Творчість Зеновія Красівського та отця Ярослава Лесіва: дискурс національної ідентичності

Міркування З. Красівського загалом укладаються в русло подібних оцінок і прогнозів. Головне завдання для поета-борця - вистояти перед безглуздістю хаосу життя, зберегти в собі особистість і не дати обставинам перемогти його. Мужність, стійкість, твердість і становлять позицію морального стоїцизму Зеновія Красівського.

У передмові до збірки «Невольницькі плачі» С. Караванський писав: «Можна ув'язнити інодумця. Можна позбавити його свободи, щастя, радощів. Але не можна примусити людську думку думати не так, а так. Людська думка і за ґратами, і в тюрмі живе своїм власним життям, яке підконтрольне лише совісті. У парі з нею думка спостерігає, зважує, порівнює, оцінює і робить висновки. Саме ця прикмета людської думки й відкривається нам у поезії Красівського [75, с. 7]» Караванський С. Передмова / С. Караванський // Невольницькі плачі / С. Караванський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - С. 7 - 8.. Ілюстрацією до цих спостережень можуть бути такі його поетичні рядки: Чуєте? / Стогін лине! / Бачите? / Кров тече! / Гинемо! / Гинем! / Гинем! / Думка вогнем пече [101, с. 52] Красівський З. Невольницькі плачі / З. Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Домінантою і в житті, і в творчості Зеновія Красівського була свобода та боротьба за неї. Виступаючи на одному з творчих вечорів, він зізнався: «Нема для мене більшої радости, як потримати рушницю в руках. І мені здається, що нема більшої радости, як по Карпатах пройтися з рушницею. Коли ти себе відчуваєш отакою захищеною людиною, кимось таким стійким..., що ти стоїш на своїй землі... [97, с. 1]» Красівський З. «Йди за мною»: виступ З. Красівського на творчому вечорі в м. Миколаєві Львівської обл. 20 липня 1991 р. / З. Красівський // Шлях Перемоги. - 1996. - 3 жовтня..

Усе своє життя З. Красівський був в авангарді захисників національної ідеї. І те, що «нація репрезентує певні спільні характеристики, цінності та інтереси й може мати особливе завдання, яке їй належить виконати, й що саме це надає їй ідентичність... [130, с. 140]» Цит. за: Майборода О. Проблема зумовленості національних рухів у етнографічних дослідженнях / О. Майборода // Політичні читання. - 1992. - Ч. 1. - С. 140., він розумів по-своєму. «Український націоналізм сьогодні, - заявляв З. Красівський, - це кожний порух м'язів і духу на користь нації... Ми можемо відродитися з тої потенції, на яку нація здатна, тобто - від кожного по його силі, здібностях і можливостях... [94, с. 83 - 84]» Красівський З. «Вигнати ворога з нашої землі»: слово З. Красівського на теорет. конф. українських націоналістів, (селище Славське, 9 лютого 1991 року) / З. Красівський // Українські проблеми. №2. - 1991. - С. 83 - 84. . Вислів поета «Я гордий з того, що я український націоналіст» став рефреном усієї його діяльності. Змінювалися історичні долі героїв визвольного руху, змінювалося життя навколо них, але стрижень залишався незмінним - опертим на тяглість ідей, традицій і суспільної ролі ОУН і УПА.

На новому етапі відродження нації, який почався з появою шістдесятництва, наголос робився на поверненні українцям історичної пам'яті, гідності, традиційної моралі. На думку Марти Богачевської-Хом'як, «маси в Україні завжди сприймали націоналізм не як ідеологію, а як рух за захист своїх інтересів... [109]» Лекція М. Богачевської-Хом'як «Русифікація українського націоналізму» в українознавчому університеті РАЇ, (листопад 1992 р.) // З особистого архіву М. Якібчук..

Самопосвята національній справі, висока національна самосвідомість, які проявилися у багатьох представників місцевої інтелігенції в 1960-ті роки знову, як і в 30-ті, - перетворили Галичину на «психотерапевтичну лабораторію подолання страху перед національним існуванням, збереження національної ідентичності української людини й культури [3, с. 18]» Андрусів С. Проблеми національної ідентичності / С. Андрусів // Слово і Час. - 1997. - № 3. - С. 18 - 23.. У такому насвітленні традицію варто трактувати (очевидно, шістдесятники так її і трактували) не тільки як збереження культурних здобутків минулого, але і як оновлення, переосмислення та доповнення тими ж шістдесятниками національних скарбів своєю літературною творчістю.

Власне, в трагедії національно-визвольних змагань українського народу З. Красівський бачив привід не тільки і не стільки для оголеного політикування. Він розглядав цю тему глибше - як загальнолюдську трагедію. Його творча уява пов'язала в асоціативні пучки поетичної мови різноманітні відтінки понять «Бог», «Україна», «воля», «боротьба». Він дав відповідь на запитання, що ж є внутрішнім стрижнем, який «зв'язує» «отих рабів німих», котрі не хочуть залишатися німими. І найпершою була відповідь: то любов до України генерує дух патріота. З. Красівський засвідчував це узагальнено-афористичним, сповненим окличних інтонацій, поетичним словом, яке підносило настрій його ідейним однодумцям. Він згуртував навколо себе справжніх борців за Україну, котрі не просто теоретично сповідували героїчний патріотизм, а самі ставали до лав героїв - мучеників за волю:

Ідіть!

Хай зневіри не знають серця!

Хай воля на крицю відкує завзяття!

Ідіть без оглядки!

Ідіть до кінця!

Крізь тюрми, страждання,

злобу і прокляття [101, с. 92] Красівський З. Невольницькі плачі. / З. Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Багато колишніх учасників ОУН і УПА солідаризувалися з дисидентським рухом, визнаючи те, що інша історична ситуація вимагає й іншої ідеології національно-визвольної боротьби. У політичних таборах між в'язнями-дисидентами і колишніми учасниками ОУН і УПА не було принципових розходжень та конфліктів, а згуртовувало їх чуття солідарності. Наприклад, перебуваючи в одній тюремній камері з дисидентом Михайлом Горинем, Зеновій Красівський дізнався про нове для нього явище - тактику гласної легальної правової боротьби за волю України. Проте сам він, здається, залишився переконаним прихильником підпільної боротьби, першоосновою якої була конспірація.

