Філософія, її призначення, зміст та функції в суспільстві

МИСЛИТЕЛІ ВІДРОДЖЕННЯ ПІДДАЮТЬ ПЕРЕГЛЯДУ ТАКОЖ СЕРЕДНЬОВІЧНІ ПОГЛЯО НА СУСПІЛЬСТВО, ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. Розвиток нових виробничих відносні поява нового класу - буржуазії вимагали створення сильної єди» національної держави. Розробляються перші спроби теоретичної обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов, природного права (Гуго Гроцш).

У поглядах на державотворення виділяються дві протилежні концепції: 1) наділення вищим суверенітетом і розпорядчою владою абсолютного монарха; обґрунтованість необхідності сильної монархічної влади, абсолютизму (ЖАН БОДЕН, НІККОЛО МАКІАВЕЛЛІ); 2) наділення таким суверенітетом народу (ЛА БОЕСІ, ЙОГАН АЛЬТУЗІІЇ).

В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ З'ЯВЛЯЮТЬСЯ ПЕРШІ ІДЕЇ УТОПІЧНОГО СОЦІАЛІЗМУ. Найяскравіше вони висвітлені у творах ТОМАСА МОРА «УТОПІЯ» та ТОМАЗО КАМПАНЕЛЛИ «МІСТО СОНЦЯ». їм властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних «природних» засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні тощо.

Таким чином, перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити суперечливий, неоднозначний характер епохи. Характерними рисами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, гуманізм. Загалом ' філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму до натурфілософії. Філософія, природознавчі досягнення епохи Відродження відкривали шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.

Питання для самоконтролю

1. Положення Середньовічної філософії, представники якої вважали, що Бог створив світ з нічого - це:

2. Принцип середньовічної філософії, згідно з яким Бог є центр універсуму -це ...

3. Напрямок Середньовічної філософії, представники якої вважали, що універсали є іменами речей - це...

4. Хто з середньовічних мислителів висловився «Вірую, бо абсурдно»?

5. Як називається епоха, що охоплює період XV-XVI століття?

6. Теоцентризм був замінений на антропоцентризм в епоху ...

7. Творцем геліоцентричної картини світу є

8. Філософське вчення, яке ототожнює Бога із світом - це...

9. Хто є автором твору «Утопія»?

10. Кого вважають теоретиком політичного аморалізму?

Тестові завдання до теми

Які основні риси філософії Середньовіччя?

1. Космоцентризм

2. Механістичне розуміння світу

3. Креаціонізм

4. Ототожнення справедливості із знанням

5.Теоцентризм

Особливістю патристики є те, що вона:

1. вперше обґрунтовує пізнавальну активність суб'єкту

2. будує універсальні системи християнської теології

3. усвідомлює і змальовує людину такою, якою вона є насправді

4. формує філософську антропологію

5. намагається осягнути Бога засобами розуму

Аврелій Августин поділяв Всесвіт на:

1.суб'єкт і об'єкт

2.град земний і град божий

3. .душу і тіло

4.природу і суспільство

Схоластика - це:

1. остання доба Середньовічної філософії;

2. перша доба Середньовічної філософії;

3.напрямок сучасної філософії

4.перший період розвитку античної філософії

5.останній період розвитку античної філософії

Який з мислителів представляє період схоластики епохи Середньовіччя?

1. Оріген

2.Климент Олександрійський

З.Тома Аквінський

4.Августин Аврелій

5.Тертулліан

До представників реалізму належать:

1 .Ансельм Кентерберійський

2.П.Абеляр

З.Ф.Аквінський

4.Росцелін

5.У.Оккам

Які риси характеризують період Відродження?

1 .антропоцентризм

2.трактування природи пантеїстично

3. формування демократичних держав

4.гуманізм

5.переважання у культурі церковних елементів над світськими

Думка про те, що природа і є Бог в речах свідчить про те, що Д. Бруно стояв на позиціях:

1 .матеріалізму

2. ідеалізму

3.натуралізму

4.дуалізму

5. пантеїзму



Тема 4. Філософія Нового Часу та доби Просвітництва

4.1 Емпіричний напряму філософії Нового часу

Новий час розпочався від XVI ст., став часу епохою революційних перетворень у всіх сферах громадського життя, які спричинили також і зміни у світоглядних настановах людини.

