Філософія, її призначення, зміст та функції в суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передмова

В сучасних умовах життя суспільства в системі гуманітарної підготовки студентів відбуваються модернізаційні перетворення, спрямовані на удосконалення духовного та діяльнісного розвитку особистості, піднесення як загального, так і специфікованого рівня освіченості й культури.

Дисципліна "Філософія" розрахована на викладання студентам вищих навчальних закладів освіти III - IV рівнів акредитації, які навчаються за освітньо-професійною програмою бакалавра, спеціаліста і магістра на заочному відділенні.

Головне завдання в процесі викладання філософії полягає в тому, щоб шляхом ознайомлення студентів із основними проблемами буття природи, людини, суспільства сприяти формуванню їх соціально - гуманістичної орієнтації.

Вивчаючи філософію, студенти повинні:

* осягнути значення філософії для розвитку особистої духовності;

* зрозуміти певну залежність професійної культури від загальної культури, до якої входить філософія:

* виробити навики самостійних роздумів із вирішення смисло-життєвих проблем;

У результаті вивчення курсу студент повинен:

* знати основні теоретичні положення філософії;

* визначати фундаментальні філософські категорії зі сфер онтології, гносеології, праксеології, аксіології, філософської антропології, соціальної філософії;

* орієнтуватися в першоджерелах та основній сучасній філософській літературі;

* вміти синтезувати набуті знання із фахових та гуманітарних дисциплін у цілісне світосприйняття;

* застформувати власну позицію щодо актуальних проблем сьогодення.

Запропонований практикум має дати студентам:

* цілісний виклад основних проблем філософії на рівні об'єктивного сучасного бачення світу та місця людини в ньому;

* ознайомити з наявними філософськими концепціями в їх поліфонічному і плюралістичному звучанні, що допомагає альтернативному сприйняттю і осмисленню буття та формує сучасні ціннісно-ідеальні позиції особистості.

З метою інтенсифікації процесу навчання, удосконалення контролю за засвоєнням матеріалу, доцільно використовувати самостійне вивчення навчального курсу. Таке вивчення передбачає самостійне опрацювання студентами філософської літератури, написання рефератів, складання конспектів лекцій, участь у роботі студентських наукових конференцій, гуртків, семінарів, «круглих столів», дискусій, виконання творчих завдань, пов'язаних з реалізацією модульно-рейтингової системи навчання



Тема 1. Філософія, її призначення, зміст та функції в суспільстві

1.1 Світогляд, його структура, функції, історичні типи

Вивчення філософії як особливої галузі людського знання та інтелектуальної діяльності ми починаємо з поняття «світогляд».

В суспільній історії виникають особливі напрями духовного життя, спрямовані на вироблення засад людського життєвого самоутвердження. Ці напрями формують те, що за усталеною термінологією (з подачі німецького філософа І. Канта) називається світоглядом. Саме світогляд, як свідчить про це вже саме слово, включає у себе не той світ, про який ведуть розмову астрономи та фізики, а той, в якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини (або людським універсумом).

Світогляд - ЦЕ СУКУПНІСТЬ УЗАГАЛЬНЕНИХ УЯВЛЕНЬ ЛЮДИНИ ПРО СЕБЕ, СВІТ, СВОЇ ВЗАЄМИНИ ЗІ СВІТОМ, ПРО СВОЄ МІСЦЕ В СВІТІ ТА СВОЄ ЖИТТЄВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ.

Звідси випливає те, що світогляд ніби СИНТЕЗУЄ цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїція, віра, надія, життєві мотиви, мета тощо. СКЛАДОВИМИ СВІТОГЛЯДУ постають: ПОГЛЯДИ, ПЕРЕКОНАННЯ, ПРИНЦИПИ, ІДЕАЛИ, ЦІННОСТІ, ВІРУВАННЯ, ЖИТТЄВІ НОРМИ ТА СТЕРЕОТИПИ.

За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного освоєння світу, яка покликана:

- розтлумачити людині світ, описати його доступною, зрозумілою мовою {ФУНКЦІЯ ТЛУМАЧЕННЯ, РОЗУМІННЯ СВІТУ);

- щоб орієнтуватися у світі, потрібно ще й оцінити світ: відповісти на запитання, яким він є для людини {ОЦІНЮВАЛЬНА/АКСІОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ);

- дати певні практичні настанови щодо світу і буття людини в ньому, дати відповіді на питання як жити людині в світі {ПРАКСЕОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ).

Світогляд у цілому постає ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИМ явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані, зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих, що зумовлює типологізацію світогляду.

Типологія світогляду це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні з простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення зі світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.

Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак.

* ЯК СВІТОРОЗУМІННЯ світогляд може бути раціоналістичним та ірраціоналістичним.

* З АКСІОЛОГІЧНОЇ ТОЧКИ ЗОРУ світогляди поділяють на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

* ЗА НОСІЄМ - індивідуальний, колективний, груповий, національний тощо.

* ЗА ІСТОРИЧНИМИ ЕПОХАМИ - архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, світогляд XX ст.

* ЗА РІВНЕМ СВІТОБАЧЕННЯ ТА УСВІДОМЛЕННЯ бувають усвідомлений, неусвідомлений, буденний, сформований на засадах наукових знань, філософський тощо.

* ЗА БУДОВОЮ розрізняють світогляд цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий.

* ЗА СТУПЕНЕМ АДЕКВАТНОСТІ СПРИЙНЯТТЯ ДІЙСНОСТІ - реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності.

* ЗА СТАВЛЕННЯМ ДО ВИЗНАННЯ ІСНУВАННЯ ВИЩИХ СУТНОСТЕЙ - релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний.

* ІСТОРИЧНО СКЛАЛИСЯ 3 ТИПИ СВІТОГЛЯДУ: міфологічний, релігійний та філософський (міфологія, релігія, філософія).

Перший тип - міфологічний світогляд - формується на ранніх етапах розвитку суспільства, є першою спробою людини пояснити походження та устрій світу, появу на землі людей та тварин, причини стихійних явищ природи, визначити своє місце в світі.

Міфологія (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) - розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу тощо. Це фантастичне відображення дійсності у вигляді чуттєво-наочних уявлень. На перший погляд здається, що міфи - це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття.

