Вступ до літературознавства

3. Типові (якого типу) та індивідуалізовані риси. Це типовий підліток свого часу: категоричний, безкомпромісний, безпосередній, нервовий, імпульсивний бунтар, його настрій змінюється щохвилини; він може бути добрим і наївним, злим і грубим, іноді він - справжня дитина, а іноді - говорить та поводить себе як дорослий. Індивідуалізовані риси: любить малечу та розуміє необхідність піклування про дітей, ненавидить кінематограф та прощання. Або: „Це мій великий недолік - мені плювати, коли в мене щось пропадає. Інші можуть днями шукати, коли у них щось пропало. А ось у мене ніколи не було такої речі, яку мені було б шкода втратити” (хоча це не зовсім так).

4. Виписати та прокоментувати портрет (динамічний чи статичний, які риси виділені, прийоми уподібнення речам, анімалізації, виражає внутрішній світ чи контрастує з ним тощо). У Холдені - шість футів та два із половиною дюйми, він дуже худий, а волосся у нього із сивиною з дитинства (це особливо підкреслює автор). Портрет статичний, певною мірою виражає його внутрішній світ: він не дорослий, але уже не дитина, невідомо, яким він стане у майбутньому. На те, що Холден виглядає доросліше своїх однолітків, вказує той факт, що він спокійно відвідує бари, де йому наливають спиртні напої, не питаючи про вік.

Сивина - показник зрілості, мудрості, але не тієї мудрості, яка приходить з роками, а тієї, яка супроводжує процес пізнання, коли хочеться „дійти до самої суті”.

Холден купив собі червону (!) шапку, і вона згодом стала невід'ємною частиною його самого. Хлопець постійно говорить, що вигляд у нього „підозрілий”, а шапка - мисливська, неактуальна на гомінких вулицях великого міста, але в ній - його винятковість, індивідуальність, яку так важливо підкреслити і зберегти для підлітка. Коли хтось починає тиснути на нього, Холден одягає шапку козирком назад, ніби нагадуючи собі, який він є насправді.

5. Виписати та прокоментувати побут (житло, їжа, речі, що оточують персонажа тощо). Побут типовий для підлітка, який більшість часу живе далеко від дому, у гуртожитку. Привертають увагу два крісла з поламаними бильцями, „тому, що на них постійно хтось сідає”.

А ще Холден зберігає бейсбольну рукавицю свого померлого брата Алана, що свідчить про його любов до брата та деяку сентиментальність.

Навіть їжа Холдена - типова для підлітка: „я дуже мало їм, зовсім мало. Тому я такий худий. Мені прописали багато їсти хліба.., але я й не подумав. Коли я де-небудь буваю, я за звичай беру бутерброд із швейцарським сиром та склянку молочного суфле.” Молочне суфле - „дитячий напій”. А ще він вже попиває спиртні напої - як дорослий.

6. Експозиція персонажа (інформація про його родину, минуле, обставини, у яких сформувався його характер, книги, які він читає тощо). Коли Холдену було 13 років, помер його брат Аллі, якого він дуже любив. Батьки навіть хотіли повести хлопця до психіатра, тому що він перебив усі вікна у гаражі, коли узнав про смерть брата. Цим вчинком він виконав „ритуал прощання” та приніс у жертву удавану постійність, незмінність матеріального світу.

А ще у нього є старший брат, Д. Б. Він „ справжній письменник”, перебрався у Голівуд і пише сценарії, його кар'єра складається добре. Для Холдена - це приклад (хоча він зізнається, що ненавидить кінематограф).

До маленької сестри Фібі він ставиться з теплотою та ніжністю.

У матері хлопця постійно болить голова, вони приймає пігулки. Батько - людина слабка та нерішуча. Для Холдена він не авторитет.

Батьки практично не приймають участі у вихованні дітей, ніби не помічають, що вони дорослішають, але коли хтось з них зробить якусь помилку і її наслідки стають очевидними, намагаються прийняти швидке рішення, майже не турбуючись про те, яке воно може мати наслідки для дитини. Між батьками та дітьми - велика прірва непорозуміння. Як наслідок, Холден відчуває себе самотнім, позбавленим підтримки, процес дорослішання відбувається особливо болісно. Хлопець не сприймає світ дорослих - світ, у якому живуть його батьки.

„Взагалі я неосвічений, але багато читаю”, - зізнається підліток. Він читає і класику, і детективи, що свідчить про те, що його характер ще не сформувався, але він шукає себе, намагається отримати більше інформації. І знову - свідоцтво того, що Холден - ще дитина: „Я більше всього люблю книжки, у яких є щось смішне...”

7. Поведінка (вчинки і мотивація). Його вчинки не передбачувані, часто невмотивовані, як у більшості підлітків. Але він не грає, а діє так, як відчуває за потрібне у конкретний момент, відповідно власних бажань. Його поведінка обумовлена миттєвими імпульсами та настроями, що свідчить про те, що у хлопця ще не сформувалась читка життєва позиція, певні принципи. Він лише шукає себе. Так, він погоджується на пропозицію ліфтера „провести ніч з дівчиною”, хоча „принципово...проти таких речей”. Чи пропонує втечу сусідській дівчині, яку він зустрів зовсім випадково („І раптом я подумав...”), чи гуляє у великий мороз по парку, не розуміючи, чого він насправді хоче. Часто його вчинки є своєрідними „актами протесту” проти правди та законів „дорослого світу” чи проявами природної невротичності, яка виходить за межі „нормальної” поведінки.

8. Мова (багата чи примітивна, наявність у мові професіоналізмів, жаргонізмів тощо). Холден сам розповідає про своє життя, цей твір - сповідь. Лексика знижена (наявні просторіччя, вульгаризми, підлітковий сленг). Хлопець часто чортихається та свариться. Манера оповіді дуже експресивна.

9. Тип психологізму, прийоми зображення внутрішнього світу персонажа. Психологізм явний, читач має змогу постійно спостерігати за зміною настроїв підлітка. Оповідь від першої особи висвітлює протиріччя, конфлікти, від яких страждає хлопець. Також автор використовує прийом психологічного паралелізму: душевний стан персонажа ніби віддзеркалюється у картинах холодного, непривітного „великого міста” (урбаністичний пейзаж). Зима не лише у Нью-Йорку, але й у душі Холдена, який відчуває себе самотнім та відчуженим.

10. Ставлення до нього інших персонажів, автора. У більшості випадків люди ставляться до Холдена несерйозно. Для Стредлейтера Холден - сусід по кімнаті, який може написати за нього твір чи у якого можна позичити піджак. Еклі вважає, що думку Холдена можна взагалі не враховувати. Для Саллі він - хлопець, з яким можна цікаво провести вільний час. Ніхто не намагається заглянути в душу до підлітка. Але автор явно симпатизує чесному, щирому та не по-дитячому мудрому Холдену.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИКОНАННЯ ДО СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ „КОМІЧНЕ ЯК ЕСТЕТИЧНА КАТЕГОРІЯ”.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ.