Тоді, в камері, вони розійшлися щодо тактики боротьби. «Левко з Михайлом - легально, відкрито, в повний зріст, на основі конституції, міжнародних договорів, я - організовано, нелегально, широким єдиним фронтом [95, с. 118]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - 256 с., - згадував З. Красівський.

Перебуваючи у Володимирській тюрмі, Зеновій Красівський разом з Левком Лук'яненком і Михайлом Горинем заповнювали час навчанням, серйозними дискусіями. До речі, гуманність і щира людська доброта З. Красівського допомагали їм у тих «сатанинських умовах» зберегти добрі взаємини, які з виходом на волю переросли в дружбу та міцне побратимство. Що ж до тогочасних «тюремних дискусій», то хочемо привернути увагу до деяких міркувань, висловлених під час однієї з них. «З. Красівський твердив, що підняти національну свідомість можна в сто разів швидше за допомогою революційних методів, а не поступовим словесним переконанням. Л. Лук'яненко вважав, що наш народ не знає добре своєї історії, йому необхідно дати знання з історії та розуміння місця України в світі. М. Горинь був за те, щоб готувати національно-свідому еліту, яка зуміє повалити комуністичний лад [129, с. 43]» Лук'яненко Л. Михайло Горинь / Л. Лук'яненко // Зона. - 1994. - Ч. 8. - С. 24 - 43.. Мабуть, кожен із них мав певною мірою рацію. Та З. Красівський у цих дискусіях був категоричним. Він вважав, що «потрібна не імітація боротьби, а боротьба [129, с. 42]» Там само., щоб можна про себе сказати словами Франка: «Ми пролог, не епілог».

У Зеновія Красівського немає «роздвоєння» на митця і політика. Його поетичний і життєвий шляхи злилися воєдино. Про «синкретизм» таких людей Марко Павлишин говорив, «що переплетення політики з мистецтвом слова - одна з основних рис не тільки української культури, а взагалі культур т. зв. «замкнених суспільств», у яких немає нормальних форумів для виразу громадських настроїв. Адже все компетентне українське літературознавство в більшій чи меншій мірі мусило звертати увагу на аргументацію політичного в естетичнім [152, с. 16]» Павлишин М. Квадратура круга: пролегомени до оцінки В. Стуса / М. Павлишин // Дивослово. - 1994. - Ч. 1. - С. 15 - 21.. Поезія З. Красівського була залежною від того політичного спектра ідей, які сформувались у нього ще в юності. Нагадаємо, що саме у батьківській хаті дістав він благословення, яке спрямувало його на дорогу боротьби за людську гідність, за право належати до своєї нації, за можливість жити її ідеалами.

Щось подібне говорив Дмитро Штогрин про іншого в'язня - поета і вченого Володимира Яніва: «У характері Яніва сплелися притаманні лише йому окремі корені, що їх шукали в ментальності й традиції того роду, в часі та обставинах його народження і, нарешті, в його родинному вихованні і дитячо-юнацьких переживаннях, які в сумі стали потенційними факторами основи не тільки його праці й літературної творчости, але й життєвої дороги як людини [234, с. 74]» Штогрин Д. Володимир Янів - поет / Д. Штогрин // Збірник на пошану професора-доктора Володимира Яніва. - Мюнхен, 1993. - С. 74..

Тюремний млин не зміг перемолоти духовних цінностей Зеновія Красівського. У житті це був добрий, щирий, толерантний чоловік, із тонким почуттям гумору. Його влучні дотепні вислови звучали там, де люди потребували їх чути, і так доречно, що нічим іншим замінити їх було б неможливо.

Вражає і зворушує ідеалізм З. Красівського, немовби оповитий романтичними мріями. Є. Сверстюк висловився про філософську сутність цього поета-борця саме так: «...душа ідеаліста, замисленого над нашою чорною затоптаною нивою [159, с. 12]» Цит. за: Перегук двох над безвістю: листування українського політв'язня Зеновія Красівського з членом Міжнародної Амністії американкою Айріс Акагоші / упоряд. та прим. Л. Маринович, М. Мариновича. - Х.: ІНАРТ, 1995. - 160 с..

Зеновій Красівський розумів, скільки на цій ниві пролито крові найкращих синів і дочок українського народу, котрі вмирали, вирішуючи для себе дилему: Воля або Смерть. Він був спадкоємцем, учасником і живим свідком подій національно-визвольної боротьби. І став продовжувачем живої легенди про несхитність борців за волю України. У політичному протистоянні і в своєму поетичному слові З. Красівський є уособленням патріотизму, опертого на свідомість національної та культурної тожсамості.

У листі до дружини Олени він писав: «Не суди мене, дорога, що я нібито похваляюся і приписую собі аж забагато, але ж бо як людині не шукати правди, як не стверджувати її, як не тішитися своєю правотою. На прикладі Едіка Кузнєцова, на прикладі українських демократів..., які сідають з отою іншою кашею в голові, й аж у таборі дозрівають, доростають до цільності, я переконуюся в істинності ідеї, яку передали мені мої попередники, яку я проніс через своє життя [50, с. 93]» Цит. за: Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - 256 с..

До речі, згадуючи про співкамерника - росіянина Едуарда Кузнецова, якого він «нашпигував своїми національними переконаннями», - Зеновій Красівський писав: «Я, здається, чи не перший відкрив йому інший смисл. Смисл бути не взагалі людиною, «общєросом» із розмитими берегами. Я цілком щиро і свято був переконаний, що бути членом панівної державної нації - радість невелика, що куди величніше належати до народу гнобленого, переслідуваного, нищеного. Належати і - стати на його захист, понести себе в жертву [50, с. 93]» Там само..

І як продовження думки - в іншому листі: «Я гарцював на коникові на широкому тракті героїчного ентузіазму, якому в ті роки був відданий, я трубив у сурму, а десь на горищі сіяло для мене чисте, безплямне моє велике Сонце. Ідея [50, с. 100]» Там само.. І сама ідея націоналізму засвітилася через особистість Зеновія Красівського, який зауважив одного разу: «Біда наша в тому, що ідея не засвітилася через особистості... [50, с. 100]» Там само..

