Історія української літератури

12. Історизм давньої літератури

Історизм - майже у всіх творах ДУЛ дійовими особами виступають історичні постаті, які зображуються певним чином шаблонно, узагальнено і ідеалізовано. Література суворо слідує факту, навіть вигадані історії є записами розповідей очевидців. Історизм ДУЛ є середньовічним: всі події пояснюються «божим промислом», але за цим ми бачимо живу українську історію.

13. Полемічна література 2 пол. 17 ст.

Поштовхом до розвитку полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.

Церковно-релігійна боротьба довкола Берестейської церковної унії, яку повели православна шляхта, братства на терені політичному в сеймі, сеймиках, а також протестами і позовами в судах, поведена була також і на літературному полі, в творах полемічних.

Участь української літератури кін. XVI -- поч. XVII ст., зокрема полемічної, у загальноєвропейському літературному розвитку здійснювалась за законами функціонування зональних та регіональних художніх систем. Розкриття цих закономірностей залежить від ступеня вивчення та систематизації зв'язків і взаємодій національних літератур. Вони розвивались і раніше, але регулювались іншими суспільними законами і мали інший ідейно-естетичний характер, хоча теж не були звичайною сумою контактів, упливів і запозичень. В умовах Відродження відбувається складна взаємодія між національними літературами і цілими їх групами, а також між різнорівневими системами. Її складають не тільки і не стільки контакти, впливи та запозичення, скільки процеси зближення і відштовхування результатом яких є вироблення цілих типів художнього мислення.

Зіставлення української полемічної літератури з літературою європейського Ренесансу виразніше виявляє в українських полемічних творах діалектичне поєднання гуманістичних принципів з широкими і вузькими релігійними питаннями. В естетичному плані полемічність сприяє виявам ширшого, реалістичнішого підходу до дійсності, конкретизації й індивідуалізації художніх образів, перетворенню художньої правдивості на засіб виміру й вираження ідейного змісту. Ідейно-естетичні особливості української полемічної літератури, виступають особливостями даної літератури, а також виявляють певну типологію на зональному /слов'янському/ і регіональному /європейському/ рівнях.

До них треба віднести принципово значиме використання фольклору; усвідомлення причетності до вселюдської культури, національних особливостей, гармонійної цілісності культури власного народу; розрахованість як на читача, так і на слухача, в тому числі й масового; загальновиражена ритмічна побудова твору; енергійні короткі сюжети, які швидко розвиваються; драматургічна діалогічність; стисла символічна образність.

Полеміка в європейській літературі виникла між католицтвом і католицькою церквою та всіма західно- і середньоєвропейськими протестантськими опозиційними рухами, по суті рухами національного утвердження європейських народів -- кальвінізмом, лютеранством та ін. Полеміка ж між православ'ям та католицтвом була полемікою між двома офіційними церквами. Вона замикала кільце опозиційного оточення католицизму у загальноєвропейських масштабах. Об'єктивно в ході цієї полеміки проти католицизму захищались принципи ренесансного гуманізму.

14. Климентій Зиновіїв

Климентій Зіновіїв походив з незаможної козацької родини, рано осиротів. Певне, навчався в церковній школі, де і жив, а потім -- у Києво-Могилянській академії, мешкав у бурсі. Молодим постригся у ченці, був монастирським писарем. Обходив усю Україну, збираючи пожертвування для монастиря, а також в інших монастирських справах. Жив на Закарпатті, Волині, Київщині, у Слобідській Україні, на Запорозькій Січі, бував у Польщі, Білорусі, Литві, Росії. Знав церковнослов'янську, латинську, польську, російську мови, орієнтувався у білоруській та литовській мовах. Був дуже спостережливим, допитливим, багато думав і читав, любив не тільки церковні співи (сам співав «ірмолоя»), а й народні думи та пісні, кохався в малярстві. Мав схильність до віршування. Знаючи закони силабічної версифікації, свої спостереження і роздуми виливав у поетичній формі. Багато хворів, був у якомусь «гонінні», проте дожив до похилого віку. Закінчив життя на Чернігівщині у сані ієромонаха.

Майже через 150 років після смерті Климентія в одному з чернігівських монастирів український письменник і етнограф О. Шишацький-Ілліч натрапив на збірку його творів. Рукопис не мав ні початку, ні кінця, налічував 321 сторінку (з можливих 400) і поділявся на три частини: книжку віршів, що її поет готував до друку, збірку народних прислів'їв і приказок («приповістей посполитих»), розміщених за алфавітом, і віршів, дописаних Климентієм пізніше. О. Шишацький-Ілліч передав рукопис П. Кулішу, і у 1859 р. в «Русской беседе» вийшла його розвідка: «Климентій, український віршописець часів гетьмана Мазепи». Розширену розвідку було надруковано в січневому номері журналу «Основа» за 1861 р. Вірші Климентія викликали жваве зацікавлення, на них посилалися при розв'язанні спірних питань, використовуючи як історичні свідчення очевидців. Цінність його творів також у їхній художній якості, зумовленій жвавістю образного мислення поета і органічним засвоєнням скарбів народної мови. Він продовжив демократичні традиції української літератури, які йшли від І. Вишенського, виступаючи предтечею Г. Сковороди, а далі й Т. Шевченка.

Поезія З. зачіпає низку тем, співзвучних з творчістю Івана Величковського. («Про дзиґар, або ж про годину смертну») та ін..

15. Проблема періодизації в давній українській літературі

Для давньої української літератури досить складним є питання періодизації. Безліч дослідників використовують власні періодизації, і їх різноманітність пов'язана з тим, що кожен з вчених в основу власної періодизації покладає той критерій, який вважає вірним.

Так, Дмитро Чижевський в своїй періодизації послуговувався категорією культурно-історичної епохи. Для Чижевського історія літератури - це перш за все історія стилю; в кожну к.-і.-е. існували власні притаманні лише їй стильові особливості.

Тому пер. Д. Чижевського виглядає так:

І. Доба монументального стилю -- 11 ст.