1. Виписати по 1-2 приклади сатири, іронії та гумору з творів західноєвропейської літератури.

Рекомендована література: твори Дж. Свіфта („Мандри Гуллівера”), Г. Філдінга („Історія Тома Джонса, знайди”, „Історія Джозефа Ендруса та його друга Абрахама Адамса”), Дж. Байрона („Дон Жуан”), Дж. Остен („Гордість та упередження”) Ч. Діккенса („Посмертні нотатки Піквікського клубу”, „Різдвяна пісня у прозі”, „Домбі і син”), В.М. Теккерея („Ярмарок марнославства”, „Книга снобів”), Дж. К. Джерома („Троє у човні”), Марка Твена („Пригоди Тома Сойєра”, оповідання, памфлети), О.Генрі („Королі й капуста”, новели), Е. Ліра („Книжка нісенітниць”) Дж. Барнса („Як усе було”, „Папуга Флобера”) тощо.

2. Визначити форми та прийоми комічного.

”Нежное чувство мистера Вестерна к дочери росло с каждым днем, так, что даже любимые собаки начали уступать Софье первое место в его сердце…” (Г. Філдінг, переклад А. Франковського)

”Она была выдана замуж против воли нежно любящим отцом, который считал партию для нее выгодной… Она была плохой женой, так как вмешивалась в дела, которые ее совершенно не касались - например, иногда позволяла себе делать мужу мягкие замечания по поводу его дикого пьянства”.

(Г. Філдінг, переклад А. Франковського)

„При низеньком росте она была излишне полнотела, краснощека и вдобавок еще угревата. К тому же нос у нее был слишком большой, а глаза слишком маленькие; и если походила она на корову, то не столько молочным запахом, сколько двумя бурыми шарами, которыми колыхала перед собой на ходу; да еще нога у нее одна была покороче другой…Эта обольстительная леди давно уже поглядывала нежным оком на Джозефа, но до сих пор она не добилась того успеха, какого, вероятно, желала, - хотя в добавление к своим природным прелестям она постоянно его угощала и чаем, и сладостями…” (Г.Філдінг, переклад А. Франковського)

„Гекельберрі був сам собі господар і робив усе, що йому заманеться. За сухої погоди він ночував на чужих ганках, а коли дощило - в порожній бочці...ніхто не забороняв йому битися і гуляти хоч до ночі; навесні він першим починав ходити босоніж, а восени останній взував щось на ноги; ніхто не примушував його вмиватись і перевдягатись в чисте; а ще він був неперевершений мастак лаятись. Одне слово, цей хлопець мав усе, що робить життя прекрасним” (Марк Твен, переклад В. Митрофанова).

„Я Джимму возвращать не буду

В долг взятых денег, ибо Джимм

О долге разболтал повсюду

Я посрамлен, мы квиты с ним” (М. Прайор, переклад С. Маршака).

„Твій рід уславився в віках:

А де ж діла твої?

Так знаменитий римський шлях

Кінчається в багні.

В цьому розкішному кутку

Що робиш ти, змія?

Знайди собі діру таку,

Як і душа твоя!” (Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

„Він просто в рай помандрував,

Як слід шанованій людині.

Ніхто гріхів за ним не знав,

Бо він творив їх на латині” (Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

„Совенят - пити чай! Пан з Дамбрі

Научав од зорі до зорі.

-Жах! Подумати лишень -

Як-то їсти мишей?! -

Пан казав добросердний з Дамбрі.

Був дідок, що у нього на носі

Пташенятам привільно жилося.

Але якось надвечір

Пересіли на плечі,

І полегшало діду на носі!” (Едвард Лір, переклад О. Мокровольського)

„Юнак закликав усіх святих пособляти мені й метнувся за дядечком. Він усадовив його переді мною, і я заходився коло старого. Спочатку розповів такі-сякі побрехеньки потім кумедніші; я шпурляв у нього масними жартами й обстрілював жвавими дотепами; я напихав його масними анекдотами і, не шкодуючи перцю, досипав з ніг до голови; я розходився й витинав до сьомого поту, до хрипоти, аж поки в горлі не пересохло, до знавіснілості й сказу - та нічим не зміг допекти старого, не викликав у нього ні усмішки, ні сліз! Анічогісінько! Хоч би тобі натяк на усміх чи крапельку сліз! Я вже й сам себе не впізнавав. Отже, вирішив закінчити лекцію останнім криком відчаю, останнім спалахом гумору - я пожбурив у нього анекдот нищівної сили й шкеребертної дії. І гепнувся на своє місце, знеможений та розгублений вкрай.

Голова товариства підійшов, змочив мені голову холодною водою й запитав:

- Чого ви так шаленіли наостанку?

Я відказав:

- Хотів розсмішити он того старого дурня в другому ряду.

Той зареготав:

- Дарма старалися: він же глухий і німий, та ще й сліпий на додачу, мов той кажан!”

(Марк Твен, переклад П. Шарандака).

„Та от час вінчання настав і минув, а молоді не з'являлися. Нетерпіння перейшло в тривогу, тривога - в шукання, але всі пошуки були марні. Тоді до діла взялися два здоровенних полісмени й витягли з розлюченої юрби пошматовану, розтоптану істоту з обручками в жилетній кишені і геть укриту синцями жінку в подертому вбранні, яка щось істерично кричала й силкувалася пробити собі дорогу до килима.

Уїльям Прай і Вайолет Сеймор, раби звички, приєдналися до буйної юрби глядачів, не мавши сили встояти проти переможного бажання подивитися на те, як вони, молодий і молода, ввійдуть у прикрашену трояндами церкву.

Цікавість - то шило в мішку”.

(О. Генрі, переклад М. Стріхи).

„Сер Пітт Кроулі був філософ із нахилами до того, що зветься непоказним боком життя... Коли міледі померла, він дотримав слова й одружився з Роз Доусон, дочкою Джона Томаса Доусона, торговця залізними товарами з Грязь-бері. Яке щастя було для Роз стати леді Кроулі!

Погляньмо докладніше, в чому те щастя полягало. Насамперед вона кинула Пітера Бата, юнака, з яким доти приятелювала.. Далі, вона розлучилася з товаришами своєї молодості й родичами, бо ж, ясна річ, їх не могла приймати в себе міледі Королевиного Кроулі. Але й у своєму новому становищі й новому оточенні вона не знайшла нікого, хто б поставився до неї прихильно...Сер Пітт, за його ж таки словами, чхати хотів на всіх них. Він здобув красуню Роз, а чого ще треба людині, щоб пожити собі на втіху? Він напивався щовечора, часом лушпарив свою красуню Роз, а коли їхав до Лондона на парламентську сесію, то залишав її в Гемпширі без єдиної прихильної душі. Навіть пані Кроулі, пасторова дружина, не захотіла знатися з нею, сказавши, що ноги її не буде в домі дочки торговця.”

(В.М. Теккерей, переклад О. Сенюк).

