Творчість Зеновія Красівського та отця Ярослава Лесіва: дискурс національної ідентичності

До мене як в рідну хату?

Завчасно ще моїй волі

Тризну по собі справляти [101, с. 39] Там само..

Або (з того ж таки вірша «Чого?»):

Чого ти тулишся, смутку...

Чого ти вбралась, зажуро...

Чого ти впилася, думко..? [101, с. 39] Там само..

Риторичні запитання активізують сприйняття тексту віршів, акцентують на ключових словах змісту. З. Красівський як поет тяжіє до органічного синтезу предметного і духовного. Надзвичайно асоціативна візія прозирає крізь конкретну, речову деталь (сльоза, кров, окови): «І біль душі сльозою з крови кане» [101, с. 28] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Окремо хотілося б наголосити на авторських неологізмах Зеновія Красівського. Деякі з них видаються справжніми поетичними знахідками: «...вулканяться гори і сльози» [101, с. 13] Там само., «Насурмлені крила повисли над краєм...» [101, с. 15] Там само., «Загравами дзеркаляться шаблі...» [101, с. 16] Там само., «Стоголосять гучномовці...» [101, с. 17] Там само., «Нема куди подітись від туги, / Яка з розпуки кровенить обличчя...» [101, с. 31] Там само., «Ади, розляглось погребовисько / Напоперек світу!» [101, с. 62] Там само., «...і на смітниковищі поклонялися бикові» [101, с. 88] Там само..

На думку Є. Сверстюка, у книзі віршів «Невольницькі плачі» «…немало не ошліфованих перлин, вироблених у тюрмі й недооцінених на волі. Там багато страшної оголеної правди, яку не назвеш патетикою… Після мінімальної правки я відчув, як важко зберігати нюанси, коли правиш на волі вистраждані слова, народжені в тюрмі. І як заховались ці слова в ідеологічну фразеологію протистояння [191, с. 496]» Сверстюк Є. Зеновій Красівський. Добрий лицар у старому панцирі // На святі надій: вибране / Є. Сверстюк. - К.: Наша віра, 1999. - 784 с..

Таким чином, невольничу лірику можна вважати одним із найосновніших жанрово-тематичних різновидів поетичної творчості З. Красівського та Я. Лесіва. Саме у цих творах особистий в'язничий чи табірний досвід трасформувався у літературний символ колективної несвободи й боротьби з цією несвободою. А це, своїм чином, служило художньою підставою для актуалізації новітніх параметрів української ідентичності і в авторів, і в читачів такого типу лірики.

3.2 Релігійна лірика. «Мамо, душа моя - Спасителя розіп'ятого рана» (Я. Лесів)

Художнє слово завжди служило і служить нині будотворчою матерією у «воздвиженні» храму душі. Слово - мистецьке, естетично оформлене й організоване - було для людини засобом звернення до Божественного Начала. Синтез нового і традиційного у творчості Зеновія Красівського та Ярослава Лесіва народжується значною мірою в християнському насвітленні.

Ще в часи Київської Русі до нас разом із християнством прийшла і християнська література. Загалом серед жанрів релігійної («містичної») літератури Ігор Качуровський, приміром, вирізняє три групи. Перша - це спільні для більшості літератур жанри: гімн, молитва, заклинання, проклін, присяга; друга група - це жанри «локальні», поширені в літературі лише певного народу або обмежені колом певної релігії: «гебрайський псалом, буддійська джатака, тамільські пурани, суфійська притча»; третя - це жанри, поширені в літературах різномовних народів, але обмежені конкретним історичним періодом: містичні поеми та видіння, містерії та міраклі як середньовічна релігійна драма [77, с. 10] Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна пісня / І. Качуровський // Хрестоматія української релігійної літератури. Кн. 1. Поезія / упор. і вступ. есей І. Качуровського. - Мюнхен; Лондон, 1988. - С. 9 - 25..

Зразками гімнів можуть слугувати гімни Ріґведи, які українською мовою перекладала Леся Українка. Багато грецьких гімнів переклав Іван Франко. Що ж до жанру молитви, то тут, на думку І. Качуровського, існує безліч творів, названих молитвами, та в них, властиво, немає нічого містичного, а є «розумовий виклад певних прохань і побажань, здійснення яких хотів би бачити ліричний герой [77, с. 11]» Там само.. Зразком такої інтелектуальної молитви може бути й частково аналізована вище «Молитва» З. Красівського.

Релігійно-християнські мотиви є невід'ємним атрибутом нашої давньої поезії - як фольклорної, так і книжної. Ця традиція збереглась і в новій українській літературі аж до наших днів. На середину ХІХ ст. припадає творчість Тараса Шевченка, у поезіях якого згадки та звернення до Бога - це «не літературний засіб і не данина моді, а прояв великої віри [77, с. 16]» Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна пісня / І. Качуровський // Хрестоматія української релігійної літератури. Кн. 1. Поезія / упор. і вступ. есей І. Качуровського. - Мюнхен; Лондон, 1988. - С. 9 - 25.. Своєрідну антологію релігійної лірики могли би скласти твори П. Куліша, Я. Щоголева, М. Філянського, В. Щурата, Б. Лепкого. Низку християнських релігійних поезій написав П. Тичина. Автором деяких віршів на релігійну тематику був також М. Рильський.

А от твори з релігійними мотивами М. Зерова, В. Поліщука, М. Вороного (сина), Л. Могилянської, О. Слісаренка було вилучено і їх слід пропав, а самих поетів - знищено. Відтак в офіційній українській радянській літературі, на думку І. Качуровського, витворилася пустка. Адже «без релігійних мотивів жодна література не існувала ніколи. Якщо ці мотиви виключити, література стає неповною [77, с. 20]» Там само..

Християнська думка продовжувала пульсувати у творчості лише тих, кому вдалося виїхати на Захід. Класичними стали «Прокляті роки» Ю. Клена, «Сад Гетсиманський» І. Багряного. Наповнені релігійними мотивами вірші поетів, котрі не зазнали або й у трагічний спосіб уникли «атеїстичного раю»: О. Ольжича, Є. Маланюка, Б.-І. Антонича, С. Гординського, Л. Мосендза, О. Стефановича, Б. Кравціва, М. Ореста...

З початком руху шістдесятників на материковій Україні не лише пробуджується жива поетична творчість, а й оновлюються та поглиблюються релігійні мотиви. «Вивчаючи українську художньо-релігійну літературу, легко дійти висновку, що чим активніш у народі наступає пора усвідомлення свого критичного стану, тобто загроза його зникнення, тим ціліснішою в ній постає картина переосмислень біблійних сюжетів про творення світу, про сходження з небес Божих сил для застереження і порятунку від гріха, себто біблійні книги стають своєрідним контекстом для конкретних історичних епох [182, с. 56]» Салига Т. Христос - то чинна путь до Бога / Тарас Салила // Воздвиження храму / Тарас Салига. - Львів: Світ, 2008. - 502 с..

