Творчість Зеновія Красівського та отця Ярослава Лесіва: дискурс національної ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ І СПОРТУ УКРАЇНИ

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

МОНОГРАФІЯ

ТВОРЧІСТЬ ЗЕНОВІЯ КРАСІВСЬКОГО ТА О. ЯРОСЛАВА ЛЕСІВА: ДИСКУРС НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Якібчук Марія Василівна

Івано-Франківськ 2011

УДК 821.161.2:82-1

ББК 83.3 (4 Укр) 6

Я 45

Рецензенти:

Будний В.В. - кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка;

Іванишин П. В. - доктор філологічних наук, доцент, завідувач кафедри теорії літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка;

Манюх Н. Б - кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії та практики перекладу Івано-Франківського національного університету нафти і газу.

Рекомендовано до друкуВченою Радою ІФНТУНГ (протокол № 06/502 від 01 червня 2011 року)

Якібчук М. В.

Творчість З. Красівського та о. Я. Лесіва: дискурс національної ідентичності / М. В. Якібчук. - Івано-Франківськ: Видавництво ІФНТУНГ, 2011. - 184 с.

ISBN 978-966-694-151-3

Монографію присвячено осмисленню проблеми національної ідентичності в 60 - 80 рр. ХХ ст. у взаємозв'язку з життям і творчістю українських поетів-дисидентів З. Красівського та Я. Лесіва. Розглядається суб'єктивна організація їх текстів, метафоричний потенціал, екзистенційна глибина.

Для літературознавців, істориків, усіх зацікавлених у вивченні української літератури. А також для студентів і викладачів, які займаються науково-педагогічними дослідженнями.

УДК 821.161.2:82-1

ББК 83.3 (4 Укр) 6

Я 45

ISBN 978-966-694-151-3

© Якібчук М. В.

© ІФНТУНГ, 2011

Зміст

Вступ

Розділ 1. Проблеми української національної ідентичності в 60 - 80-х рр. ХХ ст

1.1 Зеновій Красівський у пошуках національної та особистої свободи

1.2 Життєвий подвиг отця Ярослава Лесіва

Розділ 2. Творчість Зеновія Красівського та Ярослава Лесіва: національний вимір людської екзистенції

2.1 Маркованість ідентичності та поведінковий канон як основа екзистенційного вибору

2.2 Батьківщина, дім, рідна мова: образи втраченої та віднайденої буттєвості

Розділ 3. Жанрово-тематичні параметри творчості Зеновія Красівського та Ярослава Лесіва

3.1 Невольнича лірика та епістолярій

3.2 Релігійна лірика. «Мамо, душа моя - Спасителя розіп'ятого рана» (Я. Лесів)

3.3 Інтимна лірика

Висновки

Перелік використаних джерел

Вступ

Дискурс національної ідентичності в творчості Зеновія Красівського та Ярослава Лесіва - це нелегкі - подвижницькі і трагічні - життєві шляхи двох справді незламних українців.

Цю проблему вивершила їх поетична спадщина, яка в самвидавській літературі 60-х років була способом боротьби і відстоювання національних інтересів. Актуальність нашого дослідження випливає з потреби зосередити увагу на творчому доробку Зеновія Красівського та о. Ярослава Лесіва як речників національної тотожності, що відіграли особливу роль у процесах національного самоусвідомлення:

Народе мій, стою перед Тобою,

А серце, як розбитий дзвін,

Гуде скорботою твоєю і журбою, - писав Красівський.

Українські студії над цією проблемою починали Б. Грінченко, М. Драгоманов [37, с. 284] Грінченко Б. Д. Діалоги про українську справу // Б. Д. Грінченко, М. П. Драгоманов / упоряд. А. Жуковський НАН України / Інститут української археології. - К. : [Б. в.], 1994. - 284 с., В. Старосольський («Нацiональний i соцiяльний момент в українськiй історії», 1915; «Теорія нації», 1921), С. Рудницький («До основ нашого націоналізму», 1923), Д. Донцов («Націоналізм», 1926), О. Бочковський («Вступ до націології», 1937). Цю проблему досліджували М. Міхновський, Ю. Липа, С. Томашівський, І. Лисяк-Рудницький та ін.

Професор Іван Денисюк у пошуках джерел сучасного погляду на проблему національної самобутності та ідентичності обґрунтовано звернувся ще до методологічного досвіду Івана Франка, який сформував «концепцію самобутності літератури, її специфіки, зумовленої історично сформованою національною ментальністю українців [40, с. 15]» Денисюк І. Кілька міркувань щодо висвітлення української літератури (з приводу сучасного підручника) / І. Денисюк // Слово і Час. - 2002. - № 5. - С. 13 - 21..

У концепції сучасної української ідентичності закладено і національно-духовні засади, і соціально-економічні особливості, різноманітні етнічні та суспільні чинники.

Творча спадщина З. Красівського та Я. Лесіва в контексті історико-культурної ситуації 60-80 років ХХ ст. в Україні, в обставинах зародження та наростання дисидентського руху була посиленням процесів національної самототожності.

Вперше в українському літературознавстві здійснено історико-літературний і порівняльний аналіз творчості З. Красівського та Я. Лесіва, які, треба наголосити, ніколи не сповідували ідеології соціалістичного реалізму, бо все їхнє життя було підпорядковане національній ідеї, що слугувала фундаментом їхньої творчої і людської самобутності.

Проблема національної ідентичності актуалізується в українському суспільному та мистецькому житті в 60-ті рр. ХХ ст., щоправда, це відбувається в особливих формах, зумовлених тим станом свідомості, при якому національне самопочуття рідко виходить за межі «соціалістичного міту». Саме тому сучасні дослідники шістдесятництва пишуть про своєрідну двоякість позиції речників цього явища.

