Історія української літератури

2.Алфавіт, уживаний автором "Велесової книги", дуже своєрідний, хоча і близький до кирилиці. Жоден історичний документ не написаний цим алфавітом.

З.Мова книги своєрідна і неповторна.

4.Дуже великий обсяг матеріалу.

5.Книга містить велику кількість подробиць, які можуть бути підтверджені тільки маловідомими або майже забутими старовинними джерелами.

6.Апологія язичництва і напади на християнство.

7.Все у "Велесовій книзі" зосереджено на півдні Русі, а про середню та північну її частини майже не йдеться, а це могло зменшити інтерес до підробки.

Сучасний дослідник Григорій Клочек у книзі "Світ Велесової книги" зробив категоричний висновок, що це -- оригінальна пам'ятка України-Русі IX століття. Таким чином, він заперечує спроби зробити цей твір російського походження

Якщо ж "Велесова книга" -- фальсифікат, то постала вона як прагнення компенсувати те, чого нація Історично не витворила. Б.Ребіндер подає такий опис дощечок: Дощечки виготовлені з берези, були приблизно тридцять вісім сантиметрів завдовжки, двадцять два сантиметри завширшки і від шести_ до десяти міліметрів завтовшки. Усі мали вигляд дуже древніх, деякі були трухляві. Всі таблички мали у куточку простий малюночок -- тварину, якийсь предмет або просто незрозумілий знак. Такі малюнки називаються гліфами»_але., на жаль, жоден з цих гліфів до нас.в оригіналі не-дійшов. Втім, існують три гліфи, перемальовані Миролюбовим.. Де -- собака, кіт і сонце з променями. Невідоме призначення гліфів. Може, вони маркували дощечки, бо не було ніяких інших, позначок чи цифр.

У кожній табличці просвердлено дві дірочки. Через них просовувався мотузок або ікло, які з'єднували деякі дощечки на манір відривного календаря, а деякі як аркуші книги.

На поверхню дощечок було нанесено паралельні лінії, причому букви розміщувалися під лінією, а не над нею... Літери писались впритул одна до одної, без пропусків між словами. ...

До того ж, щоразу, коли слово починалося на ту ж саму букву, на яку кінчалося попереднє, писалася тільки одна буква, котру треба було читати двічі. Усі рядки для економії місця писалися до самісінького кінця. Іноді вони закінчувалися однією літерою, що становила початок наступного речення. Кілька разів посередині слова текст переносився на зворотний бік, причому ніяк не зазначалося, що половина фрази знаходиться з другого боку дощечки".

С.Лісний назвав цей алфавіт, за допомогою якого написано пам'ятку глаголицею що, очевидно, був створений на основі грецького алфавіту. Складається він із 25 букв і кількох подвійних звуків. З усіх дощечок сфотографовано було лише чотири, а репродукції зроблено тільки з двох.

Місцем написання пам'ятки Борис Яценко називає район Західного Полісся, а часом -- "переломний період в історії наддніпрянських слов'ян, коли вони потрапили в залежність до варягів, через яких греки ще в IX ст. намагалися насадити християнство на Русі. У таких умовах захисники соціального укладу, побуту, світогляду слов'ян не лише Полісся, але й інших регіонів протиставили чужоземному впливові свої народні традиції, свою історію. Так були записані на Поліссі в IX--X ст. різними говірками усні перекази про слов'ян, які, схоже, беруть свій початок ще з перших віків нашої доби. "ВК" дійшла до нашого часу в копії ХУІ--ХУІІ ст., хоч міг бути і проміжний список десь XIII--ХУІ ст. Вона була збережена протягом віків і ще довго підтримувала язичницькі уявлення українців, їхнє світорозуміння, справила значний вплив на розвиток традицій і стилів у староукраїнській (руській) літературі XI--XIII століть, зокрема відбилась у "Слові о полку Ігоревім".

Г.Клочек у згадуваній вище праці зробив спробу окреслити так званий збірний образ автора "Велесової книги". На думку дослідника, твір постав у середовищі жерців.

Ідеологія "Велесової книги" -- "це ідеологія, спрямована забезпечити виживання й самоствердження племені, народу, нації. ...Перш за все йдеться про збереження історичної пам'яті.

"Велесова книга" творилася не одним автором, а групою авторів, які жили в різні епохи, але при цьому він назначає, що "існувала все-таки людина, яка з усіх історичних розповідей, що були поширені в X столітті, переказів, легенд, молитов відібрала саме ті, які, на її думку, були гідними того, щоб їх карбувати на дерев'яних дощечках. Саме ж карбування на дощечках текстів "ВК" -- це створення документа, що мав виконувати й, вочевидь, виконував важливу ідеологічну функцію... Власне ідейна настанова визначала принцип відбору текстів і надавала створюваній пам'ятці певної цілісності".

"Велесова книга" вражає своєю надзвичайно високою етнічною свідомістю. І саме це ставить під сумнів її автентичність. Утім, довести остаточно ні автентичний, ні фальсифікаторський характер пам'ятки поки що не вдалося. У творі звучить добре осмислена і зважена ідея захисту прадавньої віри та власної державності.

45. Література українського Ренесансу

Початок доби українського Ренесансу варто віднести до кінця 15 століття, а закінчення - до початку 17. Поняття про український Ренесанс було введене до наукового обігу з 1985 р .

Протягом тривалого часу існувала дискусія щодо безпосередньої наявності Відродження як такого в межах України. Так, Д. Чижевський заперечував його.

