Вступ до літературознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

„Запорізький національний університет”

Міністерства освіти і науки України

Навчально-методичний посібник

ВСТУП ДО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

О.О. Ніколова,

Я.П. Кравченко

Запоріжжя 2009

Ніколова О.О., Кравченко Я.П. Вступ до літературознавства. Навчально-методичний посібник для студентів І курсу факультету іноземної філології (спеціальність „англійська мова та література”). - Запоріжжя: ЗНУ, 2009. - 140 с.

Навчально-методичний посібник призначений допомогти студентам у процесі підготовки до семінарських, практичних занять та іспиту з дисципліни «Вступ до літературознавства». Видання містить теоретичний матеріал, орієнтований на формування уявлень про поняття та категорії сучасного літературознавства, а також інформацію обов'язкового і рекомендованого характеру для виконання різних видів аудиторної, індивідуальної та самостійної роботи.

Для студентів І курсу факультету іноземної філології денного та заочного відділень (спеціальність „англійська мова та література”).

Вступ

Курс „Вступ до літературознавства” має велике значення для підготовки майбутніх філологів (викладачів іноземної мови та літератури), оскільки формує теоретичну базу та навички аналізу художніх творів, необхідні для подальшого вивчення зарубіжної літератури, знайомить з найновішими дослідженнями відповідного проблемного поля. Він тісно пов'язаний із дисципліною „Історія зарубіжної літератури” („Антична література”, „Історія зарубіжної літератури Середньовіччя та Відродження”, „Історія зарубіжної літератури XVII-XVIII ст.”, „Історія зарубіжної літератури XIX ст.”, „Історія зарубіжної літератури XX ст.”): у курсі розглядається своєрідність літератури як предмета наукового дослідження, основні поняття та категорії, необхідні для усвідомлення специфіки ліричних, епічних та драматичних творів зарубіжної літератури, опису взаємозв'язків відповідних текстів.

Викладання курсу „Вступ до літературознавства” на факультетах іноземної філології у вищих навчальних закладах пов'язане із необхідністю вирішення низки проблем: урахування жанрової специфіки та особливостей розвитку літературного процесу у країнах західної Європи, пошуку диференційованого підходу до проведення семінарських та практичних занять зі студентами різних спеціальностей („англійська мова та література”, „німецька мова та література”, „французька мова та література, „іспанська мова та література”), фахового спрямування (доцільності органічного поєднання вивчення теоретико-літературного матеріалу із формуванням мовних та мовленнєвих навичок володіння іноземною мовою), створення уявлення про мистецтво перекладу, зокрема, знайомства з найкращими зразками україномовних перекладів творів зарубіжних письменників тощо. Більшість виданих в Україні підручників та посібників з назвами „Теорія літератури” чи „Вступ до літературознавства” рекомендовані їх авторами для студентів філологічних факультетів (спеціальностей „українська мова та література” чи „російська мова та література”). Але ґрунтовне вивчення основних понять та категорій літературознавства, необхідних для переходу на історико-літературний рівень, передбачає для майбутніх спеціалістів з іноземної мови та літератури не лише ознайомлення з основами теорії літератури взагалі, за виданнями, призначеними для студентів інших спеціальностей. Викладання цього курсу має відбуватися відповідно до основної освітньо-професійної концепції, з орієнтацією на потреби у майбутньому.

Представлене видання розраховане на студентів факультету іноземної філології (спеціальності „англійська мова та література”). Матеріал, викладений у посібнику, призначений на допомогу першокурсникам у підготовці до практичних та семінарських занять, виконанні самостійних та індивідуальних завдань і ні в якому разі не може вважатися вичерпним: видання призначене не замінити інші підручники чи посібники з цього курсу, а, навпаки, доповнити їх, спрямувати студентів у пошуку необхідної інформації.

Навчально-методичний посібник містить не лише теоретичний, але й ілюстративний матеріал: показові приклади з творів західноєвропейських, переважно англійських, письменників, подані як мовою оригіналу, так і в українських перекладах.

Мета курсу - познайомити студентів з проблемним полем та дослідницьким апаратом літературознавства з урахуванням історії і сучасного стану дисципліни у вітчизняній і зарубіжній науці, сформувати системні теоретико-літературні знання та навички їх застосування на практиці.

Завдання курсу:

· ознайомити студентів із сутністю мистецтва як особливої форми суспільної свідомості;

· розглянути специфічні риси літератури як виду мистецтва;

· розглянути основні літературознавчі поняття і категорії в синхронічному та діахронічному аспектах;

· сформувати навички аналізу художнього твору;

· “висвітлити” закономірності розвитку літературного процесу.

За підсумками курсу студент повинен знати:

· суттєві риси мистецтва як особливої форми суспільної свідомості та літератури як виду мистецтва;

· визначення, сутність основних літературознавчих понять та категорій;

· риси художніх систем, літературних епох;

· напрямки, школи, методи літературознавства.

Вміти:

· застосовувати теоретичні знання на практиці, володіти навичками літературознавчого аналізу;

· добирати ілюстративний матеріал до кожного терміна;

· орієнтуватися в основних питаннях сучасного літературознавства;

· користуватися термінологічним апаратом сучасного літературознавства.

Матеріал навчально-методичного посібника може також бути використаний як допоміжний у процесі керівництва та написання курсових, бакалаврських та магістерських робіт.

1. Роди та жанри літератури

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. Готуючись до відповіді на питання № 1, необхідно:

- дати чітке визначення літературного роду та висвітлити питання історії розвитку вчення про роди літератури (відтворити погляди Платона, Арістотеля, Ф. Шлегеля, Г.В.Ф. Гегеля, В.Г. Бєлінського, О.Веселовського та ін.).

2. Готуючись до відповіді на питання № 2, необхідно:

- визначити етимологію терміну „епос”, виділити основні специфічні риси епосу як літературного роду за такими показниками: предмет зображення, об'єктивність / суб'єктивність, наявність / відсутність сюжету, особливості художнього часу та простору, основні засоби зображення (пейзаж, побут, портретні характеристики, діалоги та монологи тощо), прозова / віршована форма, оповідна форма, обсяг, призначення;

- диференціювати „оповідача” та „розповідача”, охарактеризувати типи розповідачів, дати аргументовану відповідь на питання „Чи можна ототожнювати оповідача і автора, розповідача і автора?”

