Вступ до літературознавства

Як тип художньої умовності гротеск може використовуватись і в реалістичній літературі (А. Франс „Острів пінгвінів”, Л. Піранделло „Шість персонажів у пошуках автора”, Е. Де Філіппов „Злодій в раю”, Г.Манн „Вірнопідданий”, К. Чапек „Засіб Макропулос”, „Війна з саламандрами”). Значно частіше вдаються до гротеску письменники-модерністи (Г. Майрінк, Ф. Ведектін, Е. Йонеско, С. Беккетт, М. Еме та ін.) [17, с. 136-137].

Слід диференціювати, так званий, „чорний”, „похмурий” гротеск (який запровадили романтики) та гротеск як прийом створення комічного ефекту.

Можна виділити дві концепції гротеску у літературознавстві.

1. Гротеск - це перебільшення, доведене до абсурду.

Так, гротескними є образи велетнів у творах Ф. Рабле „Гаргантюа та Пантагрюель” та Дж.Свіфта „Мандри Гуллівера” (у цьому випадку перебільшено зріст, розміри Гаргантюа та Пантагрюеля, мешканців фантастичної країни Бробдінгнег - фантастично неправдоподібні).

Ось як змальовує Ф. Рабле дитинство Гагргантюа (1) та Пантагрюеля (2).

„А як уже збігло рік і дев'ять місяців, дитятко за порадою лікарів почали вивозити. Для цього Жеан Деньйо змайстрував гарний возик, до якого впрягали волів. То ото в тому возику дитятко всюди й каталось...”

„Я не згадую тут про те, що за кожної трапези він випивав молока з чотирьох тисяч шестисот корів...” (Ф Рабле, переклад А. Перепаді).

Наступний уривок - спогади Гуллівера про перебування у країні велетнів.

„Коли моя нянечка приносила мене до фрейлін, найприкрішим для мене було те, що вони поводилися зі мною без будь-яких церемоній... Вони роздягалися при мені догола й міняли сорочки... Шкіра їхня, коли я дивився на неї...була грубою, нерівною, строкатою, поцяткованою родимками з добру тарілку завбільшки, з яких стирчали волосини, грубіші за нашу шворку. Про інші частини тіла я вже не говоритиму. Так само анітрохи не соромлячись, фрейліни звільнялись при мені від випитого і виливали принаймні по два барила в посудину, яка вміщала понад три тонни” (Дж. Свіфт, переклад Ю. Лісняка).

Гротескними також є образи крихітки Цахеса з однойменного твору Е.Т.А. Гофмана та Квазімодо з роману В. Гюго „Собор Паризької Богоматері”. У їхній зовнішності наче поєднались усі можливі недоліки, відразність зовнішня тут доведена майже до абсурду.

„Ми не будемо й намагатися відтворити в уяві читача чотиригранного носа, цього підковоподібного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бородою, лівого ока, тоді як праве зовсім зникло під величезною бородавкою, кривих, тут і там повиломлюваних зубів, схожих на зубчастий мур фортеці, потріскану губу, на яку звисав, немов бивень слона, зуб, цього роздвоєного підборіддя. Та ще важче відтворити вираз цього обличчя, якусь суміш злоби, здивування і смутку. А тепер уявіть собі, якщо зможете, цей образ” (В. Гюго, переклад А. Дмитрієва).

„Те, що на перший погляд можна було цілком сприйняти за химерно скрючений цурпалок дерева, було не що інше, як потворний малюк якихось дві п'яді на зріст...Голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ніжки, тож весь він був схожий на роздвоєну редьку” (Е.Т.А. Гофман, переклад С. Сакидона).

2. Гротеск - це поєднання протиріч (прекрасного та відразливого, високого та низького, комічного та трагічного, реального та фантастичного тощо), сполучення того, що не може сполучатися за логікою. При цьому відбувається певна деформація, зміна. Як результат - персонаж стає смішним чи страшним, відразливим.

Наприклад, гротеск як засіб створення сатиричного образу використовує Е.Ротердамський, висміюючи хтиву старість. „Один сивину фарбує, другий лисину під перукою ховає, третій вставляє дорогі зуби, можливо, в якоїсь свині позичені, четвертий упадає за дівчиськом і в любовних дурощах, нікчема, силкується навіть молодика переплюнути.

Ще іноді старий шкарбан однією ногою вже в могилі стоїть, а бере собі за дружину (навіть без приданого!) молоде дівчисько, хоча й знає наперед, що її тілом буде втішатися не стільки він, як інші. Такі витівки старих трапляються досить часто і ставляться їм навіть в заслугу.

Але набагато кумеднішою виявляється старе бабисько. Їй вже три чисниці до смерті - страшна, кістлява, немов баба-яга або мрець, а теж заграє з молодиками, лащиться, мов собака, й маніжиться, - одне слово, пропонує себе кожному зустрічному. І нерідко знаходить собі красеня Фаона, який за добрі гроші вдовольняє її. Яких тільки рум'ян вона не вживає! Чим тільки не мазюкається! Ця безсоромна баба з ранку до вечора крутиться коло дзеркала; вищипує волосся не тільки на обличчі; виставляє напоказ свої зморшкуваті та зів'ялі груди; непристойними рухами тіла збуджує у собі згаслу хтивість; часто пиячить; рветься разом з дівчатами в танок; пише любовні цидулки. Усі сміються з неї, як з дурепи, а їй байдуже”(„Похвала Глупоти”, переклад В. Литвинова, Й. Кобова).

Поєднання протиріч - комічного і трагічного - прийом створення гротескного образу Дон Кіхота (роман Сервантеса „Дон Кіхот”). Це, безумець, якому млини вважаються велетнями (комічне) і, водночас, дуже розумна, шляхетна людина, високим ідеалам якої немає місця у сучасному суспільстві (трагічне).

Гротеск як художній засіб сатиричного осміяння суспільних та загальнолюдських недоліків використовує Дж. Свіфт: у „Мандрах Гуллівера” зустрічаємо фантастичних істот - єху та гуїнгмів. Перші - напівтварини-напівлюди (зовні вони скоріше схожі на мавп, а за способом життя - навіть гірші від них, хоча пращурами їх були англійські моряки). Другі - коні, які вміють говорити і значно розумніші за людей.

Багато гротескних персонажів - у творах В. Гюго. Так, Квазімодо („Собор Паризької Богоматері”), Гуімплен („Людина, яка сміється”) поєднують зовнішню відразність з душевною красою, а Феб („Собор Паризької Богоматері”), леді Джозіана („Людина, яка сміється”) - навпаки.