Безперечно, Ренесанс в Україні мав свої специфічні риси. Він виявлявся не так масштабно і в літературі не призвів до виникнення специфічних жанрів, але помітні зрушення відбулися у світогляді. На заміну теоцентризму прийшов антропоцентризм, а відтак і гуманізм, який виявлявся в тісному культурному обміну між Україною та країнами Європи. Великого поширення набуває освіта, безліч українців здобували вищу освіту в європейських університетах. Саме через них на Україну і прийшли ренесансні впливи.

Відбувається секуляризація: література стає світською. Поширюється книгодрукування. Ренесансна література відроджує античний культ краси, в літературі помітні впливи античних сюжетів.

Важливим аспектом також є багатомовність ренесансної літератури, вона творилась у кількох різних аспектах:

- українсько-польському

- українсько-російському

- укр. - білоруському

Основними мовами були латина, польська, книжна українська.

Початок українського Відродження вчені пов'язують з виходом в 1483 р. «Прогностичної оцінки…» Ю. Дрогобича, де автор намагається дати пояснення речам не з позиції теології, але з «позиції розуму» - науки.

В 1509 р. в Відні вийшла збірка П. Русина «Пісні Павла Русина з Кросна». Павла Русина називають І гуманістом України та Білорусії. Збірка позначена глибокою психологічністю; автор показує в них власний досвід, переживання.

Також серед видатних постатей українського Відродження варто назвати М. Гусовського («Пісня про зубра»), Себастяна Кленовича («Роксоланія»), Г. Чуй-Русина, Мелетія Смотрицького, Станіслава Оріховського, Захарію Копистенського («Палінодія») та інших.

45.Література українського Ренесансу

У 14-16ст. країни Західної і Центральної Європи переживають історичний період переходу від середньовічної культури до культури нового часу. Цю епоху прийнято називати Ренесансом або Відродженням.

Передренесансні процеси , або Передвідродження, були властиві для всього привославно-слов'янського регіону, передусім у зверенні до “класичної» національної культури й, зокрема на Русі - до давньокиївської культури. Процеси Передвідродження в культурному житті країни, що пробудилися на початку - першій половині 14ст., з особливою силою дали про себе занти в кінці століття - першій половині 15ст. Піднесення національної свідомості після Куликовської битви сприяло розквіту культури, викликало підвищений інтерес до минулого, розбудило прагнення до відродження національних традицій, водночас підсиливши культурне спілкування з іншими державами. Відновлюються традиційні зв'язки з Візантією та південнослов'янськими країнами. Та саме Відродження ні в Росії, ні на Україні не настало через несприятливі умови, та й не було історичних передумов для культурного перевороту, як у Зх. Європі. Реформаційно-гуманістичні рухи тут жорстоко переслідувалися як самодержавним деспотизмом, так і чужоземними поневолювачами.

Однак ренесансно-гуманістичні тенденції та віяння все ж поширювалися на всіх східнослов'янських землях і передусім на Україні, що безпосередньо межувала з Центральною Європою.

Риси Ренесансу:

1.Ренесанс почав із заперечення доби середньовіччя. Але деякі його вагомі риси залишилися.

2.На зміну теоцентризму приходить антропоцентризм.

3.Характерний гуманізм.

4.Інтеграція укр..традиції в світову; синтез національної традиції з загальноєвропейською, тобто укр..молодь їде навчатися в Європу, звідки і передає в Україні традиції Ренесансу.

5.Секуляризація літератури: посилення світового начала.

6.Виникнення друкованої книги. Тобто книги стали доступні для середнього класу.

7.Латинська мова виконувала роль інтернаціонального чинника. Тобто більшість творів писалися латинською мовою. Спільність латині, породила таку рису як багатоконтекстальність - приналежність одного автора до різних літератур. В цей час сформувалися такі літературні контексти:

-українсько-польський;

-українсько-російський;

-українсько-білоруський.

8.Відродження античності. В якій шукали норми добропорядності, а також до народної творчості,її мотивів та художніх засобів.

9. Ренесанс підносить фізичну красу особистості.

Як говорилося, чимало представників українського та білоруського населення здобували освіту в західноєвропейських університетах, досконало вивчали латинську мов, писали нею наукові та художні твори й ставали помітними діячами періоду становлення укр..культури. Тісні зв'язки з гуманістами різних європейських країн підтримували українці Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський та ін.

Український вчений Юрій Дрогобич навчався в Краківському університеті, де отримав ступінь бакалавра, а потім магістра. У 1483р. вийшла у світ латинською мовою праця «Прогностична оцінка поточного 1483р». У своїй латино мовній праці у віршах поет висловлює прогресивні погляди на призначення літератури. Книжка відривається віршованим вступом-присвятою Папі Сіксту ІУ, що свідчить про неабиякий літературний хист Юрія. У вступі автор говорить, що розум і талант спроможні відвернути удари долі, що їх віщують зірки. Ю.Дрогобич зазначає, що «Богом називатися гідним є той, хто владу над розумом має». Бачення майбутнього має служити людям - це одна з провідних ідей трактату. За формою і змістом книжка є астрономічним календарем, де на основі аналізу взаємного розташування небесних явищ зроблено передбачення. Крім традиційних астрономічних побудов, у трактаті є відомості з різних природничих наук. Зокрема, визначено з точністю до годин і хвилин час двох майбутніх місячних затемнень і фаз Місяця впродовж усього року, подано певні вказівки планет, наводяться також відомості з метеології.

Юрій повідомляє про визначені ним координати таких міст, як Вільнос, Дрогобич, Львів, ряду міст Італії й Німеччини, згадує Дамаск, Персію та Малу Азію.