Україна, яка не раз переживала страшні катаклізми, що були втіленням пекла на землі, «віднаходила своє спасіння вірою [182, с. 55]» Салига Т. Христос - то чинна путь до Бога / Тарас Салила // Воздвиження храму / Тарас Салига. - Львів: Світ, 2008. - 502 с.. Нове осяяння вірою, Божим рятунком бачимо в лірико-медитативній поезії о. Ярослава Лесіва. Вірші Я. Лесіва - мовби образки, які носять на шиї, щоби зберегти віру. Природа, птахи як Божі вісники, на котрих лежить печать Господньої ласки, стають символами-архетипами в сюжетній канві його лірики. Бог - синичка, Бог - ластівка, Бог - горобець, які присіли на тюремні ґрати. Бог додає сил, любить, прощає, підтримує всіх Своїм милосердям:

І ще одне Різдво сльозою відхололо,

Снігами замело вікно дитинства мого,

Шкребеться гола віть

В моє вікно чи в душу.

Вино замерзло в чорний лід.

Як випити цю чашу, друже? [288] Лист Ярослава Лесіва до рідних від 12.01.1986 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Ці рядки народились у тюрмі, коли в молитвах і спогадах Ярослав Лесів на самоті провів різдвяні дні 1986 року. То були, на жаль, не єдині такі свята в його житті.

Поет рветься з-за ґрат на волю, у світ, до Христової криниці:

Церква-писанка здалека

Запитає, що надбав.

Удовицям у вінку

Із Христової криниці -

Віри тятиву дзвінку [112, с. 23] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Згадка про церкву, яка здатна оновити душу людини, є в поезії «Вітражі» іншого поета-дисидента, сучасника о. Ярослава Лесіва - Ігоря Калинця: «Я вийшов з церкви - / і засяв / тисячолітнім ореолом [73, с. 33]» Калинець І. М. Слово триваюче: поезії / І. Калинець. - Х.: Фоліо, 1997. - 542 с.. У цьому контексті, простеживши стан релігійного християнського почуття Калинцевого ліричного героя, Б. Криса стверджує, що «воно стає чимраз стриманішим, сягаючи межі духовних і фізичних випробувань. На цій межі з гірким подивом І. Калинець помічає, як знову і знову справджується написане - старозавітні й новозавітні цитати, ремінісценції, алюзії найглибше порушують те, що відбувається з ним, з його рідними, друзями, загалом з людьми і зі світом [107, с. 40]» Криса Б. Необарокові грані поетики І. Калинця / Б. Криса // Літературні зошити. - 2001. - Вип. 1. - С. 38 - 44..

Щось подібне можна сказати і про о. Ярослава Лесіва, чия релігійна поезія відновлювала розірвану християнську традицію в українській літературі.

«Після розгону неокласицизму - славного «п'ятірного грона» - українська духова (релігійна) поезія, - на думку Т. Салиги, - могла повторитися тільки у вільному світі. Скажімо, вірші Р. Купчинського, О. Лятуринської, Н. Лівицької-Холодної, Т. Мазуренко, Б.-І. Антонича, Є. Маланюка та інших перекривали неможливість появи аналогічної поезії у совєтському світі [181, с. 106]” Салига Т. Високе світло / Тарас Салига. - Львів: Каменяр; Мюнхен: Український вільний університет, 1994. - 270 с..

У тоталітарний період віру в Бога методично гасили та нищили. Отець Я. Лесів свідомо протистояв цьому і своєю діяльністю активно відроджував Українську Греко-Католицьку Церкву. Тема релігії в поезії Ярослава Лесіва є також своєрідним протестом проти войовничого атеїзму в радянській Україні. Проте його вірші не видають конфесійної приналежності автора. Погляд поета набагато ширший за конфесійний, він є, власне, універсально-християнським. Об'єкт поетичної рефлексії Я. Лесіва - надземне практикування Любові як Божого знаку вічності та свободи. Душа ліричного героя усвідомлює себе мовби пилинкою з Господнього поля:

Мов пилинка в сонячнім промінні,

Легка, світла, наче неземна -

Так душа моя в часи прозріння

Яснокрило в небо порина.

Благословенна мить! Немає

Бажань, ні мук, ані тривог,

І тільки лет в яснім безкраї,

Лиш мить і вічність.

Я і Бог [112, с. 40] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

У читача народжується світле чуття благодаті пережитого. «Благословенна мить» набуває медитативного сенсу. Очевидним є посилення молитовного характеру лірики о. Ярослава Лесіва та наближення вірша до канону церковної поезії. Пошук власного шляху в площині визнання Абсолюту зумовлює благовісний євангельський тон значної частини його поезії:

Тіло у сні, душа

З ока спливає сльозою.

Тікає у світ, як лоша,

До неба, до водопою [112, с. 44] Там само..

Або:

Крім Бога,

Кому розказати

Про біль,

Арештантський наш біль [112, с. 50] Там само..

Або:

Від нектару

Важкою бджолою

По променю золотому

Душею злечу голубою

До сонця

До Бога

Додому [112, с. 61] Там само..

Я. Лесів був глибоко релігійним поетом. Християнська релігія лежала в основі його світогляду, його життєвої поведінки та більшості вчинків. А єдність національної ідеї з християнською стала нерозривною в тих життєвих обставинах.

«Дивно це життя устроєне: я в однаковій мірі молюся Богу як за свою свободу, так і за свою смерть, - зізнавався він в одному з листів. - Вибач мені, люба, але це не відчай, а моя нинішня екзистенція... Здається, що то не дерева ронять червоне листя, а моє серце скапує кров'ю: Чиясь ізгорблена фігура / Бреде в осінньому вогні, / То від Христа назад Іюда / Несе свій гріх / Усепрощаючій Землі [274]» Лист Ярослава Лесіва до рідних від 26.09.1983 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

В українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. особливого напруження набуває сюжетна антитеза «Месія-Юда». Мабуть, сама історія, переповнена зрадою і лицемірством, впливає на такий тематичний вибір письменників. Своїм художнім словом вони прагнуть пояснити цей світ, збагнути людську сутність, суспільний антагонізм. На думку сучасного дослідника цієї теми В. Антофійчука, «кожна історична епоха «вдосконалює свого Юду», «вишколює» його [7, с. 100]» Антофійчук В. Образ Іуди Іскаріота в українській літературі / В. Антофійчук. - Чернівці: Рута, 1999. - 104 с..

