Творчість Зеновія Красівського та отця Ярослава Лесіва: дискурс національної ідентичності

Створені у важких невільничих умовах радянського ҐУЛАҐу, «Невольницькі плачі» Зеновія Красівського є прикладом незламності людського духу, духовної рівноваги та національної гідності.

У цьому контексті М. Жулинський згадує Сократа, якого дехто вважає першим в історії дисидентом. У діалозі з Феогеном Сократ каже: «Хочеш купити мої думки, щоб зробити рабами і кинути їх конати у підземелля? Але вони - не раби. Лови їх, наздоганяй якими хочеш кіньми. Я - у в'язниці, а вони - на волі. І будуть вільні вічно [51, с. 6]» Жулинський М. Сила внутрішнього світла / М. Жулинський // Літературна Україна. - 2009. - 26 березня. - С. 1? 8.. Так само жодної миті не були рабами ні сам З. Красівський, ані його думки - зокрема й викладені у поетичній формі. Поет жодного разу не схибив з обраного шляху, хоча йому боляче було думати про те, що:

Уже не ходить мудрий Діоген

З ліхтарнею у пошуках людини

І не плекає нині мати сина,

Щоб дав розп'ятись за прийдешній день [101, с. 51] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Однак сила власного духу примушувала його шукати таку людину або ж бути нею самому. Гуманістичну ідею пошуку Людини, що «пов'язана з реабілітацією людськості, людського життя [62, с. 75]» Зборовська Н. Шістдесятники / Н. Зборовська // Слово і Час. - 1999. - № 1. - С. 74 - 80., суголосно з поезією Зеновія Красівського сформульовано й у знаменитому запитанні-ствердженні з вірша Василя Симоненка: «Ти знаєш, що ти людина?» Як бачимо, ця визначальна гуманістична спрямованість була характерна загалом для світогляду шістдесятників.

З. Красівський усвідомлював своє покликання в тому, щоби будити людей голосом сумління, підносити якнайвище дух упослідженого народу. Він ніколи не каявся, не просився, не запобігав ласки сильних світу цього:

Я спини не зігнув.

Нехай відрікся світ… [101, с. 59] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Був зачарований цим шаленим світом, що завжди дає шанс, нехай і один-єдиний, бути людиною. Або ж не бути:

О чом ти, людино, не дикий хижак,

Що радше загине голодною смертю,

Ніж прийме від ката в неволі маслак!

Ти б жити уміла,

уміла б і вмерти [101, с. 65] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Справді, міркує сучасний філософ, «якщо в людині перемагає «бути», а не «мати», вона не почуває тривоги та невпевненості, що їх породжує страх утратити те, що маєш. «Якщо «я» - це те, що я є, а не те, що я маю, ніхто не здатний загрожувати моїй безпеці й позбавити мене почуття ідентичності. Центр моєї сутності перебуває в мені самому, мої здібності бути і реалізувати сутнісні сили - це складова частина структури мого характеру, вони залежать від мене самого [226, с. 136]» Фромм Э. Иметь или быть / Э. Фромм. - М.: Прогресс, 1986. - 138 с..

Бажання щось змінити починається зі становлення особистості як спроби виокремити конкретне «я» зі знеособленого «ми». «Я» Зеновія Красівського пов'язане з поняттям самосвідомості, що проявляється в самоствердженні через заперечення застарілих уявлень колективістського радянського «ми». Л. Тарнашинська вважає, що «у з'яві хвилі українського шістдесятництва первинною все ж була спонука екзистенційна... В основі цього художньо-естетичного явища все-таки... лежить людське «его» як природна внутрішня спроба індивідуума у самовираженні [218, с. 228]» Тарнашинська Л. Презумпція доцільності: абрис сучасної літературознавчої концептології / Людмила Тарнашинська. - К.: Києво-Могилянська академія, 2008. - 534 с..

У такому разі можемо стверджувати, що і З. Красівський, і Я. Лесів, маючи міцні світоглядні засади, роблять свідомий вибір своєї національної самоідентифікації. Те екзистенційне поняття приходить до них через власний досвід зіткнення з тоталітарною системою і комуністичними догмами.

Зеновій Красівський зустрів прихід радянських військ п'ятнадцятирічним вже як учасник національно-визвольних змагань і відчув силу влади, яка «базувалася не на законі і правопорядку, а на силі та свавіллі кожного, хто мав зброю в руках [50, с. 9]» Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - 256 с..

Двадцятидволітнього вчителя Ярослава Лесіва у мирний час, 1967 року, вперше заарештувало КҐБ за приналежність до Українського Національного Фронту - організації, що виступала за незалежність України. Ці факти свідчать, що кожен з авторів, залежно від міри своєї внутрішньої свободи, виніс на суспільну поверхню і проблему свідомого вибору, маючи точку опертя, орієнтовану не на тодішні нібито загальноприйняті суспільні та моральні вартості, а чинячи відвертий спротив системі. Це й визначило міру їхньої екзистенційної свободи - «свободи бути самим собою [218, с. 229]» Тарнашинська Л. Презумпція доцільності: абрис сучасної літературознавчої концептології / Людмила Тарнашинська. - К.: Києво-Могилянська академія, 2008. - 534 с..