3. Готуючись до відповіді на питання № 3, необхідно:

- визначити етимологію терміну „драма”, виділити основні специфічні риси драми як літературного роду за такими показниками: предмет зображення, об'єктивність / суб'єктивність, наявність / відсутність сюжету, особливості художнього часу та простору, основні зображальні засоби (ремарки, діалоги та монологи тощо), прозова / віршована форма, поняття „дійова особа”, обсяг, призначення.

4. Готуючись до відповіді на питання № 4, необхідно:

- визначити етимологію терміну „лірика”, виділити основні специфічні риси лірики як літературного роду за такими показниками: предмет зображення, об'єктивність / суб'єктивність, наявність / відсутність сюжету, особливості художнього часу та простору, основні зображальні засоби, прозова / віршована форма, поняття „ліричний герой”, обсяг, призначення;

- особливу увагу приділити характеристиці ліричного героя.

5. Готуючись до відповіді на питання № 5, необхідно:

- дати визначення понять „жанр”, „вид”, висвітлити різні підходи до вирішення питання співвіднесеності виду і жанру, виду і роду, розглянути питання історії розвитку вчення про жанри літератури (відтворити погляди Арістотеля, Н. Буало, Г.Е. Лессінга, Д. Дідро, Г.В. Гегеля, В.Г. Бєлінського, С. Франка та ін.);

- дати чітке визначення понять „жанрова матриця”, „жанрова домінанта”, „жанрова модальність”, „жанровий канон”.

6. Готуючись до відповіді на питання № 6, необхідно:

- знайти відповідь на питання „Чому часто дуже складно визначити жанр літературного твору?”

- довести, що жанри „народжуються” та „помирають”, зазнають суттєвих змін у процесі розвитку літературного процесу, визначити за яким принципом жанри поділяються на канонічні та неканонічні, універсальні та історично-локальні.

7. Готуючись до відповіді на питання № 7-10, необхідно:

- охарактеризувати усі виділені епічні, ліричні, драматичні, ліро-епічні жанри за наведеною схемою:

· етимологія (походження) терміну, дослівний переклад;

· визначення жанру (бажано навести 2-3 визначення, скориставшись різними джерелами) та специфічні риси;

· приблизний час виникнення, історія розвитку (які жанрові зміни відбувалися);

· типологія (типи романів, комедій, драми, поеми тощо);

· 2-3 приклади (бажано з західноєвропейської літератури).

- порівняти епопею та роман-епопею, роман-епопею та роман, роман та новелу, новелу та оповідання, легенду та казку, притчу та байку, есе, памфлет, нарис та фейлетон, трагедію та драму;

- дати чітке визначення поняття „ліричний відступ”.

8. Виконати у письмовій формі завдання для самостійної роботи (див. пункт „Завдання для індивідуальної та самостійної роботи”).

2. Персонаж, засоби розкриття його характеру

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

1.Готуючись до відповіді на питання № 1, необхідно:

- вказати на етимологію та дати чітке визначення терміну „персонаж”, пояснити, чому він є більш точним, аніж поняття „літературний герой” та „дійова особа”, виділити основні джерела, якими може користуватися автор, створюючи персонажа, навести приклади.

2.Готуючись до відповіді на питання № 2, необхідно:

- дати визначення типу, зазначити, що художній образ (персонаж) є результатом типізації, поєднує типові та індивідуальні риси, висвітлити шлях створення літературного типу, навести приклади найбільш поширених у світовій літературі типів;

- розглянути різні підходи до вирішення питання класифікації персонажів, охарактеризувати „чисті типи”: авантюрно-героїчний та житійно-ідилічний, діяч та ідеолог, статичний та динамічний, позитивний та негативний, головний, другорядний, епізодичний, позасценічний тощо.

3.Готуючись до відповіді на питання № 3, необхідно:

а) вказати, що ім'я персонажа та портрет часто є засобами розкриття його внутрішнього світу, розглянути основні типи портретів (статичний та динамічний, ідеалізуючий, індивідуалізований, лейтмотивний тощо), простежити, як змінювалися зовнішні характеристики персонажів на різних етапах розвитку літературного процесу;

б) охарактеризувати побут, поведінку, мову як засоби розкриття внутрішнього світу персонажа, дати визначення понять „поведінковий канон”, „семіотична поведінка”, „монолог” (виділити різновиди монологів), „діалог”, „полілог”. Простежити, як змінювалися форми поведінки та мова персонажів на різних етапах розвитку літературного процесу;

г) дати чітке визначення поняття „психологізм”, визначити різновиди (явний, відкритий, прихований) та прийоми (внутрішній монолог, авторські коментарі, сни тощо) психологізму, простежити, як змінювалися підходи до зображення внутрішнього світу персонажів на різних етапах розвитку літературного процесу.

4. Виконати у письмовій формі завдання для індивідуальної та самостійної роботи (див. пункт „Завдання для індивідуальної та самостійної роботи”).

3. Комічне як естетична категорія

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. Готуючись до відповіді на питання № 1, необхідно:

- визначити специфіку комічного як естетичної категорії (у порівнянні з трагічним), його основу та джерела, простежити, як змінювалися погляди на природу комічного (теорії Арістотеля, І. Канта, А.Бергсона, Ф. Шлегеля, Ф. Ніцше, Ф. Зольгера та ін.).

2. Готуючись до відповіді на питання № 2, необхідно:

- чітко визначити етимологію, специфіку кожної з форм комічного, вміти наводити відповідні приклади.

3. Готуючись до відповіді на питання № 4, необхідно:

- визначити етимологію понять „пародія”, „травестія”, „бурлеск”, їх специфіку, а також навести відповідні приклади.

4. Готуючись до відповіді на питання № 5, необхідно:

- розглянути питання етимології, історію питання (погляди Вазарі, Мезера, Гегеля, Кайзера та ін.), висвітлити дві основні концепції гротеску, диференціювати гротеск як прийом комічного та „чорний, похмурий гротеск”. Для підготовки відповіді на питання рекомендовано звернутися до монографії М.М.Бахтіна.

5. Виконати у письмовій формі завдання для самостійної роботи (див. пункт „Завдання для індивідуальної та самостійної роботи”).

4. Світовий літературний процес

Завдання.

· Визначити специфіку естетичних систем античності, Середньовіччя та Відродження (хронологія, особливості світосприйняття та естетики, представники).