„...Королівські міністри - це просто чудо природи. Вони білі, різних національностей, що примандрували туди в минулі часи. Я опишу вам одного для взірця - і то не з ліпших. От хоч би Гаріса. Гаріс - американець, довгоногий, марнославний, легковажний містечковий адвокат із Нью-Гемпшіра. Якби йому такий розум, як ноги, він заткнув би за пояс і Соломона; було б у нього скромності, як невігластва, фіалка видалася б зарозумілою проти нього; таку б йому освіту, як у нього пиха, Гумбольдт виглядав би поряд з ним неписьменним, наче з-під камінного надгробка; якби йому такий зріст, як сумління, ото б знахідка була для мікроскопа; були б його ідеї завбільшки з його слова, то їх і за три місяці не обійшов би; якби якась аудиторія підписалася слухати його, поки він не виговориться, то всі вони повмирали б від старості; якби йому дали говорити, аж доки він що-небудь скаже, то сурма страшного суду застала б його навстоячки на задніх ногах. І йому стало б нахабства зачекати, поки та буча пересядеться, і далі провадити своєї.

Отакий-то він є (чи був), його світлість містер Гаріс, його покійної величності міністр цього, того та іншого - бо він був усім потроху, а передусім і завжди - найпокірнішим і найслухнянішим королевим слугою і закоханим шанувальником та головним речником і прибічником у міністерській парламентській секції. А тільки-но поставало яке-небудь питання (байдуже, яке саме), - як він відразу підводився й молотив повітря своїм кістлявим ціпом, і бушував, аж підскакував, і торохтів гучною порожнявою, що вважав її за красномовство, і лив жовч, яку мав за сатиру, і розсипався нудним мотлохом, що ввижався йому гумором, і супроводив це гримасами своєї гробівницької фізіономії, гадаючи, ніби надає їй комічного виразу.

На тих островах він почав дрібним адвокатом і піднісся до становища такого багатогранного вельможі, що саркастичні люди охрестили його «державною машиною». Він став великою людиною в карликовій країні, сам же він того калібру, що в інших країнах іде на констеблів та поліційних урядовців. Я не хочу здаватись упередженим проти Гаріса і, сподіваюся, не сказав нічого, що викликало б таке враження. Я мушу бути чесним істориком і заради цього в даному разі мушу висвітлити той факт, що ця поважна особа, яка зоддалеки скидається на Вашінгтонів монумент, якщо її роздивитися зблизька, не що інше, як тридцятидоларовий вітряк.

Гаріс полюбляє проголошувати, що він уже ніякий не американець, та ще й пишається тим, що він стовідсотковий гаваєць, і цим теж пишається; і що він покірний слуга і підлеглий свого пана й володаря, короля, чим пишається і за що вдячний долі.

Так ось, анексуймо ці острови. Подумайте лишень, як могли б ми розмахнутися з тим китобійним промислом! (Хоч за нашими судами та суддями невдовзі, чого доброго, китобійним суднам не можна було б там і показатися, щоб не обдерла та не облупила матросня та сутяги, як тепер водиться у Сан-Франціско - місті, яке шкіпери обминають, ніби ті скелі чи мілизни). То анексуймо ж. <…>

Ми таки мусимо анексувати цей народ. Ми можемо наділити їх своїм добродійним і мудрим урядуванням. Ми можемо завести в них таку новину, як крадіж, від трамвайних злодійчуків до муніципальних розбишак та урядових хапуг, і показати їм, як то весело буде їх арештовувати, судити, а потім випускати на свободу - кого за готівку, а кого з огляду на «політичний вплив». Ми можемо присоромити їхнє простацьке, примітивне правосуддя. Можемо ліквідувати їхні епізодичні повішення за вбивство і дати їм суддю Пратта, щоб повчив, як треба рятувати для суспільства убивць Ейвері, припертих до стіни. Ми можемо дати їм Барнардів, щоб вивільнити зі скрути їхні грошові корпорації”.( Марк Твен, переклад Е. Хоменка).

„Містер Сауербері був високий, сухорлявий, маслакуватий чоловік; ходив він завжди у приношеному чорному костюмі, заштопаних бавовняних чорних панчохах і такого самого кольору черевиках. Природа виліпила його обличчя не для усмішок, але загалом він був не від того, щоб пожартувати на фахові теми. З виразом щирої радості від цієї зустрічі він плавною ходою наблизився до містера Бамбла й сердечно потис йому руку.

Я зняв мірку з двох жінок, що померли сьогодні вночі, містере Бамбл, - сказав трунар.

То ви скоро забагатієте, містере Сауербері, - відказав бідл, встромляючи великий і вказівний пальці в простягнуту йому трунарем табакерку, що являла собою майстерно зроблену малесеньку труну. - От побачите, забагатієте, містере Сауербері! - повторив містер Бамбл, приязно постукавши трунаря ціпком по плечу.

Ви так гадаєте? - мовив трунар тоном, що водночас і припускав і заперечував таку можливість. - Якби ж то парафіяльна рада не платила так мало, містере Бамбл!

Але ж і труни малі! - відказав бідл, дозволивши собі похихотіти рівно стільки, скільки це личить поважному урядовцеві.

Місуера Сауербері ці слова, як і слід було сподіватися, дуже звеселили, і він вибухнув довгим, нестримним реготом.

-- Що правда, то не гріх, містере Бамбл, - мовив він нарешті. - Відколи ви запровадили нову систему харчування, труни повужчали й понижчали. Але ж і нам треба мати якийсь зиск, містере Бамбл!”

(Ч. Діккенс, переклад М. Пінчевського, Г. Пінчевської-Чекаль).

Чудовий стариган

„Джон Вагнер, найстаріший житель Буффало - йому сто чотири роки, - недавно за півмісяця пройшов відстань у півтори милі.

Він бадьорий і жвавий, не гірш від будь-якого з тих стариганів, що про них так уперто й нав'язливо пописують наші газети, і ні під яким оглядом їм не поступається.

Останнього листопада він під зливою пройшов цілих п'ять кварталів, не маючи ніякого накриття, окрім парасольки, і віддав свій голос за Гранта, заявивши, що він уже голосував за сорока сімох президентів - чистісінька брехня, звичайно.

Його «другого врожаю» багату каштанову кучму на голові тільки вчора привезено з Нью-Йорка, а нові вставні зуби - прибувають із Філадельфії.

Наступного тижня він одружується з дівчиною стодвохрічного віку, яка досі ще бере на дім білизну для прання. Вони були заручені вісімдесят років, але їхні батьки вперто не давали згоди, аж доки, нарешті, поступилися три дні тому.

Джон Вагнер на два роки старіший від ветерана Род-Айленду і зроду спиртного ані в рот не брав, окрім... окрім горілки”.

(Марк Твен, переклад Р. Доцента).

„Риб - ходити! Вчив пан із Дундалка,

Їх, незграбних, було йому жалко.

Як попадали долі,

Мовив: - Краще вернусь до Дундалка!

Голова у дівчини з Ера

Геть кубічна ще й золотопера,

І ясної години

Від тієї пір`їни

Дуже мружаться людоньки Ера.

Совенят - пити чай! Пан з Дамбрі

Научав од зорі до зорі.

