Історія української літератури

“Біблія була активно присутня у всій давній українській літературі упродовж ХI -- ХVIII ст. Вона стояла біля витоків нашого давнього письменства і супроводжувала його історичний розвиток до його природного завершення. Давні українські автори сприйняли Біблію не лише як основу християнської релігії, Святе Письмо, а й як видатний твір усієї християнської культури, Книгу книг, з якої черпали теми, сюжети, ідеї, образи, мудрість”, -- констатував О.Мишанич. Цю думку підтверджують і статті “Виноград домовитом насажденный...”, “Притча про багатого і Лазаря в українській літературі ХVII -- ХIХ ст.” та “Адаптована Різдвяна драма або вертеп” М.Сулими, “Образ Святої Трійці в “Розповіді філософа” (за “Повістю минулих літ”: Апологія, екзегеза, поетика”, “Свята Трійця у творах Кирила Турівського” та “Біблійні книги в стародавній Україні” В.Сулими, “Апокрифи та легенди богомильського походження в українській словесності: здобутки і перспективи дослідження” Ю.Пелешенка, “Iнтерпретація біблійних текстів і християнських канонів у поезії мандрівних дяків” Г.Ноги, “Біблійна іконка поезії Василя Довговича у контексті барокової опозиції “antiqus-modernus” Н.Вигодованець, “Біблійна герменевтика в українській бароковій прозі” Н.Алєксєєнко, “Рецепція Успіння Богородиці в літературі українського бароко” О.Матушек та ін.

Важливу роль відіграла Біблія і у становленні української літератури. Загальновідомо, що поштовхом до заснування писемної літератури стало християнство, а найпершим її джерелом було Святе Письмо. Письменники давньої української літератури запозичували із Біблії теми, ідеї, сюжети, образи, жанри. Давні художні твори по суті тлумачили й доповнювали Біблію. Та навіть тоді вже існували зразки канонічного та оригінального тлумачення Біблії (порівняймо твори І. Галятовського та Г. Сковороди або мандрованих дяків).

Українська барокова література -- чи не найцікавіша сторінка художнього освоєння біблійних ідей, тем, сюжетів, образів і колізій в історії національного письменства давньої доби. Найвищим виявом і своєрідним підсумком рецепції Книги книг літературою українського бароко стала творчість великого знавця і справжнього “любителя священної Біблії” Г.Сковороди. Видатний поет і філософ застерігав, як зауважує Н.Алєксєєнко, “від буквального прочитання Біблії, бо вважав, що це породжує різні забобони. Через “плотяний” погляд на Біблію з'являється віра в чудеса, які вступають у суперечність з непорушними законами “блаженной натури”. Такий шлях є хибним для людства. Абсолютно протилежної думки дотримувався Теофан Прокопович. Він, очевидно, під впливом протестантської християнської ідеології, обстоює буквальне прочитання Біблії, із жахом зазначає, що останнім часом Святе Письмо стали тлумачити кожен на власний розсуд: скільки інтерпретаторів -- стільки й значень” Так, давнє письменство, наскрізь перейняте духом і пафосом християнських книг, перебувало в прямій залежності від змісту першоджерела.

80. Іван Величковський - епіграматист

Терміном «епіграма» в XVII ст. позначали короткий віршований твір (від одного до тридцяти рядків), який просто, ясно, зрозуміло, з логічною чіткістю, з якнайбільшою потенцією художнього впливу на читача розповідає про певний предмет, певну особу чи подію. У простій епіграмі об'єкти розповіді «зображуються, не оцінюючись»; у складній епіграмі «на підставі зображеного робляться ті або інші висновки».

Розрізняли епіграми-панегірики, урочисті характеристики, в яких міститься тільки похвала; епіграми-роздуми, «в яких що-небудь радиться або від чогось застерігається»; епіграми-присуди, «в яких щось або хтось звинувачується, осуджується». Отже, поет-епіграматист, описуючи, мав повчати, вихваляти або засуджувати.

Сатиричність не була обов'язковою якістю епіграми. Сатиричні «шпигачки», які в новій літературі майже цілком захопили простір жанру, в часи барокко були тільки одним із його різновидів.

Епіграму як жанр визначала сконцентрованість думки, найчастіше в межах двох-чотирьох віршових рядків.

Найвидатнішим майстром «світської» епіграми був Іван Величковський. У його віршах філософські роздуми чергуються з побутовими замальовками; йому ж належать вправні переклади писаних латиною епіграм латинського гуманіста Джона Овена.

У «світських» епіграмах Івана Величковського, писаних мовою, близькою до народної, помітно намагання «подати в мініатюрній формі максимальну кількість гостро сформульованих думок та досягнути найбільшої інтенсивності у вжитку поетичних засобів».

Поет виявляє вміння проводити думку чи то за допомогою опірних слів, чи то без них, актуалізуючи потрібні слова римуванням. Засвоюючи епіграми Джона Овена, він успішно надолужує втрати на грі слів та суголоссях, неминучі при перекладі новолатинської поезії, збільшенням кількості повторів. Іноді ж він грає словами і звуками навіть там, де у Джона Овена такої гри немає. Думка в епіграмах Івана Величковського (і в оригінальних, і в перекладних) завжди проводиться чітко, грунтуючись чи то на паралелізмах, чи то на антитезах. Поет дбайливо вибудовує свої мініатюри як щодо: змісту, так і щодо форми.

Різновидом епіграматичної поезії були так звані курйозні і, зокрема, фігурні вірші. Естетичний смисл цих словесних «іграшок», як іменував їх Іван Величковський, майстер і теоретик курйозного віршотворства, полягав у тому, щоб стимулювати інтелектуальну напругу, яка б допомагала осягнути невідоме і незрозуміле і давала естетичну насолоду від «розгадування загадок».

