Може ще вище з літературно-художнього погляду ніж київський літопис, стоїть третій цикл нашого старого літописання, так званий Галицько-Волинський літопис, який охоплює майже ціле ХІІІ століття (1209-1292 рр.) і оповідає головним чином про події Галицько-Волинської держави. ²² Першу частину літопису складає широке прагматичне оповідання про усобиці («великий мятеж») в Галицький Землі після смерті князя Романа, про боротьбу його сина Данила за галицький стіл аж до його остаточної перемоги. ²³ Друга частина, написана в північній Волині, подає багато звісток про литовсько-руську боротьбу 1250-1270 років. ²⁴ Третя частина охоплює 1270-1280 роки та уявляє собою двірський літопис князя Володимира Васильовича. ²⁵ Грушевський доводить, що Галицько-Волинський літопис був написаний спочатку без років, як одне загальне прагматичне оповідання, і що вже пізніше якийсь книжник, редактор, який приєднав Галицько-Волинський літопис до Київського, сам розставив роки, але «зробив це дуже по дурному, валив роки навіть без огляду на зміст, розриваючи частини одної події на кілька років, або кладучи під один рік події багатьох років». ²⁶ Але певна річ, що літопис писаний не одним, а принаймні трьома авторами, яких усіх об'єднувала відданість дому Романа Мстиславича. Автор або автори перших двох частин малює з великою любов'ю постать короля Данила, як справжнього лицаря, хороброго й бездоганного. Автор останньої частини (певно духовна особа) малює так само любовно постать Володимира Васильовича, освіченого й гуманного князя, великого покровителя церкви й мистецтва. Весь Галицько-Волинський літопис відзначається високо-артистичним стилем і квітчастою мовою; в ньому повно епітетів, поетичних порівнянь, алегорій, персоніфікації місяця й зірок, прислів'їв, притч, а часом вставлено в текст уривки поетичних творів, наприклад, на самому початку чарівна легенда про Евшан-Зілля. Автори були широко обізнані з грецькою літературою, а велика кількість звісток про середньоєвропейське життя свідчить про їх знайомство і з західноєвропейськими джерелами.

Пильний аналіз літописного тексту привів вчених до відкриття слідів цілого ряду місцевих літописів: чернігівського, переяславського, тьмутороканського, перемишльського та інших. Але вони до нас не дійшли в цілості, і лише окремі уривки з них були включені київськими або галицько-волинськими літописцями до своїх творів.

Розділ 2: Літописи, як відображення історичної дійсності Київської Русі Близько середини ХІ ст. найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир.

2.1. На початку ХІІ ст. у Печерському монастирі з'явилася «Повість временних літ». Починається «Повість» викладом всесвітньої історії, яку літописець веде від легендарного «світового потопу» і розподілу землі між синами Ноя. Основну увагу літопис приділяє Яфетовим володінням, бо від племені Яфета походять і слов'яни. Спочатку слов'яни нібито жили по Дунаю, а потім розселилися. Ті, що оселилися по Дніпру, стали називатися полянами, інші -- древлянами, бо сіли в лісах, ще інші стали називатись дреговичами, полочанами, сіверянами, а ті, що зупинилися біля озера Ільмень і збудували для себе місто Новгород, назвались словенами. У вступній частині «Повісті» розповідається про народи, які пригнічували слов'ян ще на Дунаї. ¹ Це були болгари, білі угри, волохи і обри (авари). Обри воювали проти східних слов'ян, особливо мучили дулібів. Якщо обрин хотів кудись їхати, то не запрягав коня або вола, а наказував запрягти у віз трьох, чотирьох або п'ятьох дулібських жінок і везти його. «Быша бо Объре телом велици и умомь горди, и бог потреби я, [и] помроша вси, и не остася ни єдин обърин»,-- говорить літописець. ² А народна пам'ять зафіксувала це у прислів'ї «погибоша, аки обръ» ³, що постало в Київській Русі.

Нестор розповідає легенду про апостола Андрія Первозванного, його подорож по Дніпру, пророкування на Київських горах, де мав бути збудований Київ. Цією легендою Нестор виправдовував прийняття на Русі християнства, яке заповів, мовляв, один з апостолів Христа. Літописець наводить тут цікаву побутову деталь із подорожі Андрія по Русі: у Новгороді Андрій побачив лазні і дуже здивувався, що тут мають звичай митися в лазнях і мучаться, б'ючи себе віниками. ⁴ У «Повісті» розширено легенду найдавнішого зведення про трьох братів -- засновників Києва. Нестор вносить до неї полемічний елемент, спростовуючи твердження, ніби Кий був простим перевізником. Нестор доводить, що Кий княжив у своєму роді, що його з великими почестями приймав грецький цар. Повертаючись із Греції, Кий на Дунаї заснував містечко Києвець. ⁵ Ця легенда виводила князівську владу на Русі з старовинного руського роду, ідеологічно утверджувала її.

Перша дата -- 6360 (852) рік -- у «Повісті» стоїть після оповідання про хозарську данину. ⁶ Цього року у Візантії почав царювати Михайло. Нестор вираховує основні дати біблійної, візантійської і руської історії, говорячи, що далі «по ряду положим числа». І події далі систематично викладаються за роками. У багатьох випадках рік поставлено, а запис відсутній. Очевидно, це мало означати, що літописець не знав нічого про події цих років і залишав місце для роботи своїх наступників або в ці роки не було вартих уваги подій.

Під 859--862 роками Нестор розповідає про запрошення варязьких князів на Русь. ⁷ Варяги з-за моря брали данину з чуді, словен, мері та кривичів. Але словени прогнали їх, відмовилися виплачувати данину. Та незабаром почалися чвари, повстав рід на рід. Словени вирішили пошукати собі князя, який би правив ними і судив по правді, пішли до варягів за море і сказали: «Земля наша велика и обилна, а наряда в ней нет, да поидете княжить й володети нами». Три брати-варяги з своїми родами прийшли на Русь і стали княжити -- Рюрик у Новгороді, Синеус -- у Білозері, а Трувор -- в Ізборську. Незабаром Синеус і Трувор померли, і князем залишився один Рюрик. ⁸ З того часу від варязького слова «русь» і стала називатися руська земля. Два воєводи Рюрика -- Аскольд і Дір -- по дорозі до Царгорода зупинилися в Києві і стали там княжити.

