62."Євхаристиріон" Софронія Почаського

Про Софронія Почаського відомо небагато. Не знаємо дат його народження і смерті. Правдоподібно, що вчився він у Київській братській школі і що саме його згадано між декламаторами віршів Касіяна Саковича на погреб гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного під іменем Стефана Почаського.

Припускають, що Софроній був одним із тих молодих ченців, яких Петро Могила послав удосконалювати освіту за кордон. У 1631 -- 1632 рр. бачимо його вчителем риторики і, можливо, поетики у лаврському «гімназіоні», звідки Софроній переходить у Києво-Могилянську колегію. В 1638 р. він стає ректором цієї школи та ігуменом братського Богоявленського монастиря, в 40-ві роки -- ігуменом Трьохсвятительського монастиря в Яссах, при якому заснував академію. Автор поетичної книги «Евхаристиріон, або Вдячність», присвяченої Петру Могилі (вийшла в Києві 1632 року). Писав здебільшого давньоукраїнською мовою. "Євхаристиріон" є складним твором, де історія і політика змішуються з традиційною риторикою. Написаний під керівництвом Софронія Почаського (або й ним самим), твір був призначений для аудиторії, що легко розуміла його натяки й мотиви. Детально описується структура твору: титульна сторінка, "Інтродукція", перший цикл віршів "Гелікон", другий цикл віршів "Парнас", остання сторінка "Зоїлові невдячному".

Досліджуючи ренесансну і післяренесансну панегіричну традицію, до якої належить "Євхаристиріон", автор доводить, що значення цієї пам'ятки не вичерпується висловленим наміром вшанування Петра Могили, -- твір містить складне алегоричне зображення засновника Київської школи й самого закладу і кидає світло на історичні обставини, що вмотивували його написання.

63. Сучасний стан вивчення дул

У галузі "загальної історії" (української літератури) якихось значних нових досягнень, за винятком хіба восьмитомного київського видання, не було. У власній праці Чижевського "Порівняльна історія слов'янських літератур", котра значиться тут як ще один здобуток, українській літературі відведено другорядну роль. Та дещиця, що стосувалася української літератури, завдяки інтерпретації проф. Зенковського, який істотно спотворив виклад Чижевського (тобто, приписуючи період Київської Русі тільки російській літературі, перетворивши "східних слов'ян" на "росіян" і всіляко применшуючи український та випинаючи російський елемент у складних історичних взаєминах цих літератур)18, набрала ще більш незадовільного вигляду. Замінивши цією працею раннє дослідження Чижевського "Нарис порівняльного вивчення літератур", де ставлення до української літератури виваженіше та об'єктивніше, видавець зробив подвійно погану послугу. У наступних частинах, що стосуються "Передісторії", "Перекладної та запозиченої літератури", зокрема літератури Київської Русі XI-XIII ст., "монументального" та "орнаментального" періодів, за термінологією Чижевського, можна було сподіватися побачити зовсім іншу картину. Як відомо кожному фахівцеві, останні двадцять років засвідчили небувалий злет у радянській та нерадянській науці: вже на 1966 рік тут була ціла низка досягнень. І хоча це може видатися неймовірним, проте в списку представлено лише три нові позиції: англійський переклад Галицько-Волинського літопису, нове видання "Ізборника 1076 р." та дослідження староруських перекладів "Історії іудейської війни" Юзефа Флавіуса. Доволі високий рівень совєтської науки в цій галузі, коли предметом її зацікавлень часто є стиль, поетика і теорія (жанри, естетична перспектива, світогляд тощо), наявність щорічного видання "Трудов отдела древнерусской литературы", де незмінно представлені нові та цікаві дослідження, ніяк не відбиті. Немає жодної згадки про праці Д. С. Лихачова, В. Адріанової-Перетц, І. П. Єрьоміна, ні про різноманітні студії над "Словом о полку Ігоревім", про численні колективні монографії. Те саме так або інакше стосується інших частин бібліографії. Щодо Ренесансу, приміром, то до списку не внесено ні недавнього огляду наукової літератури покійного Богдана Кравціва, ні згаданих у його статті праць, за винятком Наливайкових21. Зрештою, вони та ще Яременкове дослідження "Перестороги" -- єдине поповнення. Не згадано також працю М. Возняка про Івана Борецького та недавню студію Я. Ісаєвича про Івана Федорова. Сюди ж Чижевський включає також думи. У бібліографії подано деякі основні праці П. Житецького, Ф. Колесси, К. Грушевської. Проте обійдено увагою недавнє наукове видання дум, котре, на противагу популярним попереднім виданням, містить численні варіанти та кваліфіковану передмову і, до того ж, не становить, як вони, бібліографічного раритету. З-поміж останніх критичних праць слід було також ввести статтю покійного Ореста Зілинського про генезу думи. З восьми нових позицій маємо п'ять перевидань (Вишенського, Сковороди, Величковського, Літопису Самовидця й англійського перекладу "Огляду української історіографії" Дорошенка) та три студії -- стаття Іваня (не Іванька!), розвідка про мову Вишенського і праця самого Чижевського про Сковороду. Хоча наукову літературу про українське бароко не можна порівнювати із присвяченою київській та давньоруській літературі або із здобутками польської науки, все-таки ситуація тут значно краща, аніж може видатися з цієї модернізованої бібліографії. Так, поруч із названими вище, з'явилися також видання творів Климентія Зиновієва (К., 1971), а через рік репринтне видання Перетца зі вступним словом самого Чижевського (!)27; "Поетика" Митрофана Довгалевського з цінною передмовою І.В.Іваня28; праці Теофана Прокоповича29 та дбайливо підготовлені видання серії пам'яток української мови (котрі, з огляду на пильну зацікавленість Чижевського розвитком літературної мови, теж видаються доречними)30. Не згадані також такі важливі оглядові дослідження, як праця Я. Ісаєвича про роль братств в українській культурі XVI-XVIIІ ст., 3. Хижняк про Києво-Могилянську академію, збірник статей про філософську думку цього періоду ("Від Вишенського до Сковороди") та цікава книжка Я. Запаска з доброю бібліографією про книгодрукування на Україні в XVI-XVIII ст.31. Серед інших досліджень, присвячених даному періоду, слід виділити праці M. C. Грицая про стару українську поезію, прозу і драму; студії Г. К, Сидоренко про українську версифікацію (також видавалися в Польщі); збірник українських байок XVIIXVIII ст. з коментарями, і нарешті -- чудово видану книжку видатного українського дослідника цього періоду В. М. Перетца, до якої увійшли п'ять раніше не публікованих статей33. Всі ці видання теж залишилися непоміченими. Щодо класицизму, то не згадано тут ні останнього повного видання творів Котляревського, ні видання поезії Білецького-Носенка, ні збірника "маловідомих" українських п'єс початку XIX ст., зокрема творів В. Гоголя, К. Тополі тощо36, ні різних критичних студій. Кульмінація настає в розділі бібліографії, присвяченому романтизму: він найдовший і, порівняно з виданням 1956 року, містить вісім нових позицій. Із них дві нові антології, а решта -- різні дослідження. Найбільш неадекватна перша частина (А і В) цього розділу про "літературу романтизму" та "український романтизм". Додано тут праці П. Клюкгона "Das Ideengut der deutschen Romantik" (1942), А. Бегюна "L'ame romantique" (1934), по одній незгаданій статті Чижевського, Филиповича та Н. Гнатишака (це "про баладу") і знову "Нариси з історії філософії на Україні" Чижевського, де, як сказано, "вміщено розділ про світогляд українських романтиків".