Для нього вона, ідея націоналізму, була релігією самоофіри, дорогою на вівтар України. З. Красівський писав: «Нам треба зрозуміти: поневолена нація не має вибору. Мусимо усвідомити, що наш порятунок... в усвідомленні нашого ворога, якого мусимо, з любов'ю чи без неї, вигнати з нашої землі. І в тому немає нічого неприродного, такого, що суперечило б загальнолюдським поняттям про справедливість чи міжнародному праву [106, с. 24]» Красівський З. Самостійна Україна: світла мрія чи близька реальність / З. Красівський // Українські проблеми. - 1991. - № 1 - 6. - С. 22 - 25..

У захисті національної гідності, гордості, державної незалежності З. Красівський завжди послідовний і твердий, навіть часом несподівано різкий.

Актуальними й нині є тези виступу Зеновія Красівського на мітингу, присвяченому 82-й річниці з дня народження Степана Бандери. Він тоді, зокрема, сказав: «...На що ми розраховуємо - чи ми надіємося на те, що ворог вбереться в біле простирадло і піде на цвинтар? Не надійтеся на те! Ми мусимо бути організованими, сильними і маємо знати, що нас чекає завтра і які засоби треба застосовувати, щоби ворог відступив... І сьогодні нам не треба вишукувати нових теоретиків, нам не треба нових філософів - все це ми маємо. Ми повинні вернутися до тих днів, коли пролунали останні постріли національно-визвольної боротьби, підняти той прапор, скинутий ворогом з наших святинь, кріпити нашу єдність, наш дух, підтримувати нашу церкву - і тільки тоді зможемо стати як партнери у тій боротьбі з нашим ворогом [50, с. 151]» Красівський З. Виступ на мітингу, присвяченому 82-й річниці від дня народження Степана Бандери / Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу // упоряд. Р. Коваль, В. Рог. -- К.: Діокор, 2005. -- 256 с..

І хоча збройна боротьба УПА на західних теренах України поступово пригасала і в другій половині 50-х років зовсім припинилася, змагання за ті самі цілі тривали.

У цьому контексті нагадаємо висловлювання соратниці Степана Бандери - Слави Стецько. На запитання: «Хто для Вас був Зеновій Красівський?» - вона відповіла: «Насамперед він був Головою Проводу ОУН в Україні. Це - великий патріот. Людина з великої Літери. Мені імпонувала його невгнутість. За ідею міг померти. Ніколи не зраджував принципів націоналіста. Це - скромна, жертовна особа, яка не дбала про себе, а тільки про виконання обов'язків. Красівський - здібний поет. Його поезія мобілізувала до чину і западала в душу сильними акордами. Приємна і цікава людина. З ним можна було говорити на різні теми. Будучи глибоко поважним, мав велике почуття делікатного гумору. Часто предметом жарту був сам [298, с. 1238]» Записано М. Якібчук із розмови зі Славою Стецько // - Київ: 1994. - Січень // Особистий архів М. Якібчук / Марія Якібчук-Боринська. З батьківської хати - у невільничий світ / М. Якібчук-Боринська // Визвольний шлях. - 1995. - Жовтень. - С. 1237 - 1253..

Характеризуючи багатогранність творчої особистості З. Красівського, додамо, що він мав замилування до малярства, графіки, запропонував декілька тем художникові Опанасу Заливасі, сам різьбив по дереву. Хотів створити мистецький осередок, поєднавши історію і сучасність. Ідея була такою: коли козаки втомлювалися, вони знаходили спокій у монастирській келії. Отже, виник задум заново побудувати колись зруйнований жіночий монастир у Гошеві та зробити його центром культурного відродження краю.

Зеновій Красівський організував Братство для будівництва монастиря. З його ініціативи було вибрано проект споруди. Він доклав дуже багато зусиль, щоб розпочалося будівництво. На жаль, коли закладали символічний перший камінь під монастир, поета вже не було серед живих.

Монахині дуже поважали З. Красівського за життя. Вони ревно оберігали його спокій і допомагали, коли він був хворий. Тяжко оплакували його смерть. З любов'ю доглядають його могилу.

«У будь-якій галузі духовного відродження України З. Красівський знаходив оптимальну оцінку; явища, котрі сприяли збагаченню української культури, піднімали національну свідомість людей, знаходили в нього розуміння і заохочення. З опонентами умів говорити так, що його ідеї вони сприймали, як свої власні, просто досконаліше ним, Красівським, сформульовані [55, с. 1]» Заливаха О. Спогади про Зеновія Красівського / О. Заливаха // Нескорена нація. - 1992. - 20 ве-ресня., - згадував Опанас Заливаха. Він також називав Зеновія Красівського «генератором» ідей.

Подібну оцінку давав З. Красівському і о. Ярослав Лесів, називаючи його «мотором», який розкручував будь-яку справу. «Він вмів замирювати, здавалося б, непримиренних опонентів. «Ви різно думаєте, а коли Ви дбаєте для України, будьте толерантні, геть амбіції!» - казав Красівський таким [295]» Записано Марією Якібчук з розмови з о. Ярославом Лесівим. - Моршин. - 1991. - Вересень // Особистий архів М. Якібчук..

Про Зеновія Красівського як про виняткову людину згадував і Євген Пронюк: «Незважаючи на поразку змагань ОУН - УПА, він залишився ідейно вірним їм до кінця. То був послідовний, непохитний борець. Мав високі вимоги до себе. Я бачив Зеновія щасливим, коли він показував друкарню в Стрию (з його допомогою вона запрацювала). Це був момент щасливої гордости... Стихія З. Красівського - здійснення практичних справ. Його виступ перед українськими політв'язнями на Всеукраїнському Конгресі у червні 1991 року в Києві вирізнявся тим, що він черпав до дна правди, якої торкався. Не захоплювався критикою, а завжди давав своє бачення та повертав людей у площину практичного діяння, підводив слухача до конструктивного рішення [297, с. 1237]» Записано зі спогадів Євгена Пронюка. ? Київ, 1994. - Березень // Особистий архів М. Якібчук. - Марія Якібчук-Боринська. З батьківської хати - у невільничий світ / М. Якібчук-Боринська // Визвольний шлях. - 1995. - Жовтень. - С. 1237?1253..