Спробу обґрунтувати певну роздвоєність шістдесятництва робить Л. Тарнашинська, пояснюючи це, власне, відсутністю незалежної критики. Адже і критиками, і творцями художніх текстів були одні й ті самі люди, виховані в невільничій атмосфері.

О. Пахльовська підкреслює, що національний чинник руху українського шістдесятництва, реформуючи соціальне задля збереження національного, прокладає для себе різні шляхи.

Існує також погляд на проблему шістдесятництва як на явище, зумовлене не лише хрущовською «відлигою», а закономірністю загальноєвропейського розквіту.

До осмислення проблеми національної ідентичності, яка представлена в працях зарубіжних (Е. Сміт) та українських (Є. Маланюк, Д. Донцов, М. Драгоманов, І. Денисюк, І. Дзюба, Л. Сеник, Т. Салига, П. Іванишин, С. Андрусів) дослідників, рукописні та друковані тексти Красівського і Лесіва додають нові характерні акценти. Зокрема, збірка віршів «Невольницькі плачі», «Владимирський централ», статті З. Красівського та збірки поезій Я. Лесіва «Мить», «Т. Т. тюремна тиша», « В небі пісня обірвалась», а також книга «Мій хрест - в руках його нестиму», видана уже після смерті автора, листи, самвидавська збірка проповідей о. Я. Лесіва; спільний політичний документ обох авторів «Тактика Українського Національного Фронту», епістолярій поетів дисидентів.

У межах цієї виписаної дискурсивної системи, ядро якої - в'язнича поезія З. Красівського та Я. Лесіва, окреслюються явища української національної самобутності.

Зважаючи на те, що З. Красівський та Я. Лесів передусім відомі як активні дисиденти, громадські діячі, поборники української ідеї і духовності, проаналізовано поетичну творчість цих авторів у єдиному комплексі Чину, художнього самвидаву, зокрема їхнього епістолярію.

Красівський звжди був людиною дії та, невпинної боротьби. Навіть у безпросвітні, безнадійні часи його надихав образ Сізіфа:

Та вперто камінь двигає Сізіф,

Хоч на вершині височить розп'яття,

Під ним розпалене багаття,

Та понад всім - величний міф

(«Людство»).

Місія Красівського полягала в поєднанні різних поколінь борців за волю, а сам він став уособленням духовної незнищенності української людини.

Отже, національна ідея слугувала першоосновою українського екзистенціалізму. Драматичний конфлікт особи з чинною системою був спонукою до виразної екзистенційної тенденції, яка, на думку філософів екзистенціалістів, може розкритися лише в межовій ситуації, дозволяючи віднайти свободу вибору. «Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу імперії можна створити Україну», ? писав В. Липинський. Думаю, що і Красівський, і Лесів підписались би під цими словами. Власне їх суть вони не раз висловлювали, але по-своєму.

Розглядаючи українських авторів 60-80 років ХХ ст. в контексті художніх пошуків, є підстави сказати, що ні З. Красівський, ні Я. Лесів не ввійшли до «канону» українського шістдесятництва, хоча обидва поетичним словом реанімували загрожену національну ідентичність, окремішність українського світу, а релігійні мотиви їхньої творчості, крім усього, відновлювали силоміць перервану християнську традицію в українській літературі.

Сенс дискурсу національної ідентичності, за Красівським і Лесівим, полягав у тому, що національна й особиста свобода протистоїть нівеляції людської тотожності. Сама особистість З. Красівського в системі загальнонаціонального виживання стала екзистенційно-естетичним імперативом.

Ідея християнської любові о. Я. Лесіва: любов до батьків, дружини, сина - це те, з чого «проростала» українська перспектива. Осягнення авторами національного буття: «Батьківщина», «дім», «нація», «рідна мова» ? це образи втрачені в реальному житті, але віднайдені на рівні життя духовного. Творчість досліджуваних поетів-дисидентів в контексті літератури Опору дає підставу говорити про специфічну жанрову свідомість.

Дискурс національної ідентичності, що його оприявнили своїм життям і творчістю українські письменники, З. Красівський і Я. Лесів, ? це, без сумніву, розширення і поглиблення цієї актуальної теми.

Розділ 1. Проблеми української національної ідентичності в 60 - 80-х рр. ХХ ст

1.1 Зеновій Красівський у пошуках національної та особистої свободи

Для Зеновія Красівського проблеми офіційного чи неофіційного дискурсу 60-х просто не існувало: він не сповідував ідеології соціалістичного реалізму, а водночас і не був тим автором, метою творчості котрого було, приміром, стати репрезентантом чи втіленням образу українського письменства нової модерної України. Духовні обрії Красівського визначала національна свобода - свобода людини й свобода народу, - як це викладено в його вірші „Деклярація українського націоналіста”:

Прийми життя моє на жертівник свободи -

Нехай нас мало нині, одиниці.

Рокованих на смерть Ти наречи народом.

(Хай безіменні ми, як камінь, канем в воду).

Серця нам опромінь, перетвори на крицю! [102, с. 19] Красівський З. Невольницькі плачі. / Зеновій Красівський. - Коломия: Вік, 1995. - 102 с..

Поет-дисидент Зеновій Красівський своїми віршами апелює до національної спільноти. Визначальним у його житті й творчості є те, що своєю постаттю й діяльністю він поєднав покоління попередніх і наступних борців за волю, а сам став уособленням духовної незнищенності української людини.

Зеновій Красівський прийшов на цей світ 12 листопада 1929 року в селі Витвиця Долинського району на Івано-Франківщині. Родинні традиції та настрої з ранніх літ формували ті погляди і ту життєву позицію, які й визначили майбутню громадянську активність З. Красівського. Сам він згадував: «Вже мої недалекі предки брали участь у революції 1848 року, за що п'ятеро із них були позбавлені судом права одружуватися... Батько мій пробув у першу Світову війну три роки в окопах... [175, с. 56]» Розповідь Зеновія Красівського. З особистого архіву / З. Красівський // Українські проблеми. - 1994. - Ч. 2. - С. 55 - 59..

