Творчість Зеновія Красівського та отця Ярослава Лесіва: дискурс національної ідентичності

Розділ 3. Жанрово-тематичні параметри творчості Зеновія Красівського та Ярослава Лесіва

3.1 Невольнича лірика та епістолярій

Так уже склалася наша історична національна доля, що в українській літературі протягом усього її новочасного розвитку - від Шевченка до Стуса - невольнича поезія завжди залишалась актуальною. У місткому афористичному слові вона несла підневільному народові світло правди, всупереч заборонам і насильству формувала високі моральні постулати, прагнучи пробудити словом заснулі душі. «А що за таке слово завжди дорого треба було платити - здоров'ям, волею, самим життям (і платили, платили сповна), - розмірковує Михайлина Коцюбинська, - воно, те слово, не сприймалося як фраза, як утерта істина, воно набувало ваги й сили - кликало, вело, підтримувало, картало, підносило... Й було воно Поезією... [87, с. 21]» Коцюбинська М. Іван Світличний, шістдесятник. Передмова / М. Коцюбинська // Світличний І. „У мене - тільки слово“ / Іван Світличний. - Х.: Фоліо, 1994. - С. 5 - 27..

Ні каземати, ні царські заборони, ні циркуляри й укази, ні пресуворий режим комуністичної імперії не здолали українського художнього слова, яке «завжди служило... будотворчою матерією у «воздвиженні» храму душі [182, с. 2]» Салига Т. Христос - то чинна путь до Бога / Тарас Салига // Воздвиження храму / Тарас Салига. - Львів: Світ, 2008. - 502 с. зусиллями таких майстрів слова та борців, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Євген Маланюк, Володимир Янів, Василь Стус, Іван Світличний, Зеновій Красівський, Ярослав Лесів...

Поезія 1960 - 1980-х рр. розвивалась у різних напрямах і жанрах. Її витлумачення не було би повним без розгляду «табірної» літератури як парадоксального породження тиску тоталітарного режиму та потреби політв'язнів розкрити найболючіші життєві факти, свої думки й почуття. Цікаві міркування щодо доцільності використання поняття «табірна література» висловлює Н. Колошук. Вона, зокрема, зазначає, що «тюремно-табірний текст на східнослов'янських теренах не дає підстав однозначно розділяти белетристичні сучасні жанри й власне документальні, оскільки для конкретного автора не мають суттєвого значення відмінні для документалістики й белетристики поетикальні закони (жанрово-композиційні, сюжето- й характеротворчі, нараційні тощо), їх вибір не є принциповим для втілення авторського задуму «говорити правду [84, с. 480]» Колошук Н. Табірна проза в парадигмі постмодерну: монографія / Н. Колошук. - Луцьк: РВВ „Вежа“ Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. - 480 с..

Визнаючи певну рацію такої позиції, наголосимо все-таки на сумнівності принципового вирізнення таких ознак поетичного твору, як жанр і тема. На нашу думку, коли йдеться про ліричний твір, варто вести мову про його певну жанрово-тематичну єдність. Тому предметом нашого подальшого розгляду стануть саме жанрово-тематичні параметри творчості З. Красівського та Я. Лесіва. «Не можна вивчити літературної епохи, навіть певного її відрізка, не ознайомившись із її жанровим станом [187, с. 3]» Салига Т. Ю. У спектрі поетичних жанрів / Т. Ю. Салига. - К.: Знання, 1988. - 48 с. - (Сер. “Література і мистецтво”)., - стверджує Т. Салига, адже «жанр - це одна з основних категорій художнього мислення, яка виражає часову конкретність [187, с. 3]» Там само.. Здається, таке пов'язування категорії жанру з певною часовою і - додамо від себе - національною конкретикою слушно доповнює хрестоматійне теоретико-літературне визначення жанру, як-от, наприклад: «Жанр (від франц. - вид, рід) - вид змістової форми, яка зумовлює цілісність літературних творів, що визначається єдністю теми, композиції та мовленнєвого стилю [110, с. 197]» Лексикон загального та порівняльного літературознавства / за ред. А. Волкова, О. Бойченка, І. Зварича, Б. Іванюка, П. Рихла. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 636 с.. При цьому, як бачимо, в останньому визначенні серед основних параметрів жанру фігурує його тематична складова.

Для свого самоочищення Зеновій Красівський розпалив власне поетичне вогнище, немовби ставши лицем до вогню. Полум'я споконвічної сили предків обпікало душу:

Полум'яні язики вилизують мої рани

і нестерпний біль пашить

роз'ятреною головнею у всьому тілі,

у самому серці...

Стогне народ...

у всіх тюрмах і казематах

цілого світу.

Капають сльози... [101, с. 14 - 15] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

За гнітючих обставин ув'язнення, в атмосфері нескінченних настирливих допитів і тривожних очікувань, Зеновій Красівський пише свої відверті «Невольницькі плачі», які відтворюють картину душевного стану його ліричного героя. Мабуть, тюремна творчість давала бодай якусь можливість охороняти свій внутрішній світ від рутинної брутальності каземату, концентрованого втілення неволі.

Свої «Плачі» З. Красівський творив у вкрай нелегких тюремних обставинах, які мимоволі сприяли виробленню лаконізму фрази, вигостренню точності слова. Сувора одноманітність тюремних буднів мовби вже сама вимагала суворої сонетної форми. Та й історія наша складалася, на жаль, так, що перед багатьма українськими поетами стелився шлях до тюремних сонетів... Нашим автентично українським явищем, за словами Ігоря Качуровського, «є сонет в'язничий [181, с. 149]» Цит. за: Салига Т. Високе світло / Тарас Салига. - Львів: Каменяр; Мюнхен: Український вільний університет, 1994. - 270 с.. Перший сонет в українській поезії з'явився 1830 року. Це була переробка вірша Сапфо, яку здійснив О. Шпигоцький. Форму сонета опановували А. Метлинський, Ю. Федькович, Б. Грінченко, Леся Українка та інші поети ХІХ ст. Проте батьком його став Іван Франко. Спостерігши унікальну специфіку сонета, поет використав його у збірці «З вершин і низин», зокрема у «Вольних сонетах» і «Тюремних сонетах»: «Простуйся! В ряд! Хлоп в хлопа, плечі в плечі / Гнеть стануть, свідомі одної мети, / Живі, грізні, огромнії сонети [225, с. 142]» Франко І. Я. Сонети. Вольні сонети. // Твори: у 50 т. / І. Я. Франко. - К.: Наук. думка, 1976. - Т. 1. - С. 142?174.. На думку І. Франка, сонет - «страсть, буря, гнів, мов хмара піднімаєсь, / Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови, / Та при кінці сплива в гармонію любови [225, с. 174]» Там само..