На прикладі поезій Зеновія Красівського бачимо, що тема Юдиного зрадництва залишалась актуальною в нашій літературі й у другій половині ХХ ст. Цю тему розроблено щонайменше у трьох творах поета: «Юда», «Сава Чалий» і «Месія». Сюжетна лінія поезії «Юда» розкриває традиційну євангельську історію. У поезії «Сава Чалий» релігійні інтонування накладаються на конкретний соціум і конкретних людей:

- Де Юда лукавий! Змія підколодна!..

...Карайте! Я більше не можу!

Винюсь! [101, с. 108] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Як бачимо, поетові-борцеві справедлива помста імпонує більше, ніж наука терпимості й очікування спасіння.

Художнє інтерпретування образу Месії має дуже давню традицію. З. Красівський у поезії «Месія» для контрастного показу образу Христа згадує про Юду: «Цілунок зміїний продажного Юди...» [101, с. 92] Там само.. Апелювання до біблійного матеріалу було зумовлене як міцною християнською вірою самого автора, так і суголоссям обставин національної історії. І Зеновій Красівський, і Ярослав Лесів були переконані в тому, що тільки Христова віра приведе людину до спасіння, до свободи:

- О Боже! Прости мій народ! Не карай!

Вони безталанні не знають, що чинять.

Їх душі споганив ворожий нагай,

Їх розум і дух у неволі покинув [101, с. 93] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Поет Лесів укладав світовий Гімн Добру, Любові, Богові. Інколи ліричний герой його віршів так прагнув злитися з довколишнім світом, що шкодував, чому не народився деревом чи лелекою, по-доброму заздрив їм: Як би колом стати, чи кутом, що ріже вітер, / Чи окличним знаком над собою височіти, / Чи лелекою стояти на старій дідівській стрісі? / Ні, тополею над шляхом хочу майоріти [274] Лист Ярослава Лесіва до рідних від 26.09.1983 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Залюблений у рідну природу, ліричний герой не дає спокою ні собі, ні сумлінню інших, спонукаючи нас співпереживати зі своїм світом:

Здається, все уже забуте -

То лиш дрібна якась деталь,

Тоді до дерева край шляху

Я одинокого іду,

І під крило йому, як птаху,

Залізу й, мов дитина, жду…

Коли почне в'но тиху мову

Або, як дід, бува колись…

І так за мудрим добрим словом

Аж до світанку, доки вись

Не осінить пречисте сонце,

Й тоді додому світлий йду

І дерева високе серце

В своїх руках усім несу [271] Лист Ярослава Лесіва до рідних від 30.01.1982 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Із цих рядків вихлюпується жагуча мрія про нову гармонію людини - з небом і землею, з людиною і природою. Коли випадали хвилини спокою і тиші, Я. Лесів любив слухати мову птахів, дерев, струмків, музику трави і сонця. Природа, спілкування з нею творили нові мотиви його поезії: Пречисте сонце / Злагоди година / Безмежність мислі / І душі / Я нині більше птах / Аніж людина / В руках Ярило / Ноги в спориші [112, с. 49] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Чому ж «...більше птах / Аніж людина»? Вважаємо, що це не випадково. Ототожнюючи себе з природою, ліричний герой вірша уособлює поетові пошуки сенсу буття, прагнення віднайти свою суть. А чи вдається її віднайти?

Жити треба просто і красиво,

Вчись у риб, птиць і трави,

Тоді душа надійним мостом

З'єднає наші береги

Землі і неба воєдино [286] Лист Ярослава Лесіва до рідних від 18.11.1985 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Людина як Божа проба - цей мотив розділено в поезії о. Ярослава Лесіва на високе і низьке, адже гріх і добро у своєму протистоянні визначають динаміку людського життя. Зрештою, перемагає високе, духовне:

Від нектару

Важкою бджолою

По променю золотому

Душею злечу голубою

До сонця

До Бога

Додому [112, с. 61] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Своїм унікально яскравим життям, змістовними священичими проповідями в церкві о. Я. Лесів неначе заново відкривав вічні істини, які український народ формував тисячоліттями. Він проніс крізь своє коротке життя віру у високу християнську сутність, творячи свою молитву до Господа, сповнюючи її найчутливішим ліричним сенсом, філософічністю думок, красою почуттів і звучанням поетичних рядків.

Приміром, на згадку про відправу на Ясній Горі в Гошеві влітку 1988 року о. Ярослав Лесів змоделював виразну осібну розмову з Пречистою Дівою Марією:

…і утверджуюсь у вірі, стаю людиною

Пізнаю сенс життя і хрест мій стає легшим

І смерть не страшить мене

Бо відкрилась мені таїна вічності, бо

Той, що смертю смерть здолав, путь до

Спасіння осіяв. На Тебе Мати Божа і

Сина Твого покладаюсь. Амінь [119, с 16] Лесів Я. Українська Голгофа (до історії першої відправи на Ясній горі у Гошеві) // Роздуми про сутнє / Я. Лесів. - С. 11 - 16. // З особистого архіву М. Якібчук..

Особливе поривання душею до вічності привело о. Ярослава до служіння Богові. Ще у Владимирській тюрмі йому приснився сон: церква, видіння Ісуса Христа і напис на одному з образів: «Не великими будьте, а святими». Одразу ж після цього друзі Лесіва й постановили, що він повинен стати священиком. У одному із інтерв'ю поет говорив: «...всі політичні діячі хочуть бути великими, і мало хто - святим... - поборювати самого себе [120, с. 134]» Лесів Я. Через терни - до свободи // Мій хрест - в руках його нестиму / о. Ярослав Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - С. 131 - 136..

27 грудня ювілейного 1988 року, попри заборони певних органів, Я. Лесіва висвятив на священика єпископ Павло Василик (з умовою не виявляти тайни). Присутнім при цьому був і З. Красівський.

Наша Церква вже на початку ХІХ ст. остаточно витворила тип священика-громадянина, котрий «усвідомив свою відповідальність перед народом, зрозумів, що разом із ним він творить окремий народ, який треба підвести до Бога тілом і душею [72, с. 3]» Калинець І. Ода опору / І. Калинець // За вільну Україну. 1992. - 7 січня. - С. 3..

