Філософія, її призначення, зміст та функції в суспільстві

6.2. Філософська культура Давньої Русі

Джерела. Найдавніші збережені пам'ятки писемності Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки українського народу, датуються кінцем X - серединою XI ст. На думку деяких дослідників, наприкінці X ст. була написана «Промова філософа» і включена до складу «Повісті временних літ», де лаконічно відтворюється відповідно до християнського віровчення історія створення світу. У середині XI ст. створюється «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборники Святослава» (1073 та 1076 pp.) та низка інших пам'яток, що насичені глибинним філософським змістом.

Істотне значення для розвою тогочасної філософської думки мало запровадження на Русі християнства. Завдяки цьому Київська Русь одержала можливість прилучитися до досягнень світової культури.

Погляди на світ і пізнання. Світ земний розуміється не як осереддя «зла», «гріха», що протистоїть ідеальному, творящому й абсолютно доброму началу, а як співпричетний до добра, що з'єднує світ цей з його творцем. Звідси притаманне численним пам'яткам давньоукраїнської культури захоплення розмаїттям світу, чудового в своїй гармонії, який є гідним всемогутності й досконалості його Творця.

Зосереджуючи увагу на ролі розуму, давньоруські мислителі не

заперечують і значення чуттів та волі в пізнавальній діяльності людинц спрямованої на спілкування з божественною істиною. У зв'язку з цщ, особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залученні людини до Божої істини. Таким органом вважалося серце. Якщо місц людини у світі розумілося як своєрідна точка перетину між світом благодаті світла й безоднею темряви, то в самій людині центром зіткнення і взаємоді сил, що протистоять одна одній, вважається серце.

Учення про людину. Києворуська культура не шанувала людські індивідуальність. Неформальна, не обмежена нормативними настановами поведінка не притаманна середньовічному суспільству. Вона не становиц для цього суспільства позитивної цінності і, якщо й не засуджується, то принаймні ігнорується ним. Кожна людина повинна була діяти згідно канонізованим, наперед визначеним, навіть у дрібних деталях, сценарієм селянин - працювати на землі, воїни - боронити від ворогів, священик -молитися.

Відповідно до цих уявлень основними чеснотами вважалися «честь слава». .-Для воїна «чесною», високоморальною була..мужня і хоробр поведінка в бою. Не випадково чи не найзначнішою якістю, що вирізняє з поміж інших головних персонажів «Слова 6 полку Ігоревім» князів Ігоря ті Всеволода, вважається «буйство». Одночасно, за словами «Повісті минули літ», під 993 роком «перейняв славу» простий селянин, який у двобою здолаї печенізького витязя, чим відвернув кочівницький напад на Русь, себті зробив значно більше, ніж просто дотримався селянської «чесності».

6.3 Філософська культура українського бароко

Джерела і центри. Українська філософська культура цієї доби позначені зміною центрів інтелектуальних впливів. Замість Візантійської імперії ту починається поширення новітніх ідей із країн Західної Європи. Значнок мірою це пов'язано з перебуванням українських земель у складі об'єднано Польсько-Литовської держави - Речі Посполитої. Найбільш значущимі постають ІДЕЇ ГУМАНІЗМУ та Реформації. Гуманізм, нагадаємо, це загальн назва спрямування культури західноєвропейського Ренесансу на всебічні вивищення людини. РЕФОРМАЦІЯ - широкий релігійний і суспільно політичний рух за оновлення Християнської церкви в Західній Європі.

Носіями гуманістичної традиції були українці, які здійснювали освіти подорожі за кордон і своє життя присвятили науці та освіті (С. Оріховський Роксолан, Юрій Дрогобич, Павло Русин).

Теоретичне осмислення і розробка комплексу ідей, співзвучнії реформаційними поглядами, здійснюються наприкінці XVI - на початок; XVII ст. українськими книжниками, що переважно групувалися навколо культурно-освітніх центрів. Серед таких осередків, створюваних у маєтка: українських магнатів, найбільшим і найвпливовішим був центр, засноване 1576 року в м. Острог на Волині князем Костянтином ОстрозькШ (Острозький культурний центр). Значну роль відіграли також БРАТСЬЬ ШКОЛИ, створені для навчання дітей членів братств - об'єднань ремісників міщан великих міст (Львів, Луцьк, Київ) - і покликані обстоювати їх стано« інтереси та задовольнити релігійні потреби.

Проте в умовах наступу правлячої еліти Речі Посполитої на православну релігію в Україні й укладання Брестської церковної унії 1596 p., яка означала підпорядкування Православної церкви в Україні Папі Римському, сприйняття реформаційних ідей обернулося радикальним протестом проти будь-яких проявів західноєвропейської культури.

Полемічна література. Особливо виразно лунали вони від представників ПОЛЕМІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ (І. Вишенський, І. Копинський, М. Смотрицький). Українські полемісти, спираючись на послання другого за значенням після Ісуса Христа теоретика раннього християнства - апостола Павла, заперечували взагалі необхідність набуття світської мудрості, адже вона ніяк не зарадить головній меті людського життя - порятунку своєї душі. Хоча крайнощі полемічного запалу не одержали значного поширення в українській культурі, вони надихали на послідовне обстоювання інтересів православ'я як традиційної релігії українського народу, один із символів його самобутності.

Києво-Могилянська академія. Розвиток філософської думки в Україні на грунті взаємодії із культурою Західної Європи, започаткований у XVI ст., одержує своє завершення становленням в українському духовному житті професійної філософи як самостійної складової культури українського народу. Цей процес пов'язаний із діяльністю першого вищого навчального закладу на землях східних і більшості південних слов'ян - КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ. Діяльність цієї видатної наукової і навчальної установи припадає на козацьку добу в історії нашого народу.

Києво-Могилянська колегія, згодом Академія, була заснована 1632 р. завдяки об'єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво-Печерській лаврі. Засновником Києво-Могилянської академії був митрополит Петро Могила (1596/97 - 1647 pp.). У часи її розквіту тут навчалося понад 1000 «спудеїв».

У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Насамперед тут вивчалися латинська, грецька, старослов'янська, книжна українська, польська мови, а у XVIII ст. також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладались арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх, граматичних класів розпочали до вивчення поетики - один рік, риторики - один рік, філософії - два роки і теології - чотири роки.