У розділі «Про становище Польщі» він підкреслює, що Львів і Дрогобич належать не до Польщі, а до Русі, під якою розуміє «Руське Королівство» - колишні володіння галицько-волинського короля Данила. Така характеристика тодішньої політичної карти Сх. Європи свідчить, що за кордоном Юрій прагнув представити саме Русь, під якою розумів насамперед Галичину.

Павло Русин із Кросна. Народився в м.Кросно. Автора називають першим гуманістичним поетом України та Білорусії. 1509р. у Відні вийшла його збірка «Пісні Павла Русина із Кросна». У творі автор дав власне розуміння поезії як синтез глибокої асоціативності та підтексту. Він писав, що поезія повинна всередині показати свою сутність. Твори є глибоко автобіографічними. Він посилається на власний досвід. Він створює неперевершені зразки ностальгічної лірики, оскільки все його життя пройшло не на Україні.

Микола Гусовський. Білорусько-український поет, мислитель, державний діяч, дипломат. Автор латино мовної поеми «Пісня про зубра» 1523р. А також написав твір «Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524р.» У «Пісні про зубра» змалював білорусько-українські традиції. Зокрема, традиції державності. Характеризується твір тим, що опис реальних речей є визначальними і саме на основі них твориться естетичний дискурс твору. Присутні у творі колоритні описи природи, традиції народів.

Григорій Чуй Русин із Самбора. Автор поем духовно-релігійного змісту, панегіриків. Писав латиною. Ввів жанр буколіка або «Еклога», тобто пастуша пісня. У творі розповідається про зустріч двох на пасовиську, далі іде суперечка між ними, яка закінчується змаганням у співі чи грі. Герої «Еклоги» Чуя змагаються у майстерності поетичного прославлення померлого учителя-пастора і новоприбулого, чи новопризначеного львівського архієпископа Павла Тарла.

Дійсні особи та їхні діла, оспівані в «Еклозі» Г. Чуя, - це новаторство, вдала спроба розширити можливості класичного античного жанру.

Севастян Кленович «Роксоланія». Роксоланією С.Кленович називає землі Галицької та Київської Русі. Автор опоетизовує Русь-Україну як рідну поетові «наша багата земля», «наша країна», її ліси і випаси, міста, люди, їх мистецький хист, звичаї, побут і заняття, віра і вірування. Все це, на думку Кленовича, гідне уваги богів і муз, бути проповідником яких по рідній землі він береться. Більше того він закликає муз осісти в містах його Роксоланії. Гідними божественних покровительок і самого Аполлона є Львів, «перше серед Руських міст», Київ «колишня княжа велика столиця», Замостя, де мешкає сам поет, Кам'янець і т.д. С.Кленович звеличує русів за їх вірність законам прадідів і православній вірі. Багато приділяє уваги описам природи, звичаям тощо.

Станіслав Оріховський. Був українсько-польським письменником, який народився на Україна, але життя провів у Польщі. Він був наближений до польського короля, займав високі посади і створював цікаві зразки ренесансної прози. Зокрема, він написав рад послань і повчань о пльського короля Сизігмунда. Залишив низьку філософських і релігійних праць.

Головні ідеї С.Оріховського:

1.Формування образу ідеального правителя:гуманного, демократичного, не авторитарного, який приймає рішення не одноосібно, а радячись із сенатом.

2.С.О. один із перших ставив питання про необхідність скасування целібату у польській церкві. Тобто ідея людських прав є визначальною.

46. Жанрові особливості драматургії 17-18 ст.

Українська драма розвивалася поступово, а в епоху бароко досягла свого найвищого розвитку. На думку, Івана Франка, драма зароджується ще у язичницькі часи у фольклорних дійствах, з приходом християнства переосмислюється, а згодом виходить з лона церкви. С Єфремов стоїть на думці про те, що жанр драми був запозичений із драми польської. В.Шевчук вважає, що наявність драми-декламації засвідчує існування української драматургії ще з давніх часів.

Перші українські драми ХVІІ ст. були віршованими діалогами й називалися шкільними, бо їх створювали й виконували в навчальних закладах (КМА, Остр.ак.). Авторами драматичних творів, як правило, були викладачі поетики, а виконавцями -- їхні учні. До найвідоміших шкільних драм ХVІІ ст. належить перша історична п'єса в українській літературі «Володимир» Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі (новаторська - автор відходить від біблійної тематикою, яка була присутня у традиційній шкільній драмі).

Шкільні драми за обсягом досить великі. Постановки шкільних драм 1 - 3 дні.В українській драматургії XVII -- XVIII ст. значне місце займають короткі одноактні комічні п'єси -- так звані інтермедії, або інтерлюдії на гумористично-анекдотичні сюжети. Головне призначення інтерлюдій полягало в тому, щоб дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п'єсі. Основна відмінність від драма: специфіка сюжету (з народного життя; жива народна мова). З інтермедій розвинувся жанр сучасної комедії.

49 Історіографія 17-18ст.

Густимнський літомпис -- український літопис початку 17 століття.

Основні відомості про літопис

Складався у Густинському монастирі (у селі Густиня, нині Прилуцького району Чернігівської області). Оригінал Густинського літопису не зберігся. Авторство і час написання достовірно не встановлено. Один із дослідників Густинського літопису А.Єршов висловив думку, нібито його склав у 1623--1627 роках український культурний і церковний діяч Захарія Копистенський.

Зберігся список, переписаний 1670 року ієромонахом Густинського монастиря М.Лосицьким. У передмові до Густинського літопису переписувач підкреслює значення для людини історичних традицій її народу, закликає поширювати історичні знання.