Сонетна форма ввійшла й у версифікаційну практику українських поетів ХХ ст. (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Б.-І. Антонич, Є. Маланюк, М. Орест, А. Малишко та ін.). Українська поезія органічно сприйняла і міцно закріпила у своїй традиції форму та жанр сонета. Скажімо, авторами сонетів у другій половині ХХ ст. були Д. Павличко, І. Світличний, І. Гнатюк, З. Красівський...

Внутрішня гнучкість сонетної форми тяжіє до постійного оновлення канону. Приміром, Вільям Шекспір уже наприкінці XVI ст. помітно розширив можливості традиційного на той час петрарківського сонета, застосовуючи не лише три- та чотири-, але й двовірші - так званий «шекспірівський сонет». Таку «напівканонічну» форму сонета має, зокрема, і вірш Зеновія Красівського «Облава», у якому, окрім того, не дотримано норм класичного сонетного римування, а канонічний п'ятистопний ямб замінено чотиристопним:

Дивлюся й від жаху холоне чоло,

В пожежах кипить, загибає село,

А небо неначе обмите у крові

Відбилося пеклом в очах людоловів.

Лютіші від звірів, чорніші від тьми,

Напали й повисли вони над людьми,

Худоба реве, захлинаються діти,

Пов'язані жертви прощаються з світом.

Вмирають надії від горя і сліз,

Навіжено мчиться земля під укіс.

І тільки розпука ридає над краєм -

Народ загибає! Народ загибає!

І в крикові тому, у горі, в вогні

Довіку прийдеться горіти мені [101, с. 69] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Інтенсивна драматургійність вірша сприяє дисциплінуванню поетичного мовлення. Кожна строфа є синтаксично викінченою, а рими - точні та переважно дзвінкі. Зміст вірша засвідчує, що в екстремальній ситуації ув'язнення автор зберіг властиву йому широчінь переживань і спонтанність поетичної уяви, а водночас і сталість свого духу, що утверджував незалежність поетового «я» від зовнішніх обставин.

Люди прийшли до моєї святині

І з криками, з грюкотом

виламали двері.

- Де Бог! Де Бог! -

неслося звідусіль.

Перлися і топтали мене роз-

простертого на молитві:

А потім ринули геть

і на смітниковищі

поклонялися бикові.

А Бог зітхнув печально

і заходився перев'язувати

мої рани [101, с. 88] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Враження й досвід тюремного життя, становлячи постійний мотив віршів З. Красівського, водночас давали шанс на поетичну розраду, допомагали бодай подумки визволитися із гнітючої реальності, перенестися у світ жаданих і дорогих мрій.

Хоча тематика поезії заслання не є чимось відособленим від його попередньої творчості, проте саме в ній розкривається вже в новій іпостасі ? апостольській чи пророчій ? роль поета:

Апостоли! Нині історія вас

На подвиг величний і праведний кличе

І долю пригноблених кожному з нас

Як ношу кладе особисто на плечі [101, с. 92] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

У цих словах прочитується і сучасна, і майбутня доля їх автора. «Це вже не мерехтлива путь..., а дорога... політична, - визначає Марко Павлишин. - Вона натякає нам на страсну дорогу [152, с. 21]» Павлишин М. Квадратура круга: пролегомени до оцінки В. Стуса / М. Павлишин // Дивослово. - 1994. - Ч. 1. - С. 15 - 21..

У Зеновія Красівського були своя хресна дорога та свій Гетсиманський сад, але його невольнича муза протягом багатьох літ волала вслід за Т. Шевченком: «Караюсь, мучуся, але не каюсь». Звідси, із шевченківської філософії духу, і бере свій початок демократизм художнього мислення автора. Як бачимо, особисте переростає межі власного «я», стає загальнолюдським. За словами самого З. Красівського, «плач - це поразка великої безприкладної в історії національно-визвольної боротьби, це горе переможеного, це перехрестя ідеї з муками народу на тій єдино можливій тернистій дорозі, якою мусить підневільний народ іти...: це наступний етап у боротьбі [96]» Красівський З. „І біль душі сльозою з крови кане“ / З. Красівський // Гомін волі. - 1990.- 13 грудня..

Визначаючи жанрову домінанту збірки «Невольницькі плачі», зауважимо, що в її назві слово «плачі» набуває самостійної композиційної ваги в межах заголовка. У літературі є чимало прикладів, коли в одному творі співіснують ознаки різних - і фольклорних, і власне літературних - жанрів, що зумовлено авторським задумом щодо певного твору. Наприклад, «Плач Ярославни» є не лише умовною частиною «Слова о полку Ігоревім», а й так традиційно називали поетичні переспіви цієї частини середньовічного твору. І «Невольницькі плачі» одразу нагадують про традиційні назви двох українських народних дум XV - XVI ст. - «Плач невольників» («Невольники на каторзі») та «Плач невольника в турецькій неволі». Стиль і мелодії невольницьких плачів нагадують похоронні плачі й голосіння. Такої форми українські козаки надавали описам своїх страждань у турецькій неволі та благанням про допомогу. Відомо кілька варіантів цих дум.

Загалом, сам плач як літературний жанр має багатовікову історію. Зразки плачів містять стародавні пам'ятки та збірки текстів різних народів, як-от індійська «Рамаяна» (бл. ІІ ст. до Р. Х.), давньогрецький «Плач за Адонісом» Сапфо (VІІ - VІ ст. до Р. Х.), китайська «Книга пісень» (IV - II ст. до Р. Х.). Зразки цього жанру в українській літературі - знаменитий «Тренос» Мелетія Смотрицького, ціла низка «ляментів» у поезії XVII ст., «Плач київських ченців» Інока Якова (ХVІІІ ст.), «Плач за Лувром» Л. Полтави (ХХ ст.), «Плач на смерть Антонія Ріса Пастора» П. Килини (ХХ ст.) тощо. Серед новітніх творів, можливо, найвідомішим залишається «Плач Єремії» Григорія Чубая.