64. Зорова поезія 17-18 ст.

Дуже типові для поезії бароко віршові іграшки. І їх значення не треба іґнорувати: це вияв, вираз певного суверенного віртуозного володіння віршем. Такі іграшки дуже любили українські поети. Однією з найрозповсюдженіших форм був «акростих»; перші літери кожного рядка або кожної строфи, якщо їх читати підряд, подають ім'я автора. Іноді деякі літери вірша писано або друковано великим шрифтом; коли ці літери читали окремо, то діставали ім'я автора; або треба було підрахувати числове значення літер (яке вони мали в слов'янській абетці), щоб дістати рік, коли написано вірша. Це «кабалістичні» вірші. Найбільшим майстром фігурного вірша був Величковський. Своє ім'я він ухитряється вмістити в найрізноманітніших віршиках. В таких іграшках виявлялася чиста радість з віртуозного віршового вміння, з віршової форми. Зміст не завжди грав велику роль. Незрозуміле, чому пізніші історики літератури нападали на фігурні вірші та суворо засудили, напр., ієромонаха Климентія.

65. «Повчання» Володимира Мономаха

«Повчання дітям» - скоріш символічна назва, твір можна назвати широким за спрямуванням.

Своє “Повчання дітям” князь Володимир Мономах написав у досить поважному віці, про що свідчать слова: “Сидячи на санях (тобто готуючись до смерті), помолився я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене до сих днів, грішного, допровадив”. Аналіз тексту показує, що твір був написаний десь у середині лютого - на початку великого посту 1117 р.

В творі можна виділити три окремі частини:

- релігійні вказівки;

- правила, що торкаються обов'язків князя;

- життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою.

Опираючись на Святе Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність. Коли ми, думає автор, на кого лихі, бажаємо його крові. Натомість Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. Дає також докази Божої всемогутності, діла якої - сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина у всіх своїх подобах і обличчях. Закликає до каяття, поклонів, молитов. Навіть серед ночі добре є співати побожні пісні й бити поклони. Так само сидячи на коні, коли нема іншого діла, ліпше говорити: “Господи помилуй”, ніж думати якусь нісенітницю.

У другій частині говорить автор про обов'язки щодо ближнього як про повинності доброго господаря. Наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ні невинного, ні винного не вибирайте й не кажіть убивати”. Велить додержуватись присяги, шанувати священиків, ченців, старшин, викинути гордість із серця, застерігатися лінощів. Саме цю систему моралі можна назвати певним чином революційною; фактично вже в ХІІ столітті на Русі відбулося скасування смертної кари.

Звертаючись до синів, Володимир Мономах радить самим виконувати усі обов'язки на війні, самим слідкувати за всім, не покладаючись ні на кого, “бо знагла людина погибає”.

Володимир дає поради і настанови з усіх галузей суспільного та особистого життя. Зокрема, гостей потрібно шанувати, з якої сторони вони б не прийшли, бо гості, чи то подорожні, мимо ходячи, прославляють чоловіка по всіх землях - або добрим, або лихим”.

Жінку, як радить Мономах, потрібно любити, але не давати їй влади над собою. ”Що вмієте, - закінчує автор свої вказівки, - того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...”

У третій частині “Повчань...” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди і небезпеки у своєму житті, із яких би вийшов цілий і здоровий. Говорить це з метою пояснити нещадним, що все на Землі відбувається з волі Господа Бога нашого. На це дає приклади з, власного життя: два тури брали його на роги: лось раз топтав ратицями, другий раз колов рогами; дикий кабан вирвав йому меч; ведмідь укусив його за ногу; лютий звір скочив на плече й повалив його разом з конем. Але все-таки Бог стеріг і хоронив його. Він радить “Шануйте Бога, який дав нам милість свою”.

При написанні “Повчання...” користувався Володимир Мономах “Завітами дванадцятьох патріархів” і такими статтями як “Повчання синам Ксенофонта” та “Повчання синові Феодори”, що ввійшли з збірник князя Святослава.

66. «Роксоланія» Себастьяна Кленовича

Роксоланією С.Кленович називає землі Галицької та Київської Русі. Автор опоетизовує Русь-Україну як рідну поетові «наша багата земля», «наша країна», її ліси і випаси, міста, люди, їх мистецький хист, звичаї, побут і заняття, віра і вірування. Все це, на думку Кленовича, гідне уваги богів і муз, бути проповідником яких по рідній землі він береться. Більше того він закликає муз осісти в містах його Роксоланії. Гідними божественних покровительок і самого Аполлона є Львів, «перше серед Руських міст», Київ «колишня княжа велика столиця», Замостя, де мешкає сам поет, Кам'янець і т.д. С.Кленович звеличує русів за їх вірність законам прадідів і православній вірі. Багато приділяє уваги описам природи, звичаям тощо.