II. Доба орнаментального стилю -- 12 -- 13 ст.

III. Переходова доба -- 14 -- 15 ст. (від цього часу залишилося надто мало пам'яток, які, до того, є великою мірою компілятивними творами або творами, що стоять на узбіччі літератури).

IV. Ренесанс та реформація -- кінець 16 ст.

V. Бароко -- 17 -- 18 ст.

В основу періодизації С. Єфремова покладено вже кілька ідей: національна, народності та свободи:

1. доба національно-державної самостійності (до з'єднання з Польщею і Литвою, до кін. 14 століття).

А) дотатарська

Б) потатарська

2. доба національно-державної залежності (кін. 14-кін. 18 ст.)

А) доба інтенсивного розвитку під час нац.. боротьби з польським пануванням (до сер. 17 ст).

3. доба національного відродження (18 ст., від першого виступу Котляревського до наших часів).

Для М. Грушевського історія літератури - «вибирання творів найбільш важних», тому він виділяв в своїй періодизації:

1. Передярославський пер. (ст. ред.. «Руської правди», договори Русі з греками)

2. Часи київського розквіту (Іларіон, Яків Мних, В. Мономах)

3. «Золотий вік» старор. літ-ри («Слово о полку Ігоревім», проповіді Кирила Турівського, печерські повості)

4. Доба галицько-волинська

Ми послуговуємось таким поділом:

1. дохристиянська доба (до 988 року)

2. раннє христ. Середньовіччя (988 р. - ХІІ століття)

3. «золоте середньовіччя» («високе») (поч.. ХІІ - сер. ХІІІ.)

4. пізнє христ. Середновіччя

- пізнє сер. часів Київської Русі (до І пол. 13 ст., до 1240 року)

- пізнє середньов. часів Лит. - Рус. держави. (сер. 13 - кін. 15 ст.)

17. Інтермедії до п'єси Якуба Гаватовича

До найдавніших українських інтермедій належать інтермедії, що їх додано до драми Якова Гаватовича. В 1619 р. виставив він на ярмарку в Кам'янці Струмиловій, який припадав на свято Іоана Хрестителя, польську драму на тему смерті того святого. До драми додав автор дві українські інтермедії -- «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон».

«Продав кота в мішку». До Стецька, що йде з горшками, приступає Климко. Хоче найнятися в Стецька на службу та питає його, що йому буде варити. Стецько хоче знати, що Климко вміє робити. Климко хвалиться, що знаменито полює на звірів. Ось і тепер зловив лиса й хоче його продати. Після торгу купує Стецько звіра. Климко відходить, обіцяючи незабаром повернутися. При тім забирає горшки й одежу Стецька. Стецько розв'язує міх, з якого вискакує кіт. Стецько в розпуці:

Ось кота в мішку купивєм,

Чом я так немудрий бивєм...

Вертається Клим, перевдягнений в іншу одежу, накриває горшки свитою й присипає травою. Коли Стецько докоряє йому за обман, Климко показує на горшки і запевняє, що то лежить обманець. Радить його вибити палицею. Стецько б'є палицею власні горшки.

«Найкращий сон». Максим і Грицько з Городка продали на ярмарку волів. Вертаються додому. До них пристає в дорозі Денис із Кам'янця-Подільського. Всі троє вже почувають голод, але не мають що з'їсти. Чують запах пирога. Зачинають шукати і знаходять один пиріг. Хитрий Денис радить покластися спати. Кому найкращий сон присниться, той з'їсть пиріг. Максим і Грицько кладуться спати. Тоді Денис скоро з'їдає пиріг і будить товаришів. Просить розказати, що кому снилося. Максим розказує, що був у небі й розкошував при небеснім пирі. Грицько оповідає, що бачив у сні пекло й пекельні муки. Тоді Грицько говорить, що і його ангел заніс на небо і він бачив, як Максим радувався там при небеснім бенкеті; йому ж, Денисові, казав з'їсти пиріг. Потім ангел завів його в пекло, де Грицько кричав: «Не побачиш мене ніколи вже! Йди і з'їси пиріг». От він і з'їв. Максим і Грицько сердяться, Денис утікає.

Автором драми був поляк, пізніший крилошанин Львівської латинської капітули Яків Гаватович.

Автора ж інтермедій треба шукати між українцями, учнями якоїсь із польських єзуїтських шкіл. Обидві інтермедії збереглися в латинській транскрипції. Обидві мають ціну, бо мова в них народна, постаті -- живі, малюнки народного побуту -- свіжі.

Обидві інтермедії відзначаються чітким окресленням дійових осіб. Особливо виразно відтворено образи селян - Климка і Стецька із першої інтермедії. Вони розкриваються в конкретних ситуаціях. Стецько - людина довірлива, трохи хвалькувата і наївна, легко піддається на різні умовляння. Климко ж, навпаки, спритний, шахраюватий. Аналогічно зображені і персонажі з другої інтермедії - Максим, Грицько і Денис.

Інтермедії насичені колоритним українським гумором, у їхній зміст вплетені численні елементи з різних фольклорних творів.

Діалог жвавий і природний, насичений цікавими побутовими деталями, діалектизмами, які відтворюють тогочасне життя і народну мову. Зокрема, в інтермедіях описується їжа, ярмаркування тощо.

Цікавими є сценки, де герої другої інтермедії Максим та Грицько розповідають про рай та пекло.

18. Основні етапи вивчення давньої української літератури. Найголовніші синтетичні огляди, її історії

Починаючи з кінця 80-х років спостерігаємо прочитання літератури Київо-руської держави. Література Київської Русі вписана в давню українську літературу. Охоплює до кінця 18 ст. Поділяється на три культурно-історичні епохи:

- середньовіччя;

- ренесанс(16ст.);

- бароко(17-18ст.);

Київ був центром. Під його впливом формувались нації. Укр.. спадщиною слід вважати все те, що створене українцями у різні часи на сучасних територіях України. Першу спробу в укр. Літературі зробив Михайло Максимович. За М.Максимовичем, письменство Київської Русі - це окремий період, який поділяється на три підперіоди:

Перший - із 60-х років 9ст.- до середини 11 ст.;

Другий - із середини 11 ст. - до 1125 року;

Третій - із 1125 року(від смерті Володимира Мономаха) -до 70-х років 13ст.; На Західній Україні першим дослідником давньої літератури можна назвати представника «Руської Трійці» Івана Вагилевича, який 1848 року у львівській газеті «Дневник руський» надрукував свої «Замітки о руській літературі».