Показовою є характеристика Джозіани: „Великі, надто красномовні очі. Жодних коханців. Цнотливості ні на гріш... Видаватися легковажною і бути недосяжною - верх мистецтва.” „Чудовий жіночий торс і гідри хвіст. Благородний торс, високі груди, що здіймаються рівним биттям владного серця, живий і ясний погляд, чисті, гордовиті риси, а там, під водою, в каламутній хвилі - звідки знати? - ховається, мабуть, надприродне продовження - гнучкий і потворний хвіст дракона. Недосяжна доброчесність, що приховує хибні мрії...” (В. Гюго, переклад Б. Лівшиця). Це прекрасна зовні дівчина з чорною душею й розпусними думками.

Особливим різновидом англійського гротеску є безглузда поезія Е. Ліра.

„В одного чоловіка з Даттона

Голова трохи більша від атома!

Щоб не вмерти з розпуки,

Взяв надяг він перуку

Й ну гасати по вулицях Даттона!

- Цитьте! - просить дідусь. - Он пташина

Із куща виглядає, з ліщини! -

Хтось пита: - Чи мала?

- Та завбільшки з вола!

Мов чотири кущі ця пташина!

Жив собі чоловічок з Берліна,

Що тонкий був, неначе билина,

Поки в тісто попав

І калачиком став

Той худий чоловічок з Берліна”

Переклад О. Мокровольського.

Гротескний образ не статичний, він ніби перебуває у стані незавершеної метаморфози, поєднуючи два тіла в одному.

В. Халізєв зазначає, що гротеск у мистецтві дорівнює парадоксу в логіці. Гротескний образ, як і парадоксальна фігура, суперечить здоровому глузду.

„Гротеск - це не фантастика, що стала реальністю, а реальність, яка маскується під фантастику, і в гротеску важлива зовсім не фантастика як така, а сам момент переходу ймовірно реального в фантастично нереальне, смислова не вмотивованість якого й розкриває естетичну значущість гротеску” [10, с. 106].

Алегорія (від гр. Allos - „інший” і agoreuo - „говорю”) - іносказання, інакомовлення. Вираження абстрактного поняття (хитрість) в конкретному образі (лисиця). Алегорію слід розгадати, розшифрувати. Читаючи алегоричний твір, треба пам'ятати про те, що його образи не можна сприймати буквально, а навпаки, необхідно намагатися зрозуміти, що приховується за кожним з них.

Анакреонтична ода (від імені давньогрецького поета Анакреон(т)а) - оди, які оспівують прості радощі життя, молодість, кохання, вино, інші чуттєві насолоди.

Анафора (грец. anaphora - винесення) - повторення слова, словосполучення на початку вірша.

Ампліфікація (від. лат. Amplіfіcatіon - збільшення) - надлишкова синонімія.

Антитеза (antіthesіs - протилежність) - протиставлення, засноване на антонімах.

Антична література (від лат. antiquus - стародавній) - література стародавньої Греції та Риму з VIII ст. до н.е. (час, коли з'явились перші пам'ятки давньогрецької літератури) до V ст. н.е. (моменту падіння Римської імперії у результаті навали варварських племен).

Арго (франц. argot) - діалект певної соціальної групи (спочатку - мова злодіїв), створений з метою мовного відокремлення. Характеризується спеціальною чи своєрідно засвоєною загальновживаною лексикою.

Арістотель - давньогрецький філософ, учений (384 до н. е. - 322 до н. е.).

Архетип (від гр. archetypes -прототип, модель) - першообраз, поняття, яке було обґрунтоване у працях швейцарського вченого К.Г. Юнга, творця теорії колективного підсвідомого. Юнг довів "присутність" у цій сфері спільних для всіх людей образів, які передаються від покоління до покоління ("генетична пам'ять"). Показовими рисами архетипу є:

- первинність - це найдавніші образи, що лежать в основі всіх інших;

- вічність (архетипи зберігаються постійно, їх неможливо знищити, "забути");

- універсальність, загальність (загальні для всіх людей, незалежно від віку, нації тощо);

- неусвідомленість (належать до сфери підсвідомого);

- абстрактність.

Ателлана (лат. atellana, від назви міста Аtella) - народна італійська комедія імпровізованого характеру, в якій діяли чотири карикатурних персонажі (хвалько, дурень, нерозумний старий та пройдисвіт).

Бароко (італ. Barocco, буквально - чудернацький) - культурний і літературний напрямок у європейських країнах к. XVI - п. XVIII ст. Представники: в Іспанії - П. Кальдерон, Ф. де Кеведо, Л. де Гонгора, в Німеччині - Г.Я. Гріммельсгаузен, А. Гріфіус, у Франції - В. Вуатюр, в Англії - Дж. Донн та ін.

Бахтін Михайло Михайлович (1895-1975) - російський літературознавець, дослідник епосу, роману, карнавальної культури західноєвропейського Середньовіччя тощо.

Бергсон (Bergson) Анрі (1859-1941) - французький філософ, представник інтуїтивізму.

Бєлінський Віссаріон Григорович - (1811-1848), російський літературний критик.

Буало (Boileau) Нікола (1636-1711) - французький поет, автор поетичного трактату „Мистецтво поезії”, теоретик класицизму.

Ваганти - (від лат. vagantes - мандрівні люди), творці латиномовної поезії, розквіт якої припав на західноєвропейське "високе" Середньовіччя (к. XI - п. XIII ст.), коли множились школи, виникали перші університети і склалася перша в історії Європи ситуація надлишку освічених людей. Ваганти - клірики, що не мали постійного приходу, школярі і студенти, які мандрували у пошуках знань і заробітку. Оспівували прості радощі життя (тілесне кохання, випивку тощо), висміювали церкву та її служителів.

Верлібр (фр. Verlіbre - вільний вірш) - „тип поетичного цілого з ритмотворчою основою, отже й одиницею виміру якого є рядок вірша: теоретичними межами верлібру є, з одного боку, тонічний вірш, а з іншого - поезія у прозі” [17, с. 86]. Виник у др. половині ХІХ ст. Став популярним у ХХ столітті. Засновник - американець Волт Вітмен.

Веселовський Олександр Миколайович - (1838-1906), російський літературознавець.

Гегель (Hegel) Георг Вільгельм Фрідріх - (1770-1831), німецький філософ.

Герменевтика - наука про інтерпретацію, наука тлумачення текстів. Мета - зрозуміти генія більше, аніж він сам розумів себе в момент творчості.

Гіпербола (з грец. - перебільшення) - художнє перебільшення.

"Гірка іронія" - іронія з приводу конкретного явища, поєднана з усвідомленням неможливості виправити існуючий стан речей.

Деталь художня (від фр. Detaіl) - дрібна складова одиниця художнього світу.

Детермінанти (від лат. determinans -- той, що визначає) - фактори, обставини, що обумовлюють, визначають певне явище, подію, характер.

Дифірамб (гр. Dithyrambos - хорова пісня на честь богів, переважно Вакха, бога вина та виноробства) - один з жанрів давньогрецької лірики. Спочатку - пісня на святі збирання винограду, пізніше (IV-V ст. до н.е.) - урочиста, хвалебна пісня.