Назвемо імена священиків, які залишили слід у красному письменстві. Це отець Юліан Добриловський, який ще наприкінці XVI ст. віршував народною мовою, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Устиянович, С. Воробкевич. Композиторами й диригентами були І. Лаврінський, М. Вербицький, В. Матюк, О. Нижанківський; священиками-науковцями - ціла низка імен: від о. М. Гарасевича й аж до наших сучасників в українській діаспорі; видатними церковними діячами-меценатами - від о. І. Снігурського до митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого. Цей величезний український досвід духовного служіння своєму народові гідно перейняв о. Ярослав Лесів. Власне, з цього досвіду він і починається як людина, і як громадянин. Отець Я. Лесів - один із тих греко-католицьких священиків, котрі творили громадське життя, політику, культуру, історію нашого народу. Священик, за словами о. Ярослава, «не повинен відмежовуватися від усіх насущних проблем суспільства, а навпаки, перейнятися всіма проблемами, болями та хворобами суспільства, пропустити їх через свою люблячу душу і серце, через християнські істини і ними, як лікарством оздоровлювати людей [120, с. 135 - 136]» Лесів Я. Через терни - до свободи // Мій хрест - в руках його нестиму / о. Ярослав Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - С. 131 - 136..

У невиголошеному слові під час перепоховання в Києві В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого о. Ярослав Лесів закликав молити Господа, «аби дарував нам силу відкрити всі витоки духовності й очистити од скверни душі наші й розум, воскресити вмираючі води й чорноземи, ліси й степи [121, с. 117]» Лесів Я. Невиголошене слово на перезахороненні в Україні Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого // Мій хрест - в руках його нестиму / о. Ярослав Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Саме таким, спраглим воскресіння душ і України, був о. Я. Лесів і в житті, і в поезії. На думку І. Качуровського, назагал оновлення - чи відродження - українського літературного життя проявилося наприкінці 1950-х років у трьох чинниках: пробудження в письменників національної свідомості, повернення до християнства й еволюція у бік модернізму. «Два перші фактори я вважаю позитивними, третій - негативним (або, в ліпшому випадкові - нейтральним) [77, с. 24]» Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна пісня / І. Качуровський // Хрестоматія української релігійної літератури. Кн. 1. Поезія / упор. і вступ. есей І. Качуровського. - Мюнхен; Лондон, 1988. - С. 9 - 25.. Окремо І. Качуровський підкреслює, що релігійні мотиви, нехай поодинокі, дрібні та розпорошені, дослідник може знайти у віршах Зеновія Красівського, Михайла Осадчого, Ярослава Лесіва [77, с. 24] Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна пісня / І. Качуровський // Хрестоматія української релігійної літератури. Кн. 1. Поезія / упор. і вступ. есей І. Качуровського. - Мюнхен; Лондон, 1988. - С. 9 - 25..

На серйозну розмову заслуговують релігійні роздуми З. Красівського. І в тюрмі, і на волі він читав Біблію, писання Томи Кемпійського, цитував їх у своїх промовах і статтях. «Дочитав Тому і дуже хочу з Тобою з цього приводу поговорити, - писав у листі до дружини О. Антонів. - На мою думку, Тома страшенно віддалився від Христа. Його Бог - всепоглинаюче єство на кшталт старозавітного Єгови чи ще далі... Для мене Ісус Христос - тип притягальний і беззаперечний, що він гуманізував віру, наблизив її до людей ще більше, поставив на допомогу людині найбіднішій, найупокоренішій [264]» Лист Зеновія Красівського до дружини Олени Антонів від 07.01.1981 р. // З особистого архіву М. Якібчук..

Для Зеновія Красівського святим, високим, правдивим у християнстві є те, що служить живій конкретній людині, не перешкоджає вільному розвитку особистості. «Як можна людині во Христі спасатися в келії, коли десь по сусідству, ближче чи дальше, немічні потребують допомоги, голодні - хліба, діти плачуть, деспоти лютують, народи в неволі плачуть? [264]» Лист Зеновія Красівського до дружини Олени Антонів від 07.01.1981 р. // З особистого архіву М. Якібчук. - роздумував поет. І, ставлячи собі ще одне запитання: «Що я вчинив і чиню для свого брата - голодного, битого, переслідуваного, в'язненого, терплячого?» - З. Красівський так відповідає на нього: «Найтрудніше служити ближньому, окремій людині... То треба дійти до такої досконалости в собі, аби не відвернутися від неї і чим більше упокоримося, тим більше наблизимося до Бога [264]» Лист Зеновія Красівського до дружини Олени Антонів від 07.01.1981 р. // З особистого архіву М. Якібчук..

У поезії «Зняття з хреста» помітні пошуки нових цінностей, осмислені потребою самовиявлення як туга за Богом і шукання Божества, відродження українських обрядів, звичаїв, традицій. Варто наголосити, що, очевидно, цей і подібні до нього вірші З. Красівського базуються на тому обірваному соцрежимом і соцреалізмом досвіді, який мала українська поезія, раз у раз даючи зразки пристрасної релігійності. Релігійні сюжети, мотиви, образи завжди посідали в нашій літературі вагоме місце. Зеновій Красівський - один із тих поетів сучасності, хто виразно й творчо апелює до цього досвіду:

За них, нерозумних, нещасних, сліпих

Я дав себе, Боже великий, розп'яти...

Прийми мої муки як викуп за них...

Вони схаменуться і будуть страждати.

О Боже! - і в морок упали думки.

Солдат доторкнувся до серця багнетом.

Кінець... а вночі посходились жінки

Творити молитву над Богом розп'ятим [101, с. 93] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

І якщо навіть поет не витримає нелюдського напруження, то «смерть його нащадків буде гріти / І не погасне духу аналой [101, с. 55] Там само.». Бог у З. Красівського - це втілення висоти й потуги духу. Бо несправедливість породила не тільки біль і страждання, але й піднесений стан духу, надзвичайне його напруження, що вилилось у слово й стало Поезією. Ця поезія має ту владу, яку дає лише особисто, власним життям вистражданий високий моральний чин. Активність думки, наснаженої прагненням волі, заповідає ліричний герой жоні-матері у вірші «Благословенна», щоб вона зуміла у своїх синах «збудити Бога»:

Щоби вони також, як Він,

Дали розп'яти руки

За правду, волю, отчий дім,

Нащадків та онуків.

Благословен хай буде плід

Твойого, жоно, лона;

Навчи любити їх свій рід,

Як Мати Божа сина [101, с. 32] Там само..

Не раз зринають у поезіях Зеновія Красівського мотиви богообраності й жертовності, пов'язані з найвищою для нього святинею - Україною:

Це я! Чуєте, я - Україна.

О горе мені, горе!