Основні риси:

* найпершою особливістю міфологічної свідомості був її СИНКРЕТИЗМ -«злиття всього з усім». В міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра тощо;

* КОЛЕКТИВНИЙ (РОДОВИЙ) ХАРАКТЕР - суб'єктом-носієм міфу є рід з якого ще не виокремилась особа;

* ОБРАЗНЕ СПРИЙНЯТТЯ СВІТУ - спосіб розуміння того часу заснований не на законах логічного мислення, а на законах уяви, фантазій;

* АНТРОПОСОЦІОМОРФІЗМ - уявлення про світ у ті часи формуються за аналогією з людським існування, на світ переносяться властивості людини і родового суспільства;

ОДУХОТВОРЕННЯ І ПЕРСОНІФІКАЦІЯ ВСЬОГО СУЩОГО - людина сприймала природне життя як існування живого організму, населеного демонами, духами, богами.

Міфологія мала велике значення на духовне життя людства. Так, з міфу виділилися такі сфери духовної діяльності, як мистецтво, релігія, фольклор, філософія, етичні норми та правила, правові уявлення та раціональні знання (пранаука).

РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД виникає у період розпаду общинно-родового суспільства, як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилася з роду. Він проходить свої ступені зрілості, зв'язані з переходом від язичництва, релігійно-міфологічних уявлень та етнічних (національних) релігій до формування релігій світових.

Релігійний світогляд, так само як і міфологія, є фантастичним відображенням дійсності. Але відрізняється від міфології вірою в існування надприродних сил та їх вирішальну роль у світобудові та житті людей. (Міфічного образ є достовірним та не потребує віри).

Так, релігійна свідомість подвоює світ на поцейбічний, «земний», що сприймається органами відчуттів і потойбічний, «небесний» надприродний, надчуттєвий. (У міфі людина не виокремлює себе з природи, боги мешкають у «земному» світі, спілкуються з людьми).

Отже, релігійний світогляд, який є фантастичним відображенням дійсності, базується на вірі у надприродні, неземні сили, узагальнює багатовіковий досвід людства, а також включає загальнолюдські норми та принципи, ідеї добра та справедливості, що мають свій вплив на мораль сучасного суспільства.

Суттєво новим типом постає ФІЛОСОФСЬКИЙ СВІТОГЛЯД. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Від попередніх типів світогляду він успадкував їх світоглядний характер, всю сукупність питань про походження світу, його будову, місце людини в світі тощо. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія на вірі, міфологія - на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія, за допомогою спеціальних засобів раціонального осягнення світу, - системи понять та категорій, методів логічної аргументації та доведення. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. (Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня). Філософія є справою особи, вона грунтується на засадах свободи.

Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозволяють помітити, що ФІЛОСОФІЯ ПОСТАЄ ПЕВНИМ ВИДОМ СВІТОГЛЯДУ. У наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях. Рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним.

1.2 Специфіка філософського знання: істотні ознаки та класифікація дисциплін

Назва ФІЛОСОФІЯ походить від двох грецьких слів - філос (любов) і софі"

(мудрість), отже, дослівно філософія - це «любов до мудрості». У найпростішому визначенні

ФІЛОСОФІЯ - ЦЕ СИСТЕМА ТЕОРЕТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ НА СВІТ У ЦІЛОМУ І МІСЦЕ ЛЮДИНИ В НЬОМУ.

Тому іноді кажуть, що філософія цікавиться всім. Проте, насправді, ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ, коло філософських проблем, "чітко структурований. Умовно в ньому можна виділити три основні частини: 1) навколишній природний світ; 2) суспільство; 3) внутрішній світ людини. Неважко здогадатися, що всі вони взаємопов'язані.

Ознаки філософії. Можна назвати ще декілька ознак філософії, які роблять її дуже специфічною, ні на що інше не схожою сферою духовної діяльності людини:

1. Теоретичність - упорядкованість, системність філософського знання. Філософія використовує особливу термінологію, яка складається зі спеціальних понять (наприклад, СУБСТАНЦІЯ, БУТТЯ, МАТЕРІЯ). Філософські міркування мають бути аргументовані, захищені доказами.

2. Загальнозначущість, тобто спрямованість на розв'язання таких проблем, стосуються не окремих осіб, а людства в цілому, кожної людини як представника людського роду.

3. Вічність. Проблеми, поставлені у центрі філософських роздумів, актуальні не лише в якийсь окремий історичний період, а в усі часи й для всіх народів.

4. Первинність. Тільки відповівши самому собі на запитання: хто така людина, хто я такий у цьому світі, можна успішно розв'язувати конкретні життєві проблеми (здобувати освіту, створювати родину, дбати про матеріальний добробут тощо).

5. Універсалізм - намагання виявити найзагальніші закономірності в житті природи і суспільства. Попри все мінливе розмаїття речей і процесів, філософія шукає в навколишньому світі єдину, стійку першооснову.

6. Критичність і рефлективність. Філософському мисленню властива вимога не приймати беззастережно жодну готову думку, жодну традицію. Філософія сумнівається і в тому, що на рівні здорового глузду видається чимось беззаперечним. Але ця критичність - не самоціль філософії, не прагнення зруйнувати встановлений порядок речей; вона є початковим моментом рефлексії - вдумливого пошуку ясних і точних підвалин, на яких можна будувати світогляд.

Структура філософії._До основних філософських дисциплін належать:

* ОНТОЛОГІЯ, яка досліджує світ у цілому та його буття. На ранніх етапах існування філософії, коли ще не було достеменних наукових знань про світ, онтологія уявлялась як МЕТАФІЗИКА - вчення про ідеальні, надчуттєві основи буття. Згодом набула поширення НАТУРФІЛОСОФІЯ -філософія природи;

* ГНОСЕОЛОГІЯ (ЕПІСТЕМОЛОГІЯ) - розділ філософії, який вивчає шляхи, можливості, способи та результати процесу пізнання;

*ЕТИКА - вчення про мораль;

* естетика - вчення про прекрасне;

* аксіологія - вчення про цінності;

* соціальна філософія та філософія історій - розділи філософії, які вивчають людське суспільство, його устрій, основні закони історичного розвитку, місце і роль людини в суспільстві;

* логіка - розділ філософії, який досліджує структури і форми правильного мислення;

* філософська антропологія - вчення про людину;

* історія філософії простежує шлях виникнення, становлення та функціонування самої філософії, встановлює її основні тенденції її розвитку.