Філософський курс у Києво-Могилянській академії складався з трьох і частин: (1) ЛОГІКИ, або розумової філософії, де розглядались загальні закони і форми людського мислення; (2) ФІЗИКИ, або природної філософії, предмет якої складали - матерія, форма, природа, мистецтво, нескінченне, неперервне; КОСМОЛОГІЯ, або вчення про небеса; АСТРОЛОГІЯ, або вчення про зірки; ПСИХОЛОГІЯ і МЕТОДОЛОГІЯ. Закінчувався філософський курс (3) МЕТАФІЗИКОЮ. Викладання здійснювалося на ґрунті осмислення здобутків античної філософії, патристики та її рецепції в літературі києво-руської доби, європейської схоластики, філософії Ренесансу, Реформації і доби раннього Просвітництва.

Протягом свого існування (Києво-Могилянська академія була закрита за наказом царського уряду 1817 р.) філософська традиція, що склалась у СТІЩ Академії, була репрезентована плеядою видатних мислителів, серед ЯЩ С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Й. Кононович-Горбацькщ Г. Щербацький та багато інших, хто здійснив істотний внесок у розвито філософії України.

Водночас розмежування філософії і теології, поступова переорієнтація ві богопізнання до пізнання природи і людини, усвідомлення самостійні цінності природи і необхідності пізнання її законів, себто зародження тщ мислення, що наближався до тогочасної модерної європейської філософі відбувалось у Академії вкрай повільно. Найбільшим досягнення] філософської культури України доби бароко стала творчість вихованц Києво-Могилянської академії Григорія Сковороди.

6.4 Філософська система Г.С. Сковороди

Видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА (1722 - 1794 pp.) створив масштаби філософську систему, центральною проблемою якої є проблема людською щастя. Тим самим він до певної міри підсумував розміркування всієї барокової філософської культури над наріжною для неї проблемою визначення місця людини у світі, який після низки наукових і географічних відкриттів безмежно розсунув свої обрії.

Основні ідеї своєї філософії Сковорода виклав у кількох десятках творів побудованих на зразок античних філософських діалогів. У цих творах найбільш наочно розкрилися такі особливості творчого стилю Сковороди, я ДІАЛОГІЗМ та СИМВОЛІЗМ.

Відповідно до традиції, започаткованої в українській культурі за часі Київської Русі, Сковорода розробляв і своє розуміння філософії, як усвідомлюється ним як любов до мудрості. Мудрість є невіддільною від життя, яке, у свою чергу, має відповідати пізнаній істині. Результату філософування є не знання, а життя-в-істині, можливо, без великих матеріальних статків, але сповнене відчуттям внутрішньої наповненості ті втіхи.

Погляди на світ. Свої погляди на світ Г. Сковорода виклав і оригінальному ВЧЕННІ ПРО ДВІ НАТУРИ ТА ТРИ СВІТИ.

Усе існуюче, на думку Сковороди, поділяється на три специфічні виді («світи»): 1) великий (макрокосм) - це світ речей, Всесвіт; 2) малий (мікрокосм) - це людина; 3) символічний світ - це Біблія. Вона постає яі самостійна реальність, що забезпечує людині можливість досягнення Бога Через цей світ Бог являється людині. Саме людина, мікрокосм, є центром,) якому сходяться і набувають свого значення всі символи макрокосму у Біблії.

У кожному із трьох світів існують водночас дві натури: «ВИДИМА» «НЕВИДИМА». Для великого світу - це зовнішній вигляд речей та їх внутрішні прихована сутність; для людини - це тіло і душа; для символічного світ) Біблії - відповідно текст і прихований у ньому Божественний сенс.

Проблема пізнання. Гносеологічну компоненту філософського вчення Сковороди посідає ПРИНЦИП САМОПІЗНАННЯ. Філософ, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а перетворення людини, її уподібнення до Бога.

На думку Сковороди, самопізнання - це шлях до щастя. Тільки заглибившись у себе, пізнавши власну «невидиму» натуру, людина може розпізнати свою «спорідненість» і після цього відповідним чином скоригувати своє життя. З цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі СЕРЦЯ ЯК РУШІЯ ДУШЕВНОГО ЖИТТЯ ЛЮДИНИ, як сили, що визначає шлях усіх життєвих перетворень. Серце тут розглядається як джерело людського у людині, воно є «органом самопізнання», саме тією силою, яка веде людину шляхом самовдосконалення.

Учення про людину і суспільство. Розвиваючи ВЧЕННЯ ПРО СПОРІДНЕНУ ПРАЦЮ ТА «НЕРІВНУ РІВНІСТЬ», Сковорода вказував, що для кожної людини існує «споріднена праця» - заняття до душі. Це призначення визначається Богом, але тільки сама людина може його розкрити. На думку Г. Сковороди, у цій «спорідненості» легко пересвідчитись: якщо праця дає задоволення під час її виконання - це і є «спорідненість». Традиційні ж суспільні критерії - матеріальні статки, високий статус - тут не діють.

Отже, всі люди РІВНІ в тому, що своя «споріднена праця» є для кожної людини. А НЕРІВНІ вони в тому, що ця «спорідненість» у кожного своя, в кожного вона має свою специфіку і по-різному розцінюється з точки зору інших людей.

Учення про щастя. Сковорода вважав, що щастя є «необхідною необхідністю». Щастя, на думку філософа, насправді дуже легко знайти. Для цього треба тільки відкинути поширені уявлення про щастя як славу і багатство, а розуміти щастя перш за все як стан внутрішнього духовного спокою. Досягти щастя, за Г. Сковородою, можна в першу' чергу через заняття «спорідненою працею». Відповідно до своїх філософських переконань Г. Сковорода провадив мандрівне життя. Його вчення стало однією із засад національної духовної традиції.

6.5 Класична українська філософія

Цей період розвитку української філософської думки характеризувався зростанням рівня фаховості. До середини XIX ст. провідним її центром була * Київська духовна академія, відкрита 1819 року замість Києво-Могилянської академії. Вихованцями цієї Академії (О. Новицький, С. Гогоцький, П. Авсенєв) було створено школу КИЇВСЬКОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ФІЛОСОФІЇ, сферою наукових досліджень якою була проблематика поєднання розуму та віри.

Вершинним досягненням цього проміжку часу стала творчість ПАМФІПА ЮРКЕВИЧА (1826 - 1874 pp.), професора Київської духовної академії, згодом -Московського університету. Саме завдяки йому відбулася концептуалізація засадничої риси української філософської думки - кордоцентризму.