Пригадаймо пісню Марусі Чурай: «Засвистали козаченьки в похід проти ночі - / заплакала Марусенька свої ясні очі». Або стрілецьку пісню: «...Заплакали галичанки через тую зміну...» І справді, героїчні епізоди в історії визвольної боротьби не раз освячували не тільки зброєю, але й плачем. «Як важко нести через роки плачі» [101, с. 73] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с., - писав Зеновій Красівський.

Як літературний жанр плач «генетично зумовлений фольклорним погребальним голосінням [110, с. 414]» Лексикон загального та порівняльного літературознавства / за ред. А. Волкова, О. Бойченка, І. Зварича, Б. Іванюка, П. Рихла. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 636 с.. Він увіходить до системи жанрів, пов'язаних з темою смерті (епітафією, реквіємом, віршем-заповітом). Але часто трапляються і такі плачі, які розширюють межі традиційного уявлення про цей жанр. Попри те, що домінантними пафосами плачу є елегійний і трагічний, можливі й винятки. Плач може містити й інші жанрові мотиви - патріотичні, політичні (як у нашому випадку) тощо. Таким чином, плач, як і будь-який інший жанр - це «живий організм і вимагає до себе пильної уваги при вивченні його традиційних властивостей, пізнанні його новітніх рис, тобто всього того, що входить у постійно діючу формулу - традиція і новаторство [187, с. 4]» Салига Т. Ю. У спектрі поетичних жанрів / Т. Ю. Салига. - К.: Знання, 1988. - 48 с. - (Сер. “Література і мистецтво”)..

Вірш «Молитва», що відкриває збірку «Невольницькі плачі» З. Красівського, як лірична жанрова структура генетично пов'язаний із релігійною молитвою, що її християнський богослов Іоан Дамаскин у трактаті «Джерело знань» визначив як «сходження розуму до Бога або прохання потрібного у Бога [110, с. 343]» Лексикон загального та порівняльного літературознавства / за ред. А. Волкова, О. Бойченка, І. Зварича, Б. Іванюка, П. Рихла. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 636 с.. Проте, на відміну від релігійної молитви, яка є дуже особистісною і часто шаблонною за своєю формою, у вірші «Молитва» Зеновій Красівський намагається показати певне колективне «прохання потрібного у Бога». Хоча кожна строфа цього твору починається анафоричним рядком «Народе мій, прийми мої плачі!», проте насправді учасниками молитовного акту тут є не стільки чуттєво-конкретні, скільки символічні персонажі - поет і його народ. Автор позиціонує себе як активне, впливове начало Всесвіту. У проханні його ліричного героя до народу домінує пафос спільної боротьби, віри в силу духу української людини:

Коби то ти хоч раз увесь заплакав!

Над ворогом би крук закрякав... [101, с. 11] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

І все ж характер структурних відносин між адресатом і адресантом явно регламентований, і тому бодай у такому сенсі можна говорити про дотримання жанрового канону вірша-молитви. Але, з іншого боку, навіть відтворюючи структурні особливості релігійної молитви, з використанням набору її риторичних фігур, зокрема вже згаданого рефрену «Народе мій, прийми мої плачі!», віршована «Молитва» З. Красівського характеризується досить широким діапазоном авторського пафосу, що зайвий раз засвідчує структурну гнучкість молитви як жанру.

Імітуючи стиль релігійної молитви, в основний корпус строф автор вкладає палкий заклик до визволення українців з-під гніту. Наприклад, за допомогою таких фраз: «І ти, народе, взявся б за мечі!», «Повстав увесь з тираном до двобою», «І він (ворог. - М. Я.) сконав би, долю кленучи», «І кров мою й останню краплю поту...» - вимальовує своєрідну мозаїку «крику душі», «журби тяжкої» та «гризоти» ліричного героя поезії, котрий хоче відвернути зло від свого народу. Звертаючись до нього майже у формі заклинання, яке повторюється чотири рази: «Народе мій, прийми мої плачі!», Зеновій Красівський мовби підкреслює своє прагнення невпинно, скільки стане снаги й духу, спрямовувати загал на активні дії, на здобуття людських і національних прав.

Доречно нагадати, що в українській поезії ще ХVІІІ ст. окремим своєрідним жанровим різновидом була пісня-скарга з обов'язковим молитовним зверненням до Бога. Ці пісні написано переважно у вигляді акровіршів, які розкривають імена їх авторів: «Пісня набожна» Інокині Анисії, «Пісня світова» І. Бачинського та ін. У новій українській літературі зразки молитовного вірша в різних модифікаціях бачимо у творчості Т. Шевченка, Б.-І. Антонича, Є. Маланюка, О. Стефановича, Я. Лесіва, В. Стуса, Д. Павличка.

В художньо сконденсованому, насиченому звертанні І. Франка: «Народе мій, замучений, розбитий...» вбачаємо живий духовний міст між минулим і сучасним, крик душі, освячений любов'ю до свого народу. Утверджуючи віру народу в національне та соціальне визволення, оспівуючи його духовну силу, великий Каменяр водночас розвінчував тих, хто принижував українців, ставився до них зверхньо. На цьому ґрунті свого часу постала Франкова заочна дискусія з Пантелеймоном Кулішем. Негативна рецензія І. Франка на Кулішеву збірку «Хуторна поезія» була викликана насамперед тим, що, на думку критика, у цій книзі проявилося зневажливе ставлення її автора до власного народу. Звертання П. Куліша: «Народе мій, єхидний панський слуго» було в очах І. Франка відверто принизливою характеристикою української нації.

Наведений приклад, а таких можна навести чимало, свідчить про різне розуміння визначними українськими діячами ролі особи та народу в історії. Що ж до молитовного монологу З. Красівського, то цей текст піднісся до рівня високого громадянського звучання: в ньому автор постає як співець і трибун свого народу. Водночас молитовне благання - звернення ліричного героя твору до співвітчизників, яким він готовий віддати:

Мій крик душі, журбу тяжку, гризоту

І кров мою й останню краплю поту

Й оті мої невольницькі плачі [101, с. 11] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с.