Діалог (гр. Dialogos - бесіда, розмова між двома особами) - розмова, у якій беруть участь дві особи.

Дідро (Dіderot) Дені (1713-84) - французький філософ-просвітник, письменник, засновник і редактор "Енциклопедії, чи Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел".

Експозиція (exposition з лат. - викладення, пояснення) - початок сюжету, обстановка, час дії, умови, у яких сформувався конфлікт. Створює тло, пояснює, чому події будуть розгортатися саме так, а не інакше.

Елегійний двовірш - антична строфа з двох різних віршів, найчастіше гекзаметра і пентаметра. Гекзаметр (від грец. hexametros - шестистопний) - віршований розмір античної епічної поезії: шестистопний дактиль, у якому перші 4 стопи можуть замінятися спондеями (у силабо-тонічних імітаціях гекзаметра - хореями).

Еліпс (іс) (від гр. elleіpsіs - опущення) - фігура зменшення, заснована на пропуску слова, яке легко можна відновити за змістом.

Епітет (від гр. epіtheton, буквально - додане) - образне визначення, яке підкреслює найбільш істотну рису зображуваного. Для епітета характерні переносне значення, оціночний акцент.

Епіфора (epіphora - додавання) - повторення слова чи словосполучення у кінці вірша.

Житіє - опис життя святої людини, християнина.

Ідея (від грец.- те, що є видимим, початок, основа) - це думка, яка лежить в основі твору, розуміння автором зображуваного явища, його оцінка. Ідея емоційно забарвлена. У творі вся система образів, усі художні засоби підкорюються одній меті - вираженню авторської ідеї.

Інтерпретація (лат. іnterpretatіo) - тлумачення, пояснення.

Інтертекстуальність - зв'язок між різними текстами („текст” - у широкому значенні). Інтертекст - текст, у якому присутні зв'язки з іншими текстами.

Кант Іммануїл (1724-1804) - німецький філософ, засновник німецької класичної філософії.

Кеннінг (букв. „позначення”) - „стилістична фігура, постійний перифраз, усталене іменування традиційних образів-понять” [17, с. 247] у творах стародавнього західноєвропейського епосу. Наприклад, „меч - палиця битви”, „море - дорога китів” тощо.

Класицизм (від лат. classіcus - зразковий), стиль і напрям у літературі і мистецтві, що звернулися до античної спадщини як до норми й ідеального зразка. Розмежовують піздньоренесансний класицизм (XV-XVI ст.), власне класицизм (XVII ст.), просвітницький класицизм (XVIII ст.), веймарський класицизм (у творчості Й.В Гете та Ф. Шиллера). Переважно, коли говорять про класицизм, мають на увазі саме французький класицизм XVII ст. (творчість Ж.Б. Мольєра, П. Корнеля, Ж. Расіна, Ж. Лафонтена та ін.).

Композиція (від лат. composіtіo - складання, з'єднання) - організація художнього твору, співвідношення та взаємозв'язок усіх його складових. Розмежовують поняття внутрішньої та зовнішньої композиції. Аналіз специфіки композиції передбачає розгляд організації сюжету, позасюжетних елементів, персонажів, деталей тощо.

Конфлікт (від лат. conflictus - зіткнення) - боротьба, протистояння персонажів, інтересів, ідей у творі. Характер конфлікту визначає зміст, композицію, усю образну систему твору. Виділяють різні типи конфліктів: соціальний, внутрішній (психологічний), філософський тощо.

Кульмінація (від culmen - з лат. вершина) - момент найвищої напруги у розвитку сюжету. Вирішальне зіткнення сил.

Куртуазна література (від англ. courtly love; франц. amour courtoіs від courtoіs - чемний, лицарський) - придворно-лицарський напрямок у середньовічній літературі (к. XI-XIV ст.): куртуазна лірика, творцями якої були у Провансі трубадури, на півночі Франції - трувери, у Німеччині - міннезінгери та лицарський роман.

„Лейкісти” - представники „озерної школи” («The lake school of poets»). Це ідейна співдружність англійських поетів В. Вордсворта, С.Т. Колріджа та Р. Сауті, які проживали на території північно-західної Великобританії, де було багато озер. Школа сформувалась в кін. XVIII - поч. XIX ст. і була вираженням романтичного протесту проти просвітницького раціоналізму.

Лейтмотив (від нім. Leіtmotіv; термін був введений музикознавцями, дослідниками творчості Р.Вагнера) - основний, провідний, повторюваний у творчості одного чи кількох письменників (представників одного літературного напрямку) мотив.

Літературний напрям, течія, школа - історично сформовані в ході розвитку літературного процесу художні єдності, спільноти.

Літературознавчі школи - групи, у які умовно об`єднують дослідників літератури із спільними поглядами, однаковими підходами до аналізу творів (методологією).

Метафора (від грец. - "перенесення") - троп, заснований на перенесенні якостей, властивостей одного явища, предмета, істоти на інше, подібне до нього. „Побутує тлумачення метафори як скороченого порівняння..., проте смислова структура в метафорі вибудовується дещо інакше: обидва плани виступають у злитті, а не в тій якісній відмінності, якою характеризується порівняння (на цій принциповій різниці наголошував ще Митрофан Довгалевський) [17, с. 324].

Метонімія (від гр. metonymіa - "перейменування") - троп, заснований на тому, що один предмет, явище тощо називається замість іншого, пов'язаного з ним. Метонімія, заснована на кількісному співвідношенні, називається синекдохою.

Мім (від гр. mimos - наслідування) - малий комічний жанр античної літератури, імпровізовані сценки побутового, часто непристойного характеру, основними дійовими особами яких були раб, селянин, гетера [18, с.542].

Міф (від гр. Mithos - слово, розповідь, переказ) - оповідь, в якій у вигляді конкретно-чуттєвих персоніфікацій і одухотворених істот постає узагальнено відображена первісною свідомістю дійсність.

Міфологема - повторюваний у різних творах міфологічний мотив.

Модернізм (від франц. moderne -- сучасний) - комплекс художніх тенденцій, що затвердилися у вигляді нових форм творчості к. XIX - XX ст. Модерністські напрямки: символізм, імпресіонізм, сюрреалізм тощо. Модерністи виступають проти „застарілого”, традиційного мистецтва, наголошують на необхідності його оновлення, експеримент. Представники: Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка, Ж.П. Сартр, А. Камю та ін.

Монолог ( від гр. Monos - один, logos - слова) - промова однієї особи.

Образ - це загальна категорія (поняття) художньої творчості, форма відображення, тлумачення, освоєння життя шляхом створення естетично впливових об'єктів. Існують різні образи: образ людини (персонаж) - образ Джен Ейр, образ-колектив (народу), образ природи чи міста (пейзаж природний, урбаністичний), образ речі (образ будинку Домбі), образ автора (ліричний герой), образ-емоція (ліричний мотив суму), образ світу тощо. Будь-який твір - це система образів.