Дисципліна вояка-упівця навчила З. Красівського виконувати свій обов'язок з якнайсумліннішою пунктуальністю. Він був саме таким «практичним борцем», про відсутність яких писав дисидент Михайло Осадчий: «...Саме у тому, можливо, й трагедія України, що з причини її вікових мук і бездержавності подібних літературно-естетичних уболівальників за Україну множилося, а практичних борців, готових покласти голову за Україну, збавлялося до мізерії [149, с. 34]» Осадчий М. Українське літературне дисидентство / М. Осадчий. - Стрий, 1992. - С. 34?36..

Життєва модель Зеновія Красівського - то реальне втілення своїх ідейно-моральних принципів. У нього не було відстані чи суперечності між ідеєю і життєвим вибором, між словом і вчинком. Тим часом якраз вибір як найважливіша категорія філософської течії екзистенціалізму, на думку К. Вики, є проблемним; це «акт рішення людини щодо окреслення свого погляду на річ і її вартості [258, с. 28]» Wyka K. Wstep // Baczyn'ski K. K. Utwory zebrane. Krakow: Wydawnictwo Literackie, 1961. - 1079 s..

Дослідники проблеми ідентичності говорять про суперечності між реальною та ідеальною ідентичністю. Самоаналіз епістолярних роздумів З. Красівського містить іншу оцінку цього явища: «Жертівник від мене не втече, але перш, ніж зійду на нього, я кожен день, кожну хвилину хочу прожити на найвищому можливому для мене духовному рівні з максимальною віддачею своїх сил і здібностей тим ідеалам, за які боровся [95, с. 117]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133..

У світогляді Зеновія Красівського завжди домінували духовні вартості, і тільки через відродження високих християнських принципів, на його переконання, має відродитись і духовність українського народу. У листі до Олени Антонів він писав: «Аж ніяк не хочу змаліти сам у твоїх очах і не хочу, аби маліли ті, хто на передньому краї сьогодні, в боротьбі за наше національне утвердження... Мені постійно всміхається, мене манить моя блакитна мрія: підняти наш рухливий авангард до вершин людської духовної ємкости. Аби кожен поніс себе по своїй подвижницькій дорозі, як загальний смолоскип... [95, с. 99]» Там само..

З. Красівський - один із тих, хто здобув внутрішню свободу, не маючи зовнішньої. Особливо це помітно з його листів, які розгортали багато цікавих епізодів, промовистих образків, побутових і настроєвих. Зокрема, в них є свідчення про заняття Зеновія Красівського фотографією: «Я свою безвихідь, бездіяльність і безпорадність приморив дуже інтенсивною роботою над фотографією, а це інколи продовжувалось від ранку до 12-ої ночі» Цитата з листа Зеновія Красівського до Олени Антонів, написаного 17-18.02.1981 р. // З особистого архіву М. Якібчук. [265].

Перепади емоцій свідчать, що в автора листів були і важкі хвилини песимізму. І тут доречно процитувати Євгена Сверстюка, який згадує, що із заслання до нього приходили «прекрасні», «погідні» листи З. Красівського: «Вони дуже контрастували з листами інших засланців. Можна було подумати, що він там гостює в доброї бабусі, робить фотографії і ходить на рибалку [191, с. 494]» Сверстюк Є. Зеновій Красівський. Добрий лицар у старому панцирі / Є. Сверстюк // На святі надій: вибране. / Є. Сверстюк. - К.: Наша віра, 1999. - 784 с..

Зеновія Красівського любили в таборах. Його, принципового націоналіста, дуже поважали не тільки українці. «Влітку 1992 року, - згадує Є. Сверстюк, - я зустрівся з Й. Менделевичем, який, до речі, у своїх спогадах зупинився на життєрадісній постаті українця, що завжди ніс промінь надії. Коли я сказав, що Зеновій Красівський помер, рабин з Єрусалима раптом перетворився на зека, зупинився посеред вулиці й довго постояв мовчки, а тоді спитав: «Від чого?» [191, с. 499] Там само..

У другій половині 60-х років після арешту провідних діячів культури, а особливо після появи книги В. Чорновола «Лихо з розуму», на українських в'язнів сумління звернув увагу західний світ. Зокрема, переслідуваною українською інтелігенцією почав опікуватися відділ «Міжнародної амністії» в Сполучених Штатах Америки. Про ув'язнення З. Красівського стало відомо від двох його друзів із Смоленської психлікарні ? Віктора Фрайберга й Анатолія Радигіна, яким пощастило виїхати на Захід. Обидва вони з великою приязню писали про українського політв'язня-націоналіста, котрий полонив їх широтою своїх зацікавлень і безпосередньою сердечністю.

Айріс Акагоші долучилася до праці згаданої організації після офіційного прийняття З. Красівського як в'язня сумління до «Медісон Груп». Почалося їхнє листування, яке вилилось у книгу «Перегук двох над безвістю», видану в 1995 році. Є. Сверстюк зазначав: «Хто знає, як важко в'язневі писати листа про порожнечу життя, та ще й чужинцям, людям іншої культури, тому важко повірити, який чарівний місток духовної єдности перекинув над океаном український поет в уявній розмові з англомовною чужинкою... [191, с. 499]» Там само..

Особистість З. Красівського в системі координат загальнонаціонального виживання була екзистенційно-естетичним імперативом, зокрема як утілення історико-політичного, особисто-екзистенційного, естетичного начал. Цей український культурний феномен, що виник з історичної необхідності й був продовженням національної політики в обставинах тоталітаризму, став мистецькою «матеріалізацією» української душі, що ставила перед собою і прагнула вирішити низку завдань національно-виховного, державотворчого характеру. Власне, «...не можна зрозуміти сили й привабливості націоналізму як політичного чинника, не ґрунтуючи аналіз на широкій перспективі, у фокусі якої - національна ідентичність як колективний культурний феномен [205, с. 6]» Сміт Е. Д. Національна ідентичність / Ентоні Д. Сміт ; з англ. перекл. П. Таращук. - К.: Основи, 1994. - 223 с..

У цьому контексті зворушливо звучать слова З. Красівського: «Мене в ряді десяти інших оголосили членом Групи… який то ми благословенний у Господа народ. Я думаю про Славка, про Петра, про Січків, про Бердника, Бадзя, про всіх тих, хто тепер іде по Голгофі; я закриваю повіки і бачу море голів і їх жевріючі очі. Вони прислухаються до нашого співу, вони самі пройняті ним, їх манить дорога. Я невимовно вдячний… за те, що я вродився сином такого народу. Такого знівеченого і такого випобожнілого, що так легко кладе голову і під Євангеліє, і під плаху. Повертаюся, а за мною стіна героїв, велетів духу. О Господи, сподоби мене! [95, с. 131]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133..