З юних літ Зеновій Красівський долучився до національно-визвольної боротьби в лавах УПА: «І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретності від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила нас земля [103, с. 100]» Красівський З. Післямова. / З. Красівський // Невольницькі плачі / З. Красівський. - Коломия : Вік, 1995. - С. 100 - 102..

Їх, молодих бійців УПА, приймали по хатах, не засвічуючи ліхтарень. За ними гналися, стріляли, вбивали, а трупи звозили до райцентрів і виставляли на глум по смітниках. І хто міг, той плакав, а решта, зціпивши зуби, мовчали й не признавалися навіть до своїх синів, - такий великий і жорстокий був страх. І те розчарування старших, яке охопило учасників визвольних змагань 40 - 50-х років, вивершило політичну свідомість З. Красівського.

“Ще у грудні 1943 року, - згадував пізніше поет-дисидент, - батько з мамою зняли зі стіни образ і благословили тоді нас, чотирьох братів, своїх синів, на священну боротьбу за волю України, так до сьогоднішнього дня я не ступив кроку вбік [95, с. 108]” Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133..

У лютому 1945 року гине брат Євстахій, а Зеновія в тяжкому стані доправляють додому. Наступного місяця, в березні, заарештовують і засуджують до 20-ти років ув'язнення брата Ярослава, у квітні - ще одного брата, Мирослава, а згодом вивозять на заслання батька, матір і п'ятирічну сестричку Марійку. Усім їм тоді пощастило втекти, проте Зеновія ловлять і, протримавши кілька місяців під арештом, відпускають «за відсутністю слідчих матеріалів».

1946 року З. Красівський, одержавши атестат зрілості й склавши вступні іспити, стає студентом Львівського політехнічного інституту. Однак замість навчатися, потрапляє за ґрати. Доля знову зглянулася над юнаком: його випускають на волю, та вже 1947 року разом із батьком, матір'ю і сестрою вдруге вивозять на виселення... І знову втеча. Зеновій перебуває на нелегальному становищі у Львові. У березні 1949-го - знову арешт. Цього разу З. Красівського засуджують до п'яти років позбавлення волі та довічного заслання.

У 1953 році Зеновій Красівський потрапляє під амністію, і його скеровують етапом до Караганди на шахтарську роботу. Працюючи в копальнях, він постраждав під час аварії та став інвалідом другої групи.

1956 року З. Красівський вступив на заочне відділення української філології Львівського державного університету, який закінчив 1962-го. Навчаючись заочно, він працює в бібліографічному відділі Львівської наукової бібліотеки. Збирає матеріали до покажчика мемуарної літератури про Україну, завершує бібліографічний покажчик «Записки Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка».

Життя Зеновія Красівського від початку до кінця підпорядковане національній ідеї, а його доля нерозривно пов'язана з нелегкою долею українського народу. Якщо, приміром, в Івана Світличного, за словами І. Дзюби, «високий суспільно-політичний ідеал формувався на ґрунті віри в соціалізм і водночас розуміння глибокої невідповідності його нашій дійсності [41, с. 5]» Дзюба І. Душа розпластана на пласт / І. Дзюба // Світличний І. Серце для куль і для рим. / І. Світличний. - К.: Рад. письменник, 1990. - С. 5 - 19., то в Зеновія Красівського він формувався ще з ранньої юності в процесі конкретної боротьби проти окупантів за елементарні загальнолюдські права свого народу.

У 1961 - 1962-му роках радянська влада, налякана поширенням вільно-думства, почала боротися з так званим «абстракціонізмом». Насправді ж боролася з проявами вільного мислення. «Ці колізії мали й національний характер... ми шукали форми висловити свій протест і спротив русифікації, якось вплинути на національне самоусвідомлення суспільства [43, с. 35]» Дзюба І. М. Спрага / І. М. Дзюба. - К.: Ред. журн. «Укр. Світ», 2001. - 278 с..

За таких обставин продовжувала формуватися життєвотворча самототожність Зеновія Красівського. Він був міцно прив'язаний до програмних завдань національного руху, добре знав теорію націоналізму, яку ще в юності застосовував на практиці. Для нього, націоналіста, з ранніх літ, понад усе важило добро України. З. Красівський стверджував, що «свобода особистості не може існувати за умов, коли нація залишається в підлеглому становищі, не виборола собі повної незалежності [294, с. 1242]» Діалог-розмова із Зеновієм Краcівським і Марією Якібчук. Моршин - 1990. - Липень. // Особистий архів М. Якібчук. - Якібчук-Боринська М. З батьківської хати - у невільничий світ / М. Якібчук-Боринська // Визвольний шлях. - 1995. - Жовтень. - С. 1237 - 1253..

Дійсність засвідчила слушність цієї думки. Усе починається з визволення духу, свідомості, світогляду людини.

У 1964 році Зеновій Красівський стає членом підпільної організації «Український національний фронт», співавтором її програмних документів «Тактика УНФ» та співредактором журналу «Воля і Батьківщина». У першому числі журналу було опубліковано вимогу УНФ, а в другому йшлося про тактику боротьби. Два примірники журналу видавці залишали для себе, а десять роздавали активістам. На час чергового арешту З. Красівського та інших членів редколегії встигло побачити світ 16 чисел часопису. Один випуск журналу за 1966 рік подолав залізну заслону аж у 1982-му, а ще два було конфісковано в 1973 році під час невдалої спроби вивезти їх із СРСР. До речі, конфіскований КҐБ примірник журналу «Воля і Батьківщина» тепер повернено і він зберігається в музеї Зеновія Красівського у його рідному селі Витвиця.

Одним зі способів поширення журналу та іншої нелегальної літератури був такий: тексти запаковували у пластикові мішки й пускали вниз річкою, а тоді спостерігали, як хтось підбирав речі з води.

