особливого поширення набув "Псалтир". Користувалися давньоруські мислителі "Служебником" і "Требником", які давали науку для священників про відправу божественних служб і треб. У цей час особливого поширення набула молитва як яскравий і неповторний зразок релігійної поезії.

Релігійну літературу часів Київської Русі прийнято поділяти на канонічну (правовірну) та апокрифи.

До канонічної належать житія -- житійні, агіографічні твори, присвячені подвижницькому життю святих. Вони перекладалися безпосередньо з грецьких оригіналів. Д.Чижевський писав: "Житія" почасти дуже широкого обсягу, змістом надзвичайно різноманітні та подають велику галерею типів "християнських героїв".

На основі християнської літератури постала й активно розвивалася проповідницька література. Головна природа проповіді (слова, повчання) -- ораторська, риторична. Вони репрезентували систему християнських моральних принципів і християнської філософії.

На Русі перекладалися проповіді Іоанна Златоустого, Єфрема Сирина, Василія Великого, Григорія Богослова, Тедора Студита, Кирила Александрійського та ін. Особливою любов'ю у книжників, користувалися богословські теоретичні твори, зокрема "Листвиця" Іоана Листвичника і "Богословіє" Іоана Дамаскина. Популярними були також "Учительні Євангелія" -- виклад християнської науки у пристосуванні до Євангелія.

Апокрифи (від гр. апокрифос -- таємний, прихований. Апокрифічні перекази прийшли на Русь із Візантії, Болгарії, Палестини. Згодом вони увійшли у "Толкову Палею" і "Палею історичну" -- своєрідний сурогат Біблії зі скороченим викладом старозавітної історії, вставками церковних і апокрифічних легенд. Отже, апокрифи -- це твори на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе Письмо, але з певних причин не були канонізовані церквою. Виникали, як правило, у народному середовищі, а наявний тут художній вимисел сприяв їх значному поширенню. Руські апокрифи перекладали з болгарських оригіналів, що, в свою чергу, спиралися на візантійську апокрифічну традицію, набуваючи у давньоруських перекладах місцевого характеру.

Тематично апокрифи поділяються на три основні групи:, старозаповітні, новозаповітні есхатологічні (від гр. есхатос -- крайній, останній), які містили цікаві розповіді про кінець світу і Страшний Суд, про потойбічну долю праведників і грішників.

Найвідомішим новозаповітним апокрифом є "Ходіння апостола Андрія", що його Нестор увів до "Повісті врем'яних літ". "Ходіння Богородиці по муках" -- це есхатологічний апокриф. Вагомий внесок у вивчення апокрифів зробив Іван Франко, підготувавши 5-томне видання "Апокрифи г легенди з українських рукописів"

Іван Франкопо-новому підійшов до есхатологічних апокрифів, поділивши їх на три групи: апокрифічні катехизми, або "вопросоотвіти"; апокаліпсиси про загробне життя;апокрифічні пророцтва про майбутній кінець світу,прихід Антихриста і страшний суд. Вивченням цієї літератури займався Володимир Перетц.

До світської перекладної літератури належать наукові праці, історичні твори, повісті, вірші. Найпопулярнішимим були "Шестодневи", "Фізіолог" та творах енциклопедичного характеру -- "Ізборниках", "Бджолі", вони чинили вагомий вплив на формування естетичної свідомості та суспільно-політичних уподобань наших предків.

Переклад та осмислення цих творів давньоруськими книжниками представляють систему суспільних, наукових, географічних, природничих та естетичних уявлень, характерних для перехідного періоду від язичництва до християнства, себто часу, коли формувалася нова суспільна свідомість, світогляд, позначений впливом нової державної релігії -- християнства.

Особливо вагоме місце серед них займають "Шестодневи" і "Фізіолог".

"Шестодневи" -- це популярні у візантійсько-слов'янській літературі твори, які трактують християнське походження світу. Причому, це трактування має яскраво виявле-ний суспільний і літературно-художній характер, коли поряд із християнськими догмами бачимо прояви і власне авторської думки. Дмитро Чижевський назвав "Шестодневи" викладом "природознавства в формі коментарю до шести днів творення світу". Отже, в основі "Шестоднеів" -- популярна, певною мірою відповідна до пануючих суспільних настроїв літературно-художня розповідь про шість днів творення світу Богом, звідки й походить назва подібних творів. Ця розповідь і є тим грунтом, з якого виростають коментарі суспільного, філософського, богословського і природничо-наукового характеру. "Шестодневи" синтезували у собі елементи світської науки та філософські вчення про рух небесних світил, тварин, рослин тощо. Тут містяться всілякі моральні та релігійно-повчальні висновок.

Історія світової літератури знає чотири найбільш відомих "Шестодневи": "Бесіди на Шестоднев" Василія Великого (ІУ ст.), "Шість слів про сотворіння світу" Северіана, єпископа Гавальського (У ст.), "Похвала Богу про сотворіння всієї тварі" Георгія Пісіда (УП ст.), "Шестоднев" Іоанна Мкзарха Болгарського (X ст.).