Чим же пояснити факт, що Нестор, палкий патріот землі руської, вивів княжий рід і саму назву Русі від іноземців-варягів? Теорію єдиного княжого роду, сформульовану Нестором, було спрямовано проти князівських чвар, її знаходимо вже у найдавнішому зведенні. Обстоюючи єдність руської землі, Нестор доводив, що вона має своїх князів з єдиного роду, тому негоже їм тепер воювати між собою. А те, що Рюрик був варягом, для Нестора не мало істотного значення. Середньовічна історична традиція всі славетні князівські роди виводила від іноземців, зокрема від стародавніх греків і римлян. Дотримуючись цієї традиції, Нестор вивів руський княжий рід від варягів, котрі, як політична сила, на той час уже втратили своє значення і не являли ніякої небезпеки для руської держави. Можливо, що Нестор навмисне вигадав «норманську» теорію, щоб підкреслити незалежність Русі від Візантії. Вітчизняна історична наука спростувала наукову неспроможність теорії норманського походження перших князів на Русі.

Нестор значно поширив чимало оповідань своїх попередників, надавши їм художньої форми. Так, найдавніше зведення передає звістку про смерть Олега дуже лаконічно: «Иде Ольг Новугороду и отьтуда за море, и уклюну и змия в ногу, и с того умьре». ⁸ У «Повісті» цей епізод переріс у цілу легенду про смерть Олега від свого коня. Нестор перетворив його у жваву розповідь, якою закінчується цикл напівлегендарних переказів, зв'язаних з ім'ям Олега.

Кілька цікавих оповідань Нестор вмістив у Володимировому циклі. Під 992 роком записано оповідання про єдиноборство руського юнака з печеніжином. ⁹ Під час зустрічі на річці Трубіж полків Володимира і печенігів ніхто не зважується перейти річку. Печенізький князь запропонував Володимирові вирішити зустріч поєдинком двох найсильніших воїнів. Довго Володимир не міг знайти воїна, що зміг би битися з печеніжином. Нарешті до князя підходить один старий воїн і каже, що в нього дома є син, такий дужий, що коли він м'яв шкіру, то розривав її руками. Хлопця привели і вирішили випробувати, випустивши на нього розлюченого бика. Юнак вирвав у бика шкіру з м'ясом, скільки захопила рука. Печеніжин, «велик и страшен», почав сміятися, коли побачив середнього на зріст супротивника. Юнак задушив печеніжина. Печенізьке військо було розгромлено. На місці битви Володимир заклав місто Переяслав, «зане перея славу отроко ть», а юнака і його батька наділив почестями. ¹⁰

Спираючись на народні перекази, Нестор вніс до «Повісті» оповідання про четверту помсту Ольги над древлянами. Від кожного двору в Іскоростені Ольга зажадала по голубові. Прив'язавши до ніг голубів запалений трут, слуги Ольги випустили птахів. Голуби полетіли до своїх гнізд і підпалили Іскоростень з усіх кінців. ¹¹

Нестор увів до літопису також документальні матеріали -- чотири договори руських князів із греками -- договори Олега 907 та 911 р., договір Ігоря 945 р. і договір Святослава 971 р. ¹² Важко судити, чи договори ці внесені до «Повісті» повністю, чи лише частково, але автентичність їх не підлягає сумніву. Договори з греками є важливими історичними документами.

Несторові належать три оригінальні твори, що ввійшли до «Повісті». Це -- оповідання про перенесення мощів Феодосія (1091), про напад половців на Печерський монастир (1096) і про похід Святополка з іншими князями проти половців (1107). ¹³

Останню частину «Повісті» Нестор писав на основі власних спостережень. Мабуть, вона зазнала корінної переробки під пером Сильвестра, оскільки політичні симпатії і завдання Сильвестра були протилежні Несторовим. Сильвестр не вніс до «Повісті» нових історичних фактів, довівши її хронологічно, які Нестор, до 1113 р. ¹⁴ Він тільки переробив оповідання про події останніх років, виявивши при цьому свою прихильність до Володимира Мономаха.

Очевидно, укладачеві третьої редакції «Повісті» (1118) належить двоє оповідань про північні країни. Він мав увести сюди ще й оповідання попа Василія про осліплення Василька Теребовльського і «Поученьє» Володимира Мономаха. ¹⁵

Оповідання про осліплення Василька відображає один із найдраматичніших епізодів давньої руської історії. Піп Василій був очевидцем подій, тому розповів про них дуже детально і з великою художньою силою. Він змалював трагічну для руської землі картину князівських усобиць кінця XI ст., у яких беруть участь також половці, поляки і угри. Відразу ж після Любецького з'їзду, де було встановлено мир між князями, один із князів--Давид Володимирський -- замишляє зло проти Василька. Він підбурює проти Василька київського князя Святополка. Обманом вони схоплюють Василька і осліплюють. ¹⁶

Довідавшись про осліплення Василька, Володимир Мономах вжахнувся і прорік: «Сего не бывало єсть в Русьскеи земьли ни при дедех наших, ни при отцих наших сякого зла». ¹⁷ Володимир турбується про майбутнє руської землі, намагається згладити зло, яке принесли князівські чвари:

«И ту абье посла к Давиду и к Олгови Святославичема, глаголя: «Поид-ета к Городцю, да поправим сего зла, еже ся створи се в Русьскеи земьли, и в нас, в братьи, отже ввержен в ны ножь, да еще сего не правим, то большеє зло встанеть на нас, и начнеть брат брата закалати, и погнбнеть земля Руская, и врази наши Половци пришедше возмут земьлю Русьскую». ¹⁸

За жанровою природою оповідання про осліплення Василька належить до історичних повістей про князівські чвари. Цей жанр знайшов свій дальший розвиток у Київському і Галицько-Волинському літописах. Час написання оповідання дослідники відносять до 1113--1124 рр. ¹⁹ Внесене воно до «Повісті» під 1097 роком і охоплює події 1097--1100 рр. ²⁰

Автори «Повісті» використали багато іноземних джерел. Серед них на першому місці слід назвати біблійні книги старого і нового завітів. У творі знаходимо виписки із старозавітних книг: «Буття», «Ісходу», «Левітів», «Царств», «Притч Соломона», «Премудростей Соломона», Іова, пророків Даниїла, Ісайї, Ієзекіїля, Міхея та Амоса. ²¹ З новозавітних книг використано «Євангелія» Іоанна, Луки, а також послання апостолів. ²² Улюбленим джерелом для літописців був «Псалтир». Широко використано в літопису візантійську хроніку Георгія Амартола і його продовжувача. Описуючи звичаї різних народів, літописець посилається на хроніку Георгія Амартола («Глаголет Георгийв летописаньи»), а під 1114 роком -- на «Хронограф» -- компіляцію хронік Георгія Амартола та Іоанна Малали. ²³ Як історичне джерело відомостей про похід царя Михайла на Болгарію, про хрещення Болгарії і похід угрів на болгарську землю в літопису використано слов'янський переклад хроніки всесвітньої історії -- «Летописець вскоре» константинопольського патріарха Никифора. ²⁴ Про похід Ігоря на Константинополь у 941 р. «Повість» розповідає на підставі перекладного грецького «Житія Василія Нового». ²⁵ Двічі посилається автор «Повісті» на «Откровеніє» Мефодія Патарського -- вперше, коли розповідає про вісім племен Ізмаїла (1096), вдруге -- у легендарній розповіді про «нечисті» народи, які Олександр Македонський обложив у північних горах. ²⁶ І, нарешті, тільки якесь західнослов'янське джерело могло послужити основою для розповіді про початок слов'янської писемності та культурницьку діяльність Кирила й Мефодія у Моравії (898). ²⁷

Така обізнаність із тогочасною писаною літературою свідчить про широку начитаність Нестора та інших авторів «Повісті». Вони використовують твори іноземних письменників тільки як історичні джерела. «Повість» має глибоко самобутній характер, створювалася вона в часи посиленого інтересу до рідної історії, тому візантійські та інші іноземні джерела були для її авторів тільки допоміжним матеріалом.