· Підготувати характеристику літературних напрямів (бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм, постмодернізм) за такими показниками:

1. Етимологія поняття

2. Хронологічні межі

3. Країни, у літературі яких набув розповсюдження

4. Соціально-історичні, філософські детермінанти виникнення

5. Специфіка естетики (жанровий діапазон, тематика, проблематика, провідні мотиви, типи персонажів та прийоми створення характерів, стильові особливості тощо). Естетичні маніфести.

6. Представники

7. Ставлення до традиції, взаємодія з іншими напрямками.

Модульний контроль проводиться після теми „Персонаж” та на останньому занятті.

ДОПОМІЖНИЙ ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

УВАГА! Матеріал, викладений у посібнику, не є вичерпним для відповіді на семінарі: відповідний розділ призначений лише зорієнтувати у пошуку інформації, полегшити виконання практичних завдань та допомогти у з'ясуванні складних теоретичних питань.

Для отримання високого балу на занятті необхідно звернутися до кількох довідкових джерел (енциклопедій, словників), інших підручників з тим, щоб акцентувати визначення використаних дефініцій, закріпити прочитане, виділивши кілька опорних термінів, категорій, тез, виписати основні поняття до індивідуального словника, використати додаткову літературу з теми.

5. Роди й жанри літератури

Вся література поділяється на роди *. Існує три літературних роди: епос, лірика, драма. Аналіз художнього твору слід починати з визначення його роду.

Одними з найперших здійснили спроби класифікації родів літератури Платон* та Арістотель*.

Про роди поезії розмірковує Сократ* в третій книзі трактату Платона „Держава”. Поет, за Сократом, може, по-перше, прямо говорити від себе, що має місце „переважно у дифірамбах *” (це найважливіша властивість лірики); по-друге -- будувати твір у вигляді „обміну промовами” героїв, до якого не додаються слова поета, що є характерною ознакою трагедій і комедій (драма як рід поезії); по-третє -- поєднувати свої слова із словами чужими, тими, що належать дійовим особам (це властивість епосу): „І коли поет наводить чужі репліки, і коли він в проміжках між ними виступає від своєї особи, це буде оповідання”. Виділення Сократом і Платоном третього, епічного роду поезії (як змішаного) засноване на розмежуванні розповіді про те, що відбулося без залучення мови дійових осіб (гр. дієгесис) і наслідування за допомогою вчинків, дій, слів персонажів (гр. мімесис).

Отже, Платон поклав в основу родового розподілу форму вираження авторської свідомості:

- лірика - „поет говорить від себе”;

- драма - протилежна ліриці, носіями авторської свідомості виступають герої, а не сам письменник;

- епос - змішаний рід, має ознаки епосу і драми.

Арістотель взяв за основу спосіб наслідування дійсності:

- епос - автор оповідає про події, „як про щось відокремлене від себе”;

- лірика (термін не вживає) - автор наслідує дійсність, „залишаючись сам собою” ;

- драма - автор показує всіх осіб як реально діючих [10, с. 252-253].

Ф.В. Шеллінг* „співвідносив лірику з категоріями безкінечності та духом свободи, епос - із чистою необхідністю”, а у драмі вбачав боротьбу свободи та необхідності [10, с. 254].

Г.В.Ф. Гегель* розмежовував роди літератури за принципом об'єктивності / суб'єктивності та за предметом зображення:

- епос - об'єктивний (безсторонній, неупереджений), предметом його зображення є події;

- лірика - суб'єктивна (упереджена, виражає особисті почуття, емоції, оцінку), предметом зображення є душевний стан, настрої, почуття особистості;

- драма - синтез об'єктивного і суб'єктивного, зображує вольову активність, дії особистості.

В.Г. Бєлінський* наслідує Гегеля, але багато чого вніс і свого у питання про літературні роди. Вважав, що на практиці часто складно, неможливо чітко визначити рід художнього твору, оскільки риси різних родів (об'єктивне та суб'єктивне) поєднуються у межах одного твору, форма та зміст можуть не співпадати. Так, фінал трагедії (драматичний рід) Шекспіра „Гамлет”, за словами Бєлінського, має епічний характер.

О.М. Веселовському* належить теорія походження родів (праця „Історична поетика”). Усі три роди виникають у давнину з обрядової дії, що мала синкретичний характер. Синкретизм - „єдність”. Обрядова дія поєднувала ембріональні (початкові) форми різних видів мистецтва (пісню, танок тощо). Епос виникає із заспіву корифея (соліста хору), лірика - з відповіді хору, що передає його емоційну реакцію на заспів корифея. Драма - з обрядового танцю (дії) і діалогу корифея з хором.

В. Халізєв зазначає, що теорія походження літературних родів, висунута О. Веселовським, підтверджується безліччю відомих сучасній науці даних про життя первісних народів. Так, не викликає сумнівів походження драми з обрядових дійств: танок і пантоміма поступово все активніше супроводжувалися словами учасників обрядового дійства. Разом з тим теорія О. Веселовського не враховує, що епос і лірика могли формуватися і незалежно від обрядових дій. Так, міфологічні оповіді, на основі яких згодом зміцнювалися прозаїчні легенди (саги) і казки, виникли поза хором. Вони не співалися учасниками масового обряду, а розповідалися кимсь з представників племені (і, ймовірно, далеко не у всіх випадках подібна розповідь була звернена до великої кількості людей). Лірика теж могла формуватися поза обрядом. Ліричне самовираження виникало у виробничих (трудових) і побутових відносинах первісних народів. Існували, таким чином, різні шляхи формування літературних родів. І обрядовий хор був одним з них [34, с. 205].

Розвиваючи й уточнюючи теорію О. Веселовського, дослідники вважають сьогодні, що безпосереднім попередником літератури був не тільки міф, але й обряд. Причому їхнє призначення в житті первісної людини було різне. Міф, відображаючи уявлення про світ, прагнув його пояснити; обряд, відображаючи світ, намагався на нього вплинути, підкорити собі. У міфі домінувало раціонально-логічне мислення, в обряді - художнє, образне. Отже, міф мав більше значення для епічного роду словесності, обряд - для лірики.

Надалі питання про літературні роди продовжувало хвилювати дослідників літератури, кожен з яких пропонував власне вирішення відповідної проблеми.