Завдяки постійній мінливості своєї структури філософія виявляється здатною відповідати актуальним потребам сьогодення, виконувати вкрай важливі для людини та суспільства функції. -

Функції філософії. Основні функції філософії такі:

* Світоглядна функція. Філософія допомагає людині шукати сенс життя. Щоправда, від філософії не варто чекати остаточних відповідей на запитання «для чого я живу?», адже у філософії важливим є не стільки кінцевий результат, скільки сам процес пошуку. За допомогою філософії кожен може швидше адаптуватися до життєвих обставин, які в нашому складному світі змінюються з карколомною швидкістю.

* Методологічна функція. Філософія моделює основні напрями і принципи пізнання світу. Принципи філософії не є настільки точними, як закони науки, однак саме філософія встановлює ті межі, в яких розвивається наука. Філософія ж підсумовує результати діяльності науки, вписує їх у загальну картину світу.

* Аксіологічна функція. Філософія обґрунтовує всі ті цінності, високі гуманістичні ідеали, що їх людство виробило, а точніше - вистраждало у складному процесі розв'язання проблем і протиріч минулого та сучасності.

Тож, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і духовний досвід людства, філософія, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає («не переступайте межі.загальнолюдських цінностей, бо це шлях у нікуди»), а з іншого - пропонує («спирайтеся на нагромаджуваний віками світоглядний, пізнавальний, методологічний та інший арсенал, збагачуйте його, щоб гідно відповісти на виклики сьогодення»).

1.3 Історико-філософський процес

Від давнини до сучасності триває процес розвитку філософської думки -історико-філософський процес. Прогрес філософських знань здебільшого відбувається не у вигляді появи відокремлених у просторі та часі вчень великих мислителів - він є результатом поєднання певних тенденцій.

Основними ланками історико-філософського процесу є:

* УЧЕННЯ певного мислителя з тієї чи іншої проблеми;

* система певного мислителя - сукупність принципів, якими пояснюються і людина, і суспільство, і природа;

* філософська ШКОЛА, яка об'єднує філософів навколо певної системи;

* ТЕЧІЯ та НАПРЯМ - сукупність схожих підходів до розв'язання найпринциповіших філософських питань.

Автором КЛАСИЧНОГО ПІДХОДУ ДО СУТНОСТІ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО ПРОЦЕСУ є великий німецький філософ XIX ст. Ґ. Гегель. На думку Гегеля, у кожен момент свого розвитку філософія орієнтована на розв'язання найбільш пекучих для свого часу суспільних проблем. Водночас уся історія філософії є послідовним наближенням до пізнання Абсолюту - найвищої першооснови всього існуючого.

Основні принципи СУЧАСНОГО ПІДХОДУ ДО ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО ПРОЦЕСУ значною мірою відрізняються від позиції Ґ. Гегеля і базуються на таких основних засадах:

* ПЛЮРАЛІСТИЧНІСТЬ, себто множинність філософських систем є невіддільною властивістю філософії, оскільки винайти загальновизнаний, правильний для всіх спосіб розв'язання філософських завдань просто неможливо;

* ОСОБИСТІСНИЙ РАКУРС: особисті роздуми окремої людини над унікальністю і сенсом своєї присутності у світі (філософування) стають важливішими, ніж якісь спеціальні дослідження професійних філософів у навчальних закладах або науково-дослідних установах;

* ПАРАЛЕЛЬНІСТЬ: немає єдиної магістральної лінії розвитку філософії -її розвиток відбувається шляхом взаємозбагачення різних національних філософій.

Разом із цим, що ближче до сучасності, то помітнішим стає подрібнення, зменшення масштабу філософських проблем. У другій половині XX ст. узагалі почалися розмови про ситуацію «КІНЦЯ ФІЛОСОФІЇ» або навіть її «смерті». Однак доречніше казати про радикальну видозміну філософії порівняно з її традиційним, усталеним виглядом.

Питання для самоконтролю

1. Термін філософія у найперший період її розвитку означав...

2. Назвіть три історичні типи світогляду

3. Які функції світогляду ви можете назвати

4. В чому полягає специфіка філософського знання

5. Зазначте основні функції філософії

6. Онтологія - це філософська дисципліна, яка займається вивченням ...

7. Предметом дослідження філософської антропології є...

8. Філософська дисципліна яка досліджує пізнання - це...

9. Яке найпоширеніше сучасне розуміння терміну філософія?

10. Хто є родоначальником філософії людини?

Тест.

Який із зазначених історичних типів світогляду виник пізніше за філософію?

1. Релігія

2. Наука

3. Ідеологія

4. Міфологія

Найпоширеніше сучасне розуміння терміну філософія є наступним:

1. Вчення про досягнення свободи шляхом обмеження пристрастей

2. Основа досягнення незалежності особистості від суспільства

3.Наука про найбільш загальні закономірності існування та розвитку світу

4. Особливий різновид теоретичного світогляду, який досліджує найбільш загальні проблеми взаємодії людини й світу

Визначте, яке визначення світогляду є найбільш повним:

1. Світогляд - це сума знань про світ

2. Світогляд - це форма самосвідомості особистості та суспільства

3. Світогляд - це здоровий глузд

4. Світогляд - це інтегративне духовне утворення, що спонукає до практичної дії

Філософські знання відрізняються від інших своєю:

1. Практичністю

2. Загальнозначистістю

3. Трансцендентністю

4. Закритістю

5. Повідомлюваністю

Науку і філософію поєднує:

1. Один і той же об'єкт пізнання -навколишній світ

2. Мають об'єктивний характер, залежать від переконань й ідеалі суб'єктів

3. Мають справу з найбільї загальними понятями, я* зводяться до емпіричного ДОСВІД) зв'язані формулою

4. Спільна кінцева мета осягнення істини

5. Засновані на розуміпередбачают аргументи і сумнівиє теоретичним, загальним знанням

Визначте методи філософсько рефлексії:

1. Моделювання

2. Метафізика

3. Діалектика

4. Експеримент

5. Спостереження

Філософія виконує функції:

1. Компенсаторну

2. Світоглядну

3. Регулятивну

4. Методологічну

5. Соціокультурну

6. Прогностичну

Філософські категорії - це:

1. Формальнологічні засобидл впорядкування знань

2. Сходинки у розвитку усьог сущого

3. Апріорні, до досвідні формі мислення

4. Відображення істотних явищ зв'язків об'єктивної дійсності

Основною рисою філософськоп знання постає:

1. Виведення своїх міркувань НІ гранично широкий рівені узагальнення

2. Саморефлексія

3. Закритість



Тема 2. Філософія Давнього Світу

2.1 Проблема виникнення філософії, східний і західний способи філософування

Виникнення філософії. Іноді зустрічається точка зору, що поява філософії є своєрідним дивом - настільки неочікувано вона виникає і настільки разюче відрізняється від панівного на той час релігійно-міфологічного світогляду. Можливо, людям давньої епохи філософське знання про світ і справді уявлялося як священне і надприродне. Проте, згідно з сучасними підходами, треба казати, що виникнення філософії було закономірним явищем і мало низку передумов:

* духовні передумови: зростання рівня розвитку людини, насамперед рівня її мислення;

* політичні передумови: встановлення демократичного суспільного устрою, що дозволив людині усвідомити себе як особистість (ідеться зокрема про Стародавню Грецію);

* соціально-економічні передумови: 1) відокремлення розумової прані від фізичної, поява вільного часу для філософських роздумів; 2) класова боротьба і поява нових суспільних сил, що протистояли тим верствам населення, які обґрунтовували своє привілейоване соціальне становише походженням від богів або героїв.

Щоб детальніше висвітлити проблему виникнення філософії, треба відповісти на кілька уточнюючих запитань:

Коли виникла філософія? Антична філософія, яку більшість дослідників розглядають як праматір усієї європейської філософії, виникла приблизно в середині І тисячоліття до н. е. Перша відома нам давньогрецька філософська школа утворилася в місті Мілеті у VI ст. до н. е. Те, що існувало раніше, прийнято називати протофілософією або передфілософією.

Де виникла філософія? Хоча, говорячи про початки філософії, найчастіше згадують передусім Давню Грецію, на момент виникнення видатні філософські вчення вже з'явилися й у Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Чому виникла філософія? Тому що людське мислення і культура підносяться на вищий щабель.

Навіщо виникла філософія? Нове суспільство потребує нову картину світу, і філософія виникає, щоб задовольнити цю потребу.

З чого виникає філософія? Найчастіше кажуть, що філософія виникає на основі міфології та зачатків наук. Згідно з деякими підрахунками, 90 % усіх міфів за змістом були пов'язані з релігією, розкривали ті чи інші релігійні уявлення і лише 10 % пояснювали походження тих чи інших явищ у природний спосіб.

ЯК ВИНИКЛА ФІЛОСОФІЯ? Філософія виникає як своєрідне «РОЗЧАКЛУВАННЯ СВІТУ». На зміну конкретно-чуттєвому сприйняттю світу приходить абстрактно-логічне мислення. Надприродні пояснення заміщуються пошуком природних причин явищ та подій. Місце голослівних категоричних тверджень чи простих описів заступають теоретичні міркування про першооснову всього існуючого, при цьому необхідною стає аргументація, доведення авторської точки зору.

Способи філософування. Оскільки західна й східна культурні традиції суттєво різняться між собою, доречно казати про різницю між західним і східним способами філософування. Пропонуємо щодо цього невеличку

Східний спосіб філософування Західний спосіб філософування

Зовнішній світ людини, світ матеріальних об'єктів) часто розглядається як «несправжній», як ілюзія людської свідомості Зовнішньому світові віддається перевага над внутрішнім світом, а сама людина часто розглядається як інструмент, покликаний свідчити про гармонію і досконалість Всесвіту

Серед розділів філософського знання більшого розвитку набувають етика і соціальна філософія Серед розділів філософського знання домінують онтологія і гносеологія

Філософ може працювати, перебувати на державши службі (Конфуцій), заняття філософією не є джерелом його прибутків. Філософ - унікальна людина, яка володіє справжнім знанням світ. Філософ має право наставляти інших людей на шлях істини і може брати за це гроші.

2.2 Філософія античного світу

Періодизація. В античній філософії поєднується філософська думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму - від VI ст. до н. е. до VI ст. н.е. У Європі панує думка, що саме антична філософія є колискою європейського мислення, джерелом усієї європейської філософської культури.

У розвитку античної філософії традиційно виділяють такі основні етапи:

I етап (до V ст. до н. е.) - натурфілософський, або рання класика досократівський. Найяскравіші представники - мислителі Мілетської (Талес, Анаксімандр, Анаксімен) та Елейської шкіл (Ксенофан, Парменід та Зенон), Піфагор, Геракліт, Емпедокл, Анаксагор, давньогрецькі атомісти (Левкіпп та Демокріт);

II етап (V-VI ст. до н. е.) - класичний. З ним пов'язана діяльність Сократа, Платона, Арістотеля;

III етап (IV-II ст. до н. e.-VI ст. н. е.) - елліністично-римський. У цей час засновується багато філософських шкіл, серед яких значне місце посідають стоїцизм та скептицизм, поширюється також учення Епікура. Римська філософія здебільшого продовжує традиції грецької: вчення Епікура розвиває Лукрецій, вчення стоїків - Сенека, Марк Аврелій, Ціцерон. Набуває поширення неоплатонізм і містичні культи.

Космоцентризм. На будь-якому етапі свого розвитку, і в процесі вирішення будь-якої проблеми антична філософія являлася КОСМОЦЕНТРИЧНОЮ. Увесь світ вона називала Космосом, упорядкованою єдністю природи, людей і богів. Своє завдання бачила в тому, щоб проникнути розумом у внутрішній лад Космосу і відповідно до здобутого знання правильно побудувати людське життя, зробити його так само гармонійним і щасливим.

І етап. Досократична філософія. Учення перших античних філософів були пов'язані з пошуком першооснови світу.

МІЛЕТСЬКА ШКОЛА (Талес, Анаксімандр, Анаксімен) - одна з найперших у Стародавній Греції філософських шкіл. її представники здебільшого уявляли першооснову буття у конкретно-речовій формі. Для Талеса такою першоречовиною була вода, для Анаксімена - повітря. Що ж до Анаксімандра, то він позначив первісний стан буття абстрактним поняттям АПЕЙРОН: Апейрон Анаксімандра означає безмежжя, сповнене творчої сили, яка далі реалізується у створенні світу.