-Жах! Подумати лишень -

Як-то їсти мишей?! -

Пан казав добросердний з Дамбрі.

Був дідок, що у нього на носі

Пташенятам привільно жилося.

Але якось надвечір

Пересіли на плечі,

І полегшало діду на носі!”

Едвард Лір «Книжка нісенітниць». Переклад О. Мокровольського.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИКОНАННЯ ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ

„ТРОПИ ТА ФІГУРИ”.

1. Виписати з творів художньої літератури по 2-3 приклади різних тропів, фігур: із сонетів В.Шекспіра, лірики Р. Бернса, В. Вордсворта, С.Т. Колріджа, Р. Сауті, Дж. Байрона, П.Б. Шеллі, Дж. Кітса, Р.Л. Стівенсона, Р. Кіплінга, Д.Г. Лоуренса, Т.С. Еліота, В.Б. Єйтса, Ф. Ларкіна, К.Еміса та творів інших англійських поетів (за власним вибором).

2. Виписати окремо у індивідуальні словники літературознавчих та загальнонаукових термінів ключові поняття та підготуватися до термінологічного диктанту. Вимоги до оформлення словника та орієнтовний список ключових термінів див. нижче.

3. Виділити та визначити тропи та фігури у художніх текстах, наведених нижче.

ТЕКСТИ, У ЯКИХ ТРЕБА ВИДІЛИТИ ТРОПИ ТА ФІГУРИ.

„Нехай пихаті й безтолкові

Беруть на поглум наш зв'язок, -

Чеснота скоріше варт любові,

Ніж титулований порок.

Хай ратні подвиги й походи

Мій рід прославили колись,

Не заздри на герби й клейноди -

Своєю гордістю гордись” (Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).

„Кінець! То був лиш сон. І враз

Блідих надій промінчик згас.

Щасливих мало днів прожито,

Світанок мій вкриває тьма,

І душу сковує зима” (Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).

„Як грішник, вигнаний із раю,

Безсилий втрачене вернуть,

Дивився, сповнений одчаю,

На суджену тернисту путь” (Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).

„Як зупиняє нас невідоме

Ім'я на брилі гробовій,

Так і рядки оці в альбомі

Нехай привернуть погляд твій.

Колись їх може прочитавши,

Ти в суєті буденних справ

Подумаєш: „Його нема вже,

Та серце тут він поховав” (Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).

„Коли із дна душі незборне

Тужіння виповзе надвір

І вираз мій у тінь згорне,

Потьмить чоло й заповнить зір,

Не бідкайся! Свою оселю моя скорбота добре зна:

В грудей безмовне підземелля

Назад повернеться вона” (Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).

„Ані росинки на сухій траві,

І дерево скупе на прохолоду.

То налетить, то стихне вітровій

Сухий, легкий, немов не грався зроду.

Несе по вулицях солому, пил,

То раптом кине - вибився із сил” (П.Б. Шеллі, переклад О. Мокровольського).

„Вечірні хмари вже останнє світло п'ють.

Іди! У сяйві місячнім долина гасне.

Іди, бо швидко вітри темряву женуть,

І північ саваном одягне небо ясне” (П.Б. Шеллі, переклад Ю. Клен).

„О англійці, нащо вам

Підкорятися панам?

Шити одяг день і ніч

Для тирана гордих пліч?

Працювати скільки сил

З колисок аж до могил,

Щоб вони ізнов і знов

Висисали вашу кров?

Бджоли Англії! Ваш труд

Не зламає ваших пут,

Бо й мечі, і ланцюги

Візьмуть трутні-вороги” (П.Б. Шеллі, переклад М. Тупайло).

”Щоб сніжний вітер лютував

І брала ніч морозом кріпко, -

В своїх обіймах я тобі

Зігрів би душу, Пеггі-любко!

Щоб я був лорд і срібла їв,

І пив із золотого кубка, -

З яким би щастям розділив

Я все з тобою, Пеггі-любко!” (Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

„Моє серце в верховині і душа моя,

Моя душа в верховині соколом буя,

Моя душа в гори лине наздогін вітрам,

Моє серце в верховинні, де б не був я сам” (Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

„Моя любов - рожевий квітень в весінньому саду,

Моя любов - веселий спів,

Що з ним і в світ іду.

О як тебе кохаю я,

Єдиная моя!

Тому коханню не зімліть,

Хоч висохнуть моря” (Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

„Як ішла житами, бідна,

Як житами йшла,

Заросила верхнє й спіднє,

Як житами йшла.

Бідна Дженні! Не спочине

Ні вдень, ні вночі!

Заросила спідничину,

Житом ідучи.

Коли хтось іде з ким-небудь

У житі густім,

Як цілується з ким-небудь,

Нащо знати всім?

Коли хтось іде з ким-небудь

Через сіножать,

Як цілується з ким-небудь,

Нащо людям знать?

Бідна Дженні! Не спочине

Ні вдень, ні вночі!

Заросила спідничину,

Житом ідучи” (Р. Бернс, переклад В. Мисика).

„Святкові згуки нас вели.

Крізь місто сонне, повне мли,

Ми вийшли під повіїн дім.

Лунали вальси там гучні

І скрізь світилися вогні, -

Веселощі буяли в нім.

На шторах - тіней арабеск,

І кожна тінь - хисткий гротеск,

Людська подоба в повен зріст;

В танковім вихорі вони

Кружляють, наче восени

На вітрі чорний падолист...

Немов на ниточках скелет,

За силуетом - силует;

Музика виграє танки...

Погордливо, рука в руці

У сарабанді йдуть мерці,

Їх сміх пронизливо-тонкий” (О. Вайлд, переклад М. Стріхи).

„Крок -- крок -- крок -- крок -- ми йдемо по Африці --

Все -- йдем -- все -- йдем -- по тій самій Африці --

(Скрізь -- рух -- рух -- рух -- рух чобіт угору -- вниз!)

Не звільнить ніхто на війні!

Шість -- сім -- десять -- п'ять -- двадцять вісім миль за день --

Чотирнадцять -- десять -- шість -- вчора тридцять миль було.

(Рух -- рух -- рух -- рух -- рух чобіт угору -- вниз!)

Не звільнить ніхто на війні!” (Р. Кіплінг, переклад М. Стріхи).

„Цей місяць крихітний, завбільш із квіточку жасмину,

Схилився над вікном в нічну і вітряну годину,

Як липовий вологий цвіт, опав на сонні вії,

І першу нагадав любов, без пристрасті й надії...”

(Д.Г. Лоуренс, переклад М. Стріхи).

„Зимовий вечір набіга,

Несе в провулки запах страв,

О шостій день

Згорів дощенту, димом став.

І вітер із дощем жене

До ніг брудне

Ошмаття, клаптики старі,

Газети, висохлі листки...

У димарі

Дощ стукотить та у шибки.

Самотній кеб о цій порі

Стоїть на розі. Мерзне кінь...

Від ліхтарів тікає тінь.

Земля у красі

Чекає весни.

Кохання й журба:

Надії ж усі

Минуться мов сни.

