Творчість Зеновія Красівського та отця Ярослава Лесіва: дискурс національної ідентичності

«Я повністю свідомий, які труднощі і перешкоди на нашій дорозі, але іншої дороги не бачу і приєднуюся до людей, яким дорога святість ідеалів свободи і прав людини [111, с. 4]» Лесів Я. Мить. Вірші із в'язниці / Я. Лесів; упоряд. Н. Світлична. - Нью-Йорк, 1982. - 44 с., - ці слова Ярослава Лесіва засвідчують його свідому та мужню позицію. Він «у несамовитому світі всезагальної зневіри і збайдужіння шукає можливості протиставити йому свою людську гідність [111, с. 3]» Там само.. А головне - хоче висловити своє розуміння цієї моральної проблеми.

Я. Лесів був свято переконаний, що українці як нація здолають довголітній тоталітарний режим завдяки родинному культу матері - берегині моральних устоїв і пам'яті батьків: «Дорогі мої незабутні... За старовинним нашим християнським звичаєм Ви сядете за столом до Святої вечері, тихо згадаєте всіх, кого бракує за цим столом - і тих, що вже ніколи не прийдуть, і тих, на кого ще - надія. Ті з вічності будуть зірницями у вікнах світити, а ми, розкидані по світу, будемо гіркі сльози лити по шляхах тернистих і просити Пречисту, аби помогла нам додому вернутись. Один у величезному бараці, крізь людський глум і безглуздя буду в думках продиратися до Вас, мої милі, до єдиної світлинки у цьому світі:

Зима вісімдесят п'ятого, неділя.

На двісті душ один барак.

Й одна душа на всіх зболіла,

Як донкіхотівський вітряк [287]» З листа Ярослава Лесіва до рідних від 20.12.1985 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Син розмовляє в листах із батьками високим, майже молитовним стилем. «Вірші, якими рясніють листи, часто «зафілологізовані», з образністю, сказати б, не для селян («донкіхотівський вітряк»), але він цього не боявся, бо знав батькову освіченість та й, очевидно, усвідомлював, що його листування належатиме не тільки родинному архіву [188, c. 11]» Салига Т. «Щоб не лишати внукам… кайдани» / Т. Салига // Лесів о. Я. Мій хрест - в руках його нестиму. Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - С. 3 - 15., - зазначає з цього приводу Тарас Салига.

Листи з дому також впливали на стиль відповідей сина Ярослава: «Дорогі мої Тату і Мамо. Переді мною Ваші листи - не листи, а болі і втома, тривога і надії та ще гаряча молитва до Бога за нашу долю. Читаю їх, і за ними встає все наше життя, віддане в офіру нам, дітям. Чи зможемо заплатити за ці борги, як і чим? Любов'ю до Вас чи любов'ю до своїх дітей? Та чи зможемо? [282]» З листа Ярослава Лесіва до рідних від 24.07.1983 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

З тюремних казематів Ярослав Лесів саме таку науку - науку любові - передає і своєму синові Тарасу. Вітаючи його з першим десятиліттям, батько, крім усього іншого, бажає синові: «Я би хотів, аби ти перейнявся почуттям відповідальності перед цілим світом ще відтепер. Перейнявся любов'ю до Землі, до людства, а відтак до Вітчизни і батьків... Будь чесним, добрим і мудрим, сину, - надіюся... Сину, мій друже маленький, набирайся сили і духу! Аби вирости на великого Тараса, дуже багато треба... та я вірю і благословляю. 10 - це одиниця плюс куля земна, тобто Людина і планета наша. Серце, сину, й Земля. І таких одиниць міліарди. Кожна людина - то цілий світ. І лиш в гармонії душі і правди, в любові до миру і Землі - сенс людського життя і щастя. І де б ти не був, пам'ятай завжди: і у всесвітнім, у вселюдськім Вас двоє - Вітчизна і Ти [262]» Там само..

У листі - і прохання до дружини: «Придбай йому (синові. - М. Я.) 10 дорослих книг. Серед них - «Кобзар [262]» Там само.. Загалом, листи Лесіва до сина - це висока педагогіка, яка претендує на окреме дослідження. У цьому контексті хотілось би згадати, що й інший поет-в'язень, Василь Стус, у своїх листах додому давав поради синові - мусив саме в такий «письмовий спосіб» його виховувати й дарувати йому свою любов.

У день Ангела своєї дружини Орисі Ярослав Лесів радить їй: «Не замикайся в горі своєму, оглянься довкола, іди до людей, поможи тому, кому ще важче, і Тобі стане легше... Аби сі незгоди не обізлили Твоє серце, а навпаки, зробили його чуйним до чужого болю, добрим і щедрим, світлим до людей [281]» З листа Ярослава Лесіва до рідних від 26.09.1985 р // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Сам Я. Лесів здатен був опиратися, чинити спротив жорстокості й злу, заклинати знавіснілу реальність благословенням і любов'ю. Зі страшних тюрем він не виніс і крапельки злоби, навіть до катів своїх, саме там навчився по-справжньому любити людей, відчувати їхні біль і горе, бо сам пройшов через це:

Камінь, що в мене кидають,

В чорнозем душі ловлю,

Зійдуть ломикаменем квіти:

- Люблю вас, люблю, люблю [115, c. 62] Лесів Я. Тюремна тиша. Поезії / Я. Лесів; упор. М. Яновський. - Івано-Франківськ: Перевал, 1992. - 64 с..

Після закінчення семирічного терміну ув'язнення Ярослава Лесіва звільнили, проте він залишався під пильним наглядом спецслужб. На умовній свободі його знову захопив вир політичних подій. Ідею відродження духу України пощастило нарешті втілювати в життя. Пройшовши курс духовного навчання, 27 грудня 1988 року Ярослав Лесів був висвячений на священика Української Греко-Католицької Церкви.