За кожним словом проступає біль і в іншого поета-в'язня - Ярослава Лесіва: «Золота безнадійна осене, не боли мене так, не боли...» [112, с. 33] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с., «Мене ніщо так не болить, / Як те осіннє поле” [112, с. 22] Там само., «...І думи рвалися, як море / Із зболених моїх грудей...» [112, с. 33] Там само., «Мій смутку, / мій вселенський болю...» [112, с. 37] Там само., «...дужчого зв'язку / Нема понад лінію болю» [112, с. 21] Там само.., «Вже соняшник давно відцвів, / А біль і досі не стихає» [112, с. 26] Там само., «Душа проб'ється до людей - / За них болітиме віками» [112, с. 26] Там само., «І серце - в прах, / І біль нестерпний» [112, с. 27] Там само., «Лиш в серці біль, / Лиш серце тужить» [112, с. 31] Там само., «Між людьми зболілим, / Як росою, цвітом / Впаду в землю рідну...» [112, с. 31] Там само., «Скульптура дерева врочиста / У грудях зранених болить» [112, с. 39] Там само., «Тихше, люди, тихше - / Біль» [112, с. 40] Там само., «...Білі руки біль колишуть...» [112, с. 45] Там само., «...Кому розказати / Про біль, / Ареш-тантський наш біль» [112, с. 50] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с, «Душа болить, болить, болить...» [112, с. 55] Там само., «Вітер над полем - / болем» [112, с. 56] Там само., «Кожен серця порух / Озоветься болем» [112, с. 59] Там само., «Чому в моєму серці, чом / Життя найменший порух - / Найтихший шелест за вікном / Озветься болем?» [112, с. 59] Там само.. А проте: «Укладаю слова не для того, / Аби возвеличить свій біль» [112, с. 38] Там само.!

У морі поезії «важкі прозорі краплини сліз [193, с. 474]» Сверстюк Є. Пісня Ярослава Лесіва / Євген Сверстюк // Український Національний Фронт: дослідження, документи, матеріали / упор. М. В. Дубас, Ю. Д. Зайцев. - Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України, 2000. - С. 474 - 476. Я. Лесіва несли саму сіль поезії - її гірку правду. У збірці «На лінії болю» «все справжнє, народжене з болю, освітлене сяйвом наших одвічних ідеалів [193, с. 476].» Там само. Свої поезії Ярослав Лесів писав здебільшого в таборі, причому зчаста - коли оголошував голодування і коли майже не відчував ваги тіла, майже завмирала цікавість до зовнішнього світу. Тому його «ув'язнені вірші» є голосом великого очищувального страждання, яке спричинювали в нього табори суворого режиму, тюрми, етапи, довгі голодування, сваволя «охоронців».

І якщо «Красівський дав своїй поезії страждань національну назву «Невольницькі плачі», то «у Лесіва нема історичної і національної атрибутики, але є її глибоке осмислення, переживання і стусівська офірна готовність [193, с. 475]» Там само..

Глибинна духовна традиція стоїцизму проростає крізь поетичні рядки Ярослава Лесіва:

Камінь, що в мене кидають,

В чорнозем душі ловлю.

Зійдуть ломикаменем квіти.

Люблю вас, люблю, люблю [112, с. 61] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Як відомо, камінь - один з елементів світобудови, народження світу. Каміння - будівельний першоматеріал. «Навчишся надать блискавичність думкам / І рішенням важкість каміння. / Піти чи послати і стать сам на сам / З своїм невблаганним сумлінням [147, с. 300]» Ольжич О. Незнаному воякові / Олесь Ольжич // Хрестоматія української літератури ХХ століття / упор. Є. Федоренко, П. Маляр. - 2-ге вид., переробл. і доп.. - Нью-Йорк: Вид-во Шкільної Ради при УККА, 1997. - С. 300., - читаємо в Олега Ольжича. Ліричний герой Я. Лесіва відважно вбирає в себе буття, водночас проникаючи в нього, у серцевину власної душі, зосереджується на внутрішньому баченні себе та суті буття. Приймати «камінь», що в нього кидають - це вимагає сили, мужності, максимального напруження почуттів, аби «зійшли ломикаменем квіти», тобто щоб Україна, її доля та воля досягли великої державно-політичної мети. Для ліричного героя і самого автора Україна, Українська Нація - це і є осердя світобудови.

Ярослав Лесів був здатний опиратися, противитися жорстокості та злу, спам'ятовувати знавіснілу реальність благословенням і любов'ю. Зі страшних тюрем він не виніс ані краплі ненависті, навіть до своїх катів, навпаки, саме там навчився по-справжньому любити людей, відчувати біль, горе, страждання інших, адже сам проходив через це. Виявляючи свій духовний опір тоталітарній безбожницькій владі писанням віршів, Я. Лесів утверджував себе як сильну особистість і поетичну натуру. Попри похмуре тюремне тло, його поезія напоює душу читача ясним світлом, наснажує світлістю думки. В одному з листів поета до рідних читаємо: «Люди, не чекайте свята, ставайте святом самі [287]» З листа Я. Лесіва до рідних від 20.12.1985 р. // З архіву сім'ї Лесівих.. І там само: «Аби орлом полинуть в неба височінь, треба красиво, синку, жити на землі [287]» Там само.. Бо краса й радість, на думку Ярослава Лесіва - це великий труд вибіленої стражданнями, проясненої високими пориваннями душі [287] Там само..

А в іншому листі майже за три роки до того він писав так: «Радість - яка то велика мудрість, велика істина. Лише одна радість не гідна людини - це радість із падіння ближнього [273]» З листа Я. Лесіва до рідних від 28.03.1983 р. // З архіву сім'ї Лесівих.. Проте у ліричного героя поезії самого Лесіва бадьорого оптимізму мало:

Ноче, моя ноче,

Думо яблунева,

Що мені шепочеш,

Туго місяцева?

Нащо мене з дому

Водиш за собою?

Я надії промінь

Окропив журбою [112, с. 61] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Світ автора-в'язня переповнений похмурими барвами, що є прикметою табірної поезії. Проте й відвертого песимізму в поезії Я. Лесіва небагато. Трагедійна за своєю суттю, його поезія перейнята вірою в те, що правда таки тріумфуватиме. Так народжуються вірші-переживання («Кожен серця порух / Озоветься болем / І сльоза єдина / Як вогонь провини» [112, с. 59] Там само., вірші-історії («Не сонця схід / І не пташині трелі, / Лиш сірі стіни / І намордник неба. / «Всевидящого» ока / В дверях зирк: / - Ей ти, жівой?! - / Захриплий охоронник / Мене народжує / Й хоронить / День у день» [112, с. 54] Там само..