67. Новаторство Григорія Сковороди як поета і теоретика

Григорій Сковорода виступив як новатор у галузі віршової форми. Він вніс у силабічний вірш важливі вдосконалення. В його віршах помітне часте вживання чоловічих рим поряд із загальноприйнятими в старих силабістів жіночими римами, є й вірші виключно з чоловічими римами. У вірші «Всякому городу нрав и права» поряд із римами типу права --голова маємо навіть дума -- з ума. Надання поетом рівноправності чоловічим римам збагатило український силабічний вірш. Те саме слід сказати й про інші нововведення до традиційного українського віршування. Ніхто до Г. Сковороди не вживав так часто «неточних» рим на зразок: косо -- волосов, нивах -- нажива, солодкій -- глотки, скорий -- горьі. Новаторство Г. Сковороди в теорії віршування і в поетичній практиці помітне в насиченні віршів думками про шкідливість схоластичного формалізму, про неприпустимість зовнішнього, механічного наслідування поезії чужих зразків, про потребу в поезії, як і в кожному діянні людини, передусім внутрішнього покликання, природного таланту.

68. П"єса "Милість Божа"

Це перша українська п'єса, в якій відтворено події народно-визвольної війни 1648--1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького. Вона написана і поставлена на сцені в Київській академії 1728 р. до 80-річчя початку народно-визвольної війни. Дослідники приписують н викладачам поетики і риторики в Київській академії в ці роки -- Феофану Трофимовичу або Іннокентію Неруновичу, Ідейно-художній зміст драми підпорядкований ідеї патріотизму, пройнятий вірою в майбутнє України, 3 ряду монологів глядач і читач довідуються про хід війни та її переможний кінець, про повернення Богдана Хмельницького до Києва, його урочисту зустріч. Перемоги Богдана Хмельницького пояснюються в драмі як прояв Божої милості.

Таке трактування історичних подій -- данина традиціям шкільної драми. Автор драми «Милість Божа», йдучи в руслі передових ідей свого часу, прагне протиставити Богдана Хмельницького як захисника інтересів широких народних мас не тільки польській шляхті, а й старшині, яка по закінченню визвольної війни 1648---1654 рр відійшла від народу і прагнула визискувати його.

Цей мотив звучав особливо актуально, оскільки в час написання і вистави твору становище трудящих мас значно погіршало. Загалом драма «Милість Божа» правильно відбивала настрої українського народу XVIII ст., у чому її особлива цінність.

69. Давні українські поетики

Поетика (від грецького - майстерність творення): 1) наука про художню літературу, теорія літератури; 2) теорія поезії (композиція, ритміка, римування тощо); 3) система художніх принципів того чи іншого літературного напряму або окремого поета. Поява поетик в Україні пов'язана з виникненням шкільної освіти. Спершу елементи поетики включалися до підручників з граматики. Так, розділ «О метрик» ввійшов до «Граматики словенської» Лаврентія Зизанія (1596), розділ «О степенях стихотворенья» -- до «ГрамматЬки словенския» Мелетія Смотрицького (1618; 1619); є відомості про правила версифікації у «Граматики або письмена языка словенскаго...». Збереглося кілька поетик XVII ст., серед них -- 1671 p., «Fons Castalius» (1685), 1687 p., «Leo Roxolanus» (1693), «Lyra» (1696); поетика «Liber artis poeticae...» (1637) вважається загубленою. Поетик iз XVIII ст. збереглося більше. Як правило, вci приклади бралися з латиномовних текстів. В окремих випадках за приклад правили польськомовні зразки. Досі вважалося, що давні українські поетики XVII--XVIII століть, які дійшли до нас у численних рукописах (їx налічується близько тридцяти), були специфічними курсами літературознавства, що вивчалися в навчальних закладах тієї доби, зокрема в Києво-Могилянській колегії (пізніше -- академії), братських школах, колегіумах.

70. Воїнська повість про князя Ізяслава у складі Київського літопису.

Воїнська, або дружинна повість про князя Ізяслава займає значне місце в Київському літописі. Хронологічно вона охоплює період 1146-1154 рр, а її довершена форма доказує, що вже на період ХІІ століття цей оригінальний жанр вже досяг вершини свого розвитку.

Повість була фактично реконструйована Михайлом Грушевським: оскільки весь літопис загалом представляв собою компіляцію удільних літописів, писаних в різний час і на замовлення різних князів, іноді буває складно у його клаптиковій структурі чітко визначити головну тематичну лінію. Так, початок повісті про Ізяслава тісно переплітається з розповіддю про мученицьку смерть князя Ігоря і фактично губиться в ній.

Період, описаний в повісті, охоплює час боротьби за київський стіл князя Ізяслава Мстиславича. Автор драматизує події, використовує досить багато образних засобів. Ізяслав проводив політику, спрямовану на применшення ролі Візантії в культурному і духовному житті Русі (як ми знаємо, саме він був ініціатором київського собору, на якому вперше з часів політичної діяльності його батька було обрано митрополитом русина - відомого нам Клима Смолятича).

Автор підкреслює також законність приходу Ізяслава на київський стіл; він був запрошений самими киянами із Переяслава.

Автор прагне утвердити князя як мудрого політика, талановитого полководця, який опікується долею своїх підданих, і якому болить фактична залежність Русі від візантійської політики. Особа Ізяслава розкривається не лише в дії, але й у багатих образних монологах, які літописець вкладає в його уста.

Воїнська повість про князя Ізяслава сповнена пафосу, культу лицарської честі та героїчної моралі.

71. Ізяслав у Києвському літописі

У Київському літописі ми спостерігаємо подальший розвиток еволюції та функціонування образу лицаря. Тут героїчна повість остаточно набуває рис окремого і неповторного жанру, в центрі уваги авторів перебуває героїчна особистість, навколо якої вибудовується сюжет, твориться інтрига. Образи, представлені у Київському літописі, виступають носіями державницької концепції твору. Загалом Київський літопис являє собою велике військове оповідання, в якому відображено світоглядні засади середньовічного лицарства. Водночас позиція літописця та його героїв визначаються християнством, всі дії та вчинки пропускаються через призму морально-етичних засад Святого Письма. Проте церковний елемент має характер більш декоративний, переважає суспільно-політичний і князівсько-дружинний зміст, світський характер, а головним досягненням літопису є витворення образу християнського лицаря. Образи літопису максимально наближені до історичних реалій, вони ніби вирвані з життя і перенесені на сторінки літопису.