Внесок Івана Франка у вивченні укр. Літератури визначається 2 працями. Періодизація Івана Франка:

- Давня руська епоха;

- Середня руська епоха;

Сергій Єфремов та його історія. Головним вважав ідею національну, ідею свободності. Періодизація Сергія Єфремова:

1) Доба національно - державної самостійності характерна в політичному житті спробами витворити громадсько - державні форми й оборонити їх од безупинних наскоків дикої степової людності в письменстві - візантійським впливом.

2) В політичному житті боротьба за соціальне, національне й релігійне визволення, а в письменстві вплив од Заходу, найбільше через Польщу.

3) Доба національного відродження, що виявилося в щиро народному, за формою і змістом письменстві.

М. Грушевський вважав, що твір повинен задовольняти естетичну функцію та здатність літератури відображати суспільне життя. Він виділяв чотири цикли книжної літератури:

· Передярославський( старша редакція «Руської Правди», договори русі з греками 911- 972 рр.)

· Часи київського розцвіту(Іларіон, Яків, Нестор, Мономах)

· Золотий вік староруської літератури(«Слово о полку Ігоревім», проповіді Кирила Турівського)

· Доба галицько - волинська.

Для Чижевського культурна епоха є головною. Він твердить, що історія літератури - це історія стилю. Епоху в літературі визначає стиль. Запропонував схему:

1) Доба монументального стилю(11ст.)

2) Доба орнаментального стилю(12-13ст.)

3) Переходова доба(14-15ст.)

4) Ренесанс і реформація(16ст.)

5) Бароко(17-18ст.)

19. Ораторська проза

Ораторська, або учительна, література включала в себе проповіді (які ще називалися словами, казаннями, повчаннями) і послання. А той, хто складав і проголошував орації, звався проповідником, або казнодією. Проповіді призначалися для проголошення їх широкому колу людей, послання ж були зверненнями до однієї конкретної людини чи певної групи людей і призначалися для читання. Однак на практиці часто траплялося так, що послання використовувалися повністю чи в уривках для проголошування їх на широку публіку, а проповіді переписувалися для індивідуального читання.

Таким чином, чіткої межі між проповідями й посланнями не було. Яскравим прикладом такого явища може бути творчість Івана Вишенського. Його твори являють собою послання. Однак письменник розраховував і на те, що вони можуть проголошуватися. Переправивши з Афона на батьківщину свою «Книжку», він у передмові до неї радив, щоб при індивідуальному читанні «не минати скорогонцем, як пусте вітряне коло, очима пробігаючи наперед написаного з місця на місце, але зупинятися... де мовиться про неправду і істину» 1. При читанні вголос для слухачів передусім потрібно подбати про те. щоб читач був вправним у читанні -- «звиклий і швидкий на око, щоб не повторював і не заїкався на одному місці двічі чи тричі, хай ... там, де кома, трохи зупиняється, а на крапках, минувши дві-три чи скільки може вмістити крапок, особливе там, де закінчується вислів думки, хай дасть духові одпочити, відпочиває й робить зупинку -- а це для того, щоб і простим, безкнижним слухачам було зрозуміло й дохідливе подано смисл прочитаного»2. Староукраїнські оратори завжди дбали про дохідливість, зрозумілість і доступність проголошуваного для слухачів.

Відомий письменник і діяч братського руху на Львівщині Кирило (Транквіліон) Ставровецький в одній з проповідей, що входила до складу учительного Євангелія, укладеного й виданого ним 1619 р., писав про те, що деякі заможні люди могли б частину своїх багатств пустити на будівництво шкіл, друкарень і взагалі на розвиток наук, проте не роблять цього. В іншому місці він ганьбить тих земляків, які соромляться свого українського походження. Окремі сюжети з книжних джерел він застосовує до української дійсності. Структура проповіді цього типу була довільною, без особливих риторичних хитрощів, тобто проповідь ще не мала чітко визначеної літературної форми.

Кирил Транквіліон Ставровецький став відомим як учитель Львівської братської школи. Брав участь у боротьбі братства проти єпіскопа Гедеона Балабана. В 1592 р. переїхав до Вільна, але через кілька років повернувся в Галичину, у 20-х роках XVII ст. був проповідником у Замості; перейшовши в унію, став з 1626 р. архімандритом чернігівським, помер у 1646 р. Ставровецький склав систему богословія --«Зерцало богословіи» (вид. 1618, 1692 рр. та інші), де знаходимо цікаві космографічні відомості за тодішніми поглядами, збірник проповідей «Учительное євангеліє» (1619 р.) і «Перло многоцЂнное» (1646 р. і 1690 р.)-- збірник віршів релігійно-морального характеру.

20. Київський літопис

Київський літопис - це ІІ частина «Літопису Руського», логічне продовження «Повісті врем*яних літ», охоплює події 1117 -- 1200. Приблизним часом створення пам'ятки є 1198-1200 роки.

Київський літопис мав не одного автора, на ньому чітко позначений вплив кількох, серед яких головним упорядником став ігумен Видубицького монастиря Мойсей.

Назва «Київський літопис» є умовною, її дав М. Костомаров.

Київський літопис поєднав в собі уривки регіональних літописів, створених в Чернігові, Переяславі, Володимирі, Суздалі.

В літописі важко не помітити, що автор намагається дати якнайповнішу картину розвитку Русі того моменту: в літописі дійовими особами є не лише київські князі, а й удільні. Оригінальність Київського літопису також полягає в тому, що саме він засвідчує остаточне оформлення жанру воїнської повісті в ДУЛ: дві основні частини літопису складають саме вони:

- Про похід Ігоря на половців

- Воїнська повість про кн. Ізяслава Мстиславича - фактично моногероїчна повість, в центрі якої - постать Ізяслава.