У фігурних віршах словесна чи буквена гра втілюється в графічні і живописні форми. Як і в геральдичних та дескриптивних, зокрема, емблематичних, віршах, тут реалізується характерна для бароко тенденція до кооперування й синтезування різних мистецтв.

81. Основні риси барокової поетики

Поряд з проповідницько-публіцистичною, агіографічною та історичною прозою у другій половині 17ст. інтенсивно розвивається віршована література. Великими культурними осередками в ХVІІ-ХVІІІ ст. були Київ, Чернігів, Харків і Полтава. Найпомітніший із них -- саме чернігівський, де поширювали київські традиції Лазар Баранович та Іван Величковський. Семен Климовський і Григорій Сковорода збагачували поетичну школу Харкова, а Самійло Величко й пізніше Іван Величковський творили нашу літературу в Полтаві. Майже весь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію.

Стиль барокової поезії був для «людини бароко» справді зворушливим, захоплював її, промовляв до її естетичного почуття, а через це й до її розуму та серця. Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її «низьких» елементах, до конкретного, за яким бароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привів барокове мистецтво та поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, до фольклору. У творах ми зустрічаємо поєднання східнослов'янських традицій, часто середньовічних за походженням, і типово фольклорних образів і мотивів.

Під впливом польського вірша український прибрав у часи бароко «силабічну» віршову форму -- ритм вірша утворювався певною кількістю складів у рядку, рядок кінчався римою, як і в поляків «жіночою», тобто з наголосом на передостанньому складі, лише винятково допускалися рими «чоловічі» та «дактилічні. Рядки в силабічному вірші не завжди мусять бути однакової довжини; українські поети бароко утворюють з рядків різної довжини найрізноманітніші строфи. Поруч із силабічними віршами зустрінемо іноді більш народний вірш, подібний до вірша «дум», з рядками нерівної довжини (Кирило Транквіліон Ставровецький). Поряд із силабічним віршем існує також вірш народний.

Важливою рисою барокової поезії був перехід на книжну українську мову з латинської та рідше старослов'янської.

Також Д.Чижевський звертає увагу на таку важливу рису: звернення до естетики потворного (ст. «Поза межами краси»), що здійснювалося з метою захоплення людини, щоб не залишати читача байдужим. Потворне це: гумор, гострослівя, зображення страхіть, жорстокості, смерті.

У епоху бароко було розроблено систему літературних жанрів. Поезія поділялася на: героїчну (суспільно-політичну), метафізичну (філос.-рел.), курйозну (зорову), бурлескно-травестійну, любовну. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» -- твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські».

82.Літературна діяльність Клима Смолятича

Клим Смолятич -- другий на Русі після Іларіона русич-митрополит, видатний церковний і суспільно-політичний діяч, автор послання до смоленського священика Фоми -- народився у Смоленську (тому його й назвали Смолятичем). Спочатку був ченцем Зарубського монастиря, потім -- київським митрополитом. Мав блискучу освіту. Був активним поборником засилля у руській церкві грецьких ієрархів. Клим Смолятич -- ставленик і однодумець київського князя Ізяслава. Завдяки його підтримці у 1147 році Клим посів митрополичу кафедру Русі. Після смерті Ізяслава 1154 року Клим залишив Київ. А 1156 року присланий греками новий митрополит Русі «іспроверг» службу Клима як незаконну й оголосив прокляття Ізяславові. У єдиному творі письменника, церковного і суспільного діяча Клима Смолятича знайшла яскраве відображення суспільна політика князя Ізяслава, осмислена і репрезентована релігійним діячем. Самостійність руської церкви тут постає як невід'ємна частина загальнодержавної політики. Клим Смолятич талановито вводив політичні питання у контекст церковних і суто релігійних питань, надаючи таким чином їм великого значення, і впливав на свідомість віруючих, роблячи їх прихильниками Ізяславової ідеології. Разом із тим «Послання» Клима є цікавим і неповторним «образком того, як серед завзятої усобиці -- боротьби за київський двір, князь і його дружина були захоплені ієрархічними і теоретичними богословськими питаннями, брали участь у дебатах про напрям сучасної науки, відносин богословія до античної традиції і т. под.» Безперечно, «Послання» Клима стало відгуком на ті події. Попри те, що йдеться тут в основному про теоретичні проблеми, Клим культивував прагнення зняти висунуті проти нього звинувачення у марнославстві та пихатості, довести своє право очолювати руську церкву. Головне релігійне питання полеміки Клима і Фоми -- чи можна дозволяти символічне, широке тлумачення тексту Святого Письма? Клим переконаний, що Біблію слід розуміти і тлумачити як світ символів. Середньовічний мислитель Клим Смолятич продовжує і розвиває закладену Іларіоном традицію руського осмислення трьох послідовних етапів розвитку людства -- «заповіт», «закон» і «благодать». Літописець з величезним пієтетом і повагою ставиться до Клима Смолятича, називаючи його книжником і філософом, яких ще не було у Руській землі. Письменник залишив нащадкам власне неповторне й оригінальне розуміння духовної сутності людини та її призначення. Ідею єдності Руської держави, її політичної незалежності та церковної автокефальності він поставив в один ряд із домінуючими ідеями того часу, які чув увесь світ.

83."Синопсис" 1674-1680 рр.