Густинський літопис містить виклад історії України з часів Київської Русі до 1597 року включно і має назву «Кройніки». Автор використав староруські, польські, литовські, візантійські та інші відомі йому літописи і хроніки, зробивши на полях посилання на джерела, з яких він запозичив фактичний матеріал. Проте Густинський літопис не є простою компіляцією з різних джерел. Це оригінальна історична праця про внутрішнє становище України, її зв'язки з Росією, про політику Литовського князівства, шляхетської Польщі і Туреччини, про грабіжницькі напади турків і татар на Україну тощо.

Закінчується Густинський літопис трьома самостійними розділами: «Про походження козаків», «Про запровадження нового календаря», «Про початок унії». В останньому розділі літописець гнівно викриває верхівку православного духовенства України та Білорусії, яка зрадила свій народ та уклала з шляхетською Польщею і Ватиканом Брестську церковну унію 1596 року. Автор рішуче засуджує загарбницьку політику польської шляхти і виступає проти зрадників своєї вітчизни -- князів церкви, українських та білоруських феодалів.

Написано Густинський літопис мовою, близькою до тогочасної української народної мови. Достовірність його значно вища від сучасних йому польських хронік. За своїм науковим значенням Густинський літопис є видатною пам'яткою української історіографії 17 століття.

«Істомрія Румсів» -- твір української національно-політичної думки кінця XVIII -- початку XIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів ще до 1769 року.

Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1825 році. Цей твір добре знали кирило-мефодіївці, і насамперед, Тарас Шевченко.

Вперше видана Осипом Бодянським в Москві в 1846 році в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремим виданням.

Багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх власних думок автор ховає між рядками або приписує їх неіснуючим історичним особам минулого.«Історія Русів» -- твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.).

За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба -- це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького -- це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».

«Історія Русів» -- це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо.

Книга складається з ІІІ частин:

· Частина І-ша складається з Передмови і Розділів І -- V. Описується історія України від першого гетьмана Лянцкоронського до гетьмана Богдана Хмельницького і походу польського короля Яна Казимира до України;

· Частина ІІ-га складається з Розділів І -- V. Описується історія України від підписання Зборовського трактату і до посилання до Сибіру гетьмана Самойловича;

· Частина ІІІ-тя складається з Розділів І -- V. Описується історія України від обрання Івана Степановича Мазепи гетьманом України до царювання цариці Катерини ІІ і ліквідації козацтва.

50. Життя Григорія Сковороди (за мон. Л. Махновця)

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. У 1738 р. він вступив до Києво-Могилянської академії. З 1742 по 1744 pp. жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом, створював музику на власні вірші. Навчання продовжив в Київській академії.

У 1750 р. у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.

Повернувся в Україну у 1753р., викладав поетику в Переяславському колегіумі. Написав для слухачів курс поетики «Роздуми про поезію і порадник до майстерності оної».

Протягом 1754--1759 pp. жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.

У 1766р. філософ написав трактат «Вхідні двері до християнської доброчинності», наступного року філософські твори «Наркіс. Розмова про те: взнай себе» і «Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе».

Протягом 1769--1774 pp. Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу».

У 1775--1776 pp. були написані твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій»)та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова». Твори «Суперечка архістратига Михайла з сатаною про те: легко бути благим», «Пря Біса з Варсавою» були написані в 1783--1784 рр.

У 1785 р. Сковорода об'єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».

У 1787р. він написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791р. завершив філософський твір «Діалог. Ім'я йому -- Потоп зміїний».

Поет і мандрівний філософ помер 9 листопада 1794 р. у селі Іванівці на Харківщині (нині Сковородинівка Золочівського району). Цікавою є епітафія (надгробний напис на могильній плиті): «Світ ловив мене, та не впіймав».

Щоб зрозуміти суть епітафії, слід детально познайомитися з життєвим шляхом поета, його філософськими поглядами. Постать Сковороди завжди була овіяна таємницями, домислами, вигадками й викликала інтерес. Та це й не дивно, бо Григорій Сковорода ще за життя став легендою. З цього приводу Микола Костомаров писав: «Мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сковорода і який би так пам'ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острбгозька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд...».

У дитинстві малий Гриць дуже любив сидіти під вербою, спостерігати за навколишнім світом і грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо хлопець вражав своєю допитливістю, до того ж у нього виявився незвичайної краси голос. Дяк навчив Гриця нотної грамоти і поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в академію. Здійснилася давня мрія хлопця -- навчатися у Києво-Могилянській академії. Григорій став одним з найретельнішйх, особливо наполегливих і тямущих студентів. Пізніше він був таким же старанним, чесним і неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою; навчав тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав -- найкраща риса педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство -- найбільша людська вада. Студенти любили вчителя, але той незабаром мусив залишити колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування й доносів: можновладці схотіли позбутися людини, яка привселюдно заявила: «Весь світ спить, пора прокидатися!». І з 1769р. Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами ; щоразу відхиляючи пропозиції і світських, і церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? -- відповів великий просвітитель бєлгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично сказав: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає». І таки не впіймав! Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті й кар'єру купити розум, честь та волю Сковороди. Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Харківському губернаторові на пропозиції стати чиновником Сковорода відповів: «Ваше превосходительство! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. Після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світ жодної особи, крім низької, простої... Я обрав собі цю роль -- і задоволений».

