Історія української літератури

31 «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського

Іларіон був просвітителем у Берестові. Під 1051р. у літописі говориться, що князь Ярослав Мудрий поставив Іларіона-русина митрополитом Святої Софії. Таким чином, Іларіон став першим руським митрополитом , якого князь призначив на цю високу посаду без дозволу візантійського патріарха. Іларіон був головним речником Ярослава, його мудрим порадником та однодумцем. Саме він започаткував формування Софійського гуртка книжників і став першим і головним його представником.

Існує гіпотеза, що Іларіон після того , як був позбавлений митрополичого престолу, жив у Печерському монастирі як чернець під іменем Никон.

Структура «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона старанно продумана. Твір складається із трьох взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих одна одну частин.

Починається твір своєрідним заспівом, звеличенням Бога: « Благословен Бог Ізраїлів, Бог християнський, що навістив і дарував спасіння людям своїм, що не дав до останку творінню своєму ідольською темрявою охопленим бути». Перша частина твору - « Про закон, даний Мойсеєм і про Благодать і про Істину». Це похвала Богові, який не забув про людей і постраждав за них, для їх спасіння.

Образ Ісуса Христа постає як синтезована сутність, в якій поєдналися два начала - божественне і людське. Автор прекрасно усвідомлює важливість цього положення і прагне донести до читача: « Справжня людина, бо олюднився, і не привидився, але справжній Бог за божественною суттю, а не звичайна людина, що виявляє на землі божественне й людське».

Твір Іларіона містить десять яскравих паралелей між Агаррю-законом і Сарою-благодаттю, ефекту впливу на слухача і читача автор досягає за допомогою системи яскравих образів: закон - місяць, благодать - сонце. Тут Євангеліє від Іоанна Іларіон бачить у контексті неоплатонічної філософії, головна ідея якої - ідея про еманацію, тобто про вплив світла як вищої ідеальної форми буття на темряву. Іларіон вибудував власну градацію розуміння історичного перебігу: Закон - нижчий розвиток людства, втіленням якого є Старий Заповіт. Це - рабство , уособлене в рабині Агарі. Благодать - Новий Закон, символ якого - вільна Сара. Прилучившись до Благодаті, тобто до світла , народи стають рівноправними. Старий заповіт прочитується Іларіоном на двох рівнях - як хронологія, історичний опис подій, і символічному - передісторія Нового Заповіту. Перша частина твору має більшою мірою теологічний характер і спрямована на тлумачення Біблії.

Друга частина твору - «Похвала каганату нашому Володимиру» - це фактично похвала Русі та її хрестителю Володимиру. Поділяється дана частина на три підчастини: історична, де описано те, як сві землі шанують і прославляють свого учителя, який навчив їх православній вірі, тут замальовується Володимир як рицар Духу; хвала Володимиру; завершальний поклик. У другій частині Іларіон намагається ствердити думку про те, що князь Володимир запровадив християнство не в результаті грецьких впливі, а за власним глибоким внутрішнім переконанням, натхненний Богом, що занчною мірою є пропагандивним пасажем. Іларіон порівнює Володимира з біблійними та історичними діячами. Обгрунтовуеться таким чином необхідність канонізації Володимира, введення його до пантеону руських святих, що й було зроблено пізніше.

Третя частина «Слова про Закон і Благодать» - похвала князю Ярославу Мудрому, який постає як гідний продовжувач справи Володимира. Завершується твір молитвою до Бога від усієї землі нашої, тобто рської, що є довершиним зразком жанру молитви на руському літературному грунті.

Для духовного розвитку Українии-Русі мало вирішальне значення розуміння Іларіоном свободи волі. Вон обуло цілком протилежне античному (язичницькому) культу «сильної особистості». «Нова людина» Іларіон була вільна у виборі шляху, який міг вести і до спасіння, і до падіння. Тут вибір надавався люддині. Вперше була поставлена проблема вибору.

У «Слові» спочатку мовиться про співвідношення між Законом та Благодаттю, тобто розглядається головне питання середньовічної церковної історії - співвідношення між Старим та Новим Заповітами. У формі богословсько-філософської суперечки автор відкидає думку щодо богообранності одного народу, тобто греків. Поступово розвиваючи думки про рівноправність народів у духовному житті, Іларіон твердив, що «нові люди» Русі не потребують ніякої опіки. Під «новими людьми» він має на увазі грамотних християн. Таким чином, ідейна еволюція, репрезентована у «Слові» Іларіона Київського, виглядає так: від рівності усіх християнських народів до рівності Київської Русі поміж іншими державами і народами.

Мету, яку ставить перед собою Іларіон, - з'ясувати й утвердити статус новохрещеної Русі у контексті сакральної та сучасної йому істрії. Іларіон черпає аргументи із трьох сфер, фокусуючись на кожній окремо - теоретичній, історичній, персональній. Він іде від теології через історію до біографії.

Отже, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона - політичний маніфест, талановито представлений автором у формі церковного послання. Митець говорить мовою християнських символів Старого і Нового Заповіту, утверджуючи таким чином домінуючі ідеї політики й ідеології Ярослава Мудрого.

32. Поетична спадщина Г.Сковороди

Поетична збірка ГС «Сад божественних пісень» - це уславлення ідей гуманізму, правди, глибока, щира сповідь благородної чутливої душі, літопис її складних переживань.

Поет закликав до самопізнання і морального вдосконалення, оспівував красу природи, відбивав явища соціального життя. В цій збірці пролунав голос поета-мислителя. Є в ній і релігійні вірші, та це данина часу, хоч, власне, і в них автор закликає до правди та пізнання істини.

У поетичних творах ГС звучать мотиви смутку, тривоги, туги людини, яка ще не знайшла справжнього шляху, прагне, але не може розірвати тісне коло буденної дійсності для вищого, розумного життя. Також поета гнітить навколишня дійсність, обурює соціальна несправедливість (пісня17). Однак він не песиміст, йому чужі занепадницькі настрої. Поет шукає виходу. Перш за все ГС прагне внутрішнього щастя. Воно доступне кожному, бо не залежить ні від багатства, ні від чинів - щастя полягає в пізнанні себе, в гармонійному розвиненні природних здібностей, у суспільно корисній праці, в чистоті сумління, в спокої душі.