Реальність існування, ті життєві ситуації, в яких повсякчас перебувала людина 1960-1980-х рр., вимагали постійного вибору лінії поведінки. Як зазначає Д. Наливайко, «існування людини тлумачиться як драма свободи, бо на кожному етапі самотворення особистості воно залежить від кожного її вибору, кожного її рішення [145, с. 20]» Наливайко Д. Трагічний гуманізм Альбера Камю / Д. Наливайко // Камю Альбер. Вибрані твори / Альбер Камю. - К., 1991. - С. 5-28..

Наголошуючи на спадкоємності Ярослава Лесіва щодо Зеновія Красівського, зауважимо, що сповідування одних і тих самих ідей не нівелює особистості. Розуміння людської сутності для о. Ярослава Лесіва - невтомного подвижника української національної ідеї - було особливо важливим через те, що воно спиралося на потребу безперервної, повсякчасної духовної праці. Як поета його цікавлять насамперед максимальні можливості людського в людині - Божому замислі та Божій пробі. Поет шукає простору, нереального в тодішніх обставинах, для існування Людини як божественного витвору з окремою програмою самовдосконалення. Екзистенціалізм поета розвивається в конструктивному руслі довіри до буття, до самої людини: і кожної зокрема, і до людей загалом.

Процес проявлення Божественного нескінченний, однак вершиною завжди є Слово. І українська доля, українська історія як можливість сповнення устремлінь і сподівань народу постає, власне, через проблему Слова:

Від полови зерно

Слово од лжі

Руки від крові

Душу од страху

Розум від забобонів

Серце від ненависті

Ласку від пристрасті

Кохання від похоті

Любов од тиранства

Очисть перед тим

Як в дорогу іти [112, с. 24] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Цей вірш - заповідь не тільки іншим, а й, насамперед, самому собі. Як людина, як патріот-українець Ярослав Лесів виконав її за найвищою шкалою людської гідності.

ХХІ століття відкриватиме Україну 70 - 80-х років ХХ століття, на думку Т. Салиги, зокрема, і за віршами Я. Лесіва [188, с. 11] Салига Т. “Щоб не лишати внукам… кайдани” / Т. Салига // Лесів Я. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - С. 3?15.: «Його поезії мають іншу закономірність появи - вони з'явились як внутрішня воля, як потреба душі й вираз її стану. Тому часто вони звучать як маніфести, програми, відкриті декларації, а в інших випадках - це пейзажі, злиття людини з природою, елегійна її молитва до осені [188, с. 13]» Там само..

Поезія о. Ярослава Лесіва - особливий духовний вимір і вибір. Саме з цієї фундаментальної засади екзистенціалізму - свободи вибору - і починається творчий шлях о. Ярослава Лесіва:

Я все віддав тобі в офіру,

Я кинув все тобі під ноги,

Собі лишив бесаги й ліру

І терном встелену дорогу [112, с. 49] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Творчість о. Я. Лесіва, як, власне, і його спосіб життя, де головний наголос зроблено на виборі та відповідальності, свідчить про те, як усупереч тоталітарній системі може творитися поезія, вільна від ідеологічних нашарувань та соцреалістичних приписів. Але водночас ані Зеновій Красівський, ані Ярослав Лесів не могли дозволити собі «знехтувати» обов'язок письменника-патріота й не могли не покласти свій талант на вівтар свободи - так само це стосується і Василя Стуса, Івана Світличного та ще багатьох мучеників режиму. Будь-які компроміси з тоталітарною системою були для них неприйнятні, навіть імовірність такого компромісу вони розцінювали як втрату самих себе, як зраду своїх людських і творчих принципів.

Серед притаманних тому часу ознак Є. Сверстюк на перше місце поставив «юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає», на друге - «шукання правди і чесної позиції», на третє - «неприйняття, опір, протистояння [196, с. 25]» Сверстюк Є. Шістдесятники і Захід // Блудні сини / Є. Сверстюк // Українське відродження: історія і сучасність.- Кн. 13., Вип. 1?2. - 1993. - С. 25 - 56.: іл. - (Бібліотека журналу “Пам'ятки України”).. У координатах такого явища, як шістдесятництво, і З. Красівський, і Я. Лесів творили альтернативну радянській добі дійсність, «той живий світ проти течії... [196, с. 26]» Сверстюк Є. Шістдесятники і Захід // Блудні сини / Є. Сверстюк // Українське відродження: історія і сучасність.- Кн. 13., Вип. 1 - 2. - 1993. - С. 25 - 56.: іл. - (Бібліотека журналу “Пам'ятки України”)..

Роздуми Ярослава Лесіва над словом вражають послідовністю й відкритістю. Серед параметрів його духовності головну врівноважувальну функцію відіграють віра й любов. З любові до людей, до України, до світу, до життя цвіт віщого ломикаменю розрісся в поетовому слові:

Зійдуть ломикаменем квіти.

Люблю вас, люблю, люблю [112, с. 61] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Християнська любов загалом і любов до батьків, дружини, сина - це той ґрунт, з якого проростає перспектива розвитку особистості. Осягнення цієї перспективи відбувається через важкі випробування, через підпорядкування особистого великій меті визволення, що робить таким актуальним традиційний мотив: Укладаю слова не для того, / Аби возвеличить свій біль, / Бо мого нема і чужого: / Є горе, що зцілює ціль. / У запрязі змучену душу / Забродам не дам на розтлін. / Зі спліну я викресать мушу / Не слово утіхи - а гімн [112, с. 38] Там само..