У авторів «Повісті» виробилася своя «філософія історії», їх найбільше цікавить проблема походження добра і зла. Зло на світі сіє диявол, добро -- бог і його слуги. Людина має право вибору між добром і злом. Бог дав людині «закон», дотримуючись якого, вона після смерті потрапить у рай, якщо ж піддасться диявольській спокусі -- буде приречена на вічні муки. Всяке лихо людей -- справедлива кара за їхні гріхи. Отже, історія людства -- це прояв божественної волі. Всім історичним фактам і подіям літописець дає оцінку, керуючись цим критерієм добра і зла.

Важливою справою для літописця є моральна оцінка вчинків героїв. Якщо князь, на думку автора, вчинив правильно, на користь руській землі, богові і церкві, то він всіляко вихваляється; якщо ж він діє всупереч цим інтересам, то його неминуче чекає тяжка кара. Так через свою захланність загинув від рук древлян Ігор; був убитий печенігами Святослав, який не послухав матері і поради Свінельда; так загинув Ярополк Святославич, що захопив княжий стіл у свого брата Олега і був причиною його смерті під Овручем; як братовбивця загинув і Святополк Окаянний.

У «Повісті» об'єднано в одне ціле твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. Усні оповідання, перекази, легенди, прислів'я, історичні пісні, воїнські повісті, житія, ораторські промови, повчання, твори перекладної літератури, давніші літописні нотатки -- все це під рукою літописця-патріота перетворилося в один монументальний твір, основним завданням якого було з'ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, боротьбу з ворогами. Велич і слава Русі, заклик до єднання, боротьба проти княжих усобиць, уболівання за долю рідної землі, її народу -- це провідні ідеї і мотиви літопису.

Літописці ставили перед собою й практичне завдання: на прикладах добрих і поганих вчинків князів у минулому вони намагалися скерувати дії сучасників на користь батьківщини.

У «Повісті» знайшли відбиття настрої і думки різних соціальних верств Київської Русі. Коли вона остаточно редагувалася, тобто на початку XII ст., Київська Русь як політична єдність вже похитнулася; окремі її землі виділилися в незалежні від Києва одиниці, та ця феодальна роздробленість літописцями ще не повністю усвідомлювалася. Для них живішими здаються традиції X--XI ст., коли Київська Русь була в усій своїй величі і могутності.

Змальовуючи страшні картини спустошення Русі нападами половців, літописець не впадає у відчай. Він пояснює це як божу кару за гріхи, його ніколи не покидає почуття гордості за Русь, за її славне минуле. Описуючи половецький полон 1093 р., він застерігає: «Да никтоже дерзнеть рещи яко ненавидими богомь есмы, да не будеть кого бо тако бог любить якоже ны взлюбил єсть, кого тако почел єсть, якоже ны прославил єсть и взнесл, никогоже».²⁸

Пам'ятка відбиває і класову боротьбу, що точилася у молодій феодальній державі. Під 1068 роком розповідається про повстання у Києві. ²⁹ Цього року на руську землю напали половці і розбили на Альті трьох руських князів -- Ізяслава, Всеволода і Святослава. Святослав після розгрому втік до Чернігова, а Ізяслав і Всеволод -- до Києва. Кияни зібралися на віче і почали вимагати від Ізяслава зброї і коней, щоб захиститися від половців. Князь відмовив їм. Тоді кияни повстали, визволили з в'язниці полоцького князя Всеслава, пограбували князівський двір. Ізяслав і Всеволод втекли. Незабаром Ізяслав повернувся з поляками і жорстоко розправився з повстанцями -- 70 чоловік убив, багатьох осліпив, а торг, де відбувалося віче, переніс на інше місце. Ставлення літописця до повсталих киян -- невиразне, але швидше співчутливе, бо вони хотіли боронити рідну землю. Літописець підкреслює, - що князь погубив потім багато невинних людей, не розібравши справи. ³⁰ Зате, описуючи повстання 1071 р., підняте волхвами на Білозері, літописець засуджує волхвів як єретиків.³¹ Так само ставиться автор до волхва-єретика, що підняв бунт у Новгороді.

«Повість» стала епохою не тільки в культурному житті Київської Русі. Вона наклала відбиток на все наступне літописання східних слов'ян. Літописці майбутніх поколінь, що не тільки були свідками феодальної роздробленості Русі, а й пережили ярмо татарської неволі, починаючи свої літописні зведення «Повістю», наголошували на ідеї єдності руської землі, ставили минуле в приклад сучасникам.

З Києва «Повість» поширилася по всій Русі. Нею відкриваються літописи, що виникли згодом у Новгороді, Твері, Володимир-Волинську, Галичі та інших містах.

Українське і російське літописання XVI--XVII ст. у висвітленні давньої історії Русі широко використовувало «Повість» як майже єдине джерело знань про Київську Русь.

Безпосереднім продовженням «Повісті временних літ» в Іпатіївському списку є умовно названий Київський літопис, що охоплює події на Русі від 1111 до 1200 р.³¹ Складено його, очевидно, біля 1200 р. у Видубицькому монастирі на основі якихось інших літописних зведень, що не дійшли до нас. ³²

У Київському літопису основне місце посідає опис боротьби за стольний град між Мономаховичами -- нащадками Володимира Мономаха -- і Ольговичами -- нащадками Олега Святославича (Гориславича).³³ У цій боротьбі князі всупереч всіляким клятвам і праву старшинства, намагаючись заволодіти Києвом, зверталися по допомогу до поляків, угрів, половців, тому ідея єдності Руської землі поступається тут вузьким місцевим інтересам окремих земель, князів і князівських родів.

Київський літопис складено за тим самим принципом, що й «Повість временних літ»,-- шляхом порічних записів, в які вплітаються літописні оповідання, що об'єднуються в цикли. Такими є цикли оповідань про Ізяслава Мстиславича, Мстислава Ростиславича, Мстислава Ізяславича.