Жодне з українських історичних писань XVII ст. не мало такої довгої, славної і складної історії, й не зазнало по тому такої нищівної критики, як "Синопсис". Протягом XVII -- XIX ст. він витримав 28, чи й більше, окремих видань (не рахуючи публікацій у виданнях творів свят. Димитрія Ростовського (Туптала), до писань якого "Синопсис" було віднесено через разючу некомпетентність синодальних видавців, які знайшли його список серед особистих паперів святителя 3). Відома також величезна кількість рукописних копій книги. "Яка книга була видана стільки разів? Не можна поряд назвати ні однієї іншої друкованої книги XVII -- XVIII ст." -- пише Г. Мойсеєва . Доля судила так, що саме "Синопсис" став у Російській імперії XVIII ст. найпоширенішою та найпопулярнішою книгою з вітчизняної історії, і був нею протягом цілого сторіччя, "....і не буде дивним, якщо ми відзначимо, що дух "Синопсиса" панує й у нашій історіографії XVIII століття, визначає смаки й інтереси читачів, служить вихідною точкою для більшості дослідників, викликає протести з боку найбільш серйозних з них, -- одним словом, служить ніби основним тлом, на якому відбувається розвиток історичної науки минулого сторіччя", -- писав у кінці XIX ст. П. Мілюков про російську історіографію нового часу 5. Навіть на сьогодні "Синопсис" загалом продовжує лишатися однією із найбільш цитованих пам'яток української історіографії.

84. «Апокрисис» Христофора Філалета

ХРИСТОФОР ФІЛАЛЕТ (Мартин Броневський) (р. н. н. -- після 07.12.1650) -- релігійний і культурний діяч, представник Острозького культурно-освітнього осередку. Син Прокопа Броневського, реформатора з Великопольщі, близького до Чеських Братів.

Православний мислитель з чітко вираженою реформаційною спрямованістю, X. Ф. схилявся до об'єднання православних і протестантів у боротьбі з католицькою експансією. Був довіреною особою кн. К.-В. Острозького у його стосунках з головою литовських реформаторів Кшиштофом Радзивілом, близько контактував із Кирилом Лукарісом. До історії укр. думки увійшов як автор надрукованого польською (Краків, 1597) і давньоукр. (Острог, 1598) мовами "Апокрисису" -- твору, написаного у відповідь на книгу польського єзуїта Петра Скарги "Брестський синод" (1597). Обґрунтовуючи реформаційні за своєю суттю ідеї безпосередньої богопричетності кожного віруючого християнина, рівності усіх людей перед Богом, правомірності індивідуальних шукань істин віри та спасіння особистою вірою, свободи сумління як вищої духовної цінності віруючого, ідею всесвященства, контролю мирян за діяльністю пастирів, світської влади, право укр. народу на свою віру і церкву, X. Ф. закладає підґрунтя для формування, щоправда у релігійній формі, принципу загального громадянського права.

«Апокризис» Філалета, що його мав збивати «Антирризис», складається з 4-х книг. Перші дві присвячені унії 1596 р.: історії владичої змови і політики уряду супроти православної церкви та оцінці її з становища польської конституції і прав громади до церковних справ. Книга третя і четверта присвячені загальним питанням: устроєві римської церкви, її претензіям на вселенську владу та тій критиці східної церкви, що дав був у своїй книзі Скарга. «Антирризис» займається головно справами, з котрими особисто був зв'язаний Потій -- котрого нещиру, конспіративну тактику Філалет ілюстрував його листуванням з кн. Острозьким й іншими документами. Отже, листам, опублікованим Філалетом, «Антирризис» протиставляє інші документи -- м. ін. писання кн. Острозького. І тільки під кінець звертається до другої половини «Апокризиса», та й тут спиняється на тім тільки, що його особисто дотикало, а в чисто наукових питаннях відсилає читача до нового компендіума єзуїта Беларміна: Disputationes de controversiis fideї christianae 1581 -- 1592. Правда, заразом признає, що се вказівка для його читачів цілком безвартісна, бо вони до латинських трактатів сягати не будуть, і для них треба було б зробити принаймні «руську» вибірку з Белармінових «отказів». Але все-таки вважає можливим се «кому ученшому зоставити -- изали-сь, да Богъ, найдетъ таковый побожный католикъ, который ужалившися цнотливого народу Росейского и заведенья их невинъного, откажетъ достаточне тому щекареви геретическому на тыє вси потвары и выкруты єго». Сам він тільки благає «побожного чительника» не вірити цитатам і виводам Філалета!

85. Галицько-Волинський літопис

Г.-В. літопис є заключною частиною Літопису Руського, яка подає відомості про перебіг подій після фактичного занепаду Києва. Основне місце дії - Гальцько-Волинське князівство. Назву літопису дав М. Костомаров - в оригіналі її не було.

Літопис охоплює події 1200-1292 рр і поділяється на 2 частини, перша з яких (до 1260 р.) - Галицький літопис, а друга - Волинський, де акцентується увага на Волині і волинських князях.

Композиція Г.-В. літопису досить складна, а матеріал визначається різноманітністю і строкатістю. Укладачі, кілька авторів, використовували юридичні документи, грамоти, попередні літописи і різноманітні літературні твори.

Перший переклад літопису на українську мову був зроблений у Львові Теофілєм Кострубою в 1936 р. Відповідно до авторства визначали три частини:

1. Від смерті Романа Мстиславича до остаточної перемоги кн. Данила в бою під Ярославом 1245 р. Частина написана великим прихильником Данила, вочевидь - світським дружинником. Написана майже без дат. Можливо, автор хотів ввести їх пізніше, але не встиг. Ідеологія є цілком і повністю князівсько-дружинною.

2. Події 1255-1258 рр. Очев, написана в Холмі. (1255 р. - рік коронації Данила.)

3. Події 1258-1292 рр. - Волинський літопис, повість про Володимира Васильковича, значно простіша за стиль Г. літ. Автор описує ВВ , не як полководця, а як добродійну, милосердну людину.

На думку дослідника П. Коструби, перші 2 частини мають 1-го автора - Якова, який служив при дворі Данила, а третя частина творилась, очевидно, на замовлення володимирських князів, зокрема Володимира Васильковича, його придворним писарем Федорцем. Тут основна увага зосереджена на господарській та культурній діяльності князя, а не на його військових талантах. Але окремі уривки дають підстави вважати, що над літописом в різні періоди працювало не менше 5 авторів.

Г.-В. літопис можна назвати останньою найяскравішою пам'яткою руської літератури, яка знаменувала собою закінчення фактичного періоду державності та початку поневолю вальної боротьби.