Зрештою, Я. Лесів глибоко вірить, що щире й мудре Слово є домінантною духовною потребою:

Слово добути,

логос

Із серця маґми,

Сонця протуберанців -

Мудрості зерен зерно

І справжньому людству на стіл,

Як теплий буханець житній

На радість, на вічність -

їжте [112, с. 34] Там само..

Приходить на думку поезія іншого поета і священика - Маркіяна Шашкевича, який теж не встиг написати багато творів. Із цього приводу Євген Сверстюк розмірковує так: «...прийшов би зі своєї долини вічно молодий і гарний Маркіян Шашкевич і сказав би: «Брате мій, я теж хотів би так написати: «Золота безнадійна осене / Не боли мені не боли / Ти маленьку смужку просині / В час вечірній мені пошли / Ти холодним місячним променем / Хрест віконця позолоти / І шляхами так важко пройденими / Безпроствітню ніч освіти»... Може, б відмітив мовчки ті вірші, від яких не відмовився б кожен справжній поет…, схилився б перед тихим стражданням гідних спадкоємців кінця страшного двадцятого віку [195, с. 227]» Сверстюк Є. Співи Ярослава Лесіва // Блудні сини / Є. Сверстюк // Українське відродження: історія і сучасність. - 1993. - Кн. 13., Вип. 1 - 2. - С. 226 - 227.: іл. - (Сер. 1 Бібліотека журналу “Пам'ятки України”)..

Священик і поет Ярослав Лесів був одним із тих мужніх подвижників боротьби за відродження України та її Церкви, хто глибоко усвідомлював, що без самозречення і жертовності не зберегти ні власної душі, ні душі рідного народу:

Мамо, душа моя -

Спасителя розіп'ятого рана.

Мамо, любові Вашої зеніт

У промінні Ваших рук

Із попелу постане -

І буде порятовано цей світ [112, с. 40] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Висока вартість цих рядків полягає не тільки у філігранній довершеності поетичного образу. Маємо саможертовний приклад синівської любові отця Лесіва до матері, до Вітчизни. Вимір його поетики вказує на особливу єдність національного й релігійного, коли національна ідентичність не мислиться поза моральними християнськими засадами. Ця єдність наростає від першої поетичної книжечки «Мить» до наступної - «Мій хрест - в руках його нестиму» - так, немовби поет пише лише одну книгу, розуміючи єдність і непорушність того духовного світу, що має різні періоди й грані, але є від початку одним і тим самим. Власне болісна реакція на те, що відбувалося довкола: суцільна русифікація, нищення пам'яток культури, переслідування віруючих та інтелігенції ? все це породило той екзистенційно-мистецький кодекс, за яким жив і творив Ярослав Лесів.

«Він мав прикмети найідеальнішої людини, - згадував Ігор Калинець. - Талановитий у всіх своїх проявах: і як незламний революціонер, і як щиросповідальний поет, і як невтомний організатор відновленого церковного життя, і як енергійний самовідданий громадський діяч. Він мужній, дуже ніжний, принциповий і дуже добрий... [72, с. 3]» Калинець І. Ода опору / І. Калинець // За вільну Україну. 1992. - 7 січня. - С. 3..

Таким чином, саме національні акценти, національна маркованість ідентичності та поведінкового канону ліричних героїв З. Красівського та Я. Лесіва визначають сутність екзистенційного вибору і цих героїв, і, як можемо стверджувати через біографічний контекст, обох авторів.

2.2 Батьківщина, дім, рідна мова: образи втраченої та віднайденої буттєвості

Прорив поезії 1960-х крізь дискредитовану псевдотрадицію полягав, на думку Л. Тарнашинської, насамперед в актуалізації та вербалізації моральної й онтологічної пам'яті, у поверненні поняттю «батьківщина повносутнісного національного статусу [218, с. 211]» Тарнашинська Л. Презумпція доцільності: абрис сучасної літературознавчої концептології / Людмила Тарнашинська. - К.: Києво-Могилянська академія, 2008. - 534 с.. Виклики сучасності сприяли формуванню відповідної художньої свідомості, носіями якої були шістдесятники ? В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський та ін.

З. Красівський і Я. Лесів як поети органічно влилися в цей дискурс шістдесятництва.

Серцем відкрийся, бо буде запізно!

Хай думка як рана тебе заболить!

Збіглась сьогодні епоха залізна

В куцу розстріляну мить [101, с. 79] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с., ?

звертаючись до незримих сучасників і до самого себе, писав Зеновій Красівський. А Ярослав Лесів, поєднуючи в щемких рядках надважливі для свого ліричного героя сфери інтимного та національного, сповідався:

В бараці тьма

І за бараком ніч...

...Крізь яв і сон

Я вперто продираюся

До себе [112, с. 53] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Як відомо, людина за своєю сутністю не може жити в розірваному часі, а тому концепти пам'яті, спадкоємності, родоводу набувають «змістотворчої домінанти [218, с. 211]» Тарнашинська Л. Презумпція доцільності: абрис сучасної літературознавчої концептології / Людмила Тарнашинська. - К.: Києво-Могилянська академія, 2008. - 534 с. в людській свідомості, і в поетичній зокрема.