Навіть Катерині II Сковорода не побоявся виповісти: «Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця». Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки (показовий такий епізод з його життя: в одному селі Григорій Сковорода лікував відставного майора. Поки він провідував хворого, дочка майора, красуня Олена, закохалася в ніжного поета-музику, і Григорій теж її покохав. Йшлося до весілля, але він вагався, бо не уявляв життя без мандрів, нових вражень, свободи дій. Тому так і не одружився).

Сковорода навчав^ що в природі -- краса, гармонія, а в суспільстві -- несправедливість, і щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). З цією думкою тісно пов'язана його ідея «сродної праці»: пізнавай себе, а пізнавши-- удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, лю-дина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи -- це веління Бога в людині. Пізнання природи -- це пізнання Бога. Філософ жив сподіваннями на суспільство рівноправних людей, де не буде «рабського іга», «тяжкої роботи», нічого «златожадного», «дамського». Такими поглядами Сковорода дивував своїх сучасників, здивував їх він і смертю: . у 72 роки поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» -- запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Коли ж гості роз'їхалися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й... заснув навіки.

З творчої спадщини Григорія Сковороди залишились збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга «Байки харківські», філософські трактати й притчі. Особливість творів Сковороди полягає в тому, що в ліричних поезіях він філософ, а у філософських працях -- лірик.

Ліричний герой збірки «Сад божественних пісень» -- у пошуках правди, добра, щастя. Він, як і автор, великий народолюбець, гуманіст, кличе до єднання людини з природою. Найкращим поетичним твором вважається вірш «Всякому місту -- звичай і права», в якому Сковорода окремо виділив усіх тих, хто потребує засудження: здирники, бюрократи, пияки, розпусники, підлабузники, ледарі, пани, купці, лихварі, чиновники та юристи, які зловживають своїм становищем. На противагу всім їм герой твору думає не про маєтки й чини, а про те, щоб жити мудро, не заплямити совісті, бо тільки така людина може не боятися смерті:

Знаю, що смерть -- як коса замашна.

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар,--

Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь.

Але Григорій Сковорода -- не лише талановитий поет-лірик, а й видатний байкар. Він створив ЗО прозових байок, оцінених Іваном Франком як у «десять разів глибші і краще розказані, ніж Саадієві (Сааді -- великий перський поет), написані гарною, подекуди граціозною мовою». Відтворити істину й висловити критичне ставлення до суспільних явищ -- таке, на думку Сковороди, .завдання й призначення байки. Тому деякі його твори гостро сатиричні, наприклад «Олениця та Кабан». Олениця назвала Кабана просто кабаном, не відаючи, що той одержав титул барона. Кабан образився. Вибачаючись, Олениця говорить: «Ми, прості, судимо не за одягом та словами, а за справами». А діла Кабана і після одержання дворянського титулу такі ж огидні, якими були й раніше: він риє землю і ламає пліт, тільки тепер це ще нестерпніше, бо Кабан нібито звеличився над іншими звірами.

Значна частина байок присвячена темі «сродної праці». Кожна людина, на думку Сковороди, наділена певним даром. Треба вчитись розпізнати його. Дехто, знехтувавши природними задатками, вибирає для себе прибутковий фах, але цим шкодить собі й суспільству. «Не змагай до того, що не дано від природи»,-- повчав він. Саме ця думка покладена в основу байки «Бджола і Шершень». Бджоли збирають мед, тому що «для цього народжені», для них сам процес збирання меду «незрівнянно більша радість від споживання його». Цього Шершень збагнути не може. Як і слід, наприкінці байки алегорія розкривається: «Бджола -- се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Шершень -- се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого» і проводять в розкошах паразитичне життя. Мораль байки проста: праця повинна стати для людини природною потребою, «найсолодшою поживою».

Тільки тоді життя матиме зміст і красу. А паразитів на зразок Шершня в суспільстві не повинно бути. У праці людина відчуває радість буття, а в безділлі деградує. Байка «Бджола і Шершень» стала популярною за життя байкаря, бо її мораль відображала погляди народу й була спрямована проти суспільства, в якому пани-нероби споживали результати праці мільйонів робітників.

У байках Сковороди відчувається вплив його попередників у цьому жанрі, від Езопа до Лессінга, але головне джерело його байок -- українська народна казка.

51. Бурлеск і травестія в українській літературі 17-18 ст.

Історичні жанри комічної поезії в європейських літературах 17-18 ст., зразки якого характеризує контраст тематичного та стилістичного планів. У творах даного жанру стикаються високе і низьке: поети або оповідають нарочито урочистим стилем про предмети "незначних", або використанням низького стилю (живої мови вулиці з його характерними синтаксичними конструкціями і специфічним словником) обманюють читацькі очікування патетики, яка мала б супроводжувати викладу серйозних, тим більше трагічних тем. У історії літератури два вищеописаних прийому отримали найменування бурлеску і травестії. БУРЛЕСК (бурлеска) (от итальянского burlesco - шутливый) ТРАВЕСТИЯ, ироикомический (героикомический) литературный жанр, однородный с бурлеском. Основан на пародировании известного "высокого" образца; использует приемы перенесения действия в сниженную, бытовую сферу, подмены героических персонажей низменными и простонародными

Вірші-травестії - пізне явище української літератури. Автори їх - мандровані дяки. Вірші-травестії - це в основному породження середини 18 ст., коли все глибшою ставала криза старої феодально-релігійної ідеології.

Вони розвивалися протягом короткого часу. Остаточне покріпачення широких мас українського народу 1783 р. поклало край мандруванню дяків-пиворізів, а разом з тим погубило і їхню творчість загалом.