86. Іоаникій Галятовський.

Іоаникій Галятовський Чернече ім'я Йоаникій (? -- 1688) -- письменник-полеміст, агіограф (укладач збірників легенд), проповідник і гомілет (теоретик церковного красномовства), педагог, громадсько-політичний і церковний діяч. Іоанікій Ґалятовський походив з Волині. У 1640-х роках навчався у Києво-Могилянській Колегії, був учнем Лазаря Барановича.

Близько 1650 року прийняв чернечий постриг. Служив у Куп'ятицькому монастирі (близько Пінська, тепер Білорусь). Повернувшись до Києва, викладав курс риторики у Києво-Могилянському колегіумі.

У 1658--68 роках (після Л. Барановича) -- ректор Києво-Могилянської академії, ігумен Києво-Братського монастиря. Від 1668 року -- ігумен, згодом архімандрит Чернігівського Єлецького монастиря.

Учився у Києво-Могилянській колегії, став у ній викладачем, а з 1657 р. -- ректором. З 1669 р. і до смерті -- архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові. Автор збірки взірцевих проповідей «Ключ разумінія...» (Київ, 1659 і 1660; Львів, 1663 і 1665), кількох циклів легендарних оповідань, зокрема «Неба нового» (Львів, 1665, Могильов, 1699), полемічних трактатів «Месія правдивий» (українською мовою -- Київ, 1669; польською мовою -- Київ, 1672), «Стара західна церква новій римській церкві...» (польською мовою, Новгород-Сіверський, 1678), «Лебідь...» (польською мовою, Новгород-Сіверський, 1679), «Фундаменти...» (польською мовою, Чернігів, 1683), «Алькоран Магометів» (польською мовою, Чернігів, 1683), «Бесіда білоцерківська...» (польською мовою наведена в літописі Самійла Величка і видана в російському перекладі В. Аскоченського в Києві 1857 р.). Його гомілетичний трактат «Наука, альбо Способ зложення казання», включений до збірки проповідей «Ключ разумінія», відіграв істотну роль у розвитку українського письменства другої половини XVII -- початку XVIII ст., регламентувавши бароккові форми його прозових, насамперед ораторських жанрів. Водночас він є зразком тогочасних навчальних посібників. Іоаникій Галятовський - представник української плеяди науковців другої половини XVII ст., богослов, професор і ректор Києво-Могилянської колегії, автор праць морально-духовного спрямування, першого підручника з гомілетики (розділу богослов'я, що вивчає питання теорії й практики церковної проповіді). І. Галятовського слід зарахувати до кола педагогів не тільки за його педагогічну діяльність, але і як учителя народу. Саме таким постає перед нами цей богослов-проповідник.

Представник церковного красномовства XVII ст. і теоретик схоластичної проповіді, Іоаннікій Галятовський вчився в Киево-Могилянській колегії і був учнем церковного діяча Лазаря Барановича; деякий час він був учителем колегії, а пізніше (1657 р.) і ректором її. В 1669 р. Галятовський став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, де й помер у 1688 р. Він написав збірник проповідей «Ключ разумЂнія» (1659 р., перевиданий у 1663 і 1665 р.), додавши до нього трактат «Наука албо способ зложеня казаня»; видав збірник оповідань про чудеса богородиці «Небо новое» (вид. 1665, 1677, 1699 рр.) і збірник «Скарбница» 1676 р.; польською мовою написав трактати «Zabedџ z piуrami swemi», «Alphabetum rozmaitym heretykom», «Fundamenta» та ін.*******

С МОНОГРАФИИ Желательно прочитать тобы потом можно было выкрутиться… ЧИТАТЬ !!!!! «Ключ розуміння» зустрічаємо досить широку палітру знань, оволодіння якими забезпечує безперечну правдивість «казання» душпастиря. Одночасно в цій праці виразніше, ніж у «Небі новому», проявляється змішування профанного й сакрального тлумачення правди й правдивої людини засобами ампліфікації, притаманне письменницькому стилю Іоаникія Галятовського. Іоаникій Галятовський репрезентує українську культуру бароко, де змішалося й переплелося реальне й нереальне, фактичне й фантастичне, словом, елементи істотних знань про світ та міфологічні уявлення. В «Ключі розуміння» ніби чергуються церковне й науковораціональне, богословські підходи виявляються змішаними з науково- раціональними, науково-раціональне поєднується з побутово-звичаєвими уявленнями6. Конкретний твір (проповідь) набуває форми єдності повсякденно-діяльного (профанного) та релігійно-містичного (сакрального), котра утворює явище барокової ампліфікації. Подальшим кроком в розробці Іоаникієм Галятовським теми правдиво ї православної людини є твір «Ісус Христос - месія правдивий» (1672 р.). Його зміст є зразком відвертого релігійно-полемічного трактату, який І. Галятовський спрямовує проти іудейського лжемесії Сабатея Цві. Ототожнюючи зміст правди як знання про засади світо устрою й буття людей з Христом, вчений надає їй універсальну значущість морального ідеалу. Причому в праці «Ісус Христос - месія правдивий» Іоаникій Галятовський, як і його однодумці (Л.Баранович, Л.Крщонович, І.Гізель та ін.), в тлумаченні Христа відтворює