Також визначальною рисою літопису можна назвати прискіпливу деталізацію.

Завершується літопис похвальним словом ігумена Мойсея на честь Рюрика Ростиславича, яка є яскравим зразком панегіричного жанру.

22. "Повість врем'яних літ", її редакції, основні видання тексту

Важливою пам'яткою політичної думки Київської Русі є літопис «Повість врем'яних літ» монаха Києво-Печерської лаври Нестора, першу редакцію якого датують 1113 р. У написанні літопису автор користувався як історичними джерелами інших європейських країн, так і руськими літописами, які не збереглися до нашого часу. Книги св.. письма, хроніка григорія амартола, житіє василія нового, договори з греками, легенда про апостала андрія, промова філософа, повчання про кари божі і багато інших У подальшому твір доповнювався матеріалами інших авторів. У літописі подаються звістки про діяльність руських князів, про боротьбу з зовнішніми ворогами, про народні постання у Київській Русі. Як і в «Слові про закон і благодать» Іларіона, одним із найважливіших питань політичного характеру у «Повісті...» є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади. Оригінал «Повісті врем'янніх літ» до наших Днів НЕ зберігся. Збереглися Лише пізніші списки. Найдавніші з них - Лаврентіївській, Переписаних 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївській (Іпатській), Переписаних на початку XV ст. з доведеним розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті врем'яних літ»: перша - склади Ченцов Києво-Печерського монастиря Нестором з літопісніх зведеного кін. XI ст. з доведеним розповіді до 1113; друга - ігуменом монастиря Сильвестром Відубіцького у 1116; третя Виготовлено у Відубіцькому монастірі 1118 для Мстислава - сина Володимира II Мономаха. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди. Основні зведення, що містять другу і третю редакції ПВЛ (Лаврентіївський, Іпатіївський, Новгородський перший літописи) Перекладався на сучасну російську мову Д. С. Лихачовим у співавторстві з Б. А. Романовим (1950), пізніше Лихачовим одноособово (1978), О. В. Творогова (1997), А. Г. Кузьміним; на українську - І. Франко - частково ( твори у томах , том ,) Махновець (літопис руський К, 1898) , Яременко( повість врем'яних літ к., 1990)

24. Агіографія Київської Русі

На Русь цей жанр прийшов із Візантії з прийняттям християнства. У візантійській агіографії склалися різні типи творів, залежно від характеру життєвого подвигу героя, котрому вони присвячувались. Найдавніші поміж них були "Мартирії" --оповіді про страждання та смерть християнських мучеників. Після Міланського едикту (313 p.), який установив християнство як офіційну релігію Римської імперії, свою увагу апографи зосереджують не так на зображенні християнських страдників, мучеників за віру, як на оспівуванні активних діячів християнської віри. Описуючи життєвий шлях героя від дня його народження й аж до смерті, такі твори оспівували життя. Це відповідало високим вимогам християнської етики. Так помалу формується ще один жанр агіографії -- "біос", або ж властиво "житіє". Там ішлося про життя доброчинної, з точки зору християнської етики, людини. Автори християнських житій використовували конкретний досвід греко-римської біографії. Здебільше житія святих об`єднували у збірках, що були двох типів: "Пролог" (грец. "Синаксар", "Мінологія") містив у календарному порядку стислі описи життєвого шляху та подвигів святого, а "Четьї-Мінеї" --книги для читання --складалися з поширених житій, що чергувалися по місяцях і числах, на які припадав у церковному календарі день пам`яті святого.

Згодом до таких збірок додалися й "Патерики" ("Отечники"), котрі об`єднували цикли новел про подвижників -- мешканців певної місцевості або ж монастиря.

Перекладні агіографічні твори були знані в Київській Русі починаючи з ХІ-ХП ст. На ці часи припадає поширення в києво-руській культурі житій Миколи Чудотворця, Антонія Великого, Юрія Звитяжця, Івана Золотоуста, Сави Освяченого, Олексія -- чоловіка Божого та інших. З-поміж перекладних Патериків найбільшої слави зажив "Синайський патерик", присвячений житіям сирійських монахів, та "Єгипетський патерик" ("Перекази про єгипетських чорноризців"). Трохи згодом поширюється також "Римський патерик", складений на Заході.

Корпус перекладної літератури такого типу містив у собі вже сформований агіографічний ідеал. І хоча він був занесений у давньоруську дійсність з чужого грунту, проте сприймався цілком у готовому йигляді, як канон. Водночас процес засвоєння канону коригувався згідно з реаліями києво-руської дійсності. Тому створені на Русі житія становлять інтерес не лише як результат трансляції загальнохристиянського ідеалу святості. В них виявляємо сліди неминучих перетворень, які зумовили своєрідність його тогочасного вітчизняного варіанту.

Річ у тім, що агіографічні твори, як уже було сказано, адресувалися широкій аудиторії. Тож вивчення їх дає змогу відтворити образ світосприймання, притаманного найширшим масам давньоруської суспільності.

Культура Київської Русі мала в певному розумінні багаторівневий характер. Один полюс її репрезентує рафінована культура інтелектуалів, оперта на канонічному в православній традиції уявленні про світ, його структуру, про місце та покликання людини у світі, про її моральний ідеал. Але така культура існувала не в безживному просторі. Творіння її представників були звернені до певної аудиторії, і, бажаючи, щоб їх зрозуміли, ці інтелектуали мусили зважати на особливості світосприймання та почуття людності, якій передавали свої думки. Тому творіння культури неминуче почали різнитися між собою й набувати нових рис залежно від того, кому вони призначалися. Що ширше було коло людей, на яких мав подіяти витвір культури, то відчутнішою була трансформація його висхідних положень -- наслідок взаємодії з народним світоглядом, успадкованими з давніх-давен міфологічними уявленнями.