Коли російсько-шовіністичні ідеологи творили образ націоналіста, у якого руки по лікті в крові, то, вочевидь, у їхній зоровій пам'яті виринали образи чекістів із підвалів їхніх же катівень. Натомість «наш український націоналіст п'є здорову воду життя із дідівсько-батьківських криниць. Хіба що може закропити руки та ноги цілющою водою здоров'я національної пам'яті: «Хто ти, звідки і куди?» Недаремно наш народ склав приказку: «Краще своє латане, ніж чуже хапане» [55, с. 1] Заливаха О. Спогади про З. Красівського / О. Заливаха // Нескорена нація. - 1992. - 20 вересня.. Так роздумував Опанас Заливаха, коли малював портрет Зеновія Красівського після заслання.

Обидвох поєднувала багатолітня дружба. Не раз у поїздках в авто Прикарпаттям зупинялись, і Зеновій казав: «Глянь, Панасе, яка краса. Яка гарна наша Україна!.. Надивимось на Божу красу рідного краю… Не віддадуть окупанти його без бою, не злізуть з нашої шиї добровільно». Любов до рідної землі постійно пульсувала і в його поетичних рядках: Благословенна будь! / Лиш Ти остигле серце грієш. / Твої степи, ланів плодючих колос, / Безмежна голубінь, краса землі та неба, / Мов криком, сповнений відчаєм голос - / Мій мозок, серце, душу ранять болем. / Лиш Ти моя! І я один для Тебе! [102, с. 19] Красівський З. Невольницькі плачі / З. Красівський. - Коломия: Вік, 1995. - 102 с..

Коли Олена Антонів жартома запитала у свого друга Опанаса Заливахи, чи той дає згоду на її шлюб із Зеновієм, художник, як він згадував пізніше, помітив, що тієї хвилини «Зеньо світився лукавим усміхненим карим оком... [55, с. 1]» Заливаха О. Спогади про З. Красівського / О. Заливаха // Нескорена нація. - 1992. - 20 вересня. .

«Хотілося б писати лише про Зеновія як друга, барвистого, несподіваного господаря і батька, поета й громадського діяча, лірика й теоретика, - згадує О. Заливаха, - а думка заносить у політику. І це не випадково: основна ідея патріота З. Красівського - Самостійна Україна [55, с. 1]» Там само.. У політиці Зеновій Красівський не маневрував, а йшов прямою дорогою. І, мабуть, у цьому його перевага над іншими.

Здається, що політичний портрет З. Красівського був би неповний без деяких штрихів зі статті «Якби ви мали віру хоч як гірчичне зерно» (автор - П. Часто). «Не можна читати, ? говориться в ній, ? без глибокого, на межі розпачу, суму рядки з відомої Заяви Зеновія Красівського, одного з наймужніших і найпослідовніших українських революціонерів: «Не вірю, що ми здолаємо нашого ворога, не вірю, що він не проковтне нас. Вірю в інше - в радість боротьби, у смисл поразки». Хоч Заява написана ще за часів брутального брежнєвського царювання, коли темінь перед очима вважалась не просто непроглядною, але фатальною, все одно до болю вражає оце «не вірю, що він не проковтне нас». І знову апологія страждання: радість боротьби і смисл поразки... [229, с. 48]» Часто П. «Якби ви мали віру хоч як гірчичне зерно» / П. Часто // Визвольний шлях. - 1992. - Ч. 1. - Лондон. - С. 46 - 51..

Хочемо трохи подискутувати на цю тему. Страждання та героїзм не дають нашій вірі вмерти, але роль віри не лише в тому, щоб жити, а й у тому, щоби перемагати. Переконані, що кожен поет-борець (згадаймо й Т. Шевченка) має право на хвилини болю та зневіри. Проте після цього він і надалі залишається борцем. А де боротьба, то хоч поразка сьогодні ? завтра буде перемога! Бо є дія, є рух до неї, а отже, і віра «хоч як гірчичне зерно». Слова розпуки в устах поета-діяча - то не песимізм ледаря. Знаю, що в найтяжчі моменти життя Зеновій Красівський вірив, що Україна буде.

Аргументом на підтвердження цього може бути фрагмент із листа А. Процик: «...Але твоя витривалість і життєрадісність у тайзі не раз дає мені поштовх до життя. Я була б щаслива мати хоч крихітку твоєї віри і витривалості, і що найважливіше, уміння жити. Цей дар не приходить до всіх... [292, с. 1]» З листа А. Процик до З. Красівського від 05.12.1987 р. / А. Процик // З особистого архіву М. Якібчук..

А сам Зеновій Красівський, ніби відповідаючи на непочуті звинувачення, писав до дружини Олени: «...Ти знаєш, як багато я вдихнув у себе нечистот нашого мізерного сьогодення. Ти бачила мене малесенького серед маленьких, мої конвульсії на фоні суспільних конвульсій. Я тупцював? Колінкував? Гримасував? Звичайно, не штука мати чисті ноги, бредучи по чистій воді. Ти попробуй мати їх чистими, бредучи по болоті! Я з повною ясністю усвідомлюю наш сад на трясовині, усвідомлюю себе, і хоч часами занурюючись у життєвій твані до бульок над головою, мислю себе чисто, цільно, як у ті дні прозріння [95, с. 128]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133..

Підтверджує це і його побратим Є. Сверстюк: «Бути собою і залишатись собою на всіх етапах двадцятого віку - це найкраща ознака людської справжності... А все ж сувора логіка нонконформізму і неприйняття напівправди - це урок Красівського. І цей урок варто частіше повторювати... [191, с. 497]» Сверстюк Є. Зеновій Красівський. Добрий лицар у старому панцирі / Є.Сверстюк // Сверстюк Є. На святі надій: вибране. / Є.Сверстюк. - К.: Наша віра, 1999. - 784 с..

Цей урок нонконформізму для багатьох, кому не байдужа доля українського народу, залишиться надійним орієнтиром. Як писала Ліна Костенко, «Було нам важко і було нам зле. / І західно, і східно. / Було безвихідно. Але / нам не було негідно. / І це, напевно, головне. / Якої ще фортуни? / Не відступитися. І не / покласти лжу на струни [86, с. 199]» Костенко Л. Вибране / Л. Костенко. - К.: Дніпро, 1989. - 559 с..