Неправда хіба?

Коханням тіла

Наповнено вщерть,

Душа лиш слаба:

Спалила дотла

Любов - наче смерть.

Неправда хіба?”(Т.С. Еліот, переклад М. Стріхи).

„Вітрила кригою вкрились і різали руки до крові;

Не встояти на ногах, - скрізь ковзанка на чардакові;

Налетів з відкритого моря на нас норд-ост навісний,

А за підвітряним бортом - скелі та буруни.

Ще з ночі ми чули звідтіль шалений гуркіт прибою,

Та втямили засвітло лиш, із якою стрілись бідою.

«Свистати усіх нагору!» - наказ пролунав тоді,

І топсель ми розпустили, щоб вийти по чистій воді.

Весь день на Північний мис ми галсами курс тримали,

Та вітер зносив назад, ми посувались помалу;

Шкіру з долонь зірвавши, весь день канати тягли;

А від Південного мису ніяк відійти не могли!

Хвилі в Південний бились, злітало бризк хмаровище;

Та з кожним галсом однак Північний був усе ближче.

Вже видно скелі й будинки, й під ними - хвиль молотьбу,

І з варти берегової хтось стежить за нами в трубу.

Неначе піна морська, на крівлях паморозь біла,

В селищі в кожній хаті яскраво груба горіла;

На шибах відблиск червоний яскраво й весело грав;

І вітер, здавалось, приносив ізвідти пахощі страв”.

(Р.Л. Стівенсон, переклад М. Стріхи).

„Гуркіт морського прибою

Стихнув далеко позаду, -

Що ж тут вишукує чайка

Понад деревами саду?

Їй не поринути в хвилі -

Всюди рівнині простора,

Мирні лани й сіножаті...

Швидше вертайся до моря!

Тихо стоять очерети,

В річці вода несолона -

Це ж не домівка для чайки,

Спокій шанує ворона.

Чайка, мабуть, заблукала,

Як мореплавець на суші,

Чайці без моря не жити,

Їй не потрібні калюжі.

Чайки ширяють над морем,

Чайкам домівкою скелі,

Чайці не жити з граками

В сонній та мирній оселі”.

(Р.Л. Стівенсон, переклад М. Стріхи).

„Я бачив округу крізь пасма волосся:

Поля, де зібрали достигле колосся

І стадо, що серед ланів розбрелося.

Земля миготіла полями, містами...

На шиї тремкій відчував я вустами

Як пульс її бився, нерівний, нестямний.

Усе попливло під небесною виссю

Вкруг серця мого, що зробилося віссю, -

І всесвіт довкола шалено понісся!

Я спрагло ловив аромат її тіла,

А губи вологі цілунків хотіли,

Серця калатали, хвилини летіли...

У безумі все навкруги вирувало.

Я лялькою став в метушні карнавалу,

Як дервіш, - у танці осліплий від шалу!

А світ обертався, мінився щомиті

І в центрі у цьому шаленому світі

Лишались два серця, в одне ціле злиті”.

(Д.Г. Лоуренс, переклад М. Стріхи).

„За ніч сховались поля під сніжну понову,

А тільки вчора все сіре було від сльоти;

Засніженим схилом біжать у долину соснову

Глибокі сліди - маленькі її сліди...

Її самої не видно - серпанок туману

Закрив темний ліс і тьмяний рудий небосхил,

Та просто її уявить, від морозу рум'яну,

Що схлипує й стримує сльози в очах що є сил.

Навіщо вона прибігла так нерозважно,

Щоб швидше минути уже неминучу межу?

А пагорб крутий, снігом під гору йти важко, -

Навіщо вона прибігла, хоч знала, що я скажу?”

(Д.Г. Лоуренс, переклад М. Стріхи).

„Осінь над листям, що любить і гине,

І над полівкою в ячних снопах.

Жовклі й вологі кущі горобини,

Жовклі суничні поляни в лісах.

Час пригасання любові обліг нас,

Душі вже наші знебулі й смутні...

Тож прощавай - поки не переміг нас

Плин забуття... І заплач по мені”.

(В.Б. Єйтс, переклад М. Стріхи).

„Ясна Трояндо, горда і смутна,

Коли в піснях озветься давнина -

Меч Кухуліна, хвилі білогриві,

Друїди в нетрях, тихі, мудрі й сиві,

І дивовижні Фергусові сни -

Зо мною будь. Нехай з височини

Прадавніх зір проміння прямовисне

Сплете свою самотню срібну пісню.

Зо мною будь. Я скинув німоту

І крізь ненависть і любов пусту

За метушнею марною вбачаю

Красу, що йде своїм шляхом до раю.

Зо мною будь, Трояндо, - в ясноті

Розлий усюди пахощі густі!

Буденних слів уже шукати годі -

Хай проклада хробак підземні ходи,

Полівка у траві хай пробіга

І мрії нетривкі життя змага --

Та я почую тільки слово Боже,

Що воскресить героїв давніх може

Й навчить незнаних людям ще пісень.

Зо мною будь. Ще поки світить день -

Співаю Ейре, славну давниною;

Трояндо горда, ти повік зо мною”.

(В.Б. Єйтс, переклад М. Стріхи).

„Мене Сатурн похмурий осінив;

Ще раз любов, утрачена назавше,

Постала в споминах минулих днів;

Колись я з нею, мудрості спізнавши,

Щасливий жив. Та марний мій протест -

Минуло все. Лиш пам'яті остроги

Вертають Поллексфена давній хрест

І Мідлтона - хоч це ім'я нічого

Не скаже вам... Там Єйтс живе рудий,

Хоч він помер задовго ще до мене;

Ви чуєте - у Слайго, край води

Він мовив, - ні, він прокричав натхненно:

«Прийшла пора вертатися назад,

Бо двадцять років - час такий тривалий...

Тут клятву він дитячу склав невлад:

Не йти з долин, що предки домом звали”.

(В.Б. Єйтс, переклад М. Стріхи).

„Аби любов купить,

Провів нараз

Перед очима нить

Усіх образ.

Що ж за любов даси

На всі часи?

Не серце в мене вже -

Сама зола...

Але дарма - адже

Із джерела

Плин вічний почина

Любов ясна”.

(В.Б. Єйтс, переклад М. Стріхи).

ПІДСУМКОВЕ ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

1. Підготувати аналіз епічного чи драматичного та ліричного твору за схемою.

СХЕМА АНАЛІЗУ (для епічних та драматичних творів).

1. Назва (тип), автор, рік створення.

2. Рід та жанр, доведіть доцільність визначення.

3. Тематичний комплекс, провідні мотиви.

4. Проблематика (тип). Основні ідеї твору.

5. Тип конфлікту.

6. Пафос (тип: героїчний, трагічний і т.д.)

7. Якщо у творі присутні форми та прийоми комічного - визначити їх.

8. Твір „життєподібний” чи фантастичний (у другому випадку визначити форми і функції фантастики).

9. Специфіка архітектоніки.