Здибився дикий монгольський бахмат

і повис наді мною страхіттям,

Божою карою [101, с. 13] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

З. Красівський надавав великої ваги відродженню морально-етичних християнських засад. Про це свідчать його виступи на мітингах, статті, особисті вчинки. Як згадує соратник поета Петро Дужий, Зеновій Красівський вважав, що через відродження високохристиянських принципів відродиться і духовність українського народу загалом. Лише через духовне відродження народу може прийти його скріплення, оздоровлення [299] Інтерв'ю з п. Петром Дужим. Записано М. Якібчук 05.07.1994 р. в с. Шешори Косівського району Івано-Франківської обл. // Особистий архів М. Якібчук / Марія Якібчук-Боринська. З батьківської хати - у невільничий світ / М. Якібчук-Боринська/ Визвольний шлях. - 1995. - Кн. 11. - Листопад. - С. 1369 - 1383..

Дедалі частіше переконуємося, що сьогодні серед людей діяльних, патріотично налаштованих до болю бракує Зеновія Красівського, його моральної твердості й широти погляду, релігійної самозреченості, вміння розуміти й чути ближнього, протистояти пустій і агресивній поверхні світу:

Як тісно! Як душно! Як млосно від фраз.

Неначе за горло стискають руками...

Колише юрмою отарний екстаз...

У душу плюють і толочать ногами [101, с. 113] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Отже, у цьому підрозділі вдалося виявити, що релігійна лірика складає іншу важливу жанрово-тематичну групу в поезії З. Красівського та Я. Лесіва (особливо в останнього). Саме літературно оприсутнена християнська релігія, вираження містичних первнів не лише допомагають ліричним героям зберегти й утвердити свою питомо людяну сутність (як “образу Божого” (Т. Шевченко), а й виразити й зберегти в такий спосіб щось більш загальне - загрожену українську самобутність.

3.3 Інтимна лірика

Поезію важко уявити без любові. Сердечно простелюється перед читачем любов у поетичній творчості Зеновія Красівського та Ярослава Лесіва. Це те лоно розкоші для душі, якого нам так бракує в сучасному соціумі. Справжність і сила людських почуттів змушують працювати й мозок, і душу, дослухатися до поетичного простору згаданих авторів, яким час та обставини диктували мету й спосіб діяння. Приміром, у поезії З. Красівського інтимна тема виходить за межі особистого, переростає у велику національну драму. Власне, поетові-патріотові цю загальноукраїнську драму на тлі «щасливої совєтської дійсності» доводилося бачити й сприймати всіма фібрами душі. У загостреному сприйнятті Зеновієм Красівським навколишньої дійсності вона переломлювалась у певних сюжетах. Скажімо, мотив жури й туги за зруйнованим, сплюндрованим родинним гніздом озивається в болючих рядках вірша «Сокровенне»:

Вернувся я.

Дивлюсь, на людськім плоті

Твоя душа ганчіркою висить,

А я бреду по тім твоїм болоті

Й шепчу: мене вже серце не болить.

Під рідним перелазом на колінах

Молюсь:

не дай збагнути їм гріха!

Нахмарило.

Коби не випало каміння.

Тривожно так, і вітер не вщуха [101, с. 44] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

За допомогою метафор-символів «душа ганчіркою висить», «я бреду по тім твоїм болоті» переосмислено реалії побуту, ситуації, в яких опинився поет. Від висловлювань, що є образними замінниками поняття «зрада», лексика вірша поступово опускається до розмовного стилю, в який вплетено несподівану метафору: «Нахмарило. / Коби не випало каміння». Свій біль ліричний герой переносить шляхетно, по-лицарськи: «Під рідним перелазом на колінах / Молюсь»[101] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Переборюючи нестерпні душевні муки, поет знаходить вихід із глухого кута, у який його загнало життя. Він переконаний у праведності обраного шляху (вірш «Фінал»): «Я спини не зігнув... / Хай зрадила дружина - / ...Я знав, за що загину» [101, с. 59] Там само.. І саме це допомагає йому нести важкий зеківський хрест. У внутрішньому поєдинку перемагає людина-оптиміст - закономірний тріумф сильної натури. Вірш «Сокровенне» - то не тільки монументальна фреска, на якій виразними емоційними кольорами відтворено ліричні почування поета. То картина шляху, на якому очікуєш воскресіння натрудженої душі («Коби не випало каміння»). Глибоке усвідомлення своєї життєвої місії здатне утримувати поета в душевній гармонії із собою та оточенням.

Але для очікування не потрібно вічності - досить миті, швидкоплинність якої поет переживає гостро, як і тугу за нездійсненним (вірш «Витай, мій смутку»):

Я хочу так примаритись тобі

В твоїм зболинім неспокою,

Що босий би по шклі побіг

За мрією прудкою.

Мені б лишень зітхання пелюсток

Зірвати з уст твоїх єдиних!

Та шлях тернистий до зірок

Проліг у небі синім [101, с. 41] Там само..

Паморозь смутку накидає тонке запинало на душевний біль ліричного героя, залишаючи читачеві домислювати справжню глибину людського відчаю від розлуки з коханою. Справді, поетичний антураж у доволі простій, без натяку на вишуканість чи блискучість, життєвій ситуації. Життєві реалії - це тюрма, ґрати, біль. Але коли все це нанизано бісером почуття на нитку образної думки, тоді запалюється вогник, що спричинює поетичний вибух. Наприклад, як у вірші «Тюремне побачення»:

- Ти сів і про наших дітей не подумав.

А очі кричали: «Ти нас обікрав!»

...- Я більше не хочу! Я більше не можу!

А очі кричали на мене: «Пусти!»

Витіпував плач її нерви на клоччя

І я прошептав понад силу: «Прости!» [101, с. 43] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Цей знайомо-невигаданий діалог не можна не пропустити крізь власну душу, бо він як нагадування, що в цьому світі не можна любити надто сильно й надто тривало:

(Немов це не я, а вона у в'язниці.

Її, не себе я у жертву приніс.

Немов це дурниці, що повні криниці

Вітчизна в неволі наплакала сліз).

- Прощай!

Розійшлися дві долі у полі.

Я сперся душею на гострий багнет

Нового нестерпного дикого болю.

У мене на серці намерз ожелед [101, с. 43] Там само..

З. Красівський належав до тих одержимих, котрі поклали на вівтар геть усе, принісши в жертву світлій ідеї особисте життя. На його долю випало чимало втрат і в політичній боротьбі, і в особистому житті. Здавалося б, такі випробування та розчарування довели б до відчаю й розпуки будь-кого, але Зеновій Красівський витримав усе й вижив, і в цьому теж його небуденна особливість. Вічне гамлетівське питання «бути чи не бути?» звучало в його поезії (вірш «Гамлет»), «Як біль зубів, постійне, як міґрень. / Немов стріла на тятиві напнутій» [101, с. 53] Там само., шукаючи гармонії зі світом і з самим собою. Він - мов «клин між «треба» і «не вірю» [101, с. 53] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с., де в проклятому світі «...деруть з народу шкуру / Та все плетуть і обновляють пута» [101, с. 53] Там само.. У листі до дружини Стефи З. Красівський радить:

Як в Тобі нудьгою завиє вовчиця

Й захочеться швидше у безвість пірнути,

Візьми себе в руки! Будь як та криця!