Зеновій Красівський був переконаний, що «ідея загальнолюдських прав людини і підкорення цій ідеї всіх сил цілого світу приведуть людство до нової епохи, епохи братерства, любови і миру [101, с. 125]» Красівський З. Невольницькі плачі. До читача / З. Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - С. 119 - 125..

Вичерпавши свої фізичні сили в боротьбі зі злом, ім'я якого - комунізм-тоталітаризм - 20 вересня 1991 року Зеновій Красівський помер.

«Умирав у повній свідомості, без страху: «Не можу більше дихати, знаю, що мушу вмерти», - говорили, немов вибачалися, втомлені очі... Хто хоч раз у житті зіткнувся з цією особою, той убгав у душу незгасаючу іскру, що запалювала до благородних діл, до праці на Славу Божу і добро Батьківщини», - згадує п. Богдана Крушельницька з Англії [296] Записано Марією Якібчук із розмови з Богданою Крушельницькою. - Моршин. - 1991. - Вересень // Особистий архів М. Якібчук..

Спомини болять, як почорніла рана. Згадуємо день похорону - 21 вересня 1991 року. Прибували люди з різних сторін України, діти з навколишніх сіл, родина з Москви, з Далекого Сходу. Домовину з покійним піднесли його друзі: М. Горинь, І. Гель, М. Зеленчук, Є. Пронюк, Є. Хмара, В. Січко, І. Кандиба. Прощальне слово в церкві виголосив о. Ярослав Лесів, друг покійного Зеновія. Над могилою промовляли О. Дацько, О. Заливаха, Б. Крушель-ницька, президент СКВІ МРК Ю. Шимко, А. Пашко, І. Гель, Ю. Шухевич, М. Мелень, Є. Сверстюк та інші. Михайло Горинь на похороні Зеновія Красівського, зокрема, сказав: «Найкращим для нього пам'ятником, найкращою пам'яттю про нього буде служіння величній ідеї української державности так, як їй служив Зеновій. Він писав:

Віднині і довіку слава тим,

Хто сам в двобою переміг

І, замість під периною лягти,

На полі бою за свободу ліг.

Справді, Зеновій ліг на полі бою за свободу українського народу, яка наближається і для реалізації якої нам треба докласти багато зусиль, мужности і такої жертовности, яка була у нашого Зеновія [33, с. 10]» Горинь М. Виступ на похороні З. Красівського / М. Горинь // Українські проблеми. - Стрий, 1991. - Ч. 2. - С. 10..

Своїм коротким життям Зеновій Красівський увійшов до численної родини українських героїв духа.

1.2 Життєвий подвиг отця Ярослава Лесіва

Спроби символічного визначення архетипів, які утворюють підтекст української самобутності, бачимо й у поезії Ярослава Лесіва:

Вся камера моя в хрестах,

На них усіх я розіп'ятий,

Запікся кров'ю на вустах

Мій крик - не закричати!

А десь далеко б'ється дзвін,

Калатає в розбиту крису.

Стікає сум зі всіх Вкраїн

В мою тюремну тишу [112, с. 50] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Поезія Я. Лесіва вибудовується на роздумах про людське існування в масштабі Всесвіту:

Коли один я з верховини

На доли дивлюся широкі,

Мене не радують вершини,

А на душі якийсь неспокій.

Чи не тому, моя тривого,

Що мисль торкнулась тайн глибоких,

Себе відчув я перед Богом

Таким безмежно одиноким? [112, с. 18] Там само..

На тлі постійних гуманістичних негативів (тоталітарні режими, концтабори, переслідування інакомислячих), а також особистісного дискомфорту буття ліричного героя Ярослава Лесіва позначається знеціненням індивідуального життя, а подекуди і його втратою. Тому «прямий шлях до втраченого буття - в самопізнанні... тобто в людині виконується «збіг» буття і сущого і саме те повернення до буття можливе через самопізнання... в своєму бутті присутність визначається екзистенцією, тобто буттям, до якого сама присутність так чи інакше відноситься [215, с. 145]» Табачковський та ін. Людина в есенційних та екзистенційних вимірах. - К.: Наукова думка, 2004. - 246 с..

Потужним чинником творчості й Зеновія Красівського, і Ярослава Лесіва було прагнення самоствердження, і це відбувалося в тому просторі свободи, який вони самі для себе визначили. Звідси ті самоманіфестації у З. Красівського: Проклятий світ! / Деруть з народу шкуру / Та все плетуть і обновляють пута, / А я мов клин між «треба» і не «вірю», / Шепочу нишком: бути чи не бути? [101, с. 53] Красівський З. Невольницькі плачі. / З. Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с.; екзистенційні інтонації в саморефлексіях Я. Лесіва: Живи красиво й просто, / Учись у риб, у птиць, в трави. / Тоді душа надійним мостом / З'єднає береги / Землі і неба воєдино, / Твого буття і небуття. / Безсмертя всесвіту, людино, / В гармонії твого життя [112, с. 26] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Євген Маланюк, осмислюючи національний літературний процес у координатах обґрунтування національної ідеї як естетичного й ідеологічного феномена, підкреслював, що саме «органічна» включеність у певну національну культуру допомагає письменникові пізнати самого себе [148, с. 10] Цит. за: Омельчук О. Р. Національна ідентичність літератури у трактуванні Євгена Маланюка: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.06 “Теорія літератури” / О. Р. Омельчук. - К., 2002. - 20 с..

Ярослав Лесів робить спробу окреслити себе, свій народ, а також його антипод - безлику, зрадливу масу, «вірнопідданих». Його роздуми стосуються запитань: «Хто я? Яким я маю бути? Чому страждаю, чим тішуся? Що для мене найважливіше?» Вустами свого ліричного героя поет так відповідає на ці запитання:

Я родом із зелених гір,

Що Птоломей іменував - Карпати,

Я з кременю, води і зір,

Приречений любити і страждати.

І щира дяка Богу за усе,

Що пережито, що нас жде з тобою.