10. Специфіка композиції (оповідна композиція, співвіднесеність сюжету і фабули, основні елементи сюжету, тип сюжету, позасюжетні елементи, їхні функції, композиція персонажів тощо). Основні композиційні прийоми.

11. Специфіка хронотопу (типи художнього часу та простору).

12. Мова художнього твору. Виписати та охарактеризувати поетичні прийоми (тропи), лексичні ресурси (жаргонізми, діалектизми, професіоналізми тощо), фігури; визначити їхні функції у творі.

СХЕМА АНАЛІЗУ ( для ліричних творів)

1.Назва (тип), автор, рік створення.

2.Рід та жанр, доведіть доцільність визначення.

3. Тематичний комплекс, провідні мотиви.

4. Пафос (тип: героїчний, трагічний і т.д.) Якщо присутнє комічне, визначити форми, прийоми.

5. Художній час та простір.

6. Основний композиційний принцип.

7. Мова художнього твору. Виписати та охарактеризувати поетичні прийоми (тропи), лексичні ресурси (жаргонізми, діалектизми, професіоналізми тощо), фігури; визначити їхні функції у творі.

8. Визначте основні особливості ритміки, розмір, типи рими.

9. Визначте тип строфічної організації.

ОРІЄНТОВНИЙ СПИСОК ТЕРМІНІВ ДЛЯ ДИКТАНТІВ ТА СЛОВНИКА

Автор, архітектоніка, балада, байка, ВІЧНІ (ТРАДИЦІЙНІ) образи, Гротеск, Діалог, Драма, Драматизм, Жанр, Зав'язка, Ідилія, Інтерпретація, Интертекстуальність, Інтрига, Іронія, Класицизм, Колізія, Конфлікт, Комедія, Комізм, Композиція, Кульмінація, Лірика, Ліричний герой, Метод художній, МІФОЛОГЕМА, Модернізм, Монолог, Мотив, Напрямок літературний, Новела, Образ, образність, ода, Пародія, Пафос, Оповідання, Оповідач, Повість, Підтекст, Портрет, Поема, Поетика, ПРИТЧА, Проблематика, Психологізм, Розв'язка, Реалізм, Роман, Романтизм, Сарказм, Сатира, Сентиментальність, Казка, Стиль художній, Сюжет, Текст, Тема, Тип (типове, типізація), Трагедія, Трагічне, Фабула, Хронотоп, Експозиція, Елегія, Епілог, Епопея, Епос, Гумор, алегорія, ампліфікація, архаїзми, анафора, антитеза, гіпербола, градація, діалектизми, інверсія, іронія, каламбур, літота, метафора, метонімія, оксюморон, уособлення, перифраза, риторичне питання (вигук, звертання), символ, синекдоха, порівняння, троп, фігура, епітет, Епіфора, амфібрахій, асонанс, білий вірш, верлібр, дактиль, катрен, рима, ВІРШ, стопа, строфа.

Вимоги до оформлення словника.

словник - окремий зошит.

Стаття словника повинна мати таку форму:

1. Термін.

2. його Етимологія.

3. Відповідний термін на іноземній (англійській) мові.

4. визначення.

5. приклад.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИКОНАННЯ ПІДВИЩЕНОЇ СКЛАДНОСТІ

1. Прочитайте уривок з роману С. Моема „Театр”. Актуалізуйте знання, отримані на лекціях та семінарах (ключові терміни виділені жирним шрифтом). Дайте відповіді на запитання та виконайте завдання.

1. Дайте визначення роману. Вкажіть його жанрові ознаки.

2. Визначте засоби психологізму в наведеному уривку.

3. Вкажіть функції інтер`єру та речового оточення героїв. Доведіть, що предмети мають характеротворче значення.

4. Як в наведеному уривку відбувається поєднання авторської оповіді та мови героїні? Для чого автор використовує таке поєднання?

„Julia with half an ear listened to the list Margery read out and, though she knew the room so well, idly looked about her. It was a very proper room for the manager of a first-class theatre. The walls had been panelled (at cost price) by a good decorator and on them hung engravings of theatrical pictures by Zoffany and de Wilde. The armchairs were large and comfortable. Michael sat in a heavily carved Chippendale chair, a reproduction but made by a well-known firm, and his Chippendale table, with heavy ball and claw feet, was immensely solid. On it stood in a massive silver frame a photograph of herself and to balance it a photograph of Roger, their son. Between these was a magnificent silver ink-stand that she had herself given him on one of his birthdays and behind it a rack in red morocco, heavily gilt, in which he kept his private paper in case he wanted to write a letter in his own hand. The paper bore the address, Siddons Theatre, and the envelope his crest, a boar's head with the motto underneath: Nemo me impune Jacessit A bunch of yellow tulips in a silver bowl, which he had got through winning the theatrical golf tournament three times running, showed Margery's care. Julia gave her a reflective glance. Notwithstanding her cropped peroxide hair and her heavily-painted lips she had the neutral look that marks the perfect secretary. She had been with Michael for five years. In that time she must have got to know him inside and out. Julia wondered if she could be such a fool as to be in love with him”.

2. Прочитайте уривок з роману С. Моема „Театр”. Актуалізуйте знання, отримані на лекціях та семінарах (ключові терміни виділені жирним шрифтом). Дайте відповіді на запитання та виконайте завдання.

1. Дайте визначення жанру психологічного роману.

2. Порівняйте особливості внутрішнього та зовнішнього мовлення героїні. Які риси характеру Джулії виявляються при зіставленні?

3. Вкажіть функції інтер`єру та речового оточення героїв.

4. Як в даному епізоді розкривається характер Майкла? Що в більшій мірі сприяє розкриттю його характеру - самохарактеристика чи авторські зауваження?

5. Що є провідним засобом психологізму в наведеному фрагменті?

„Julia talked very differently to herself and to other people: when she talked to herself her language was racy. She inhaled the first whiff of her cigarette with delight. It was really rather wonderful, when you came to think of it, that just to have lunch with her and talk to her for three quarters of an hour, perhaps, could make a man quite important in his own scrubby little circle.

The young man forced himself to make a remark

"What a stunning room this is."

She gave him the quick, delightful smile, with a slight lift of her fine eyebrows, which he must often have seen her give on the stage.

"I'm so glad you like it." Her voice was rather low and ever so slightly hoarse. You would have thought his observation had taken a weight off her mind. "We think in the family that Michael has such perfect taste."

Michael gave the room a complacent glance.

"I've had a good deal of experience. I always design the sets myself for our plays. Of course, I have a man to do the rough work for me, but the ideas are mine."