Панегірик (від грец. panegyrіkos logos - похвальна публічна промова) - хвалебна промова, виникає ще за часів античності. Псевдопанегірик оспівує та звеличує явище, предмет, особистість, які цього не варті, сатиричний жанр.

Парадокс (від грец. paradoxos - несподіваний, дивний):

1) несподіване, незвичне твердження чи міркування, висновок.

2) в логіці - протиріччя, отримане в результаті формально правильного міркування, що призводить до взаємно суперечливих висновків.

Пасторальний роман (від франц. pastorale, від лат. pastoralіs - пастуший) - особливий тип роману, пов'язаний із пасторальною традицією у західноєвропейській літературі, започаткованою ще античністю. Виникає в літературі Відродження, змальовує ідеалізоване життя пастухів та пастушок („умовні маски, почеплені на придворну знать” [8, с. 402] на лоні прекрасної природи. „Ці твори були популярні серед аристократів, оскільки відбивали їхнє розчарування навколишньою дійсністю і відтворювали ідеальні утопічні країни, де на лоні гармонійної природи пастухи та пастушки вели делікатні бесіди, переживали витончені почуття тощо[17, с. 402]”.

Пафос (від грец. pathos - "страждання", "пристрасть", "почуття") - та пристрасть, те сильне почуття, настрій, якими "сповнений" твір і які передаються читачу, хвилюють його, примушуючи переживати відповідні емоції. Пафос виражає ставлення автора до предмета зображення. Сучасні дослідники часто уникають використовувати термін „пафос”, вживаючи інші терміни та поняття (наприклад, „авторська емоційність” - В. Халізєв).

Пейзаж (від фр. Paysage від Pays - країна, місцевість) - зображення незамкненого простору. У творі може виконувати такі функції: вказувати на місце дії, мотивувати сюжет („робінзонада”, роман-подорож), створювати національний колорит, бути засобом психологізму.

Перекладознавство (мистецтво перекладу) - осмислює закономірності художнього перекладу, складові частини перекладацької майстерності, проблеми адекватності перекладу, його відповідність оригіналу.

Піндар (бл. 518-442 або 438 до н. е.) - давньогрецький поет.

Платон - давньогрецький філософ, учень Сократа (428 чи 427 до н. е. -- 348 чи 347).

Постмодернізм (post - „після”, те, що після модернізму) - спільна назва художніх тенденцій, що особливо чітко визначилися в 1960-і роки ХХ ст. і характеризуються радикальним переглядом позицій модернізму. Розвивається й у сучасному мистецтві. Представники: Х. Кортасар, Дж. Фаулз, У. Еко, Ж.Ріве, Дж. Барнс та ін.

„Потік свідомості” - скрупульозне фіксування хаотичного плину людської думки у художньому творі [17, с. 342]. Представники: Дж. Джойс, М. Пруст, Н. Саррот, К. Сімон.

Проблема (від грец. problema - завдання, складність) - питання, яке піднімається у творі (у зв'язку з тим, що зображується, тобто темою). Проблематика, "проблемне поле" (сукупність проблем, питань у творі) може бути різноманітною: морально-етична, соціальна, філософська тощо.

Пролог (prologos - передмова) - складова твору, у якій автор знайомить читача з подіями, які відбувалися задовго до того, як почали відбуваються основні події. Створює певний настрій. Готує до того, про що буде відбуватися у творі.

Просвітництво - інтелектуально-філософський напрям у країнах Західної Європи XVIII ст. Його представники - просвітники.

Реалізм (від пізньолат. Realis - речовинний) - „складна естетична категорія, застосована до понять тип творчості, напрям, метод, стиль. У найширшому розумінні вона означає прагнення до максимально всеохоплюючого відбиття в мистецтві навколишнього світу та людини на основі пізнання закономірностей їх взаємин.” Асоціюється з поняттями „правдоподібність”, „достовірність” тощо [17, с. 467]. Літературознавці розмежовують "ренесансний реалізм", "просвітницький реалізм", "класичний реалізм" (2 п. XIX ст.), магічний реалізм (XX ст.). Переважно під реалізмом розуміють літературний напрямок 2 п. XIX ст. Представники: Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, Ч. Діккенс, В.М. Теккерей, Е.Гаскелл, сестри Бронте, Джордж Еліот та ін.

Ремарки (від фр. Remarque - помітка, примітка) - авторські коментарі, пояснення у драматичному творі щодо часу та місця дії, поведінки чи зовнішнього вигляду дійових осіб тощо.

Ренесанс, Відродження (франц. Renaissance - Відродження, от renaitre - відроджуватися), культурна доба в історії західноєвропейських країн, яка приходить на зміну Середньовіччю. В Італії - з XIV по XVI ст. включно, у Англії, Франції, Німеччині, Іспанії - 2 п. XV - п. XVII ст. В цей час „відроджуються” ідеали античності та цінність людської особистості. Діячі Відродження - гуманісти (від лат. humanus --людяний): в Італії - Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, в Німеччині - С. Брант, Г. Сакс, Еразм Ротердамський, У. фон Гуттен, у Франції - Ф. Рабле, П. Ронсар, Ж. дю Белле, в Англії - К. Марло, В.Шекспір, Б. Джонсон, Е. Спенсер, в Іспанії - М. де Сервантес, Л. де Вега та ін.

Ретардація (від лат. Retardation - запізнююсь) - затримка розвитку сюжету (за рахунок включення авторських відступів, пейзажів, повторів, типових місць тощо).

Рід літературний - група літературних творів, виділена за певними ознаками у їх єдності (предмет зображення, відношення до нього мовної структури, способи організації художнього часу та простору) [16, Т. 6, с. 320].

Рима - співзвучність закінчень віршів.

Ритм (від гр. Rhythmos - стрункість, домірність, від rheo - течу) - „конкретне, реальне поєднання, чергування частин, цілого, комбінація певних елементів у часі та просторі. Складові частини ритму, його „матеріал” називають ритмічними фігурами, ритмоструктурами, долями, ритмічними малюнками” [17, с. 476].

Риторичне питання (від гр. Rhetos - оратор) - питання, яке не вимагає відповіді, часто подається у формі ствердження.

Романтизм (франц. romantіsme) - ідейний і художній напрям у європейській і американській духовній культурі 1 п. XIX ст. Представники: у німецькій літературі - Л. Тік, Новаліс, брати Шлегелі, Е.Т.А. Гофман, в англійській - С.Т. Колрідж, Р. Сауті, Дж. Байрон, П.Б. Шеллі, у французькій - В. Гюго, Ж. де Сталь, Жорж Санд, А. де Мюссе, американській - В. Ірвінг, Ф. Купер, Е.А. По, Н. Готорн, Г.Мелвілл та ін.