"Шестодневи" -- це не лише розповіді про шість днів створіння світу Богом та коментар до них, а й виклад про суспільні, наукові, філософські, естетичні уявлення їхніх творців та про цілу епоху. "Шестодневи" перейняті духом і й ідеологією християнства. їхня суспільна роль -- формування нового світогляду, відповідного до принципів християнської держави.

"Фізіолог" -- це популярна зоологія, і популярний біологічний твір, що в алегорично-символічній формі викладає важливі положення християнської науки й, описуючи справжні та вигадані прикмети звірів, подає зразки для наслідування і повчання. Даний твір являє собою своєрідний збірник відомостей про звірів, птахів, комах, риб, дерева, каміння і т.п. Ці відомості, що черпались із Псалтиря, Біблії, творів античних і східних письменників, І неповному фантастичні й були опрацьовані християнськими письменниками і доповнені символічним тлумаченням відповідно до християнського світогляду.

Кожна стаття "Фізіолога", присвячена окремому звірові, поділяється на дві частини: в одній описують реальні властивості звіра, птаха, а в другій викладаються символічні тлумачення і вводиться певна морально-дидактична думка. Авторами "Фізіолога" називали знаменитих отців церкви -- Василя Великого, Іоанна Золотоустго, Амвросія, Ієроніма. Приблизно у У столітті було здійснено переклади цього трактату на латинську, бирійську, ефіопську мови. Пізніше з'явилися слов'янські списки"Фізіолога", відомі і давньоруським книжникам.

"Фізіолог" є компіляцією християнських поглядів на Навколишній світ, вираженням символіко-поетичногоставлення людини до природи. Упродовж століть "Фізіолог" зазнавав змін, пов'язаних із особливостями різних епох, зі змінами ідеологічних і наукових уявлень.

Ізборники 1073 і 1076 рр.

Ізборник 1073 р. (Ізборник Святослава 1073 р.) називають найдавнішою датованою давньоукраїнською збіркою енциклопедичного характеру, що призначалася для читання освіченими людьми з вищих верств суспільства. Ця своєрідна давня енциклопедія містить близько 380 статей щонайменше 40 авторів. Ізборник 1073 року як давньоруська хрестоматія зі світової літератури, книга для читання, розрахована на широке коло читачів містить відомості з богослов'я, філософії, історії, медицини біології,географії та багатьох інших галузей знання

Книгу було знайдено ученими XIX ст. К.Ф. Калайдовичем і П.Строєвим у червні 1817 року у Воскресенському монастирі. До 1834 року Ізборник 1073 р. залишався у Ново-Єрусалимському монастирі

Традиційною є версія про те, що збірку було перекладено у X ст. для болгарського царя Симеона. Водночас існує й інша, за якою книгу перекладали з грецької мови безпосередньо київські книжники.

Особливої увги заслуговує стаття Георгія Хировоска називається "Про тропи", а в латинському перекладі -- "Про фігури". У списку 1073 року вона названа "Про образи". Чому руська назва саме така? А.Востоков обстоював думку про те, що зміна назви статті пов'язана з тим, що київський дяк Іоанн заміняв деякі незрозумілі болгарські слова руськими на вимогу князя.

Ізборник 1073 року -- це книга великого формату, написана на пергаменті гарним уставним письмом.

Текст прикрашено кольоровими заставками -- фронтисписами, кінцівками, зображеннями авторів, орнаментами та малюнками на берегах. Художнє оформлення рукопису -- на високому рівні, не поступається Остромирову Євангелію й має спільні з ним риси. Принаймні Ізборник 1073 року, де б його не перекладали, був переписаний у Києві нашими книжниками і подарований князю Святославу.

Ізборник 1076 року

Ізборник 1076 року в науковій літературі іменується як Ізборник Святослава, Збірник 1076 р.

Ізборник 1076 року був уведений у науковий обіг наприкінці ХVIIIстоліття істориком М.М. Щербатовим.

Порівнюючи Ізборники 1073 та 1076 років, учені дійшли висновку, що Ізборник 1073 року може бути майже повністю зведений до візантійсько-грецького архетипу. Натомість Ізборник 1076 року, очевидно, був складений уже на слов'янському грунті; до цього часу з повною достовірністю можуть бути зведені до грецьких оригіналів близько половини вміщених у ньому статей, і при цьому багато використаних у ньому джерел існувало вже не на грецькій, а на слов'янських мовах. Залежність текстів Ізборника 1076 року від їхніх болгарських оригіналів лише опосередкована.

М.Буслаєв, працюючи над Ізборником 1076 року, охарактеризував зміст твору як морально-релігійний. Крім того, дослідник відзначив те, що Ізборник 1076 року був значно доступнішим нашим предкам, ніж Ізборник 1073 року. Мову першої збірки він назвав простішою і зрозумілішою.