У другій половині століття головну роль відігравали університети -Харківський (1804), Київський (1834), Новоросійський (в Одесі, 1865) Одночасно традицію релігійно-теїстичної філософії продовжували виклад Київської духовної академії: П. Ліницький, П. Кудрявцев, Д. Богдашевськц

Академічна філософія України не просто віддзеркалила магістра тенденції розвитку світового філософського знання, зокрема при раціоналістичної філософії. Вона піднялася на професійний рівень, достатній для створення власних філософських систем: «ПАНПСИХІЗМ» О. КОЗЛЩ «СИНЕХОЛОГІЧНИЙ СПІРИТУАЛІЗМ» О. ГІЛЯРОВА, «МОНОДУАЛІЗМ» М. ГРОЦ Авторам усіх цих філософських систем було властиве бажання творі переосмислити запропоновані західноєвропейською філософією підходи і розв'язання граничних філософських проблем. Щоправда, часто давала взнаки запізнілість і недостатня просунутість процесів професіоналізмі української філософської думки.

Більш за все класична українська і філософія знаменна РОЗРОБКА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ. З одного боку, студії в цьому напрямі вписувалися в загальноєвропейські процеси пробудження національної свідомості «малих» народів, які безправно входили до складу великі багатонаціональних імперій. З іншого - вони знаменували собою проц концептуального оформлення історіософії вітчизняної історії, розпочатий, і зазначалося вище, філософською культурою Київської Русі.

На першому етапі становлення української національної ідеї АКАДЕМІЧНОМУ- відомим діячам української культури романтичної спрямування - М. Гоголю, П. Кулішеві, Т. Шевченку, М. Костомаров об'єднаним у КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО, вдалося у низці свсі художніх і почасти наукових творів привернути інтерес тогочасної суспільства до власного минулого. У той час воно ще живилося спогадай про напівдержавну добу Гетьманщини, але все більше піддавала загальноімперській уніфікації. Тільки на другому, КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОІ ЕТАПІ, в науковій і суспільно-політичній діяльності М. Грушевського буї доведено, що історія українського народу є безперервною і самобутньою ві початків історичного життя в Україні в IV ст. Боротьба за повне усамостійнення є віддзеркаленням об'єктивних тенденцій розвитку світові цивілізації. Вищим щаблем її поступу є якраз звільнення поневолені народів.

НА ПОЛІТИЧНОМУ ЕТАПІ ця теза стала засадничою для ідеологічні платформи українського визвольного руху. Першим і найбільш радикальний її виголошенням стала невеличка програмна книжка М. Махновської «Самостійна Україна». її автор заявив, що «через увесь час свого історичної існування нація наша здебільшим зусиллями пильнує вилитися у форм держави самостійної і незалежної».

6.6 Філософія в радянській Україні

Разом із ствердженням в Україні принципово нового суспільне політичного устрою - радянської влади - сформувався принципово новий образ філософії. Відтепер, по-перше, філософія мала бути повністю професійною, по-друге, змістовно комуністичній ідеолог правлячого режиму. З 1920-х pp. філософські дисципліни як обов'язком викладалися у всіх вищих навчальних закладах. Безпосередньо наукові дослідження філософської проблематики були зосереджені в спеціально створених інститутах системи Академії наук СРСР.

Єдиною допустимою філософською системою в 1934 р. після виходу у світ «Короткого курсу історії ВКП(б)» було названо ДІАЛЕКТИЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ. Цю систему за безпосередньої участі Й. Сталіна було сформульовано на основі спрощення ідей марксистської філософії. Таким чином, керівники Радянської держави сподівалися зробити її загальноприйнятною для всього населення власної країни. Діалектичний та історичний матеріалізм виходив із матеріалістичного бачення світу, переважання матеріальних, передусім економічних факторів над духовними, суворої підпорядкованості розвитку і природи, і суспільства декільком загальним законам (законам діалектики). Відповідно до цих законів об'єктивно мала відбутися перемога комуністичної соціально-економічної формації як найбільш досконалої форми суспільного устрою.

Дискусії з теоретичних питань були можливі лише в 1920-ті pp. Під час таких дискусій, які збіглися в часі з національно-культурним відродженням, видатним українським літератором МИКОЛОЮ ХВИЛЬОВИМ (Микола Іванович Фітільов, 1893-1933 pp.) була висунута концепція «АЗІАТСЬКОГОРЕНЕСАНСУ». Саме Україні, вважав Хвильовий, судилося стати «оазисом азіатського ренесансу», який започатковує вищу і останню епоху в історії людства -пролетарську. Це зумовлено перше за все її розташуванням на межі Європи й Азії, що дає можливість сполучити енергію обох культурних регіонів. Концепція «азіатського ренесансу» викликала величезне обурення в Москві, яка тільки себе бачила втіленням прогресу для всього людства. Зацькований письменник наклав на себе руки. Поновлення оригінальної філософської думки стало можливим в Україні тільки в 1960-1980-ті pp., коли на зміну репресивному сталінському тоталітаризмові прийшов ліберальніший партійно-бюрократичний режим. Воно тісно пов'язане з особистістю талановитого філософа, здібного організатора у сфері науки, П. КОПНІНА (1922-1971 pp.), який з 1962 по 1968 р. був директором Інституту філософії АН УРСР. Копнін є фундатором ШКОЛИ «ЛОГІКИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ»: Діяльність цієї школи була закцентована на гуманістичній спрямованості філософії. Новий етап розвитку української філософії розпочався із поновленням 1991 року української державності. Проте підсумовування проблем і перспектив цього розвитку має відбутися в майбутньому, коли вони набудуть впізнаваніших рис.



6.7 Філософія в українській діаспорі у 1920-1980-ті pp.

Характерною особливістю підходу до проблеми національної ідеї наростання, починаючи з 1920-х pp., особливо в колі емігрантської молод спроб розв'язати її з позицій крайньої радикальної форми націоналізму ІНТЕГРАЛЬНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ. Спробу теоретично обгрунтувати цю програм здійснив ДМИТРО ДОНЦОВ (1883-1973 pp.). Його найголовніші прац «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини». Вії висував такі постулати:

1. Національна ідея повинна стверджуватись як абсолютний догмаї предмет віри. Тому вона вимагає від справжнього українця беззастережне відданості нації та підпорядкування всього життя справі незалежне державності.