Крім оповідань, у Київському літопису виділяються ще повісті. З найпомітніших можна назвати повість про вбивство Ігоря Ольговича (1147), про смерть Ростислава Мстиславича (1168), про вбивство Андрія Боголюбського (1175), про смерть Давида Ростиславича (1197). ³⁴

У Київському літопису, як і знов-таки в «Повісті временних літ», також знайшла відображення класова боротьба на Русі. Простий народ виступає тут великою силою, здатною впливати на внутрішнє політичне життя. Під 1113 роком описано народне повстання у Києві.³⁵ Після смерті Святополка населення Києва вчинило бунт, розгромило двір тисяцького, лихварів. Під натиском низів бояри запросили на київський стіл Володимира Мономаха.

Починаючи з 70-х років, Київський літопис подає чимало звісток про половецькі напади і про походи руських князів на половців. Під 1185 роком літописець детально розповів про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, який став темою «Слова о полку Ігоревім».³⁶

Зі сторінок Київського літопису постає в деталях складне й напружене життя Русі у XII ст. Князі намагаються захищати країну від половців, але особисті інтереси, боротьба за владу над Києвом перешкоджають їм погодити дії, об'єднатися. У міжусобній боротьбі 8 березня 1169 р. (у літопису--1171) зазнав страшенного спустошення сам Київ.³⁷ З болем передає літописець картину руйнування Києва військами Андрія Боголюбського: «И не бысть помилования никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведоми быша в плен, розлучаемы нужею от мужии своих, младенци рыдаху зряще материи своих, и взяша именья множьство, и церкви обнажиша иконами и книгами и ризами... и бысть в Киеве на всих человецех стенание и туга, и скорбь не утешимая, и слезы непрестаньныя».³⁸

Князі виступають уже як середньовічні феодали, що над усе ставлять свою зверхність, оберігають свою князівську честь, мстять за неповагу до себе. Автор літопису проповідує своєрідний культ князівської честі, інколи не лише особистої, а-й державної:

«Братья и дружино,-- говорить у творі Ізяслав Мстиславич,-- бог всегда Рускы земле и Руских сынов в бещестьи не положил єсть, на всих местех честь свою взимали суть, ныне же, братье ревнуимы тому вси, у сих землях и перед чюжимы языкы дай ны бог честь свою взяти».³⁹

Усі ці перекази, які вплів літописець у своє оповідання поруч із гарними порівняннями та поетичними образами, надають давньому літописові мистецьку ціну. Попри мистецькі цінності «Повість временних літ» має високу ідейну вартість. У автора просліджується гаряча любов до батьківщини, тривога за добро й щастя рідної землі.

Яким чином писали історію в минувші часи, з'ясувати досить складно: перші історичні твори дійшли до нас лише у складі більш пізніх зборів. Кілька поколінь вчених, детально вивчаючи зводні літописи, все ж таки зуміли виділити самі давні записи.

Самі перші записи відносять до ІХ століття, за часів правління київського князя Аскольда, й сповіщають як про важливі, так і незначні події.

К кінцю Х століття, до часів прославленого билинами князя Володимира Святославина, зібралося багато записів та історичних оповідань, у тому числі й билин. На їх основі у Києві був складений перший літописний звід, до якого увійшли записи по роках за півтораста років, а також усні перекази, які охоплюють історію за п'ять століть. У Давній Русі було чимало монастирських та княжих бібліотек. Наші предки любили і цінували книги. На жаль, ці бібліотеки загинули у вогні під час половецьких та татарських набігів.

Лише шляхом кропіткого вивчення вцілілих рукописних книг вчені встановили, що в руках літописців було багато історичних та церковних книг на болгарській, грецькій та інших мовах. Саме з них літописці черпали відомості з всесвітньої історії, історії Риму та Візантії, описи побуту різних народів - від Британії до далекого Китаю.

Літописні зводи малюють широку картину феодальних усобиць середини ХІІ століття. Літописці служили князям своїм пером, як дружинники зброєю, вони намагалися в усьому обілити свого князя, представити його завжди правим, підтвердити це зібраними документами. В цей же час вони показували ворогів свого князя клятвопорушниками, невмілими полководцями. Тому у зводах зустрічаються іноді протилежні оцінки одних й тих самих людей.

Самим відомим серед руських літописців є Нестор, монах Києво-Печерського монастиря, який жив у другій половині ХІ - на початку ХІІ століть.

Нестор вирішив складати літопис, вже будучи відомим письменником. Він вирішив окрім літопису - опису подій рік за роком - давати широке історико-географічне описання до нього: про слов'янські племена, виникнення Руської держави, про перших князів.

Нестор весь час слідкує за долею всього слов'янства, яке займало територію від берегів Оки до Ельби, від Чорного моря до Балтики. Весь слов'янський середньовічний світ не знає іншого історика, який би з такою точністю та знанням зміг би описати життя східних, південних та західних слов'янських племен та держав.

Праця Нестора та інших літописців була загально відомою на протязі багатьох століть. Сотні разів переписували історики «Повість минулих літ», ставили її на початку нових літописних зводів. За часів монголо-татарського іга та феодальної роздробленості «Повість» надихала людей на визвольну боротьбу, розповідаючи про колишню могутність Київської Русі, про його успішну боротьбу з печенігами та половцями.

Літописання увібрало в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередні часи, а й досягнення європейської історичної думки, традицій візантійської християнської культури. Особливо сильне враження справляє «Повість минулих літ», де відтворено широку картину світової історії, показано місце слов'ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджено прогресивну філософську ідею взаємозв'язку і взаємообумовленості історії всіх народів.

Саме діяння могутньої феодальної держави, бурхлива її історія, усвідомлення русичами себе як великого народу, великий рівень матеріальної і духовної культури в епоху розквіту Київської Русі сприяли зародженню літописання.