Робота руського книжника Іоана над Ізборником 1076 року яскраво ілюструє наше подання про те, що перекладна література -- це своєрідний аплікаційний період у розвитку старої української писемності.

Ізборник 1076 року складається із таких частин: три "повчання" батьків дітям ("Слово одного батька до свого сина" і "Повчання дітям" Ксенофонта та "Святої Теодрри"); "Атанасієві відповіді", завданням яких є пояснення важких місць св. Письма; оповідання про "Милостивого Созомена"; різні сентенції, речення, прислів'я, згруповані за темами.

Структура твору є чітко продуманою і концептуальною. Починається Ізборник "Словом" про читання книг. Можливо, це була передмова руського книжника Іоана, його настанови щодо того, як слід читати цю книгу. Автор наголошує, що "добре є, браття, читання книжне". Далі подано повчання батьків дітям та збірки сентенцій, зокрема "Поради для заможних", "Стословець"; вибрані місця з проповідей, а в кінці оповідання про Созомена.|'

"Слово якогось отця до сина свого" було складене на основі візантійського твору імператора Василія "Повчання, подані синові його Льву", яке стало взірцем для Володимира Мономаха. І.Франко виділив у "Слові" такі складові чистини: вступ (звернення до сина), спеціальні повчання про спосіб життя приватного і публічного, про товариське і релігійне життя, характеристика змагань людини у ноликій життєвій боротьбі, приписи щодо товариського і громадського альтруїзму, зауваження про приязнь і прияте-іі ін, контраст між бідними і багатими, а завершується твір уривком про князівську владу та обов'язки городян щодо князя.

"Бджола"

Збірки афоризмів під назвою "Бджола" було складено у Візантії ченцем Антонієм у XI ст. На Русь вони прийшли разом із іншими творами і були перекладені з грецької мови вже у XII--XIII ст. на території Київської або Галицької землі. "Бджола" -- антологія афоризмів і прислів'їв із Біблії, творів євангелістів, отців церкви, апостолів, античних письменників укладених за тематичним принципом: добродійне життя, правда, цнотливість, мужність, дружба і т.п. Протягом XII--ХУІІ ст. "Бджола" була улюбленою книгою для читання, її цитували письменники, філософи, державні діячі. Про неабияку популярність книги говорить величезна кількість рукописних списків, що зберігаються у книгосховищах України та Росії. Збірка була велика за обсягом. Вона містить понад 70 статей або ж розділів (слів), а також близько 2,5 тис. висловів на різноманітні теми: з античних письменників та філософів, отців християнської церкви, фрагментів зі Святого Письма, історичних діячів та анонімних авторів і Призначення цих цитацій -- дати відповідь на питання: як жити у цьому світі.

Перекладні історичні твори

Руські книжники знали й активно використовували твір візантійського письменника УІ ст. Козьми Індикоплава (той, хто був в Індії) "Християнська топографія". Це своєрідна географічна енциклопедія, що містить реальні і і фантастичні відомості про Індію, Китай. Світову історію наші предки знали у викладі візантійських істориків Іоанна Малали (із сирійської -- проповідник) та Георгія Амартола (;і грецької -- грішник). їхні хроніки -- твори, які знаходяться на межі історіографії та белетристики. Історичний матеріал у них покликаний підтверджувати християнські принципи. Хроніка Іоанна Малали складається з 18 книг, які репрезентують історію людства від Адама і Єви до історії Лссиро-Вавилонії, Єгипту, Персії, Греції, Риму, Візантії. Хроніка Георгія Амартола складається з 4 частин. Перша містить опис подій від Адама і Єви до смерті Олександра Македонського. Друга частина -- це історія євреїв. Третя -- історія Римської імперії. Четверта -- історія Візантії. Обидва історичні твори використовували давньоруські літописці.

Повісті

Першим романом, що побутував в українській літературі, І пан Франко назвав "Житіє святих Варлама і Йосафа, царевичів індійських", якому присвятив свою докторську дисертацію 1897 року "Варлаам і Йосаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія".

Популярною на Русі була "Александрія" -- історія життя і походів Александра Македонського, до яких ще додано фантастичні й казкові мотиви. Роман про Александра Македонського було створено грецькою мовою на межі II-- 111 століть. Це первісний витвір Александрійської культури. Приписують його сучасникові Александра Калістенові. У V ст. роман перероблено латинською мовою та наново грецькою. Пізніше виникла грецька християнська версія. Повість була вміщена у Хроніку Малали і так потрапила на Русь, де увійшла до різних "Хронографів". У XIII ст. виникла нова версія твору, метою якої було посилити християнський елемент.

Знали давньоруські книжники і повість про Трою, що прийшла на Русь у складі Хроніки Малали.