2. У життя ідею впроваджує не «народ», який с лише чинником для всяке ідеї, а «активна, відважна, спрагнена влади меншість».

3. Національна ідея має бути зреалізована за будь-яку ціну і будь-яким: засобами.

Політична доктрина В'ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО (1882-1931 pp.), викладеним у «Листах до братів-хліборобів», грунтувалася на переконанні у том) що «без власної Української держави не може бути Української нації, а бе Української нації не може бути на Українській землі громадського життя» Вихідним постулатом для Липинського є земля. Спільнота людей, ш мешкає на певній території й просякнута певними традиціями, склада націю. Виразником національної ідеї є «аристократія».

Своїми студіями минувшини філософської культури України: ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ (1894-1977 pp.). Він є автором перших узагальнюючи праць з історії української філософії, зокрема у виданих у Празі 1926 [ «Філософії на Україні (спроба історіографії)» та «Нарисах з історії філософ на Україні» - 1931 р. Йому належить честь визначення її засадничих рис основних етапів розвитку. Започаткована Д. Чижевським методологічна ліні знайшла своє продовження в НАУКОВІЙ ШКОЛІ «УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКЕ КУЛЬТУРИ» завідувача кафедри філософії та релігієзнавства поновлене Києво-Могилянської академії ВІЛЕНА ГОРСЬКОГО (1931-2007 pp.) і нині провідною для історико-філософського українознавства. Представники ціе школи виходять із необхідності вивчати не боротьбу філософських теорій,1 осмислювати філософську думку минулого у контексті історії національно культури. Такий підхід дозволяє суттєво розширити дослідницькі обрії.

Контрольні запитання

1. Кого відносять до «філософії русичів»?

2. Хто є автором писемної пам'ятки «Слово про Закон і Благодать»?

3. Хто був засновником Києво-Могилянської Академії?

4. Скільки «вільних наук» вивчалось у Києво-Могилянській академії?

5. Яке значення мала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства?

6. Що становить сутність «філософії серця» П.Юркевича?

7. Які ідеї споріднюють світогляди М.Драгоманова та І.Франка?

8. Яким мав бути державний устрій України за Липинський?

9. Хто є автором політичної філософії інтегрального націоналізму?

10. Що таке «розстріляне відродження»?

Тестові завдання до теми

Найяскравіший представник дохристиянської філософії:

1. Солон

2. Секст Емпірик

3. Анахарсис Скіфський

4. Діоген Лаертський

Яким століттям датується памятка українського народу «Велесова книга»?

1. IV-VII ст.

2. V-IX ст.

3. VI-VIII ст.

4. III-VI ст.

Якого періоду немає в розвитку філософії в Україні?

1. Князівська доба

2. доба Середньовіччя

3. доба Козаччини

4. доба Романтизму

Хто є автором писемної памятки «Слово про Закон і Благодать»?

1. Володимир Мономах

2. Кирило Туровський

3. Борис і Гліб

4. Іларіон Київський

Хто був засновником Києво-Могилянської Академії?

1. Пилип Орлик

2. Петро Могила

3. Михайло Грушевський

4. Григорій Сковорода

Що таке новітня українська філософія?

1. філософія України, що складається в наші дні

2. філософія кін. XIX - XXI ст.

3. період в укр..філософії, який відповідає європейській філософії Нового часу

4. термін не досліджено

Знайдіть серед перерахованих імен представників «розстріляного відродження»

1. Д.Бруно

2. М.Хвильовий

3. О.Досвітній

4. М.Лютер

5. М. Кузанський

Які погляди є найбільш типовими для філософії В. Липинського?

1. Монархізм, аристократизм

2. Комунізм

З.Ідея месіанства українців

4. Класократія Національна ідея



Тема 7. Сучасна світова філософія

7.1 Розуміння сучасної світової філософії

Сьогодні філософія є засобом критичного аналізу, усвідомлення найзначніших, універсальних процесів і проблем, від яких залежить розвиток сучасної цивілізації. Все більшого значення в осмисленні світу набуває принцип єдності протилежностей. їх гармонічного поєднання для усвідомлення загальнолюдських інтересів і цінностей.

В концепціях сучасної світової філософії знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об'єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми тощо. Тому ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ- вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль та ін.) в усьому їх різнобарв'я та суперечливій взаємодії різних пластів.

Сучасність у філософії має свій внутрішній масштаб. За звичкою, початком сучасного етапу вважають кінець XIX ст., коли з'явилися «НЕКЛАСИЧНІ» ФОРМИ ФІЛОСОФУВАННЯ, що стали в Європі домінуючими на початку XX ст.

Класична філософія, чи «метафізика», як її іноді називають в сучасній літературі, з часів Античності до Гегеля - була «розумовою», спиралась на силу мислення та логіки і мала аналізувати визначене коло необхідного мінімуму традиційної для всієї філософії проблематики: онтологічні, гносеологічні, методологічні проблеми (аксіологічні також розглядались). Часом залучались логіка, етика й естетика. І все це - в контексті раціонального аналізу. Таким чином, характерною ознакою класичної філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ.

Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає філософією людини і філософією мови Класичні метафізичні схеми все частіше не задовольняли багатьох філософі, XIX ст. саме тим, що, на їх погляд, в такій філософії була втрачена людина

Основні опозиційні напрямки XIX століття:

1. Ірраціоналістичний" напрям: «філософія життя», християнське екзистенціалізм. ІРРАЦІОНАЛІЗМ - вчення, згідно з яким основою світу є досі нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання - інтуїція, почуття.

2. Раціоналістичний напрям: позитивізм (перша та друга хвилі розвитку) РАЦІОНАЛІЗМ (лат. розумний) - філософський напрям, який визнана центральну роль в аналізі розуму, мислення.

Філософія марксизму. Карл Маркс (1818-1883) - німецький філософ видатний економіст, радикальний громадсько-політичний діяч. Він створи філософську систему, побудовану на матеріалістичних засадах.