Голодування в Москві задля реабілітації УГКЦ, участь у Днях Козацької Слави в Запоріжжі, у відзначенні ювілею битви під Берестечком, відвідини балтійських країн, народи яких сміливо стали до боротьби за незалежність - ось далеко не повний перелік активних громадських діянь отця Лесіва.

Сенсом його життя стала глибока любов до світу, до людей, до України і до Бога:

Я не горів чужим вогнем,

Я власним зігріваю землю,

Крізь свого серця біль і щем

Я пропускаю сьогодення.

Відмучуся за все і всіх.

У всьому є моя провина.

Бо я в одвіті за весь світ,

І всі гріхи його на мені [289] З листа Ярослава Лесіва до рідних від 26.03.1986 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Слова поета: «І всі гріхи його на мені» підводять нас, передусім, до теми засудження зради та пошуків провини загалу в собі самому - однієї з найболючіших, ключових тем української історії. Про це, зокрема, писали й Іван Гнатюк («Ми всі у чомусь винні перед Богом»), Іван Світличний («Я винен, браття. Всі ми винні»), Василь Стус («Великий гріх на серці я ношу»), Зеновій Красівський («А нині прийшлося своїх, не чужих, / За зраду на горло скарати. / Прости мені, Боже, мій праведний гріх»).

Душевний лад, чиста совість - це той ідеал, якого повинна, на думку Ярослава Лесіва, прагнути кожна людина. Його особисте життя було й залишається для нас взірцем, як треба йти отим «вузьким» шляхом, що ним ішли з думкою про волю попередні покоління.

Несучи власний хрест на свою Голгофу і мовби передчуваючи щось фатальне, Ярослав Лесів писав:

Чорна тінь за мною ходить,

Чорно стелить попід ноги.

Чорні тіні-ночоброди

Облягли мої дороги.

І колись за вулиць скрутом

Вдарить в сонячне сплетіння ?

Упаду, сплетуся спрутом,

Перетворюся в коріння.

Стану деревом терновим,

Закохаюся в калину.

Стану мріяти однова

Про одвічний хрест людини [115, c. 50] Лесів Я. Тюремна тиша. Поезії / Я. Лесів // упоряд. М. Яновський. - Івано-Франківськ: Перевал, 1992. - 64 с..

На жаль, дуже скоро це пророцтво щодо самого себе справдилося: поет упав, як і писав, ставши корінням для нових відроджень. Десятого жовтня 1991 року за нез'ясованих обставин отець Лесів загинув в автомобільній катастрофі. Йому було лише 46 літ.

Ярослав Лесів прагнув повернути Україні давно втрачений і вкрадений у неї світ Божий і Його Святу Правду, зламавши тодішню реальність, викинувши геть її цурпалки, щоб тим самим прорватися до основ Духа. За це довелося заплатити дорого - власним життям. Бо тоталітарна система не терпіла ні духовної самобутності, ні емоційного багатства, людяності, аристократизму - всього того, де «дух дише», всього, що пробивається понад установлений рівень посередності, «цивільної худоби», «патентованого бидла».

Ярослав Лесів ніколи не опускав зі своїх пліч хреста. Його ліричний герой казав: «І вже видніється Голгофа - мій хрест - в руках його нестиму». «Для мене Ярослав утілював феномен молодих сил, спрямованих до єдиної мети - визволення від рабства української нації [53, c. 4]» Заливаха О. З вірою і любов'ю / О. Заливаха // Ярослав Лесів. Тюремна тиша. Поезії. - Івано-Франківськ: Перевал, 1992. - С. 3 - 6., - згадував про отця Ярослава його побратим художник Опанас Заливаха.

Живучи в суспільстві зруйнованому, позбавленому внутрішньої гармонії, з розчахнутими надіями, Ярослав Лесів обстоював ідеал вільно мислячої, внутрішньо незалежної, морально відповідальної особи. Досягнути такого ідеалу можливо лише за умови послідовного та постійного самовдосконалення й самоочищення: Від полови зерно, / Слова від олжі, / Руки од крові, / Душу від страху, / Розум від забобонів, / Серце од ненависті, / Кохання від похоті, / Любов од тиранства / Очисть перед тим, / Як в дорогу іти... [115, c. 43] Лесів Я. Тюремна тиша. Поезії / Я. Лесів; упор. М. Яновський. - Івано-Франківськ: Перевал, 1992. - 64 с..

Цю заповідь іншим і самому собі Ярослав Лесів виконав за найвищою шкалою громадянської гідності.

Щоби постійно усвідомлювати себе українцем, він насичував душу тим, що було витворене на основі давньої української традиції любомудрія, повчань князів Київської Русі (передусім Володимира Мономаха), народних легенд, праслов'янських міфів.

Отже, у першому розділі цієї роботи представлено концепцію зародження і розвитку національної ідентичності крізь призму національної та особистої свободи Зеновія Красівського й о. Ярослава Лесіва.

Поет-дисидент З. Красівський своїми віршами апелює до національної спільноти. Визначальною в його житті і творчості була свобода людини та свобода народу, як це викладено в поезії «Деклярація українського націоналіста»: «Прийми життя моє на жертівник свободи…» [102, с. 19] Красівський З. Невольницькі плачі. Поезія. / З. Красівський. - Коломия: Вік, 1995. - 102 с.. Зеновій Красівський своєю постаттю й діяльністю поєднав покоління попередніх і наступних борців за волю і став уособленням духовної незнищенності української людини. У контексті національно-визвольних змагань і дисидентства З. Красівський та о. Я. Лесів проявили себе як окремі виразні «життєтворчі» феномени. Красівський стверджував, що все починається з визволення духу, свідомості, світогляду людини. Перебуваючи в ув'язненні, він обороняв свою внутрішню свободу, і ті мотиви свободи зазвучали в його віршах, зокрема у збірці «Невольницькі плачі». Потужним чинником творчості і З. Красівського, і о. Я. Лесіва було прагнення до самоствердження, і це відбувалося в тому просторі свободи, який вони самі для себе визначили.