ГС, як ніхто інший до нього в укр літ, зумів оцінити і поетично передати красу звичайної природи і простого сільського життя, красу полів, степів, лісів. Це особливо видно в найпопулярніших поезіях «Ах, поля, поля зелені» та «Ой ти, пташко, жовтобоко», написаних майже цілком розмовною мовою.

Вірш «Ах, поля, поля зелені» належить до поезій, що створювалися під впливом народної лірики і швидко знаходили шлях до широких мас. У цій поезії відбилися окремі найхарактерніші риси укр трудових пісень, пов'язананих з працею і життям простої людини, з красою рідної природи.

Мрійливий політ жайворонка на д полями, чаріний його спів, ідилія життя пастухів - усе це вже було предметом оспівування в народній ліриці. Поет прагне синтетично осмислити такі явища природи і людського життя, поєднати їх буття, оспівати рідний край. Не дивно, що цей вірш ще за життя поета став популярною піснею. Його часто переписували в укр та рос пісенниках та охоче співали на мелодію, що її нібито склав сам автор.

У поезії «Ой ти, пташко, жовтобоко», використовуючи поширений у пісенному фольклорі засіб психологічного паралелізму, ГС майстерно малює картини природи.

34 Історична основа «Слова о полку Ігоревім»

«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» -- найвидатніша світська пам'ятка Київ. Русі 12 ст., шедевр світової л-ри. Створений під враженням походу новгород-сівер. князя Ігоря Святославича та ін. руських князів проти половців 1185.

Поразка русичів послужила авторові приводом для пекучих роздумів про долю рідної землі і народу, про необхідність всенародного єднання для відсічі ворогам. Автор не відомий, але це високоосвічена і талановита людина. «Слово» -- глибоко патріотичний твір, йому притаманні ліризм, драматизм, багатство та оригінальність поетики, яскравість картин і образів.

Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р. Цю історичну подію поет відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника -- співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі й об'єднати давню й теперішню славу.

Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, прославою спершу «старим князям» -- Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

Прототип головного героя:

Імгор Святосламвич - новгород-сіверський князь (з 1178 р.) і князь чернігівський (1198 р.). Син чернігівського князя Святослава Ольговича, з роду Ольговичів (внук Олега Святославича).

Ігор Святославич в 1169 році взяв участь у поході Андрія Боголюбського на Київ. У 1174 р. розбив орди половецьких ханів Кончака і Коб'яка під Переяславом. Після смерті брата Олега княжив у Новгороді-Сіверському. Брав участь у міжусобній боротьбі за великокнязівський престол. В 1183 р. здійснив вдалий похід проти половців.

В 1185 р. організував спільно з братом Всеволодом, путивльським князем Володимиром і князем рильським Святославом Ольговичем новий похід проти половців. Княжі дружини зазнали поразки від орди половецьких ханів Гзи і Кончака, а сам Ігор Святославич потрапив у полон, з якого потім зумів утекти. Саме цей похід Ігоря Святославича на половців послужив сюжетною основою «Слова о полку Ігоревім».

35. Кирило Турівський

Кирило Турівський народився в м. Турові в заможній родині, отримав ґрунтовну освіту. В 1169 році став єпископом.

До нашого часу дійшло досить багато творів Кирила: «Притча про душу і тіло», «Повість про білоризця і монашество», «Сказання про чорноризький чин», «Вісім Слів на церковні свята» (у тиждень цвітний, на Великдень, на Фомін тиждень, на тиждень дружин мироносиць, про розслабленого, про сліпця, на Вознесіння, на собор св. отців Нікейського собору); крім того, збереглося Послання Кирила до архімандрита (з 1182 р.) Києво-Печерського монастиря Василія і цілий ряд молитовних текстів (близько 30 молитов, канони).

В усіх цих творах Кирило проявляється як церковний письменник найвищого рівня. Його писання за змістом завжди спрямовані до тлумачення євангельських істин (як «Слово на Фомін тиждень», у якому автор, нагадуючи зміст свята, пояснює пастві, як варто застосовувати до себе приклад апостола Томи і повчатися від слів Христа, звернених до нього, або ж Сказання про чорноризький чин, що розповідає про смиренність, терпіння, увагу до своєї душі, яким проповідник прагне навчити своїх слухачів і читачів).

Форма творів Кирила виконана у великій майстерності; він був митецьким ритором, який володів складними уподібненнями, тонкими ремінісценціями, усіма риторичними правилами прикрас мови. Він писав як прямий спадкоємець школи візантійських проповідників, недарма в різних збірниках і Торжественниках його Слова стояли поруч із творами Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Теофілакта Болгарського й інших знаменитих християнських учителів. Молитви Кирила, так само як і його слова і проповіді, органічно вписуються в церковну традицію. І за змістом, і за формою вони відповідають кращим зразкам цього жанру.

Проповіді Кирила мали вплив і за межами України та увійшли до різних збірників проповідницької літератури. Молитви суворо аскетичного характеру є у вжитку до наших днів. Тема про сліпого та кульгавого розповсюджена в фольклорі, тема другого оповідання -- запозичена з «Варлаама й Йоасафа».

В своїх творах автор використовує образи-символи, продовжуючи властиву українській літературі традицію алегоричного писання: так, в притчі про сліпого і кульгавого в образі кульгавого - «тіло людське», в образі сліпого - душа. Автор намагається разом з читачем зрозуміти, що саме є першовитоком гріха: душа чи тіло?

Стилю Кирила Турівського притаманні такі характерні риси:

1. драматизація біблійних сюжетів

2. багатство символів та абстракції

3. складний синтаксис

4. домінування форми над змістом

Новаторство КТ полягає в інтерпретуванні теми: автор завжди намагається дати подіям власну оцінку, за що Д. Чижевський назвав його передтечею формування драматичного мистецтва.