Віршів-травестій збереглося трохи більше десятка, все у записах кінця 18 - першої половини 19 і навіть початку 20 сторіччя. Воно користувалися значною популярністю, довго жили в народній пам(яті. Жанр пародія-травестія відомий з кінця 17 ст.

Питання про генезу травестії в українській літературі досліджено дуже мало; не вивчені її звязки з аналогічними явищами в інших літературах.

Тематично українські вірші - травестії поділяються на 2 групи - різдвяні і великодні. Вони виникли з біблійно-євангельських та апокрифічних легенд про Адама і Єви з раю, про народження Христа, його воскресіння та інш. Але травестійний спосіб розробки релігійних тем призвів до того, що у віршах не залишилось від "святих образів" нічого, крім сюжетних схем і імен.

Наприклад, народження Христа " "Пісні рождеству Христову" є лише приводом для зображення веселої і гомінкої гулянки селян у корчмі.

Для всіх різдвяних і великодніх віршів найхарактерною рисою є те, що в них світ богів і святих зливається із світом українського простолюду. Образи небожителів втрачають свої божественно-ірреальні риси. І пекло з раєм - реальна земля.

Всі вірші-травестії звучать бадьоро, святково, оптимістично, відображаючи цим історичний оптимізм народних мас, який вони не втрачали навіть в важких умовах, відображається "панібратський" гумор народу, стосовно "божих речей".

Мова травестій - жива народна розмовна українська мова.

Є такі травестії: "Піснь світська", "Вірш на великдень", "Вірша,

говоренная гетьману запорожцами на світлий празник воскресенія Христово

1791 года".

Бурлеско-травестійне віршування, як і породії на церковні відпраи,

були найяскравішим виявом тогочасного вільнодумства у "божих речах". І це

визивало обурення клерикальних кіл.

Перечитуючи такі травестії, як "Великоднія вірша", ми бачимо такі рядкі, де зображені загальні танці:

Перше навприсядки брали,

Потім били трепака,

А дівчата забивали

Підківками гоцака.

52. Літописання Київської Русі

Видатним явищем культурного життя не лише Київської Русі, але й середньовічної Європи, було літописання. Літописи - історичні твори в Київській Русі і пізніше в Україні, Росії, Білорусії, в яких розповідь велася за роками. В літописах розповідь про події кожного року починалися словами: «в літо»; звідси назва «літопис».

В ХІ ст. створено Найдавніше зведення 1037 року ¹, Києво-Печерське 1073 року ² і Новгородське зведення 1079 року ³. На їхній основі виникло так зване Початкове, або Києво-Печерське зведення 1097 року ⁴, що було основою «Повісті минулих літ» («Повісті временних літ»)⁵. Від неї беруть початок Лаврентіївський літопис (1116 р.)⁶ та Іпатіївський літопис (близько 1118 р.)⁷. Літописи є основним джерелом для вивчення політичної, економічної, культурної і частково соціальної історії Київської Русі, а також історії руських земель у період феодальної роздробленості. Використовуючи офіційні щорічні записи подій, іноземні джерела, переважно візантійські, народні легенди і перекази, складачі літописів розповідали про події, пов'язані з життям світських та духовних феодалів. Літописці прагнули показати історію Русі в зв'язку з історією сусідніх племен і народів неслов'янського походження. Відомості з життя міського населення наводилися лише тоді, коли йшлося про зміну князів, феодальні війни і міські повстання. Літописці дуже мало висвітлювали життя сільського населення, землеробство і соціальні відносини в Київській Русі. Найдавніша хронологія ранніх літописів дуже умовна, з кінця Х ст. вона стала точнішою і лише з ІІ половини ХІ ст. в літописах відчуваються записи учасників подій. За невеликим винятком, усі події літописці висвітлювали з позицій окремих князів і феодальної верхівки взагалі. На літописах значною мірою відбилося і те, що їх писали ченці, які причини подій пояснювали втручанням божественних сил. У зв'язку з тим, що літописні списки є зведенням ряду літописів, їхні свідчення часто мають суперечливий характер.

У період феодальної роздробленості літописи складали в багатьох центрах тогочасних князівств. Відзначаються цінністю фактичного матеріалу літописи Новгородські, Галицько-Волинський і Владимиро-Суздальський. Новгородські літописи висвітлюють економічне життя, політичні події й класову боротьбу в Новгороді ХІІІ - ХV ст.. Галицько-Волинський літопис, що зберігся в Іпатіївському літописному списку ХІV ст., поділяється на дві частини. У 1-й частині в центрі уваги літописця найважливіші події Галицької (1201-1261 рр. ), а в другій - Волинської (1262-1291 рр.)⁸ земель: боротьба князів проти боярської знаті, бої і перемоги руських військ у боротьбі проти монголо-татар, німецьких лицарів, литовських і польських загарбників. Літописці пропагували ідею сильної князівської влади.

Владимиро-Суздальський літопис, що починається «Повістю минулих літ», розповідає про події в південно-руських, Владимиро-Суздальській, Ростовській, Тверській та інших землях.

Після процесу роздроблення Київської Русі та Галицько-Волинської держави українські землі потрапляють під владу багатьох іноземних держав: Литви, Польщі, Московського царства, Кримського ханства, Молдовського господарства, Угорщини, але літописання продовжує існувати. Найвідомішими є козацькі літописи Самовидця, Граб'янки й Величка.