ПІФАГОРІЙСЬКИЙ СОЮЗ - релігійно-філософська група, на чолі якої стояв Піфагор, автор відомої теореми. Піфагорійці вважали, що в основі усього сущого лежить ЧИСЛО. Число в піфагорійців постає у двох іпостасях: це і конкретний матеріальний елемент, який, наче цеглина, є складовою буття, й ідеальне вираження певних математичних та геометричних пропорцій, притаманних Космосу.

Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора -ГЕРАКЛІТ ЕФЕСЬКИЙ використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю. Світ для нього був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним універсальним законом - Логосом, образом і символом якого є ВОГОНЬ. На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: «УСЕ ТЕЧЕ, УСЕ ЗМІНЮЄТЬСЯ» або «У ТУ САМУ РІЧКУ НЕ МОЖНА ВВІЙТИ ДВІЧІ». Дійсно, річка постійно тече, і людина, що знову входить у її води, застає щось інше.

ЕЛЕЙСЬКА ШКОЛА (Парменід, Зенон Елейський) характеризується суто абстрактним мисленням, запереченням чуттєво-просторового сприйняття дійсності. Буття і мислення тотожні - ось одна з головних ідей філософії Парменіда. Проблему буття і небуття він вирішував на користь буття: буття є, небуття немає, адже його неможливо помислити. Учень Парменіда Зенон Елейський є автором знаменитих АПОРІЙ - парадоксальних тверджень, які дуже важко спростувати. Найвідомішою з них є апорія про стрілу: нам здається, що стріла летить, але насправді стверджував Зенон, вона перебуває у спокої, оскільки її політ є лише сумою точок, в яких стріла знаходиться по відношенню до самої себе в нерухомому стані, завжди займає однакове за розмірами місце в просторі.

ШКОЛА ЕВОЛЮЦІОНІЗМУ. Розробив її ідеї ЕМПЕДОКЛ, який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

ШКОЛА НООЛОГІЇ, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її АНАКСАГОР, на думку якого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, - із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму - Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого.

АТОМІСТИ (Левкіпп, Демокріт). Згідно з ученням атомістів і світ, і людина (її душа і тіло) складаються з атомів та порожнечі, причому порожнеча існує сама по собі, вона також потрібна для того, щоб бути ареною для взаємодії атомів. АТОМ дослівно означає «неподільний»; за Демокрітом, атоми - це найдрібніші матеріальні частинки, вони існують, але настільки малі, що ми не можемо їх бачити.

II етап. Софісти. У IV ст. до н. е. СОФІСТИ (Протагор, Горгій) і Сократ перенесли центр уваги з природи на людину. Тим самим вони здійснили так званий АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПОВОРОТ У ФІЛОСОФІЇ. Центр філософської уваги було перенесено з космосу (МАКРОКОСМ) на людину (МІКРОКОСМ). Тому головною рисою цього періоду стає антропоцентризм - принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Сократ. Зовсім в іншій площині знаходилися підвалини етичних принципів великого античного мудреця СОКРАТА (приблизно 470-399 до н. е.). Головною цінністю Сократ проголошував знання, а своїм головним завданням - НАВЧИТИ ЛЮДИНУ ПРАВИЛЬНО ЖИТИ.

Для досягнення своєї мети Сократ користувався ДІАЛЕКТИКОЮ в античному розумінні цього слова - вмінням вести бесіду, логічно дискутувати. Сократ уважав: перш ніж пізнати щось, треба збагнути, що нічого не знаєш. «ЯЗНАЮ, ЩО НІЧОГО НЕ ЗНАЮ. ТОМУ Я МУДРІШИЙ ЗА ТИХ, ЯКІ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ЗНАЮТЬ УСЕ», - заявляв Сократ. Далі Сократ пропонував універсальну пораду: «ПІЗНАЙ САМОГО СЕБЕ!» й уточнював цю свою наріжну думку: «...знання себе дає людям дуже багато благ, а омана щодо себе - дуже приносить нещастя. Хто знає себе, той знає, що для нього корисно, і ясно розуміє, що він може й чого не може. Займаючись тим, що знає, він задовольняє свої потреби й живе щасливо, а не беручись за те, чого не знає, не робить помилок і уникає нещасть».

Платон. Великий давньогрецький мудрець ПЛАТОН (428-347 pp. до н. е.) був учнем Сократа. Можливо, під враженням від трагічної долі свого наставника Платон обстоював думку про те, що ідея є первинною відносно світу речей. ІДЕЇ - це безтілесні сутності, що перебувають поза матеріальним світом незалежні від нього, об'єктивні; ідеї становлять свій власний світ -світ ідеального буття. Ідея постає взірцем, еталоном, нормою, ідеалом для великої групи конкретних матеріальних речей. МАТЕРІЯ є позбавленою самостійних якостей, пасивною основою речей. І самі речі навколишнього світу оскільки вони втілені в матерії, є ніби «спрощеними», недосконалими; вони за Платоном, - лише бліді копії своїх ідей, лише тіні ідеальної, справжньої реальності. Оскільки ідеї перебувають поза матеріальним світом, людський зір змушений завжди споглядати лише їх проекції, тобто тіні. Тому в знаменитому діалозі «Держава» античний мислитель порівнював звичайний земний світ із печерою, а людей - із його бранцями. У Платоновій ієрархії ідей вище над усе стоїть ІДЕЯ КРАСИ ТА ДОБРА - досконала, незмінна, вічна.

Платон - автор оригінальної соціальної утопії, за якою теорія ідеальної держави узгоджується з його вченням про душу. Держава, за Платоном, має складатися з трьох ключових класів: 1) виробники матеріальних благ, тобто ремісники та селяни (відповідає спраглий компонент душі); 2) воїни -захисники держави (відповідає запеклий компонент душі); 3) правителі-філософи, які єдині мають право управляти державою (відповідає розумний компонент душі). Декілька разів Платон намагався через правителя Сіракуз у Сицилії втілити свої ідеї в життя, але марно - його навіть продали в рабство, звідки викупили учні.

Арістотель. Інший великий давньогрецький філософ АРІСТОТЕЛЬ (384-322 до н. е.) усупереч Платанові стверджував, що основою буття є ПЕРША МАТЕРІЯ, яка принципово не може бути визначена. Найпростішим визначенням цієї першої матерії постають основні стихії (вогонь, повітря, вода, земля), які є пасивним матеріалом буття у створенні речей. Утім, жодна матеріальна річ не може існувати без форми. Отже, усі матеріальні речі -оформлені, тобто є результатом взаємодії матерії та форми. Саме ФОРМА є тим рушієм, який обертає потенційне, можливе буття на буття актуальне, тобто реально існуюче.