36. Ідейна спрямованість "Слова по полку Ігоревім"

"Слово о полку Ігоревім" Володимир Перетц одним із перших розглянув як художній продукт доби і синтезований витвір літературних стилів попередніх століть. Автор "Слова" -- носій певної суспільної ідеології, неповторного світогляду свого часу. Як пише Перетц, "нехай автор і не дбає за те, щоб пропагувати ту чи іншу суспільну програму або класову ідеологію, усе ж він сам, того не помічаючи, завсіди відбиває їх у своїй творчості". Критерієм моральної оцінки осіб та обставин є для автора "Слова о полку Ігоревім" князівсько-дружинна суспільна та церковно-біблійна ідеології, яка підтримувала фактичне становище тогочасної владної еліти. Автор "Слова" малює картину феодальної України-Русі, описуючи як князівські чвари і крамоли, так і прагнення князів до слави, яку вони можуть здобути власною мужністю і героїзмом у змаганнях за вітчизну. У творі відчувається патріотичний сум автора, коли він говорить про поразку Ігоревого війська. Незважаючи на те, що Русь розривали міжкнязівські усобиці, автор "Слова" все ж вихваляє свого, очевидно, сюзерена -- Святослава та Ігоря.

Студіюючи історичні обставини та соціальне оточення, в контексті яких творив автор "Слова", академік Перетц робить висновок, що ця пам'ятка -- "немов оаза ясна та прохолодна, серед пустелі, кривавим туманом повитої. Як і київські емалі й інші нечисленні пам'ятки давньої київської культури, воно здається нам через те цінніше, що свідчить про силу й височінь людського духу, здатного художньо творити навіть за найтемніших періодів людського життя, навіть за найтяжчих років для свідомої, що мислить, людини. Та автор "Слова" цілком належить своїй добі. Отож наївно було б його ідеалізувати, гадаючи, наче він мав сьогочасні поняття. Для нього, звичайно, найближчі над усе були інтереси його кола, інтереси князівські, але не інтереси народної маси, що правила за об'єкт своєрідних, як на наш погляд, економічних операцій". На думку Перетца, "Слово о полку Ігоревім" оберталося у дуже вузькому колі, а сама пам'ятка мала суто світський характер. Саме воно було головним джерелом для автора літописного оповідання про похід князя Ігоря на половців. На думку Д.Чижевського, "Слово о полку Ігоревім" -- твір двірської поезії, а не народної. Про це свідчить і подібність між "Словом" і західним старовинним епосом.

Таким чином, "Слово о полку Ігоревім" є промовистим суспільно-політичним і літературним маніфестом того часу, ('творене серед князівсько-дружинної еліти, воно було незаперечним виразником ідеології владної еліти України-Русі, репрезентувало її змагання за славу у героїчній боротьбі проти ворогів. "Слово о полку Ігоревім" створено в системі тодішніх політичних ідеалів Руської держави. Воно справило вагомий вплив на подальший розвиток книжної літератури, а постало в системі усної (не народної) епічної творчості часу Київської держави.

38. Іван Вишенський

Біографічних відомостей про Івана Вишенського дуже мало. Дослідникам до цього часу не вдалося точно встановити , коли він народився : одні називають проміжок часу від 1538 до 1550р., інші - від 1545-1550р. Гадають також, що він походив із убогої міщанської родини містечка Судова Вишня на Львівщині. Початкову освіту майбутній письменник, напевно, здобув у рідному містечку, а потім жив у Луцьку й Острозі, куди його міг запросити, за здогадом І.Франка, князь К.Острозький, що збирав навколо себе талановитих людей для боротьби з католицизмом.

У 70-хрр. 16ст. Іван Вишенський з невідомих причин переселився на Афон (Греція), що був найбільшим православним монашим центром у тогочасному світі, де прожив близько 40 років, аж до своєї смерті. Однак І.Вишенський ніколи не поривав зв'язків зі своїм народом , цікавився подіями , що відбувалися на батьківщині, через ходаків та листування з окремими особами і Львівським братством.

Філософський і літературний світогляд І.Вишенського. І.Франко філософський і літературний світогляд І. Вишенського визначає як релігійний дуалізм : «Поглід сей видимо дуалістичний , і то зі значною песимістичною прекрасою». На думку Франка, І.Вишенський по своєму вбачав православ'я. Православна церква є втіленням християнської релігії. І. Франко писав: « Іван Вишенський належить до тих діячів, які своїм гарячим словом будили наш нород зо сну, піднімали його до своєї людської і народної гідності». Головна риса творів І. Вишенського : « Це живее чуття і жива фантазія, то єсть те, що становить постать пропагандиста. Ся натура його - горниця до гарячої любові сильної ненависті. Рівнодушних відносин до людей чи ідей він не знає». (І. Франко).

Тривалий час дослідники дискутували з того чи є І. Вишенський гуманістом? Виявилось, що дослідники заперечують гуманістичність І. Вишенського.Тому що у письменника на першому місці стоїть Бог, а людину він оцінює наскільки вона релігійна і ввідана Богу. Отже, ми можемо спостергати тільки елементи гуманізму.

Неоднозначним було ставлення І. Вишенського до українського народу. Він постійно вагався чи віддати своє служіння Богу чи українському народу. Але він робив і те, і інше.

За обсягом спадщина Івана Вишенського не такав же й велика, але цілісна і містка за ідейним і жудоднім спрямуавнням. До нас лійшло 16 творів полеміста в різних рукописних списках. Ще 1550-1600рр. Частину своїх творів письменник переписував у спеціальну «Книжку», яку він готував до друку в Острозькій друкарні.

Спадщину І.Вишенського пийнято поділяти на твори, написані до Брестської унії 1596р. Та після неї, хоча всі вони мають багато спільного. Зважаючи на те, що свої товри полеміст писав поза батьківщиною, вони здебільшого мають форму «послань» чи «писань» , адресованих або до всього народу, або до окремих осіб.