У Новий час відбувається ПРОФЕСІОНАЛІЗАЦІЯ ФІЛОСОФІЇ, перетворення її у виокремлену сферу інтелектуальної діяльності - з особливою термінологічною мовою, окремою групою фахівців, об'єднаних у професійне співтовариство зі своїми періодичними виданнями, вона стає обов'язковим предметом викладання й напрямом досліджень у рамках університетів.

Зростання технічних і наукових можливостей людини позначилося на докорінній зміні світоглядних орієнтирів. Людина не просто перестала бути пасивною часткою світу. Навпаки, в основі новочасного погляду на людину лежав поділ всієї дійсності на суб'єкт і об'єкт. СУБ'ЄКТ - носій пізнавальної діяльності, той, хто пізнає; ОБ 'ЄКТ - те, на що спрямовані пізнавальні зусилля суб'єкта. Новий спосіб філософування припускав, що людина (як одиничний представник людського роду) має розум і, усвідомлюючи своє «Я», здатна пізнавати закони й закономірності правильно упорядкованого зовнішнього об'єктивного світу, аби в остаточному підсумку перетворювати його відповідно до власних запитів і потреб. У новій картині світу для Бога вже не знаходилося чільного місця. Філософія Нового часу не тільки"продовжила лінію ренесансного мислення на пантеїзм, ототожнення Бога і світу, але й поглибила її. Була також запропонована концепція ДЕЇЗМУ - вчення про те, що Бог створив світ, дав йому закони й привів до руху, але більше в справи свого творіння не втручається. Таким чином, у філософії відбилася загальнокультурна тенденція до секуляризації, виштовхування релігії на манівці суспільного життя.

Отже, пошук оптимальних методів пізнання є головною проблемою філософії Нового часу. Учені прагнули до такого знання, яке б дозволило побудувати цілісну картину світу, щоб надалі мати змогу перетворювати цей світ, ставити його на службу людині.

Чи може існувати таке знання, що завжди, всюди і для всіх було б однаково достовірним? У розв'язанні цього завдання мислителі Нового часу поділилися на ЕМПІРИКІВ І РАЦІОНАЛІСТІВ.

Представники емпіричного напряму (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм) стверджували, що в основі людського пізнання лежить людський досвід, який ґрунтується на даних органів чуття.

Принципи емпіризму започаткував англійський філософ і державний діяч ФРЕНСІС БЕКОН (1561-1626), автор трактату «Новий Органон». Саме Беконої належить вислів «ЗНАННЯ - СТА», який згодом став девізом надмірної звеличення науки в останні два століття європейської історії. Беко розмірковував про «ВЕЛИКЕ ВІДРОДЖЕННЯ НАУК»; для досягнення цієї мети елі було пройти два етапи: КРИТИЧНИЙ і ПОЗИТИВНИЙ.

Спершу, на думку філософа, треба усунути перешкоди на шляху до істині Бекон називає їх ІДОЛАМИ, або ПРИМАРАМИ, маючи на увазі наші хибі уявлення і той спотворений образ світу, який з їх вини виникає в наші свідомості. Учений розрізняє 4 типи подібних ідолів:

* ІДОЛИ РОДУ - хибні уявлення про світ, властиві всьому родові людському пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуттів, тобто фізіологією людини як біологічної істоти;

* ІДОЛИ ПЕЧЕРИ - хибні уявлення, пов'язані із суб'єктивністю сприйняті світу (суб'єктивність властива кожній людині. І це накладає відбиток на всі1 судження);

* ІДОЛИ РИНКУ (або ПЛОЩІ), які породжуються спілкування людей, унаслідо чого відбувається перекручення інформації, неправильного вживання слові одні люди накидають свої помилкові уявлення іншим;

* ІДОЛИ ТЕАТРУ, про яких можна сказати, що вони виникають помилкових теорій і філософських вчень. Бекон вбачає у багатьо філософських системах минулого нібито театральні комедії про вигадаї світи, що не відповідають істинному стану справ, і своє завдання вбачає зриванні театральних масок.

Ідоли роду і печери належать до природних властивостей індивіда, і викорінення можливе на шляху самовиховання і самоосвіти. Боротьба ідолами ринку і театру мусить здійснюватися через перетворення свідомос всіх людей, суспільства в цілому.