Матерія та форма, за Арістотелем, складають (1) МАТЕРІАЛЬНУ та (2) ФОРМАЛЬНУ причини існування природних речей. До них він додає (3) РУШІЙНУ, те, звідки бере свій початок річ, те, що її створює (наприклад, батько є причиною власної дитини); а також (4) ЦІЛЬОВУ, те, задля чого річ існує (приміром, мета прогулянки - покращання здоров'я). Арістотель розмірковував і про Першодвигун, єдиний, вічний, неподільний, який спричинює рух усього на світі, залишаючись при цьому нерухомим.

Арістотель заклав теоретичні основи ЛОГІКИ як науки. Йому належить формування ЗАКОНУ ПРОТИРІЧЧЯ (неможливо, щоб водночас були істинними і певне висловлювання, і його заперечення) та ЗАКОНУ ВИКЛЮЧЕНОГО ТРЕТЬОГО (з двох взаємо-протилежних суджень істинним може бути тільки одне).

Суперечка про те, хто має рацію - Платон чи Арістотель, - є вічною. Арістотеля вважають батьком західної науки, а Платона - фундатором ідеалізму, найвпливовішого напряму в історії західної філософії.

III етап. Поняття «еллінізм» походить від грецького слова «Еллада» - так древні греки називали свою батьківщину. Під еллінізмом розуміють період поширення грецької культури в районі Середземномор'я. Епоха еллінізм1 починається з походу Олександра Македонського на Схід, який широк; розсунув межі еллінської культури. Олександр Македонський був YMHEIT Арістотеля. Вважається, що саме він пробудив у ньому бажання досягти мея Ойкумени (у розумінні греків - населеного людьми Всесвіту). Після смерт Олександра Македонського його імперія розпалася на кілька царств культура яких становила собою синтез грецької і місцевих східних культур Згодом ці царства були захоплені Римом, тому пізній еллінізм виступщ потрійним з'єднанням - грецького, римського і східного начал. Згодом до цього синтезу прилучається ще й християнство.

Можна виділити чотири головні течії філософії епохи еллінізму: скептицизм, стоїцизм, епікурейство, неоплатонізм.

Епікурейці. Засновник школи епікуреців Епікур жив у 341-270 pp. до н.е. стверджували, що метою людського життя є атараксія, тобто безтурботний стан духу, свобода від душевних тривог і тілесних страждань. Досягнення цього стану вони бачили на шляхах вироблення раціональної життєвої позиції. Вона мала полягати в додержанні правильного ставлення до смерті, долі і богів, себто трьох найбільших бід, здатних відвернути людину від атараксії, а також розумного розмежування задоволень і втіх.

Перш за все, повчав Епікур, не слід боятися смерті: адже вона є тоді, коли нас нема, а ми є тоді, коли немає її. Певною мірою цей афористичний вислів справедливий: фізично людині неможливо перетнутися зі смертю, але здолати свій душевний страх перед нею важко, навіть за порадою Епікура. До богів Епікур радив ставитися підкреслено нейтрально. Спираючись на власне оригінальне бачення фізичного устрою Всесвіту, близьке до атомізму Демокріта, він повчав, що боги не мають такого вирішального впливу на перебіг світових подій, який їм приписують, тому їх легко задовольнити звичайними, традиційними жертвопринесеннями. Так само Епікур закликав не бути рабом Долі: і закономірність, і випадковість існують, але вони діють самі по собі, незалежно від того, поганою чи доброю власне є людина.

Стоїки. Представники впливової філософської школи стоїків {Зенон із Кітіона.Сенека, Епіктет і Марк Аврелій у Римі) вважали, що у світі панує безумовна необхідність, доля, фатум: час людського життя - мить; його сутність - довічна плинність; все, що належить тілу - потік, душі - видіння і дим. Від долі все одно не сховаєшся, адже великий лікар Гіпократ, хоча й вилікував незліченну кількість хворих, сам таки помер, Олександр Македонський і Гай Юлій Цезар знищили десятки тисяч своїх воїнів, зруйнували десятки міст, але й самі знайшли свою смерть. Тому треба «жити згідно з природою», тобто сприймати все, як є. Колись відомому стоїку Епіктету (II ст. н. е.) хтось поскаржився на перехожого, який його облаяв. «Подякуй йому за те, що він тебе не побив», - розрадив філософ. «Та він ще й побив і поранив мене», - наполягав співрозмовник. Епіктет відразу відповів: «Подякуй долі, що він тебе не вбив!»

Скептики (грек Піррон із Еліди , римлянин Секст Емпірик) стверджують взаємозв'язок між утриманням від судження (епохеґ) і незворушністю (атараксією). А утримання від судження зумовлене можливістю мислити будь-яке протиріччя, марністю всяких зусиль пізнавати речі і досягати догматичної віри у благо або зло. Неможливість достовірного пізнання випливає з відносності людських органів чуття, з нашої суб'єктивної позиції, з необхідності вдаватися до безкінечного регресу в пошуку причин або до порочного кола тощо.

Неоплатонізм. Остання велика система античності - неоплатонізм, що поєднав космогонічні положення Платона з арістотелівськими та стоїчними. Провідна фігура - Плотін. Суть його філософії - сходження і спускання всього сущого до єдиного і від нього. Це єдине називається благом і повнотою, від нього виходить усяке буття і всяка краса (як світло від сонця). Через свою надповноту єдине виливається із себе самого, що Плотін називає «витіканням» {еманацією). Вищі в ієрархії буття рівні відбиваються в нижчих, єдність і повнота поступово втрачаються, аж поки не утворюється світ матеріальних тіл.

Питання для самоконтролю

1. Кого з давньогрецьких мислителів вважають засновником античної філософії?

2. Яка риса є основною для першого періоду античної філософії?

3. Хто із названих філософів розпочав матеріалізм?

4. Представником якого філософського напряму є Платон?

5. Автором вчення про ідеї був...

6. Філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі - це?

7. Головна риса класичного періоду античної філософії...

8. Хто із античних філософів написав працю «Метафізика»?

9. Хто із античних філософів вважається «батьком» логіки?