Романтична іронія - іронія, що притаманна творчості романтиків. Теорію запровадив Ф. Шлегель. Романтична іронія підкреслює відносність, майже ілюзорність будь-яких обмежених за сенсом і значенням проявів життя - побутова, станова обмеженість тощо. Життя не знає для своїх вільних сил будь-яких перешкод, висміюючи всіх, хто намагається надати йому постійних камерних форм. Однак, романтична іронія поступово дещо змінюється: якщо спочатку це іронія вільної стихії, то згодом - сарказм необхідності (автор та його герої змушені підкоритися сірості життя. „Іронія в творах романтиків зумовлювала свідому свободу в грі і синтезі протилежностей: трагічного і комічного, поезії і прози, художності і критики, реального і фантастичного, розумного і алогічного” [16, Т. 3, с. 180].

Саги - (від давн.-сканд. Saga - історія, переказ) - середньовічні прозаїчні твори з віршованими вставками (у найбільш ліричних та драматичних місцях). Виникли в Ісландії впродовж ХІ-ХІІ ст., спочатку існували в усній формі, потім були записані. Розповідали про подвиги, далекі мандри, пригоди героїв.

Сапфічна ода (від імені давньогрецької поетеси Са(п)фо) - ода, в якій переважають любовні мотиви.

Сатура („суміш”, „мішанина”) - натуралістичний жанр давньоримської літератури, який показує повсякденне життя звичайних людей, „низьку реальність” [23, с.102].

Сентименталізм (від франц. sentіment - почуття), напрям у європейській і американській літературі і мистецтві 2 п. XVIII - п. XIX ст. Відштовхуючись від просвітницького раціоналізму, оголосив домінантою „людської природи” не розум, а почуття. Представники: Л. Стерн, О. Голдсміт, Р. Бернс, Ж.Ж. Руссо, представники руху „Буря та натиск” (штюрмери) у Німеччині.

Середньовіччя - культурна доба, яка приходить на зміну античності, хронологічні межі - з III-IV ст. н.е. до XIV ст. в Італії, до XVI ст. у більшості інших західноєвропейських країн.

Символістська концепція іронії - символісти сприйняли концепцію романтичної іронії, акцентувавши в ній момент, пов'язаний із гіпертрофією чистої гри у мистецтві, наслідком чого часто була втрата межі між добром і злом, істиною та ілюзією, свободою і необхідністю тощо [16, Т. 3, с. 181].

Сократ - давньогрецький філософ (бл. 470-399 до н. е.).

Сонет (італ. sonetto, від sonare - звучати) - строфічна форма з двох чотиривіршів та двох тривіршів. Вважають, що форма сонета була винайдена ще за часів Середньовіччя, трубадурами. А так званий класичний сонет (два чотиривірші і два тривірші із системою рим авва aва ccd ede чи авав авав ccd eed ) виник в Італії за доби Відродження (особливо значним є внесок Ф. Петрарки). В Англії сонет ввів Валет, а популярнім зробив Ф. Сідні (три чотиривірші і заключний двовірш, порядок рим авав cdcd efef gg). Саме цю систему використовував і В. Шекспір.

Соті (від фр. Sotie від sot - дурень) - середньовічна комічна вистава карнавального типу, дійові особи якої вдавали „дурнів”: відповідно вдягались, обирали собі „Принца Дурнів” („Дурну матір”), срамословили, глумились над знатними і поважними людьми, служителями церкви. Соті притаманний алегоричний характер.

Строфа - (від грец. strophe - зворот) - група віршів, які об'єднані за змістом, римою, інтонацією.

Стопа - повторюване поєднання сильного та слабого місць у віршованому метрі, яке є одиницею довжини вірша.

Сюжет (від фр. Sujet - предмет) - хід подій, що складається переважно з дій персонажів у творі.

Текст (від лат. textus - "тканина, сплетення") - письмова чи друкована фіксація мовного повідомлення, виражений і закріплений у письмовій чи друкованій формі художній твір.

Автор (від лат. au(c)tor - винуватець, засновник) - одне з ключових понять літературознавства, творець художнього твору.

Текстологія - наука, що займається вивченням стародавніх текстів. Вивчає історію тексту і його варіантів, джерел, датує текст, визначає авторство тощо.

Тема (від грец. - те, що покладено в основу) - це сутність твору, те що стало предметом відображення у творі. Це явище, процес, які привернули увагу письменника і були відображені ним у творі (війна, любов, життя окремої родини тощо). Тема відповідає на запитання "що?" У творі, у більшості випадків, кілька тем (сукупність тем - тематика, тематичний комплекс).

Томашевський Борис Вікторович (1890-1957) - російський літературознавець, текстолог.

Тотем - тварина чи рослина, що сприймалась як об'єкт релігійного культу, родоначальник та охоронець племені.

Трагедія року - трагедія, сюжет якої побудований на основі фатальної зумовленості долі героя - жертви жорстокого Року, волі богів (напр., „Цар Едіп” Софокла).

Тропи (грец. tropos - оберт) - слова чи словесні вирази, що вживаються не у прямому, а у переносному значенні. Це словесні образи. Використання тропів робить мову більш виразною (експресивною), яскравою. Що вважати тропом - питання дискусійне. Серед теоретиків літератури немає єдності. Усі визнають як тропи метафору і метонімію. Інші різновиди тропів (наприклад, епітет, порівняння, синекдоха, перифраз, уособлення тощо) ставляться під сумнів.

Трансформація (від лат.transformatio -- перетворення) - зміна, перетворення виду, форми, істотних властивостей чого-небудь.

Трубадури (від франц. troubadour, від прованс. trobador, від trobar - знаходити, складати вірші) - перші професійні поети Середньовіччя (Прованс, XI-XIII ст.). Більшість їх творів присвячені оспівуванню Прекрасної Дами, образ якої ідеалізовано („земна Мадонна”), кохання до неї переважно платонічне, межує з майже релігійнім обожненням.

Утопія (u -знак заперечення, topos -місце) - „місце, якого не існує”, твір, у якому автор зображує ідеальне суспільство.

Фабліо (від франц. fablіau - баєчка) - у французькій середньовічній літературі XII-XIV ст. коротка комічна оповідь у віршах. У фабліо відображався світогляд міського населення, зображувалось його повсякденне життя, дещо грубуватий гумор поєднується з моральним повчанням. Висміюються розбещені й корисливі ченці, чванливі лицарі, простуваті селяни, невірні чоловіки та дружини. „За сюжетом та ідейним спрямуванням фабліо близькі до фарсу. Пізніше з фабліо розвинулася ренесансна новела. Сюжети фабліо використовували Дж. Боккаччо, Ф. Рабле, Ж. де Лафонтен та ін. Жанр фабліо був поширений і в інших країнах під ін. Назвами (в Італії - фацеції, в Німеччині - шванки, в Польщі - жарти тощо)” [17, с. 586].