Карпати - вічний наш ковчег,

І Україна в муках родить Ноя! [112, с. 22] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Цими рядками, написаними на засланні, Я. Лесів немовби прагнув показати, що зміна простору й формальної позиції в суспільно-політичному житті не змінила його духовної суті, його первинної любові й автентичності, що на далекій відстані від України він з особливою гостротою відчув, як глибоко закорінений в рідній землі.

Зосередження на цьому аспекті не випадкове, адже, за словами Ярослава Лесіва, повноцінна життєдіяльність особи можлива тільки за умови невідривності її від свого народу та його долі; на основі традицій і духовних надбань нації. На цьому він наголошує у вірші «Наслідування Т. Шевченка», присвяченому Ліні Костенко:

Чи не єдиною в неволі

Мені відрадою була

Неопалима книга-доля

Мого народу і моя.

Не раз заплакав я над нею,

Над Чураївною Твоєю.

І забувалось власне горе

І думи рвалися, як море,

Із зболених моїх грудей

Крізь заборони до людей [112, с. 33] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Ярослав Лесів, борючись за правду та волю і йдучи шляхом борні попередніх поколінь, не впадав у зневіру навіть тоді, коли здавалося, що залишився сам-один. Він подавав приклад стійкості іншим: Мій смутку, / мій вселенський болю! / Як мінним полем, / як цвинтарним полем, / Одним-один / через вогонь і дим, / Де лиць нема, / де гори спин / Й горбатих душ жалобляться хрести, / Де царствує цинічний кпин, / З тобою йду / один, один, один… [115, с. 39] Там само..

Він був продовжувачем тієї національної боротьби, яку організували Зеновій Красівський і його соратники. Далекого Різдва 1965 року Я. Лесів став членом організації «Український Національний Фронт» (УНФ). З його участю з'явилися часопис «Воля і Батьківщина», рукописний журнал «Прозріння», програмні документи організації: «Декларація групи українських патріотів», «Звернення до українського народу в Україні й у цілому світі», «Основні пункти діяльності кожного свідомого українця».

То був кінець хрущовської відлиги, початок брежнєвщини. По всій Україні прокотилися масові арешти. Було ув'язнено митців та правозахисників: братів Михайла та Богдана Горинів, Опанаса Заливаху, Івана Геля, Михайла Осадчого, Михайла Масютка, Івана Світличного, В'ячеслава Чорновола, Степана Хмару, Василя Стуса, сотні відомих і невідомих борців. Розгорталася чергова кампанія з винищення української інтелігенції, обезголовлення нації. І саме в цей час активізується діяльність УНФ.

29 березня 1967 р. за участь в «Українському Національному Фронті» заарештували і Ярослава Лесіва. А в листопаді його засудили на шість років таборів суворого режиму...

Життєвий шлях Ярослава Васильовича Лесіва проліг від села Лужки Долинського району Івано-Франківської області. Народився він 3 січня 1945 року. Його біографія є певним чином символічною. «Як оповідають мама, про мій прихід на цей світ оповістили сальви скорострілів знаменитої сотні УПА Сотника Бея, що саме в той час квартирувала в нашому селі. Моїм похресним батьком став окружний політреферент Кармелюк», - згадує Я. Лесів [116, с. 1] Лесів Я. Роздуми про сутнє / Я. Лесів. - 22 с. // З особистого архіву М. Якібчук..

Хресний батько, герой УПА, благословив іще немовля на боротьбу за незалежність України: «То най буде твердий, як камінь, що не палить його сонце й не кришать морози; чистий і співочий, як гірський потік, до якого спраглими устами припадають стривожені лані; високий у помислах, як зорі, що отирають у скованих тиском грудях простір Божої благодаті [118, с. 17]» Лесів, о. Ярослав. Пролог. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2004. - 160 с.. Та і з цим віщим благословенням попрощався: «Я вже йду, бо мушу померти [118, с. 17]» Лесів, о. Ярослав. Пролог. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2004. - 160 с..

«Він підвівся з колін, великий, холодний і дужий. На рамено скинув ношу свою легку - ручний кулемет і швидко зник... На того, що лежав у сповитку, сонце кидало ясний хрест засклених віконниць. Благальними очима мами зі стіни дивилася Мати Божа [118, с. 17]» Лесів, о. Ярослав. Пролог. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Ярослав Лесів узяв цей хрест від жертовного героя-попередника й поніс його на свою Голгофу. Як і більшість його ровесників, він виростав серед повстанських пісень і ще свіжих могил, під постійним страхом вивезення до Сибіру. Його лагідна поведінка, зовсім не геройська постава були своєрідним викликом, запереченням тих основ, які творили суспільне зло.

Успішно закінчивши середню школу, Я. Лесів вступив до Івано-Франківського технікуму фізичної культури. З його дипломом у 1965-му був скерований на вчительську роботу у Кіровоградську область. А вже з 1967 року, як згадувалось вище, юнак почав відбувати термін шестилітнього ув'язнення в мордовських таборах і Володимирській тюрмі.

В ув'язненні він став активним учасником протестів проти сваволі адміністрації таборів, борцем за дотримання прав політичних в'язнів. У 1970 році за участь у цьому русі йому змінили режим утримання: з Мордовлагу відіслали до найжорстокішої спецтюрми - «Владимирського централу», - звідки звільнили аж у березні 1973-го. Із шести років першого ув'язнення лише дев'ять місяців Ярослав Лесів пробув у таборі, а решту часу - в тюрмах, карцерах...

Згадує співкамерник Анатолій Радигін: «У тісній, смердючій камері потьминської пересилки ходив по причах з кута в кут невеличкого росту кремезняк Славко Лесів і цілісіньку ніч читав напам'ять Шевченка, удуховлено, побожно... «Катерина», «Тризна», псальми і поеми, гнівні та ніжні. Небагато з російських людей так знають і так люблять Пушкіна [167, с. 14]» Радигін А. Життя в мордовських концтаборах зблизька / Анатоль Радигін. - Мюнхен, 1974. - 109 с..

Ярослав Лесів неначе молився до великого Поета. То було продовження боротьби одного з них: зі свічі, яку запалив один, розгорявся вогонь, піднімався і кликав на подвиг.

А в той час наступ на Україну набував нових форм - дедалі свавільніших, а водночас і хитро замаскованих. Адже друга половина шістдесятих і початок сімдесятих років стали епохою енкаведистського «ренесансу». Ці умови породжували як тих, хто протестував, так і пристосуванців. Але такі, як Ярослав Лесів, і в тюрмі, і на волі робили все, щоб національно-політичний опір тоталітарному режимові міцнів як самостійницький рух.