«Книжка» Івана Вишенського була присвячена всім православним християнам. Перша передмова досить досить загальна, написана на зразок усіх передмов тодішніх письменників з обов'язковим силабічним віршем. Друга передмова містить поради, як треба читати твори перед неписьменними слухачами - не повторюючись і незаїкаючись , стежачи за розділовими знаками, звертаючи увагу на ратикуляцію. Нарешті, в третій частині невеликій передмові автор звертається до читачів і радить йому шукати в його творах не красномовство герцьких філософів, а суть гіркоїправди реального життя. Першим у «Книжці» Іван Вишенський вмістив «Викриття диявола світодержця». Використавши євангельську легенду про спокушення в пустелі дияволом Христ, полеміст, з одного боку, створив алегоричний і якоюсь мірою автобіографічний образ «голяка-странника», людини безмежно чесної і самоввіданної , а з другого - образ хвалькуватого і можновладного «диявола-світодержця», що уособлює не тільки феодально-кріпосницький лад польського королівства, а підступну католицьку церкву на чолі з найбільшим «дияволом» - папою римським.

Антиподом образу диявола і в його особі всього суєтного є також «голяк-странник», який від імені всіх, кого спокушає нечестивий. Твердо заявляє про свою непідкупність, вірність православній «старій вірі». Ясна річ, що Іван Вишенський як у цьому так і в інших творах, стаючи на оборону православної церкви, ідеалізує її. Свій твір він будує без «хитрослів'я», просто і ясно - то ставить запитання і дає відповідь.

Гуманістичні погляди виявив Іван Вишенський і в своєму творі «Тому котрий мешкає у землі польській», в якому дав загальну картину загнивання феодально-кріпосницького ладу в Речі Посполитій. І. Вишенський гостро викриває визискувачів, хто б вони не були за національнимиЮ релігійними чи становими ознаками. Земля стогне і плаче тому, що немає віри, надії, любові, справедливості, покори, апостольських проповідей. Натомість запанувала несправедливість , брехня, кривда, лицемірство, ненависть серед власть імущих, які поставили себе вище Бога, над підданими, захоплюються світськими вченням поганських учителів.

Та найбільше картає полеміст вище укр..духовенство за розбещене та паразитичне життя, яке нічим не відрізняється від світських феодалів-кріпосників.

Подаючи з великою художню силою непривабливу картину великого суспільства зла на поневолених польськими, литовськими і укр.. магнатами та церковниками укр..землях, письменник доходить до сумних висновків, що не знайдеш у Речі Посполитій навіть такого місця, де можна було б прикласти пластир на оздоровлення якоїсь частини. Вихід один - треба покаятись, бо після смерті нічого вже не допоможе.

Найгострішим за соціальною спрямованістю і найдосконалішим з художнього боку твором І.Вишенського є «Послання до єпископів», де полеміст мовби підсумовує усе сказане ним раніше про зрадництво вищої духовної влади, про суспільно-політичне становище на Україна на та конкретних прикладах показав неймовірно тяжке життя уярмленого народу.

Твір було написано під впливом унії і трактату Іпатія Потія «Оборона згоди з латинським костелом».

Композиційно твір досить стрункий. Починається він коротким вступом, після чого йде розповідь про нечестиве життя єпископів, які не виконують шести заповідей божих. Далі автор подає конкретну характеристику кожного з них, що проголосили унію. Друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких він полемізує з єзуїтами та уніатами з приводу зміни церковних обрядів, про можливість контролю простих людей над церквою, про підлеглість патріархам і , нарешті, про брестське «чудо». Закінчується послання своєрідним закликом до боротьби з католицизмом та світською шляхетською владою, де звучить віра у великі потенціальні можливості нескореного народу.

Нагадуючи шість заповідей Христових, І. Вишенський показав, що єпископи та інші уніатські владики не тільки не виконують їх, а й глумляться над ними. Ніхто з владик не привітав подорожніх, не допоміг хворим, не відвідав в'язнів, навпаки, вони самі били, лаяли парафіян, кидали до в'язниць своїх супротивників або катували їх до смерті, як це трапилося з грошовим малярем Пилипом.

Уніатські владики безбожно грабували бідних, відбирали у них коней, волів, овець, здирали грошові податки, посилали на тяжкі роботи. Бідні день і ніч працювали, а владики з їхньої кривавої праці одягалися у дорогий одяг, наповнювали мішки і шкатулки грошима.

До І.Вишенського в укр..літературі ніхто не говорив такої жорстокої правди про життя покріпаченого люду в Речі Посполитій, ніхто так сміливо відверто не розвінчував класову природу феодального суспільства, ніхто не насмілювався показати справжнє єство світських особливо церковних магнатів. Письменник показав, що релігія була засобом не тільки духовного, а й соціального уярмлення людей.

Заключним акордом твору є гнівне застереження-звернення полеміста від імені народу до всіх названих і неназваних ним єпископів-зрадників, до королівської влади та всілякої зажерливої шляхетської дрібноти. Висловлюючи своє захоплення цим твором І. Франко писав: «Такий є кінець того грошовитого сильного посланія, того могучого маніфесту талановитої незалежної особистості , гордої своєю правотою і своїм почуттям душевної солідарності з масами рідного народу. Ніколи ще до того часу сильні миру сього, світські чи духовні, не чули від простого южнорусина таких гордих, рішучих і потрясаюче сильних слів… І тут треба було чималої відваги моральної, щоб кинути могучим ієрархам і цілій пануючій системі польській прямо в очі таким огненним посланієм».

«Послання до Домнікії». У посланні до львівської черниці Домнікії, що, і власне, було відповіддю на листа керівника Львівського братства Юрія Рогатинця, І.Вишенський розповідає про своє перебування у Львові , розкриває причину конфлікту з львівськими братчиками, які дбали не про церкву і віруючих, як про своє власне збагачення, гнівно картає окремих православних владик, як нічим не відрізнялися від уніатів.

«Зачіпка мудрого латинника з дурним русином». Твір було написано у відповідь П.Скарги про єдність божої церкви. Загаловок твору є умовним. Побудований у формі діалогу. Дурний русин і розумний латинник дискутують про православ'я і католицизм. У цьому творі І.Вишенський ставить проблему об'єднання церков.