У нелегальному журналі «Воля і Батьківщина» друкували прокламації та відозви антирадянського характеру. Головною метою цього періодичного видання було згуртувати сили для майбутнього визволення України, досягнення нею самостійності. На сторінках журналу обговорювали параметри державного устрою майбутньої Української держави. Зокрема, було вказано, що обирати форму цього устрою мав би сам український народ шляхом референдуму.

Мережа УНФ розрослася досить далеко поза межами Івано-Франківщини. Примірник журналу «Воля і Батьківщина», який зумовив відкриття слідства, КҐБ виявив аж у Донецькій області. Історія репресій проти УНФ починається зі здійсненого 8 липня 1966 року арешту донецького шахтаря Миколи Качура.

У той час З. Красівський пише історичний роман «Байда» й укладає збірку віршів «Месник». Ще раніше він привіз до Львова дві збірки своїх поезій - «На сполох» і «Литаври», з яких залишились у пам'яті й у слідчих матеріалах тільки заголовки. Крім того, підпільна організація «Український національний фронт» писала відкриті листи до режимних органів. Ще в березні 1966 року її меморандум, у якому містилися вимоги припинити русифікацію України та переслідування української інтелігенції, реабілітувати жертви сталінсько-більшовицького терору, надійшов на адресу ХХІІІ з'їзду КПРС. Прочитавши меморандум, тодішній перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест переадресував його шефові КҐБ України В. Нікітченку з резолюцією: «Прошу терміново доповісти заходи [76, с. 74]» Цит. за: Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 - 80-х років / Г. Касьянов. - К.: Либідь, 1995. - 224 с..

Результатом вжитих «заходів» був арешт у березні 1967 року вісьмох осіб, котрі входили до складу УНФ. Серед них - пенсіонер-інвалід Зеновій Красівський і вчитель Ярослав Лесів. Виїзна сесія Верховного Суду УРСР у листопаді 1967 року в Івано-Франківську засудила З. Красівського до 5 років в'язниці, 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання, Я. Лесіва - до 6 років таборів суворого режиму. Найвищий термін покарання отримав Д. Квецько: 5 років ув'язнення та 10 років таборів суворого режиму.

Розгром УНФ показав неможливість тривалого існування в СРСР підпільної організації, але також засвідчив і підтримку певною частиною інтелігенції націоналістичних ідей.

Переконані в ефективності методів підпільної боротьби, учасники УНФ першоосновою успіху своїх дій вважали цілковиту таємність і засекреченість. Тому вони неоднозначно сприйняли відкриті виступи своїх молодших ідейних побратимів. Згодом З. Красівський напише: «Їхня справа - справа легальна, вільнодумна, пов'язана з Львівським університетом, письменни-ками, художниками, з такими іменами, як Іван Дзюба, Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, Опанас Заливаха, та й самі Горині в зеніті процесу, а Михайло за «паровоза» групи. Це було щось, чим я надзвичайно тішився, чим гордився і чому якоюсь мірою заздрив… це було щось дуже нове, ефективне, і манило [50, с. 88]» Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - 256 с.. Проте однодумці З. Красівського мали і претензії до деяких шістдесятників, котрі «несли в собі і на собі наліт совєтської ідеології... але зробили справу: поставили наше національне питання перед світом [50, с. 89]» Там само..

Одним із найжахливіших методів репресивної практики 1960 - 1980-х років було ув'язнення дисидентів у спеціальних психіатричних лікарнях. «Через спецпсихлікарні пройшли В. Рафальський, В. Рубан, М. Плахотнюк, Б. Ковчар, А. Пушик, Л. Плющ, З. Красівський, Й. Тереля та ін. Здорових людей фактично ув'язнювали серед психічно хворих і «лікували» наркотичними препаратами..., знущаннями, руйнуванням здоров'я і психіки... В'язні психушок були приречені на небуття, будучи ще живими [76, с. 153]» Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 - 80-х років / Г. Касьянов. - К.: Либідь, 1995. - 224 с..

1972 року у Владимирській тюрмі на З. Красівського заводять нову справу за ст. 70, ч. 2 УПК РСФСР за збірку віршів «Невольницькі плачі» та поему «Тріумф Сатани». Швидкоплинний процес завершився призначенням судово-психіатричної експертизи та постановою облсуду утримувати поета в спеціальній психіатричній лікарні. Прикметно, що саму цю справу порушили тоді, коли наближався до кінця термін тюремного ув'язнення З. Красівського.

Психіатрична експертиза у Москві визнала Красівського психічно хворим. Із властивим йому гумором Зеновій Красівський розповідав, як його привели до інституту ім. Снєжнєвського на консиліум. Там практикували «перевиховання» інакомислячих за допомогою «психушок».

«Завели мене у велику залу, - згадував Зеновій Красівський. - За величезним столом возсідали академіки, світила, сивочолі виконавці постанов КҐБ.

- Садітєсь, расскажитє о сєбє, что вас беспокоіт?

- А можна вам прочитати вірша?

- Пожалуйста, прочтітє.

І я прочитав їм свого вірша «Пересторога»:

По черепах, кістках на п'єдестал,

Закуті в злість, брехню і догму,

Ви йшли. Прийшли, та часу шквал

На вас роздер червону тогу.

Головешки науковців захиталися... Головний цієї комісії заявив, що «больной Красівскій імєєт всє характєрниє прізнакі сумашествія. Увєдітє єво, всьо ясно [294, с. 1242]» Діалог-розмова із Зеновієм Краcівським і Марією Якібчук. Моршин - 1990. - Липень. // Особистий архів М. Якібчук. - Якібчук-Боринська М. З батьківської хати - у невільничий світ / М. Якібчук-Боринська // Визвольний шлях. - 1995. - Кн. 10. - Жовтень. - С. 1237 - 1253..