They had moved into that house two years before, and he knew, and Julia knew, that they had put it into the hands of an expensive decorator when they were going on tour, and he had agreed to have it completely ready for them, at cost price in return for the work they promised him in the theatre, by the time they came back. But it was unnecessary to impart such tedious details to a young man whose name even they did not know. The house was furnished in extremely good taste, with a judicious mixture of the antique and the modern, and Michael was right when he said that it was quite obviously a gentleman's house. Julia, however, had insisted that she must have her bedroom as she liked, and having had exactly the bedroom that pleased her in the old house in Regent's Park which they had occupied since the end of the war she brought it over bodily. The bed and the dressing-table were upholstered in pink silk, the chaise-longue and the armchair in Nattier blue; over the bed there were fat little gilt cherubs who dangled a lamp with a pink shade, and fat little gilt cherubs swarmed all round the mirror on the dressing-table. On satinwood tables were signed photographs, richly framed, of actors and actresses and members of the royal family. The decorator had raised his supercilious eyebrows, but it was the only room in the house in which Julia felt completely at home. She wrote her letters at a satinwood desk, seated on a gilt Hamlet stool”.

3. Прочитайте уривок з роману О. Вайлда „Портрет Доріна Грея”. Актуалізуйте знання, отримані на лекціях та семінарах (ключові терміни виділені жирним шрифтом). Дайте відповіді на запитання та виконайте завдання.

1. Дайте жанрове визначення роману. Вкажіть особливості оповіді в романі.

2. За допомогою яких засобів психологізму відтворюється внутрішній стан Доріана у наведеному уривку?

3. Як поєднується авторське мовлення з внутрішнім мовленням героя у даному фрагменті? Чи сприяє це поєднання розкриттю душевних переживань персонажа?

4. Які слова можна вважати лейтмотивними в даному уривку?

„A new life! That was what he wanted. That was what he was waiting for. Surely he had begun it already. He had spared one innocent thing, at any rate. He would never again tempt innocence. He would be good.

As he thought of Hetty Merton, he began to wonder if the portrait in the locked room had changed. Surely it was not still so horrible as it had been ? Perhaps if his life became pure, he would be able to expel every sign of evil passion from the face. Perhaps the signs of evil had already gone away. He would go and look.

He took the lamp from the table and crept upstairs. As he unbarred the door a smile of joy flitted across his strangely young-looking face and lingered for a moment about his lips. Yes, he would be good, and the hideous thing that he had hidden away would no longer be a terror to him. He felt as if the load had been lifted from him already.

He went in quietly, locking the door behind him, as was his custom, and dragged the purple hanging from the portrait. A cry of pain and indignation broke from him. He could see no change, save that in the eyes there was a look of cunning, and in the mouth the curved wrinkle of the hypocrite. The thing was still loathsome - more loath-some, if possible, than before - and the scarlet dew that spotted the hand seemed brighter, and more like blood newly spilt. Then he trembled. Had it been merely vanity that had made him do his one good deed? Or the desire for a new sensation, as Lord Henry had hinted, with his mocking laugh? Or that passion to act a part that sometimes makes us do things finer than we are ourselves? Or, perhaps, all these? And why was the red stain larger than it had been? It seemed to have crept like a horrible disease over the wrinkled fingers. There was blood on the painted feet, as though the thing had dripped - blood even on the hand that had not held the knife. Confess? Did it mean that he was to confess ? To give himself up, and be put to death? He laughed. He felt that the idea was monstrous. Besides, even if he did confess, who would believe him? There was no trace of the murdered man anywhere. Everything belonging to him had been destroyed. He himself had burned what had been below-stairs. The world would simply say that he was mad. They would shut him up if he persisted in his story. ... Yet it was his duty to confess, to suffer public shame, and to make public atonement. There was a God who called upon men to tell their sins to earth as well as to heaven. Nothing that he could do would cleanse him till he had told his own sin. His sin ? He shrugged his shoulders. The death of Basil Hallward seemed very little to him. He was thinking of Hetty Merton. For it was an unjust mirror, this mirror of his soul that he was looking at. Vanity? Curiosity? Hypocrisy? Had there been nothing more in his renunciation than that? There had been something more. At least he thought so. But who could tell?... No. There had been nothing more. Through vanity he had spared her. In hypocrisy he had worn the mask of goodness. For curiosity's sake he had tried the denial of self. He recognised that now”.

4. Проаналізуйте вірш Е.По „Дзвони”. Актуалізуйте знання, отримані на лекціях та семінарах (ключові терміни виділені жирним шрифтом). Дайте відповіді на запитання та виконайте завдання.

1.Як звукопис передає мелодію дзвіночків у словах, що римуються? Які звуки створюють настрій першої частини вірша?

2. Що в більшій мірі передає радісний настрій - смислова наповненість слів чи звукопис? Яка роль рефрену - останнього рядка?

3. Якими лексичними засобами передається відчуття щастя у другій частині вірша?

4. Яку думку і які почуття передають слова terror (жах), startled (зляканий), affright (страх), despair (відчай), horror (жах, відраза), danger (небезпека)? В яких споляченнях ці слова з`являються? Чи зрозуміло, що викликає ці думки й почуття?

5. Які картини переважають у третій частині - звукові чи зорові?

6. Якою є функція дзвонів у відтворенні містичного змісту часу?

”Hear the sledges with the bells -

Silver bells!

What a world of merriment their melody foretells!

How they tinkle, tinkle, tinkle,

In the icy air of night!

While the stars that oversprinkle

All the heavens seem to twinkle

With a crystalline delight;

Keeping time, time, time,

In a sort of Runic rhyme,

To the tintinnabulation that so musically wells

From the bells, bells, bells, bells,

Bells, bells, bells -

From the jingling and the tinkling of the bells.

Hear the mellow wedding bells -

Golden bells!

What a world of happiness their harmony foretells!

Through the balmy air of night

How they ring out their delight!

From the molten-golden notes,

And all in tune,

What a liquid ditty floats

To the turtle-dove that listens, while she gloats

On the moon!

Oh, from out the sounding cells

What a gush of euphony voluminously wells!

How it swells!

How it dwells

On the Future! -how it tells

Of the rapture that impels

To the swinging and the ringing

Of the bells, bells, bells,

Of the bells, bells, bells, bells,

Bells, bells, bells -

To the rhyming and the chiming of the bells!

Hear the loud alarum bells -

Brazen bells!

What a tale of terror, now, their turbulency tells!

In the startled ear of night

How they scream out their affright!

Too much horrified to speak,

They can only shriek, shriek,

Out of tune,

In a clamorous appealing to the mercy of the fire,

In a mad expostulation with the deaf and frantic fire,

Leaping higher, higher, higher,

With a desperate desire,

And a resolute endeavor

Now -now to sit or never,

By the side of the pale-faced moon.

Oh, the bells, bells, bells!

What a tale their terror tells

Of despair!

How they clang, and clash, and roar!

What a horror they outpour

On the bosom of the palpitating air!

Yet the ear it fully knows,

By the twanging

And the clanging,

How the danger ebbs and flows;

Yet the ear distinctly tells,

In the jangling

And the wrangling,

How the danger sinks and swells,

By the sinking or the swelling in the anger of the bells -

Of the bells,

Of the bells, bells, bells, bells,

Bells, bells, bells -

In the clamor and the clangor of the bells!

Hear the tolling of the bells -

Iron bells!

What a world of solemn thought their monody compels!

In the silence of the night,

How we shiver with affright

At the melancholy menace of their tone!

For every sound that floats

From the rust within their throats

Is a groan.