Тим-то пошуки поетів 1960 - 1980-х років - авторів, які екзистенційно опановували й по-новаторськи оновлювали націєнаповнений часопростір - розгорталися відповідно до часово-просторової вертикалі: від екскурсів в історичні епохи (Л. Костенко) - до поривання в космічні сфери (І. Драч, М. Вінграновський), від реалій повсякденної боротьби (З. Красівський) - до правічних теренів, єднання землі з небесами (Я. Лесів). Кожен із них по-своєму, в різних модусах буття, наповнював буттєвим сенсом свій зовнішній і внутрішній вектори самопізнання. «Життя - то рух / До світла» (Я. Лесів) [112, с. 27] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с., «Я став на прю з чудовиськом сторуким» (З. Красівський), [101, с. 19] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с.. Повнота буття, віддзеркаленого в поетичному слові Зеновія Красівського та Ярослава Лесіва, проявлялася в екзистенційній всеохопності, у світовідчутті і світопереживанні.

Вони плекали образ України, кинувши виклик тоталітарному режиму й поламавши сам концепт пристосовництва у його буттєвому вияві, - «таким чином вони виривались із його обтяжливих обмежувальних пут [218, с. 218]» Тарнашинська Л. Презумпція доцільності: абрис сучасної літературознавчої концептології / Людмила Тарнашинська. - К.: Києво-Могилянська академія, 2008. - 534 с..

Прагнення зберегти свою ідентичність, передусім людяність, рідну мову й традицію, духовну свободу, було притаманне багатьом українським поетам. З. Красівського та Я. Лесіва, як і інших, цікавить проблема слова, рідної мови, свого дому. З перспективи часу їхню позицію щодо тодішнього стану цих важливих речей і явищ можна окреслити як позицію протесту і терпіння.

Для Зеновія Красівського слово - це зброя, святий обов'язок, - тому він наказує:

- Годі, брате! Дай рушницю!

Мій сьогодні час настав [101, с. 68] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Ліричний герой поезії розуміє, що його вибір сміливий і небезпечний, але він також переконаний, що саме такий вибір - правильний, остаточний і має сенс. У реляції «поет - народ» думки й переживання поета свідчать про його велику заанґажованість суспільними, духовними й моральними проблемами, його віру в незнищенність українського духу. У поезії З. Красівського Україна-мати, її найкращі сини й дочки («Маруся Богуславка», «Калнишевський», «Макух»), її доля та її боротьба є началами духовної свободи, які продовжують зв'язок між минулим і сучасним, вписуючись у контекст загальнолюдських проблем:

Як жити маю я на чужині?

Без роду, без сім'ї і без Вітчизни?

Клекоче плач придушений в мені,

Ще мить і кров'ю з серця бризне.

…І наче промінь зажеврів в думках:

Страждання, біль, журба, неволя

І ці кайдани на моїх руках -

Це ж українська наша доля [101, с. 63] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Автор цих рядків хотів би через власну драму оживити історію всього українського народу, його національний дух, ідею: Є Вітчизна безталанна - / Хто ще може так терпіти?! / Гинуть, гинуть безнастанно / У неволі її діти [101, с. 70] Там само..

Надійною опорою такого трагічного світосприйняття є «вогняні» символи - висловлювання автора. Ціла низка прикладів («згоріти до тла», «думка вогнем пече», «і сурми пекельні гудуть», «Палає земля. Полум'яні язики вилизують мої рани», «Та вмить кайдани задзвеніли, / Вогнем вп'ялися в моє тіло», «та в серці горить непогаслий вогонь», «Останній раз шепчу: «Я полум'ям згорів», «І в крикові тому, і в горі, в вогні / Довіку прийдеться горіти мені», «І серце гаряче новий Прометей / неначе головню несе до людей», «бо земля починає горіти», «Над Гусом живою дугою / Вогонь палахтів ореолом святим») доводить, що в цій поезії національна ідентичність пролягає не лише по лінії «крові» та «слави», а й по лінії «вогню», тобто боротьби українського народу як шани й вірності духовній традиції. Символ вогню потрібен авторові для посилення смислового потенціалу та для вольового поштовху вперед, у майбуття. Інакше кажучи, народ-творець є суб'єктом власної історичної долі тією мірою, якою він усвідомлює власну етнокультурну специфіку як цінність, що її необхідно продовжити в часі.

Замучену, розп'яту на хресті Вітчизну, на думку З. Красівського, може врятувати лише збройна боротьба:

Гуляй, моя доле! Шаблюкою грай!

Най доля ворожа трепече! [101, с. 104] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Він жив Україною щохвилини, щомиті, віддав їй усе, що мав: силу, волю, знання, час, життя; прагнув спалити себе, щоб іскра боротьби не згасла:

Я пручаюсь, та виснуть брили холодні -

Це звалився на плечі тягар віків!

Захлинаюсь! Кричу!

Та не чути з безодні

І в серці купаються леза мечів [101, с. 25] Там само..