Київський літопис, як одна велика умовна лицарська повість, складається з ряду менших, найдовершенішими серед яких є повісті про князя Ізяслава Мстиславича та похід Новгород-сіверського князя Ігоря на половців. У центрі кожної - образ християнського лицаря. Опис подій у повісті про Ізяслава докладний, що зумовлює багатство і драматизм оповіді, а будова повісті проста. Автор не прагне розчленити свою оповідь якимись зовнішніми засобами, бо головне для нього - політика, а також лідер, християнський лицар, який її провадить. Автор повісті про Ізяслава особливу увагу звертає на промови героїв, вкладаючи у них головні ідеї свого часу. Суть даної воїнської повісті становить незмінна концепція звеличення однієї видатної особистості - князя Ізяслава. Автор не лише показує і висвітлює з певних ідеологічних позицій історичні події, а представляє на тлі епохи, у контексті складного і багатогранного часу видатну особистість - героя, вершителя історії, та показує його роль і значення для Руської землі.

Загалом у літописі Ізяслав виступає борцем за максимальну незалежність Русі від Візантії, що проявляється у його зовнішній та внутрішній політиці.

Повість про князя Ізяслава - яскрава історія боротьби цього славного руського лицаря, героя, талановитого полководця і дипломата за київський стіл, котрий посідав його батько і який за правом належить йому. Твір має яскраво виражений політичний, князівсько-дружинний характер. Автор, витворюючи образ християнського лицаря, репрезентує реальний побут елітних верств середньовічного руського суспільства. Повість написана мовою досить простою, цитати з Біблії не відіграють вагомої ролі, вона сповнена пафосу при звеличені князя Ізяслава перед дружиною та іншими князями - його союзниками. Ті промови відображають ідеологію Ізяслава, його бачення руської політики, інтереси самого героя та його дружини.

У воїнській повісті про Ізяслава підноситься культ честі - індивідуальної й національної, честі руської військової верстви. Моральний вибір, культивований у творі, є таким: або честь і славу здобути, або голову покласти. Культ лицарської честі виливався у віру «хресного цілування», що не можна було порушити, бо слово лицаря «під охороною животворящого хреста». «Переступ чесного хреста» вів до смерті порушника слова. Автор виділяє чесноти князя - готовність щомиті віддатися на волю Божу, стати на суд, ризикнути своїм життям, що цінувалося як мужність, риса справжнього мужа і воїна. Князь на чолі дружини починає битву, смерть у бою - достойна смерть. Гуманність полягає у тому, аби не допустити кровопролиття там, де все можна вирішити мирним шляхом. Підноситься щедрість до духовенства, церков, що не повинно відбиватися на достатках дружини, бо любити її - головний військовий обов'язок князя. Всіма цими рисами володів князь Ізяслав - головний герой повісті.

Повість про князя Ізяслава була створена у вищих колах середньовічного руського суспільства, її автор належав до тогочасної еліти і був прихильником Ізяслава, його речником. Це безпосередньо вплинуло на особливості зображення образу князя. Автор передав ту суспільну ідеологію, носієм якої був він сам і його герой. Літературний стиль повіті відображає особливості дружинної повісті та героїчного епосу, що творилися на Русі та у Європі при дворах князів, високого панства і серед дружинної еліти. Очевидно, автор знав і книжні твори цього жанру, привезені на Русь із Європи. Таким чином він використав художню стилістику високої середньовічної літератури, як руської, так і європейської. Створена представником суспільної еліти повість про князя Ізяслава була покликана культивувати політичну ідеологію Ізяслава, звеличувати його постать на тлі складних міжкнязівських усобиць та утверджувати ідеї й принципи лицарської честі. Популяризуючи певну ідеологію, конкретну систему суспільно-політичних переконань та ідей, автор твору у центр оповіді ставить особистість, бо саме вона є носієм і репрезантом, саме через дії та вчинки конкретної людини митець доводить їх правильність чи неправильність. Середньовічний письменник, творець дружинних повістей звеличував героя, «співаючи йому славу», котру середньовічний лицар здобув у військових походах, битвах і внаслідок своєї мудрої політики.

72.Епіграматична поезія 16-18 ст.

Особливе значення у бароковій поезії мала епіграма та її відгалуження -- епітафійні, емблематичні, курйозні вірші. Характеризуючи ні поетичні форми, києво-могилянські професори орієнтувалися на схеми, накреслені ренесансними теоретиками. Визначниками для них були: матерія (предмет) «роду» чи «виду», спосіб викладу, метричне його втілення, мета твору, класичний взірець жанру. Епіграматична поезія в українській літературі XVII ст. дуже багата кількісно, різноманітна за жанровими різновидами, тематикою, функціями, художніми І засобами. У кращих своїх зразках вона досягає дуже високого рівня мистецької якості. Цю поезію представлено численними анонімними віршами і творчістю кількох видатних поетів, знаних нам на ім'я. До вершинних її проявів належать: своєрідна плетінка геральдичних епіграм, що складає віршовану частину анонімного панегірика «Стовп цнот» (К., 1658), яким поминається київський митрополит Сильвестр Косів (інтуїтивно здогадуємось: чи не молодий Лазар Баранович є його автором?); «вінці» молитовних епіграм Варлаама Ясинського і Димитрія Туптала; оригінальні та перекладні епіграми Івана Величковського. Епіграма ж як поетична мікроформа виступає компонентом (своєрідною строфічною формою) макроформ бароккової поезії -- декламацій, циклів, поем тощо. Це стосується більшості панегіричних композицій і, зокрема, такої характерної макрожанрової форми, як «вінці» -- добірки пов'язаних змістом і адресатом молитовних епіграм, звернених до Ісуса Христа, Богородиці, «ангельських сил», святих, царів та їхніх небесних патронів. Найвидатнішим майстром «духовної» епіграми в XVII ст. виявив себе Димитрій Туптало. Його епіграматичні вірші пройняті щирим і глибоким релігійним ліризмом і відзначаються поетичною витонченістю. Найвидатнішим майстром «світської» епіграми був Іван Величковський. У його віршах філософські роздуми чергуються з побутовими замальовками; йому ж належать вправні переклади писаних латиною епіграм латинського гуманіста Джона Овена.