Марксизм - ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політику, економію і «теорію» революційного перетворення буржуазної! суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Марксистська філософія продовжує традиції філософської класики, вов спирається на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явищ, обґрунтування закономірносте! соціального прогресу. Водночас вона виходить за межі класичної традиції Це виявляється передусім у принципово новому баченні взаємовідносин ми людиною і світом. Класична новочасна філософія бачила в людині природи істоту, завдяки розуму здатну раціонально пізнавати зовнішній світ. Для марксистів людина у першу чергу - суспільна, практично діюча істота, яка« пасивно споглядає зовнішнє середовище, навпаки, освоює і перетворює всі реалізуючи і розвиваючи при цьому своє власне єство.

Учення про людину. Основним для К. Маркса є ТВЕРДЖЕННЯ ПРО СОЦІАЛЬЇ СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ, яке виявлялося відвертим протиставленням поширеним ві часів Просвітництва уявленням про людину як «природний автомат».

Погляди К. Маркса на людину можуть бути зведені до чотирьох основні положень: 1. ПРИРОДА - НЕОРГАНІЧНЕ ТІЛО ЛЮДИНИ. Хоч людина й народжується природі, живе у ній, використовує її, біологічне існування не вичерпано людських прагнень.

2. ПРЕДМЕТНО-ПРАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ Є СПРАВЖНЬОЮ СУТНІСТЮ ЛЮДИНИ. Тварина щось робить (мураха будує мурашник), аби задовольнити свої природні потреби, без усякої вищої мети. Людина здатна працювати просто так, для самозадоволення, або орієнтуючись на певні цілі, які не мають наочної господарської мети.

3. САМЕ ПРАЦЯ ЗРОБИЛА З МАВПИ ЛЮДИНУ. Спершу випадково, потім дедалі більш усвідомлено на певному етапі еволюції мавпа працювала, розвинула таким чином мовлення, прямоходіння, абстрактне мислення - зробилася людиною у справжньому розумінні слова. Тепер людина, знову ж таки за допомогою праці, може виходити за межі власної природи, створювати «другу природу» - культуру. К. Маркс пропонує таке співвідношення: ПРАКТИКА - ТЕОРІЯ - ПРАКТИКА.

4. У капіталістичному суспільстві вповні реалізувати себе у праці людині заважає ФЕНОМЕН ВІДЧУЖЕННЯ. Що означає відчуження працівника від результатів його праці? Вироблений продукт не є власністю найманого робітника - він мусить віддати його роботодавцеві в обмін на платню, тобто на можливість вижити. Отже, коли людина працює не задля втіхи, а щоб заробити собі на хліб, вона не може реалізувати своєї істинної сутності.

Учення про суспільство. Маркс досліджував історичний розвиток суспільства, прагнучи відкрити основні закони, які цим розвитком керують. Знаючи ці закони, вважав учений, можна правильно обрати стратегію перетворення капіталістичного суспільства, утвердити такий суспільний лад, в якому людина вже не буде відчужена від свого єства.

На думку К. Маркса, суспільство складається з базису та надбудови. НАДБУДОВА - політичний лад і соціальний устрій суспільства, а також сукупність усіх форм його культурного життя. Базис - економічна основа суспільства. Базис, за Марксом, - це спосіб виробництва матеріальних благ, що панує у певний історичний період. У БАЗИСІ К. Маркс виділяв ВИРОБНИЧІ СИЛИ (власне людей, що працюють) та ВИРОБНИЧІ ВІДНОСИНИ, які склалися при розподілі виробленого продукту.

Згідно з Марксом, БАЗИС ВИЗНАЧАЄ НАДБУДОВУ, А СУСПІЛЬНЕ БУТТЯ - СУСПІЛЬНУ СВІДОМІСТЬ. Отже, матеріальні чинники, згідно з Марксом, є первинними, а духовні - вторинними, похідними.

К. Маркс стверджував, що суспільство розвивається завдяки СОЦІАЛЬНИМ РЕВОЛЮЦІЯМ. Відносно до прогресу техніки зростає продуктивність праці та рівень кваліфікації тих, хто працює (виробничих сил). Виробничі сили (точніше, самі робітники) починають вимагати від. власників засобів виробництва дедалі більшої частки від заробленого. Зрештою це призводить до соціальної революції, передусім в економічних відносинах. Оскільки базис визначає надбудову, така економічна революція призводить до змін у суспільному ладі.

Маркс є автором ТЕОРІЇ ФОРМАЦІЙ, згідно з якою він виділяв три основні історичні типи суспільства: 1) докласове (архаїчне); 2) класове; 3) комуністичне.

Теорія формацій стала загальноприйнятою в радянській філософії і набула такого вигляду: а) первісне суспільство; б) рабовласницьке суспільство; в феодальне суспільство; г) капіталістичне суспільство; д) комуністи^ суспільство та соціалізм як його перший етап. Під комунізмом фундатор, марксистської філософії розуміли такий суспільний устрій, за якої наявність надлишку матеріальних благ дасть людині змогу працювати лише щоб реалізувати свою внутрішню творчу сутність.

Найбільшою мірою зацікавлення філософією К. Маркса відобразилося НЕОМАРКСИЗМ!. У цій течії йшлося не про нові дослідження праць К. Маркса не про оригінальне їх тлумачення. Радше її слід розглядати як теоретичну спробу знайти за допомогою К. Маркса відповіді на деякі пекучі питання сучасності, зокрема, проблему знецінення капіталістичною цивілізаціє), людської духовності. Найбільшого розмаху неомарксистські студії досягли 1950-1960 pp. в діяльності так званої ФРАНКФУРТСЬКОЇ ШКОЛИ (Г. Маркуз, Т. Хоркхаймер, Т. Адорно).

Філософія життя - філософська течія, представники якої проголосил життя (в біологічній чи психологічній формах) основним предмета філософії.

Ця течія склалась у 60 - 70-х роках XIX ст. головним чином у Німеччині! Франції як опозиція класичному раціоналізму. Вона звертається до життя» первинної реальності, яка не є досяжною ані чуттєвому пізнанню, раціоналістичному, але осягається інтуїтивно, в наслідок безпосередні переживань.

Ідейним джерелом цієї філософії постає ірраціоналістичне, а водночас волюнтаристське вчення німецького філософа АРТУРА ШОПЕНГАУЕРА (178! 1860). Його головна праця «Світ як воля і уявлення».

Філософ услід за Кантом розглядає світ як суму людських уявлені апріорно упорядкованих простором, часом і причинністю. Але всі явища є и суті об'єктивізацією ЄДИНОЇ ВОЛІ, трактованої як ірраціональний і сліпий натиск. Воля безпосередньо об'єктивується не в самих речах, а в їх моделі (ідеях) (спостерігаємо тут вплив Платона). Споглядання ідей є специфічної функцією мистецтва.