39. Літературна спадщина Іпатія Потія

Народився 1541 року у православній світській родині. Навчався в Академії. Перейшов у кальвінізм. У 1593 році, з ініціативи князя К. Острозького, як сам пише, став берестейським та володимирським єпископом. Один із головних ініціаторів та промоторів унії між східною та західною конфесіями в середовищі українців, брав участь у переговорах із королем Сигізмундом III і з папою римським, для чого їздив до Риму. Був учасником уніатського церковного собору 1596 року в Бересті. В 1600 році став митрополитом. Автор ряду полемічних творів на захист унії: «Унія», «Антиризис», листи до князя Острозького, переклади творів П. Скарги тощо. Іпатій підписав декларацію українського єпископату про роз'єднання з римом. Потім очолив делегацію. Став київським митрополитом усієї церкви. Іпатій Потій виявляв велику увагу до української православної церкви. Він вважав, щоб знищити і піднести освіту православного духовенства не означає знищення православних традицій. Помер 1613 році.

Франко писав: Справа унії, винесла Потія на найвищі ступені руської ієрархії, дала йому також перо в руку, зробила його церковним письменником, а тема унії - це головний і майже виключний змісту його писань. Слід наголосити, що Потій представник польської і української літератури. (це так, на всяк випадок. Далі - конкретна відповідь на питання)

Іпатій Потій написав українською і польською мовами цілу низку анонімних полемічних та інших творів. Перші його твори були написані у відносно спокійному тоні, але згодом панська бундючність дедалі більше давалася взнаки, і він вдається до брутальних лайок як на адресу православних полемістів і «хлопської» віри, так і на адресу трудового народу «неукової Руси», називаючи його «быдлом глупым», «плюгавою оборою», а церкву - «наливайківською». Певно, наливайківські повстанці не давали спокою і цьому ренегату - активному ідеологові унії та шляхетсько- магнатської влади на Україні.

У своєму творі «Унія» пояснює науку римської церкви щодо тих догматичних та обрядових різниць, які розбили на два табори українську людність. Обороняючи владу папи, Потій однаково нападає в своїй книзі і на протестантів, і на православні братства, що з двох боків поривали миле йому об'єднання, яке всіма шляхами мало заводити до Риму. З інших Потієвих творів особливо відзначається «Гармонія…»(1608), агітаційно- публіцистична праця, в якій автор висловлюється за можливість церковного порозуміння, хоча разом і нападає гостро на православіє. Всі оці, та й інші Потієві твори, звичайно, викликали відповіді й протести з православного боку,- тому допомагав і сам Потій не так змістом, як тоном і манерою своїх писань. Потій цілком і неподільно стоїть на позиції аристократичної й автократичної церкви, магнатом виявляється і в поглядах, і в манері. В першому ж своєму друкованому трактаті він гостро виступає проти того, що «люд простий, ремесний, котрий покинувши ремесло своє(дратву, ножиці і шило) а привлащивши собі вряд пастирський, письмом ширмують, ницують, виворочають і на свої блюзнерськії і хвалшивії потвари оборочають, пастирей своїх власних соромотять,безчестять і потваряють». Тон у писаннях Потія надзвичайно гострий, ущипливий, глузливий, часто переборщений та особистими закидами пересипаний.

40. Агіографічна література 16-18 століть

Агіографічна література об'єднує такі жанри як житія, мінеї, патерики. Переважна більшість цих творів в ДУЛ була перекладною, і особливо ця відмінність стосувалась періоду 16-18 століть.

Житія є повчальними творами з описом біографій святих чи блаженних християнської церкви. Житія святих також зустрічаються у збірках змішаного змісту (місяцеслови, прологи (синаксарії), мінеї, патерики). Місяцеслови мають близьку до календаря форму, тоді як мінеї включають у себе, крім докладних житій святих, розташованих за місяцями, служби і піснеспіви на їх честь. Мінеї - це збірки докладних сказань про святих і свята, розташовані за числами місяця. Місяцеслови й службові мінеї були першими збірками житій святих, які з'явилися на Русі. Середину між місяцесловами і мінеями займають синаксарії (буквально означає зібрання) або прологи. Назва ця, вірогідно, пішла від того, що грецький синаксар, що перекладений був на слов'янську мову, мав передмову (пролог). Від цього у слов'ян ця книга й отримала назву «прологу».

І завершують корпус житійної літератури патерики, що являють собою агіографічні збірки. Саме слово «патерик» у перекладі з грецької означає книга батьків чи про батьків і вказує на центральний предмет зображення творів - аскетичний досвід авторитетних ченців, шанобливе ставлення до яких виражається в загальноприйнятому звертанні «отче».

В Україні збирачами житійної літератури цієї доби були митрополит Петро Могила, Інокентій Гізель і Варлаам Ясинський.

Петро Могила, маючи намір видати церковнослов'янською мовою житія святих, почав новий переклад грецьких життєписів і виписав з Афона книги Симона Метафраста. Але смерть завадила йому завершити задуману справу. Інокентій Гізель хотів продовжити справу Могили і попросив у патріарха Іоакима «Мінеї» Макарія, але політичні смути загальмували цю справу. Його наступник Варлаам Ясинський схилив до цієї справи Димитрія Ростовського (у ті часи ігумена Батуринського монастиря).

Результатом багаторічної праці стали «Четьї мінеї». Крім «Четьїх міней», святому Димитрію Ростовському належить «Мартиролог, или мученикословие, жития святых по месцех и числа вкратце собранныя, в себе содержащее. В обители всемилостивого Спаса Новгородка Северского новонаписанное в лето 1700». Мета складання цієї праці - дати найбільш зручну й дешеву книгу для народного читання. Однак праця не була видана, але існували численні переробки й перекази «Четьїх міней» Димитрія Ростовського.

41.Литовсько-білорусько-українські літописи

Найвидатнішим явищем оригінальної літератури XIV -- першої половини XVI ст. було літописання, що продовжувало та зміцнювало традиції початкового літописання Київської Русі і, насамперед, «ПовЂсти временных лЂт» та Галицько-Волинського літопису. Це так звані західноруські, або литовсько-руські, літописи і Короткий Київський літопис XIV -- початку XVI ст.

Перші відомості про ці літописи подали польські письменники Я. Длугош, М. Бельський та М. Стрийковський, які користувалися ними при написанні своїх хронік.

Дані Стрийковського про Литву і Білорусію з цих літописів на початку XIX ст. використав М. М. Карамзін для дванадцятитомної «Історії держави Російської», однак з деякою недовірою та обережністю. Ця недовіра відпала, коли І. Данилович у 1823--1824 рр. опублікував у «Dzennik wileсski» перший, знайдений ним Супрасльський список. Згодом вчені відшукали ще цілу низку списків.