В. Буковський, аналізуючи табірну поезію, підкреслював, що вона «тісно стикується з найбільш пекучими для людського розуму одвічними загадками - смерть, безумство і тюрма [84, с. 65]» Цит. за: Колошук Н. Табірна проза в парадигмі постмодерну: монографія / Н. Колошук. - Луцьк: РВВ „Вежа“ Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. - 480 с.. Тож не дивно, що екзистенційна проблематика виразно присутня у віршах і листах таких авторів, як З. Красівський, Я. Лесів, І. Сокульський, В. Стус, В. Марченко, Є. Сверстюк, М. Осадчий і багато інших. Хочемо наголосити та тому, що основні аспекти цієї проблематики були пов'язані з ідеями національної незалежності й духовного відродження нації.

«Специфіка табірної прози (а також і поезії. - М. Я.) визначається, - вважає Н. Колошук, - не так тематично, як через функцію й наміри автора, його настанову «донести правду», бути свідком від тисяч загиблих. Кожен із таких авторів відчуває себе дивом уцілілим - цей мотив настійно повторюється в будь-якому тексті табірної тематики і неминуче обростає мотивами вини та обов'язку перед тими, «кому не вистачило життя про це розказати» (А. Солженіцин, посвята до «Архіпелагу ГУЛАГ [84, с. 429]») Колошук Н. Табірна проза в парадигмі постмодерну: монографія / Н. Колошук. - Луцьк: РВВ „Вежа“ Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. - 480 с..

Кольорів світ і листя шум,

Твоє крило, мій любий друже,

І лет сміливих, вільних дум…

Лиш в серці біль,

Лиш серце тужить [112, с. 31] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с.,

? писав Ярослав Лесів у вірші-мініатюрі з присвятою «О. З.», тобто своєму другові Опанасу Заливасі. Такі лаконічні поезії притаманні авторській манері Я. Лесіва, вони мовби підказують, що сприймати їх треба як стогони, яких уже несила терпіти, як звуки, що вихоплюються внаслідок раптового болю.

«За формою поезія Я. Лесіва проста, - характеризує її Є. Сверстюк. - Метафора прозора, слово ваговите, рима свіжа, але її не помічаєш. Жодного сліду технічної обробки: все народжене на етапах. Читач відчуває, що за тими словами стоїть таємна глибінь айсберга, ці слова настояні на якійсь розпачливій безпросвітності [193, с. 475]» Сверстюк Є. Пісня Ярослава Лесіва / Євген Сверстюк // Український Національний Фронт: дослідження, документи, матеріали / упор. М. В. Дубас, Ю. Д. Зайцев. - Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України, 2000. - С. 474 - 476.. Образ ліричного героя постає не лише в самому тексті, а й у рецепції читача, що є ознакою, за визначенням деяких літературознавців, літератури факту. Основна форма такої літератури - документальна, що є свідченням нової жанротворчої тенденції. Сама ж «література факту», зокрема другої половини ХХ ст., породжена тиском системи на дисидентів, поетів-в'язнів, виявила суттєві зрушення в суспільній свідомості, засвідчила її болючі точки. Своєю автентичністю, безпосередністю свідчень вона руйнувала стереотипи та «прокладала шлях переосмисленню й переоцінці елементів культурної парадигми аж до її очевидної зміни [84, с. 479]» Колошук Н. Табірна проза в парадигмі постмодерну: монографія / Н. Колошук. - Луцьк: РВВ „Вежа“ Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. - 480 с.. Напевно, Зеновій Красівський та Ярослав Лесів водночас і як свідки, і як митці ставили перед собою мету правдиво донести до читача пережиту на власному досвіді жорстоку реальність зловісного часу.

Деякі дослідники вважають, що табірна література виникла в 1930 - 1950-х роках як збірне документальне свідчення про пережите в'язнями радянських і нацистських концтаборів. Н. Колошук у монографії «Табірна проза в парадигмі постмодерну» аналізує комплекс документальних жанрів у східнослов'янських і польській літературах ХХ ст., зокрема розвиток «табірного тексту» про радянські концтабори починаючи з 1930-х рр., включно з текстами-свідченнями непрофесійних авторів і в контексті формування постмодерної культурної парадигми. Вона визначає два етапи розвитку «табірного тексту: проза в'язнів сталінської доби і дисидентська проза 1960 - 1990-х рр [84, с. 479]» Там само..

Суперечності між особою і суспільною системою загострювались і в повоєнний час. Зокрема, саме в ув'язненні, в екстремальних життєвих ситуаціях кожен по-особливому усвідомлював й осмислював своє життя, що й дає підстави вести мову про зв'язок «невольничої» літератури з філософією екзистенціалізму - зв'язок і тематичний, і жанровий. Зокрема, З. Красівський, звертаючись до читача, так говорить про власну поезію: «Вона вирізнятиметься щирістю українського політв'язня, що все своє свідоме життя перебував за тюремними ґратами чи готувався до них [92, с. 119]» Красівський З. До читача / З. Красівський // Невольницькі плачі / З. Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - С. 119 - 125..

Ж-П. Сартр у розділі книги «Статті про літературу» стверджує, що кожне письмо є «чином», «…не пасивністю, що виставляє на загальний огляд свої нещастя і слабкості, але як… рішуча-категорична воля, як волання, як цілковита готовність кожного з нас жити… [261, с. 51]» Sartre J.-P. Studie o literature / J.-P. Sartre. - Bratislava: Slovenske vydavatelstvo Krasnej Literatury, 1964. - 247 s..

З огляду на сказане, особливої ваги набуває тюремно-табірна епістолярія українських дисидентів, створена в 1960 - 1980-ті роки. Духовні втрати нашої нації були дуже великими, отож приватні листи (і в їх сукупності, і кожен лист зокрема) ставали серцевиною збереження національної ідентичності. Вони взаємопов'язані з поезією. У листах Я. Лесіва до рідних, наприклад, особливий інтерес викликають вірші. Поетичні рядки в листах із заслання - не рідкість і в Зеновія Красівського, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Світличного та багатьох інших поетів-в'язнів.

Листування було для них тією життєдайною ниткою, що єднала їх зі світом рідних людей. Боротьба за право вільного листування, проти заборони й утисків цього права була одним із головних мотивів такої мемуарної літератури. Є. Сверстюк пише про «велику книгу засланського листування», в якій були «десятки кореспондентів… [192, с. 429 - 434]» Сверстюк Є. Зустрічі з Валерієм Марченком / Є. Сверстюк // Марченко В. Листи до матері з неволі / В. Марченко. - К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. - С. 429 - 434.. Упорядкувати і якомога повніше видати цей спадок - справа майбутнього.