Питання ж бо рішене: Бути! [291] Листи З. Красівського до дружини Стефи // З особистого архіву М. Якібчук..

Коли спробувати нанизати проблеми, які так чи інакше дотичні до феномена любові, то можна виокремити й такі: проблема вибору, ідеалу, призначення людини, сенсу її життя; проблема гуманізму, культури, щастя, правди; проблема взаємозв'язку біологічного, духовного, соціального, родового. Усе життя довголітнього політв'язня радянських концтаборів було великою жагою та невимірним терпінням. «Подорожуючий» по своїй добі, він справді не був схожий на інших. Здавалося, що Красівського було послано на нашу багатостраждальну землю з тієї епохи, де понад усе цінувались честь, шляхетність, відданість ідеалам... [24]» Вітвіцький О. Він знайшов “Червону тінь калини” / О. Вітвіцький // Шлях перемоги. - 2005. - 25 травня..

Зеновій Красівський був однаково сильною людиною як у суспільних, так і в інтимних почуваннях, ословлюючи у своїй поезії і національно-патріотичні ідеї, і свої власні болі, своє самоусвідомлення як одиниці суспільства.

Інтимна поезія З. Красівського просвічена таїною душі, що вміє втішатися солодкими муками страждання. Усе, чим вона була переповнена, зів'яло, залишивши біль і спогади:

Дружино люба, доле сумна,

Моя ти зажуро, сердечний мій болю!

Як рано скінчилася наша весна,

І квіти зів'яли на нашому полі [101, с. 34] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Надзвичайною теплотою та ніжністю перейняті ці поетові рядки про його молодість і любов, але звучать вони безнадією. Від ліричного зітхання через епічно-мінорний образ весни автор іде до зображення картини життя поета-в'язня:

Я у неволі, а ти у ярмі,

Обох нас додзьобують люті шуліки.

Нашіптує морок тюремний мені:

Навіки! Навіки! Навіки! [101, с. 34] Там само..

Особливим ліризмом, щемливістю, а головне - щирим етичним пафосом, що закладений у самій природі «найлюдянішого почуття», дихає вірш «На Новий рік дружині»:

Замерзлий явір під вікном

Свою колише тінь,

А ти сидиш і п'єш вино

Гірких терпінь.

А ти сидиш одна сумна

І в грудях плаче біль,

Бо келих той не має дна -

В нім горе-хміль.

Вода розмила береги:

Я плачу, ти кричиш,

А поміж нами даль, сніги -

Реве Іртиш.

А поміж нами дріт, тюрма

І марево хотінь.

Життя нема... Життя нема...

Лиш квола тінь [101, с. 37] Там само..

Ідилія бажань переплітається із суворою реальністю буття і втілюється в метафорично абстрактні образи: «вино гірких терпінь», «марево хотінь». Вони зіткані з контрастів, роблять думку пружною та переконливою. Ліричний герой вірша хоче вірити, що його кохана дружина, ступивши, як і він, на страдницький шлях, за жодних обставин не зрадить високих ідеалів. Але загалом у творі домінує сум, що роздирає душу. Ностальгія ліричного героя подекуди переходить у сповідь, нарікання, у жалібну тугу за людським щастям, бо своє особисте на той час було втрачено.

Ще в одному листі до дружини Стефи Зеновій Красівський писав: «Мені не сподобалося те, що ти себе відсепарувала від мене в тій загальній справі, за яку я сиджу... Життя... в дійсності для кожної людини зокрема - важке, трудне. Так, я хочу, щоб Ти піднялась «понад все це»... Ти живи... [291]» Листи З. Красівського до дружини Стефи // З особистого архіву М. Якібчук.. І в цьому самому листі: «Мирося здоровлю з днем народження і бажаю йому вирости патріотом, людиною чесною, працьовитою!»

Хоча долі поета і його дружини розійшлися, та міцною була надія З. Красівського (вірш «Мій хлопче»), що слідами батька піде син:

- Мій хлопчику любий, чи скажеш мені,

Чого твої очі такі невеселі?

- Мій батько в неволі. Мій батько в тюрмі,

А мати не можуть піднятись з постелі.

(...) - Не плач. Твоя доля і сонце твоє

Дійдуть ще, дитинко, до свого зеніту.

А в хлопця крізь сльози завзяття б'є,

А очі почали вогнями горіти [101, с. 35] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с..

Можливо, той вогонь, раз розгорівшись, уже не згасне?! Любов і вірність - розуміння цих категорій поет вмістив у родинні координати, а водночас він наголошує на їх неодмінній присутності у вселюдському вимірі.

Автор «Невольницьких плачів» передає свій сумний настрій здебільшого в традиційних шатах народнопісенної поетики:

Чорний ворон майнув проти сонця крилом

(Це мене до в'язниці узяли).

Ну а ти мов прийшла із порожнім відром

За слізьми до моєї Каяли [101, с. 29] Там само..

Вірш «Моя княгине Ярославно», із якого ці рядки, засвідчує ще один характерний акцент любовної лірики Зеновія Красівського: з образом коханої у ліричного героя асоціюється все те дороге, що є в душі: рідна земля, дім, Журавно. Згадаймо Шашкевичеве: «На Вкраїну поглядаю, / За Вкраїною вздихаю, / Бо там моя родинонька, / Бо там мила дівчинонька... [223, с. 351 - 352]» Українські поети-романтики: Поетичні твори / упоряд. і приміт. М .Л. Гончарука; вступ. ст. М. Т. Яценка; ред. тому М. Т. Яценко / М. Шашкевич. - К.: Наук. думка, 1987. - С. 351 - 352.. І у творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки нерідко зливаються в одну цілість образи рідної землі й коханої жінки.

«Вилизуючи» «серцем солодкий полин» (оксюморон), «висмоктуючи» «з нього всю муку» (вірш «Лист») [101, с. 33] Красівський З. Невольницькі плачі / Зеновій Красівський. - Брюссель: Література і мистецтво, 1984. - 144 с., ліричний герой балансує між втратою й взаємністю, між самозреченням і почуттям власної непотрібності.