У 1973 році Ярослав Лесів повернувся додому. Йому заборонили вчителювати, а тому мусив працювати столяром на Болехівському лісокомбінаті.

У 1979-му Я. Лесів став членом Української Гельсинської групи, і того ж року його заарештували вдруге. Щоби приховати масові арешти українських інтелігентів і правозахисників за політичними мотивами, членам УГГ інкримінували несусвітні злочини. Ярослава Лесіва фальшиво звинуватили у зберіганні наркотиків, що їх спритно підкинули працівники міліції під час чергового обшуку в помешканні, яке поет винаймав із дружиною. З цього приводу Зеновій Красівський згадував: «...Але Славіка Лесіва! Цього чистого і ніжного поета, цього просвітленого у людському єстві і готового кожної миті протиставити себе грубій силі, з явним програшем для себе... Я знаю його від 1967 року з лави підсудних, де він, двадцятитрьохрічний, уже приймав за патріотичні устремління термін. Я бачив його поведінку в Мордовських таборах, у Владимирському централі, а останній рік не було й тижня, аби не бачилися, не вели щирих розмов. Я знаю дуже близько його батька, маму. Я знаю його дружину, синочка, весь домашній і сімейний устрій. Я, як ніхто інший, можу запевнити, що за ним не те, що наркотиків, думки такої не було. Зате в нього було інше - віра в Бога, роздуми над долею рідного краю, біль за безправне становище в цій державі. Він був членом Групи. Він знав, що мирного співжиття з державою не знайти, але він ніколи не думав, що з ним розправляться так підступно і низько...

Я не сумніваюся в результатах експертизи, я не сумніваюся в рішенні суду, я сумніваюся в іншому - чи вийдуть тій Партії її злочини на хосен, чи не обернеться їхнє безглуздя на їхнє безчестя [95, с. 43]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85?133..

Тій партії злочини на хосен «не вийшли» - тільки прискорили агонію її життя, яке вона й донині намагається реанімувати коштом фальшивої «правди». Та є речі, на які порядна людина не може закривати очі - інакше просто втратить самоповагу. І на знак протесту проти сфабрикованої справи Ярослав Лесів оголосив голодування. 21 добу він нічого не їв, лише пив воду. Тоді його почали годувати силоміць. Так тривало 192 доби. Кажуть, що то було найдовше голодування з усіх, до яких вдавалися політичні в'язні. Незважаючи на вияви протесту, Ярослава Лесіва таки засудили: до п'яти років таборів суворого режиму.

Непереборне прагнення до волі, до правди не покидало його тоді, коли був фізично відірваний від звичайного життя і буденних людських справ. У той час він писав родині: «Як на мене, то справжнє горе, страждання очищують людину, облагороджують її, роблять сильною, великодушною, чутливою до горя інших і, що найголовніше - доброю. Будьмо добрими, а решту все приложиться [263]» З листа Ярослав Лесіва до рідних від 13.04.1980 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Перебуваючи у в'язниці, навіть у найтяжчому фізичному та моральному стані, Я. Лесів писав вірші. То був для нього чи не єдиний спосіб вижити. У віршах він з усією повнозвучністю думок і почувань розкривав свій внутрішній світ, що свідчило про автора як про сильну особистість і тонку поетичну натуру. «Найбільше сказати про те, що табір зробив їх поетами, - зазначає Т. Салига, - могли б Стус і Лесів. Лесів писав свої вірші тоді, коли його перевозили напівмертвого на сто дев'яностому дні голодівки, коли він клав ганчірку між коліна, щоб вони не вдарялися одне об одне. І звичайно, слова про табір треба сприймати як метафору, хоч таки страждання приводять до великої витончености і стимулюють роботу душі [183, с. 1265]» Салига Т. До Сверстюка у Мюнхен / Т. Салига // Визвольний шлях. - Лондон, 1992. - Ч. 10. - С. 1260 - 1268..

Для Ярослава Лесіва найдорожчою, найсокровеннішою, найболючішою була правда маминих листів. «Ваш скорбний лист, мамо, ще довго буде грудкою в моїм горлі, ні продихнути, ні проковтнути. Чи є ще на світі така згорьована, зболена душа? А мені ввижається наша хата і прибите морозом зілля під вікном [281]» З листа Ярослава Лесіва до рідних від 26.09.1985 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Там, на чужині, йому найбільше бракувало музики рідної землі. Людині, котра не зазнавала гіркого болю втрати свободи, вимушеної розлуки з отчим порогом, непросто це збагнути: «...дуже і дуже важко змиритися зі своїм становищем, своєю самотністю. Тягар цей найважчий. Але нести його допомагає мені усвідомлення правильності обраного шляху, Ваша любов до мене, Ваша незрима тут, на чужині, присутність і Всевишній [112, с. 146]» Лесів о. Я. Мій хрест - в руках його нестиму / о. Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Окрім тих ув'язнених, справи яких були задокументовані, у таборах і на засланні перебувало багато людей, чиє сумління протестувало, бо не могло миритися з напівправдою, з брутальним глумом над людською гідністю. Проти такого морального насильства протестувала сама людська природа, а її виразниками виявилися, звичайно, найвразливіші особистості. Найчастіше до обстоювання та пошуку правди, справедливості, справжності спонукало чисте людське сумління. Звідси і з'явилося поняття «в'язні сумління», що виникло на Заході не як комплімент на адресу репресованих з політичних причин, а як наслідок глибокого вивчення мотивів, що спонукали дисидентів чи опозиціонерів іти проти течії. Особливо небезпечним для влади було Слово, а відтак і ті, хто сіяв його в рідний ґрунт.

На думку Є. Сверстюка, свобода слова має сенс лише тоді, коли вона поєднана з євангельським гаслом «Пізнайте істину, й істина зробить вас вільними [194, с. 89]» Сверстюк Є. Правда полинова / Є. Сверстюк // Сучасність. - 2008. - № 12. - С. 84 - 89.. Єдність слова і чину як істинне мірило жорстокої реальності судилося пізнати в'язневі Лесіву, котрий не схилив голови, а вслід за своїм старшим побратимом Красівським утвердив приклад громадянської поведінки.