Українські епіграми XVII ст. писалися переважно тринадцятискладником. Їхні автори прагнули до максимальної лаконічності. Думка епіграми афористично загострювалася, «оперювалася», як стріла, «певними словесними та стилістичними засобами». Гарна епіграма повинна була дивувати і захоплювати. Цьому мали сприяти такі її якості: лаконічність (що менше в епіграмі віршових рядків, то вона досконаліша -- найкраща та епіграма, до якої не можна нічого додати і від якої не можна нічого відняти); дотепність (це «душа, життя, повітря» епіграми); особливо дотепними мають бути висновки (клаузули, аргуції, акумени, акутуми, концепти) із епіграматичної розповіді (що посутніший, влучніший і несподіваніший висновок з неї, то «приємніша» епіграма) ; привабливість, яка досягається доладним розміщенням слів і літер, вправним жонглюванням поняттями і звуками. Отже, «епіграматичному письму» були притаманні різноманітні гри поняттями і словами (повтори ключових понять і слів, зіткнення антонімів). Поняття і слова при цьому розміщувалися симетрично або асиметрично, зокрема часто перехресно. Повтори та протиставлення «надають ясності ходу думок та роблять епіграму гострішою, «пікантнішою»». Вони «не повинні робити притиск безумовно на важливих поняттях вірша», але «не мають підкреслювати цілком випадкове, побічне». Щоправда, і при підкресленні побічних, випадкових слів поет може мати якусь певну мету; центральна думка може своєрідніше виступати на тлі притиснених, наголошених побічних, припадкових слів». Поряд із повторами та зіткненнями ключових понять і слів широко застосовувалася гра звуками і літерами (алітерації, асонанси, рими, зокрема внутрішні, анафори, акростихи, анаграми, каблограми тощо), які служили тій самій меті, що й повтори понять чи слів: наданню віршовій мініатюрі зовнішньої гостроти й пікантності. Скажімо, в епіграмах більшості «вінців» основних понять щоразу по два: перше стосується Ісуса Христа, Богородиці, святого, друге -- людини. Між ними простежується або відношення подібності, паралелізму, або відношення антитези, несхожості чи протилежності. Ці відношення зв'язують між собою панегіричну та молитовну частини епіграми.

73.Поетика «Слова о полку Ігоревім»

Твір наповнений витонченими фігурами; у ньому майже немає слова, яке б не мало якогось додаткового значення, не несло б якоїсь функції в поетичній будові твору. Може, найхарактернішою рисою стилю є складний символізм «Слова». Поруч з оповіддю про реальний хід подій, зустрічаємо цілі відтінки , що розповідають про події лише в символах.

Звичайних порівнянь небагато. Дійсність майже зникає під серпанком символіки. Іншим способом символічного зображення є введення в твір «знаків» - снів, передчувань, зловісних віщувань майбутнього; таким є сон Святослава. Численні образи є символами, де б ми їх не зустрічали. Наприклад, птиці, про яких часто загадує співець, означають : «соловей» - Боян,співець або радісник вісник ранку; зловісні «чорні гайворони» - передвісники нещастя, символ «поганих половців»; героїчні соколи та кречети - символи « хоробрих русичів», завжди готових «птиць бити». Так само символічне значення мають і звірі, і сонце, і місяць, і туман, і вечірня та ранішня заграва. Дійсність майже цілком розпливається в складній тканині поетичних образів «Слова»; своєрідність «Слова» саме в тому й полягає, що обидві площини, в яких ми сприймаємо його поетичний виклад - дійсність та поетичний знак цієї дійсності, образотворче слово - однаково промовляють до нас. Читача однаково вражають і дійсність, про яку говорить автор, і те, як він про неї говорить.

Фактично у схему старої лицарської поеми вкладено нову форму, яка дає змогу передати не тільки суспільно-політичні настрої, а й ліричне тепло, драматичний рух. У стилістиці «Слова» гармонійно поєднується висока книжна літературна культура того часу з уснопоетичною стихією.

74. Інтермедії до пєс Митрофана Довгалевського та Георгія Кониського

Як правило, до шкільних драм додавались інтермедії чи інтерлюдії -- побутові гумористичні сценки, котрі йшли як окремі невеличкі вистави в антрактах між діями драми чи трагедії. Сюжетна основа інтермедії, звичайно, фольклорна (народні жарти, анекдоти, прислів'я, побутові подробиці). Завданням інтермедій було розвеселити, розважити глядача, втомленого від напруженої дії «серйозного» драматичного твору. І яка іронія долі: автори надавали найбільшої уваги шкільним драмам, а їх слухали неохоче (тому життя цих п'єс було короткочасним), інтермедії ж були для авторів чимось другорядним, а глядач йшов на виставу не раз саме заради неї. Найбільшим успіхом у глядачів користувались інтермедії до драм Митрофана Довгалевського та Георгія Кониського -- напевно, тому, що їхні теми були близькі й зрозумілі простолюдинам. Так, до нашого часу збереглися по п'ять інтермедій з великодніх і різдвяних драм Митрофана Довгалевського й Георгія Кониського. Інтермедії інсценізували народні анекдоти (анонімні українські інтермедії «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон»), пародіювали обряди й повір'я (перші інтермедії до п'єс М. Довгалевського та Г. Кониського), зображали народний побут («Пиворізи»). Українська інтермедія відбилася в ляльковому театрі (вертеп), вплинула на подальше формування таких драматичних жанрів, як побутова комедія й водевіль. Прикладом може бути третя інтермедія до різдвяної драми Довгалевського. У ній козак, що повернувся з турецької неволі, і москаль (солдат російської армії) спільно карають польського пана за жорстоке поводження з селянами та його бундючне нахваляння «огнем і мечем» підкорити всю Україну. Саме з інтермедії бере свій початок український театр. Його зародження відбувалося на початку XVII ст. В інтермедії звучать гострі соціальні мотиви.,важка доля українського селянства, нужденне і безпросвітне життя…Одним з найважливіших досягнень авторів українських інтермедій 17-18 ст. є правдиве зображення дружби і взаємоповаги між трудовими народами,насамперед між українським,російським,білоруським. Інтермедії засвідчили тісні зв'язки літ-ри і фольклору. Авторами інтермедій здебільшого були студенти.