Заглиблення в літературні джерела, сповідування й продовження літературних традицій сприяли загартуванню «літературного дисидентства» 60 - 80-х років ХХ ст. «Поет-в'язень», «поет-дисидент» - ці поняття в нашій свідомості вже ототожнюються з образами борців за національну справу.

Уславлення Меча, бойових дій імпонувало Зеновію Красівському. В його поезії чимало таких мотивів:

Годі! Доволі!

Прокляті тирани!

Гряде на вас кара!

Розплата!

Суд!

Чуєте, з брязкотом рвуться кайдани,

Встає за свободу пригноблений люд [101, с. 23] Красівський З. Невольницькі плачі / З. Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Українські суспільно-політичні діячі всіх поколінь прагнули утвердити Україну як європейську державу, щоб зусилля розуму й серця наближали сучасників до споконвічних національних ідеалів та національної мрії, досягнення яких забезпечило би свободу нації та свободу особи. Водночас - і це закономірно для людей різних поколінь, які утверджували й забезпечували духовну спадкоємність, - обравши для себе однакову жертовну долю, вони по-різному бачили шляхи досягнення мети й по-різному висловлювали свої думки про сокровенне.

Гасло повстанського руху часів Другої світової війни «Воля народам! Воля людині» чи не найкраще окреслює український ідеал Зеновія Красівського та Ярослава Лесіва.

Святі слова «Україна» і «Воля» виповнені в їхніх творах і в їхньому житті цілком конкретним змістом. Для З. Красівського неодмінним показником справжнього українства, спрямованим на відродження української державності, була політична активність. Для Я. Лесіва багато національних проблем постають як проблеми особистої екзистенції, які можуть бути вирішені лише за умови єдності народу, його представників з Богом. Поезія цього автора акцентує увагу читача на внутрішньому зосередженні й звертається до глибин його душі та духу. Життєвий шлях отця Ярослава Лесіва є подвигом, бо ті ідеали, які він сповідував, ніколи не розійшлися ні на йоту з його внутрішнім розвитком, з його вчинками. Є спроби символічного визначення архетипів, які утворюють підтекст української самобутності. Розкриваючи свій внутрішній світ у поезії, Я. Лесів доводив, що є сильною особистістю і тонкою поетичною натурою. Він був свято переконаний, що українці як нація здолають тоталітарний режим завдяки родинному культу матері й пам'яті батьків.

Таким чином, біографічний та культурно-історичний контексти увиразнюють джерела націотворчої парадигми художньої та публіцистичної творчості З. Красівського та Я. Лесіва. Виявлено, що особисті пошуки національної та особистої свободи обох авторів актуалізують на рівні дослідницької свідомості загальні проблеми української національної ідентичності у 1960 - 80- рр. ХХ ст.

Розділ 2. Творчість Зеновія Красівського та Ярослава Лесіва: національний вимір людської екзистенції

2.1 Маркованість ідентичності та поведінковий канон як основа екзистенційного вибору

Усе живе тягнеться корінням до своїх джерел, перебуває в постійному пошуку й утвердженні власної ідентичності. Цей пошук - безперервний: триває і в наш час; він був життєво необхідним для представників української нації і в період комуністичної панування. Однак і ті джерела, і коріння в країні тотального терору (маємо на увазі, зокрема, 60 - 80 рр. ХХ ст.) висушували всіма можливими засобами. Найвразливішою від цього руйнівного процесу була чесна і свідома людська особистість. Знецінення й приглушення національної тотожності замість її природного зміцнення й плекання традиційних основ фатально позначалось і на попередніх поколіннях українців того ж таки ХХ та й попередніх століть.

На час, у який випало жити й боротися Зеновієві Красівському та Ярославові Лесіву, припала дія особливої, нововинайденої методики цього процесу, насамперед у сфері культурного та духовного життя, під гаслом «злиття народів і мов», коли майже цілком беззахисною виявилася й українська мова.

Іван Дзюба наголошував на потребі відрізняти реальну ідентичність національного етносу, підтверджену цілісним комплексом етнічних ознак буття людської групи, від лише номінально маркованої ідентичності. У своїй праці «Україна у пошуках нової ідентичності» він згадує не лише про поразку, а й попередні здобутки визвольних змагань 1917 - 1920 рр. як про надскладний комплекс впливів на руйнування та відновлення стану національної тотожності. Ці визвольні змагання, за його словами, «окреслили історичну перспективу, дали могутній імпульс пробудженню національних сил і змусили більшовицьку владу змінити свою українську політику», а відтак це бодай якось «уможливлювало підтримку національного життя, культури і мови [44, c. 132]» Дзюба І. М. Україна в пошуках нової ідентичності: статті, виступи, інтерв'ю, памфлети [вступ. слово М. В. Поповича] / І. М. Дзюба. - К.: Україна, 2006. - 848 c..

Якщо ж вести мову про формування національного та політичного світогляду саме З. Красівського і Я. Лесіва, то треба брати до уваги передусім, визвольні змагання 1940 - 1950 рр. І поразки, і здобутки тих змагань також стали підставою для жорстокого придушування космополітичною тоталітарною державою паростків національної свідомості через безпрецедентний тиск на її носіїв. Однак історичний феномен щораз відроджуваного українського опору полягає в тому, що за всіх окупаційних режимів українська література отримувала творців, котрі й словами, і своїми вчинками самозречено захищали незалежність Батьківщини. А джерелом наснаги для них і для їхніх нащадків завжди ставав досвід боротьби за свободу України.