Тривалий час у російській та українській історіографії точилися гострі суперечки щодо вірогідності літописних відомостей. Одна частина істориків, зокрема В.М.Татищев вважала, що дані літописів мають вірогідний характер ⁹, а друга - А.-Л.Шлецер, М.Т.Каченовський та інші - заперечувала цінність літописів як історичних джерел ¹⁰, особливо вірогідність їхніх відомостей з історії Київської Русі. Згодом історики на основі глибокого аналізу змісту літописів довели важливе значення їх як джерел для вивчення історії України, Росії та Білорусії з давніх часів до ХVІІ ст., іноді й до ХVІІІ ст. включно.

Деякі дослідники, зокрема М.Брайчевський, Б.Рибаков вважають, що окремі записи історичного характеру велися у Києві ще за князя Аскольда ¹¹, тобто з ІІ половини ІХ ст.. Відголоски так званого «Літопису Аскольда» збереглися у пізнішому Никонівському літописі. Перший літописний звід - історичний твір, у якому підбиваються підсумки діянням Володимира Святославича та його попередників, - написано у 996-997 рр. ¹² Літопис, який дослідники умовно назвали Найдавнішим Київським зводом, було написано у 1037-1039 рр. при Софійському соборі. ¹³ Можливо, автором його був державний, політичний, церковний діяч та письменник Іларіон. ¹⁴ Закінчується він великою статтею з похвалою Ярославу Мудрому. Саме з цього часу - кінця Х - початку ХІ ст. - формується літописна традиція. Літописання ведеться й у Десятинній церкві, й у Києво-Печерському монастирі. Саме тут на початку ХІІ ст. (1113 р.) створюється літописний звід, названий автором «Повістю минулих літ».¹⁵

У період політичної роздробленості виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, продовжується літописання в Києві та інших містах. Форми історичних творів теж дещо змінюються: з'являються сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про князівські злочини.

Київське літописання тривало у Видубицькому монастирі. Тут ігуменом Мойсеєм було складено Київський літописний звід. ¹⁶

Академік ХVІІІ ст. Г.Міллер, вражений широтою літописної інформації і рівнем систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії настільки повну, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. ¹⁷

На жаль, у полум'ї війн, погромів, пожарищ багато літературних пам'яток ХІ - ХІV ст. загинуло. Але деякі все ж дійшли до наших днів у пошкоджених примірниках, у складі багато пізніше переписаних творів.

Довгий час за майже єдине джерело вважалися писемні пам'ятки свої й чужі. На першому місці серед наших власних пам'яток стоять літописи. літописання в Україні почалося на ранньому етапі, майже одночасно з появою християнства на наших землях. З цього погляду Київська Русь випередила своїх сусідів, наприклад, найстаріший польський літописець Мартин Гал писав свою хроніку десь між 1112-1113 роками ¹; у чехів Козьма Пражський, що жив в 1045-1125 рр. ², почав писати свою хроніку вже при кінці свого віку; канонік Вишеградський писав у 1141 році ³; угорський хроніст Анонім писав між 1270-1282 роками ⁴; усі вони писали латинською мовою, тоді як літописання Київської Русі велося давньоруською мовою.

Найдавніші літописи Русі не дійшли до нас в оригіналах: вони збереглися в пізніших копіях або переробках. Найстаріші списки, які знайдені, це Лаврентіївський, названий так на ім'я ченця Лаврентія, що писав його в 1377 році для Суздальського князя Дмитра Костянтиновича ⁵, та Іпатіївський список, який отримав назву від Іпатіївського монастиря в Костромі, де його знайдено ⁶; цей список датується приблизно першою чвертю ХV ст. ⁷ В обох літописах спочатку викладена історія Київської Русі до 1110 року ⁸, а далі в Лаврентієвському міститься літопис про події Володимиро-Суздальської землі до 1305 року ⁹, а в Іпатіївському про події на українських землях до 1292 року. ¹⁰ Таким чином, Лаврентіївський список уявляє собою літопис в якому тільки перша частина взята з українського літопису, Іпатіївський літопис від початку до кінця являється літописом українським. Але й Іпатіївський список був зроблений на півночі з українського оригіналу, складеного, як вважають на Волині. Вічні руїни й спустошення України привели до того, що навіть наші найстаріші літописи зберігалися не на своїй землі, і навіть не в оригіналах, а в російських копіях та переробках.

Частини давніх літописів збереглися також в новгородських літописах, які внесли до свого тексту цілі частини з найдавнішого київського літопису. Щоб реставрувати тексти давніх літописів, які не збереглися й у Московській державі, історикам доводилося іноді звертатися ще й до інших джерел, наприклад, до польського хроніста ХV ст. Длугоша,¹¹ який мав у своїх руках і користувався літописним списком, закладеним в Перемишлі в першій половині ХІІІ століття, списку, що не зберігся до нашого часу ні в оригіналі, ні в копіях.

З початку ХІХ століття розпочалася складна й дуже важка робота по відшуканню в масі списків ( копій та переробок ) первісного основного тексту найстаршого літопису. Почав цю роботу німецький вчений А.Шлецер,¹² а продовжували її цілі покоління українських: М.Срезневський, М.Костомаров, О.Маркевич, Шараневич, М.Грушевський ¹³ та інші, а також російських вчених: О.Погодін, М.Бестужев-Рюмін, А.Шахматов, М.Приселков ¹⁴ та багато інших. Велике значення для наукового досвіду літописів мали праці російського вченого А.Шахматова. Йому належить велика заслуга в установленні головних складових частин літопису, часу їх створення і авторства. ¹⁵ Довгий час вважали першим літописцем монаха Києво-Печерського монастиря Нестора. Потім почали оспорювати взагалі його авторство; нарешті було встановлено, що Несторові належить одна з пізніших редакцій літопису, складена ним уже на початку ХІІ століття. Взагалі встановлено, що літописи були, як писав М.С.Грушевський, свого роду літературним архівом, до якого його упорядники вносили, в оригіналі і в переробках, різні пам'ятки писемних джерел, не дбаючи про збереження імен їхніх авторів так само, як вони не дбали і про власне ім'я, і творили таким чином анонімну антологію нашої давньої історичної літератури, яка носить на собі сліди колективної праці довгого ряду поколінь. ¹⁶