традицію Київської Русі. Тобто Христос інтерпретується не як «історична особа», що було вже із Х-ХІ ст. притаманним католицизму, а із ХVІІ ст. - і протестантизму, а як «гносеологічна» реальність «Слова», за допомогою якого осягається єдність («середина») внутрішньо ї різноманітності світу й людського роду. Христос, з погляду Іоаникія Галятовського, - «месія правдивий», тому що він є земля, котра родить хліб сущий; вода, що живить усе природне; повітря («дух»), без якого неможливе життя тощотвори Іоаникія Галятовського з кінця ХVII ст. потрапили Під заборону з боку Московського патріарху, а їх поширення пересл ідувалося як церковними, так і державними структурами. Праці Іоаникія Галятовського в офіційному московському православ'ї перейшли в забуття. Проте в Україні висока думка про твори й діяльність Іоаникія Галятовського збереглася й у ХVIIІ ст., про що свідчить вже згаданий «Літопис» Самійла Величка23. Тільки з другої половини ХІХ ст. відновлюється інтерес до провідних українських православних мислителів ХVII ст. Можливо, що дослідників творчості Іоаникія Галятовського ХІХ ст. підштовхувала до його праць саме анафема, накладена церковним собором Московської патріархії 1690 р. на його твори та роботи інших українських просвітників (Л.Барановича, І.Гізеля, П.Могили тощо). М.Сумцов24 виявився першим ґрунтовним істориком літератури, який досліджував твори Іоаникія Галятовського як пам'ятки релігійної літератури. У своїй статті «Іоанікій Галятовський» М.Сумцов зазначає: «В Галятовському південна Росія знайшла талановитого вченого діяча..., умілого й досвідченого бійця за південноруську народність, за православ'я»25, але не виходить за рамки панівного в науці того часу критичного сприйняття «схоластичності» українських православних барокових полемістів: «Галятовський в середині ХVII ст. остаточно встановив і скріпив схоластичну проповідь в Малоросії своїм «Ключем розуміння»26. Стаття М.Сумцова важлива тим, що вона зробила крок до повернення імені Іоаникія Галятовського на терени історико-філософського мислення, але вона в цілому має скоріше історико-літературний характер; питання православної людини й умов правдивості її життя в творах Іоаникія Галятовського він не розглядає.

87. Рукописні форми давньої книжності

Нема підстав сумніватися, що надання князем Володимиром християнству статусу державної релігії означало остаточний перехід від дописемної в своїй основі культури до культури нового типу, неодмінним супутником і знаряддям якої стало писане слово. Християнізація вимагала негайного створення мережі церков, у кожній з яких мали бути богослужбові книги. Нова релігія ґрунтувалася на Святому Письмі, зафіксованому в книгах, а це передбачало особливу пошану до них і до писемності загалом. Створення церковних книг і поширення їх у всіх регіонах держави відбулося швидко, адже християнство впроваджувалося дуже енергійно. Оскільки духовенство мало бути поспіль письменним, швидко формувалася верства людей, які могли застосовувати письмо також і у побуті. Книги створювалися спільною працею переписувачів та ілюмінаторів творців мініатюр, заставок та інших орнаментальних оздоб. Немає двох ідентичних рукописів. Навіть копіюючи Євангелія, текст яких вважався священним, переписувачі, крім ненавмисних відхилень, впроваджували також такі зміни, які вважали вдосконаленням оздоб або поліпшенням тексту за рахунок, насамперед, виправлення помилок. Нерідко на підставі двох чи навіть кількох рукописів однойменної книги створювалась її оновлена версія. Завдяки цьому виникала величезна кількість варіантів. Порівняння їх дає змогу виділити окремі напрями у рукописанні, визначити вплив на текст місцевих діалектів, в окремих випадках -- обґрунтувати припущення щодо належності групи рукописів одному переписувачеві чи, принаймні, переписувачам з одного осередку. Книгописці творили в усіх регіонах України. На Закарпатті, де умови культурного життя були особливо несприятливі, виявлено такі визначні рукописні книги, як пергаментні Мукачівський Псалтир XIV ст. та Ужгородський півустав XIV-XV ст. Цінною пам'яткою книжкової культури є Чотириєвангеліє, переписане 1401 року Станиславом Граматиком у Королеві (над Тисою). Із буковинських рукописних книг слід назвати Мінею, закінчену 1504 року попом Ігнатієм з Кіцманя (збереглася у бібліотеці монастиря в Путні). Поруч з церковною за змістом рукописною книжністю і навіть у певному зв'язку з нею розвивалася також світська писемність, насамперед ділова, але, в основному, це діялося не в контексті всієї православної Слов'янщини, а в межах білорусько-української культурної спільноти.

Йдеться -- з одного боку -- про такі рукописні книги, як юридичні кодекси (переклад статуту короля Казимира, Литовський статут, а в царині канонічного права -- нові версії Номоканона), а з другого боку -- про книги судових і адміністративних записів 30. У Великому князівстві Литовському судові акти, які оправлялися в книги, велися руською (в основі своїй білорусько-українською) писемною мовою. Більшість рукописів другої половини XVI ст. -- це рядові, скромні книги, писані часто сільськими або містечковими священиками, дяками, навіть старшими школярами. Як і раніше, найоздобленішими рукописами були Чотириєвангелія. Тільки церкви великих культурних осередків могли дозволити собі мати повний дванадцятитомний комплект місячних Міней служебних. Найбільше відомі переклади й переписи, виконані при дворах князя Андрія Курбського в Миляновичах і князя К.-В. Острозького в Острозі. Шедеврами української ренесансної книжкової оздоби є такі рукописні книги XVI ст., як Пересопницьке Євангеліє (15561581 рр.) 33 та Загорівський Апостол (1554)