У 1907 р. О. О. Шахматов і С. Л. Пташинський в сімнадцятому томі «Полного собрания русских летописей» опублікували разом з уривками 25 різних рукописних збірників західноруських літописів, серед яких найважливіші 13 списків: Супрасльський, Уварівський, Никифорівський, Академічний, Віленський, або «літопис Авраамки», Румянцевський, Красинський, Археографічний, Патріарший, Рачинського, Євреїновський, Дубровський і Биховця.

Литовськими літописами ми їх називаємо умовно тільки тому, що вони були написані під час перебування українських і білоруських земель у складі Литовської держави. За переконливою думкою багатьох дослідників, у складанні західноруських літописів було використано сучасниками Новгородський і Московський літописи XV ст. Найповнішим є список, що його опублікував 1846 р. Ф. Нарбут, а найближчим до української історіографії -- Супрасльський (з Супрасльського монастиря, що біля Бялистока у Польщі).

Супрасльський список складається з трьох основних частин. Перша називається «Сказание о вЂрных святых князей руських», або «избрание лЂтописання изложено вкратце», де подано короткі відомості з київських, московських та новгородського літописів до 1427 р., і закінчується невеликим описом руських рік: Дніпра, Двіни і Волги. Друга частина -- хронографічна (1431 --1446) і називається «ЛЂтописець великых князей литовскых», а третя (1447--1505) продовжує другу, де вже більше говориться не тільки про західноруські, а й південноруські землі. У свою чергу літописи складаються з окремих заміток, хронологічних дат, сказаній чи оповідань та повістей, які мають виражений тенденційний характер і відбивають гостру політичну та міжусобну боротьбу литовських князів. Все, звичайно, залежало від симпатій чи антипатій літописців до того або іншого князя, до литовської або руської землі.

Литовський літопис (список Биховця) починається з міфічної історії стародавньої Литви. У період загострення відносин між Литвою і Польщею напередодні Люблінської унії літописець робить цікаву спробу довести походження литовської шляхти від знатного римського роду.

Все це потрібно було для того, щоб зв'язати литовського князя Гедиміна з римським імператором Августом, що начебто володів не тільки Римом, а й всім світом. «ЛЂтописець великых князей литовскых» починається з переліку семи синів князя Гедиміна, де Ольгерда названо батьком короля Ягайла, а Кейстута -- батьком великого князя Вітовта. Дуже докладно розповідається про усобиці Кейстута з Ягайлом. Повість ця дає підставу думати, що оповідач був сучасником і очевидцем тих подій. Далі говориться про покатоличення і шлюб Ягайла з дочкою польського короля Ядвігою, про розповсюдження католицизму в Литві, про втечу Вітовта до німців від переслідування Ягайла, про невдалий похід полоцького князя Андрія і смоленського Святослава проти Литви, і про перемогу над ними Вітовта та Скиргайла.

Тенденційність літописця особливо помітна в оповіданні про боротьбу Литви з Смоленськом. У негативному плані змальовано смоленського князя Святослава і полоцького Андрія, які «много зла сотвориша христянемь на члвЂческы и на християнскыи, мучиша християн, иже ни в поганих ратех то не слышах таковых мук...» Завойовницьку політику Скиргайла і особливо Вітовта літописець називає любов'ю до землі Литовської, жалістю до «християн», над якими нібито збиткувався Святослав.

· «Похвала о вЂликом князи ВитовтЂ», відома в кількох списках і редакціях. За характером свого змісту, особливістю композиції, стилю, а також незвичайним для літопису пафосом «Похвалу» можна розглядати як окремий художній твір, тим більше, що з історичного погляду він не має певного значення. Якщо увесь літопис написаний в стилі тодішніх ділових офіційних документів, то «Похвала» Вітовтові відзначається справді неабиякими літературними якостями. Литовський патріотизм та ідея національно-політичної незалежності Литви від Польщі досягають тут найвищого рівня. У пізніших редакціях панегіричний тон зменшується, спокійніше говориться про заслуги Вітовта, непомітно висуваються інші князі, залежно від того, в яких землях робився список -- польських чи московських.

В останньому оповіданні згадується український князь Костянтин Острозький, якого послав Олександр на чолі з військом проти московського князя. У битві на Смоленщині під Ведрошем російські війська перемогли литовців, а Острозький був узятий у полон. Напевно, цю частину писав уже очевидець, який добре знав психологічний стан війська і зумів тонко передати настрої воєначальників і воїнів перед боєм та після поразки.

42.Паломницьке письменство у давній українській літературі (від Данила Паломника до Василя Григоровича-Барського)

Ігумен Данило на початку XII століття заклав основи жанру ходінь у його давньому руському варіанті, які протягом тривалого часу вважалися майже за канонічні. Упродовж кількох наступних віків "Хоженье" було зразком для інших паломників, які вирушали до Святої Землі і бралися розповісти про свою мандрівку. Паломницька література (Ходіння) -- своєрідні путівники, які містили найнеобхіднішу інформацію про "святі місця", відомості про природні багатства. їх зміст формувався під впливом релігійних, апокрифічних легенд, доповнювався розповідями проповідників, монахів. П.л. розвивалася в українському письменстві як літературний жанр з XII по XVIII ст. Поява П.л. була зумовлена прагненням молодої церкви Київської Русі зміцнитися шляхом безпосереднього спілкування з християнським Сходом, що підвищувало її авторитет, включало у сферу християнських відносин. Мандрівників до "святих місць" називали паломниками (вони приносили на спогад пальмову гілочку), пілігримами (лат. -- мандрівник), каліками перехожими (грецьк. взуття -- каліга). Вони приносили на Русь апокрифічні розповіді, власні записи про бачене й пережите, з яких і витворився літературний жанр. Зразком П.л. є "Житіє і ходіння Даниїла, Руської землі ігумена", що виникло на початку XII ст. Тут подано детальний, топографічний опис Єрусалима, Віфлеєма, Йорданії, Галілеї, Самарії, описується поклоніння гробниці Івана Богослова в Ефесі. Докладно описані річка Йордан, природа Палестини. У XIV--XV ст. з'являються "Ходіння гостя Василя", "Ходіння за три моря" московитянина Афанасія Нікітіна, де поряд з описами християнських святинь подано світські картини: міста, їх мешканці, східні базари, факти світської історії. П.л. XVI -- першої половини ХУІП ст. властиві звільнення від традиційного літературного етикету, белетризація стилю. У ходіннях Василя Познякова та Арсенія Суханова (друга половина XVI ст.), Федота Котова та Василя Гагари (перша половина XVII ст.), Іполита Вишенського, Івана Лук'янова, Сильвестра та Никодима, Варлаама Ліпицького (перша половина XVIII ст.) помітне зацікавлення авторів історією та географією, архітектурою та торгівлею, політичними відносинами між державами, національним та релігійним складом окремих народів. З'являються також описи психологічного стану паломника, що потрапляє у незвичні обставини, людських почуттів, відтворених крізь призму авторського бачення. Новим явищем у П.л. була творчість В. Барського (1701--47), який виступав під псевдонімами Василій Альбов, Василій Плакса, Василій Київський, Василій Рос. У його нотатках зосереджена увага на історії, географії, соціальному, економічному, політичному і культурному житті народів, помітні ознаки роману-автобіографії, роману-подорожі, оповідання. У середині XVIII ст. П.л. вичерпує себе.