Б. Корче цілком заперечував можливість та необхідність поділу літератури на роди.

Е. Штейгер відокремив категорії ліричного, епічного та драматичного від понять лірики, епосу та драми, а також співвідніс ліричне із спогадами, епічне - з уявленнями, драматичне - з напруженістю.

Ю. Борєв виділяв такі літературні роди як епос, лірику, драму, а також сатиру, патетику, гумор.

В. Днєпров виділяв епос, лірику, драму та роман.

К. Бюлер стверджував, що вислови (акти мовлення) мають три аспекти. Вони включають, по-перше, повідомлення про предмет мовлення (репрезентація); по-друге, експресію (демонстрацію емоцій того, хто говорить); по-третє, апеляцію (звернення того, хто говорить до співрозмовника, що робить вислів власне дією). Ці три аспекти мовленнєвої діяльності взаємопов'язані і виявляють себе в різного типу висловлюваннях (зокрема -- художніх) по-різному. У ліричному творі організуючим началом і домінантою стає мовна експресія. Драма акцентує апелятивний, власне дійовий бік мовлення, і слово постає як свого роду вчинок, що здійснюється в певний момент розгортання подій. Епос також спирається на апелятивні ознаки мовлення (оскільки до складу творів входять висловлювання героїв, що знаменують їхні дії). Проте домінують в цьому літературному роді повідомлення про щось, що є зовнішнім для того, хто говорить [34, с. 204].

У сучасному літературознавстві поняття „літературний рід” продовжує активно функціонувати та зберігати актуальність.

Порівняльна таблиця літературних родів (загальна характеристика).

Епос (гр. epos -- слово, мовлення).	Лірика (од гр. lyra -- музичний інструмент, грою на якому супроводжували у давнину виконання віршів).	Драма (гр. drama -- дія).
Мета - об'єктивне зображення подій, що відбуваються у житті особистості, людських взаємин. Автора „не видно”.	Мета - вираження думок і почуттів автора-поета, суб'єктивність. Автор - на першому плані.	Мета - зображення людської особистості у дії, у конфлікті* з іншими особистостями. Особлива гострота конфлікту. Автора „не видно”.
Показує зміну подій, ситуацій (зовнішній план сюжету*).	Показана зміна не подій і ситуацій, а почуттів, емоцій (психологічний план сюжету).	Показує зміну подій, ситуацій (зовнішній план сюжету).
Вільна організація часу і простору: може показувати величезні відстані, різні країни, увесь світ, навіть - Всесвіт, далеке минуле і майбутнє, вільно переносить читача з одного місця в інше, з однієї історичної епохи в іншу. Дія може уповільнюватися (введенням пейзажів, побутових замальовок тощо) чи прискорюватися за бажанням автора.	Відносно вільна організація часу: автор показує миттєві переживання і враження, спогади про минуле, і мрії про майбутнє. Простір - лише злегка окреслений, пейзаж. Просторова характеристика може взагалі бути відсутня.	Не вільна організація часу і простору: час і простір замкнені, обмежені (дія відбувається переважно в одному місці, протягом недовгого часу). На сцені важко відтворити широку просторову панораму чи показати дії, які відбуваються протягом довгого часу. Реальний час (на годиннику глядача) часто збігається з часом художнім (часом дії драми). Дія розвивається дуже динамічно: події швидко змінюють одна одну (адже час обмежений), відсутні пейзажі, побутові замальовки тощо.
Текст має переважно описово-оповідальну структуру, особливу роль відіграє система предметно-образних деталей. Пейзажі, опис побуту, зовнішності персонажів тощо.	Текст відрізняється підвищеною експресивністю (виразністю), особливу роль відіграють образні можливості мови, ритмічна і звукова організація.	Текст має переважно діалогічну* структуру, у яку включені монологи* героїв. Ремарки*.
Коло персонажів може бути як вузьким, так і дуже широким. Оповідач чи розповідач. Оповідач присутній у будь-якому епічному творі, розповідач - ні. Розповідач - це персоніфікований оповідач, конкретна особистість, яка може бути спостерігачем, учасником подій, які відбуваються (Дервіль з „Гобсека” О. де Бальзака, Робінзон роману Д. Дефо тощо). Розповідачів може бути декілька (наприклад, у „Декамероні” Дж. Боккаччо їх десять). Розповідача не можна ототожнювати з автором твору: розповідач такий же вигаданий автором персонаж, як і інші, з тією лише різницею, що від його імені ведеться оповідь у творі. Автор може вводити розповідача для того, щоб створити ілюзію реальності подій, які відбуваються у творі, а також для того, щоб його вустами висловити своє ставлення до зображуваних подій та персонажів, не порушуючи при цьому „епічного закону” об'єктивності.	У центрі переважно одна особистість - ліричний герой (той, чиї почуття, думки знайшли вираження у творі). У більшості випадків - alter ego (друге „Я”) автора, його образ у творі, але не обов'язково (наприклад, так званий, „герой-маска”). Оповідач переважно відсутній.	Обмежене коло дійових осіб. Оповідач переважно відсутній.
Різний обсяг творів (можуть бути великі, середні та малі за обсягом). Епопеї, романи, повісті, оповідання тощо.	Переважно ліричні твори невеликі за обсягом (ліричний вірш).	Переважно драматичні твори невеликі за обсягом.
Для читання.	Для читання або виконання (спів, виразне читання, декламація).	Для постановки на сцені. Хоча існує і драма для читання („Фауст” Гете, драми Дж. Г. Байрона).
Проза.	Віршована форма, поезія.	Може мати прозову і віршовану форму.

Ліричний герой.

Гегель, як і Арістотель, стверджував, що автор ліричних творів безпосередньо висловлює свої думки, почуття, робить їх предметом художнього наслідування. Однак, незважаючи на глибинний зв'язок автора із ліричним героєм, їх не можна ототожнювати.

„… Ліричний герой, не збігаючись безпосередньо з біографічним автором, тим не менше є образом, що навмисно відсилає до позалітературної особистості поета, що і призводить деколи до наївно-реалістичного ототожнення їх. Такий статус наближає цього суб'єкта саме до полюса героя, що не співпадає з автором (що відбито в самому терміні), але -- підкреслимо це особливо -- двопланного, що вимагає, щоб читач „сприймаючи ліричну особистість, одночасно постулював в самому житті буття її двійника”. Наївна читацька свідомість сприймає цей двоплановий образ спрощено, як „образ самого поета, людини, що реально існує: читач ототожнює творіння і творця”. Адекватне ж сприйняття ліричного героя вимагає врахування його естетичної „розірваності” -- його неподільності з автором і неспівпадіння з ним” [34, с.148].