Про подібні почуття писав Василь Стус: «Коли я один-однісінький / серед зелених снігів Приуралля, / коли в казармі порожньо / серед ліжок і пірамід, / коли я стовбичу на цьому / днювальному місточку / самотній - на обидві земні півкулі, / як холодна колодочка караульного ножа... [211, с. 13]» Стус В. Дорога болю: поезії / В. Стус; упоряд. та післямова М. Коцюбинської. - К.: Рад. письменник, 1990. - 222 с.. Символічні образи - «леза мечів», «караульного ножа» - засвідчують, що їх автори - це митці, визрілі до самопожертви. Їх було мало («...де жменька нас. Малесенька шопта [211, с. 48]» Там само.), але вони зробили новий крок: немов у прірву, пішли назустріч болям і трагедіям свого народу й перемогли...

Вірші З. Красівського різнопланові, подекуди складні за змістом і формою, але їх об'єднує ідея невіддільності від отчої землі, від Батьківщини, і ця ідея веде нас до пізнання глибинної сутності України та її буття. Україна постає в образі борця і жертви одночасно. Як етнонім Україна - це те, з чим пов'язані факти особистої біографії поета, його родова й історична пам'ять, образи рідних і близьких людей, спогади дитинства і юності:

А серце аж рветься: додому! додому!

Останній свисток і - родинне село.

- Добридень, мій краю!

Та обрій знайомий

Чогось похилив у зажурі чоло [101, с. 61] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Місцем акцентуації є український часопростір, у якому семантичне поле поезій простяглося через історичні матриці. Поетика творення образу України спирається переважно на фольклорно-пісенну систему з притаманними їй традиційними ознаками етнопростору (степ, Дике поле, карпатські перевали тощо) та архетипними образами-знаками, образами-символами: чайка, гадючий язик, плач, журавлі, біль, хрест, українська недоля, Мати Божа, ясир.

Сфера художнього функціонування таких знаків і архетипів, історичних сюжетів, а також типових для національного буття й побуту психологічних ситуацій є наскрізною для всієї збірки Зеновія Красівського «Невольницькі плачі».

Згадуючи сьогодні З. Красівського й характеризуючи його як поета й політичного діяча, скористаємося висловом Євгена Маланюка про Григорія Чупринку як про «...чудом явлену постать суцільної людини, з однолитого національного матеріялу зроджену особистість, яка не лише літературно, а що для нас важніше, - біографічно дала зразок національної повноти і великого національного серця [132, с. 169]» Маланюк Є. Книга спостережень: проза / Є. Маланюк. - Торонто: Гомін України, 1962. - 525 с..

У листі до о. Ярослава Лесіва Зеновій Красівський писав: «Були славні і неповторні часи нашої боротьби в Українському Національному Фронті, а потім трохи тісніші, але не менше славні - невольницьких поневірянь, які вигойднули нас: Тебе в тугу за рідними сторонами і філософські роздуми, а мене - в плачі. Благословен був час, але й ми були благословенні [293]» Лист З.Красівського до о. Я. Лесіва від 13.03.1990 р. // З особистого архіву М. Якібчук.. Власне, про «благословенність» наших авторів ми можемо говорити й нині, на двадцятому році нашої самостійності, коли віршовані рядки Ярослава Лесіва хтось може сприймати навіть лише як оптимістичну метафору борні та як «банальне проголошення для даремного опалювання крил в ім'я романтичної ідеї [188, с. 4]» Салига Т. “Щоб не лишати внукам… кайдани” / Т. Салига // Лесів Я. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - С. 3 - 15.. Для таких хочемо наголосити, що о. Я. Лесів особистим життям і своєю творчістю показав, як треба стояти за правду, як іти шляхом борців попередніх поколінь. Він керувався системою вартостей, до яких належать любов, віра, совість, мати, Україна. Дорога батьківських ідеалів - це боротьба за незалежність рідного слова, молитви, церкви, держави - дорога, на якій він самоочищувався, гартувався, виростав:

Вже соняшник давно відцвів,

А біль і досі не стихає.

Невже лавинище снігів

Усе покриє і зрівняє?

Але й тоді, з таких глибин,

Крізь сніг, крізь лід, крізь камінь

Душа проб'ється до людей -

За них болітиме віками [112, с. 26] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Поет ішов, несучи тягар, що впав на рідний край. Устами свого ліричного героя він казав собі:

І вже видніється Голгофа -

Мій хрест в руках, його нестиму... [112, с. 49] Там само..

Тільки міцність духу втримує рівновагу, коли:

Ні слів нема ні сліз

Проклять і молитов

Бо біль уже не біль

І кров уже не кров… [112, с. 52] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Та отець Ярослав ніколи не випускав зі своїх рук Хреста.

«Дивна штука - життя. Ніколи не перестану його любити. Попри всі злигодні воно таки прекрасне..., - писав Я. Лесів. - Неподалік за мурами видно вербу. Стара вона, одинока, нагадує маму, що все життя когось чекає: Глядить вона, як з-під руки, / З-під віт сумної втоми, / Чогось так довго ластівки / Не повертаються додому...

Ото тільки й друзів у мене: поодинокі дерева та ще птиці, кохаюся у їх співі, радію з ними і плачу... [276]» З листа Я. Лесіва до рідних від 06.06.1984 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Здатність облагороджувати соціальне середовище, робити людей кращими й людянішими була властива Ярославу Лесіву і як людині, і як поетові. Тому в його поезії звучать такі чисті, відверті слова - слова любові до цього світу:

Минулі дні - як дивний сон.