Поетів ОУН і УПА Дмитро Донцов називав поетами резистансу, які «стрічали свою молодість і формували своє духове Я в вогні другої світової війни й нового повстанського руху на Україні... [45, c. 3]» Донцов Д. Вступне слово / Д. Донцов // Русов Ю. Поезія визвольних змагань / Ю. Русов. - Торонто: На варті КК СУМ в Канаді, 1954. - 107 с.. У статті Тараса Салиги «Нескорена Муза» натрапляємо на таке визначення: «Поезія Опору та національно-визвольної Ідеї…, себто поезія упівська [185, c. 7]» Салига Т. Нескорена Муза. (Штрихи до поезії УПА) / Т.Салига // Шлях Перемоги. - 1994. - 15 жовтня. - С. 7..

Першою в українському літературознавстві спробою комплексно осмислити поезію українського резистансу 1940-1950-х років є монографія Ірини Яремчук «Під знаком вогню». Її авторка, зокрема, зазначає: «Українська поезія резистансу була мистецьким результатом екзистенційного вибору вояків ОУН - УПА…, які на порозі смерті фізичної прагнули через мистецтво вийти на якісно нові рівні свого існування як окремої особистісної одиниці, так і у вигляді мікроелемента національної макросистеми, підключившись таким чином до могутньої європейської світоглядної традиції через філософію екзистенціалізму аж до античних часів [257, c. 185]» Яремчук І. В. Під знаком вогню: Генетичний контекст та естетична природа поезії УПА: [монографія]. / І. В. Яремчук. -- Львів, 2006. - 212 c..

Уже майже традиційно «поезія Опору та національно-визвольної Ідеї» (за Т. Салигою) сприймається в наш час насамперед як «поезія упівська». Проте, напевно, є вагомі підстави для розширення семантичних меж поняття не тільки «поезія Опору», а й «література Опору», адже з огляду на історичні обставини ХІХ-ХХ ст. такою можна вважати чи не всю українську літературу, в якій виразно звучить мотив протесту проти національного гноблення державним насильницьким апаратом. А якщо й не сягати вглиб аж до шевченківських часів, то принаймні в українській історіографії вже досить виразно окреслено тенденцію поширювати поняття самого опору в ХХ ст. якомога ближче до часу здобуття Україною незалежності. Уже з початку 1960-х років «під поняттям руху опору розуміється боротьба за національні політичні та громадянські права народів, що є під контролем комуністичного режиму в СССР [49, c. 2663]» Енциклопедія українознавства: У 10 т.-- Мюнхен, 1973. -- Т. 7. - 2800 с..

Як безпосередній речник визвольних змагань 1940 - 1950-х років Зеновій Красівський та його молодший послідовник Ярослав Лесів розгорнули широкий літературно-політичний дискурс на тему відновлення цілісності й міцності національного духу. Вони звернули пильну увагу на стан українського духовного життя, української мови, на процеси усвідомлення та відновлення української ідентичності. Ідеологічна маркованість у цьому сенсі - безпосередній наслідок тих обставин, у яких доводилося жити поетам-борцям.

Творчість цих авторів дає можливість під окремим ракурсом поглянути на «проривну функцію [219, c. 66]» Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: аберація явища у постмодерному прочитанні / Л. Тарнашинська // Слово і Час. - 2006. - № 3. - С. 59?71. українського слова та її вплив на молоде покоління. Зокрема у 1988-му, коли була вже добре відчутною національна активізація українського суспільства, група юнаків згуртувалася навколо романтичної мрії - боротися за визволення України. Вони мали псевдо, як бандерівці. Так виникла організація української молоді «Спадщина», керівником якої став Зеновій Красівський. Його не стало, а «Спадщина» існує та розвивається й сьогодні...

Питома українська волелюбність, помножена на апріорну свободу творчої людини, посилювала бажання боротись. А ланцюжок логічної послідовності об'єднував різні покоління міцним духовним досвідом.

«Шістдесятники, увійшовши в «смугу свободи» як у сукупність різнорідних ситуацій (від внутрішніх, екзистенційних, коли екзистенціалізм опановували не як філософію знання, а як філософію чину - т. зв. неусвідомлений екзистенціалізм, - і до зовнішніх, ідеологічних), які раз у раз ставили їх перед потребою вибору, обрали певну «поколіннєву філософію», і саме вона значною мірою визначила їхнє оприявлення у світі нових, зокрема й естетичних, цінностей [219, c. 66]» Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: аберація явища у постмодерному прочитанні / Л. Тарнашинська // Слово і Час. - 2006. - № 3. - С. 55?71.. Свідомі своєї національної місії, підсиленої внутрішнім переконанням у власній неповторності, шістдесятники свідомо творили новий естетичний простір. Екзистенціалізм увіходив у їхню авторську свідомість «з другого кінця активності» (В. Стус) [219, c. 66] Цит. за: Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: аберація явища у постмодерному прочитанні / Л. Тарнашинська // Слово і Час. - 2006. - № 3. - С. 55?17.: через критику в радянській офіційній періодиці філософських «буржуазно-ліберальних» течій.

Треба підкреслити, що ні З. Красівський, ані Я. Лесів не входять до умовного українського «канону» шістдесятництва. І в цьому немає нічого дивного, якщо зважити на систему творення цього «канону», а ще більше - на характер їхніх текстів і на виразний ідеологічний напрям моделювання свого світу, зокрема й художнього. Бо ж зізнаймося: насправді «канони» часто визначають самі письменники, забезпечуючи зв'язок між сильними попередниками і сильними послідовниками, хоча «канон включає й породжує літературу, яка стає активним чинником суспільного буття, виявляється впливовою навіть у процесі націєтворення... [39, c. 44]» Денисова Т. Роздуми про літературний канон (на американському матеріалі) / Т. Денисова // Слово і час. - 2009. - № 8. - С. 33?44..