Ототожнювати ліричного героя і автора, все одно, що ототожнювати актора і героя (роль), якого він грає.

Більш менш повне уявлення про ліричного героя складається на основі, як мінімум, кількох віршів, поетичного циклу.

„З одного боку, реально існуюча людина, Роберт Фрост, з іншого - голос, що здійснює дане висловлювання. Посередником між цими двома фігурами виступає інший суб'єкт - ліричний герой, що народжується в процесі вивчення кількох віршів одного поета (у випадку Фроста це жорсткий, приземлений, проте вдумливий споглядач сільського життя)” [15, с. 85].

Окрім власне ліричного героя дослідники виділяють також героя-маску. Присутній у рольовій ліриці. Герой-маска являє внутрішній світ людини, яка відрізняється від самого поета психологічно, біографічно чи за статтю. Наприклад, вірш може бути написаний від імені дівчини поетом-чоловіком.

Також виділяють об'єктивованого героя ліричного твору - це така форма виразу авторської свідомості, коли суб'єкт та об'єкт мови не співпадають в одній особі, простіше кажучи, про такого персонажа автор розповідає.

Приклади.

Ліричний герой

Прощання з Ньюстедським абатством.

„Тіні славних предків, прощайте! Із рідного дому

Ваш нащадок іде. У чужій чужині

Сама згадка про вас, вашу честь, всім відому,

Додаватиме сил і відваги мені.

Нехай нині слізьми затуманені очі, -

Не зі страху вони: я ж минаю свій дім,

Йду боротись, як ви, множить подвиги отчі,

І про вас не забуду я в краї чужім”.

(Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).

У творі відображені переживання самого поета, змушеного поїхати з родинного маєтку (Ньюстедського абатства).

Об'єктивований герой

„Рвала Дженні золотунці,

Квіти лугові,

Заросилась, замочилась

В росяній траві.

В тої Дженні спідничина -

Литовки нові,

Заросилась, замочилась

В росяній траві”.

(Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

Герой-маска

Я ще мала.

„Я, пане, мамина дочка,

Не можу жити без мами я,

Не знаю, що мені зробити,

Як поберусь із вами я.

Я ще мала, я ще мала.

Я ще мала, не підросла,

Я ще мала, не підросла,

Чого б то заміж я пішла?”

(Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

Пісня

I я була дівка, коли - не згадать;

Та з хлопцями досі люблю я гулять.

Драгун молодецький мені був за тата -

Чи ж дивно, що завжди люблю я солдата?

Тра-ла-ла, тра-ла-ла,

Люблю я солдата!

Веселого спершу собі юнака

Знайшла я - він був барабанщик полка:

Рум'яні уста і стрункі ноженята -

Ну, як не любить молодого солдата!

Тра-ла-ла, тра-ла-ла,

Любити солдата!

У нього мене був одбив капелан;

Зміняла на церкву я свій барабан:

То перша була в мене зрада і втрата -

Він душу згубив, а я тіло й солдата.

Тра-ла-ла, тра-ла-ла,

Згубила солдата!

Та скоро наскучили дурні святі;

Я з цілим полком загуляла тоді:

Чи плед з позументом, чи бурка космата -

Однаково, тільки б любити солдата.

Тра-ла-ла, тра-ла-ла,

Любити солдата!

Скінчилась війна - і в старці я пішла,

На ярмарку хлопця свого я знайшла:

За славний мундир, хоч над латою лата,

Я знову свого полюбила солдата.

Тра-ла-ла, тра-ла-ла,

Люблю я солдата!

Давно я ходжу, волочусь по краю,

Та з радістю й нині співаю і п'ю -

I, поки ще держиться чарка піднята,

Я п'ю за героя свого, за солдата!

Тра-ла-ла, тра-ла-ла,

За героя-солдата!

(Р. Бернс, переклад В. Мисика)

Об'єктивований герой

Rudyard Kipling If If you can keep your head when all about you Are losing theirs and blaming it on you, If you can trust yourself when all men doubt you, But make allowance for their doubting too; If you can wait and not be tired by waiting, Or being lied about, don't deal in lies, Or being hated, don't give way to hating, And yet don't look too good, nor talk to wise; If you can dream -- and not make dreams your master, If you can think -- and not make thoughts your aim, If you can meet with Triumph and Disaster And treat those two impostors just the same; If you can bear to hear the truth you've spoken Twisted by knaves to make a trap for fools, Or watch the things you gave your life to, broken, And stoop and build them up with worn-out tools; If you can make one heap of all your winnings And risk it on one turn of pitch-and-toss, And lose, and start again at your beginnings And never breathe a word about your loss; If you can force your Heart and Nerve and Sinew To serve your turn long after they are gone, And so hold on when there is nothing in you Except the Will which says to them: «Hold on!»; If you can talk to crowds and keep your virtue, Or walk with Kings -- nor lose the common touch, If neither foes nor loving friends can hurt you, If all men count with you, but none too much; If you can fill the unforgiving minute With sixty seconds' worth of distance run, Yours is the Earth and everything that's in it, And - which is more - you`ll be a Man, my son!	Редьярд Кіплінг Якщо… Якщо спокійний ти перед юрбою, Де зведено на тебе поговір, Зневірений, залишився собою, І зрозумів тягар чужих зневір; Якщо навчився ти терпляче ждати, Поміж брехні самому чесним буть, Не прибирався у святецькі шати І люттю не відплачував за лють; Якщо ти мріям не віддавсь на ласку, Якщо ти владар пристрастям своїм, Якщо приймаєш Успіх та Поразку І знаєш, що ціна та сама їм; Якщо слова твої, немов приманку, Негідник перед дурнем вихваля, І знищено твій труд весь доостанку, -- А ти зумієш все почать з нуля; Як все, твоїми створене руками, Зробити зможеш ставкою у грі, Програть і знову працювать роками, Не згадуючи програші старі; Якщо ти змусиш Серце, Нерви, Жили Служить тобі, як їх уже й нема, І вистоїш, коли бракує сили І залишилась Воля лиш сама; Як ти шляхетний між простого люду, Як ти простий і серед королів, Якщо на тебе не зведуть облуди Ні ворог твій, ні друг твій поготів; Якщо, забувши біль, поразки, втому, Свій шанс єдиний зможеш віднайти, Твій, сину, світ і все, що є у ньому, Та більш того -- тоді Людина ти! Переклад М. Стріхи

„Слова «епічне» («епічність»), «драматичне» («драматизм»), «ліричне» («ліризм»), позначають не лише родові особливості творів, про які йшла мова, але і інші їх властивості.