Феофан Прокопович - один із найвидатніших державних і культурних діячів першої третини 18ст. - вважається представником і рос., і укр. культур та літератур. Народився 1681р.в сім'ї дрібного торговця в Києві. його світське ім'я - Єлеазар. Він виховувався у свого дядька, який був намісником Київського братського монастиря і ректором Києво-Могилянської академії. Але дядько помер, і молодого Єлеазара бере під опіку киянин. Навчаючись у київській академії, Прокопович виявив великі здібності, стає вчителем. Але невдовзі постригся в ченці і поїхав до Рима. Повернувшись до Києва, він перейшов у православ'я і постригся в чернецтво під ім'ям Феофана. Він був глибоко освіченою людиною свого часу, в його бібліотеці нараховувались до 30 тис. книг різними мовами. Поетична спадщина відігравала визначну роль в історії укр. і рос. літ-ри. Він виступив новатором у поезії. Особливо велике значення мав його глибоко патріотичний віршований твір-панегірик «Епиникіон..» написаний 1709р. як талановитий лірико-епічний відгук на перемогу російського війська над шведськими загарбниками і зрадником укр..народу гетьманом Мазепою під Полтавою. Драма «Володимир» написана в 1705 р. В стінах Києво-Могилянської академії силами студентів було поставлено її, якій судилося стати видатним явищем в історії давньої укр. драматургії. Тема твору - запровадження християнства на Русі, показ боротьби проти християнства представників язичництва. Прокопович в образі Володимира прагнув розкрити реформатську діяльність Петра 1, а в образах представників язичництва - Жеривола, Курояда, Пияра - представників реакційного духівництва, яке перешкоджало Петру1 реалізувати свої реформи. Образ Володимира - це самовладний, але розумний правитель. З язичника він перетворився на християнина, але цей шлях не був безболісним. Прокопович прагнув відтворити процес зламу в душі Володимира якнайповніше. Драма написана укр. літературною мовою із домішками церковнослов'янізмів. Хоч п'єса має 5 актів, вона відтворює тільки один епізод із життя Володимира - прийняття ним християнства. Драматург наділяє Володимира якостями князя-реформатора. У душі князя боряться дві сили - звичка до усталеного життя і прагнення нового. Драмою живо цікавляться історики літератури та театру. Про неї писали І.Франко,М.Возняк та ін. Феофан Прокопович -- визначний український діяч епохи Відродження, Реформації, Просвітництва. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології. В 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф.Прокопович у Києво-Могилянській Академії в 1705--1709 рр. Раніше в радянські часи були опубліковані твори Ф.Прокоповича в Москві та Ленінграді (Ф.Прокопович. Сочинения, М.-Л., 1961). Ф.Прокопович -- автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов'янських країнах. Скажімо, у Сербії «Первоє ученіє отрокам» витримало 7 перевидань. Курс теології Ф.Прокоповича опубліковано латинською в Кеніґсберзі в 70-тих роках ХУІІІ ст. в трьох томах, і тоді ж у Лейпцігу в шести томах. В перекладі російською цей же курс видано в Москві в ХУІІІ ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця. Твори Ф.Прокоповича видавалися книжною і літературною українською, латинською, старослов'янською, російською, німецькою, англійською, французькою, шведською, іншими мовами. Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. На думку Прокоповича погляди «антропоморфітів, які буєсловили про Бога, що він має подібні тілесному складові нашому органи» є не що інше як залишки первинних вірувань стародавніх народів. Ф.Прокопович працював над найважливішими фундаментальними філософськими, природознавчими, світоглядними проблемами -- вченням про матерію, рух і спокій, світло, планети, зірки, Сонце, а також про природні процеси на Землі -- землетруси, атмосферні явища. Можна з упевненістю говорити про визначні для того часу досягнення українського вченого на цій ниві, про велику історичну перспективу його ідей. Час Ф.Прокоповича -- це час коли активно йшло розмежування науки і теології. Ф. Прокопович виступає одночасно як провідний теолог і науковець свого часу. Одночасно Ф.Прокопович блискуче показував невігластво схоластів, не боявся піддавати сумніву віками встановлені догмати, цінував науковий пошук, прагнення до наукової істини. Навіть Біблія не є для нього безперечним авторитетом. В курсі риторики і натурфілософії він говорить про суперечливі місця в Біблії, існуючі неточності.

54. Книжники Києво-Печерського монастиря.

1059 чи 1060 р. чернече братство, що мешкало в печерному підземному монастирі на чолі з Антонієм Печерським, обрало ігуменом Феодосія Печерського. Під його керівництвом над "старою" печерою був збудований дерев'яний монастир. На початку свого ігуменства, коли в монастирі налічувалося вже 100 ченців, Феодосій вирішив запровадити в своїй обителі статут чернечого життя, тобто упорядковані чернечі правила. Але для цього йому бракувало відповідних списків таких правил (статутів), а також наявної на той час богослужбової літератури. Отже, запровадження в Києво-Печерській обителі Студійського статуту, тобто упорядкованих чернечих правил, ігуменом Феодосієм, стало поштовхом для розвитку книжкової справи в монастирі та збирання доброї монастирської бібліотеки. Це, у свою чергу, мало утверджувати Києво-Печерський монастир як духовного правонаступника Візантії на теренах Київської Русі. У Києво-Печерському монастирі особливе значення надавалося створенню рукописних книг, яке досягло тут дуже високого рівня. За свідченням того ж таки Києво-Печерського патерика, діяльну участь у переписуванні, а фактично виготовленні, книг брав колишній митрополит Київський у 1051-1053 рр., а нині києво-печерський Схимник Іларіон. І в цій справі йому також допомагав ігумен Феодосій, виготовляючи все необхідне для створення книг: "Був, бо книжником добрим (Іларіон Схимник. - О. Б.), і день та ніч переписував книги в келії блаженного отця нашого Феодосія, а той, тихо співаючи псалми, пряв своїми руками шерсть або щось інше робив". Слід зазначити, що характерною особливістю процесу книготворення у Києво-Печерському монастирі вже в роки ігуменства Феодосія Печерського (1059-1074) було те, що написання та виготовлення книг мало цеховий характер, про що свідчать вищенаведені уривки із Києво-Печерського патерика про розподіл праці в процесі книготворення. Так, Никон Великий та Іларіон Схимник займалися переписуванням та написанням книг, а ігумен Феодосій "пряв нитки" для їх зшивання. Таким чином, за свідченням Києво-Печерського патерика, келія ігумена Феодосія перетворилася на монастирський осередок для переписування, написання та виготовлення книг, що набуло тут цехового характеру. Первісний учений гурток, до якого входили ігумен Феодосій Печерський, Никон Великий та Іларіон Схимник, робив велику справу для Києво-Печерської обителі та для всієї Давньоруської держави. З часом до цього гуртка книжників долучилися й інші ченці, зокрема Іоан ігумен та Нестор Літописець. Наприкінці 60-х на початку 70-х рр. XI ст. Києво-Печерський монастир перетворюється на провідний центр києво-руського літописання, де воно було поновлене через чверть століття, після впорядкування найдавнішого київського літописного зводу в 1037-1039 рр. при митрополичій київській кафедрі св. Софії тоді ще пресвітером Іларіоном. Перший Печерський літописний звід, автором якого є Никон Великий, ігумен Печерської обителі протягом 1078-1088 рр., був закінчений 1073 р. Більшість учених упевнені, що саме Никон увів до літопису "Корсунську легенду" про хрещення князя Володимира і давньоруського народу, перекази про перших руських князів Олега, Ігоря, Ольги і Святослава, про хоробрі походи русів на Царгород.У Русі книги писали на пергаменті, папері, бересті, лубці та на дерев'яних дошках. Крім цього, у Києво-Печерському монастирі в останній третині XI - першій третині XII ст. використовувалися дерев'яні палички, загострені з одного кінця. Таким знаряддям для письма користувався Нестор Літописець. Загалом матеріали, що використовувались києвопечерськими книгописцями, та процес виготовлення книги були типовими для Русі другої половини XI - початку XIII ст. Фонди книжкових зібрань у Києво-Печерській обителі - як монастирських так і приватних чернечих - поповнювалися різними шляхами: 1.За рахунок створення книг у стінах самої обителі: написання, переписування, перекладу з інших мов на старослов'янську. 2.Шляхом купівлі. Зрозуміло, що ця справа була досить дорогою. Книга Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. 3.Отримання Києво-Печерським монастирем книг у подарунок. 4.Поповнення фондів монастирських бібліотек за рахунок келійних книжкових зібрань ченців за їхніми заповітами перед смертю. Прикладом цього є князь-інок Микола Святоша.5.Отримання книг від києво-печерських постриженців, котрі ставали ігуменами інших монастирів та посідали єпископські кафедри в Русі. Таким чином, книга в середовищі постриженців Києво-Печерського монастиря була в досить великій пошані. Книжному слову надавалося велике значення як для самоосвіти поміж братії, так і для "спасіння душі" головного завдання людини, котра обрала чернецтво за життєвий шлях.