Отже, "склад старої перекладеної повістярської літератури дуже різноманітний. Тут і авантюрний героїчний роман-епос, і роман типу "Житія", і повісті "ідеологічні", і повісті військові. З них можна було вчитися і вміння викладу, і пишності мови, і мистецтва байки, і стислості виразу. Вплив цієї літератури чималий. Учні в Києві та в Галичині знайшлися добрі. Цікаво, що вплив повістярства захопив і такі літературні гатунки, як, напр., літопис" . Перекладна література дала давньоруському суспільству цікаві твори для читання, а також -- мотиви та форми їх втілення, збагативши нашу літературу як на ідейному-тематичному, так і жанровому рівнях.

3. “Мандровані дяки» , їхня роль у літературному житті 17-18 століття.

У літературному процесі 17-18 ст. визначне місце посідає творчість так званих «мандрівних» дяків - студентів українських шкіл, насамперед, Києво-Могилянської академії. Мандрівних дяків називали ще «пиворізами». Вони непогано знали життя, народнопоетичну творчість, розуміли духовні запити трудящих мас і в міру своїх можливостей задовольняли їх. Звичайно, цей процес певною мірою був зумовлений суспільним становищем студентства ( не маючи ніякої матеріальної допомоги, бідніша його частин в період вакацій мандрували по Україні, а також по деяких місцевостях Білорусії і Росії, в пошуках шматка хліба, виступаючи перед народом із власними творами), але це ніякою мірою не применшує їхньої ролі в розвитку давньої укр. літератури. Студенти стали авторами граційних творів, інтермедій, вертепних драм і самого вертепного театру, можливо,і окремих шкільних драм тощо.

Література М.д. є запізненою паралелею до зах.-евр. середньовічних «голіярдів». Це здебільша гумористичні та бурлескні твори, вірші-травестії, пародії, сатири: поема про попа Негребецького, «Синаксар виписан із служби дванадцяти нетлінних братів Коропських на пам'ять пиворізам о ізобліченії сивухи»; гумористичні діялоги, ліричні поезії. Найвизначніший твір у прозі --- автобіографія Іллі Турчиновського; серед ін. авторів: Микола Мазалевський й ін. Починаючи з інтермедій М. Довгалевсъкого, типи бурсаків зустрічаються і в пізнішій літературі (В. Наріжного, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Тобілевича). Вплив мови і стилю М.д. помітний від І. Некрашевича до І. Котляревського і «котляревщини» першої пол. 19 в. Творчість М.д. досліджували І. Франко, М. Петров, П. Житецький, П. Єфименко, О. Білецький, П. Попов.

Майже все літературне надбання, що належало перу студентів, входить до кращої частини укр..літератури 17-18 століття. Високим ідейно-художніми якостями ця література має завдячувати насамперед фольклору. Студенти користувалися поетичними здобутками усної творчості вміло, добираючи з неї найцікавіше і найцінніше.

4. Специфіка давньої літератури

Специфіка літератури Середньовіччя полягає у тому, що, по-перше, вона є рукописна. Це зумовило виникнення списків і редакцій. Список з'являвся, коли при переписуванні пам'ятки зміни Були неістотними, які не впливали на первинний творчий задум автора. Якщо ці зміни були такими, що позначалися на композиції, манері викладу, навіть змістові та ідейному спрямуванні твору, то виникали редакції. Наприклад, збереглося 3 редакції «Повісті врем'яних літ» і понад 230 списків-копій твору, які повторюють другу або третю його редакції. Тому історією давньої літератури прийнято вважати не тільки історію літературних пам'яток, а й історію їхніх редакцій і навіть списків.

По-друге. Більшість творів середньовічної літератури є анонімними. Результатами цього факту є складність і часто неможливість встановлення часу і місця написання пам'ятки, яку ми вивчаємо в основному за пізнішими списками.

По-третє, мова авторів - старослов'янська і давньоруська. До того ж існувала перекладна література, робились переклади з грецької, болгарської мов. Також варто згадати, що в епоху Ренесансу роль літературної мови виконувала латинь. У цей період література творилась також укр книжною мовою, рос, білорус, польською та ін. Спільність літературної мови, тобто латині породила багатоконтекстуальність, що означало приналежність одного й того ж автора до різних літератур.

Тому у цей час сформувалися такі літературні контексти: укр-пол(один з найсильніщих), укр-рос, укр-білор та ін. Як приклад - творчість Юрія Дрогобича(«Прогностична оцінка поточного 1483 року»), Павло Русин з Кросна («Пісні Павла Русина з Кросна»), Микола Русовський («Пісня про зубра»), Григорій Чуй Русин із Самбора («Еклога»), Себастьян Кленович («Роксоланія»), Станіслав Оріховський(«Промова у складі закону про целібат») та ін.