Епічністю називають велично-спокійне, неквапливе споглядання життя в його складності і багатоплановості, широту погляду на світ і його прийняття як певної цілісності. У зв'язку з цим нерідко говорять про «епічне світобачення», що художньо втілилося в гомерівських поемах і низці пізніших творів. Епічність як ідейно-емоційна спрямованість може мати місце в усіх літературних родах -- не лише в епічних (оповідних творах, а також в драмі і ліриці).

Драматизмом прийнято називати умонастрій, пов'язаний з напруженим переживанням якихось суперечностей, зіі схвильованістю і тривогою.

І, нарешті, ліризм -- це піднесена емоційність, виражена в мові автора, розповідача, персонажів. Драматизм і ліризм також можуть бути присутніми у всіх літературних родах” [34, с. 204].

Лірична проза поєднує риси епосу і лірики.

Риси епосу.	Риси лірики
- сюжетність; - настанова на об'єктивність; - всебічне розкриття характеру персонажа; - широка панорама дійсності.	- Зображувана у творі дійсність сприймається читачем крізь призму свідомості ліричного героя (у його оцінці, баченні); - монологізм (оповідь - монолог одного ліричного героя); - складна художня образність; - особливий час (події показані не в порядку хронології, одна за іншою, як вони відбувалися насправді, а по мірі того, як про них згадує ліричний герой - асоціативний принцип); - експресивність, емоційність. Наявність медитативності (медитація - схвильоване, психологічно напружене міркування про щось).

До ліричної прози відносять, наприклад, твори М. Пруста.

У межах літературних родів виділяють жанри. Отже, друге, що слід визначити, аналізуючи художній твір, це його жанр. До одного жанру належать твори, що мають певні значущі спільні риси: для їх жанру характерна єдність теми (предмета зображення), композиції (організації), стилю тощо. Саме наявність цих рис відрізняє їх від творів, що належать до інших жанрів і мають свою специфіку.

Термін „жанр” виник досить пізно (на поч. ХХ ст.) Французьке genre етимологічним корінням сягає у давньогрецьку мову (рід, походження).

„Літературні жанри - це групи творів, що виділяються у межах родів. Кожен з них має певний комплекс стійких властивостей. Багато літературних жанрів мають витоки і коріння у фольклорі. Щойно виниклі у власне літературному досвіді жанри являють собою плід сукупної діяльності початківців і продовжувачів” [33, с.206].

Основні жанри європейської літератури в їх архаїчних формах сформувалися в епоху античності *.

З історії питання.

Арістотель головну відмінність трагедії від комедії вбачав у тому, що перша показує людей кращими за сучасників, а друга - гіршими.

Теоретик класицизму Н. Буало* розділив жанри на „високі” (героїчного та трагічного змісту) та „низькі” (комічні), до перших він відніс трагедію, оду, поему, до других - комедію, трагедію та байку. Перші змальовують видатних особистостей високим (патетичним, урочистим) стилем, другі показують людські недоліки, їм притаманний низький стиль.

Д. Дідро* виступив проти жорстких норм класицизму, він звернув увагу на жанр, що займає проміжне місце між „високою” трагедією та „низькою” комедією - драму.

І до сьогодні залишаються відкритими багато питань, пов'язаних із цією категорією. Так, часто замість терміна „жанр” використовують термін „вид”. Умовно можна виділити кілька підходів до вирішення питання про співвіднесеність понять „жанр” та „вид”:

- „вид” = „рід”;

- „вид” = „жанр”;

- жанри виділяються у межах одного виду (роман - вид, а лицарський роман - жанр);

- види виділяються у межах одного жанру (роман - жанр, а лицарський роман - вид).

Цікаво, що Пауль ван Тігем (фр.) взагалі заперечував поняття жанру.

Традиційно розглядають епічні, ліричні, драматичні та ліро-епічні жанри.

Епічні жанри	Ліричні жанри	Драматичні жанри
Великі жанри - епопея, героїчна народна пісня (героїчний епос), роман, роман-епопея; середній жанр - повість; малі жанри - оповідання, новела, казка, притча, фейлетон, памфлет, нарис тощо.	Ліричний вірш, ода, елегія, гімн, сатира, дифірамб, мадригал, епітафія, епіграма, пісня, послання тощо.	Комедія, трагедія, драма, трагікомедія, мелодрама тощо.
Ліро-епічні жанри: балада, байка, поема.

У сучасному літературознавстві активно використовуються такі поняття:

*Жанрова домінанта - визначальна жанрова характеристика твору, жанрова концепція. У багатьох творах світової літератури можна виділити ознаки не одного, а кількох жанрів [17, с.199].

Так, у „Паломництві Чайльд Гарольда” Дж. Байрона є ознаки роману-подорожі, соціально-психологічного роману, але наявність значущих ліричних відступів, що надають твору концептуального характеру, дає підстави для визначення твору як поеми.

*Жанрова матриця - інваріант жанру, сукупність рис, що залишаються незмінними при будь-яких його змінах [17, с.199].

Так, оди традиційно (починаючи з Піндара*) оспівували видатні історичні події (військові перемоги), героїчних чи талановитих осіб, але пізніше почали з'являтися сатиричні оди пародійного (бурлескного) характеру, що були присвячені навіть незначним чи негативним предметам та явищам. Наприклад, „Ода зубному болю” Р. Бернса. Але такі риси жанру як урочистість, піднесеність, спрямування на уславлення зберігалися завжди, незалежно від предмета зображення.

*Жанрова модальність - усталене ставлення певного жанру до предмета зображення [17, с.200].

Так, жанру сатири притаманне негативне, зневажливе, глузливе ставлення до предмета своєї рефлексії за будь-яких умов.