Фантастика (від грец. phantastіke - мистецтво уявляти) - форма відображення світу, коли на основі реальних уявлень створюється логічно несумісна з ними („надприродна”, „чудесна”) картина Всесвіту. Поширена у фольклорі, літературі (особливо у казках, утопії, науковій фантастиці та фентезі тощо). Фантастика є художнім засобом відображення авторського світогляду (твори Е.Т.А. Гофмана), може виконувати функції алегорії, соціальної критики (Дж. Свіфт „Мандри Гуллівера”) тощо.

Фарс (від фр. Farce - начинка) - середньовічний вид народного театру. Риси: - вірогідність зображуваного (ніякої фантастики, сюжети взяті безпосередньо із буденного життя звичайних городян); - комічне має знижений характер (брутальності, непристойності, навіть грубість та банальність тощо); - „обігравання в словах, рухах, діях людського тіла” [35, с. 198], персонажа б'ють, він ховається у незручних місцях, давиться їжею, захлинається вином, йому відривають якісь частини тіла (вуха, ніс тощо); - позбавлений моралізаторства та дидактизму; - обмежене коло позачасових, типових ситуацій, навколо яких розвивається дія (подружня зрада, подружні сварки, залицяння до чужої дружини, удавана хвороба, обманутий пройда тощо); - характери-типи (в цьому фарс близький комедії масок) такі як, наприклад, „сварлива дружина”, „чоловік-рогоносець”, „розпусний монах”, „хитрий пройда”, „псевдолікар” та ін. Слід розрізняти „фарс” як драматичний жанр, що виникає та поширюється в епоху Середньовіччя, та фарсові елементи. Останні зустрічаємо вже у комедіях Арістофана („фалічний гумор”), класицистичній комедії XVII ст. (наприклад у творах Ж.-Б. Мольєра) тощо.

Фольклор (від англ. folklore) - народна творчість, художня колективна творча діяльність народу, яка відображає його світосприйняття, ідеали. „Література виросла з фольклору, увібрала у себе багато його рис, що склалися в народнопоетичній творчості...” [17, с. 598]. Головна відмінність літератури від фольклору - авторство та письмова форма існування. Взаємозв'язки та взаємовплив фольклору і літератури - питання досить складне; багато мотивів, сюжетів, образів тощо переходять із літератури у фольклор і, навпаки, часто авторські тексти (пісні, вірші тощо) розповсюджуються у народі і сприймаються як фольклорні.

Фольклористика - наука, що вивчає твори усної народної творчості (казки, легенди, народні пісні тощо).

Шеллінг (Schelling) Фрідріх Вільгельм - (1775-1854), німецький філософ.

Шопенгауер (Schopenhauer) Артур (1788-1860) - німецький філософ-ірраціоналіст.

Завдання для модульного контролю

ПеРШИЙ МОДУЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ

1. Дати визначення, характеристику.

· Специфіка літератури як виду мистецтва.

· Поняття мотиву.

· Поняття архітектоніки.

· Поняття композиції.

· Поняття сюжету та фабули.

· Елементи сюжету та позасюжетні елементи.

· Поняття конфлікту, типи конфліктів.

· Жанр роману, типологія роману.

· Жанр новели.

· Жанр поеми.

· Жанр балади.

· Авторська емоційність (пафос), її види.

· Персонаж, типи персонажів.

· Жанр комедії, типи комедій.

· Жанр трагедії.

· Жанр драми.

· Поняття хронотопу. Типи художнього простору. Типи художнього часу.

· Тема, проблема, ідея художнього твору.

· Ліричний герой і ліричні відступи.

· „Позародові феномени”.

· Епос (загальна характеристика, специфічні риси).

· Драма як літературний рід.

· Лірика як літературний рід.

· Форма і зміст художнього твору.

· Поняття поетики.

· Поняття художнього світу.

· Поняття психологізму, прийоми психологізму.

Тести на знання теорії літератури.

Приклад тестового завдання:

* Поняття хронотопу ввів:

а) О. Веселовський;

б) Р. Барт;

в) М. Бахтін.

Балада - жанр:

а) ліричний;

б) ліро-епічний;

в) епічний.

ДРУГИЙ МОДУЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ

1. Дати визначення, характеристику

· Поняття гротеску.

· Поняття іронії.

· Поняття сатири та гумору.

· Поняття пародії. Бурлеск та травестія.

· Стопа, види стоп.

· Строфа, види строф.

· Поняття інтертексту. Типи інтертекстуальних зв'язків.

· Рима, види рим.

· Поняття архетипу, традиційних сюжетів і образів.

· Метафора, її види.

· Метонімія, її види.

· Епітет.

· Системи віршування.

· Поняття алегорії та символу.

· Порівняння, види порівнянь.

· Міфологічна школа.

· Міграційна школа.

· Формальна школа.

· Психологічна школа.

· Строфічні форми.

2. Визначте вид тропу, поетичної фігури, рими, розміру у запропонованих викладачем текстах (практичне завдання).

3. Тести на знання теорії літератури.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ

1. Мистецтво як особлива форма суспільної свідомості.

2. Література як особливий вид мистецтва.

3. Образ як основна категорія художньої творчості.

4. Літературознавство та суміжні з ним дисципліни. Розділи літературознавства.

5. Поняття поетики.

6. Поняття художнього тексту, художнього твору.

7. Заголовок художнього твору. Типи заголовків.

8. „Світ художнього твору”. Автор і читач.

9. Категорії змісту та форми художнього твору.

10. Тема художнього твору. Тематика універсальна та конкретно-історична.

11. Мотив. Види мотивів.

12. Проблематика художнього твору та її види.

13. Ідея художнього твору.

14. Види пафосу („авторської емоційності”).

15. Конфлікт. Типи конфліктів.

16. Сюжет та фабула.

17. Елементи сюжету.

18. Види сюжетів.

19. Поняття архітектоніки та композиції.

20. Специфіка художнього часу та простору.

21. Специфіка художньої мови. Лексичні зображальні засоби.

22. Тропи, їх характеристика.

23. Фігури, їх характеристика.

24. Поняття ритму. Системи віршування.

25. Рима. Види рим. Верлібр та „білий вірш”.

26. Види строф. Строфічні форми.

27. Літературний напрямок, течія, школа.

28. Закономірності розвитку літературного процесу.

29. Основні літературні школи.

30. Основні методи літературознавчого аналізу.

31. Поняття архетипу та традиційного („вічного”) образу.

32. Інтертекст та інтертекстуальність.

33. Зв'язки літератури і міфу.

34. Арістотель, Г.В.Ф. Гегель, В.Г. Бєлінський про літературні роди. Теорія О. Веселовського.