Епістолярна спадщина, на думку М. Коцюбинської, дає можливість побачити «автентичного» автора, створює «ауру автентичності», «ступінь наповнення, напоєння авторським «я» в листах дуже високий, порівнянний хіба що зі щоденником [90, с. 20]» Коцюбинська М. “Зафіксоване і нетлінне”: роздуми про епістолярну творчість / М. Коцюбинська. - К.: Дух і Літера, 2001. - 528 с..

Листи З. Красівського з тюрем, із заслання - помітне й вельми своєрідне явище в українській культурі за глибиною та безпосередністю самовираження, за фактографічною наповненістю. Як свого роду автопортрет автора вони становлять безцінний документ доби.

Епістолярій Зеновія Красівського яскраво засвідчує цілісність його натури - інтелектуальної, емоційної. «Я гадаю, що в листуванні (а воно було в нього широким) найприродніше виявився його (З. Красівського. - М. Я.) стиль і характер, бо він був людиною діла і писав про діло, близьке йому [191, с. 493]» Сверстюк Є. Зеновій Красівський. Добрий лицар у старому панцирі // На святі надій: вибране / Є. Сверстюк. - К.: Наша віра, 1999. - 784 с., - згадував Є. Сверстюк. Визнаючи цю свою «ділову» рису, сам Зеновій Красівський розповідав про власну тюремну «творчу лабораторію» таке: «Для самого себе в тюремних буднях знайшов конкретну роботу, я став писати вірші, не з покликання, не тому, що в Пегаса свербіли крила. Я захотів, я намірився перетопити тюремні страждання в слово і працював, не знаючи спокою ні вдень, ні вночі… [95, с. 103]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133..

Неповторні авторські інтонації, чуття духовної злитості з рідним краєм - це було головним у листах З. Красівського: «Ми століттями бродимо по пустелі в пошуках виходу або хоч дороги. Нас кликали, нас вели, нас гнали, і ніби з того й складається наша історія, але, що найважливіше і найцінніше в нас, так це те, що у всяк час ми живемо із землі: природно, чесно, молитовно. З нашого джерела ми п'ємо чисту воду самі й інших можемо напоїти [95, с. 132]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133..

Розкриває душевний стан Зеновія Красівського в неволі і його трепетна любов до природи. У листі до Айріс Акагоші від 02.05.1977 р. він писав: «Зі Львова мене перевели або, точніше, позбулися невгамовного пацієнта. І ось тут, в сільських лісах, набагато спокійніше… Ліси, що оточують лікарню, є частиною Карпатських лісів, а вони є часткою кожної клітинки мого тіла [159, с. 15]» Цит. за: Перегук двох над безвістю: листування українського політв'язня Зеновія Красівського з членом Міжнародної Амністії американкою Айріс Акагоші / упоряд. та прим. Л. Мартинович, М. Мариновича. - Х.: ІНАРТ, 1995. - 160 с..

Стиль епістолярію Зеновія Красівського неодмінно передбачає необхідність постійної «присутності» гідного, здатного до розуміння та співпереживання адресата. Таким адресатом була член Міжнародної Амністії американка А. Акагоші, якій З. Красівський зізнавався: «Я віднайшов у Твоїй душі неперевершені скарби. І я багатий не як Крез, а як обірванець-блаженний, на якого зійшла благодать Господня [159, с. 2]» Цит. за: Перегук двох над безвістю: листування українського політв'язня Зеновія Красівського з членом Міжнародної Амністії американкою Айріс Акагоші / упоряд. та прим. Л. Мартинович, М. Мариновича. - Х.: ІНАРТ, 1995. - 160 с..

Листування Зеновія Красівського з Айріс Акагоші тривало понад десятиліття. Поетові листи дають змогу якнайповніше відчути його фізичний і душевний стан у неволі. В них Красівський розкривається у взаємодії з оточенням, з людьми - і тими, котрі найближче, і тими, котрі на відстані. Завдяки цим листам можемо повною мірою охарактеризувати місце їх автора в історичному контексті. Мрія про щасливу долю - і особисту, і України - не покидала Красівського в найтяжчі хвилини життя. А додавала йому натхнення праця, яку Зеновій не полишав ані в тюрмі, ні на засланні. «Сьогодні від 8-ої, буквально не розгинаючись, я до 3-ої години пообіді обтягнув ще 10 крісел... Ось тоді принесли мені пошту, і враз відхотілося тих крісел і грошового наряду. Мабуть, не так я живу. Не треба мені цього всього. Ні побічних заробітків, ні заробітчанської фотографії [265]» Лист Зеновія Красівського до Олени Антонів від 17-18.02.1981 р. // З особистого архіву М. Якібчук..

Перепади емоцій свідчать, що в автора листів були тяжкі хвилини песимізму. І тут доречно згадати враження Є. Сверстюка від листів З. Красівського, які приходили до нього із заслання - з Тюменської області. То були «прекрасні, погідні» листи. «Вони дуже контрастували з листами інших засланців. Можна було подумати, що він там гостює в доброї бабусі, робить фотографії й ходить на рибалку [191, с. 492]» Сверстюк Є. Зеновій Красівський. Добрий лицар у старому панцирі // На святі надій: вибране / Є. Сверстюк. - К.: Наша віра, 1999. - 784 с..

Естет у душі, Зеновій Красівський створював навколо себе позитивний простір. Поет-в'язень також був ретельний і акуратний щодо етики спілкування в листуванні. Про це може свідчити його відповідь (08.08.1978 р.) на один із листів Айріс Акагоші: «...Господи, як я Тобі заборгував і повинен постаратися, аби загладити те неприємне враження, яке могло скластися внаслідок мого мовчання... Виписався з лікарні 17 липня, але прошу не сердитися, що відразу не сповістив... Я і сам «покараний [159, с. 17]» Цит. за: Перегук двох над безвістю: листування українського політв'язня Зеновія Красівського з членом Міжнародної Амністії американкою Айріс Акагоші / упоряд. та прим. Л. Мартинович, М. Мариновича. - Х.: ІНАРТ, 1995. - 160 с..