Тут ми маємо справу з явищем, що його відомий дослідник А.Гуревич називає "парадоксом середньовічної культури", породженим "зустріччю, перехрещенням народної культури з культурою "вчених", освічених людей, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною"8. До того ж за висновком, який він зробив на підставі аналізу західноєвропейської середньовічної культури, твори агіографічного жанру чи не найбільш показові з цього погляду. Адже ж бо адресувалися вони справді всенародній аудиторії. Відзначаючи пізнавальну цінність для історика середньовічної культури таких творів, як житія та подібні до них, А.Гуревич зауважує, що "фундаментальні уявлення про людину і світ, закладені у свідомості всіх членів суспільства, переплітаються тут з уявленнями про світ і Бога в сублімованому вигляді, впорядкованими в систему і приведеними у відповідність з церковною догмою й постулатами християнської етики. Але саме в такому суперечливому синтезі,-- висновує він,-- ці традиції й функціонували в середньовічному житті"9. Звичайно ж, сказане безпосередньо стосується й реалій давньоруської дійсності, де в розглядуваний період ще надто живі були уявлення, що тяжіли до міфологічного народного світосприймання. Можливо, оцінка такого процесу, дана М.Нікольським, щодо Київської Русі є дещо абсолютизованою й огрубле-ною, проте загалом він має рацію, коли говорить про народне сприймання християнських святих: "У християнських святих і в священних реліквіях, яким церква приписала чудотворну силу, наддніпрянець знову знаходив утрачених було спеціальних богів-заступників і фетишів; а на ченців і священиків дивився як на волхвів"10.

Агіографічна література становить особливий інтерес з огляду на завдання відтворити етичний ідеал, як він сформувався в Київській Русі. Адже ж бо головною метою, в ім`я якої творив агіограф, було не описання історичних подій та біографій видатних діячів, а напучення на моральне життя. Агіограф, за висловом В.Ключевського, прагнув "представити в біографічних рисах моральні парадигми"11. Головним героєм твору був образ святості як зразок, мрія культури. Тут здійснювалося ідеальне пере^ творення життя, стверджувався той ясний, чистий та прекрасний світ, що підноситься над повсякденністю і визначає ті граничні підстави, на які мусить орієнтуватися в своєму буденному житті людина. Тут, говорячи словами Г.Федотова, встановлювався "шлях для всіх, позначений дороговказами героїчного подвижництва небагатьох"12.

Твори агіографічного жанру розробляють принаймні два найважливіші складники середньовічного світосприймання. По-перше, уявлення про світ, і передовсім про ту вперше встановлену середньовічним світоглядом компоненту цього уявлення, яка протиставлялася світові наявного буття,-- про світ ідеально перетворений, "Царство Боже", що про нього благовіствував ХрисФос і що його відсвітом був світ святості. І по-друге, уявлення про моральний ідеал, яке в середньовічній свідомості становило собою серцевину святості, головне її ядро.

Між іншим, саме ця зосередженість на змалюванні ідеалу спричиняла, як відзначають дослідники, певну знеособленість образу людини, відтвореного агіографічною літературою. Говорячи про особливості агіографічного стилю, І.Єрьомін відзначав як специфічне властиве йому прагнення "позбутися всіх рис індивідуального характеру" героя, вивільнити образ його "від усього тимчасового", всього "часткового" та "випадкового", дати узагальнене втілення добра і зла, "злочинства й святості", прагнення "звести до якоїсь абстрактної "єдності" все багатоманіття дійсності" і т. ін. Житія святих наслідують зразки скоріше літургійні, аніж історичні. Вони малюють не портрет, а образ, ікону. Сказане стосується надто проложних житій. І все ж таки характеристику давньоруської житійної літератури, гадаю, було б неправомірно обмежити лише цим.

Г.Федотов, говорячи про вітчизняну агіографію загалом, відзначав притаманну їй "тверезість і чуття міри", що різнить її з грецькими, а особливо латиномовними середньовічними житіями. Давньоруський агіограф прагнув не лише виразити вищий моральний ідеал, а й відповісти на питання, як повинна прямувати до нього недосконала людська природа. Задля цієї мети він поміщає зображуване ним людське життя у ширший контекст, протиставляючи йому "правду Духа", котрий має свою сферу могутності й осереддям котрого є жива святість. Тільки ж і святість на землі є боротьба, яка тільки частково увінчується перемогою. У цій боротьбі загрожують спокуси, ба й навіть падіння. Житія та легенди знають уже вславлених святих. Але "Патерики", аскетичні трактати, "Добролюбства" ("Philocalia") оповідають про боротьбу, про спокушання й падіння святих. Це тому, що аскетика бажає бути школою, хоче показати шлях спасіння і не може приховувати всіх труднощів цього шляху. Лише цілковита правда годна бути вчителькою життя14.

Вітчизняна агіографія не тільки стверджувала моральний ідеал, але й намагалася збагнути внутрішній, духовний світ людини, передовсім досліджуючи шлях досягнення й наслідування цього ідеалу. Увагу тут зосереджено на внутрішньому світові людини, на змаганні різних поривань, що стається в душі зображуваного героя. Через образ святого вперше у вітчизняній духовності утверджується почуття сумління, ідеал духовної любові, милосердя, співчуття, готовності до самопожертви в ім`я щастя ближнього свого. У християнській православній традиції було вироблено доволі чіткий порядок проголошення святим того чи іншого померлого подвижника доброчесності. З середини XIX ст. процес зведення покійного праведника в чин офіційно визнаного святого (з призначенням йому осібного місця в церковному календарі та спеціальної храмової відправи) дістав назву канонізації.

Давня грецька традиція до лику святих зараховувала певні класи людей. Серед них вирізняються три головні групи.

До першої вважали належними тих, хто за визначенням своїм мав статус святого. Досить установити причетність людини до такої групи -- і самий цей факт уже можна розглядати як аргумент на користь її святості. Отак визначалися групи старозаповітних патріархів та пророків і новозаповітних апостолів.

Другий клас складали ті, хто за життя здійснив подвиг і за це дістав вінець святості,-- то є мученики, котрі, як співається в тропарі, "в стражданні своєму вінці нетління здобули".