Жага життя, за яке поет платив надзвичайно високу ціну, і жага кохання, що є першоосновою духовного та фізичного виживання, болюче й сильно відкрилися заново З. Красівському, коли вперше до нього в тюрму надійшов лист про допомогу від Олени Антонів. Згодом вона стала його дружиною, «добрим ангелом» і помічником. Їх єднала свята боротьба. Любовні почуття знайшли вияв у його задушевних поетичних листах із заслання до Олени Антонів-Красівської, а також у творі «Владимирський централ». «Багато списів, відточених жахом, впирається в моє серце, і від кожного укола живий біль і капає кров. Тільки ти приносиш мені постійну радість, не даєш бачити світ у чорних кольорах. Маю тебе як найдорогоцінніший камінь, тільки не можу сховати його за пазуху і там носити лише для себе... Кохана Оленко! З Тобою весь час як на Великдень [265]» Лист Зеновія Красівського до Олени Антонів від 17-18.02.1981 р. // З особистого архіву М. Якібчук., - писав Зеновій Красівський, радіючи своєму щастю.

Наступні листи, попри їхню природну врівноваженість, також переповнені внутрішнім вогнем, пафосом одухотвореної чуттєвості: «Кохана! Ти щиро поділилася зі мною своїм серцем і зігріла мене до втоми. Впиваюся твоїм єством і всмоктую з приємністю рожевість Твоїх надій... Мене дуже цікавить, як я виглядаю сьогодні збоку. Мені самому трудно себе зрозуміти, але назовні випирає одна моя властивість. Я страшенно багато працюю. Багато, тяжко і напружено... Твоє життя Бог подав при засвічених свічках... приголублю ніжно Тебе і прошу побачити, як Ти стоїш високо, який світ прекрасний і як навколо все створено спеціально для нас, аби ми в ньому були, пізнавали себе і наближалися крок за кроком трудною дорогою до Престолу. Втішся, Оленко, бо не легке і сите життя... наближає нас до досконалости... [267]» Лист Зеновія Красівського до Олени Антонів від 10.03.1981 р. // З особистого архіву М. Якібчук.. Відбувається грандіозна робота серця та уяви, що наділяла кохану жінку всім найдосконалішим у світі. Туга за ідеалом і готовність боротися за нього об'єднує двох люблячих людей. «Мої губи не перестають ворушитися, а як хтось захоче підслухати, що вони шепочуть, то вчує найкращі слова для моєї Оленки... Та горе мені - дують нам у наші вітрила протилежні вітри. І не доносять нас одне до одного... [266]» Лист Зеновія Красівського до Олени Антонів від 08.03.1981 р. // З особистого архіву М. Якібчук..

Листи до Олени Антонів-Красівської здебільшого камерні, сповідальні. Неповторний індивідуальний стиль їх автора відтворює певний канон мовленнєвого етикету українського епістолярію. Якщо вибрати, так би мовити, «опорні» слова звертань, то утвориться специфічна шкала любові: «Оленко! Кохана! Оленко, світе мій заміряний! Оленочко! Вмістилище моїх почуттів! Моя синя птахо! Оленко, зоре! Оленко, цвіте мій! Оленочко! Ти моя блискавка на безхмарному небі! Розрадо моя! Оленочко, люба моя! Найдорожча моя! Чудова віщунко!» Саме завдяки звертанням вимальовується в уяві образ коханої жінки, для якої автор листів підбирає найтепліші, найпоетичніші слова. Їхнє листування розкриває красу та велич людського духу. Особлива гармонія почуття знайшла свій вияв у слові, і воно розкриває перед нами площину духовного та морального виміру приязні закоханих.

«Оленочко, я тішуся, що маєш наді мною замилування, що живеш моїми болями і страждаєш від мого хантійського неба. Але Ти не повинна придавати цьому значення. Навіть, як я пишу про це, навіть, як говорю, то все воно тільки в якійсь частині передає сутність. Нема в моїй натурі того, щоби підпадати повністю і надовго під вплив якихось факторів... А поки що - б'ється мій птах закостенілими крильми об чужу студену землю. І хоч не дуже ця земля привітна, але ми її звеселимо нашими усмішками, протопчемо тут свої стежки, і ще затям, що звідси до Бога так близько, як і з будь-якої точки Землі [269]» Лист Зеновія Красівського до Олени Антонів від 31.01.1981 р. // З особистого архіву М. Якібчук..

У ліричних сповідях-листах до Олени Антонів віддзеркалюються визначальні риси особистості Зеновія Красівського. Посеред глибин філософських і релігійних роздумів, посеред хвиль гніву й обурення вражають, мов острівці доброти й ніжності, слова кохання.

«Я залишаюсь гріти своїм серцем сибірські мерзлоти. Вчора розпочав читати Тому (Кемпійського. - М. Я.). Ох, як він мене кличе за собою! Але мені, найперше, треба обняти Тебе, приголубити... Мені ще так багато треба від цього суєтного життя... бо я маю свою дорогу [268]» Лист Зеновія Красівського до Олени Антонів від 01.01.1981 р. // З особистого архіву М. Якібчук..

У холодному порожньому просторі поет простягає долоні до коханої в прагненні лагідної тихої злуки. «Але найголовніше, щоб все те, що пішле на нашу долю Всевишній, Ти і я сприйняли як його ласку і особливий дар [268]» Там само..

І, мабуть, дуже наблизився З. Красівський до Бога, якщо зумів пережити трагічну загибель дружини Олени, якої не стало 2 лютого 1986 року. «Я перестав бачити кольорові сни», - лаконічно й тужно зізнався поет.

Молюсь. В скорботі спалюю свічки.

Тебе нема. Як страшно!

Як жорстоко!

Стою мов перст - безмежно одинокий

І скапую, як ті свічки! [104, с. 1] Красівський З. “Посмертна картка” / З. Красівський // Рукописна картка. - 1986. - Березень. - 1 с..

«Я все захоплююся твоєю живучістю, - писала З. Красівському їхня спільна приятелька Раїса Мороз, - адже ж з якої халепи й біди вийшов живий... Ми всі втратили Оленку - для всіх нас це тяжка втрата. Але я на відстані, а Тобі ж воно ой як болить, усе навколо пригадує про неї [141, с. 1381?1382]» Мороз Р. Лист до З. Красівського від 11.04.1986 р. // З особистого архіву Марії Якібчук // Якібчук-Боринська М. З батьківської хати - у невільничий світ / М. Якібчук-Боринська // Визвольний шлях. - 1995. - Кн. 11. - Листопад. - С. 1369 - 1383..