10. Яка проблематика є визначальною для філософії еллінізму?

Тестові завдання до теми

Центральною проблемоюантичних натурфілософів була

1.проблема відношення людини до світу

2.проблема пізнання світу

3.проблема перетворення світу

4.спостереження за світом

5.Проблема пошуку першооснови

світу

Як Гсракліт визначав Логос?

1 .Безкінечність всесвіту

2.Процес пізнання

З.Людський розум

4.Світовий розум і закон

5.Спосіб розуміння, закон

Матеріалізм - це...

1.система поглядів на світ та на місце людини в світі, що визначає відношення людини до світу та до інших людей

2.напрям в історичному розвитку філософії, який вважає, що першоосновою всього сущого є матерія

3.напрям у філософії, який первинним вважає ідеальний первень

Хто з античних мислителів був атомістом?

І.Фалес

2.Геракліт

З.Епікур

4.Платон

5.Демокріт

Хто е представниками класичного періоду античної

філософії?

1. Демокріт

2.Фалес

З.Епікур

4.Сократ

5.Платон

Які твори про ідеальну державу належать античній філософії?

1. Утопія

2.Місто Сонця

3. Політика

4.Про суспільну угоду

5. Держава

Основними філософським проблемами доби еллінізму були :

1. натурфілософські

2. матеріалістичні

3. ідеалістичні

4. етичні

5. естетичні

Назва «неоплатонізм» Обумовлена тим, щ, представники цієї філософської течії виходили з:

1 .філософії Плотіна

2.філософії Платона

З .філософії Арістотеля

4.християнства

5.філософії стоїків

Які ідеї репрезентують вчення стоїків

1 .байдужість до істини

2. людина народжена для щастя, що досягається апатією

3. етичне вчення фаталістичного характеру

4. людина - істота соціальна

5. незворушність, відстороненість від бід і радостей буття

Які ідеї представляють вчення епікурейців?

1.необхідно позбутися життєвих страхів

2.людина народжена для щастя, що розуміється як відсутність страждань

3.вчення, що пропонує активну соціальну позицію

4.смерті не існує, тому що в основі світу лежать невмирущі атоми

5.обгрунтування



Тема 3. Філософія середньовічного суспільства та епохи відродження

3.1 Основні ідеї та принципи середньовічної філософії

Середньовічна філософія виникла в епоху феодалізму (V-XIV ст.). її головною особливістю є те, що ВОНА ТІСНО ПОВ ЯЗАНА З РЕЛІГІЄЮ, адже основні засади християнського віровчення були водночас і базовими принципами філософії. Залежність філософії від релігії добре відбило поширене середньовічне уявлення про філософію як про «служницю теології». Справді, у середньовічній_ієрархії знань найвищий щабель посідала ТЕОЛОГІЯ, тобто «наука про Бога», - систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського віровчення; за нею йшла філософія, покликана доказами розуму пояснювати догмати віри і поширювати їх у доступному вигляді серед віруючих. Найнижчий щабель у цій ієрархії посідали точні науки, «сім вільних мистецтв» (арифметика, геометрія, граматика, музика, риторика, астрономія, діалектика).

Основний принцип середньовічної і філософії - принцип ТЕОЦЕНТРИЗМУ, відповідно до якого центром і основою світу є Бог. На відміну від античних уявлень про численних богів як невід'ємну частину космічного ладу, Бог єдиний, він перебуває над світом (ТРАНСЦЕНДЕНТНИЙ щодо нього) і відкривається віруючому з найбільшою повнотою в акті містичного осяяння, а не раціонального пізнання.

У сфері вчення про першопричини та буття світу виходячи з принципу теоцентризму формувалася теорія КРЕАЦІОНІЗМУ - викладена у книзі Буття на перших сторінках Біблії. Згідно із засадами креаціонізму Бог створив світ з нічого і понині в кожен момент часу підтримує його існування, розділяючи зі створеним світом Свій божественний атрибут - Буття.

У межах дослідження пізнавальної проблематики було висунуто ТЕОРІЮ ОДКРОВЕННЯ, відповідно до якої всю можливу істину про світ Бог уже явив у Своїх творіннях, а людям залишається тільки правильно витлумачити цю істину.

Більшість середньовічних мислителів визнавала принцип ГАРМОНІЇ РОЗУМУ ТА ВІРИ, співіснування та взаємодоповнення тих істин, які можна осягнути розумом, і тих істин, у які можна тільки увірувати.

Згідно із середньовічним ученням про людину, вона створена Богом за Його власним образом і подобою (ПЕРСОНАЛІЗМ).

Історію людського суспільства середньовічна філософія пояснювала теорією ПРОВІДЕНЦІАЛІЗМУ, згідно з якою Бог наперед зумовив кінцеву долю світу, і світова історія розгортається відповідно до заздалегідь розробленого божественного плану.

3.2 Основні етапи розвитку середньовічної філософії

Середньовічна філософія почалася з так званої АПОЛОГЕТИКИ (І-ІІІ ст.) представники якої (Філон Александрійський, Оріґен, Тертулліан) виступали з обгрунтуванням християнства, яке на той час тільки-но утверджувалося, та його захистом від тісно пов'язаної з «язичницьким» політеїзмом античної філософії. Цей захист часто включав у себе пошук в античній інтелектуальній спадщині таких ідей, які можна було б пристосувати до нового - християнського - світогляду.

У добу ПАТРИСТИКИ (II-VIII ст.) так звані отці церкви - найавторитетніші християнські мислителі - формували у своїх творах визначальні принципи середньовічної християнсько-філософської думки. Одним із найвидатніших мислителів цього періоду і найвідомішим з «отців церкви» був АВРЕЛІІІ АВГУСТИН (також відомий як Августин Блаженний) (354-430).

Наступний період розвитку середньовічної релігійної філософії дістав назву СХОЛАСТИКИ (VIII-XIV ст.) Основна ідея схоластики - раціональне обґрунтування релігійних догм логічними методами доведення, найвидатнішим представником схоластики, безсумнівно; є ФОМА АКВІНСЬКИЙ (1225-1274), який у величезних за обсягом працях «Сума теології» та «Сума проти язичників» виступив як систематизатор теоретичної думки не тільки свого часу, але й західноєвропейського середньовіччя в цілому.