Якщо критичний етап оновлення науки полягав для Бекона в очищені розуму від ідолів, то позитивний - у пошукові відповідного методу пізнанні Досліджуючи попередній досвід філософ доходить висновку, що існуюі З можливі шляхи пізнання, які уподібнені до:

* «ШЛЯХ ПАВУКА» - це спроба вивести всі істини із теоретичної, умоглядні сфери свідомості. Науковець подібно павуку вимотує із себе павутиння наукове знання;

* «ШЛЯХ МУРАШКИ» - це шлях, яким рухалися прибічники накопиченнь виключно відчуттєво-досвідного матеріалу. Такий науковець подібно мурах безладно тягне (в мурашник) усі факти, що трапляються на його шляху, ал не здатний ні на які узагальнення;

* «ШЛЯХ БДЖОЛИ» - полягає в розумовій переробці матеріалів, яі нагромаджуються з досвідом, подібно до бджоли, що збирає з квітів солоді соки і переробляє їх на мед. Він є дійсно науковим.

Отже, Ф.Бекон обстоював експериментально-дослідний шлях пізнання науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він розробив мето наукової індукції. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереженН одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей законів, від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них, від одиничного до загального.

Інший англійський філософ-емпірик і громадський діяч ДЖОН ЛОКК (1632-1704) мав на меті всебічно обґрунтувати постулат про те, що джерелом усього людського знання є досвід. Він УСЛАВИВСЯ своєю ТЕОРІЄЮ ПЕРВИННИХ І ВТОРИННИХ ЯКОСТЕЙ РЕЧЕЙ. Локк категорично заперечував твердження про «вроджені ідеї», відомі з часів Платона і наразі популярні серед філософів-раціоналістів. На його думку, розум - це чиста дошка (TABULA RASA), на якій пише досвід. Ніяких вроджених ідей у людському розумі, стверджував Локк, не існує: приміром, «найпоширеніша ідея Бога не відома ані дітям, ані дурням, ані дикунам», такий приклад наводив Локк у своїй основній праці «Дослідження людського розуміння».

Усі ідеї (знання) приходять до мозку від органів чуття (така позиція дістала назву сенсуаламу, від лат. sensus - відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття). Органи чуття відбивають ознаки предметів. Частину цих ознак Локк називає ПЕРВИННИМИ (вони об'єктивні: йдеться про форму, об'єм тощо), інші - вторинними (наприклад, колір, звук, смак). В цілому філософію Локка відносять до емпіризму, проте його знаменита ТЕЗА «В ЗНАННЯХ НЕМАЄ НІЧОГО, ЧОГО Б РАНІШЕ НЕ БУЛО В ЧУТТЄВОМУ ДОСВІДІ СУБ'ЄКТА» дає підстави вважати, що це ЕМПІРИЗМ СЕНСУАЛІСТСЬКОГО ПЛАНУ, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.

Англійський філософ ДЖОРДЖ БЕРКЛІ (1685-1753) критикуючи філософську позицію Локка, стверджує, що не лише вторинні, а й первинні якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей вторинні тому, що їх сприймає людина. Він стверджував також, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його ТЕЗА «БУТИ - ЗНАЧИТЬ БУТИ СПРИЙНЯТИМ». Берклі визнавав існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає «я»; коли його сприймає «хтось»; коли він існує у розумі Бога як сукупність «ідей», що становлять єдино можливу основу людських відчуттів. Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття. Це є ПОЗИЦІЯ РАДИКАЛЬНОГО СЕНСУАЛІЗМУ.

Шотландський філософ, історик, економіст ДЕВІД ЮМ (1711-1776) розробив ТЕОРІЮ АСОЦІАЦІЇ ІДЕЙ. Його головний твір - «Трактат про людську природу».