Нарешті, ті, за ким особисто визнавалася честь цього покликання,--ієрархи, святителі, подвижники (аскети) -- святі на підставі, так би мовити, особистих чеснот. Обгрунтуванням святості представників цього класу вважалося надприродне свідчення про них самого Бога, котрий наділяє їх за життя чи по смерті даром чудотворення. Сюди ж залічували невелику групу царів та цариць, увінчаних ореолом святості або за особливі заслуги перед церквою або ж за особисте доброчинне життя.

Святому, як уже зазначалося, за канонізації призначали день пам`яті його, який записували до Місяцесловів (у нас їх часто-густо називали Святцями). Вони містили щомісячний і щоденний перелік святих, пам`ять котрих відзначає церква. З пам`яттю святих було пов`язане вшанування їхніх останків. Зазвичай у день смерті святого біля місця його поховання здійснювалась урочиста відправа на його честь.

Сприйнятий Руссю пантеон святих збагачується тутешніми подвижниками, котрі утворюють п`ять категорій.

1. Рівноапостольні -- тобто ті, хто своїм життєвим подвигом є рівний з першими проповідниками вчення Христа.

2. Святителі -- представники вищої церковної ієрархії: патріархи, митрополити, архієпископи, єпископи.

3. Мученики -- герої, котрі постраждали за свої християнські переконання.

4. Преподобні -- святі монахи.

5. Праведні --святі миряни.

Усіх їх ушановували як "святих подвижників церкви".

Канонізація визначала не лише категорію святих, а й територіальні межі їхнього культу. Відповідно до масштабу вшанування святих їх поділяли на три групи:

а) локальні --вшанування їхньої пам`яті призначалося лише на місці їхнього поховання (в монастирі або храмі);

б) місцеві -- їх ушановували в певній єпархії, в межах якої вони жили і здійснили свій подвиг святості;

в) загальноцерковні -- їхню пам`ять ушановувала вся православна церква на Русі.

На честь святого складали спеціальну відправу, писали житіє його.

Право місцевої й локальної канонізації належало єпархіальному архієреєві, але з дозволу митрополита -- глави давньоруської церкви; загальноцерковну канонізацію здійснював лише митрополит.

Обов`язковим для канонізації в Давній Русі було вславлення святого даром чудотворення, в чому вбачали чи не найвагоміший аргумент на користь ушанування подвижника.

Взагалі акцент на чудотворенні не є випадковий. Він сам по собі відбивав певні особливості давньоруської свідомості, а тому вартий спеціального розгляду.

Традиція зображення чудес куди старіша християнства. Корінням своїм вона сягає народної потреби в лагідному та могутньому надприродному захисникові. Звідсіля походить і особливо підкреслений інтерес народної свідомості до чудотворення -- воно чи не найважливіша ознака святості. З двох важливих ознак святості -- моральної досконалості та чудотворення -- першій віддано перевагу в проповіді духовних наставників, а другій -- у сприйманні життя та подвигу святого народною свідомістю. Таке настановлення на сприйняття образу святого -- передовсім як могутнього заступника, чудотворця -- дозволяє А.Ґуревичу зробити висновок, що "культ святих було накинуто церкві рядовими віруючими"15. Принаймні в давньоруській традиції саме факт чудотворення, як відзначалося, мав вирішальне значення, коли виносили постанову про святість. "У Давній Русі,-- пише з цього приводу В.Ключевський,-- знали правило, яке для церковного визнання віднайдених мощей вимагало, "да сотворят три чудеса: глух да прослышит, нем проглаголет, слеп да прозрит; и аще сотворят чудеса, то от Бога и от святых апостол, аще ли не сотворят тех чудес, то не приймите их"16.

Звичайно, віра в чудо, яка виходить з глибин народного світовідчуття, набуває принципово нового значення, коли її введено до християнської агіографії. Чаклуни, маги, герої в давньослов`янській міфології чинили чуда завдяки своїй особливій близькості до сил природи, духів та богів, яких їм поталанило обернути на службу собі. А от чудо, вчинене християнським святим, має інше значення. Воно є викликане до життя потойбічними, надприродними, Божественними силами й привчає схилятися перед цими силами.

Чудовне розглядається як особливий дар, яким Бог позначає своїх обранців. Саме за подвиги, здійснені подвижниками Печерського монастиря, як пояснює "Києво-Печерський Патерик", Бог "дарова им на земли противо трудом ихъ чюдотворна дары възмiздиe"17. Якщо за життя святий може засвідчити своє покликання, демонструючи високі зразки моральної поведінки, то після смерті єдиний доказ його святості -- чудотворення. От через що давньоруські книжники не обмежують свою розповідь життям праведника, а спеціально підкреслюють святість його посмертну, доведену численними чудами, які чинить він "и до сего дъне".

Чудо святого -- завжди заради звільнення нещасного. Воно є вияв неземного морального милосердя, не обмеженої нічим любові праведника до людей. Він чудом не лише звільняє їх од вад фізичних, погамовує їхній голод і спрагу, але й уздоровлює духовно.

Хто ж були ті перші герої Київської Русі, пам`ять про яких збереглася у вітчизняній культурі в образі святості?

Якщо додержуватись хронологічної послідовності, то шерега найшанованіших святих виявиться ось такою: першою стоїть рівноапостольна княгиня Ольга; за нею -- її онук, рівноапостольний князь Володимир Святославич; далі -- святі страстотерпці князі Борис та Гліб -- сини князя Володимира. І нарешті, когорта преподобних святих монахів Києво-Печерської лаври на чолі з засновниками монастиря святими Антонієм та Феодосієм. Тільки ж така послідовність не відповідає часові канонізації цих найшанованіших святих Київської Русі. Першими були канонізовані святі Борис та Гліб. Слідом за ними -- святий Феодосій Печерський, а святі Ольга, Володимир та Антоній -- значно пізніше. Ми ж у наступній розповіді дотримуємось хронології, яка відповідає часові їхнього життя та діяльності. Адже ж бо вчинення акту канонізації зумовлювала велика кількість факторів, а серед них і таких, що мали формальний характер. Проте всім канонізованим святим Київської Русі відразу ж по їхній смерті складала глибоку шану пам`ять народна. Вона акцентувала ті риси здійсненого ними життєвого подвигу, які вкупі й становлять собою образ святості та морального ідеалу, стверджуваного у вітчизняній культурі.