55. Трагедокомедія Ф. Прокоповича «Володимир»

Феофан Прокопович - один із яскравих представників стилю бароко в українській та світовій літературі.

Драма написана в 1705 році. Головна тема - хрещення Русі князем Володимиром і боротьба з невігласами жерцями, неуцтвом, реакційним духовенством.

Новаторство автора в поемі: використання не релігійних сюжетів, але реального історичного українського матеріалу. Первісно твір був присвячений І. Мазепі як видатному культурному та історичному діячу, але згодом присвята була перероблена на користь Петра І.

Трагедокомедія написана силабічним 13-складовим віршем, складається з п'яти актів, прологу й епілогу.

Головними героями її є князь Володимир, Мечислав, жерці Піяр і Куроїд, а також дух князя Ярополка (Прокопович використовує елементи містики), біси. Ярополк, дізнавшись, що Володимир хоче прийняти християнство, намагається завадити йому через жерців. Але інтриги жерців не мають успіху, і християнство на Русі таки приймається.

Автор використовує елементи комічного в творі, але при цьому чітко дотримується античних канонів драми: єдності місця і дії, єдність часу не є пріоритетною. Трагедокомедія написана мовою, яка наближається до живої української мови.

56. Філософські твори Сковороди

Григорій Сковорода став першим українським філософом.

Григорій Сковорода залишив нам різноманітну творчу спадщину. Це і ліричні вірші, частина з яких стали народними піснями, і гострі викривальні вірші, у яких ми бачимо засудження вад тогочасного суспільства, і глибокі притчі, і повчальні байки.

Філософія Г. Сковороди тривалий час була недостатньо вивчена, за радянських часів вивчалася заангажовано. Зараз його творчість привертає дедалі більше уваги, всі сучасні вчені сходяться на тому, що його філософська система була набагато глибшою і складнішою, ніж досі прийнято було вважати. Після стількох сторіч творчість Г. Сковороди «не розгадана» вповні, цікавить і вчених, і пересічних читачів!

Філософія Сковороди охоплює усі сфери людського життя. Він багато говорить про щастя, розуміння щастя і шляхи досягнення внутрішньої гармонії. Григорій Сковорода пропонує людям почати шлях до щастя з пізнання себе і невпинного внутрішнього духовного самовдосконалення. Багато уваги Сковорода приділив і проблемам виховання, розробивши прекрасну, струнку і просту, проте дійсно геніальну систему виховання.

Жодна сфера життя людини не лишилася поза увагою мандрівного філософа Григорія Сковороди. Його творчість цікава нам і досі, а уважний читач знайде у філософських ідеях Сковороди відповіді й на свої власні питання...

Філософські трактати

1. Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті

2. Кільце. Дружня розмова про душевний світ

3. Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу

4. Вдячний Еродій

5. Вбогий Жайворонок

57. Книжники Видубицького монастиря.

Це був "вотчий" монастир Всеволода Ярославича. Перша літописна згадка про монастир датується 1070 роком, коли в монастирі заклали кам'яну церкву Архистратига Михаїла.

У цьому монастирі зібралися інтелектуальні й культурні сили того часу цей осередок книжників в основному працював на Володимира Мономаха, на утвердження його ідеології.

Представниками цього осередка є: Лазар, Олекса Лазоревич, Сильвестр, Володимир Мономах у пізнішому часі ігумен Мойсей"

1088 року ігуменом Видубицького монастиря став Лазар, Лазареві приписується авторство "Переказу про Бориса і Гліба», твору, котрий, власне, і засвідчив народження нового літературного осередку.

Очевидно, на літературному терені працював і Олекса Лазоревич. Він писав текст Мстиславового Євангелія, котре дослідники датують рубежем XI--XII ст.

Після смерті великого князя Святополка Ізяславича літописання було перенесено з Печерського монастиря до Видубицького. Основа для літературної творчості тут уже існувала. У Видубицькому монастирі працював ігумен Сильвестр, який 1116 року створив нову редакцію "Повісті врем'яних літ".

Він певною мірою змінив ідеологічні орієнтири пам'ятки, поставивши на перше місце постать і діяльність князя Володимира Мономаха. Крім того, Сильвестр суттєво розширив цей звід старої української літератури, додавши сюди легенду про подорож апостола Андрія на Русь і "Повість про осліплення Василька Теребовльського".

Так звана авторська примітка Сильвестра збереглася у "Повісті врем'яних літ" за Лаврентіївським списком під 1110 роком. У цій редакції найдавнішого київського літопису відображена грекофільська орієнтація Мономаховичів. Видубицький монастир, як уже говорилося, був вотчим монастирем Мономаховичів, тому творчість самого Володимира Мономаха відносимо до осередку книжників Видубицького монастиря.

Саме за часів князювання Володимира Мономаха та завдяки його активній співдії Видубицькии монастир став одним із найбільших і найважливіших центрів Київської писемної школи, де продовжувалося літописання, створювалися оригінальні літературні твори, переписувалися книги, існувала книгозбірня.