Бунтівничий характер його поетичних рядків, певна річ, налякав академіків каґебістської «психушки». А оскільки Зеновій Красівський не мислив себе поза процесом боротьби за елементарні загальнолюдські права українського народу, то його поезія виражала національну ідею. Власне, так складалося його життя, що та сама ідея ставала і чином Красівського-поета, як сказано у вірші «Деклярація націоналіста»:

О нене, рідна! Дай снаги, уміння

В одне з Тобою злитися, з'єднатись

Незламним духом, болісним сумлінням,

Дай обернути знов в людей каміння!

Дай недостойному Тобі лиш слугувати!

…Візьми мене! Дозволь за Тебе вмерти!.. [102, с. 19?20] Красівський З. Невольницькі плачі / З. Красівський. - Коломия: Вік, 1995. - 102 с..

У спеціальній лікарні в Смоленську Зеновій Красівський пробув чотири роки. 1976-го за рішенням виїзної комісії інституту ім. Сербського та за постановою суду йому полегшили режим і перевезли до Львівської психлікарні. У відповідних закладах Львова та Бережниці З. Красівський пробув ще два роки.

У липні 1978 р. Зеновія Красівського випускають на волю, а 1979-го він стає членом Української Гельсинської групи (УГГ). Свій крок пояснює так: «Вважаю цей громадсько-політичний напрям правильним і вірю, що в його рядах ми найоптимальніше зможемо реалізувати себе і наблизитися до наших ідеалів [210, с. 74]» Цит. за: Строката Н. Український національний фронт, 1962-1967 / Н. Строката // Сучасність. - 1985. - Ч. 6 (290). - С. 67 - 75..

Членство в УГГ майже автоматично вело до арешту, й ті, хто вступив до цієї групи влітку й восени 1979 року, «виглядають справжніми камікадзе [1, с. 37]»Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период / Л. Алексеева // Хроника. - 1984. - С. 37..

На той час більшість нових членів УГГ (С. Шабатура, М. Горбаль, Я. Лесів, І. Сокульський, Ю. Литвин, З. Красівський) щойно вийшла з ув'язнення, а І. Сеник та В. Чорновіл ще перебували на засланні.

Живучи на волі, Зеновій Красівський мешкав у чужій комірчині, «з ласки людей», бо до власної хати його не впустили. Та боротьби не припиняв.

Дванадцятого березня 1980 року З. Красівського знову заарештовують і без суду відсилають у Сибір відбувати термін (5 років і 8 місяців) ще з 1967 року.

Провівши за ґратами більшу частину свого життя, Зеновій Красівський у 1985-му повертається на Україну й активно включається в суспільне життя.

«Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття, яке я маю від пережитого, - писав З. Красівський. - Я плакав хіба в «Невольницьких плачах». Я боявся хіба, щоб не розминутися з честю! Я ніколи нікому не свідчив! Я за всі терміни не написав своїм катам ні однієї заяви! Я завжди і по сьогодні був гордий з того, що я український націоналіст! І так мені, Боже, допоможи! Амінь! [96, с. 1]» Красівський З. «І біль душі сльозою з крови кане» / З. Красівський // Гомін волі. - 1990. - 13 гру-дня..

Ці карбовані серцем рядки Зеновія Красівського - найвищий злет і вияв саможертовності в ім'я величі ідеї. Він не знав найменших вагань, сумнівів, страху в боротьбі за втілення свого найвищого ідеалу в образі самостійної Соборної Української Держави. Своє гасло він формулює рядками власної поезії:

Стреміти до скону!

Згоріти до тла! [101, с. 74] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

В історію українського національного відродження З. Красівський увійшов передусім як мученик і борець, і цей образ переважно існує якось відокремлено від його поезії. Він бачив сенс боротьби завжди, навіть тоді, коли інші зневірювалися. Міра відповідальності перед своїм народом була в нього дуже високою:

Годі! Доволі!

Прокляті тирани!

Гряде на вас кара!

Розплата!

Суд!

Чуєте, з брязкотом рвуться кайдани,

Встає за свободу пригноблений люд [101, с. 23] Там само..

Пригадаймо слова Євгена Маланюка про те, що «…творчість є, перш за все, порив Духа до звитяжства над «дійсністю», а значить - порив до несмертельності [132, с. 141]» Маланюк Є. Книга спостережень: проза / Є. Маланюк. - Торонто: Гомін України, 1962. - 525 с.. Зеновій Красівський плекав у собі дух героя впродовж усього життя. Епіграф, який він вибрав до поеми «Ян Гус»: «Слава навіки людському духові, що в ствердженні істини доходить до героїчного ентузіазму і самопожертви!», - потверджує це наше спостереження.

Слова та вчинки З. Красівського межували зі самознищенням. Тюремна лікарня «для душевно хворих» - це було те місце, яким тодішня система відповідала на волелюбні зусилля українського духу, яким, зрештою, захищалася від тих, хто не міг знайти з нею жодного компромісу. Саме там, в екстремальних обставинах, відкривалися творчі потенції особистості як торжество суверенної людини, зростав її внутрішній опір тиску та сваволі.

Понад 26 років неволі не зламали, а лише загартували З. Красівського, одного з небагатьох аристократів Духу, котрий чесно й прямо долав свій тернистий шлях, освітлюючи дорогу іншим. Роль в українській політиці письменників-шістдесятників метафорично пояснив Іван Драч: «Є такі музи: Кліо, Мельпомена, Уранія, Калліопа, Полігімнія, Талія, Евтерпа, Терпсихора, Ерато, Аполло. Ми любили їх геть усіх, але Політика зламала наше життя [46, с. 4]» Драч І. Іван Дзюба - наш сучасник // Дзюба І. Спрага. / І. Дзюба. - К.: Український світ, 2001. - С. 3 - 5.. Що ж до З. Красівського, то, на нашу думку, політика зміцнила його життя. Власне, він суттєво доповнює уявлення про українське шістдесятництво своєю безпосередньою діяльністю в цей період.