Стиль листів трактують як оповідну течію сповідницької літератури, стильові ознаки якої характерні для ліричної прози. Широке проникнення ліризму в прозу відбувається наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., тобто «в один із тих періодів літературного процесу, які характеризуються свідомою настановою на деепізацію оповідальних жанрів [110, с. 295]» Лексикон загального та порівняльного літературознавства / за ред. А. Волкова, О. Бойченка, І. Зварича, Б. Іванюка, П. Рихла. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 636 с.. Стильові ознаки ліричної прози - це ліро-епічна змістовність і виразна особистісна домінанта. Лірична проза не уникає фабули, яка має контури значення в структурі сюжету з характерною фрагментарністю. Усі ці ознаки можна виявити і в аналізованих листах.

Любов і природа, кохання і творчість, Вітчизна й вірність - ці поняття принципово та природно нероздільні й у творчості молодшого побратима Зеновія Красівського - отця Ярослава Лесіва. Особиста доля кожного з них позначена драматизмом. У поезії вони витворили власні художньо-естетичні орієнтири та продемонстрували виразні проблемно-тематичні зацікавлення, запропонувавши нову концепцію людської екзистенції. І хоча поетична епоха 60 - 80-х рр. ХХ ст. вписала їх у свій реєстр, як видається, хіба що принагідно, одначе десь на берегах їхня творчість стала адекватною відповіддю на глибинні запити того часу. Їхнє поетичне слово було орієнтоване на українську версифікаційну традицію, що її розвивали М. Рильський, А. Малишко...

Я. Лесів і в житті, і в поезії був уособленням незнищенності духу та любові. Ще за життя своєю великою любов'ю вустами ліричного героя вірша він простив усіх ворогів:

Із дна страждань,

Із серця глибини

В терпкому розпачі печалі

Благословляю сутнє на землі

І вас, кати мої, прощаю,

І прощаюсь... [112, с. 55] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Вічна сила любові протистоїть злу, насильству. За допомогою любові поет вибудовує захист від усього ворожого. Його вірші сповнені туги за цілісністю і гармонією цього суперечливого світу, в якому він живе. Вони лаконічні, душевно оголені й водночас містять у собі таїну.

Ярослав Лесів - поет камерний, що виразно демонструє навіть сама тематика його віршів. Пересилаючи їх переважно в листах, він ніжно звертався до своєї дружини: «Моя любонько...» Особливо зворушливо звучить присвята: «Моїй дружині, моїй любій Веснянці присвячую»: Понад муром смужка неба / Синьо-синього, як біль. / Ряд тополь, неначе гребінь - / В білу хмарку хто-то вплів. / Ллються кучері дівочі / Маревом весняних злив. / Хто ж, веснянко, в твої очі / Смутку ніжного долив? [275] Лист Ярослава Лесіва до дружини Орисі Лесів з присвятою “Моїй дружині, моїй любій Веснянці присвячую“. (Дата не відома) // З особистого архіву О. Лесів..

Риторичне запитання, що завершує цю поезію, виступає як мікрообраз ідеальних людських і подружніх стосунків. Духовну близькість закоханих поет трактує як безперервний діалог - гранично болючий, коли обоє постійно оцінюють почуття, помисли і вчинки одне одного, які разом сплітаються в шкалу любові і, на жаль, болю:

Нас в нас тепер ніхто не забере,

Твоє чекання і мою тривогу.

Ми тільки крапка, крапка і тире

Пульсуємо по дротах над дорогою.

І кожен ритм в мелодію дзвінку

Сплітаємо у діаграмі долі,

Бо знаємо, що дужчого зв'язку

Нема понад лінію болю [112, с. 21] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

Природне, несилуване злиття інтимного і суспільного - це знак часу, його виразний штрих у формуванні ідеалу кохання. Крізь тривогу, печаль і біль пробивається захисна, цілюща сила любові: «Нас в нас тепер ніхто не забере...»

Мотиви інтимної налаштованості на розмову з природою переходять у своєрідні медитації:

В очікуванні скам'янілім

Землі кладу вогонь до ніг

І жду на думку зблідло-білу

Червоно-чорно-зимний сніг [282] Лист Ярослава Лесіва до рідних від 27.07.1985 р. // З особистого архіву сім'ї Лесівих..

Крізь надію в безнадійності, крізь романтичну зажуру пробиваються бадьорі нотки та глибоке почуття любові до рідної землі. По-зимовому холодно було поетові в тодішньому суспільстві: одні зневірились, інші продались, а він шукав порятунку... І знаходив його в Слові, у Поезії. На думку В. Моренця, лірична поезія «живе не «пізнанням дійсності» й не завдяки «пізнанню дійсності», а завдяки духовному устремлінню кожного окремого її реципієнта до Істини, вознесеної понад дійсністю і часом [140, с. 90]» Моренець В. П. Сучасна українська лірика: модель жанру / В. П. Моренець // Сучасність. - 1996. - Ч. 6. - С. 90?100..

Злиття образу коханої із самою природою в поезії Я. Лесіва постає як розгорнута метафора чистої стихії кохання: «Любонько, не гнівайся, що так много пишу про осінь. Осінь, Боже мій, як я люблю осінь. Осінь - це стан моєї душі, ласкавий, задумливий і сумно-золотий: Осінь. Листя, листя / Спалахи барвисті / Спілої краси. / Три зразки коралів, / На калині кров, / Свіжий слід печалі / З осінню прийшов [278, с. 1]» Лист Ярослава Лесіва до рідних від 16.09.1984 р. // З особистого архіву О. Лесів..

Ярослав Лесів - майстер осінніх пейзажів. Він не прагне здивувати читача чимось надзвичайним, а задовольняється у розмові про осінь традиційними засобами. Та водночас його пейзажний вірш сповнений особливої енергії, чарівної краси.

Природа для Я. Лесіва значить дуже багато. Вона перегукується з людською душею, людською долею. І саму природу, і людину найкраще пізнати в їх зіставленні. Природа і любов - це наче дві половини однієї місткої метафори, яка формує коло найдорожчих цінностей.

Уже в самому доборі ключових образів проступає зв'язок із фольклорною традицією. І проявляється він не лише у відвертих фольклорних ремінісценціях, а й в орієнтованості на «етос» як систему поведінки:

Співають, шелестять, гудуть

Ліси на благовіст далекий.

Хрестами білими пливуть

Знаменія оновлення - лелеки [112, с. 55] Лесів, о. Ярослав. Мій хрест - в руках його нестиму / Я. Лесів. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. - 160 с..

З невимушеністю глибокої вкоріненості («знаменія оновлення - лелеки») автор наповнює вірш онтологічним змістом. Буттєві мотиви: життя і боротьба, вічність і мить - проймають і любовну лірику Я. Лесіва:

Повір не буде то любов

Обом серцям відрада,

...