У відповідності до давньоіндійських уявлень, Шопенгауер вважав, шо оскільки воля ніколи до кінця не може бути реалізована, усяке життя; стражданням. Одним із засобів його подолання є заперечення та погашення волі до життя (це ПЕСИМІЗМ).

Таким чином, Шопенгауера вважають засновником ВОЛЮНТАРИЗМУ філософської течії, яка проголошує основою світу волю, протиствляючи1 розуму.

Волюнтаризм та ірраціоналізм Шопенгауера були сприйняття представниками «філософії життя» Фрідріхом Ніцше в Німеччині та АНІ Бергсоном у Франції.

До ПЕРШОГО ПЕРІОДУ (1870-1876) відносяться роботи по грецькій культур «Народження трагедії із духа музики», «Філософія в трагічну епоху Греції1

«Несвоєчасні роздуми». Ніцше возвеличує трагедійне начало в історії культури і критикує у цьому зв'язку грецьку раціоналістичну філософію (головним чино, Сократа). В цей період у пошуках ідеалу Ніцше звертається до міфології Давньої Греції. Він вводить поняття двох протилежних начал буття та культури: ДІОНІСІЙСЬКОГО - темного, хаотичного, ірраціоналістичного та АПОЛЛОНІВСЬКОГО - просвітленого, раціонального, гармонічного. Звеличує діонісівське начало в історії культури, як домінуюче.

В працях ДРУГОГО ПЕРІОДУ (1876-1882) - «Людське, занадто людське», «Ранкова зоря», «Весела наука» - Ніцше виступає як філософ-скептик, критик європейської культури, мистецтва, релігії.

Ніцше стверджував, що сучасна йому європейська цивілізація перебуває у ситуації «СМЕРТІ БОГА». Люди дедалі менше орієнтуються на цінності, проголошені християнською релігією, більше не вірять у те, що світом правлять істина, добро й краса. «Убивцею Бога» стала сама людина, яка прилюдно демонструє прихильність до релігії, відвідує церкву й не забуває принагідно молитися, а в житті майже завжди поводиться аморально. Ф. Ніцше бачив завдання європейської культури якраз у тому, щоби покласти край такому лицемірству. Для цього потрібна ПЕРЕОЦІНКА ЦІННОСТЕЙ. Дороговказом на цьому шляху мала стати ГЕНЕАЛОГІЯ МОРАЛІ - дослідження витоків європейських моральних критеріїв.

В ТРЕТІЙ ПЕРІОД - з 1883 р. до кінця 1889 р. були написані основні філософські твори «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Генеалогія моралі», а також ряд творів, виданих після смерті, серед них «Воля до влади».

Генеалогія моралі, розроблена Ніцше, привела його самого до вражаючих висновків. Виявляється, у дохристиянські часи найвищою цінністю вважалися сила, воля, мужність, притаманні тодішній аристократії як військово-політичній еліті. Усталена формула, згідно з якою «блаженними» проголошуються ниці та вбогі духом, народжується разом із християнством, яке таким чином здійснило «РЕВОЛЮЦІЮ РАБІВ У МОРАЛІ». Ф. Ніцше позиціонував свою переоцінку цінностей як повернення до ієрархії справжніх, природних цінностей, колись спотвореної християнством.

Природно, що носії цінностей життя мають запанувати у суспільстві, підкоривши собі простих людей зі слабким духом. Ці володарі уособлюватимуть новий тип людини - НАДЛЮДИНУ. Це образ канатохідця: для глядачів він - усього-на-всього блазень, створений, щоб їх розважати; але насправді саме він більше за них усіх знає про життя і його цінність, оскільки щодня ним ризикує.

Яскравим представником «філософії життя», родоначальником інтуїтивізму (філософська течія, яка абсолютизує роль інтуїції у пізнанні) у Франції був АНРІ БЕРГСОН (1859-1941).

У своєму головному творі «Творча еволюція» Бергсон критикує теорію еволюції та викладає розгорнуту філософію життя. ЖИТТЯ визначається Бергсоном як творчий процес, що триває у часі, ініціюється ЖИТТЄВИМ ПОРИВОМ і розгортається у все нових формах. Абстрагуючий, статичний розум не здатний осягнути динамізм, унікальність тривання потоку життя причетність до творчого життєвого пориву можлива тільки завдяки інтуїтивному самозаглибленню свідомості.

Християнський екзистенціалізм С. К'єркегора. Данський філософ С'єрен К'єркегор (1813-1855) дав оригінальний, релігійно забарвленні аналіз людського існування і спричинив розвиток філософії екзистенціалізмі XX ст.

К'єркегор відкидає гегелівське поняття абстрактного мисленні (Абсолютного духу) і наполягає на врахуванні конкретного, часового суб'єктивного існування, т.зв. ЕКЗИСТЕНЦІЇ, що складає основу особи людини.

Отже, екзистенція - це спосіб буття людської особистості. Розглядаючи людину як «екзистенцію», К'єркегор аналізує її «буттєву, онтологічні структуру» через поняття страху, відчаю, відчайдушності тощо. При цьом К'єркегор встановлює три способи існування особистості, або 3 типі екзистенції: 1) ЕСТЕТИЧНИЙ (тобто чуттєвий), коли індивід перебуває в стан постійного жадання чуттєвих насолод, що заводить у глухий кут або д вибору іншої альтернативи, 2) ЕТИЧНИЙ (заснований на розумі) - людина дії згідно з усвідомленою повинністю, прийнятими людськими моральним нормами (не вбий, не вкради тощо). На цьому рівні, на думку К'єркегор) людська індивідуальність повністю залежить від всезагального, а конкретна індивідуальність не береться до уваги. І лише 3) РЕЛІГІЙНИЙ є виходом за меж етичного (і отже, розуму), є проривом до найвищого джерела моральності Бога, а також типу існування.

Філософські ідеї К'єркегора були передчасним прозрінням, виявило неспівзвучними духовній атмосфері Європи XIX ст. Тому їх не зрозуміли і невдовзі забули. Екзистенціалізм, який виник у міжвоєнний час, є прямим спадкоємцем філософії К'єркегора.