Для позначення найвищого зриву національного чуття З. Красівський використовує поняття духу, що виступає трансцендентною ідеєю, невидимою присутністю, архетипом повноти, тобто цілісністю людської ідентичності. Сугестивна сила національного духу, за його ідеєю, має відродитися в кожній дитині: Гриміти в литаври: / За мною! / На бій! / Я дух невмирущий народу! / Вставайте! / Вставайте! / Вставайте мерщій! / Свободу народам! / Свободу! [101, с. 74] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с.

Оцінюючи літературно-мистецький рух шістдесятників, В. Лісовий виокремив кілька тенденцій: «(а) переважно традиційний стиль, але змістовна спрямованість на пробудження громадянської та національної свідомості (А. Малишко, О. Гончар, В. Симоненко, Д. Павличко та ін.), (б) екзистенціалізм, (в) архетипічний символізм та космічний спіритуалізм, (г) модернізм як спроба «оновити» чи «осучаснити» літературно-мистецьку творчість [126, с. 1]» Лісовий В. Дисидентський рух. Дослідження [Електронний ресурс] / В. Лісовий. - Режим доступу до ресурсу: http:// www.khpg.org/ arhive/index..

На думку філософів-екзистенціалістів (А. Камю, Ж. П. Сартра), лише в межовій ситуації може розкритися екзистенція людини [189, с. 319 - 344] Сартр Ж. П. Экзистенциализм - это гуманизм / Ж. П. Сартр // Сумерки богов. - М.: Полит. литература, 1989. - С. 319-344.. І вільний вибір, удосконалюючи екзистенцію людини, дозволяє їй віднайти свободу. «Саме вибір є насущно необхідним у межовій ситуації…, яка охоплює не лише смерть, а і страждання, страх, вину, боротьбу - все те, що ставить людину на межі буття й небуття [257, с. 69]» Яремчук І. В. Під знаком вогню: генетичний контекст та естетична природа поезії УПА: [монографія] / І. В. Яремчук. - Львів, 2006. - 212 с..

Спонукою до появи виразної екзистенційної тенденції, пов'язаної з тривалою межовою ситуацією, був у 1960 - 1980-х рр. драматичний конфлікт особи з чинною системою та усвідомлення трагічного становища української нації. Наголошувалося на цінностях духовного світу особистості, «сприйманні світу як «мого світу» з драматичним переживанням долі України у цьому світі [257, с. 2]» Там само..

І хоч найвиразніше ця тенденція представлена, мабуть, у поезіях Василя Стуса, окремі її прояви спостерігаємо у творчості й інших поетів.

Зміст і стилістичні особливості деяких віршів З. Красівського дають підставу стверджувати про наявність у них цієї самої тенденції:

І доки тим мукам стогоном заходитися?

Доки тій кривді моє серце смоктати?

Доки мені кров'ю вмиватися?

Не видержують,

З брязкотом рвуться кайдани,

Зводяться зігнені постаті

І стають велетами [101, с. 16] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Національно-захисні акценти в українській та еміграційній критиці вказують на вкотре дискутовану проблему творчої свободи митця. Обставини поляризації національно-культурних сил позначилися на поданні цієї проблеми: на противагу соціологічним класовим цінностям, утверджуваним радянською літературою, було висунуто національні критерії як чинник збереження власної ідентичності й захисту від асиміляції. За словами І. Дзюби, «своя нація... вона мусить існувати, мусить бути присутньою у світі, як інші, мати такі ж права, мати всі властивості й можливості, як і будь-яка інша нація, самореалізуватися і забезпечувати самореалізацію своїх особистостей [43, с. 35]» Дзюба І. М. Спрага / І. М. Дзюба. - К.: Ред. журн. „Укр. Світ”, 2001. - 278 с..

Боротьба за свободу та права особистості й боротьба за свободу та права всієї нації - такий шлях до незалежності проступає у громадянських вчинках і у творчості Зеновія Красівського, чия Україна, немовби заново зійшовши зі сторінок «Треносу» Мелетія Смотрицького, знову звертається до своїх синів:

Стою на роздоріжжі світів

обкрадена, зруйнована, знівечена…

...Народи!

Прозріте..! [101, с. 17] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Як писав український біолог Юрій Русов, «праця українських патріотів ХІХ віку полягала в тім, щоб збудити приспану душу українського народу. Жорстокий, залізний ХХ-ий вік довів ясно, що для України як держави замало тої душі і тіла народу, які ми в цілком відповіднім тим часам гимні «Ще не вмерла Україна…» «положим за свободу [176, с. 11]» Русов Ю. Душа народу і дух нації. / Ю. Русов. - Америка, Філадельфія, 1948. - С. 11?12.. Ю. Русов доводить, що народ має тіло і душу, але йому потрібен дух. Дух творить форму, об'єднує і ставить усі органи на належне їм місце, «а механічне об'єднання ріжнородних елементів, не об'єднаних у гармонійне ціле одним духом, одною ідеєю, дає не досконалий організм, а нежиттєздатну потвору [176, с. 12]» Там само..

Водночас екзистенційний вибір передбачав і морально-етичні параметри. Духовний світ З. Красівського є прикладом гармонійного «досконалого організму». Він був храмом ідеалу для інших. «Його дух ніколи не знав кайданів. В таборі він став для мене, - згадує Мирослав Маринович, - одкровенням, незалежність переконань у ньому зовсім не заперечувала шляхетність у ставленні до ворога. Його духовна сила йшла не від ненависти, а з любови. І тому він один силою свого духа ламав усталені пропагандистські стереотипи, бо цей багатолітній ОУНівець та націоналіст ніколи не замішував добро для свого народу на нещасті народів інших. Він мав рідкісний дар бути еталоном високої ідеї - чистим і неспотвореним [135, с. 8]» Маринович М. Повнота життя / М. Маринович // Українські проблеми. - 1991. - Ч. 2. - С. 7 - 8..