На основі головним чином, праць Шахматова, розрізняють шість поступових стадій або «редакцій» початкового літопису, а саме:

1. Приблизно у 1039 році у Києві почався створюватись Найдавніший Київський Літописний Звід (кодекс), який оповідає про початок Києва, виводячи династію київських князів від легендарних братів Кия, Щека і Хорива, про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава й Володимира, про хрещення Русі, докладно розповідає про князювання Ярослава Мудрого і закінчується заснуванням собору св. Софії у Києві 1037 року та похвалою Ярославу за його просвітну діяльність. Цей звід був покладений в основу Новгородського літопису, завдяки чому його текст зберігся в найчистішій формі в так званій другій редакції І Новгородського літопису.

2. Близько 1074 року Найдавніший звід був продовжений києво-печерським монахом Никоном Великим. Деякі вчені висувають гіпотезу, що Никоном Великим був ніхто інший, як Іларіон, перший київський митрополит обраний з русичів. Цей Звід вніс звістки про князя Мстислава Тьмутарканського, а пізніше Чернігово-Сіверського. Тут же міститься й оповідання про початок Печерського монастиря та про чудеса його мешканців. Так був створений так званий Перший Києво-Печерський Звід.

3. У 1095 році розпочатий Початковий Звід або Другий Києво-Печерський літопис, доведений до смерті великого князя Всеволода, тобто до 1093 року. Літопис закінчується сумними міркуваннями з приводу половецьких набігів на Руську Землю, що її не можуть оборонити князі, які весь час ворогують між собою. Автором цього літопису деякі вчені вважають ігумена Печерського монастиря Івана.

4. Протягом 1113-1114 років на основі всіх попередніх кодексів створюється славнозвісна праця печерського Нестора: «Повість временних літ, откуда пошла єсть Руськая Земля, і кто в ній начал первіє княжити і како Руськая Земля стала єсть». Узявши за основу працю своїх попередників, Нестор додав від себе нарис розселення народів після потопу; дав нарис праслов'янської історії (виводячи слов'ян з-за Дунаю), слов'янського розселення й географії східної Європи. Особливо докладно зупинився він на старій історії Києва, виявляючи свій місцевий києво-полянський патріотизм. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, закінчується 1110. «Русь» вважає Нестор за варязьке (скандинавське) плем'я приведене Рюриком, який прийшов, нібито, на заклик самих слов'ян і став родоначальником руської княжої династії. Закінчується «Повість» 1112 роком. Нестор був добре знайомий з грецькою історіографією і мав мабуть доступ до княжого архіву, з якого він наводить текст договорів з греками. Праця Нестора відзначається великим літературним хистом і пройнята глибоким патріотизмом.

5. Вже у 1116 році з'явилася друга редакція Несторової «Повісті», створена ігуменом св. Михайлівського Видубицького монастиря у Києві Сильвестром. Сильвестр сам поставив своє ім'я й дату на своїй праці, а рештка літописних Зводів усі, як один - анонімні.

6. Нарешті у 1117 або 1118 році створена третя редакція «Повісті», або шоста початкового кодексу. Автор її вніс до літопису «Поученіє» Володимира Мономаха дітям. ¹⁷

Джерелами літопису для авторів усіх шести редакцій були твори грецької історіографії (хроніка Амартола, Івана Малали, Никифора та ін.), добре відомої київським книжникам; грецька церковно-історична література; твори місцевої літератури (житія, повість про Печерський монастир і чуда його святих, повісті про окремі події руського життя); народні перекази й легенди історичного змісту, пісні, нарешті - усні спомини учасників або свідків подій та взагалі старих людей. Безперечно, автори наших літописів користувалися і джерелами західноєвропейських в усній, а може і в писемній формі.

М.Грушевський, підкреслюючи той факт, що літописання почалося майже одночасно у Києві і в Новгороді, і маючи на увазі збірний характер наших літописів взагалі, вважає, що «Повість временних літ» в її останніх редакціях зложилася з кількаразових комбінацій оповідань київських і новгородських, об'єднуючи в собі творчість цих двох культурних і політичних центрів, які один час боролися за гегемонію й конкурували між собою. ¹⁸

«Повість минулих літ» становить, так би мовити, перший цикл старого українського літописання. Другий цикл становить так званий Київський літопис, який обіймає 1113-1200 роки й оповідає головним чином про події київського князівства на протязі ХІІ століття. ¹⁹ Майстерний аналіз цього літопису, проведений М.Грушевським, показує, що Київський літопис, складаючись з кількох окремих, розложених хронологічно оповідань (повість про кн.. Ізяслава Мстиславовича, про Ігоря Ольговича, про половецькі напади, про події в Галичині, про похід Ігоря Сіверського на половців і т.д.) містить в собі виразні сліди дружинного лицарського епосу про найбільш улюблених або популярних київських князів. ²⁰ Він вважав, що літопис це історична хрестоматія дружинної повісті й найбільшою культурною та літературною цінністю нашого старого золотого віку. ²¹

...