*Жанровий канон - „схема”, правила, за якими створюються твори певного жанру і які означають остаточну традиціоналізацію структурних ознак жанру в процесі його розвитку [17, с.202].

Так, лицарський роман в епоху Середньовіччя обов'язково повинен був бути побудованим як оповідь про мандри відважного, шляхетного лицаря, який заради власної слави та Дами Серця шукає на великій дорозі пригод і завжди виходить переможцем з усіх випробувань, у результаті чого отримує винагороду (милість Дами).

Жанр житія* обов'язково повинен був містити інформацію про дитинство майбутнього святого, його подвиги віри, опис благочестивої смерті і посмертного дива.

Цікаво, що на ранніх етапах розвитку літературного процесу жанрові канони були фактично непорушними, але поступово (починаючи з к. XVIII ст.) втратили свою силу: прагнучи насамперед до творчого самовираження, а не до збереження традицій, письменники почали активно порушувати „правила” написання творів, змінювати їх. Цей процес триває і до сьогодні.

Варто завжди враховувати, що БУДЬ-ЯКА КЛАСИФІКАЦІЯ УМОВНА.

Питання жанрової дефініції.

Визначити жанр конкретного твору часом дуже складно. Це пояснюється різними причинами.

· У кожного народу вони свої (наприклад, фабліо* - у французькій літературі, шванки* - у німецькій тощо).

· У різні культурно-літературні епохи „популярні” різні жанри (Середньовіччя* - житія, лицарський роман, Ренесанс* - новела, шахрайський роман тощо). Варто пам'ятати, що кожен жанр має дві складові: „відкритий бік” - з якого можуть відбуватися зміни, певні риси можуть зникати, інші з'являтися, „закритий”- незмінні риси, за якими визначається жанр.

· Існують жанри, які активно функціонують лише на певних етапах історичного розвитку суспільства, у конкретну культурну епоху (наприклад, жанри оди, епопеї, лицарського роману майже повністю залишилися у минулому. Зараз особливо популярним є відносно „молодий” жанр фентезі).

· Протягом розвитку літературного процесу не лише „народжуються” одні та „помирають” інші жанри, але й відбуваються зміни у межах одного й того ж жанру. Наприклад, новела в епоху Відродження функціонувала лише як невелика історія з цікавим, захопливим, часто анекдотичним змістом, в якій майже не приділялась увага внутрішньому світу персонажа. І лише німецькі новелісти епохи І.В. Гете сповнили цей жанр глибоким філософським змістом та психологізмом.

· У межах одного жанру може бути багато різновидів (романи бувають лицарськими, шахрайськими, історичними, соціально-психологічними, любовними, детективними тощо).

· Риси різних жанрів можуть бути поєднані у межах одного твору (див. вище).

· Письменник може сам визначати жанр свого твору (Данте назвав свою поему „Комедією”, Г.Філдінг свої романи - „комічним епосом” тощо).

В. Халізєв вважає, що ”література знає два різновиди жанрових структур. Це, по-перше, готові, завершені, тверді форми (канонічні жанри), незмінно рівні самим собі ..., і, по-друге, жанрові форми неканонічні: гнучкі, відкриті трансформаціям, перебудовам, оновленням, як, наприклад, елегії або новели в літературі Нового часу. Ці вільні жанрові форми в близькі нам епохи стикаються і співіснують з позажанровими утвореннями, але без якогось мінімуму стійких структурних властивостей жанрів не буває” [33, с. 205].

Великі епічні жанри: епопея, роман, роман-епопея.

Термін „епос” має два значення:

- літературний рід;

- синонім терміну „епопея”(грец. „epos” - слово, „poieo” - творю).

Останнє поняття використовується для визначення цілої низки творів, які виникли в епоху переходу від міфо-фольклорної творчості* до власне літератури і відтворювали народне уявлення про світ в цілому, пам'ять про його минуле, війни, героїчні подвиги.

Епопеї також часто називають епічними поемами.

Вони спочатку функціонували в усній формі, а пізніше були записані.

Цей жанр існував ще в стародавній Греції (антична епопея). Наприклад, „Іліада”, „Одіссея” Гомера.

Специфіка:

- це великі за обсягом цикли переказів, пісень і легенд, пов'язаних між собою якоюсь вагомою подією („Іліада” - Троянською війною) чи героєм („Одіссея” - особистістю Одіссея);

- показують значущі події народного життя на широкому епічному фоні;

- відображають міфологічну свідомість народу;

- герой епопеї усвідомлюється не як окрема особистість, а як, у першу чергу, член соціуму, він втілює тогочасне уявлення про ідеал (сильний, сміливий, захисник інтересів свого народу);

- в епопеї багато подій, колективних сцен, дійових осіб;

- епопеї притаманні урочистість, спокійний, величний стиль оповіді, віршована форма, використання традиційних форм народної поетики (велика кількість метафор, постійних, складних епітетів, значна увага приділяється описам, які уповільнюють дію - прийом ретардації тощо).

В дещо інших формах епос функціонує також в епоху Середньовіччя: розрізняють архаїчний (ранній, міфологічний, додержавний) та власне героїчний (державний) епос - героїчні поеми.

Архаїчний епос: скандинавська „Старша Едда”, кельтські саги* тощо.

Він тісно пов'язаний із міфом та обрядом. Так, „Старша Едда” подає інформацію про богів та чудовиськ, з якими вони борються, про те, як було створено світ і перших людей тощо. В архаїчному епосі ми зустрічаємось із велетнями та чаклунами, постійно повторюваними мотивами: фатального скарбу, здобуття чарівних предметів, двобою героя з його батьком чи побратимом тощо. Його світ чітко поділяється на „своїх” („своє плем'я”, „добрі” боги та чаклуни) і „чужих” (інше плем'я, „злі” боги, чудовиська). Захисник інтересів „своїх” - відважний і сильний герой. Таким, наприклад, у сагах є Кухулін, який захищає своє плем'я (уладів) від ворожих сил.

Героїчний епос: французькі жести (Chansons de geste) - „Пісня про Роланда”, іспанська „Пісня про мого Сіда”, німецькі Heldenlied, російські билини тощо. Тут події відбуваються все ще в умовному, але вже історичному часі, присутні інтерес до історичної долі народу (народності) та героїчна ідеалізація минулого; масштаби зображуваного - державні, національні. У центрі - ідеалізований образ героя-воїна, лицаря (Роланда, Сіда), який захищає свій народ від „чужих” (не фантастичних чудовиськ, а „поганих” язичників, загарбників) та втілює кращі риси народного характеру. Героїчний епос відображає національну самосвідомість (не міфологічну, а сформовану відповідно до християнських ідеалів).