Оригінальним із художньо-жанрового погляду є твір З. Красівського «Владимирський централ», який він написав у формі листів до дружини Олени Антонів-Красівської, перебуваючи після заслання в місті Моршині Львівської області. Дату написання не подаємо через відсутність її в рукописі. «Владимирський централ» уміщено в книзі «Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу», яку впорядкували Роман Коваль і Віктор Рог. Великий епістолярний матеріал цих спогадів охоплює тюремні миттєвості й настрої, хвилини радості й суму в суворому плині невільницького життя, і все це доповнює своєрідний автопортрет самого З. Красівського: «Протягом усіх моїх п'ятьох із половиною років у Владимирській в'язниці я перенасичувався чужим болем. І в мене було невесело на душі. В кожному листі дружина виливала свої жалі і свою невлаштованість, діти росли сиротами, але це не йшло ні в яке порівняння з тим, що кожен день передавалось мені від в'язнів. Задумані, похилені, зажурені, виснажені постаті. А очі! В декого, здавалося, кров'ю плакали [95, с. 102]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133..

Його душу травмує тюремна дійсність. Водночас, маючи конкретного адресата в конкретному часі, експліцитний наратор, себто автор, уживається з імпліцитним. Такий художній тандем створює феномен ексклюзивної форми спілкування. Національну екзистенцію автора неначе посилює голос іншої людини, тобто адресата. Чи не кожен новий задум або уявний початок нового листа супроводжується звертаннями до дружини Олени: «Дорога Оленко! Закортіло розповісти Тобі про Владимирський централ», «Оленочко, я перервав розмову з Тобою... [95, с. 138]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133., «Оленочко, товаришу мій похідний [270]» Лист Зеновія Красівського до Олени Антонів-Красівської від 12.11.1982 р. // З особистого архіву М. Якібчук. тощо.

Особливе наповненням словесної фактури листів - філософські роздуми: «...І що головне - весь негативізм буття не віднімає мене, а доповнює, утверджує. Чого би була варта моя екзистенція, якби я кожен день не ставав на боротьбу з собою і не впрягався в ярмо щоденних проблем своїх і людських у найширшому пляні і в найвіддаленішій перспективі [95, с. 128]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133.. Час від часу в межах того чи іншого листа автор створює окремі публіцистичні мініатюри, як-от цю: «Коротенько накреслю Тобі основні теми наших дискусій, але найперше - про враження від моїх віршів. Забираюся з Михайлом Горинем на верхні нари і, заворожений сам собою, видихаю тих кілька десятків віршів. Михайло не приховує свого схвалення... і тут же бере олівець й сторінка за сторінкою починає мене різати. О, скільки разів мені доводилося братися за одне й те саме. Бувало, я зневірювався, голова порожніла і я ні думки в слово, ні слово в образ не міг увібгати, але вірші від того всього вигравали... Одного, чого мені не треба було до віршів докладати, так це болю, якого в мені була невичерпна криниця, і патріотизму, яким з дитинства просякла кожна моя клітина [95, с. 112]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133..

Помітна схильність адресанта до традиційних поетичних формул з національним колоритом, з емоційними штрихами й водночас з «експериментальною» образністю: «Я усвідомив, що... плачі не лише сльози, а й звинувачувальний акт системі [95, с. 111]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133.; «Не знаю, як і благословляти тюремні порядки постійного переміщення в'язнів [95, с. 110]» Красівський З. Владимирський централ / З. Красівський // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу / упоряд. Р. Коваль, В. Рог. - К.: Діокор, 2005. - С. 85 - 133.; «Скільки разів хотілося розбити мур головою... [95, с. 108]» Там само.; «Дискусії наші на найрізноманітніші теми були прекрасними імпровізаціями і ніби феєрверками інтелекту. Частенько гриміли громи і кресали блискавиці, але взаємоповага і толеранція у нас були настільки великими, що навіть у такій вже не дискусії, а полеміці, як на тему Івана Дзюби, ми не зійшли на площину сварки [95, с. 114]» Там само..

Як відомо, традицію листування було започатковано ще в часи античності чи й раніше. Впродовж багатьох століть сформувалася канонічна структура листа, яка в класичному варіанті передбачала наявність і послідовність таких компонентів: привітання-звертання, розповідь, прохання, закінчення-прощання. В Україні епістолярний вид спілкування набуває особливого поширення з появою полемічної літератури. То була епоха відкритого стилізованого листа (згадаймо хоч би послання Івана Вишенського). Світова епістолярна література знає відкриті листи-памфлети, листи-новели, листи-визнання.

До епістолярної форми звертався Т. Шевченко у повістях «Музикант» і «Художник». Подеколи епістолярія стає різновидом певного ліричного жанру (триптих П. Тичини «Листи до поета»). Зверталися до жанру віршованого послання і М. Рильський, Є. Маланюк, В. Стус, Р. Бабовал, чимало інших поетів.

Залишаючись фактом приватного життя, листи Зеновія Красівського, упорядковані в корпусі «Владимирського централу», відображають життєвий подвиг автора, його світогляд, політичні та національні погляди, естетичні вподобання, етичні міркування, індивідуальні риси адресанта. Хоч поет відступає від канонічної форми листа, проте він не розпрощався з нею назовсім, а час від часу вставляє окремі її атрибути в сюжетну канву своїх послань. Епістолярний матеріал постає в різних формах - від листа-роздуму, листа-рефлексії, листа-декларації до листа-розповіді, яку визначають індивідуальні авторський досвід і можливості. Критерії такого розмежування не є сталими, не мають чіткої межі й ці епістолярні різновиди в складі листа як мегатексту Зеновія Красівського, серія переходів невловна. Водночас є не однаковим, а характеризується переходами та перепадами, художній рівень текстів у межах авторського епістолярного дискурсу. Різностильова лексика «Владимирського централу» зумовлена помітною орієнтацією автора на вироблення індивідуальної манери писання.

Таким чином, ідеться, властиво, про так звану епістолографію, котра стала новою формою «табірного жанру». Сучасний словник визначає епістолографію як «листування приватного характеру, що в кращих своїх зразках має історико-культурне значення [127, с. 242]» Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів [та ін]. - К.: Академія,1997. - 752 с.. На нашу думку, саме «Владимирський централ» має унікальне значення для характеристики епохи шістдесятництва. Дослідники давно помітили, що інтерес до епістолярії помітно зростає в перехідні та кризові епохи. Михайлина Коцюбинська наполягає на нагальному завданні збереження, оприлюднення та введення в культурний обіг епістолярної спадщини як на «проблемі екології культури, збереження повноцінного культурного довкілля [90, с. 81]» Коцюбинська М. “Зафіксоване і нетлінне”: роздуми про епістолярну творчість / М. Коцюбинська. - К.: Дух і Літера, 2001. - 528 с.. На необхідності розуміння приватної епістолярії як «цілісного тексту» наголошує Є. Наумов, про це пишуть В. Кузьменко, В. Брюгген та ін [146, с. 257?264] Наумов Е. Ю. Частная переписка ХІХ - ХХ вв. как объект археографического анализа / Е. Ю. Наумов // Археографический ежегодник. - М.: Наука, 1987. - С. 257- 264..