А в нього зайчик сонячний.

Минулі дні - це під вікном

Русявий бабин соняшник.

Мов гуси, білені хати.

І мої весни стомлені.

І позолочені хрести

В передвечірніх променях [112, с. 62] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Муза отця Лесіва не голосна, але цнотливо прониклива до серця людського. Її звучання притишене, як слово молитви. За кожним словом стоїть біль:

Моя душа, як Великодна рана,

Тече рікою у зеніт.

О земле рідна, мамо!

Чому такий болючий світ? [284] З листа Я. Лесіва до рідних від 25.11.1985 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Душевним болем наповнені майже всі вірші Я. Лесіва, цей біль є їхньою змістовою домінантою. Вони ніби згустки апофеозу страждання, мудрого всепрощення. Біль за маму й за Україну був найпекучішим:

Чому, чому в моїй душі

Чиясь сльоза єдина

Переростає в море сліз

Й пече вогнем провини? [273] З листа Я. Лесіва до рідних від 28.03.1983 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Ярослав Лесів був свідомий того, що слово мусить мати суспільну вагу, що воно повинно нести в собі проблеми великого загалу, а передовсім проблеми національні. Як бачимо, у його віршах образ Матері підсвідомо переростає в образ України. Звертаючись у листі до свого сина Тараса та виразно наслідуючи знамениті Симоненкові «Лебеді материнства», Я. Лесів нагадує і наказує: Світ на все багатий, / Дорогий мій сину, / Тільки рідна мати, / Тільки Батьківщина - / Найдорожчі в світі, / Бо вони єдині. / Буть за них в одвіті - / Справжнє щастя, сину [283] З листа Я. Лесіва до дружини і сина від 05.05.1985 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Роздумуючи про природу свободи особистості в заґратованому суспільстві, поет вдається до відвертих дидактичних штрихів, розставляючи певні імперативи: ідентичність екзистенційний релігійний лірика

Серце, буди!

Довго всі сплять.

Серце, кричи!

Досить мовчать.

Серце, люби!

Не осуди…

Дух оживи -

Бога печать [112, с. 34] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

На думку о. Ярослава Лесіва, відповідальність поета перед своїм народом є складником його вищої моральної відповідальності. Я. Лесів «відмірює» її тією мірою, якою вища мета, істина, Бог потрібні самому суспільству: Дороги, дороги. / І моя, як всі. / Може, більше тривоги, / Може, більше душі? / Мо', крутіша є трохи, / І тому гостріш / Відчуваю епоху, / Болію за всіх? [112, с. 25] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Якщо З. Красівський акцентує на тому, що українська державність може стояти лише на міцній основі сильного й вольового характеру, то Я. Лесів, не заперечуючи цієї тези, розробляє її по-своєму. Його концепція суголосна з тією ідеєю, що поет повинен формувати національну свідомість, навіть бути її охоронцем, але він не бере на себе обов'язків ідеологічного наповнення сфери національного. Ліричний герой Ярослава Лесіва - радше миротворець, аніж революціонер. От і читаємо:

? у З. Красівського:

О земле моя зашкарубла від крови!

Коли злопотяться у тобі терпіння?!

Коли твої рани як рани Христові

Закровоточать у народі сумлінням?! [101, с. 87] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с.;

? у Я. Лесіва:

«У всеобщім лепеті»

Як ракети лебеді

Душі протаранили

Дорожімо

Ранами [112, с. 61] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Ярослав Лесів вибудовує концепцію життя особистості в колі природи. Природа будить у поета піднесений настрій, стає джерелом натхнення, додає сил у хвилини розпачу. Хоча ліричному героєві було по-зимовому холодно, та він шукає порятунку, вірить у нього. Мотиви інтимної налаштованості на розмову з природою переходять у своєрідні медитації.

Надію навіть у найглибшому розпачі, романтичну зажуру змінюють бадьорі нотки та вислови глибокого почуття любові до рідної землі:

В очікуванні скам'янілім

Землі кладу вогонь до ніг

І жду на думку зблідло-біло?

Червоно-чорно-зимний сніг [285] Лист Ярослава Лесіва до рідних від 07.07.1985 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Рідна земля, рідний дім були такими дорогими для Ярослава Лесіва [301] Спогади Орисі Лесів, дружини о. Ярослава Лесіва. Записано в жовтні 2009 року. Болехів // Особистий архів М. Якібчук., що на околиці Болехова з'явився куточок його пам'яті: кілька фотографій, портретів, свічка, хрест, сухі квіти, поетичні спогади, книжки. Дружина Орися, живучи із сумом в очах і в серці, й досі не може змиритися з тим, що її чоловіка не стало вже в незалежній Україні, за яку він так довго боровся. Із шістнадцяти років подружнього життя сім літ Ярослав Лесів провів у в'язниці та на засланні: «Я усвідомлювала, на що йду, - згадує Орися Лесів, - бо знала, що Ярослав був політичним в'язнем; розуміла, що він не зупиниться, бо такою є його душа, його прагнення до справедливості, мрія про незалежність України [301]» Там само.. За жодних складних ситуацій поет не скорявся обставинам, а продовжував вірити у свою світлу мрію, що видно, зокрема, з таких зізнань-запитань його ліричного героя:

Хто се тут шепоче,

Милий сон тривожить?