Левко Лук'яненко, соратник Зеновія Красівського, зазначав, що той «не тільки присвятив своє життя Україні і віддано служив їй, але умів ще просто допомагати ближньому. Його теплота зігрівала багатьох людей. Це він із Західної України їхав до Києва, щоб допомогти хворому Іванові Світличному [246, с. 1377]» Якібчук-Боринська М. З батьківської хати - у невільничий світ / М. Якібчук-Боринська // Визвольний шлях. - 1995. - Кн. 11. - Листопад - С. 1369 - 1383..

Головний Божий дар Зеновія Красівського - це мистецтво бути людиною. Навколо нього завжди існувала якась дивовижна атмосфера людяності. Для всіх він умів бути цікавим і потрібним. Із розмови з Валентиною Попелюх-Стус, дружиною поета Василя Стуса, я запам'ятала такі слова: «Красівський - це людина-сонце, людина правди, чесноти, добра. Біля неї всім добре. Вона тримає, надихає, охороняє, береже, не дає впасти. Бог дарував мені зустрічі із таким незвичайним чоловіком. Вони незабутні. Богу дякувати, що вони були [246, с. 1376?1377]» Там само..

Любов створює враження присутності через роки, кордони та межі невідомого. Останні роки - чи не найдраматичніші в житті Зеновія Красівського, бо йому випало виконати припис Євангелія: «Хто великим хоче бути, нехай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, - нехай буде він вам за раба» (Мт. 20, 26?27).

Висвітлюючи цю тему, ми стоїмо перед небезпекою пригасити високою риторикою інтерес до Зеновія Красівського як до борця, політика, поета певного конкретного історичного періоду. Також не хотілося б мимоволі створити лише такий собі панегірик на честь цієї прекрасної людини - мусимо повернутися до академічного наукового дослідження.

Людське життя поза своїм громадянським призначенням уявлялося З. Красівському позбавленим головного. Він убачав ядро істинної духовної сутності людини в служінні високим ідеалам заради свободи Вітчизни.

Тернистий шлях українського патріота, котрий - майже за Т. Шевченком - із дитячих літ бореться, карається, але не кається, є прикладом незламності людського духу, бо, незважаючи на довговічне ув'язнення, сам Зеновій Красівський зумів зберегти духовну рівновагу, свою людську та національну гідність. Він належав до тих, хто оборонив свою внутрішню свободу в ув'язненні, і ті вільні мотиви зазвучали в його поезії:

Я не забудуся у сні,

В тривожний час не ляжу спати,

А буду всюди всім кричати,

Що гинуть люди у ярмі.

Кричатиму до хрипоти:

Не вам, нікчемні, лизоблюди,

Носити ім'я горде «люди»

І в храм свободи увійти [101, с. 66] Красівський З. Невольницькі плачі. / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Комуністичний режим практикував відтинання українців від культурної традиції. Спробою подолати цей негативний процес якраз і було національно-культурне відродження 1960 - 1970-х рр. з його яскравим проявом - творами тодішнього українського самвидаву, як-от «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, «Возз'єднання чи приєднання?» М. Брайчевського, «Право жити» Ю. Бадзя та ін.

Створення та поширення самвидавської літератури стало основним способом діяльності дисидентського руху. Вже було згадано про твір І. Дзюби та книгу В. Чорновола «Лихо з розуму», статті Є. Сверстюка та В. Мороза. А ще були позацензурні поезії В. Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, М. Холодного, З. Красівського, Я. Лесіва, І. Сокульського, різноманітні звернення і протести, спроби, зокрема й результативні, інформувати вітчизняну і світову громадськість про переслідування та умови утримання політв'язнів у таборах, був позацензурний журнал «Український вісник», що його редагував В. Чорновіл. Усе це становило основу української літератури, яка поширювалась через «самвидав».

У цьому контексті варто згадати окремо про збірку поезій З. Красівського «Невольницькі плачі», якій дивовижним чином вдалось уникнути знищення, адже потрапила вона до рук в'язничної адміністрації і за цю книгу її автор був повторно засуджений. Поезії З. Красівського в Україні переписували й передавали з рук у руки. Один примірник згодом потрапив у «вільний світ». Там, у Дарбі (Великобританія), завдяки фінансовій допомозі української громади і вийшла друком 1984 року поетична збірка «Невольницькі плачі».

Співкамерник З. Красівського - А. Радигін - згадував, що той «...був готовий захищати й коментувати кожну строфу перед яким не було б літературним, історичним або медичним ареопагом. Даремно! Вони знаменито знають ціну цим віршам. Знають їх правильність і силу [168, с. 42]» Радигін А. Загибаючий поет / А. Радигін // Життя в мордовських концтаборах зблизька. - Мюнхен, 1974. - С. 42 - 44..

Сама назва збірки «Невольницькі плачі» сприймається як національний символ болю, що постійно супроводжував український народ протягом усієї його історії. «Невольницькі плачі» - сильніші за розумні поради, за бойові кличі, за якими не стоїть зброя. Вони сильніші, бо написані кров'ю, якою облите серце поета-борця [80, с. 1142]» Керч О. Невольницькі плачі Зеновія Красівського / Оксана Керч // Визвольний шлях. - 1995. - Кн. 9.- С. 1142 - 1144..

З Володимирської тюрми голос Зеновія Красівського волав на волю до «абстрактної людини» риторичним запитанням:

Хто твій споконвічний порив до ідей

Зборов і поклав, мов мерця, в домовину? [101, с. 64] Красівський З. Невольницькі плачі. / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Він висловлював уголос те, про що нишком думала більшість людей і що викликало серед цієї самої більшості внутрішній спротив існуючим суспільним реаліям, хоч і не завжди до кінця усвідомлений. Чесний перед своїм сумлінням, поет терзався від ганебної обивательської позиції і голосно запитував:

Хто гідність твою у болото втоптав?