75. Книжники кола Ярослава Мудрого

Приходячи на київський престол, кожен князь прагнув утвердити свою власну ідеологію, довести законність свого знаходження на престолі і прихилити на свою сторону якнайбільшу кількість народу. Репрезентантами князівської ідеології ставали книжники, які продовжували провадити політику свого патрона навіть після його смерті.

Книжники кола Ярослава Мудрого: сам Ярослав Мудрий, Іларіон, Григорій, Данило Заточник, Лука Жидята, Іаков Мних, Іоан (укладач Ізборника 1076 року), Нестор, поет Янь, Данило Ігумен, Клим Смолятич та ін. Це була частково світська школа, що християнські категорії тлумачила в тісному зв'язку з тогочасним суспільно-політичним і культурним життям.

Осередок цей сформувався в стінах Софійського собору і через це доволі часто називається ще Софійським гуртком. Письменники, які належали до осередку, могли залишати рідні землі, але все одно стилістично, духовно і політично вони лишалися вірними його традиціям.

76. Предвідродження в українській літературі

Певна політична стабілізація, відновлення Київського князівства у складі Великого князівства Литовського сприяли його економічному і культурному розвитку. За правління князів Олельковичів розпочалося відновлення Києва, відбудова його культурних споруд, активізувалося культурно-освітнє життя в ньому. У стінах Києво-Печерського монастиря були створені видатні пам'ятки українського книжного мистецтва -- «Лествиця» (1443), «Златоструй» (1474), здійснені дві редакції Києво-Печерського патерика (1460, 1462), що відчутно вплинув на подальший розвиток українського й усього східнослов'янського письменства. Поступово Київ знову став центром раціоналістично-гуманістичного руху, який охопив українські і білоруські землі Великого князівства Литовського. цей час у культурно-літературному обігу з'явилося багато перекладних видань, написаних мовою, максимально наближеною до народної розмовної, насиченої під впливом конфесійної мови польськими елементами. Спостерігається відхід від однобічної орієнтації на візантійську літературу, оскільки на той час відбувся майже цілковитий розрив із Візантією, яка, втративши свою самостійність після завоювання турками Константинополя (1453), почала орієнтуватися на Захід. Багато візантійських учених, культурно-освітніх діячів (Емануїл Христолярул, Теофан Газ, Карул Константинопольський, Георгій Трапезундський, Дмитро Халкокондул), втікаючи від турецького гніту, поселилося в Падуї, Венеції, Флоренції, своїми перекладами давньогрецьких авторів на латину вони сприяли розвитку італійського гуманізму («Іліада», «Одіссея» Гомера, твори Ісократа). загальній кількості перекладної літератури XV ст. у Києві переважали видання релігійно-богословського змісту. Серед них була не лише канонічна, а й апокрифічна література, зокрема переклади старозавітних книг, пророцтв Даниїла та Єремії, книги Руф та Естер тощо. Біблійні твори переписували не з традиційних церковних зразків, а із староєврейських оригіналів, інших достовірних давніх текстів. Це свідчило про об'єднання в інтелектуальних колах України другої половини XV ст. сил, близьких за духом до гуманізму, якому були притаманні мовно-текстуальна критика Святого Письма, відмова від історично вироблених форм і догматів ортодоксальних напрямів християнства. XV ст. відбулася своєрідна реформа письма із розрізненням у ньому уставу і скоропису, традиційний метод читання було замінено літероскладальним, відповідно до якого учень мав вивчити всі комбінації складів з декількох літер. Завдяки цьому кожний, хто вивчив склади і натренувався в читанні, міг читати канони в церкві і будь-які призначені для світського читання книги, репрезентовані літературними виданнями морально-етичного змісту, повістями-притчами. Найпомітніші серед них -- перші українські редакції популярних ще в XIII--XIV ст. літературних збірників «Ізмарагд», «Четья», «Пчола», а також твори вітчизняних авторів -- Климента Смолятича, Кирила Туровського, київських митрополитів Іларіона та Григорія, письмові пам'ятки періоду Київської держави. У деяких із них, наприклад списках «Ізмарагда», ідеться про користь читання книг, висловлюється критика чернецтва і церковної організації. Відродження літературно-духовних традицій Київської Русі засвідчило прогресивні тенденції у розвитку літературного процесу в Україні другої половини XV ст. Руйнуючи основи неподільного панування візантизму у сфері духовної культури, воно сприяло формуванню національної літературної традиції. Особливо популярними на той час були повісті «Александрія», «Троянська історія», «Сказання про Індійське царство», «Житіє Олексія, чоловіка божого» та інші, які змістом і характером сюжетів наближаються до середньовічних лицарських романів з любовними інтригами, культом честі, авантюрними пригодами. Їх авторів захоплювали подвиги, мужність і відвага героїв творів, що засвідчило вироблення нового ренесанного літературного смаку. XV ст. розпочалося творення власне філософської літератури, що пов'язують із діяльністю київського наукового гуртка книжників 40--60-х років, яких називали «ожидовілі», «зжидовілі». «Ожидовілі, -- зазначає Д. Чижевський, -- були тими, хто вперше ввів в українське оточення твори суто філософічного змісту, що цікавили лише як філософічні і лише для читачів з суто філософічними інтересами». До таких творів він зараховував «Логіку Авіасафа», «Промову Мойсея Єгиптянина», «Арістотелеві врата», або «Тайная тайних», перекладені з арабсько-єврейських джерел. Інтерес текстів був спричинений політичним відновленням Київського князівства, перетворенням Києва на значущий господарсько-торговельний центр, де важливу роль у політичному і культурному житті почали відігравати міські ремісничо-купецькі верстви, найбільше зацікавлені в практичних знаннях, наукових уявленнях про реальний світ і людину. На противагу теологічно-богословській орієнтації Києво-Печерського монастиря і морально-етичній духовній літературі верхів у цьому середовищі сформувався науковий гурток київських книжників. Критичне ставлення до ортодоксальних догматів християнства, звернення до реального життя людини, проголошення сили розуму, здатності пізнати сили і закони природи, поставити їх на службу людині тощо є свідченнями явищ і тенденцій, які не без підстав дослідники характеризують як українське передвідродження.