Позитивізм - це філософська течія, головним предметом якої стало наукове знання, яке називається «позитивним». У своєму історичної* розвитку пройшов 4 етапи.

Термін «позитивізм» походить від «позитивного» (тобто фактичної побудованого на досвіді) знання. Позитивізм - філософський напрям, як єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід заперечуючи пізнавальні цінність філософських знань, теоретичної1 мислення. Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному» або спекулятивному, яке виходить за рамки фактів.

Перший позитивізм виник у ЗО - 40-х роках XIX ст. Його засновник був ОГЮСТ КОНТ (1798-1857). У своїй праці «Курс позитивної філософі" Тут він формулює т.зв. ЗАКОН ТРЬОХ СТАДІЙ духовного розвитку людства.

1) ТЕОЛОГІЧНУ, коли людство воліло знаходити надприродні пояснені1 природних явищ.

2) МЕТАФІЗИЧНУ, коли панує філософія і оперує абстрактними поняттями та сутностями, так само далекими від реального стану справ, як і релігійні пояснення.

3) НАУКОВУ АБО ПОЗИТИВНУ, коли пізнавальний інтерес звертається до реальних фактів, спостережень, виходячи з яких можна пізнати загальні закономірності. «Позитивне знання» у Конта має смисл: фактичного, корисного, вірогідного, точного, конструктивного, відносного.

Представниками були ДЖОН СТЮАРТ МІЛЬ (1806-1876) закладає основи єдиної методології для всіх наук - ІНДУКТИВНОЇ ЛОГІКИ. Відома праця «Система логіки». ГЕРБЕРТ СПЕНСЕР (1820-1903) створив концепцію еволюції. «Синтетична філософія».

Другий позитивізм (емпіріокритицизм) виникає на межі XIX - XX ст. Його засновниками були австрійський фізик ЕРНСТ МАХ (1838-1916) і швейцарський філософ РІХАРД АВЕНАРІУС (1843-1896).

На першій план було висунуто проблеми теорії пізнання. Розв'язати ці проблеми можливо на підставі ЗАКОНУ ЗАЙВОЇ ВИТРАТИ ПІЗНАВАЛЬНИХ ЗУСИЛЬ та «КРИТИКИ ЧИСТОГО». Замість того, щоб вигадувати якісь абстрактні сутності, справжнє пізнання має використовувати тільки ті поняття, що вкорінені в досвіді, мають матеріальний еквівалент. Наприклад, можна міркувати над рухом атомів, над взаємодією між ними, але не треба говорити про «матерію як об'єктивну реальність».

світогляд філософія матеріалізм діалектика

7.3 Філософія XX століття

Філософія у XX ст. зазнала вирішального впливу бурхливого зростання знань в сфері техніки і природознавства, особливо у фізиці, біології та психології. Це позначилося на логічних та мовознавчих дослідженнях, виникненні неопозитивізму та постпозитивізму, структуралізму (їх слід відносити до раціоналістичних напрямків) - але водночас на протидійній реакції екзистенціалізму, феноменології, герменевтики (це ірраціоналістичні напрямки).

Однією з провідних течій сучасної світової філософії є ПОЗИТИВНА ФІЛОСОФІЯ, яка своїм джерелом має КЛАСИЧНИЙ ПОЗИТИВІЗМ XIX СТ., і в наш час представлена НЕОПОЗИТИВІЗМОМ І ПОСТПОЗИТИВІЗМОМ.

Третя хвиля позитивізму або НЕОПОЗИТИВІЗМ, АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ виникли у 20-40-х pp. XX ст. і розвивався як течії, що претендували на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. ГОЛОВНИМ ПРЕДМЕТОМ ЇХ ДОСЛІДЖЕННЯ СТАЄ МОВА - НАУКОВА І ПОБУТОВА. Обидві течії тісно взаємопов'язані, ЇХ СПОРІДНЮЄ ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ - мова і прагнення вилучити філософію з наукового знання.

Неопозитивізм (грец. neos - новий і лат. positivus - умовний, позитивний) - один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не ґрунтуються на фактах. Відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа МОРИЦЯ ШЛІКА (1882-1936 pp.), німецько-американського філософа РУДОЛЬФА КАРНАПА (1891-1970 pp.), австро-американського філософа ФІЛІПА ФРАНКА (1884-1966 pp.) та інших. Центральною для неопозитивізму є проблема значення наукових вислов' Представники неопозитивізму зосередили зусилля на визнач загальновизнаного критерію науковості. Такий критерій вони вбачад процедурі верифікації, тобто перевірки наукових постулатів (висловлюв шляхом їх зіставлення з фактами, що піддаються спостереженню.

Аналітична філософія або лінгвістичний аналіз, набувши особл поширення у 40-ві роки XX ст. в англомовних країнах, стає однією найвпливовіших течій, що досліджує побутову мову, визнає осмислені філософських тверджень. Передумови її були закладені Бертраном Рассел (1872-1970 pp.) і Джорджем Муром (1873-1958 pp.), а наймогутніщ поштовх був наданий Людвігом Вітгенштейном (1889-1951 pp.). До цієї те також належать їх послідовники Гілберт Райл (1907-1976 pp.), Джон Осщ (1911-1960 pp.) - представники так званої кембриджсько-оксфордські школи.

У 1960-1970 pp. під впливом ідей Карла Поппера склалася четверта течі позитивізму або постпозитивізм. Постпозитивізм - це множщ методологічних концепцій, що прийшли на зміну неопозитивізму; є етапом1 розвитку філософії науки, який зосереджує увагу на проблемах ефективносі наукового знання, механізмі його розвитку, сутності наукових революції, н зв'язках наукового знання з соціально-культурним середовищем людині Основні його представники: Томас Кун, Імре Лакатос, Стівен Тулмін, Пауі Фейєрабендт.

Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм К.Поппер - концепція, згідно з якою, наука розвивається тільки як процес здогадів припущень, в яких міститься можливість їх спростування.

Замість процедури верифікації Поппер запропонував принце фальсифікаціонізму. Згідно з останнім для розвитку теорії треба намагатио її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати.

У 60-ті роки XX ст. у США на фунті традиційної позитивістсько проблематики - методології науки - сформувалась так звана історична школа філософії науки, представники якої - Томас Кун (1922-1996 pp.), Щ Лакатос (1922-1974 pp.), Пауль Фейєрабенд (1924-1996 pp.), Стівен Тулмії (1922-1997 pp.) - досліджували історію науки.