35. Специфіка епосу як літературного роду.

36. Специфіка драми як літературного роду

37. Специфіка лірики як літературного роду. Лірична проза. Ліричні відступи та ліричний герой.

38. Форми та типи оповіді. Образ оповідача у творі.

39. Роман та епопея як епічні жанри. Питання типології роману.

40. Драматичні жанри: комедія (типи комедій), драма (типи драм), трагедія тощо.

41. Канонічні та неканонічні жанри. Питання жанрової дефініції

42. Ліричні жанри.

43. Малі та середній (повість) епічні жанри.

44. Ліро-епічні жанри. „Позародові феномени”

45. Персонаж: питання термінології, джерела виникнення. Типи персонажів.

46. Засоби розкриття характеру персонажа. Поняття психологізму.

47. Основні „ступені” аналізу композиції художнього твору.

48. Комічне як естетична категорія. Форми комічного.

49. Прийоми комічного.

50. Поняття стилю.

НА ТА ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИКОНАННЯ ДО СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

„РОДИ ТА ЖАНРИ”.

1. Випишіть по одному-два приклади ліричних відступів з таких творів: „Втрачений рай” Дж. Мільтона, „Паломництво Чайльд Гарольда” Дж. Байрона або „Дон Жуан” Дж. Байрона, „Аластор, або Дух самотності” П.Б. Шеллі, „Повстання Ісламу” П.Б. Шеллі, „Гіперон” Дж. Кітса.

2. Виписати окремо у індивідуальні словники літературознавчих та загальнонаукових термінів ключові поняття та підготуватися до термінологічного диктанту. Вимоги до оформлення словника та орієнтовний список ключових термінів див. нижче.

3. Розкрийте специфіку епічного, ліричного, драматичного, ліро-епічного твору на прикладі конкретного тексту із списку рекомендованих або самостійно обраних для аналізу: будь які трагедії чи комедії В.Шекспіра, „Паломництво Чайльд Гарольда”, лірика Дж. Байрона, Р. Бернса, В. Вордсворта, „Корсар”, „Лара” Дж. Г. Байрона, „Прометей звільнений”, „Ченчі” П.Б. Шеллі, „Айвенго”, „Квентін Форвард” В.Скотта, „Почуття і чутливість” Дж. Остен, „Джейн Ейр” Ш. Бронте, „Портрет Доріана Грея” О. Вайлда, „Старий та море” Е. Хемінгуея, новели О? Генрі, „Пригоди Олівера Твіста” Ч. Діккенса, „Пігмаліон” Б.Шоу, „Мартен Іден” Дж. Лондона тощо.

4. Розкрийте особливості жанрів відповідних творів.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИКОНАННЯ ДО СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ „ПЕРСОНАЖ, ЗАСОБИ РОЗКРИТТЯ ЙОГО ХАРАКТЕРУ”.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ.

1. Випишіть по 3 приклади різних прийомів психологізму з таких творів: „Сентиментальна подорож” Л.Стерна, „Історія Тома Джонса, знайди”, „Історія Джозефа Ендруса та його друга Абраама Адамса” Г.Філдінга, „Роб Рой” В. Скотта, „Гордість та упередження” Дж. Остен, „Франкенштейн, або Сучасний Прометей” М. Шеллі, „Пригоди Олівера Твіста”, „Домбі і син”, „Життя Девіда Коперфілда” Ч. Діккенса, „Ярмарок марнославства” В.М. Теккерея, „Джейн Ейр” Ш. Бронте, „Портрет Доріана Грея” О. Вайлда, „Власник” Дж. Голсуорсі, „Театр” С. Моема, „Гарі Поттер та філософський камінь” Дж. Роллінг.

2. Виписати окремо у індивідуальні словники літературознавчих та загальнонаукових термінів ключові поняття та підготуватися до термінологічного диктанту. Вимоги до оформлення словника та орієнтовний список ключових термінів див. нижче.

3. Визначте тип та прийоми психологізму:

„Він був самозакоханий, як дівчина, і, мабуть, його хвороблива несміливість була одним із наслідків надмірного самолюбства. Якщо міс Ребека зуміє спіймати його, та ще й тільки-но вступивши в життя, то вона - особа з неабияким хистом.

Уже перший крок засвідчив її велику вправність. Називаючи Джозефа вродливим, вона знала, що Емілія скаже про це матері, а та, мабуть, Джозефу або принаймні буде потішена таким компліментом її синові. Кожну матір таке потішить. Скажіть Сікораксі, що її син Калібан вродливий, мов Аполлон, і вона зрадіє, хоч сама хитра відьма й знає ціну таким словам. Та й Джозеф міг почути цей комплімент, бо ж Ребека говорила досить голосно; і він таки справді почув його, а що сам у душі вважав себе за красеня, то аж затремтів увесь з радості від такої похвали”.

(В.М. Теккерей, переклад О. Сенюк.)

„Під час таких мандрівок я не міг не чудуватися (хоча, здавалося, знаючи його багатий внутрішній світ, мав би цього чекати) винятковим аналітичним здібностям Дюпена. До того ж він мав вигляд людини, яка нестримно віддається своїй пристрасті і, коли не від розгадки, то принаймні від самого розгадування отримує велику насолоду,-- Дюпен цього й не заперечував. Хвалькувато всміхаючись, він казав мені стишеним голосом, що в душі кожної людини знає віконечко, проз яке може бачити, що в кого на серці, й часто супроводив це твердження прямими доказами обізнаності з моїми справами, що мене дуже бентежило. В такі хвилини він ставав холодним і ніби чужим, очі робились безвиразні, а його звичайний густий тенор обертався на дискант і міг би дратувати, коли б не розважність і ясність його мови. Спостерігаючи його в цьому стані, я подумки поринав у давню філософію двоєдиності душі й розважав себе тим, що уявляв собі двох Дюпенів - творця та нищителя”.

(Е. По, переклад М. Сарницького)

„Рисове поле під Верчеллі повите кремовим літнім мревом. Обвислі криси капелюшка затінюють її силуваний усміх. Тіні миготять на силувано усміхненому обличчі, опеченому гарячим кремовим світлом, сірувато-сизі тіні попід вилицями, пасма жовткової жовтизни на вологому чолі, прогіркло жовчний гумор криється за легким прижмуром очей.

Квітка, що вона дала моїй доньці. Благенький дарунок, благенька дарувальниця, благеньке синьожильне дитя.

Падуя далеко за морем. Мовчазний середній вік, ніч, морок історії сплять під місяцем на Piazza delle Erbe. Місто спить. З підворіть темних вулиць очі повій виловлюють блудолюбів. Cinque servizi per cinque franchi. Темна хвиля чуття, ще, і ще, і ще”.

(Дж. Джойс, переклад Р. Доценка).