У нашому ж випадку йдеться не про те, щоби «вписати» чи не «вписати» когось у «канон», а про те, щоб визначити ідейно-художній досвід покоління, яке охопило і старшого (З. Красівського), і молодшого (Я. Лесіва), - покоління, що виростало на ідеалах тих борців, котрі воювали за Україну зі зброєю в руках, і вважало, що справжня свобода - лише та, яка окроплена кров'ю. Ідею боротьби містять визначення сучасного творця західного літературного канону Гаролда Блума, для якого «канон є не лише наслідком боротьби, але й самим її триванням [16, c. 63]» Блум Г. Західний канон: книги на тлі епох: пер з англ. / Г. Блум; заг. ред. Р. Семківа - К.: Факт, 2007. - 720 с..

Складний і тривалий період національної історії був для Зеновія Красівського головним аргументом його особистого життєвого вибору. Концентрація людського відчаю, що виривався з підсвідомості, сягала майже фізичного рівня сприйняття. Рядки з вірша «Бандера», присвяченого братові Євстахію, який віддав своє життя за українську ідею, є алегоричною й водночас правдивою характеристикою тодішньої епохи:

У темряві, у мороці конав нещасний світ

Під скрип ярма і танці ґільйотини,

А шашілем роз'їджений червоний моноліт

Писав народам чорні домовини [101, c. 112] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

«При польському окупаційному режимі, - згадує автор «Невольницьких плачів», - українців тримали у чорному тілі, росіяни розмивали українську національну свідомість за допомогою терору та демагогічних гасел, німці ж узялися за народ, як за свою власність. Однак у всі часи український народ знаходив методи протидії [92, c. 121]» Красівський З. До читача / З. Красівський // Невольницькі плачі / З. Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - С. 119 - 125..

Методи протидії були різні. Наприклад, Зеновій Красівський ще в зовсім юному віці пов'язав свою долю з національним підпіллям і збройною боротьбою в лавах Української Повстанської Армії. Надзвичайно багато для теоретичних узагальнень дає український повстанський, а потім дисидентський рухи, коли єдиною зброєю борців проти комуністичної влади стало слово. Як висловився про З. Красівського Я. Мостепан, «поезія зробилася атрибутом його сутності, грізним знаряддям боротьби з кривдою, пристосовництвом, лукавством, брутальністю... [143, c. 96]» Мостепан Я. Зеновій Красівський / Я. Мостепан // Українські проблеми. - Стрий, 1994. - № 3. - С. 94 - 102..

Українська література ХХ ст. розвивалася в різних напрямах, різних жанрах, а також і на різних територіях. Приміром, лише в другій половині минулого століття вагомих творчих здобутків досягли українські письменники, котрі жили поза межами України, зосібна Тодось Осьмачка, Євген Маланюк, Богдан Кравців, Вадим Лесич, Іван Багряний. У 1950 - 1960-х роках виникла й сформувалася нью-йоркська група поетів, чия творчість є своєрідною паралеллю до «материкової» шістдесятницької поезії. Але так само спектр українського письменства ХХ ст. не може бути повним без літератури, народженої під тиском тоталітарних режимів, літератури, в якій пульсувала потреба розкрити найболючіші факти життя. Окремого розвитку набула тюремно-табірна поезія українських авторів, якій судилося розвиватися, на жаль, протягом тривалого часу, тож вона доволі розмаїта і за тематикою, і за жанрами.

Нівеляція творчої особистості в Україні не припинялась і після політичної «відлиги» 1956 року. Було передбачено різні форми нейтралізації «бунтівного мислення»: від фізичного знущання та знищення - до «приручення» митця славою, привілеями. То був «перший покіс» української інтелігенції, який розпочали брежнєвські «неосталіністи», заміряючись стяти рухові опору його «духовну голову [76, c. 51]» Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 - 80-х років / Г. Касьянов. - К.: Либідь, 1995. - 224 с.. Перебуваючи в авангарді цього руху, і Зеновій Красівський, і Ярослав Лесів кожен по-своєму намагалися поетичним словом реанімувати загрожену національну ідентичність, окремішність українського світу.

Одна з найважливіших прикмет феномена шістдесятництва, на думку С. Андрусів, - естетична: «Вони (шістдесятники. - М. Я.) повернули Слову його первісний, дитинний, невинний, без дорослої олжі зміст, повернули поезії поезію, літературі - літературу [5, c. 51 - 52]» Андрусів С. Шістдесятництво як явище, його витоки й наслідки / С. Андрусів // Слово і Час. - 1997. - № 8. - С. 51 - 52.. Певна річ, що Зеновій Красівський і його однодумці формували дискурсивну практику-обговорення таких проблем, постановка яких навіть для найбільш свідомих митців була несподіваною. Це - питання про державну самостійність України, про її демократичний устрій.

До цього дискурсу належали й розмови з Богом та про Бога, яких уникали (давалося взнаки атеїстичне виховання) багато шістдесятників. Персоналістський максималізм дистанціював ідею Бога, «перетворюючи її на абстрактну субстанцію. В такому разі вищою інстанцією залишалася для шістдесятників совість - до неї, як до Вищого судді та адвоката, апелювала людина без вини винувата [219, c. 51]» Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: аберація явища у постмодерному прочитанні / Л. Тарнашинська // Слово і Час. - 2006. - №3. - С. 51?71..

Для Зеновія Красівського все було інакше. «Пам'ятаю врочисті Богослужіння, святкові церковні процесії та по-святковому вбраних людей. Пам'ятаю читальню «Просвіти», невелику бібліотеку, аматорські вистави. Пам'ятаю полум'яний патріотизм старших від мене хлопців-односельців, пам'ятаю, як їх усіх від облави до облави повбивали таки в рідному селі… Все це я пам'ятаю [92, c. 121]» Красівський З. До читача / З. Красівський // Невольницькі плачі / З. Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - С. 119?125., - писав він у своїх спогадах.