Хто се серед ночі

Під вікном ворожить?

Може, то калина

На могилі тужить?

Чи старого клена

Давній спогад мучить?

Чи музика руку

Вже поклав на струни?

Може, то онуки -

Тарасові думи?

Думи і тривоги

Звечора до ранку,

Звечора до ранку -

Де ж ти, наш світанку?! [112, с. 41] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

В очікуванні світанку, у хвилини тиші та спокою, коли вони випадали, Я. Лесів любив слухати мову птахів, дерев, струмків, музику трави та сонця. Спілкування з природою творило нові мотиви його поезії:

Пречисте сонце

Злагоди година

Безмежність мислі

І душі

Я нині більше птах

Аніж людина

В руках Ярило

Ноги в спориші [112, с. 49] Там само..

Чому «більше птах, аніж людина»? Вважаємо, що це не випадково. Ототожнюючи себе з природою, ліричний герой твору шукає сенсу буття, прагне віднайти власну суть. А чи віднаходить? Прислухаймось до інших зболених рядків поета: У світ пташина кличе / І чуйне серце вмить / Від землі все вище й вище / За пташиною летить [273] З листа Я. Лесіва до рідних від 28.03.1983 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Або: Зорі погасли. / Світла би світу, / а того щастя, / як долі вітру. / Горить намисто, / як рани роки, / Ісусе Христе, / Людоньки, доки? [272] З листа Я. Лесіва до рідних від 24.07.1983 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Природа для Ярослава Лесіва значила дуже багато. У його поезіях вона перегукується з людською долею, і обидві найкраще розкриваються у взаємозіставленні. Часом поет творить пейзаж, аби зобразити в ньому людську недолю: Ніч, лиш білі віти / Тінню голубою / Падають од вікон / На стіну журбою. / Я не сплю, до шибки / Притуливсь щокою, / Віти, наче скрипки, / Тужать наді мною [112, с. 18] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Подібний художній образ бачимо, зокрема, у поезії Богдана Кравціва: «Холодна хвиля чвакотить на пляці / Пожовклим листям вигорілих лип. / В вікні сирітського будинку - хлопчик / До шибки личком зморено прилип [184, с. 185]» Салига Т. Ю. З євшаном крізь долю / Т. Ю. Салига // Високе світло: літ-критич. студії. - Львів: Каменяр; Мюнхен: УВУ, 1994. - С. 161-187.. Аналізуючи поезію Б. Кравціва, Т. Салига зазначає: «Книга природи і книга людської душі, людської долі... мають безліч перегуків, які, до речі, краще пізнаються в їх зіставленні [184, с. 185]» Там само..

Щодо пейзажної лірики Я. Лесіва, то вона приховує надзвичайно широку гаму настроїв, причому виразно переважає осіння тематика. Осінь немовби озвучує поетове серце, віднаходить і торкає найтонші, найпотаємніші струни душі.

То була улюблена пора року Ярослава Лесіва: «Осінь - моя стихія, мій біль і думка, - писав він. - В такі хвилини я много думаю про вас, чекаю листів, згадую село... Нема листів, осіннє листя прочитую, немов листи:

І що не лист, то гостра рана,

То біль, помножений в стократ,

А осінь жертвенно, як мама,

Несе тягар усіх цих втрат [278]» З листа Я. Лесіва до рідних від 16.09.1984 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

І далі в тому самому листі: «Любонько, не гнівайся, що так много пишу про осінь. Осінь, Боже мій, як я люблю осінь. Осінь - це стан моєї душі, ласкавий, задумливий і сумно-золотий [278]» Там само..

Як бачимо, у цьому сімейно-родинному сюжеті листа розгортаються мотиви далеко глибші від особистих. Властиво, мотив особистого переростає свої межі. У поетичних строфах уміщується медитативно виповнений світ, у якому ліричний герой роздумує над сутністю людського буття, осягає і радість, і трагізм пізнання довколишньої дійсності, взаємовідносини людини і природи. Тут ностальгійні мотиви перегукуються з мотивами патріотизму, людського й творчого обов'язку перед рідною землею та народом.

У глибинному духовному досвіді, який можна порівняти з візіями середньовічного Данте чи митця ХХ століття Борхеса, Ярослав Лесів переживає і розкриває свій останній - страшний - відчай, за яким, здається, лише порожнеча, пітьма:

Все сніги та сніги, замело,

Ні сліду, ні землі, ні небес.

Тільки в спогадах рідне село,

Як в тумані експрес.

Ніжні гори, далекі вогні,

Гордий Бескид на вічних вітрах.

На одній, на найтоншій струні

Тужно виє вселенський страх [112, с. 52] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Але ліричному героєві поезії Я. Лесіва дає змогу подолати навіть такий розпачливий настрій і страх його споконвічний і довічний зв'язок з рідною землею: Минулі дні - це під вікном / Русявий бабин соняшник [112, c. 62] Там само., немовби …на вістрі, на щиті / Серед тих, що з пострілом / Вмирають, / В солов'їній пісні оживають, / Воскресають у святій меті [112, c. с. 48] Там само..

Поет не дає спокою сумлінню ні власному, ні інших людей. Він спонукає кожного переживати разом із собою, своїм внутрішнім світом:

Здається, все уже забуте,

То лиш дрібна якась деталь,

І знову холодом сторуким

Візьме в тиски мене печаль.