77. Іван Величковський

Іван Величковський -- поет дуже цікавий. Бо наділила його природа щирою іскрою художнього таланту -- здатністю зірко вдивлятися у світ, гостро і парадоксально осмислювати його, відливати свої думки у місткі асоціації, колоритні образи, влучні дотепи. Віртуозно володіючи словом і віршем, він полюбляв експериментувати, шукати і розробляти нові й незвичні літературні форми.

Це була типова людина епохи барокко -- ренесансна життєрадісність і життєлюбність поєднувалась у ньому з глибокою, щирою релігійністю, а це породжувало внутрішню суперечливість його душевного світу, його індивідуальну душевну драму, хоч і живило потужною енергією його творчість.

Цікавий він ще й тим, що не займав високих посад, не мав поважних титулів і, бувши освіченою людиною, лишався все життя рядовим орачем рідної культурної ниви. Належав Іван Величковський до того кола діячів, яке гуртувалося біля таких тодішніх культурно-ідеологічних та церковних проводирів, як Лазар Баранович і Варлаам Ясинський. Його літературна діяльність тісно зливається з літературною діяльністю не тільки цих тодішніх «стовпів» українського церковного, політичного і культурного життя, але й з літературною діяльністю їхніх молодших сучасників, зокрема Дмитра Туптала та Стефана Яворського.

З останнього десятиліття поетового життя маємо дві підписані його іменем книжечки віршів. Першу з них -- «Зеґар з полузеґарком» -- автор датує 1690-м роком, другу -- «Млеко» -- роком 1691-м.

Вірші «Зеґара з полузеґарком», звичайно, могли бути створені й раніше. Але коли року 1690-го архімандрит Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський обирається митрополитом, Іван Величковський, прагнучи відзначити цю подію, оформляє їх у «книжицю» і офірує її «новоконсекрованному пастыре※. За давньою книжною традицією поет пише у посвяті: «Да не явлюся пред преосвященством Вашим, паном и пастиром моим, тощ, два пекторалики -- єдин цЂлый, а другій полузеґаровый -- приношу преосвященству Вашему, ясне в богу преосвященный архієрею. В правдЂ, не зе злота, a нЂ з сребра, але з подлого ума моєго, нЂбы з твердого желЂза, составленныє» ¹.

Видимо, Іван Величковський офірує свої вірші новому митрополитові не з обов'язку і не з бажання звернути на себе увагу та заслужити прихильність найвищого церковного начальства. Він керується якимись іншими, не офіційними і не меркантильними міркуваннями.

У посвяті поет звертається до митрополита як до свого «великого добродія», називаючи його «мнЂ велице милостивим паном». У нього, отже, були якісь підстави саме так іменувати Варлаама Ясинського, Це підтверджується аналізом другого зшитка Софійського збірника, З листів, які в ньому записані, видно, що у поета було двоє братів -- Віктор і Лаврентій, обидва ченці. Ієродиякон Віктор жив у Чернігові і був улюбленцем Лазаря Барановича. Він помер до 1673 року ². Чернець Лаврентій, намісник святомикільського монастиря на Пивах, залежного від київського Микільсько-Пустинного монастиря, а, отже, і від Києво-Печерської лаври, був у дружніх стосунках з Лазарем Барановичем і Варлаамом Ясинським. 1673 року Лаврентій помер, і Варлаам Ясинський, тоді ігумен київського Братського монастиря і ректор Києво-Могилянської колегії, прийняв його смерть близько до серця. Він повідомляє Лазаря Барановича про цю сумну подію, наголошуючи на останній просьбі Лаврентія -- подбати про його рідного брата Івана ³.

Об'єктивній оцінці спадщини Івана Величковського заважає невивченість «тла» його творчості. Формальна майстерність Івана Величковського оцінюється високо (цілком справедливо), але розглядається як явище унікальне, протиставляючись літературній практиці його сучасників (а це вже і несправедливо, і не відповідає дійсному станові речей). Вона -- закономірна в контексті своєї епохи. Дуже талановита творчість Івана Величковського -- не унікум, а одна з вершин (навіть щодо курйозного віршування і власне епіграми).

Творчу спадщину Івана Величковського слід розглядати комплексно, в усіх її жанрових проявах. Він виявив себе як талановитий поет не тільки в «малих формах», а й у формах більших.

За «ключ» до «секретів поетичної творчості» Івана Величковського має, безумовно, правити його власне розуміння своїх завдань і обов'язків як поета і громадянина, висловлене у передмові до «Млека» -- видатній пам'ятці естетичної і літературознавчої думки другої половини XVII ст., яка досі ще належно не оцінена і не осмислена істориками тієї доби. При цьому варто спеціально підкреслити, що більшість думок, висловлених у цій передмові, стосується не тільки «курйозних віршів» Івана Величковського, але і всієї його творчості.

Як уже зазначалося, рукопис книжечки «Млеко, от овцы пастыру належноє, або труды поетицкіє, во честь преблагословеннои дЂвы Маріи составленные», який ми знаємо, датовано 1691 роком. Принаймні в цьому році він був, чи мав бути офірований митрополитові Варлааму Ясинському. Про це свідчить його титульна сторінка. Але чи є цей рік датою укладення збірки? У посвяті Варлааму Ясинському Іван Величковський називає цю книжечку чи зібрані в ній вірші своєю «млечною млоденческою працею». І справді, в рукописах, пов'язаних з іменем Івана Величковського, знаходимо кілька віршів, уміщених, у «Млеці». Та й самий характер усіх віршів книжечки та жанрових визначень, які кожному з цих віршів передують, з великою мірою ймовірності дає підстави відносити їх до часів студентства Івана Величковського. Але чи стосується це всього «Млека» як упорядкованої збірки, свідомо скомпонованого циклу, цільної системи, своєрідної поетики курйозних різновидів епіграматичного віршування, а чи тільки віршів, що її складають, або навіть їхніх первісних варіантів? На це питання певної відповіді дати не можемо. Не можемо також сказати, коли саме було написано «Предмову до чителника». Ясно тільки, що виникла вона одночасно із збіркою і що виникнення і збірки і передмови зумовлене наміром і надією автора побачити свої «штуки поетицкіє» «тыпом выдани».