Саме життя такої особистості, як Зеновій Красівський, - це втілення самототожності. За плечима в нього - покоління полеглих за свободу. Звідси, очевидно, і бере свої витоки філософія чину, яка визначала подієвість особистого життя Красівського. Його активність у самопізнанні та самоствердженні - це явище, яке словами А. Камю можна визначити як заперечення абсурдності, бунт проти неї: «Бунтуюся - значить, я є, значить, існую [230, c. 441]» Цит. за: Черненко О. Нове духовне світовідчуття в поезіях українських дисидентів / О. Черненко // Українське слово. - К., 1994. - С. 440- 450.. Якщо ж вартості, які обстоює «збунтований», «переростають егоїстичні прагнення бунтаря», то «бунт є позитивним явищем і конечністю людського життя [230, c. 441]» Цит. за: Черненко О. Нове духовне світовідчуття в поезіях українських дисидентів / О. Черненко // Українське слово. - К., 1994. - С. 440 - 450..

У поезії «Тріада» З. Красівського охарактеризовано три основні етапи життя ліричного героя - «Двобій», «Поразка», «В'язниця»:

Я став на прю з чудовиськом сторуким,

З мого чола стікав червоний піт

І хижіли від поту того круки,

І мерк в тривозі млосний світ [101, c. 19] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

«Я зазнав чимало втрат, - згадував З. Красівський. - І в особистому житті, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-ому, в 58-ому, в 67-ому, у 80-ому. Я відбував у критках, дурдомах, у таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні. Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене чи не весь вік, бо й на волі я не виходив із трибу [103, c. 102]» Красівський З. Післямова. / З. Красівський // Невольницькі плачі / З. Красівський. - Коломия: Вік, 1995. - С. 100?102.. У той «триб» увіходило читання творів своїх побратимів і теоретиків українського націоналізму, рецензування, обмін враженнями - план суто культурницького дискурсу, мабуть, дещо ширший за кількістю співрозмовників, аніж політичний дискурс національного визволення.

Прикладом, «каноном», взірцем стають люди, вчинки, пам'ять про минуле. На думку Т. Денисової, «канон - це певне сугероване «підсвідоме», «архетипічне» в ментальності учасника культурно-літературного процесу ХХІ ст. [39, c. 39]» Денисова Т. Роздуми про літературний канон (на американському матеріалі) / Тамара Денисова // Слово і Час. - 2009. - № 8. - С. 33?44.. Пошуки своєї справжності, звернені в минуле, у час національних героїв і мудреців, становлять значну частину збірки З. Красівського «Невольницькі плачі». Водночас це пошуки правдивого українського слова, його першопочатків в архетипальних глибинах, у його єдності зі світом.

Почуття обов'язку захистити матір Україну прочитується чи не в кожній поезії-присвяті:

Друже! Сучаснику! Стань на коліна

На тім перелозі і під тим хрестом,

Твоя ж батьківщина, твоя Україна

Очі народам мозолить ярмом [101, с. 78] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Це не хвилинний настрій, а констатація факту:

Проклятий світ!

Деруть з народу шкуру

Та все плетуть і обновляють пута.

А я мов клин між «треба» і «не вірю»

Шепочу нишком: бути чи не бути? [101, с. 53] Там само..

Отже, бути по-справжньому - це значить не тільки вмерти від ворожої кулі за рідний край, а й жити задля нього, переборюючи страждання.

Повчальність постаті й чину З. Красівського з цього погляду просто незрівнянна - такою робить її усвідомлення ваги духовного досвіду та розуміння того великого значення, якого набуває для українського майбутнього реалізація творчої волі й творчої перспективи навіть окремих людей.

Українська позацензурна література 1960 - 1980-х років стала важли-вим каталізатором національних процесів в Україні. Вона слугувала формуванню національної самосвідомості народу, консолідувала патріотичні сили. Такий літературний доробок, за тодішніми «канонами», потрапляв до розряду антирадянської літератури і ставав підставою для фабрикації кримінальних справ. Промовистий приклад - факт порушення кримінальної справи за збірку «Невольницькі плачі» та поему «Тріумф Сатани» З. Красівського. Автора засудили, проте його поезія все одно різними каналами доходила до читачів, впливаючи на найбільш больові точки українського суспільства.

Висить на покутті кривава сорочка,

Вгинаються плечі святі Саваофа.

«О Господи Боже!» - шепоче мати.

Відплати! Відплати! Відплати! [101, с. 112] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с.

- ці поетичні рядки Зеновія Красівського цілком можна інтерпретувати в дусі екзистенціалізму А. Камю та Ж.-П. Сартра, які твердили, що силу дає вільний вибір людини, котра свідомо розпочинає боротьбу з власною слабкістю й зі світовою сваволею [189, с. 319 - 344] Сартр Ж. П. Экзистенциализм - это гуманизм / Ж. П. Сартр // Сумерки богов. - М.: Полит. литература, 1989. - С. 319?344..