58. Ораторська проза ХУІІ-ХУШ століть

З розвитком освіти на Україні в XVI--XVII ст., зокрема з розширенням мережі братських шкіл, ораторського мистецтва починають учити спеціально. У братських школах панувала така ж система навчання, яка була властива всім європейським школам гуманістичного напряму. Ставили вони своїм завданням і навчити красномовства. За висхідним порядком наук, що панував у середньовічних школах і в Києво-Могилянській академії в тому числі, після курсу граматики передбачалося вивчення поетики (навчання складати вірші), я потім риторики--науки красномовства. Далі учні повинні були студіювати літературні зразки, насамперед античні, і, нарешті, самі писати твори за цими зразками. Крім світової ораторської класики, учнів ознайомлювали й з представниками вітчизняної ораторської творчості--як давньоруськими, так і староукраїнськими. У братських школах і в Києво-Могилянській академії теорію красномовства спочатку вивчали за латинським підручником періоду античності. Найдавні­шим відомим підручником, складеним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській академії, був курс професора Йосифа Кононовича-Горбацького, прочитаний ним у 1635 р. Написано його латинською мовою за зразком твору римського філософа, письменника й оратора І ст. до н. е. Марка Тулія Цицерона «Поділи ораторські».У своєму курсі риторики Й. Кононович-Горбацький на перше місце ставить не форму, а зміст: практичність промови, здатність її автора відгукнутись на актуальні проблеми сучасності. Він вимагав від оратора широкої освіченості й компетентності, оволодіння духовною культурою свого часу. Саме цим його приваблювала творчість Цицерона. В основу теорії красномовства Й. Кононович-Горбацький кладе ораторську практику, обґрунтовуючи свою думку цитатою з Цицерона про те, що не красномовство народило­ся з теорії, а теорія з красномовства. Першочерговою метою оратора автор вважає вміння переконувати. При цьому оратор повинен викликати довір'я слухачів і схвилю­вати їх, тобто вплинути на розум і почуття. Багато місця відводить учений питанню, чи потрібна ораторові майстерність. На його думку, найбільшого ефекту може досягти той оратор, у якого природні здібності поєднуються з умінням, набутим у процесі навчання й практики, тобто з майстерністю. До природних здібностей він відносить уміння вільно володіти мовою, мати певну силу голосу і міцне тіло. Але основне для майстра красномовства -- це ораторська практика, лише завдяки їй можна навчитися дотриму­ватися правил ораторського мистецтва, вдало добирати матеріал і цим забезпечувати потрібний зміст промови, а також виробити добру мову. Києво-могилянські риторики. починаючи від курсу Й. Кононовича-Горбацького, багато дали для розробки теорії стилю. Основний зміст цієї теорії зводився до вчення про суть, позитивні риси і вади літературного стилю, його функціонально-жанрові різновиди, добір слів та їх розміщення в контексті, про тропи й фігури як експресивно-емоційні засоби словесного ви­раження, про ритміко-синтаксичну структуру мови твору. Значна частина святкових «слів» і похвал належала візантійським богословам -- Євсевію Александрійському, Єфрему Сирину, Іоанну Дамаскіну, Іоанну Златоусту, Кирилу Александрійському, і болгарським письменникам -- Клименту Охридському й Іоанну Екзарху; з руських авторів особливо відомий своїм циклом урочистих «слів» на Великдень і післяпасхальні тижні Кирило Туровський. У XI--XVII ст. створюється безліч похвальних «слів», присвячених Адріану Пошехонському, митрополиту Олексію, Антонію Римлянинові (новгородському святому), Борису і Глібу, Варлааму Хутинському, Герману Соловецькому, та ін. подвижникам руської церкви.

60. «Моління» Данила Заточника

Д. Заточник є однією із найзагадковіших постатей ДУЛ. Відомостей про автора ми не маємо, але деякі уривки з твору, де він звертається до князів неначе до рівних свідчить про його досить високий соціальний статус. Твір було написано на Новгородщині, а сам автор родом із Переяслава, про що також свідчать уривки з твору. (Пр. пер. написання - ХІІ ст..)

Серед адресатів «Моління» називають Юрія Долгорукого, Андрія Доброго, Ярослава Всеволодовича. Вперше твір було опубліковано рос. Істориком Карамзіним 150 років тому.

«Моління» текстуально є близьким до «Слова» Данила Заточника (1 твір є, можливо, переробкою іншого).

Твір написаний у гномічно-дидактичному стилі. Його позначала досить дивовижне для ДУЛ індивідуальне начало та духовна розкутість. Автор прагне утвердити незаперечний авторитет мудрості над войовничістю. В творі реалізується александрійсько-біблійна лінія філософії, спрямована на досягнення правди.

У творі використовується багато цитат із Біблії, «Фізіолога», «Бджоли», літописів. У творі звучать ідеї та настрої перед ренесансної літератури. Данило творить образ ідеального правителя - розумного, віруючого.

Твір Данила Заточника деякі дослідники відносять до кола аристократичної літератури.

61. Українсько-польський літературний контекст 16-17 ст.