Тоді до дерева край шляху

Я одинокого іду,

І під крило йому, як птаху,

Залізу й, мов дитина, жду...

Коли почне вно тиху мову

Або як дід бува колись...

І так за мудрим добрим словом

Аж до світанку, доки вись

Не осінить пречисте сонце,

Й тоді додому світлий йду,

І дерева високе серце

В своїх руках усім несу [271] Вірш із листа Я. Лесіва до рідних від 30.01.1982 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Це не просто слова, відлиті у віршовій формі. Думки автора видобуті, вилонені з його внутрішнього світу, що є прихистком од світу зовнішнього. Бо той зовнішній світ за найменшої нагоди норовить зазіхнути на внутрішню сутність людини.

Чи не в кожній поетичній строфі звучить жагуча мрія про нову гармонію людини з землею і з небом, з іншою людиною і з природою. Таким світосприйняттям і таким способом ословлення світу поезія Ярослава Лесіва близька до творчості грузина Пати Піросмані чи інших обдарованих митців із чисто народного середовища.

Ліричне «я» поета крізь хащі життєвих перешкод продирається до світла, до істини, до себе:

...Я просвітку шукаю

І вікон

Молю зорі у духа

І у неба

Крізь ніч крізь тьму

крізь яву й сон

Я вперто продираюся

До себе [115, с. 8] Лесів Я. Тюремна тиша. Поезії / Я. Лесів; упор. М. Яновський. - Івано-Франківськ: Перевал, 1992. - 64 с..

Своєрідний автокоментар цих рядків знаходимо у статті Я. Лесіва «Українська Голгофа», де він пише, що «малозначущі епізоди стають вагомими і повнокровними, коли крізь хащі болючої мізерності конфліктів поза собою і в собі вперто продираєшся до себе [119, с. 12]» Лесів Я. Українська Голгофа (до історії першої відправи на Ясній горі у Гошеві ) // Роздуми про сутнє / Я. Лесів. - С. 11?16. // З особистого архіву М. Якібчук..

Напрошується паралель з тим, як працював над собою Василь Стус. Цей поет-в'язень, коли говорив: «Пустіть мене до мене», мав на увазі не конкретні двері, бо його поезія - це систематична духовна практика, яка набула досвіду щоденних занурень у глибини життєвих станів, стала його дійсністю, його силою, його шляхом [213, с. 76]» Стус як текст / ред. Марко Павлишин. - Мельбурн: Університет ім. Монаша: відділ славістики, 1992. - 79 с.. Так і Ярослав Лесів хотів утриматися на найвищій межі людських сил і можливостей. Дедалі частіше вже не розпач, а мужній спокій опановує його розтривожену душу - спокій, який народжується завдяки вивищенню розуму над емоціями, завдяки гарту дивитися нелегким для сприйняття істинам просто в очі:

Душа болить, болить, болить,

І тиші смок стискає горло

Одну лиш мить, коротку мить -

Я знову підведуся гордо [112, c. 55] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Тричі експресоване дієслово «болить» націлює ліричного героя вірша на принципове заперечення байдужості людського загалу, налаштовує його на переборювання труднощів.

Отже, у другому розділі проаналізовано поведінковий канон як основу екзистенційного вибору. Крізь призму цього вибору добачаємо марковані концепти Батьківщини, дому, рідної мови як образи втраченої та віднайденої буттєвості. Духовні пошуки своєї справжності, звернені в минуле, в час національних героїв і мудреців, становлять значну частину збірки З. Красівського «Невольницькі плачі». Звертаючись сьогодні до поезій З. Красівського та Я. Лесіва, можемо ствердити, що в них є міцний ґрунт для духовного ренесансу української нації. Гасло повстанського руху часів Другої світової війни «Воля народам! Воля людині» чи не найкраще окреслює український ідеал, який сповідують наші автори. «Україна», «свобода», «рідна мова» - ці поняття вони наповнюють не декларативним, а живим і конкретним змістом. З. Красівський та Я. Лесів вірили, що тільки добро, справедливість і служіння високим ідеалам виправдовують сутність людського буття. Тому й намагалися вести мову з читачем та й із самими собою з позицій високих духовних потреб українського народу.

Зеновій Красівський та о. Ярослав Лесів розгорнули широкий літературно-політичний дискурс на тему відновлення цілісності й міцності національного духу. Екзистенційний драматизм життя в поезії З. Красівського набуває щоразу нового напруження, яке притягує до себе увагу читачів через концепт свободи. Творчість і З. Красівського, й о. Я. Лесіва маркує шлях духовного поступу наших співвітчизників, суголосного з найгострішими суспільними потребами часу.

Таким чином, у поезії З. Красівського та Я. Лесіва національний компонент утворює стрижень людської екзистенції. При цьому стає очевидним, що саме національні акценти, національна маркованість ідентичності та поведінкового канону ліричних героїв З. Красівського та Я. Лесіва визначають сутність екзистенційного вибору і ліричних протагоністів, і, як можемо стверджувати через біографічний контекст обох авторів. З іншого боку, поетичне віднайдення національних буттєвості та екзистенційної сутності увиразнюється через ключові націєтворчі мегаобрази Батьківщини, дому та рідної мови.

...