Український, так би мовити, практичний екзистенціалізм 50?60 рр. ХХ ст. - це, з одного боку, елементарне національне виживання, а з другого - героїчне протистояння антигуманістичній державній машині: планомірність знищення та знецінення людського життя породила нечувану стійкість духу, ввібрала в себе відчай і зневіру. Особливістю українського екзистенціалізму була національна ідея, яка рятувала від довколишньої трагічної абсурдності світу. «На подвір'ї тюрми Лонцького на ніч заводили трактор, і по кабінетах озвірілі війною та режимом слідчі чинили морд над жертвами... Донині тяжко збагнути, як ми вистояли... Вистояли своїм патріотизмом, своїм праведним націоналізмом [103, с. 101]» Красівський З. Післямова. / З. Красівський // Невольницькі плачі / З. Красівський. - Коломия: Вік, 1995. - С. 100?102., - згадує З. Красівський. За таких обставин вибудовується й існує одна ієрархія вартостей - для особистості й для того кола людей, котрих вона репрезентує. Вершину, на яку треба було піднятися, Зеновій Красівський та Ярослав Лесів бачили в українській національній державі, яка б забезпечила українській людині гідність життя.

Екзистенційний драматизм життя в поезії З. Красівського набуває щоразу нового напруження, він ніколи не застигає на одному рівні. Ідейно-смисловим ядром, яке притягує до себе все, що відбувалося колись і що відлунює через століття, є концепт свободи. Основними вимірами часовості стають моральність і стоїцизм людського життя. Особливо увиразнюється перспектива наповнити його такими вчинками, які мали б непроминальне, понадчасове значення. У цьому сенсі творчість З. Красівського маркує шлях духовного поступу, суголосний із найгострішими потребами часу. Єдність духовної традиції уособлюють тисячі українців, котрі віками клали свої голови за свободу України. Звертаючись до них (до Байди, Наливайка, Мазепи, Бандери), З. Красівський водночас окрилює вірою сучасників, прагне наснажити націю енергією державного самоздійснення, сформувати в новому поколінні національну ідентичність, аби з'явилося нове духовне ядро нації:

І ти, народе, взявся б за мечі!

Народе мій, прийми мої плачі! [101, с. 11] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

До них - справжніх, достойних, жертовних - звертається автор, щоб відживити у нащадків пам'ять і чесноти. Ампліфікаційне продовження символу «герой» розгортається на рівні авторитетів світової й національної історії та літератури. Дон Кіхот, Ян Гус, Ярославна, Байда, Маруся Богуславка, Наливайко, Сірко, Мазепа, Гонта, Калнишевський - це ті, хто своїм авторитетом скріплює націю. Саме цей рівень став базисом для творення поетом власного конкретно-історичного материка. Складним і неоднозначним є ставлення З. Красівського до інших героїв у його поезії, наприклад, до Юди чи до Сави Чалого, які у свідомості читача апріорі є антигероями. Ось кульмінація та розв'язка вірша «Сава Чалий» зі словами головного персонажа:

-...Я зрадник!

Хай слава не гине!

І раптом упав від своєї руки.

- Прощай, побратиме!

Прости, Україно!

Мовчки познімали шапки козаки [101, с. 109] Там само..

Мотив прощення підводить нас до обмірковування проблеми «герой - антигерой».

Чимало віршів зі збірки Зеновія Красівського «Невольницькі плачі» мають присвяти, і така своєрідна тюремна альбомність допомагає створити ефект присутності, психологічну спорідненість з особистістю, котра захоплює своїми вчинками. Конкретні сучасники, товариші по боротьбі, з якими безпосередньо відбувалося спілкування, поєднуються своїми окремими рисами, моментами життєвої долі з образами найвідоміших героїв минулого, що стали безсмертними. Їх образи, створені в межах парадигми конкретного героя, є узагальненням на тому рівні, якого міг досягти життєвий і поетичний досвід автора. Поза тим ритуал посвячення полягає у з'ясуванні тих виняткових рис, які б дали змогу означувати «достойного» як «вождя». Наприклад, поему «Маруся Богуславка» присвячено Катерині Зарицькій, «людині небуденної долі, великого розуму і духу» [101, с. 98] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с., а вірш «Бандера» має таку присвяту: «Братові Евстахію, що віддав своє життя за українську ідею» [101, с. 112] Там само..

Цей вірш вражає символічністю, монументальністю внутрішньої та зовнішньої постави героя:

В двобої нерівнім схрестились шаблі -

Лунатиме слава широко віками!

Розтоптане серце лежить на землі,

Проколоте серце штиками [101, с. 112] Там само..

Ситуація загибелі та пов'язані з нею колізії працюють на утвердження героїчних рис особистості. Особа Бандери - оберіг минулого героїзму, а кров, віддана в ім'я ідеї, виконує функцію пророчої візії «відплати». Загалом, поезія на пошану славного імені Степана Бандери представлена багатьма іменами: М. Верес, М. Гай, Д. Мур та ін. «Найбільш інтенсивної поетичної уваги постать Провідника зазнає власне після трагічних подій 1959 року, - зазначає Т. Салига. - Його громадсько-політична діяльність інтерпретується в контексті українсько-державницьких заслуг наших найбільших національних героїв - гетьмана Мазепи, Пилипа Орлика, Євгена Коновальця, Симона Петлюри [186, с. 61]» Салига Т. Поезія українського резистансу. Степан Бандера на тлі епохи / Т. Салига // Вокатив: літ.-публ. ст. / Т. Салига. - Львів: ЛНУ, 2002. - 244 с..

Серед віршів-присвят: Михайлові Гориню, Левкові Лук'яненку, Михайлові Сороці, Дмитрові Квецьку, Ярославові Лесіву, Одарці Гусяк, Галині Дидик - є також присвята «Людському духові, що в ствердженні правди доходить до героїчного ентузіязму і самопожертви» («Ян Гус»), [101, с. 94] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

З. Красівський пригадує своїм землякам, що вони нащадки славних лицарів національно-визвольної боротьби (вірш «Байда»):

На високій галатській фортечній стіні

Серце Байди на гаку залізнім

Перелилося краплями крови в пісні,

В честь і гордість і славу Вітчизни [101, с. 97] Там само..