З огляду на сказане, особливої уваги заслуговує епістолярія радянських дисидентів, зокрема й українців, 1960-1980-х років. «Загалом листування у той час для всіх нас мало надзвичайно велике значення, було екзистенційно важливим. Це була така собі віртуальна територія духовна, мовби й тісно пов'язана з буднями, та водночас - над ними (як писав у листі до дружини Василь Стус, людський дух - аби був неуярмлений в часі, аби - як і належить духові - витав, ширяв над), де ми могли вільно - хай і відносно - спілкуватися, не відмовляючись від розкоші буть собою [88, с. 206]» Коцюбинська М. Із книги споминів / Михайлина Коцюбинська // Кур'єр Кривбасу. - 2003. - № 167. - С. 163?216., - згадує М. Коцюбинська.

Мабуть, із бажання бути собою і народився задум циклу листів «Владимирський централ» З. Красівського. Читаючи їх, найперше сприймаєш не факти, тюремну хронологію, а глибинне значення подій і вчинків, які характеризують типи окремих людей і груп. Акцент зроблено на зображенні не того, як живуть в'язні, а того, чим вони живуть, яким духовним змістом, якими ідеями, зацікавленнями, щоб у найтяжчих умовах могли залишатися самими собою.

Відтворюючи клімат тюремної дійсності, Зеновій Красівський мовби створює і для читачів атмосферу близькості, начебто особисто знайомить адресата з особами, знаними нам із прізвищ, писань, а також і з тими, з якими нам щойно випало познайомитися з волі автора. На нашу думку, авторська інтенція - це плід духу, що шукає опертя в існуванні найвищих цінностей, здатних бути підтримкою в стражданні та випробуваннях. Твір прочитується як єдиноборство людини із Системою.

«Що ж до засудження поета, то це злочин не просто кримінальний, - зазначає М. Коцюбинська, - а певною мірою антропологічний - засудження людини за те, чим вона відрізняється від тварини - мову, творчість, духовну свободу... Тюремна, табірна, загалом невільнича поезія - це явище таке незрозуміле для обивателя (хіба ж там до поезії?!), насправді досить поширене і певною мірою закономірне. Психологічно - це не важко пояснити - як торжество духовної суверенності людини (нерідко саме там, в екстремальних умовах, і відкриваються її творчі потенції) і внутрішнього опору тискові й сваволі. Тільки в собі тут можна черпати силу, знаходити ґрунт, щоб вистояти [87, с. 19?20]» Коцюбинська М. Іван Світличний, шістдесятник. Передмова / М. Коцюбинська // Світличний І. „У мене - тільки слово“ / Іван Світличний. - Х.: Фоліо, 1994. - 431 с.. І поет знаходив сили і в собі, і в слові - у максимально спресованій строфі, де кожен рядок захищає прозорі паростки волі. Та воля десь далеко, і від того тяжко на серці:

Далеко, край світу, в чужій стороні,

В похмурій темниці життя коротаю -

Неначе на страту йдуть знехочу дні,

Ночам божевільним - ні страти, ні краю [101, с. 20] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Ліричний герой віршів Красівського близький своєю зболеністю до ліричного героя-«казематника» чи «засланця» Шевченкової поезії, у якій «слово має вагу начального чину, що зрушив українське життя з мертвої точки безвольного горіння і дав його річищу напрям творчого пориву. Заклик до визвольного чину вніс в українську душу червень мужеської сили, а з нею відхилив у ній замерзлі струни чинної волі і знову загомоніли тонами воскреслого гимну [22, с. 25]» Вассиян Ю. Земля - міт українського життя / Вассиян Юліан // Українська мова і література в школі. - 1993. - № 2. - С. 25?31.. Хотілося б, аби слово З. Красівського зазвучало як один із повнокровних тонів «воскреслого гімну», тим паче, що очевидною є спільність мотивів його віршів з мотивами поетичних творів І. Світличного, М. Осадчого, Я. Лесіва, М. Масютка, І. Гнатюка... Для прикладу, рядки з вірша «Самота» Івана Світличного:

Параша. Ґрати. Стіни голі.

І сам ти - Божий перст. Сиди

І нічогісінько не жди

Із заґратованої волі [198, с. 34]Коцюбинська М. Іван Світличний, шістдесятник. Передмова / М. Коцюбинська // Світличний І. „У мене - тільки слово“ / Іван Світличний. - Х.: Фоліо, 1994. - 431 с..

Хоча душевні муки нестерпні, поет-в'язень переконаний у праведності обраного шляху. І саме це допомагає йому нести свій важкий зеківський хрест:

Я спини не зігнув.

Нехай відрікся світ,

Злякалися брати,

Хай зрадила дружина -

Я як людина жив!

Я у бою упав!

Я знав, за що загину [101, с. 59] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

У внутрішньому поєдинку перемагає людина-оптиміст, що засвідчує тріумф сильної натури. Виразними емоційними штрихами створено людський образ, але це не монументальна фреска. Це - своєрідний розтин тодішнього суспільства, який означав, що тільки глибоке усвідомлення своєї життєвої місії здатне утримувати людину в душевній гармонії із собою та оточенням. Особливо посилилася за ґратами інтенсивність болісних пошуків виходу з національного та соціального глухого кута, які відлунили знаменитим гамлетівським «бути чи не бути» (вірш «Гамлет»): Проклятий світ! / Деруть з народу шкуру / Та все плетуть і обновляють пута, / А я мов клин між «треба» і «не вірю». / Шепочу нишком: бути чи не бути? [101, с. 53] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..Особливістю віршів Зеновія Красівського є також їхня образна система, яка то колюча до сарказму, то сповнена відчаю і тривожних візій: «хижі, засклені ненавистю очі»; «стогнуть передсмертним болем дзвони»; «падають долі пощерблені мечі…» Якнайвідвертіше заангажована, неприховано тенденційна, вона проростає, як дерево з певного ґрунту, і в момент особливого напруження душі та розуму стає Поезією. І вже маємо чисті поетичні струмені:Чого ви збіглися, болі,