25. Братський рух в Україні

На 16-17 століття припадає найбільша активність братств - громадських об'єднань, які утворювалися при православних церквах. Найбільше братств було утворено в період після Берестейської церковної унії. В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства.

На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Зберігся опис бібліотеки Львівського братства, де були книги з поетики, риторики, логіки, граматики, історії, зокрема кращі зразки творів античних авторів -- Платона, Арістотеля, Цицерона. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання -- Апостол і Часослов, а також "Адельфотес, або Граматика доброгла-голивого еллинословенского язика" (1591 p.), а під авторством Лав-рентія Зизанія дві книги -- "Граматика словенска" і "Наука ко читаню і розуміню писма словенскаго" (1596 p.). Найактивнішими міщанами, що забезпечували діяльність Львівського братства, були брати Юрій та Іван Рогатинці, Дмитро й Іван Красовські, Лука Губа, Микола Добрянський, Констянтин Корнякт. Братство мало меценатів -- князів Костянтина Острозького, Адама Вишневецького, Анну Потоцьку та ін. Львівське братство було вельми активним -- воно лише утримувало школу і друкарню, забезпечувало книговидання.

Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі -- Иов Борецький, Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Копинський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін. Література, яка творилася ними, переважно носила полемічний характер.

Література другої хвилі полеміки, що стосується братського руху, характерна проблемним розглядом ситуації, навіть науковим обґрунтуванням висновків і думок. Такі риси притаманні творам "апостола унії" Іпатія Потія, де він ґрунтовно переконує в оригінальності нової, створеної на Берестейському соборі 1596 р. церкви, намагається поєднати образ Папи і католицькі догмати з особливостями православної релігійності, зокрема стосовно чистилища і сходження Святого Духа, від Бога Отця і від Сина. Подібні аргументи використовував Мелетій Смотрицький ("Антиграфе", 1609 p., "Тренос", 1610 p., "Верифікація прав народу руського", 1621 p.), де відстоював віру та звичаї українського і білоруського народів, закликав до гуманності, толерантності, апелював до сумління читача. Автор намагався збудити самосвідомість, громадську думку народу, на основі наукових історичних джерел спростовував фальшивий "Дар Костянтина" про те, начебто імператор Костянтин Великий надав Папі Сильвестру І владу над всіма християнами. М.Смотрицький переконував, що влада у церкві належить лише Христу, а не смертній людині. У творах цього полеміста утверджена думка, що лише церква здатна консолідувати народ і надихати розвиток культури, тому він виступав за моральну чистоту церкви. Коли ж зневірився у намаганнях змінити хід подій і переконання православних ієрархів-провідників народу, то перейшов до уніатів.

Із середовища братського руху вийшов анонімний твір "Пересторога", який порушує актуальні проблеми розвитку української культури. Зокрема, аналізуючи занепад могутньої держави Київської Русі, автор одну з головних причин вбачає у княжих чварах, гордині, жадобі влади; відсутність єдності й порозуміння призвела до ворожнечі, яку підігрівали зацікавлені у послабленні Русі сусідні держави, що згодом скористалися ситуацією і завоювали Русь. Ще одну важливу причину занепаду анонімний автор вбачає у відсутності належної освіти, браку шкіл, оскільки на Русі будувалися і коштовно оздоблювалися церкви та монастирі, а про глибоку освіту "посполитих людей" не думали. Проблеми, порушені у "Пересторозі", актуальні донині. Братський рух в особі своїх провідних діячів вважав освіту і науку рушієм суспільного прогресу. Тема ця прозвучала і в книзі, опублікованій Львівським братством 1609 р. "О воспитанії чад".

Наукову фазу полеміки виразно втілює і праця З. Копистенського "Палинодія" (1620 p.). Іван Франко називав цей твір фундаментальним, оскільки його автор "стоїть на висоті історичного розуміння релігійного розвою" і з усіх полемістів "найближче підходить до типу новочасного вченого". Блискуча ерудиція, глибоке знання фактів церковної та світської історії дали змогу авторові "Палинодії" полемізувати з Левом Кревзою про зверхність Папи Римського, розглядати проблеми загальнослов'янської єдності, розвитку писемності слов'ян, взаємодії їх культур. Унію З. Копистенський вважав шкідливою, оскільки вона не сприяла єдності. У творі прославляється мужній "яфето-росскій" народ, його волелюбність, аналізується історія, культура. Автор ідеалізує життя первісних християнських громад, які мали спільне майно і жили за заповідями віри. Дуже обережно він ставиться до світських наук і філософії, вважає європейську вченість похідною від грецької.

Прагнення не так звинувачувати супротивника, як утвердити власну гідність, національну свідомість і гордість, простежується у творах полемістів Кирила-Транквіліона Ставровецького та братів Зизаніїв. Вони вихованці братських шкіл, ідеологи братського руху, творці ренесансного розуміння людини і її ролі в земному житті. У філософських працях "Зерцало богослови" (1618 р.) та "Євангеліє учительне" (1619 p.), виданих автором у власній пересувній друкарні, К.-Т.Ставровецький на противагу аскетизмові І.Вишенського прославляв земне життя, утверджував право людини на знання, освіту, насолоду благами, красою природи, співом і музикою. Земні справи -- турботи, страждання та насолоди -- становлять зміст життя людини.

Він захищав матеріальні блага, творчу, чесну працю, критикував невігластво, лінощі, паразитизм -- відстоював ті моральні підвалини, на які спирався братський рух, речники і сподвижники культури. Мислитель одним із перших підняв голос на захист жінки у контексті гідності людини. В "Євангелії учительному" К.-Т.Ставровецький переконував читача, що приниження честі жінки -- істоти слабшої та ніжнішої за природою -- принижує передусім гідність чоловіка, покликаного бути її опорою, захисником.