„Увесь вечір я почував себе незмірно щасливим. Коли ми сиділи у вітальні, мене вразили близькі стосунки Мюрієл з її матір'ю. Це так гарно. Вони знають вади одна одної, особливо вади, що стосуються товариської розмови, і докоряють за них поглядами. Місіс Федер невпинно стежить за Мюрієл, коли та починає говорити про свої літературні уподобання, а Мюрієл пильно дивиться на матір, коли вона стає надміру багатослівна. Хоч вони інколи й сперечаються, але між ними не може бути серйозної сварки, бо вони - мати і донька. Страшне і прегарне видовище. Та часом буває, коли я сиджу ними заворожений, мені хочеться, щоб містер Федер частіше встрявав до розмови. Часом я потребую його слова. Іноді, коли я переступаю поріг їхнього помешкання, мені здається, що я заходжу в неохайний світський жіночий монастир на дві особи. А коли я виходжу, мені здається, що М. та її мати напхали мені кишені пляшечками й слоїками з губною помадою, рум'янами, сітками на волосся, дезодораторами тощо. Я надзвичайно їм удячний, але не знаю, що робити з їхніми невидимими подарунками”.

(Дж. Д. Селінджер, переклад О. Тереха)

„Я починав любити Нью-Йорк, загадкову, збудливу жвавість його вечорів, безнастанне мигтіння людей та машин, яке так тішить допитливе око. Мені подобалося прогулюватися по П'ятій авеню, видивлятися в натовпі жінок з романтичною зовнішністю й уявляти собі, як за кілька хвилин я ввійду в життя тієї чи тієї з них і ніхто про це не дізнається і не осудить мене. Іноді я подумки супроводжував їх додому, до наріжного будинку якогось таємничого завулку, і, перше ніж зникнути в теплій темряві за дверима, вони озирались і усміхались мені у відповідь на мою усмішку. А часом у сутінках того сповненого чарів міста мене раптом огортала туга самотності, яку я вгадував і в інших - в бідних молодих клерках, що тинялися від вітрини до вітрини, аби якось згаяти час до самотньої вечері в ресторанчику, - в молодих клерках, що тут, у цих присмерках, марнували найкращі хвилини вечора й життя.

I пізніше, о восьмій, коли темними Сороковими вулицями до району театрів сунули гуркотливим потоком у п'ять рядів таксомотори, туга знову стискала мені серце. Під час зупинок перед світлофорами невиразні тіні в машинах схилялись одна до одної, і до мене долинали дзвінкі голоси і сміх у відповідь на жарт, якого я не почув, і вогники сигарет стрибали в незрозумілих мені жестах. I я уявляв собі, що теж поспішаю кудись туди, де панує радість, і, поділяючи веселе збудження цих людей, я зичив їм щастя”.

(Ф.С. Фіцджеральд, переклад М. Пінчевського).

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ ДО СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ „ПЕРСОНАЖ, ЗАСОБИ РОЗКРИТТЯ ЙОГО ХАРАКТЕРУ”.

1. Охарактеризуйте епічного чи драматичного персонажа за схемою:

- ім'я (показове чи ні);

- персонаж головний, другорядний чи епізодичний / статичний чи динамічний / діяч чи ідеолог (враховуючи, що характеристики певних типів можуть поєднуватися в одному образі);

- типові (якого типу) та індивідуалізовані риси;

- виписати та прокоментувати портрет (динамічний чи статичний, які риси виділені, прийоми уподібнення речам, анімалізації, виражає внутрішній світ чи контрастує з ним, лейтмотивні деталі тощо);

- виписати та прокоментувати побут (житло, їжа, речі, що оточують персонажа тощо);

- експозиція персонажа ( інформація про його родину, минуле, обставини, у яких сформувався його характер, книги, що він читає тощо);

- поведінка (вчинки і мотивація);

- мова (багата чи примітивна, наявність у мові професіоналізмів, жаргонізмів тощо);

- тип психологізму, прийоми зображення внутрішнього світу персонажа;

- ставлення до нього інших персонажів, автора (авторська характеристика).

ВИСНОВОК:

- яким є зображуваний характер;

- за допомогою яких художніх засобів його створено (пейзажна характеристика, портретна характеристика, деталі побуту, мова персонажа, пряма авторська характеристика, самохарактеристика - листи, щоденники тощо);

- яке його місце та призначення у творі.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! Шляхи аналізу персонажів драматичного та епічного творів дещо відрізняються. Так, авторські характеристики драматичних героїв зазвичай вводяться в афішку (список дійових осіб) чи в ремарки. Особливу увагу слід звернути також на атестацію драматичного персонажа іншими героями та його мову. Побут у драмі рідко буває показовим, а уявлення про зовнішність персонажа може скластись лише з характеристик його оточення.

Для характеристики запропоновані такі персонажі: Гамлет („Гамлет” В. Шекспіра), Чайльд Гарольд („Паломництво Чайльд Гарольда” Дж. Байрона), Конрад („Корсар” Дж. Байрона), Джен Ейр, м-р Рочестер („Джен Ейр” Ш. Бронте), Доріан Грей („Портрет Доріана Грея” О. Вайлда), старий („Старий та море” Е. Хемінгуея), Олівер Твіст („Пригоди Олівера Твіста” Ч. Діккенс). Домбі та Каркер („Домбі та син” Ч. Діккенса), Мартен Іден („Мартен Іден” Джека Лондона), Еліза („Пігмаліон” Б. Шоу), а також будь-які персонажі з творів англійських та американських письменників за вибором студента.

ЗРАЗОК

Характеристика Холдена Колтрена (Дж. Д. Селінджер „Над прірвою у житах”)

1. Ім'я (показове чи ні). Ім'я показове. З англ. „to hold” - тримати, утримувати. Холден неодноразово згадує слова із твору Р. Бернса „Якщо ти ловив когось вечором у житах...”; хлопець мріє врятувати дітей від прірви дорослості, у яку сам майже зірвався. Він розповідає про свої погляди сестрі: „Розумієш, я собі уявляв, як маленькі діти грають вечором у великому полі. Тисячі малих і навколо - ні душі, ні одного дорослого, окрім мене. А я стою над самою прірвою. І моя справа - ловити малечу, щоб вони не зірвалися у прірву. Розумієш, вони грають і не бачать, куди біжать, а я тут, я ловлю їх, утримую, щоб не впали. Оце і вся моя робота. Стерегти малих над прірвою у житах”. Це єдине, що по-справжньому хоче робити Холден.

2. Тип персонажа (головний, другорядний чи епізодичний / статичний чи динамічний / діяч чи ідеолог (враховуючи, що характеристики певних типів можуть поєднуватися в одному образі). Це персонаж головний, динамічний (оскільки його погляди та настрої певним чином змінюються протягом твору), діяч та ідеолог одночасно.

...