Щодо форми тогочасного письма. Спочатку це був устав - урочисте письмо з великими майже квадратними, симетричними, з комбінацією прямих і заокруглених ліній буквами. У середині 14ст виникає на півустав, який уперше був застосований у Лаврентіївському кодексі 1377 р. він був значно простішим за устав. У 2половині 15ст розвинувся укр скоропис.

Щодо християнізму ДУЛ. Християнізм - у зв'язку з прийняттям християнства Візантія почала експортувати ту літературу, яка була для неї вигідна в поширенні церкви і культурної експансії. В Київській Русі ще не було такої літератури(Євангеліє, Псалтирі, Требники, служебники, четі-мінеї, Біблія, прологи). З Візантії через Болгарсько-Моравське посередництво ввозилися література. Налагоджувалася перекладацька справа. Цю літературу творили люди віруючі, освічені(монахи, ченці). Зберігалась у келіях. Уся європейська середньовічна література позначена впливом християнства. Середньовічна людина під впливом цього віровчення поступово відкривала для себе свою душу, життя якої вона намагалась зіставити з життям поза нею. Запити свідомості, внутрішні мотиви поступово ставали для людини мірилом у підході до зовнішнього.

У середні віки формується духовність, порушується питання про сенс життя. Ні того, ні іншого античність не знала.

Історизм - майже у всіх творах ДУЛ дійовими особами виступають історичні постаті, які зображуються певним чином шаблонно, узагальнено і ідеалізовано. Література суворо слідує факту, навіть вигадані історії є записами розповідей очевидців. Історизм ДУЛ є середньовічним: всі події пояснюються «божим промислом», але за цим ми бачимо живу українську історію.

Літературний етикет - певна система усталених правил, які визначали принципи зображення історичних подій, осіб, фактів тощо. Д. Ліхачов говорив, що літ. етикет складається з:

1. Уявлення про те, як повинен проходити певний перебіг подій.

2. З уявлення про те, як має вести себе дійова особа співвідносно зі своїм становищем.

3. З уявлення про те, як має описувати події письменник.

Літературний етикет в ДУЛ проявлявся в канонічності жанрів, в чіткій регламентації світоглядної системи.

5. Байки Г. Сковороди

Григорія Сковороду можна назвати «батьком» українського байкарства, адже до нього цей специфічний жанр не був властивий давній українській літературі. У 1769 -- 1774 рр. Г. Сковорода написав 30 прозових байок, що склали знамениту збірку "Байки харківські".

Жанр байки не був тимчасовим захопленням Г. Сковороди, до нього він звертався і у своїх філософських творах, вплітаючи в їх тексти байкові сюжети.

Байки Г. Сковороди відзначаються своєю мистецькою специфікою. Кожна з них має розгорнутий сюжет, композиційно складається з двох частин -- основного сюжету і "сили", тобто моралі. В окремих байках "сила" переростає у невеличкі трактати. Тексти байок пересипані народними фразеологізмами, прислів'ями і приказками, літературними афоризмами. У них виразно простежується місцевий український колорит. Дійовими особами виступають тварини, речі і люди. В цілому байки Сковороди мають критичний, викривальний характер, та водночас пронизані гуманістично-демократичними ідеями, насичені дидактичним матеріалом. Сковорода уславляв високі моральні якості людини: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум, засуджував прагнення до багатства, чинів, пишного одягу, високих титулів.

Викриваючи паразитизм і тупість панівних класів, їхню гонитву за багатством і чинами, Сковорода возвеличує чесну працю, дружбу і приязнь між людьми ("Собака та Вовк", "Соловей, Жайворонок та Дрізд", "Сова і Дрізд", "Собака та Кобила", "Зозуля та Косик").

Окремі байки Сковороди написані на міжнародні байкові сюжети, зокрема сюжети байок Езопа ("Жайворонки", "Гній та Діамант", "Орел і Черепаха", "Жаби"), їх ідейно-тематичне спрямування споріднене з його оригінальною байкарською творчістю. У байці "Жайворонки", наприклад, розвивається ідея сродної праці. Орел вчив Черепаху літати, але наука ця закінчилася "з великим шумом та грюком". Авторський висновок зводиться до суто сковородинського афоризму "багато хто не за призначенням починає велике діло, та погано кінчає". Цей же сюжет опрацьовано і у байці "Орел і Черепаха". В байці «Бджола та Шершень» автор подає алегоричні приклади людей, один з яких займається важкою, але сродною працею і є щасливим, а інший страждає, паразитуючи на чужих здобутках.

У байках Сковороди знайшли свій подальший розвиток сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкарську традицію XVII -- XVIII ст., вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

6. Літопис Григорія Грабянки

Літопис Григорія Грабянки -- одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII -- початку XVIII ст.

Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом». Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. В ньому знайшли своє яскраве втілення риси, які становлять естетичну домінанту того часу -- риси барокко.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела. Автор каже, що керує ним не корисливе прагнення до слави, але загальна користь, яка і спонукує його не залишати в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а явити їх світові.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини.