Таким чином, братський рух відігравав дуже помітну роль в літературному процесі 16-17 ст.

26. Багатомовність давньої укр. Літератури Слипушко «Софія київська» ст..17 +. Українська латиномовна література

Значення латинської мови для розвитку наукової та художньої думки Європи важко переоцінити: протягом багатьох століть вона залишалась провідною мовою освіти і науки. Коли, починаючи з XV ст., Україна поволі, але впевнено виходила зі стану вимушеної культурної замкнутості, багатомовність стає органічною рисою її літератури.

Майже до середини ХХ ст. у європейському літературознавстві панував погляд на латину як на гальмівний чинник у розвитку національних літератур. Критики (зазвичай необґрунтованої) латиномовна література зазнавала упродовж тривалого часу, і це стосувалося не лише мови, що нібито робила коло її реципієнтів обмеженим, а й тематики, мотивів, а також художньо-стилістичних засобів. Згодом погляд на художню спадщину авторів, які творили латиною, підлягає об'єктивізації.

Опрацювання латиномовного масиву в українській філології розпочалося із поетичних жанрів, зокрема, вельми поширеним на той час епічному та етикетному присвячена переважна більшість сучасних досліджень; розгляд прози досі обмежувався духовно-філософськими (С. Оріховський) та науковими (Ю. Дрогобич) трактатами, а також епістолярією Ю. Дрогобича, С. Оріховського, Г. Сковороди.

Також немало латиномовних творів містить літературно-публіцистична спадщина тих, без чиїх імен сьогодні важко уявити давню українську літературу: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда .

Українська етикетна проза - це, головним чином, енкомії-панегірики, у яких прославляється окремий звитяжний вчинок героя, весільні величання, уславлення достойника по смерті. Та у складеному нами переліку оригінальних творів написане з нагоди подій людського життя кількісно переважає інші досліджувані прозові жанри - характерний вияв ренесансного антропоцентризму, що повернув до широкого вжитку численні призабуті жанри, які, беручи початок в античності, сприяли утвердженню людського начала в літературі пізніших часів. Саме в етикетних творах особливо яскраво виявляє себе характерна ознака художньої літератури XVII--XVII ст., що полягає у поєднанні поезії та прози у межах одного твору.

29."Пересторога" - анонімний полемічний трактат початку 17 ст.

"ПЕРЕСТОРУГА" - антиуніатський публіцистичний анонімний твір, авторство якого приписують руському (українському) церковному діячу І.Борецькому або діячу Львівського братства Ю.Рогатинцю.

Написана 1605 року або на початку 1606 р. під впливом праць І.Вишенського та інших полемічних творів, подає історію боротьби українського народу проти засилля католицизму та унії і викриває політику шляхетської Польщі в Україні.

Є зразком української полемічної літератури початку 17 ст.

Головна мета автора - розповісти правдиву історію про зрадницьку діяльність єпископів, що відступили від віри народу. Пішли до папи римського заради своїх інтересів. У цьому трактаті використано памфлет « Исторія о листрикійском, тесть о разбойническом Ферарском, або Флоренском синоде»Клірика Острозького. Автор - флорентійська і брестська унія були злодійськими. Звинувачує: терлецький із потієм причепні до вбивства православного священика, яких суд потім визнав невинними. Іпатій Потій для досягнення та розвитку своєї кар'єри робив все і ішов «по трупах» Сатирично змальований і Михайло рогоза - дволичність і підступність давно був таємним агентом папського риму і таємним віропідданим польського короля, водночас він боявся Острозького. Єдина світла постать - князь Костянтин острозький. Автор негативно ставиться як до католицизму взагалі так і до папи римського зокрема. Папа - не верховний пастир, а мучитель, тиран, антихрист і сатана. Показуючи наслідки унії автор подає кілька колоритних картин масових репресій, переслідувань. Звертаючись до минулого засуджував міжусобні чвари. Мова не книжна. Близька до розм., багато фольклорних фразеологізмів

Дослідники поділяють цей твір на 2 частини : 1 - історична, друга менш цікава - теологічна -полемічна. Твір складають 5 нерівних частин.

30. Бароко: епоха, напрям, стиль

Епоха бароко в українській літературі охоплює період з 17 по 18 століття.

Художня система бароко надзвичайно складна, уній наявна і мінливість, і поліфонічність.

Література бароко характеризується

*суперечливим поєднанням релігійних і світських мотивів, образів,

*тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності,

*прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.

Поняття бароко протягом довгого часу не вживалося по відношенню до української літератури. Його запропонував Дмитро Чижевський і обґрунтував доцільність вживання бароко як назви епохи в українській культурі у трьохтомному нарисі „Український літературний барок” (Прага, 1941-1944). Але лише на VІ Конгресі славістів у Празі 1968 р. вчені поставили питання існування слов'янського бароко, зокрема українського.

Українське бароко успадкувало багато рис попередніх епох. Зокрема, від Середньовіччя воно перейняло:

- ускладненість готики

- теоцентризм

- релігійне забарвлення к-ри

- посилення ролі церкви й держави.

Від Ренесансу:

- синтез античності та християнства

- розуміння природи як шляху до пізнання Бога

- культ сильної особистості: сильна і непересічна покликана служити Богу і державі.

Л-ра епохи бароко звертається не лише до прекрасного, а й до потворного; характерними є натуралістичні образи, сатира, гумор, використання живої народної мови.

Ще одна важлива риса - секуляризація, або посилення в л-рі світського начала.

Шевчук: Епоху бароко можна назвати козацьким бароко, бо зародження і розквіт її припадають на часи існування козацької держави. Протистоїть йому Чижевський, який вважає, що така позиція не є об'єктивною, бо пам'ятки цієї епохи творилися не лише представниками козацтва і відображають не лише позиції і світогляд козацтва, а й інших верств населення.

Формується і продовжує свій розвиток система жанрів:

- поезія- героїчна, метафізична, бурлескна, любовна, зорова

- драматургія - драма і інтермедія.

- проза - історична, художня, паломницька, житійна, ораторсько-проповідницька.

...