And the people - ah, the people -

They that dwell up in the steeple,

All alone,

And who tolling, tolling, tolling,

In that muffled monotone,

Feel a glory in so rolling

On the human heart a stone -

They are neither man nor woman -

They are neither brute nor human -

They are Ghouls:

And their king it is who tolls;

And he rolls, rolls, rolls,

Rolls

A paean from the bells!

And his merry bosom swells

With the paean of the bells!

And he dances, and he yells;

Keeping time, time, time,

In a sort of Runic rhyme,

To the paean of the bells,

Of the bells -

Keeping time, time, time,

In a sort of Runic rhyme,

To the throbbing of the bells,

Of the bells, bells, bells -

To the sobbing of the bells;

Keeping time, time, time,

As he knells, knells, knells,

In a happy Runic rhyme,

To the rolling of the bells,

Of the bells, bells, bells -

To the tolling of the bells,

Of the bells, bells, bells, bells,

Bells, bells, bells -

To the moaning and the groaning of the bells”.

5. Проаналізуйте вірш Е.По „Ельдорадо”. Актуалізуйте знання, отримані на лекціях та семінарах (ключові терміни виділені жирним шрифтом). Дайте відповіді на запитання та виконайте завдання.

1. Що символізує Ельдорадо в поезії Е. По?

2. Визначте специфіку композиції вірша. Яку роль відіграє принцип градації?

3. Сформулюйте ідею твору, загальнолюдський зміст вірша.

6. Актуалізуйте знання, отримані на лекціях та семінарах. Виділіть тропи та фігури, визначте тип рими у творах Р. Фроста та В. Шекспіра. Зверніть увагу на особливості художнього перекладу.

7. Перекладіть, виділіть та визначте тропи та фігури, тип строфи та рими. жанр епопея комедія персонаж

She walks in beauty - like the night

Of cloudless climes and starry skies,

And all that's best of dark and bright

Meet in her aspect and her eyes;

Thus mellowed to the tender light

Which heaven to gaudy day denies.

One shade the more, one ray the less,

Had half impaired the nameless grace

Which waves in every raven tress

Or softly lightens o'er her face -

Where thoughts serenely sweet express

How pure, how dear their dwelling place.

And on that cheek and o'er that brow

So soft, so calm yet eloquent,

The smiles that win, the tints that glow

But tell of days in goodness spent

A mind at peace with all below,

A heart whose love is innocent. (G. Byron)

8. Перекладіть, визначте тропи.

„King Claudius. How it is that the clouds still hang on you?

Hamlet. Not so my lord I am too much in the sun”.

„The fruitful river in the eye”.

„So excellent a king; so loving to my mother

That he would not permit the wings of heaven

To visit her face too roughly”.

„The snake that did sting your father life

Now wears his crown” (about Claudius).

„From the table of my memory

I will wipe away all trivial foolish records”.

„Even if you are as chaste as ice, as pure as snow, you shall not escape calumny”.

„The honey of his music vows”.

„To be, or not to be: that is the question:

Whether 'tis nobler in the mind to suffer

The slings and arrows of outrageous fortune,

Or to take arms against a sea of troubles,

And by opposing end them?”

(W. Shakespeare „Hamlet”)

9. Актуалізуйте знання, отримані на лекціях та семінарах (ключові терміни виділені жирним шрифтом). Дайте відповідь на запитання: „яку роль відіграє портрет у створенні характеру героя поеми Дж. Байрона «Корсар» Конрада?” Які риси особистості розкриває портрет?

Ulike the heroes of each ancient race,

Demons in akt, but Gods at least in

face,

In Conrad's form seems little to

admire,

Though his dark eyebrow shades a

glance of fire:

Robust but not Herculean -- to the

sight

No giant frame sets forth his

common height;

Yet, in the whole, who paused to

look again,

Saw more than marks the crowd of

vulgar men;

They gaxe and marvel how -- and

still confess

That thus it is, but why they cannot

guess.

Sun-burnt his cheek, his forehead

high and pale

The sable curls in wild profusion veil;

And oft, perforce, his rising lip

reveals

The haughtier thought it curbs, but

scarce conceals.

Though smooth his voice, and calm

his general mien,

Still seems there something he

would not have seen:

His features' deepening lines and

variyng hue

At times attracted, yet perplexed

the view,

As if within that murkiness of mind

Worked feelings fearful, and yet

undefined <...>

There was a laughing Devil in his

sneer,

That raised emotions both of rage

and fear <...>

10. Актуалізуйте знання, отримані на лекціях та семінарах (ключові терміни виділені жирним шрифтом). Визначте тип портрету, який застосовує В. Скотт в романі «Айвенго», зображуючи Бріана де Буагільбера.

The companion of the church dignitary was a man past forty, thin, strong, tall, and muscular; an athletic figure, which long fatige and constant exercise seemed to have left none of the softer part of the human form, having reduced the whole to brawn, bones, and sinews, which had sustained a thousand toils, and were ready to dare a thousand more. His head was covered with a scarlet cap, faced with fur, of that kind which the French call mortier, from its resemblance to the shape of an inverted mortar. His countenance was therefore fully displayed, and its expression was calculated to impress a degree of awe, if not of fear, upon strangers. High features, naturally strong and powerfully expressive, had been burnt almost into Negro blackness by constant exposure to the tropical sun, and might, in their ordinary state, be said to slumber after the storm of passion had passed away; but the projection of the veins of the forehead, the readiness with which the upper lip and its thick black moustaches quivered upon the slightest emotion, plainly intimated that the tempest might be again and easily awakened. His keen, piercing, dark eyes told in every glance a history of difficulties subdued and dangers dared, and seemed to challenge opposition to his wishes, for the pleasure of sweeping it from his road by a determined exertion of courage and of will; a deep scar on his brow gave additional sternness to his countenance and a sinister expression to one of his eyes, which had been slinghtly injured on the same occasion, and of which the vision, though perfect, was in a slinght and partial degree distorted. The upper dress of this personage resembled that of his companion in shape, being a long monastic mantle; but the colour, being scarlet, showed that he did not belong to any of the four regular ordens of monks. On the right shoulder of the mantle there was cut, in white cloth, a cross of a peculiar form. This upper robe concealed what at first view seemed rather inconsistent with its form, a shirt, namely, of linked mail, with sleeves and gloves of the same, curiously plaited and interwoven, as flexible to the body as those which are now wrought in the stocking-loom out of less obdurate materials. The forepart of his thighs, where the folds of his mantle permitted them to be seen, were also covered with linked mail; the knees and feet were defended by splints, or thin plates of steel, ingeniously jointed upon each other; and mail hose, reaching from the ankle to the knee, effectually protested the legs, and completed the rider's defensive armour. In his girdle he wore a long and double-edged dagger, which was the only offensive weapon about his person. He rode, not a mule, like his companion, but a strong hackney for the road, to save his gallant war-horse, which a squire led behind, fully accoutred for battle, with a chamfron or plaited head-piece upon his head, having a short spike projecting from the front.

...