У рукописах залишалася переважна частина світських оригінальних і перекладених літературних творів та навчальних посібників. Ймовірно, київський лаврський видавничий осередок не наважився видати друком "Палінодію" Захарії Копистенського, враховуючи цензурні умови. Помітно зросла роль рукописної книги після того, як 1721 року синод і царський уряд заборонили видавничим осередкам тієї частини України, яка була під владою Росії, випускати у світ будь-що, крім передруків попередніх церковних видань, звірених з російськими. У рукописах залишалася більшість навчальних посібників (переважно записів курсів лекцій) з Києво-Могилянської академії, колегіумів та інших шкіл Правобережжя, Галичини, Закарпаття. На Лівобережжі вісімнадцяте століття багате на рукописні збірники історичного змісту. Серед них -- збірники, що містять козацькі літописи Самовидця і Грабянки або коротші компіляції, створені на їх основі. Інший тип -- рукописні книги XVIII ст., що включали списки історичних праць попереднього століття, зокрема Густинський літопис, український хронограф, "Кройніку" Феодосія Софоновича, Чернігівський літопис 41. До багатьох збірників вносили копії документів; у деяких з них вони походили з рукописного збірника, що належав гетьманові Кирилові Розумовському 42. "Історія русів" до її публікації в 1846 р. широко розповсюджувалася в рукописній формі. Окремі дуже важливі історичні праці не дійшли до наших днів, наприклад історія України шептиківського сотника, пізніше бунчукового товариша Архипа Худорби, яка, на думку сучасників, не поступалася "Історії русів", але яскравіше декларувала автономістсько-державницьку програму 43. Характерно, що деякі з пізніших історичних творів, які залишалися в рукописах, особливо хроніка Феодосія Софоновича, значно перевершували як за змістом, так і за формою друкований офіційний історичний компендіум "Синопсис", приписуваний Інокентієві Ґізелю. Рукописні книги в Україні, як і раніше, створювалися не у великих майстернях-скрипторіях, а численними індивідуальними переписувачами. Звичайно, в деяких монастирях і далі були ченці, які спеціалізувалися на книгописанні. У другій половині XVIII ст. вихованець Київської академії Паїсій Величковський став організатором у північномолдавському монастирі Нямц гуртка перекладачів з грецької мови і переписувачів візантійських богословських творів; їхня діяльність мала істотний вплив на подальшу еволюцію православної богословської думки. Займалися переписуванням і монахи-василіяни. Так, про Йоїля Подлеського після його смерті згадували, що він був "уставник добрий, в словенських літерах досконалий, своєю рукою написав багато Служебників, особливо тоді, коли ще не було друкованих" 46 (йдеться про унійні друки: перший друкований Служебник з'явився щойно 1695 р. в Супраслі). Однак на українському терені ми не знаємо імен осіб, для яких переписування було б єдиним чи навіть основним джерелом здобування засобів для життя. Найчастіше церковну книгу переписували священики, дяки (багато з яких були одночасно вчителями), інші освічені люди -- для спасіння душі власної або й замовника книги, нерідко -- і для приробітку. Для старших школярів та студентів переписування служило навчальній меті, проте і в школах книжки копіювалися також для задоволення індивідуальних запитів переписувачів.

88. Козацька поезія 17-18 ст.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають “козацьким”. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Тому, ті твори, що зачіпають тему козацтва, можна назвати творами козацького бароко.

Боротьба за визволення, оспівування повсталого козацтва і селянства, засудження зрадників народу оспівуються в історичних віршах, які за своїм змістом, будовою, мовою, а головне - ідейним спрямуванням дуже близькі до народних дум і пісень, або ж творилися пд. безпосереднім впливом фольклорних зразків. Так, битви під Жовтими Водами і Корсунська яскраво були відтворені у віршах «Висипався хміль із міха», «Он глянул, як звір», «Оттак пиха наробила лиха…» та ін. Відгукувалися автори не тільки на перемоги козацького війська, а й на його поразки, зокрема під Берестечком у 1651р. - «Думка козацька о Берестецькім звиченстві».

Українські поети часів визвольної війни оспівували героїчну і жертовну боротьбу народу із загарбниками й поневолювачами, а не криваву помсту українців полякам чи татарам. У цьому проявилась шляхетність їхньої поезії, розуміння високої людяної суті оспівуваної ними збройної боротьби. Мілітаризована поезія багато що трактує по-новому. Вона заново переписує історію визвольної війни, наголошуючи ту правду життя, якої, як їй здавалося, бракувало старим поетичним текстам. У нових творах частіше трапляються реалістичні деталі, в більшості випадків йдеться про право на зображення жорстокості війни, а в окремих випадках навіть на смакування її деталей.

Молодій українській державі потрібні були суворі й тривожні козацькі сурми, а не ліри новітніх псалмотворців. Тема українського патріотизму в поезії часів Руїни гетьманських “монархій” Самойловича і Мазепи знову перепліталася з темою козацтва, його героїчних діянь. Та й чи могло бути інакше, якщо тогочасні “літератори” нерідко писали свої твори на коліні під Чигирином або в окопі під Азовом! Час залишив нам прецікавий зразок такої військово-польової творчості - вірш О. Бучинського-Яскольда “Охоча стежка” 1678 року, де поет просить у Аполлона швидких крил, аби він міг встигати за козацькими загонами й створювати тут же, на місці боїв, свої “тріумфальні вірші”.

Семен Климовський (світське ім'я -- Іван) народився наприкінці ХVІІ ст., імовірно, на Харківщині, оскільки в літературі він відомий як «харківський козак-піснетворець», помер наприкінці ХVІІІ ст. Аналіз творчої спадщини С. Климовського дає можливість стверджувати, що митець мав академічну освіту, та й відгуки його сучасників переконують нас у цьому: «Климовський за сім грецьких мудреців був славніший і шанованіший між побратимами його козаками, він промовляв високоштильними віршами, давав приятелям розсудливі поради». Семен Климовський прославився на весь світ піснею «Їхав козак за Дунай», яку сучасні дослідники вважають зразком давньої любовної лірики. Композицію пісні становить розгорнутий діалог між козаком, який їде на війну, і коханою дівчиною. Сцена розлуки хоч і драматична, проте в інтонаціях звучить козацький запал і оптимізм. Мотив прощання козака з коханою типовий для народних козацьких пісень. Твір написаний семискладовим силабічним віршем, тобто рівноскладовими рядками (більшість рядків мають по сім складів). Варіації на пісню «Їхав козак за Дунай» створювали не лише українські композитори й поети, а й російські (зокрема й О. Пушкін), західноєвропейські (Л. ван Бетховен, К. Вебер) та ін.