Вони звернули увагу на дослідження ролі соціальних факторів у розвити! науки. Йдеться, зокрема, про вплив соціальних відносин (демократії 11 тоталітаризму), наукової спільноти, прийнятих вченими критеріїв і оцінці науковості на розвиток наукового знання.

Ці дослідження започаткувала праця Т. Куна «Структура наукові* революцій» (1963). Для характеристики історичного розвитку науки ВИ запроваджує поняття «нормальна наука», «парадигма», «науко® революція», «наукова спільнота» тощо.

Інший представник історичної школи І. Лакатос запропонував модель розвитку науки, яка ґрунтується на змаганні «дослідницьких програм».

Серед інших концепцій осмислення історичного розвитку науки, мож"1 виділити «анархічну епістемологію» П. Фейєрабенда, яка виступає про1' універсальних методологічних принципів, норм. Загалом постпозитивізм відіграв значну роль у розвитку філософії науки XX ст.

Прагматизм. Близькими до позитивістської традиції є вчення прагматизму. Його засновниками були американські мислителі кінця XIX - початку XX ст. - Чарльз Пірс (1839-1914), Вільям Джеме (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952), Дж. Г. Mid.

Прагматизм доцільно розглядати як концептуальне (понятійно-теоретичне) оформлення такої риси американського менталітету, як практицизм, діловитість, прагнення до життєвого успіху, корисного ефекту від будь-якої діяльності. «Істинними» є ті поняття і теорії, які дають найбільший ефект, «працюють», приносячи користь. Таким чином, прагматизм ставить знак рівності між істинністю та практичною користю: наприклад, релігія - істина, бо вона виконує корисну, потрібну людині «психотерапевтичну» функцію.

Структуралізм. У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: Клод Леві-Стросс, Жак Лакан, Мишель Фуко, Роберт Барт.

Це. загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.

Об'єктом дослідження є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо покоряється людина. Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів.

1) Характеризується становленням методу дослідження - т.зв. лінгвістичний структуралізм або структурна лінгвістика. Засновник Фердинанд де Соссюр. Він мову розуміє як самостійну систему взаємовідношень знаків, що задає значення окремих знаків і фактичне мовлення індивідів. Як упорядковані (автономні) знакові системи можна розглядати не лише мову, а й мистецтво, ритуали, форми співжиття.

2) Пов'язаний з поширенням методів структурної лінгвістики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяльност

Клода Леві-Сторсса. Він застосовував структурний метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, магія, міфи є своєрідною мовою. Він формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втраченою сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. Це школа етнологічного структуралізму або етнологія.

3) Постструктуралізм, який не утворює організаційної єдності і не має спільної програми. Представлений концепціями Жака Дерріди (вченням про деконструктивізм, Жана Бодріяра (теорією історичного розвитку способу позначення), Жиля Дельоза («філософія становлення»), X. Блума («теоріяпоезії»).

Герменевтика. В нашому дослідженні герменевтика (від грец. Пояснюютлумачу) розглядається як течія сучасної філософії, основний представниками якої є Ганс Георг Ґадамер, Поль Рікер. Основне питанням філософської герменевтики стає питання про те, як влаштовац, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумінні.

Для Ґадамера розуміння не тільки науковий метод, а й спосіб буття самої людини, що відкриває їй світ. Процес розуміння йде по герменевтичному колу, в якому часткове пояснюється із цілого, а ціле - з частково^ Предметом розуміння, на думку Ґадамера, є не смисл, вкладений в TEJ автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний данУ текст. За Ґадамером, герменевтика є філософією «тлумачення»: вії тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття ньому.

Якщо Ґадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то Поль Рікер. гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку. Під символом Рікер розуміє будь-яку структуру значень, д один смисл є прямим, первинним, а інший - непрямим, побічним вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинній смисл. Він трактує герменевтику як інтерпретацію вузьких, обмеженні символів і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкт інтерпретації.

Отже, герменевтика як філософська концепція відтворила ідею цілісною: культури, філософії, суспільства, надала метод аналізу культурних явищ визначила поворот до загальнолюдських цінностей.

Феноменологія. Розвиваючи суб'єктивістські традиції в нових історичні умовах, феноменологія заявила про себе однією з унікальніших течій філософії XX ст., яка на основі виробленого нею оригінального метол аналізу свідомості намагалась розв'язати основні філософські проблем буття і пізнання. Феноменологія (грец. phainomenon - той, що з'явився; logtf - вчення) - суб'єктивно-ідеалістична течія філософії XX ст., яка зводить вС суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх зі допомогою інтуїції. Творцем і відомим представником феноменології б) німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859-1938 pp.). Основні прав «Логічні дослідження», «Криза європейських наук і трансцендентальі філософія», «Перша філософія».

Гуссерль висунув ідею розбудови філософії як «строгої науки», тобі такої, що виходить з аналізу феноменів. Ними, на думку Гуссерля, є аШ свідомості (саме сприймання), що дається людині з очевидністю, не підлягає сумніву. У буденному житті і науковому пізнанні людина приймає існував світу як щось само собою зрозуміле. Таке прийняття світу Гуссерль називі природною настановою.

Аналіз актів свідомості свідчить, що їм, на думку Гуссерля, властива інтенціональність - властивість бути спрямованими на щось, завжди бути свідомістю чогось. На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної свідомості (свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості).

Вивчення трансцендентальної свідомості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології, а методом вивчення свідомості є інтуїція. В сприйманні даються факти, в інтуїції - сутності, тобто не одиничне, а загальне.

Фрейдизм та неофрейдизм. Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. постало вчення Фрейда т.зв. фрейдизм (назва теорії та методу психоаналізу). Психоаналіз - один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейр (1856-1939). Як лікар-психіатр Фрейд досліджував причини і методи лікування неврозів, психічних розладів, для чого й розробив метод психоаналізу. Однак зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень.

Фрейд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська свідомість, яка досі вважалася цілісною єдністю, насправді є складним, багаторівневим явищем. У структурі свідомості особистості Фрейд виділяв 3 елементи:

* Воно - неусвідомлена («передсвідома») сфера психіки;

* Я- її свідомий рівень;

* над-Я - внутрішній «цензор», який формується під впливом вимог суспільства до людини (ці вимоги обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання).

...