Хто честі і гордості плюнув в обличчя?

Хто серце гаряче в грудях підміняв

На черствий цурпалок холодної криці? [101, с. 64] Там само..

Автор збірки підтверджує вічну філософію життя і смерті, яку, за його словами, «призабула упокорена сучасна людина»:

Уже не ходить мудрий Діоген

З ліхтарнею у пошуках людини

І не плекає нині мати сина,

Щоб дав розп'ятись за прийдешній день [101, с. 51] Красівський З. Невольницькі плачі. / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

У цих песимістичних рядках вчувається, що поетове «я» все-таки вірить у безстрашність і велич людського духу, в існування кари за гріхи супроти людськості, у можливість оновлення:

Прикований до скелі Прометей.

День відо дня все більш звіріють люди

І нишпорять партійні словоблуди,

В кого б ще серце вирвати з грудей.

Та вперто камінь двигає Сізіф,

Хоч на вершині височить розп'яття… [101, с. 50] Красівський З. Невольницькі плачі. / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Цими поетичними рядками Зеновій Красівський перегукується з Василем Симоненком, який писав: «Уже народ - одна суцільна рана, / Уже від крові хижіє земля..! / Розтерзані, зацьковані й убиті / Підводяться і йдуть чинити суд… / І їх прокльони, злі й несамовиті, / Впадуть на душі плісняві і ситі, / І загойдають дерева на вітті / Апостолів злочинства... [200, с. 176]» Симоненко В. Берег чекань / В. Симоненко. вид. - 2-ге, доповн. - К.: Сучасність, 1973. - 310 с..

Національні болі, тривоги, перестороги - як їх боялися в недавні часи начальники від мистецтва й літератури. Відразу лунав крик: «Песимізм!!!» Біль видавався їм зайвим, дискомфортним на тлі загального оспівування небувалих успіхів, бо він будив нашу історичну пам'ять, приспані почуття.

Цю тему порушували у своїх творах В. Стус, І. Калинець, І. Світличний, Є. Сверстюк та багато інших поетів. Постать Зеновія Красівського органічно вписується в цей ряд. Сувора й чесна думка його «Невольницьких плачів» кличе читачів на боротьбу з божевільною вакханалією терору:

Затямте!

Ідея живе лиш тоді,

Як прагне людина за неї померти!

Коли її кров'ю освятять! Ідіть!

Я вам відчиняю ворота в безсмертя [101, с. 92] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Поет, як і його колеги-дисиденти, прагне збагнути внутрішні причини й механізми кризи людського духу. Націоналізм у дискурсивній практиці З. Красівського зміцнює його почуття власної гідності, безпеки, посилює надію на майбутнє. Водночас він і сам особисто ставав стабілізатором, підтримував і сприяв розвитку націоналізму. Здебільшого то була реакція на зверхнє, зневажливе ставлення до національних традицій, рідної мови, їх захист від тиску імперії.

З. Красівський узяв на озброєння ідеологію українського підпільного визвольного руху в Другій Світовій війні, яка працювала на знищення тоталітарної системи СРСР і підтверджувала на практиці гасло: «Свобода народам, свобода особистості!», водночас не опонуючи російським та інонаціональним масам - лише російському імперіалізмові.

Власне основним ворогом і загрозою для української душі Зеновій Красівський вважав імперську російську свідомість, модифіковану в тоталітарну радянську систему, рішуче критикував той наслідок впливу цього чинника, який втілився в поширеному типі українця-малороса - жертви й водночас пасивного виконавця імперської волі.

Художнє сприйняття ворога в Зеновія Красівського таке саме, як і в поета-упівця Марка Боєслава, котрий писав: «Змія. Гострий меч тяжкий / Над світом висить. / Дика, люта гидра. / Вже отворила пащу і чека моменту. / Меч і скиптр із рук всім вирве / Кремлівський змій!.. [17, с. 132]» Боєслав М. Непокірні слова. Передрук підпільних видань / Марко Боєслав. - [Б.м.], 1951. - 151 с.. А ось слова З. Красівського:

А попереду в засаді

Ворог тілом в землю вріс.

Постривай! Діждешся, гаде!

Є в руках у мене кріс.

…День за днем і рік за роком

Сто облав і сто засад.

Тихше! Чуєш?!

Линуть кроки,

Йде за нами нишком гад [101, с. 80] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

На думку З. Красівського, «система роз'їдає найтвердіших людей [50, с. 172]» Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К. : Діокор, 2005. - 256 с.. А саме зрада, вважав він, стала найважчою перепоною на шляху до свободи: «Між нами гадюкою повзає зрада» (вірш «Месія») [101, с. 92] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Тема національної зради має давню традицію в українській літературі. З. Красівський торкається цієї болючої теми у творах «Сава Чалий», «Юда», «Маруся Богуславка»:

Потоптана честь, потурначена віра,

В колисці турецький синок-немовля,

І виросте він яничарином-звіром,

Мене ж прокляне моя рідна земля [101, с. 99] Там само..

У вірші «Борзописцям» він викриває тих представників української інтелігенції, котрі пішли на службу до російського окупанта:

О дипломовані раби!

Чого вас мати, борзописці,

Не задушила у колисці?

Не знав би наш народ ганьби [101, с. 66] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

У своєму діагностуванні загроженості духовному здоров'ю нашого народу автор близький до рефлексій Євгена Маланюка, який в одному зі своїх есеїв відтворив відразливий образ малоросійства - типу «національно-дефективного, скаліченого психічно, духовно, а в наслідках часом і расово [132, с. 220]» Маланюк Є. Малоросійство. / Є. Маланюк // Книга спостережень: фрагменти / Є. Маланюк. - К., 1995. - С. 220 - 222.. Є. Маланюк передбачав, що проблема малороса - це проблема майбутнього, адже «це є та проблема, що першою стане перед державними мужами вже Державної України [132, с. 222]» Там само..

...