89. Лазар Баранович.

Лазар Баранович (1620 -- 1693) -- поет, проповідник, полеміст, епістолограф, організатор літературного життя, церковний і політичний діяч. Учився в Києво-Могилянській колегії та єзуїтських школах Вільно і Каліша. Викладав, зокрема, поетику і риторику в Києво-Могилянській колегії. З 1650 р. -- її ректор та ігумен київського братського Богоявленського монастиря. З 1657 р. став чернігівським архієпископом і тривалий час виконував обов'язки місцеблюстителя київської митрополичої кафедри. Був душею києво-чернігівського гуртка вчених та письменників (Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Варлаам Ясинський, Димитрій Туптало, Іван Величковський та ін.). Заснував і утримував друкарню (з 1674 р. у Новгород-Сіверському, з 1679 р. у Чернігові), в якій за його життя було видано близько п'ятдесяти книг. Протидіяв католицькій та уніатській пропаганді, відстоював союз України з Росією. Писав церковнослов'янською, українською і польською мовами. В церковних справах проводив політику орієнтації на Московську Патріархію, проте не погодився вийти з-під юрисдикції Константинопольського Патріарха і висвятитися на митрополита у Москві. Архієпископ Лазар піклувався про відбудову зруйнованих храмів і монастирів і про влаштування нових. При ньому були засновано три монастирі: Шуморовський у Мглинському повіті, Андрониківський у Соснинському повіті і Пустинно-Рихлівський у Кролевецькому повіті. Відновлений з руїн і прикрашений кафедральний Новгород-Сіверський Спаський монастир, у якому кафедра Чернігівського архієпископа залишалася до 1672 року. В 1669 році він переконав гетьмана Многогрішного послати в Москву посольство із проханням про прийняття Малоросії в підданство і про підтвердження козацьких вольностей. Членам цього посольства було доручено вимагати, щоб російський уряд не віддавав полякам Києва -«цього першопрестольного граду царства Руського, від якого споконвіку на всю Русь засяла благодать Божа ». На збереженні Києва особливо наполягали і архієпископ Лазар Баранович, і гетьман Многогрішний, колишній митр. Іосиф (Тукальський) і інші. Під їхнім впливом цар Олексій Михайлович вирішив цілком приєднати Київ до Росії.

В той же час архієпископ Лазар наполягав на самостійності Київської митрополії. Він був незгодний із прагненням Москви підпорядкувати її собі на положенні звичайної єпархії і боровся за збереження прав українського духівництва. У 1671 році надрукував збірку на тисячу поезій польською мовою «Лютня Аполлонова» (пол. «Lutnia Appollinowa»). У них автор прославляє Бога, апостолів, пророків, янголів, святих. Кілька віршів написано на морально-дидактичні теми, інші -- про сонце, місяць, про різні місяці року, про жнива і про погоду, про мороз і вітер, про музику і спів тощо. Більшої виразності автор досягає у патріотичних віршах, де йдеться про боротьбу з турками і татарами. Твори написані за правилами шкільної польської поетики -- це здебільшого одинадцятискладові вірші з цезурою посередині, обсягом від двох рядків до кількох сторінок, із парним римуванням, алітераціями тощо. Були тут і так звані фігуральні вірші з означенням хреста, але без ніякого змісту.

90. Творчість Луки Жидяти.

Лука Жидята (p. н. н. -- 15.10. 1059) -- релігійний діяч, проповідник. 1036 p. поставлений волею кн. Ярослава Мудрого єпископом Новгородським. Один з Ярославових книжників. За часів його єпископства у Новгороді збудовано Софійський собор, створено Остромирове Євангеліє. Засуджений митрополитом Єфремом на "монастирське сидіння" у Києві (1054 -- 57).

Псевдонім «Жидята» пов'язаний з течією «зжидовілих», які прагнули робити власні переклади книг Старого Заповіту із староєврейської мови, зокрема цікавили їх книги, які не перекладалися православними (Пятикнижжя, книги Іова, Руфі, Данила, Есфірі, Псалтир, Книги Соломона.)

З творів Л. Ж. збереглося лише "Повчання до братії" (знайдено й опубліковано 1815 р. Р. Ф. Тимковським) -- одна з найдавніших пам'яток вітчизняної етичної думки і перший зразок проповідницької літ-ри. "Повчання" Л. Ж. ґрунтується переважно на Старому Завіті й містить перелік моральних сентенцій, що засуджують лінощі, закликають відвідувати церкву, благочестиво молитися, бути добрим і незлопам'ятним, милосердним, дотримуватись християнських заповідей тощо.

Це - своєрідна антологія афористичних виразів морального змісту: «Негоже вам, браття, ні балагурити, ні сороміцькі слова говорити, ні гніватись щодня. Не лайтеся, не глузуйте ні з кого, а напасті терпіть, маючи надію на Бога.

Ні зухвальства не майте, ні гордині, нічого такого не чиніть, пам'ятаючи, що завтра будемо смородом, і гноєм, і червами.

Будьте покірними і лагідними -- будете ж послушниками і виконавцями Божих заповідей, бо у гордівливому серці диявол сидить, і Боже слово не хоче утвердитися у ньому.»

Автор закликає читача жити в мирському світі, але з орієнтацією на моральні ідеали чистоти, викладені у Святому Письмі.