В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, -- про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького.

Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» -- більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію.

Автор розпочинає першу частину зі з'ясування етимології слова «козак», виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предками козаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи цей народ потомками першого сина Яфетового Гомера. Грабянка твердить, що козари розселилися по всій Європі, а лише згодом були завойовані іншими народами. За цією версією, європейською прабатьківщиною слов'ян ставала Україна, а головними їх предками були оголошені козаки. Далі йде шість «сказаній» про найголовніші події в історії України до Хмельницького. Вбачаючи небажання руських князів жити у мирі і злагоді головною причиною втрати незалежності Київською Руссю, Грабянка оповідає, як на Україні панували татари, литовці, як вона «потрапила під лядське ярмо», розповідає про «різні битви і зброю козацьку, і про їхній харч», про гетьманів Шаха і Підкову, з'ясовує, чому повстали козаки на поляків, подає сказання «про рід Хмельницького і про війну на Цоцорі», «про козацьку війну з ляхами під Переяславом, і про гетьмана Тараса, чому повстав на поляків».

Після цих «сказаній» розпочинається друга, основна частина літопису. Відкривається вона сказанням «чому Хмельницький повстав на поляків». Далі автор досить детально розповідає про битви козацьких військ, керованих Богданом Хмельницьким, під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, про походи на Збараж, Броди, Львів і Замостя, про збарозьку і зборівську перемоги 1649 р., про похід на Волощину (Молдавію), про Берестецьку і Білоцерківську битви і т. д. Але Грабянка не обмежується описами битв, -- перед читачем у другій частині розгортається повнокровна картина життя всієї України, розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами -- Росією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина найбільш напружена й патетична.

В третій частині Грабянка зберігає форму докладних сказань, описуючи лише перші роки після смерті Богдана Хмельницького. Окремі великі сказання присвячені гетьмануванням Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького. З 1664 року події викладаються у формі порічних записів, стисло, без яскравих описів і деталей, нагадуючи традиційне літописання.

Центральна постать літопису Грабянки -- Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги -- визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та возз'єднання України з Росією.

Богдан Хмельницький виступає в літописі як «преславний вождь запорозький», «муж хитрий у військовій справі і дуже розумний», «від природи розумний і в науці мови латинської вправний». В уста Хмельницького Грабянка вкладає велику кількість промов і партій у діалогах. Обидва звернення гетьмана до реєстрових козаків із закликом переходити на бік повсталих та інші його промови побудовані за всіма правилами тогочасної риторики і демонструють вміння автора користуватися засобами ораторської прози. Натомість у сцені зустрічі Хмельницького з кримським ханом під час повернення з походу на Львів 1655 р. Грабянка виявляє блискуче володіння технікою драматизованого діалогу. Для створення у читача патетичного настрою автор витримує посмертну характеристику Богдана в руслі традиційних доброчестностей воїна-богатиря, виявляючи своє знайомство з «Повістю временних літ» і Несторовим зображенням князя Святослава в ній.

Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка -- прихильник автономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій -- ставлення до Росії -- як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями. Всі постаті у Грабянки -- Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Я. Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх -- втіленням злого. Скажімо, наказний гетьман Я. Сомко -- «вождь хоробрий і у справах військових вмілий», «воїн хоробрий і сміливий, вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший». Позитивне ставлення Грабянки до Сомка виявляється і в тому, що він вкладає в уста татарина, ката Сомка, докір прихильникам Брюховецького, які схопили і засудили до страти наказного гетьмана: «О нерозумні і немилосердні голови! Цього чоловіка сам бог народив на подив світові... ви ж -- тупоголові -- і цього не жалієте віддавати смерті!»

Поряд із Сомком літописець ставить також паволоцького полковника Івана Поповича. Він говорить: «Воістину, якби ці два дружні мужі: Попович, говорю, і Сомко довше пожили, то могли б старого Хмельницького справи наслідувати».

Про Івана Виговського спочатку говориться, що він «муж мудрий», але після смерті Хмельницького ставлення до нього змінюється. Виговського зображено хитрою і підступною, властолюбивою людиною, що украв не тільки скарб Хмельницького, але й гетьманську владу. Колишній генеральний писар виступає «як злодій і віроломець», «прихований супостат, образом і думками лях», «ворог всеруський», «супостат і явний зрадник». Говорячи про страту Виговського, Грабянка вважає, що він отримав по заслузі: «за неповинну кров людську і за недодержання присяги монархові гетьманство скінчив ганебно і безчесно».

Як уже вказувалося, літопис Григорія Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературний твір, а не як історичний. Автор подає не документальні факти, а літературно опрацьовану історію, прагне зробити її доступною для широкого загалу. В першу чергу він розраховує на значний емоційний вплив на читача.