Найвиразнішою, найрізкішою, коли не найглибшою, формою літературного контакту за того періоду була, без сумніву, релігійна полеміка навколо Берестейської унії 1596 року, що з перервами тривала протягом XVII і XVIII ст. її учасниками були поляки й українці, католики, уніати і православні. Брюкнер описував їхні дії точно і жорстко: У тій тривалій полеміці участь поляків була набагато меншою, ніж українців: Петро Скарга -- єдина видатна постать (такі ж письменники, як Боїм чи Бембус, нині практично забуті), тоді як з української сторони маємо ціле сузір'я масштабних письменників -- Вишенський, Копистенський, Потій, Смотрицький, Баранович та ін. Але що найважливіше з нашої перспективи, так це те, що дуже скоро, тобто починаючи з "Треносу" (1610) Смотрицького, полеміка як з уніатської, так і православної позицій провадиться тільки польською. Ми не маємо тепер можливості докладно спинятися на питанні про згубність, як твердить Франко10, цієї тенденції для розвитку української літератури. лідження "Spory o uniк w dawnej literaturze" не з'ясовує, якої саме літератури), -- помилковий, як і аналогічні міркування Франка в цитованій вище статті12. Проблема білінгвізму (навіть мультилінгвізму) української літератури на різних стадіях її історії -- центральна, але тут не місце для її докладного з'ясування13. Тепер ми маємо лише промовисту ілюстрацію глибокого впливу польської культури і літератури за того періоду. Найбільш ранньою формою польського зацікавлення українікою були прості описи регіону. Саме такими є два твори, в яких Франко добачає перші паростки "української школи": "Ponosz№, to jest wysіawienie panуw i pani№t ziem ruskich i podolskich z mкstwa, z obyczajуw i z innych spraw poczciwych" Бартоломея Папроцького -- твір геральдичний, у якому подано систематичний віршований опис шляхти цих земель, і "Roxolania" Себастіана Кльоновича (1584, латиною) -- набагато вичерпніший огляд так званої Червоної Русі. Тут увага зосереджується не на шляхті і не тільки на містах (фрагмент про Львів був перекладений Франком14), а передусім на докладному описові життя і звичаїв українського селянства. Регіональна структура підходу цих авторів до українських земель підтверджується також контекстом інших їхніх творів: Папроцький, наприклад, згодом звертається до геральдичних описів прусської і власне польської шляхти, а Кльонович розвиває свій описовий талант у відомому творі "Flis" (1595). Невдовзі прокидається також більш специфічний інтерес до України, її народу, місцевого колориту й, подаючи приклад прийдешнім століттям, -- фольклору. Найпомітнішими виявами таких фольклористичних зусиль (і з погляду колекцій, і як стилізовані імітації) є "Пісня про Козака і Килину" (1625) і рукописна збірка пісень значно пізнішого походження, приписувана польському поетові Домініку Рудницькому. Але запровадження українського фольклору в польську літературу й зображення українського народу в ній пов'язується з двома видатними поетами цього періоду, уродженцями Львова, -- Шимоном Шимоновичем і Бартоломеєм Зиморовичем. В ідиліях Шимоновича "Sielanki" (1614), які прийнято вважати найбільшим досягненням старої польської літератури в цьому жанрі, елементи щоденного шляхетського й простонародного побуту переплітаються з класицистичною та міфологічною структурами. В одній з найвідоміших, мабуть, ідилій "Їeсcy" через діалог двох сільських дівчат під час жнив Шимонович змальовує вражаючу картину суворого життя кріпаків серед чудової і плодючої природи. З іншого боку, в циклі віршів Зиморовича "Roksolanki" (1654), де прославляється одруження автора, не стільки зображуються щоденні реалії, як переплітаються елементи народної пісні й фольклорної поетики, і насамперед стилізується епіталама у драматизованій формі народного весільного ритуалу. Одначе з-поміж усіх українських феноменів найбільшу увагу польських письменників привертала революція Хмельницького. Пов'язана з нею література, велика і надзвичайно різноманітна за своєю природою і за якістю, не була ще вповні досліджена і систематизована. Спектр її доволі широкий: від безпосередньої реакції, побудки чи "заклику", до треносів, від цікавого гібридного жанру панегіричного репортажу, сатир (таких помітних авторів, як Шимона Старовольського, Лукаша і Кшиштофа Опалінських), до епічних полотен, найвидатнішим серед яких була "Wojna domowa" Самуеля Твардовського, а потім -- довжелезних історичних звітів (наприклад, "Annales" Веспазяна Каховського)17. Осібне місце посідають довершені з художнього боку й емоційно зворушливі ідилії Зиморовича ("Kozaczyzna" і "Burda ruska"), в яких живописно і з великим смутком зображується руйнація землі, що колись купалася в молоці і меді, а нині -- в крові. Широкий також і спектр позицій у цих творах -- від гніву й ненависті Бялобоцького до гострого відчуття провини у Радзивілла чи Опалінського. Існує й одна важлива спільна риса, а саме: у всіх більших або інтроспективних творах наявне розуміння того, що в революції поєдналося кілька елементів -- релігійний, соціальний і національний, або етнічний. Водночас, а це дуже важливо, існує фактично одностайна переконаність, що то внутрішня справа, що йдеться про авторових співвітчизників, підданців, кріпаків, повсталих з небувалим "rankor'oм zaїarty'м". (Бялобоцький вдається до образу псів [козаків], що об'єдналися з вовком [татарами] супроти їхнього господаря: "Brat Tatar abo liga wilcza ze psem na gospodarza do czasуw teraџniejszych stosuj№ca".) Таким чином, поряд із виразним усвідомленням окремості (релігійної, соціальної й етнічної) наявне також відчуття єдності, що базується на юридичних і політичних засадах. Українська тема з'являється, звичайно ж, і в багатьох інших формах: у таких історичних працях (вже не про Хмельниччину), як, скажімо, "Wojna chocimska" Вацлава Потоцького, де співчутливо зображуються гетьман Сагайдачний і козаки; в жанрі гумористичних фрашок з їхнім стереотипним русином і в творах, у яких виражалася симпатія до пригноблених мас та навіть підкреслювалася їхня моральна вищість. Спільною рисою для всіх цих творів є те, що українська сфера не вважається тут чужою, вона розглядається як відмінна, але своя. Всі основні рубрики, в які вкладаються ці твори, -- фольклористичний або регіональний інтерес, спільні історичні хроніки чи внутрішня релігійна або збройна боротьба тощо -- на ділі мотивують цю тенденцію і, певна річ, віддзеркалюють у літературі політичну реальність багатонаціональної Речі Посполитої. Як результат цієї основної структури змісту постає основна структура в модальності підходу. Ґрунтується це на тому простому факті, що скрізь деінде не визнається сама можливість існування в української сторони власного погляду на себе, за винятком релігійної полеміки, в ході якої аргументи іншої сторони коли й не розглядалися серйозно, то принаймні згадувалися. Одне слово, українські теми, феномени українського життя, історії тощо здебільшого розглядаються лише як своєрідна "сировина", що не належить до якоїсь окремої культури, тобто зовсім не так, як, наприклад, сприймається сонет Петрарки чи розповідь про якусь західноєвропейську політичну подію. І справа тут не лише в агресивності й силі польської культури (про що нам з виправданою гордістю, але й з нотами тої самої агресивності нагадує Брюкнер); великою мірою це природний наслідок диспропорції між двома літературами та їх невідповідності. Як щодо тематики, так і переважної більшості письменників українська література того часу поглинута -- завдяки своїй ослабленій псевдовізантійській (чи квазівізантійській) спадщині -- релігійною сферою. Через оцю традицію та інші чинники, надто складні, щоб зупинятися тут на них докладно, вона була мало вироблена для всебічного відтворення свого власного, українського життя. Прикметно, що написаний під егідою Іннокентія Гізеля "Синопсис" (вперше опублікований в 1670-1674 рр.), цей "перший підручник зі східнослов'янської історії не згадує... запорізького війська, хоча автор чи автори "Синопсису" жили під захистом козацької держави"18, а перші українські літописи Хмельниччини створювалися на основі польських історій. Вплив польської літератури на українську за того першого періоду їхніх взаємин і справді був дуже великий. Можна почати від писемної мови як такої, адже значення польського впливу для неї важко переоцінити. Як зауважив одного разу Юрій Шевельов, це, зрештою, був позитивний вплив, позаяк українська мова витримала й засвоїла його. (Якщо б вона його не витримала й розтопилася в польській, це був би негативний вплив, але навряд чи в такім разі був би хтось, щоб за тим тепер жаліти.) Польська мова була lingua franca багатонаціональної Речі Посполитої, вживалася видатними письменниками (Потієм, Барановичем, Величковським, Прокоповичем та ін.) і значними політичними діячами, наприклад, в документах і листуванні Хмельницького або Мазепи. Вони та їхній вербальний вираз ні на йоту не стали від того менш українськими. Окрім мовного питання, глибоким був також вплив самої польської літератури. Йдеться насамперед про нормативний вплив, унаслідок якого українським письменникам надавався ряд літературних моделей. У поетичній теорії Києво-Могилянської академії такі поети, як Ян і Пйотр Кохановські, були моделями для, відповідно, ліричної й епічної поезії.