Не слід ототожнювати давню епопею і роман-епопею. Роман-епопея - „епічний жанр, який структурує в собі ознаки роману та епопеї і містить настанову на всеохоплююче осмислення життя в його історичному розвиткові” [17, с.495].

Відмінність	Епопея	Роман-епопея
	Результат народної творчості.	Авторський твір.
	Виникає і функціонує у давньому світі.	Виникає значно пізніше, приблизно у ХІХ ст.
	Відображає тогочасну народну свідомість (міфологічну, християнські ідеали).	Відображає „картину світу, засновану на патріархальних цінностях (вітчизна, родина, дім тощо” [8, с.496], відсутні типові для стародавнього епосу міфологічні персонажі (боги, чудовиська), „дива”.
	В центрі - образ одного героя, який ніби втілює в собі весь народ.	Персонажів дуже багато, складно виділити головного, переважно, це звичайні люди.
Подібність	Великий обсяг, широка, всебічна панорама дійсності, настанова на об'єктивність, зображення вагомих події з життя народу, відображення його світогляду, системи цінностей.

Епопеями іноді називають також епічні цикли („Людська комедія” О. де Бальзака, „Сага про Форсайтів” Дж. Ґолсуорсі, „Жан Крістоф” Р. Ролана).

Роман.

Це великий епічний твір, увага в якому зосереджена на долі окремої особистості, формуванні її характеру, внутрішньому розвитку. Виникнення роману пов'язане із усвідомленням цінності ОСОБИСТОСТІ (у давньому епосі людина сприймалася виключно як член соціуму, колективу). Саме тому роман називають „епосом приватного життя” чи „епосом нового часу”.

Цей „книжний жанр” з'явився ще в часи античності (в прозовій формі) - к. ІІ чи поч. І ст. до н.е. Сам термін „роман” виник значно пізніше: в епоху Середньовіччя. La conte roman (фр.) називали твори з любовним сюжетом, які були написані романською мовою, а не латиною. Пізніше назва скоротилася: прикметник став іменником.

Давньогрецькі романи („оповіді”, „книги”) змальовували випробування, через які успішно проходили юні закохані („Дафніс і Хлоя” Лонга, „Херей та Калліроя” Харитона, „Ефіопіка” Геліодора тощо); у літературі Риму виник сатуричний* роман з настановою на „незвичайність, анекдотичність, гостроту подій” [35, с.105] („Сатирикон” Петронія, „Золотий віслюк” Апулея).

В епоху Середньовіччя набули поширення лицарські романи (див. вище), які спочатку мали віршовану форму, а пізніше - прозаїчну. Наприклад, романи Кретьєна де Труа „Івейн, чи Лицар із левом”, „Ланселот, чи Лицар із візком” тощо.

У часи Ренесансу з'явився твір, задуманий як пародія на лицарські романи з їх фантастикою, - „Дон Кіхот” М. де Сервантеса: саме з розвитком його традицій (настанова на „правдоподібність”, мотив «великої дороги» і широка панорама дійсності, зосередження уваги на долі окремої особистості тощо) пов'язаний подальший розвиток цього жанру у західноєвропейській (зокрема англійській) літературі.

Значущим у цьому плані був також вплив іспанського шахрайського роману, побудованого у формі оповіді пройдисвіта (пікаро) про своє життя.

Після тимчасового „занепаду” романного жанру у літературі класицизму* XVII ст. його „нове життя” почалося у літературі Англії. Письменники-просвітники*, врахувавши досвід попередників, публіцистики, жанру „подорожі” тощо, відродили „епос приватного життя”. Д. Дефо написав „Робінзона Крузо”, а пізніше виділилися два основні різновиди західноєвропейського роману: соціально-побутовий (Г. Філдінг, Т. Смоллетт) та психологічний (С. Річардсон, Ж. Ж. Руссо, Л. Стерн, І. В. Гете).

На межі XVIII-XIX ст. в Англії виникає готичний роман („роман жахів”): твори Г. Волпола, А.Радкліф. Засновником історичного роману вважають В. Скотта.

В 1830-ті рр. почалась класична епоха соціально-психологічного роману (Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, В.М. Теккерей, Г. Флобер, Ш. Бронте, Джордж Еліот, Е. Троллоп).

Видатні романісти ХХ ст.: Р. Роллан, Т. Манн, М. Пруст, Дж. Джойс, Дж. Ґолсуорсі, С. Моем, В. Вулф, Дж. Оруелл, В. Голдінг тощо.

До питання жанрової природи роману зверталося багато дослідників.

Г.В.Ф. Гегель вважав, що роман показує життя у всій різноманітності, його основний конфлікт - між поезією серця та протиставленою їй прозою життєвих відносин.

В.Г. Бєлінський називав роман - епосом приватного життя, який показує буденне життя людини.

М.М. Бахтін* вказував, що епопея звернена до минулого, а роман - до сьогодення, його герой - не сформована особистість, а людина, яка розвивається та шукає себе. Роман продовжує формуватися й до сьогодні.

Дослідник виділив кілька типів роману за принципами побудови образу головного героя: роман-мандри, роман-випробування, роман-виховання, автобіографічний роман.

РОМАН	РОМАН-ЕПОПЕЯ, ЕПОПЕЯ ЯК ЦИКЛ РОМАНІВ
У центрі - один, рідше більше персонажів.	Складно виділити головного персонажа.
Увага зосереджується на подіях приватного життя, що мають значення лише для одного персонажа або невеликої групи персонажів (сім'ї).	Увага зосереджується на подіях, які мають значення для всього народу, відображається значний період історичного часу, великі історичні події. Широта та багатогранність художнього світу.
Може мати фантастичний зміст.	Фантастика переважно відсутня.

Типологія роману.

1. Історичний підхід: на різних етапах розвитку літературного процесу функціонували різні типи романів (античний, лицарський, шахрайський, готичний тощо).

2. Тематичний підхід: психологічний, любовний, соціальний, автобіографічний, історичний, філософський, детективний, фантастичний тощо.

...