Головним завданням Грабянки в умовах поступової втрати Україною автономії було нагадати про колишню козацьку славу. В процесі виконання цього завдання літописець відтворив осіб і предмети не такими, якими вони були насправді, але такими, якими вони повинні чи могли б бути, даючи їм, таким чином, певне нове існування і ніби створюючи їх повторно.

У літописі Грабянки замість правдивої твориться піднесена, гіпергероїзована історія, що поступово стає одним з чинників у розвитку національної самосвідомості українського народу.

Літопис Григорія Грабянки можна, вживаючи сучасну термінологію, назвати барокковим історичним романом. Тут наявний широкий спектр художніх засобів. Автор вводить у свою розповідь вірші, напівлегендарні перекази. На основі таких переказів написані оповідання про будівництво фортеці Кодак, про захоплення Хмельницьким королівських привілеїв у Барабаша, про смерть і похорон Хмельницького та ін. На сторінках твору ми зустрічаємо такі властиві для бароккових художніх творів особливості, як поєднання символіко-алегоричного значення різних персонажів з історико-реалістичним, використання прийомів контрасту, смакування натуралістичних подробиць, пишні натюрморти, несподівані метафори, нанизування епітетів і т. д.

8.Полемічне письменство ХУІ--ХУП ст.

Полемімчна літератумра (від грец. -- войовничий) -- літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні. Полемічна література виникла внаслідок "зачіпок од католиків", тобто з початком окатоличення України. Хоча окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори -- римо-католицький і грековізантійський. На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року. Особливого розвитку П. Л. набула в 16--17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста -- єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (Вільно, 1577 р.). Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів. У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С. Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі. «Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам. Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос», Захар Копистенський у «Палінодії», Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви. Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.

«Палінодія» написана у відповідь на книжку Льва Кревзи «оборона єдності церковної»: намісник Ісуса Христа - апостол Петро, наступник Петра - папа римський, київська русь прийняла християнство до поділу на грец і рим церкви. Захарія Копистенський доводить, що апостоли були рівними(1), (2) спростовує твердження про першість папи. І так далі. Робить висновок - єдиний порятунок для східних слов'ян - церковна унія, об'єднання католиків і християн УСЬОГО світу. Аналізує становище України під владою Речі Посполитої, критикує Польщу за те, що вона прагне, щоб не було русі на русі.

Мілетій Смотрицький - «Тренос». Написаний польською у формі плачу голосіння православної матері-церкви. Образ матері церкви переростає у образ матері-України, що плаче за своїми невдячними дітьми, покинули, зрадили віру. З докором звертається церква до І. Потія - пропонує покаятися. Великий поіменний список укр.. і білоруських магнатів, що зрадили віру. Немає прямого заклику до боротьби, але є критика католицизму, уніатства.

Христофор Філалет - «Апокрисис» полем трактат. 1 - на основі зібр матеріалів презентує протизаконні дії організаторів церковної унії. 2 присв брестському правовому Собору. 3 - розвінчує церковну владу католицизму. Перелік римських пап. Зазначає що в римі панує не слово боже, а безсоромна симонія. Із сарказмом говорить про ініціаторів уній ( Рогозу і ще 5 спільників). Виступає проти насильницького запровадження календаря папою римським 1582. Зазначає, що папі і його обіцянкам вірити не можна. Використовує засіб внутрішнього діалогу наче веде розмову зі своїм противником віч-на-віч

«Пересторога» - антиуніатський памфлет, написаний 1605.авторо - священик і активний діяч львівського братства - Андрій Вознесенський, Яременко підтверджує. Франко вважає, що автор - найпомітніший діяч львівського братства Юрій Рогатинець. Головна мета автора - розповісти правдиву історію про зрадницьку діяльність єпископів, що відступили від віри народу. Пішли до папи римського заради своїх інтересів. Автор - флорентійська і брестська унія були злодійськими. 1 часту називають історичною. 2 - теологічно- полемічною. Звинувачує: терлецький із потієм причепні до вбивства православного священика. Сатирично змальований і Михайло Рогоза. Єдина світла постать - князь Костянтин острозький. Мова не книжна. Близька до розм., багато фольклорніх фразеологізмів.

9. Літопис Самовидця

Однією з найвидатніших історіографічних пам'яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам'ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер.

Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних \10\ прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.

Літопис Самовидця, як і інші українські літописи, до середини XIX ст. без назви та імені автора зберігався в списках. Його популярність обмежується, головним чином, першою половиною XVIII ст. Про це може свідчити кілька списків цієї пам'ятки, які дійшли до нас.