91. Галицько-Волинський літопис

Яскравим прикладом поєднання героїчного начала та морально етичних засад християнства є Галицько-Волинський літопис, в якому синтезувалися дві тенденції -- героїчна (втілена в образі Данила) і філософсько-релігійна (втілена в образі Володимира Васильковича).Існує декілька теорій щодо авторства і часу написання Галицько-Волинського літопису. Проте всі статті, незалежно від того, ким і коли були створені, об'єднані постаттю князя Данила, що є ключовою, центральною, навколо якої будується сюжет і розгортається оповідь героїчної повісті. Життєпис Данила Галицького -- це цілісна біографічна оповідь, а образ князя є стрижнем і навіть причиною для творення дружинної повісті, в основі якої -- героїчні подвиги і мудра політика князя-рицаря, князя-героя. Починається повість про Данила Галицького своєрідним заспівом у формі поетичної похвали на честь Романа Галицького. Автор наголошує на його надприродних властивостях. Ці якості, на думку автора, були своєрідною гарантією успішності правителя, його здатності вирішувати державні проблеми. Після згадки про смерть Романа подано маленьке оповідання про євшан-зілля, де відчутними є відгуки половецької пісні на тему любові до вітчизни. Таким чином, на самому початку своєї оповіді автор культивує дві головні ідеї -- ідеального героя і любові до рідної землі, носієм і репрезентантом яких виступатиме надалі князь Данило Галицький. Перед читачем постає увесь життєвий шлях Данила -- від народження до смерті. У епізоду, де йдеться про битву на річці Калка, Данило показаний в образі ідеального лицаря героя доби Середньовічча, книжник дає також вражаючу картину бою, де виявляється, що Данило осліп і воював, не бачачи ворогів. Він прозрів тільки після битви, вийшовши з неї переможцем.Данило перед битвами завжди молиться Богу, тому отримує перемоги.

З величезним пієтетом і гордістю описує автор важкий, але героїчний шлях Данила на галицький стіл, а потім -- його боротьбу з різними супротивниками. Яскравим словесним малюнком є парад руських військ, що в Іпатіївському літописі вміщено під 1251 р. Описується збруя коней, зброя вояків, а також одяг Данила. У повісті подано масштабні й монументальні картини будівництва Данилом міст.

М. Грушевський правомірно наголошував, що «манера повісті сильно імпресіоністична». Дійсно, образ Данила є глибоко імпресіоністичним, оскільки літописець акцентує увагу на тому, що він відчуває, приймаючи певні рішення. Говорячи про Данила Галицького, формуючи його образ, книжник порушує тему особистості та спільноти у війні. Літописець представляє Данила також як будівничого міст і церков. Ці переговори завершився проголошенням хрестового походу проти татар і коронацією Данила. Про період церковних переговорів свідчить цілий ряд джерел. Очевидно, що ініціатива йшла від руського князя Данила до Папи Римського.

Під 1264 р. у Галицько-Волинському літописі міститься панегірик на смерть Данила. Говориться, що Данило був князем добрим хоробрим і мудрим, він спорудив багато міст, церков, оздобив їх різноманітними прикрасами. Важливою рисою характеру князя літописець називає братолюбство, підсумовує, що Данило був другим по Соломоні. Данило є яскравим прикладом образу християнського лицаря -- чесного і відкритого у своїй діяльності. Незважаючи на те, що йому доводилося постійно балансувати між християнською Європою і поганською Азією, він прагнув зберегти національну самобутність Галицько-Волинських земель. Книжник пише про свого героя емоційно, прагне проникнути у глибинну суть його політики та суспільної ідеології, пояснити сучасникам і нащадкам правоту й істинність тих ідей, за які боровся Данило, які він відстоював у своїй зовнішній і внутрішній діяльності. Князь Данило постає не лише як герой і мудрий державник, а й людина щиро віруюча, тому Бог ніколи не забуває про нього.

Волинська частина Галицько-Волинського літопису -- це філософсько-релігійна повість про князя Володимира Васильковича, історія життя, особливо останніх років князя, що був смертельно хворим. Головною характеристикою цього правителя є так зване "князя Володимира рукописаніє", що представляє собою політичний заповіт володаря. Відчуваючи наближення смерті, Володимир Василькович послав гінця до брата Мстислава, щоб він цілував хрест, обіцяючи, що нічого не забере у княгині Володимира Васильковича з того, що він їй залишив, не віддасть її заміж силою, а лише туди, куди вона захоче.

Образ Володимира подається цілком у релігійному та світському аспектах. Автор нічого не говорить про його військові здобутки, натомість наголошує, що він був гарним мисливцем. Наголошується, що Володимир був відомим у всій Руській землі, Бог дарував йому успіх не лише у мисливстві, а й у його державницькій діяльності. Володимир за чотири роки хвороби роздав багато свого добра бідним. Літописець розповідає про велику щедрість князя, його допомогу бідним, удовам, сиротам, називає його христолюбивим. Після смерті князя 1289 р. поховали його у місті Володимирі у храмі Пресвятої Богородиці. Літописець порівнює Володимира Васильковича з апостолом Іоанном, звеличує його доброту.

Коли з часом княгиня та єпископ відкрили труну для псрепоховання Володимира, то побачили його тіло нетлінним. Це було чудо, здійснене князем після смерті, що свідчило про можливість його канонізації, що й було зроблено пізніше.

Літописець залишив блискучий портрет Володимира Васильковича. Він був міцної статури, з широкими плечима, світлим кучерявим волоссям. Наголошується, що у душі Володимира Васильковича жили мужність і розум, а також багато інших чеснот. Гордині у нього не було, бо вона засуджується Богом і людьми. На обличчі князя завжди було смирення, він наслідував біблійного Давида у покаянні, плачучи через гріхи свої. Духовне Володимир Василькович любив більше, ніж матеріальне, вважав, що царство небесне більше, ніж земне.

Загалом образи "Літопису Руського" представляють руський етнотип правителя. Його особливості зумовлюються позиціями князя, на замовлення якого писався літопис, а також світоглядом самого книжника. Кожен володар володіє певним набором чеснот, він -- воїн і державник, мислитель і філософ. Важливими рисами руського етнотипу, представленого образами правителів, є те, що внутрішній світ людини визначають цінності християнські та руські. Вони гармонійно поєднуються, творячи новий тип світогляду особистості доби Середньовіччя.

Размещено на Allbest.ru