43."Відписи" Клірика Острозького

Клірик Острозький -- не розкритий досі псевдонім одного з українських полемістів, діячів острозького літературно-наукового гуртка. Висловлювалися припущення, що під цим ім'ям міг виступати молодий Мелетій Смотрицький, автор «Апокрисиса», який назвав себе Христофором Філалетом і, як припускають, могли бути Мартин Броневський, Гаврило Дорофейович або Йов Борецький. Найвірогідніше припущення про авторство Мелетія Смотрицького.

«Апокрисис» вразив Іпатія Потія. Чи не тому він пише просторого листа до князя К. Острозького. Цей лист зачинає знамениту дискусію І. Потія з Клириком Острозьким. Спроба переконати саме К. Острозького в потребі унії йде від того, що «мало не вся Русь на тебе оглядається». Відтак І. Потій радить князю почати переговори з папою особисто, себе пропонуючи «провідником і слугою». При цьому висловлюється цілком негативно на можливість запровадити унію в московитян та греків, постає також супроти звичаю контролю над владиками з боку їхньої пастви. Сам І. Потій цілком переконаний у правдивості римської і неправдивості грецької церкви. Наголошує знову на неосвіченості православних старших, засуджує православне чернецтво, зокрема мандрівне, і грецьких мандрованих владик. Закликає князя організувати диспут, де б усі суперечні справи обговорити й погодити, або ж просить персональної розмови. Як знаємо, князь на це не пішов, отже, схилити К. Острозького до унії не вдалося. Сам він І. Потію навіть не відповів, але не маємо сумніву, що «Відпис на листа І. Потія до князя Острозького» від 1598 року написано не просто з відома князя, але для цього навмисне було вибрано одного із старших студентів Острозького колегіуму чи, швидше, молодших вчителів, який назвався Клириком Острозьким.

Сам князь К. Острозький волів залишитись у цьому змаганні ніби в затінку, через що Клирик Острозький подає свого відписа за твореного із власної ініціативи. Автор визнає свою простоту і невмілість, але зважується висловити свої думки, вказуючи, що «й добро, якщо не із волі Божої буває, не є добро», а унія -- не з волі Божої (уніати твердо вірили, що навпаки), судячи із того, які плоди із неї почали плодитися. Відтак повчає: «Не вірою відновлюйтеся, а вчинками добрими». Перескакування ж «меж батьківських» є свідченням піднесеного мудрування. У розмислі про згоду автор зазначає, що «не в кожній згоді кохається Бог», і постає супроти постулату І. Потія: «Ліпше є найгірша згода, аніж найліпша незгода». Клирик Острозький засуджує «помішання народів», а також сумління та віри. Явище треба пізнавати за плодами, а уніати «плачем та риданнями наповнили міста» через переслідування, наруги, вбивства, тиранства. Відтак виникло роз'єднання, а не з'єднання, розкол у народі. Отже, уніати порушили сумління, зламали присягу, завели отця папу, їхні дії відтак були змовницькими, а не виявом народної волі: згода насиллям не встановлюється. Автор указує на сторонність переконувань І. Потія: хвалить те, що йде з римського боку, а гудить те, що з грецького. Засуджується й Флорентійська унія як насильницька. Православні теж вражаються на розкол церкви та миру, вони, як і князь Острозький, також бажають миру та любові, але не такої, яка постановлена. До відпису додаються два оповідання, які не належать Клирику Острозькому: про Флорентійську унію та напад хрестоносців на Атон, -- обидва мають виразно полемічний характер і є більш белетристичні, аніж історичні. У відповіді на цей твір І. Потій слушно заперечить правдивість ряду подань цих оповідей, але коли Клирик Острозький виразно звертає увагу на суспільно-політичний характер унії, то І. Потій вперто проминатиме це мовчанкою.