Заходами Куліша рукопис Самовидця 1846 р. був опублікований О. Бодянським у московських «Чтениях» 3. О. Бодянський, готуючи рукопис Самовидця до друку, мав у своєму розпорядженні чотири списки: 1) список П. Куліша, який охоплював історичні події з найдавніших часів і закінчувався 1668 р.; 2) список М. Костомарова (одержаний від харківського вчителя Третякова), який закінчується 1690 р. (у ньому пропущено опис історичних подій з 1683 по 1687 р.); 3) список у перекладі російською мовою (друга половина XVIII ст.) з численними помилками (належав бібліотеці московського «Общества истории и древностей российских»); 4) список київського урядовця М. Юзефовича, що був переписаний у 40-х роках XIX ст. Списки Юзефовича й Куліша переписані з одного і того ж джерела.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

- перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

- друга -- доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця написаний українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського.

Найвірогідніше - був написаний на замовлення гетьмана Мазепи.

10. Ідейно-тематичний спектр давньої української літератури

На різних етапах розвитку в давній українській літературі були актуальними різні теми, які реалізувалися в різних жанрах, як запозичених, так і оригінальних, витворених на українському національному ґрунті. Зі стилістичної сторони, найпершим творам давньої української літератури була притаманною деяка монументальність, обмеженість у вживанні прикрас, зосередженість уваги на змісті, яка згодом була замінена орнаментальністю з її заплутаною системою образів, структурою. Основною тематичною лінією найдавніших творів було утвердження християнської віри. Твори писалися в церковному середовищі і призначалися для церковних потреб. Релігійно-філософська тематика («Проста проповідь» Іларіона) настільки вкоренилася в давньому письменстві, що залишалась провідною аж до початку процесу секуляризації (який розпочався в епоху Ренесансу). Також твори пізнішої епохи відзначалися національно-патріотичною спрямованістю, що було пов'язано з історичним контекстом. Багато існувало і творів на морально-етичну тему (К. Турівський, «Притча про сліпого і кульгавого»). Безперечним фактом є те, що сама система жанрів сформувалася під впливом перекладної літератури, яка приходила на Русь.

Цю систему можна окреслити як: морально-повчальні твори, проповіді, агіографічні писання, полемічна література, переклади Біблії, підручні книги для шкільного навчання, літописи, героїчні воїнські повісті (входили до складу літописів), частка світської літератури, апокрифічні твори, паломницька проза, послання, елементи притч.

11. Літературна спадщина Феодосія Печерського

Творчість Феодосія Печерського у тогочасній літературі засвідчила виникнення нової школи на ідейному рівні, адже саме він став фундатором літературного осередку Києво-Печерського монастиря. Повчання Феодосія "Запитання Ізяслава, князя, сина Ярославова, внука Володимирова (до) ігумена Теодосія Печерського монастиря" існує у двох списках -- Паїсіївському збірнику ХІУ--ХУІ ст. і збірнику Новгородської Софійської бібліотеки, який датується XV ст. "Запитання Ізяслава..." -- це відповідь печерського ігумена на запитання свого сюзерена. Друга частина послання присвячена проповіді святого про піст у середу та п'ятницю. Послання "Запитання благовірного князя Ізяслава про латинян" є найпопулярнішим твором преподобного Феодосія. Твір дійшов у багатьох списках, які мають декілька редакцій. Автор, вбачаючи загрозу католицизму для православ'я, говорить, що слід "цуратися віри латинської. І ні звичаїв їхніх дотримуватися, ні причастя їхнього приймати, і ні слухати, що кажуть вони", а також підкреслює, що "не подобає віру їхню хвалити: бо хто хвалить їхню віру, той, виходить, свою гудить; або хто почне хвалити неперестанно чужу віру, од якої одреклося православне християнство, той стає двовірцем, і близький до єресі". Повчання Феодосія Печерського "Про кари Божії", "На велику Чотиридесятницю", "Повчальне слово до келаря" адресувалися як ченцям монастиря, так і світським людям. Слід зазначити, що така двоадресна спрямованість творів -- ченцям і світським -- є характеристичною рисою всієї спадщини Феодосія Печерського. Повчання "Про кари Божії" є у літописі під 1068 р. Це є свідченням, що твори Феодосія мали вплив на суспільну думку і поширювалися серед читаючої публіки. Оригінальною частиною тексту можна вважати цільний опис пережитків поганства на Русі того часу....За Божим велінням дістаємо ми кару за гріхи наші". Збірка "Повчання преподобного Теодосія Печерського на велику Чотиридесятницю" містить шість повчань святого, виголошених протягом Великого Посту. У своїх писаннях він культивував ідею про те, що мирські володарі, зокрема князі, не зберігають, а тільки захищають "правовір'я", стоячи на сторожі церковних інтересів. Письменник категорично виступав проти католицизму, обстоюючи православну віру, називаючи її єдиною істинною вірою. А покликанням князя, на думку преподобного, є сприяти поширенню і розквіту православ'я. Таким чином зароджувалася і розвивалася ідея "богоугодного КНЯЗЯ ". Фактично Теодосій Печерський сформував могутню церковну ідеологію.

...