Власне, з такого досвіду народжувався поведінковий «канон» Зеновія Красівського, як і те, чого він не міг наслідувати й про що пише в коротких віршах «Іванові Драчові» та «Дмитрові Павличкові». З. Красівський називає їх «борзописцями», осуджуючи за те, що вони відступили від боротьби: «На філософські вийшли манівці» [101, с. 116] Там само..

Левко Лук'яненко так відгукувався про твори-присвяти Зеновія Красівського: «То були цікаво й поетично вирішені образи. Він (Красівський. - М. Я.) умів проникнути у психологію героя, відчути героя не як схему, а як живу людину з її бажаннями, стражданнями [300]» Записано Марією Якібчук із розмови з Левком Лук'яненком - Київ. - 1994. - Березень // Особистий архів М. Якібчук./ Якібчук-Боринська М. З батьківської хати - в невільничий світ / М. Якібчук-Боринська // Визвольний шлях. - 1995. - Листопад. - С. 1369 - 1383..

Ключовий момент саме таких творів із зумисне конкретизованим адресатом незмінно пов'язаний з функцією скерованості, маркуванням дороги до осягнення духовних вершин. А як осягти? Відповідь на це запитання автор шукає також і в собі:

Амінь, забракло людям молитов,

Розбита в друзки дошка порятунку.

Хіба осягнеш нині ситим шлунком,

Де воля, правда, істина, любов? [101, с. 51] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Контекст історичних образів розширює інтелектуально-емоційний світ читача, підштовхує його до розв'язання різних проблем історичного та філософського ґатунку. «Мабуть, частинно з дидактичних міркувань поет оспівує низку українських історичних постатей, яких особиста постава чи дія символізують означені предмети як героїзм, честь, самопожертву тощо. Плекання цих прикмет є необхідністю для дальшого існування української нації - особливо тепер, в обставинах поневолення [177, с. 988]» Романишин О. Поезія героїчного ентузіазму Зеновія Красівського / Олег Романишин // Визвольний шлях. - 1986. - Кн. 8. - С. 975?989., - міркував про творчість З. Красівського д-р Олег Романишин із Торонто.

Особливо актуальними в структурі національної ідентичності часів дисидентського руху були такі її стійкі складники, як «органічний зв'язок з історичною долею народу й моральний образ літератури [235, с. 38]» Шумило Н. Під знаком національної самобутності / Н. Шумило. - К.: Задруга, 2003. - 354 с.. Шукаючи кожен власної художньої форми вираження, українські поети-дисиденти В. Стус, І. Світличний, І. Калинець, Т. Мельничук, а також З. Красівський та Я. Лесів свідомо акцентували на національній проблематиці й використовували багатий арсенал адекватних формальних засобів. На думку Г. Райдебюк, дисиденти своєю поезією відповіли на вимогу І. Франка вростати «якомога глибше і міцніше у свій рідний ґрунт, із якого вони виросли [169, с. 278]» Райдебюк Г. Національна іманентність дисидентського тексту / Галина Райдебюк // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. праць. - К.: Твім інтер, 2008. - Вип. 31. - С. 278?289.. Висока національна напруга пронизує всі вірші ЗКрасівського:

Вмирають надії від горя і сліз,

Навіжено мчиться земля під укіс,

І тільки розпука ридає над краєм -

Народ загибає! Народ загибає!

І в крикові тому, у горі, в вогні

Довіку прийдеться горіти мені [101, с. 69] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Коли аналізуєш ідейно-тематичний зріз поезії Зеновія Красівського, є загроза сприйняти ідейно-національну монолітність, злютованість його творів як одноманітність. Але це тільки тому, що для Красівського-поета ідея завжди значила безмірно більше за будь-яку поетичну форму:

Народе мій, прийми мої плачі…

О як би ти, причащений сльозою,

Повстав увесь з тираном до двобою,

Загартувавши у сльозах мечі!

Народе мій, прийми мої плачі! [101, с. 11] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Цей плач поета перетворюється насправді на крицю національної боротьби. Він зобов'язує до чину. Тож «поезія Зеновія Красівського стоїть на найвищих щаблях мужнього громадянського патосу, і тим самим по змісту і формі влилася в могутнє шевченківське русло [177, с. 988]» Романишин О. Поезія героїчного ентузіазму Зеновія Красівського / Олег Романишин // Визвольний шлях. - 1986. - Кн. 8. - С. 975 - 989..

З тонами плачу-ридання, прокляття межує тональність світлого спокою, вистражданої розважливості:

Будуть куцим подертим рядном

Бруд століття вкривати.

Ти ж мани мене білим крилом

У зелені Карпати [101, с. 36] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Ліричний герой З. Красівського не має сумнівів щодо майбутності своєї країни, пророкуючи: Гей, не журися, зелена Діброво, / Сум на вершині своїй не гойдай. / Все воскресає на світі наново. / Чом не воскресне порубаний гай? [101, с. 71] Там само..

Символіка поетових висловів: «Виросте знову на зрубі пагіння», «вкриються квітом рясним перелоги», «мати рушницю святу принесе» - вибудовує струнку концепцію тяглості ідеї, яку вже піднесли нові борці за волю України.

Як відомо, першими симптомами розмивання національного образу є духовне ослаблення людини, її моральна деградація. Тому невипадково збірка «Невольницькі плачі» Зеновія Красівського розпочинається з вірша, що має назву «Епіграф»:

Страшно відсидіти вік у тюрмі,

Страшно на нарах тюремних померти,

Та стократ страшніше гибіти в ярмі,

Рабом на колінах діждатися смерти [101, с. 9] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Думка про самопожертву, про моральну готовність віддати життя за Батьківщину звучить у багатьох поезіях З. Красівського. Ідейно-світоглядний поклик запалює навіть байдужих і наповнює їх високою громадянською відповідальністю за духовне воскресіння нації.

...