У 1599 році Клирик Острозький дає І. Потію простору відповідь і на другого листа І. Потія. Ця пам'ятка і завершує дискусію. В передмові автор пояснює, чому він, людина безчиновна, зважився на дискусію з єпископом, наголошуючи, що він «так само Боже творіння» і може викрити «безум'я пороку». Починає ж трактата просторим розмислом про людську сталість, зокрема сталість віри як основу світопорядку, -- маємо тут вставний суспільно-філософський трактат, досить докладно розроблений. Сам розмисел з'явився, бо зачеплено поважні та великі речі: «стовпа та фундаменту, окраси, і слави, і підпори народу нашого». Ґрунтуючись на цьому розмислі, подає уніатів як розкольників та заколотників, а сам учинок унії оцінює як недомисельний та легковажний. Кожен чин має вивірятися наслідками, вважає він, отже, має бути швидкий для творення, але вельми повільний для розорення чи знищення чогось. Висловлює також побоювання, що прагнення до «чужих та незвичних церемоній та набоженств», а також матеріальних благ може викликати оскому «не тільки нам, але й синам нашим». З другого боку, посилаючись на біблійну притчу про Бога та короля, висловлює думку, що українцям досить віри, держави не треба, і схиляється до думки: «Нехай будемо й ми, як інші народи, аби були в нас порядки, щоб було кому за нас воювати й поставати». Очевидно, ці розмисли постали як полемічні супроти уніатів та їхніх резонів: коли буде «з'єднання церков», польський король бачитиметься не як чужий, а як свій. Українці ж, вістить автор, уже мають пастиря і будівника, вождя, заступника і оборонця, короля -- Ісуса Христа, тобто православну конфесію, яка й творить «старожитню спільність». Що ж до убогості та непорядків Клирик Острозький заявляє: «Часом і хворостяна будка стає над мури Содомські, і пустиня Іванова над мармурові палаци Іродові». Бог же вимагає не «позверховної, але внутрішньої прикраси». Відтак наводиться притча про Роваама, який, посівши трон Соломона, на прохання народу полегшити ярмо, -- подвоїв його, а потім ще й пообіцяв винищити. Унія, відповідно, мислиться автором, як подвоєне ярмо українського народу і шлях до його винищення, а запрягшись, важко назад іти; через це люди й ненавидять унію. Відтак ставиться запитаня: «Яких же порядків, окрім старожитніх Божих, нових людських прагнете і чим ліпші багаті від бідних, чим гірша східна віра від західної?» Ці тези автор підтверджує зливою цитат із Святого Письма. Гостро картає він і наклепників та обмовців, які перекручують поняття і все бачать криво, вважаючи за таких і уніатів. Зливою-таки цитат автор постає проти примату папи. Завершує твір палка проповідь із закликом відступникам покаятися і не продавати «свій добуток, своє дідицтво, свою вітчизну», а насамкінець -- плач церкви на відступників.

44. "Велесова книга". Проблема її автентичності

Російські вчені (Л.Жуковська, О.Творогов та інші) категорично заперечили автентичність "Велесової книги"

Г.С.Гриневич у книзі "Праславянская письменность" намагається зважити всі "за" і "проти" автентичності "Велесової книги" і допускає, що "Велесова книга" може бути і не підробкою. Він зауважує: "Тонкощі, й особливо "підвішене" письмо, враховані при виготовленні дощечки, по-моєму, занадто "тонко" для підробника, і ця обставина з приводу типу письма "Велесової книги" -- цілком серйозна основа для того, щоб вважати, що "дощечка" не підробка, а сторінка справжньої книги -- зразок книжної справи IX ст." Г.Гриневич доводить, що "знаки на дощечках озвучені

неправильно", що в тексті повністю відсутні знаки, які б позначали звук ы і надкороткі голосні, для яких у кириличній азбуці є позначення -- ь і «єри». Ця обставина веде вченого долі, і він взагалі заперечує, що текст "Велесової книги" написаний кирилицею: "У складовому ж письмі типу "чєрт і ревів" не було і не могло бути окремих знаків для звуків, які ми у нашій азбуці позначаємо знаками (буквами) Єр і Єри і ця обставина, хай опосередкована, вказує на зв'язок письма "Велесової книги" зі складовим письмом типу "чєрт і рєзів". Нещодавно у Новгороді археологами було знайдено чотири дощечки з текстом тієї ж технології, що й дощечки "Велесової книги".

Історія пам'ятки, навколо якої точиться стільки дискусій, тика. 1919 року Біла армія наступала на Орел. Полковник Фодір Артурович Ізенбек опинився у великому спустошеному маєтку, де знайшов дерев'яні дощечки із загадковими письменами. Він забрав всі дощечки з собою. Пізніше встановили, що то був маєток Великий Бурлюк родини Задонських, яка була знищена червоними військами. Сергій Лісний у книзі "Русь, звідки ти?" (Вінніпег, 1964) пише, що 1922 року Ізенбек опинився у Франції, потім -- у Бельгії. Упесь цей час він возив із собою загадкову знахідку. Ізенбек не був людиною, далекою від мистецтва. Він закінчив Академію мистецтв і працював у Туркестані, вивчаючи мистецтво цього краю. Після поразки Білої армії Ізенбек Опинився у Чехословаччині. Тут він познайомився і подружився із Юрієм Миролюбовим, який захоплювався культурою древніх слов'ян. Останній розпочав досліджувати і копіювати дощечки. Миролюбов скопіював близько сорока дощечок, точна кількість яких невідома. Приблизно у 1939 році він переписав останню дощечку.

Ворис Ребіндер у книзі "Влесова книга: життя та релігія слов'ян" (Київ, 1992) стверджує, що Миролюбов пересилав копії до Музею російського мистецтва у Сан-Франциско. Секретарем музею був генерал Олександр Куренков, який іпочав досліджувати ці дощечки. Перші результати своїх студій він опублікував 1954 року в літературній газеті "Жар-птиця". Доля дощечок Ізенбека, тобто так званого оригіналу, невідома. 1939 року, коли почалася Друга світова війна, він залишився у Брюсселі, де й помер 1941 року. У спадку, який перейшов до Миролюбова, дорогоцінних дощечок не виявилося. Але інтерес до загадкової пам'ятки не згасав. Сергій Лісний (Парамонов) видав дві книги, присвячені "Велесовій книзі". Перша -- "Русь, звідки ти прийшла?" -- розповідає про історію відкриття дощечок Ізенбека. Друга -- "Влесова книга" -- подає аналіз десяти перших табличок, опублікованих у журналі "Жар-птиця" (1957--1959). Пізніше ці роботи увійшли до книги вченого "Русь, звідки ти?". Саме Лісний лазвав_ці_доіцечки "Велесовою_ книгою»_оскільки _дощечка 16 посинається словами

Велесу книгу цю почестимо, богу нашому, в якому бо є пристанища сила

Заслуговують на увагу аргументи про автентичність "Велесової книги' C.Лісного.Учений стверджує такі положення щодо даної пам'ятки:

1 .Фальсифікатору було б невигідно записувати свій текст ні дереві -- експерти відразу б виявили підробку, тому що дерево "старіє" дуже повільно.