Важливим історико-літературним фактом є вже самі ці намір і надія, оскільки вони засвідчують досить високий ступінь професійного самоусвідомлення автора як поета, котрий цілком виразно бачить своє призначення в тому, щоб «класти свій труд» «на оздобу отчизни нашеи и утЂху малороссійским сином єи, звлаща до читаня охочым и любомудрым», отже, вважає своїм обов'язком і завданням задоволення естетичних запитів і потреб читачів. Ця вже специфічно літературна, письменницька, професійна свідомість у передмові до «Млека» намагається звільнитися, вирватися, виламатися з пут традиційних християнських конфесійних уявлень про те, що художня, поетична творчість має служити «щегулне» (особливо, насамперед) «ку сла†бога славы и славнои владычици нашеи богородици и присно дЂвы Маріи».

Цікаві щодо цього настанови Івана Величковського читачам про те, як слід «споживати» його «поетицькі штучки». Той, хто буде його вірші «скоро читати», «не уважаючи, що ся в кождом за штучка замыкаєт», «мало, або жадного не отнесет пожитку». Лише той, хто «над кождим вЂршиком так ся много забавит, аж поки зрозумЂєт, що ся в нем за штучка замыкаєт, велце ся в них закохаєт». Труд сприйняття вірша споріднений з трудом його творення. Хоч «штучки поетицькі» коротенькі і маленькі, але «великую компонуючым их задают трудность и долгого, поки ся зложат, потребуют часу». Є серед них такі, «которыє и за мЂсяць ледво ся зложат». Із цим місцем передмови перегукується епіграма Івана Величковського «Пишущему стихи»:

Труда сущаго в писаній знати

Не может, иже сам не вЂсть писати.

Мнит быти легко писанія дЂло:

Три перста пишут, а все болит тЂло.

Отож і тому, хто хоче «отнести утЂху» з читання «поетицьких штучок», належить довго їх «поймовати», і не тільки самотужки, але й гуртом із іншими до читання охочими і любомудрими людьми: «єсли бы ся которая штучка здала быти до поймованя притрудною, слушная рЂч єдного и другого призвавши, сполне ся домышляти, гды ж всЂ все можем, а єдин всего знати не может, кромЂ всемогущаго бога...». Тут відбито характерну особливість бароккової естетики -- піднесення естетичної цінності інтелектуального напруження, через яке осягається невідоме і незрозуміле, «розв'язування задачі», «розгадування загадки».

Проте пута християнської середньовічної традиції, особливо заскорузлої на православному грунті, ще вельми міцно утримують поетичні пориви Івана Величковського. Як митця, його ваблять іноземні «оздобныє и мистерніє штучки», але як правовірного християнина вони лякають його тим, що «не на славу божію, тылко на марныє сегосвЂтныє жарты выданыє». Його вихована православ'ям душа рішуче протестує проти світського літературного «формалізму», світської літературної «безідейності».

Відома нам літературна спадщина Івана Величковського відбиває певну його ідейну еволюцію. В 60 -- 70-і роки він набагато мирськіший, вільнодумніший, ніж у 80 -- 90-і роки.

78.Українські латиномовні письменники 16-17 ст.

Латиномовні твори української літератури, написані протягом XVI - XVIII ст., а саме різноманітні види етикетної поезії: панегірики (енкомії), епіталами, генеліакони, епіцедії, патетичні вірші, парамітетику, які оспівували людину, її земне життя і здобутки. Стефан Яворський (в миру -- Семен Іванович Яворський) народився в містечку Яворі біля Турки (тепер Львівська область) у сім'ї дрібномаєтного шляхтича, можливо, родом з Наддніпрянської України, бо пізніше родина Яворських оселяється у селі Красилівці неподалік Ніжина. Яворський прийняв чернецтво під іменем Станіслава, але невдовзі, виступивши з критикою окремих положень католицизму, викликає цим невдоволення святих отців, залишає Вільно й повертається до Києва, де 1698 року зрікається уніатства і складає іспити перед духовною владою та професорами Колегіуму на магістра вільних мистецтв, філософії і теології. З того року викладає у класі поетики, пише вірші та складає орації. Згодом укладає власний курс філософії. Стає популярним у Києві оратором і поетом, знайомиться з гетьманом Іваном Мазепою, складає панегірик його родичу полковникові Івану Обидовському. Пише курс психології, використавши новітні досягнення європейських учених у цій галузі. Яворський в роки викладання написав також твори з догматики «Про святу Трійцю» та «Про церкву». В той час починаються його суперечки й незгоди з Феофаном Прокоповичем. 1715 року закінчив головну свою полемічну працю «Камінь віри». 1721 року Яворського призначено главою Священного Синоду Російської православної церкви, але, вже тяжко хворий, він майже не брав участі в його роботі, фактично керував Синодом віце-президент Феофан Прокопович. Помер Стефан Яворський 24 листопада 1722 року. Поховано його у Переяславі-Рязанському, у Донському монастирі, під церквою Стрітення. Стефан Яворський був одним з найосвіченіших діячів свого часу, автором цілого ряду глибоких літературних, філософських і теологічних праць, що відіграли помітну роль в культурно-освітньому житті України кінця XVII століття. Стефан Яворський як викладач Києво-Могилянського колегіуму, поет і оратор був дуже популярний в освічених колах київської еліти. Також немало латиномовних творів містить літературно-публіцистична спадщина тих, без чиїх імен сьогодні важко уявити давню українську літературу: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Лаврентій Зизаній, Павло Беринда .

79. Біблія і давня українська література