Кілька слів про найважливіші проблеми, над якими працювало не одне покоління середньовічних схоластів:

1. ПРОБЛЕМА УНІВЕРСАЛІЙ - співвідношення одиничного і загального, окремих речей і загальних понять про ці речі.

У спробах розв'язання цієї проблеми середньовічні мислителі поділилися на НОМІНАЛІСТІВ та РЕАЛІСТІВ. НОМІНАЛІСТИ вважали, що насправді існують лише окремі предмети (стіл, кінь, дерево), а загальні поняття - це тільки назви, породжені людським мисленням. РЕАЛІСТИ дотримувалися думки, що саме поняттям притаманна первинна реальність, і вони поширюють свої властивості на ті речі, які позначають.

2. ПРОБЛЕМА ДОВЕДЕННЯ БУТТЯ БОЖОГО.

У середні віки було сформульовано шість основних доведень буття Божого: перше належало теологові Ансельму Кентерберійському (XII ст.), решта - Фомі Аквінському.

ОНТОЛОГІЧНЕ ДОВЕДЕННЯ АНСЕЛЬМА КЕНТЕРБЕРІЙСЬКОГО таке: Бог існує, оскільки в нашій душі існує поняття про Бога як про абсолютну істоту, то» це поняття мусило звідкись узятися. Німецький філософ І. Кант через кілька століть спростував це доведення, дотепно зазначивши: скільки б ми не уявляли сотню талерів у гаманці, наші фінансові статки від того анітрохи не збільшаться.

Доведення Фоми Аквінського:

* усе, що рухається, зрушується чимось іншим, такий ряд неможливе продовжувати до нескінченності, отже, першорушієм є Бог;

* неможливо, щоб щось було причиною самого себе, тож першопричиною є Бог;

* випадкове завжди залежить від необхідного, неодмінного, яке має, у свою чергу, свою неодмінність; перша неодмінність - це Бог;

* міри якостей, що йдуть одна за одною і мають місце в усьому, що існує, мусять передбачати і найвищу міру досконалості, якою є Бог;

* усе, що існує (навіть і те, що на перший погляд здається випадковим, некорисним) має свій сенс, мету і користь; отже, є істота, яка спрямовує всі природні речі до мети; цією істотою і є Бог.

Сучасна наука спростовує ці докази, стверджуючи, що причини всіх природних явищ треба шукати не зовні, а в них самих. Тому в сучасній мові слово «схоласт» стало ототожнюватися з безплідними, беззмістовними спекуляціями, формальним знанням, відірваним від життя.

3.3. Філософія доби Відродження

XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження або Ренесансу (від фр. - відродження). Цей термін вживається для означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. Вона, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Антропоцентризм. Філософське мислення цього періоду прийнято називати АНТРОПОЦЕНТРИЧНИМ, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси -ХАРАКТЕРНА РИСА СВІТОГЛЯДУ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ: ОРІЄНТАЦІЯ НА МИСТЕЦТВО. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження -епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва замальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. САМЕ ЛЮДИНА З ЇЇ ТІЛЕСНІСТЮ ПОЧУТТЯ ВПЕРШЕ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ УСВІДОМЛЮЄТЬСЯ І ЗАМАЛЬОВУЄТЬСЯ ТАКОЮ, ЯКОЮ ВОНА Є НАСПРАВДІ: НЕ НОСІЄМ ГРІХОВНОСТІ, А ЯК ВИЩА ЦІННІСТЬ І ОНТОЛОГІЧНА РЕАЛЬНІСТЬ.

Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її ГУМАНІЗМ (від. лат. людяний) - принцип, відповідно до якого людина, її вільний творчий розвиток є вищою цінністю світобудови.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні , середньовіччі. її сила, влада над усім існуючим і над самою собою J потребує ніяких зовнішніх сил - ні природи (античність), ні Бога (середи віки).

Значну роль в утвердженні нового погляду відіграли мислител Відродження, що називалися в Італії ГУМАНІСТАМИ (ДАНТЕ АЛІГ'ЄР{ ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА, КАЛЮЧЧО САЛЮТАТІ, ПОДЖО БРАЧЧОЛІНІ, ЛОРЕНЦ ВАЛЛА, ДЖАНОЦЦО МАНЕТТІ). Основним смислом свого життя вони вважалі заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, своєю діяльність гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особист достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільної! стану, багатства чи влада. Культура виступає головним критерієм особистої! благородства та достоїнства. Звідси - проповідь гуманістамі індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ ПЕРЕГЛЯДАЄ ТАКОЖ СЕРЕДНЬОВІЧНЕ СТАВЛЕННЯ ДІ ПРИРОДИ. Вона заперечує .тлумачення останньої як начала несамостійного Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античноп мислення, природа трактується ПАНТЕЇСТИЧНО (від грец. ' все та бог всебожжя): Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній внаслідок чого сама природа обожнюється. Звідси походить назва принцип розумінні Бога - пантеїзм. Християнський бог немов би приземлюється, вії перестає бути чимось поза природним, трансцендентним. Пантеїстичні іде притаманні НИКОЛІ КУЗАНСЬКОМУ, ДЖОРДАНО БРУНО.

СПРАВЖНІЙ СВІТОГЛЯДНИЙ ПЕРЕВОРОТ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ ПРОЯВИВСЯ ТАКОХ У ПОГЛЯДАХ НА СВІТОБУДОВУ НІКОЛАЯ КОПЕРНІКА та ДЖОРДАНО БРУНІ ГЕЛІОЦЕНТРИЧНА ТЕОРІЯ, створена і обгрунтована Коперніком, повністі заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини ньому. Вона розкривала принципово нові шляхи' для розвитк природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д. Бруно, розвиваючі геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множиннос1 в ньому світів. Він сформулював ОСНОВНИЙ ПРИНЦИП ПРИРОДОЗНАВСТВІ Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не МО* зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в йог просторі рухаються лише тіла, які є складовими часками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало ПОШУКУ ТА ОБГРУНТУВАННЯ АДЕКВАТНОЇ МЕТОДУ ПІЗНАННЯ ДІЙСНОСТІ. В цілому концепціям мислителів Відроджено була властива ДІАЛЕКТИЧНА тенденція. Діалектичні тенденції в філософ властиві, зокрема, Н. КУЗАНСЬКОМУ (принцип збіжності протилежностей БЕРНАРДІНО ТЕЛЕЗІО (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей Д. БРУНО (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі).

...