Учений уважав, що ідеї утворюються в розумі шляхом асоціації наявного явища з минулим досвідом. Якби не було досвіду, не могло би бути й асоціацій, отже, нічого вродженого у людській свідомості тут немає. Одним з типів асоціацій Юм проголошує асоціації за причиновістю, і це вчення стало найбільшим досягненням філософа. Отже, ідею причини та дії Юм вважає лише стійкою звичкою нашої свідомості, яка виробилася внаслідок того, що за явищем А зазвичай іде явище В. Унаслідок такого стійкого сполучення двох явищ у часі в людей виникає сподівання, що так завжди буде і в майбутньому. Тим самим люди припускаються логічної помилки: адже «щось сталося ПІСЛЯ чогось» іще не означає «щось сталося ВНАСЛІДОК чогось». Правдиві, об'єктивні причини всіх процесів природи залишаються для людей непізнавані. Таке суперечливе ставлення до можливостей об'єктивного наукового пізнання відоме в історії філософії під назвою СКЕПТИЦИЗМУ

Позицію ще одного англійського філософа Томаса Гоббса (1588-167( часто відносять до емпіризму, проте його теорія пізнання постає синтеза раціоналізму й емпіризму. Ніхто окрім нього не зміг у XVII ст. так глибо* поставити проблему єдності цих двох методів. Головні твори «Філософсьі елементи вчення про громадянина» та «Левіафан».

Як і Ф.Бекон, Гоббс вбачає у знанні силу. Він розглядає філософію я дослідження причин і пояснення всіх процесів на основі законів механікі Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вон повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуті і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знанн всезагальні та необхідні (наприклад, математичні). На думку Гоббса, таї знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим - точним фіксованим використанням знаків мови.

У сфері етики Гоббс вважає найвищою цінністю самозбереження та егоїзм Природа людей - це сукупність потреб, пристрастей, здібностей і сил. З здібностями, потребами і пристрастями, вважає філософ, усі люди рівн: ніякої вродженої ознаки станів на людях наддає. Але саме це рівне право усі; на все і робить «людину людині вовком», «людям неприємне чуже щастя І навпаки, приємне нещастя своїх побратимів».

Цю ідею він переносить у вчення про державу, стверджуючи, що і природному стані люди прагнуть власної вигоди на шкоду всім іншш («війна всіх проти всіх»). Тому заради самозбереження вони укладають міа собою суспільний договір і утворюють державу. Смисл цього договор; полягає у тому, щоби люди відмовились від права всіх на все, підкорилі свою волю волі одного, і саме ця необмежена і неподільна воля одно людини або групи осіб вважається волею всіх інших людей. Таку держав; Гоббс називає Левіафаном (біблійне страховисько) або смертним богом якому ми зобов'язані нашою безпекою і захистом.

Загалом, гносеологічні пошуки розглянутих філософів (Ф. Бекона, Т. Гобсг Дж. Локка, Дж. Берклі та Д. Юма) мали вагоме значення для науки та дії усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, ні підлягало сумніву, те що 1) пізнання складається із рефлексивних дій розум; та із чуттєво наданого матеріалу, 2) що воно передбачає певну інтелектуальну активність, 3) що пов'язане із досвідом та діяльністю Певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементі! пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведенні мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стале те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського тип) філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксована фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.

4.2. Раціоналістичний напряму філософії Нового часу

Раціоналісти, розробляючи проблему оптимального методу пізнання

визнавали пріоритет розуму над чуттями. Вони не відкидалі

інформативності чуттів, але вважали, що:

* чуття дають недостовірну інформацію (наприклад, зірки на небі здаються нам дуже малими, тоді як насправді вони більші за Землю);

* щоб претендувати на всезагальність, дані органів чуття мають бути проаналізовані нашим розумом.

Знаменитий французький філософ Рене Декарт (1596-1650) основу основ убачав у мисленні. Суть раціоналістичного методу Декарта полягала у двох постулатах.

По-перше, головним методологічним засобом у нього постає так звана інтелектуальна інтуїція. За Декартом - це тверде й виразне уявлення, що народжується у здоровому розумі шляхом розумного споглядання; це уявлення настільки просте й чітке, що не викликає жодних сумнівів. Таким чином, ми здобуваємо певні основоположення, відштовхуючись від яких можемо пояснити що завгодно. Так, вихідним пунктом інтелектуальної інтуїції в Декарта проголошується сумнів: саме за допомогою сумніву можна очистити розум від забобонів та упереджень. Єдиним беззаперечним фактом на початку пізнавальної діяльності є лише факт існування самого суб'єкта, який мислить («Я мислю, отже я існую»).

По-друге, з цих інтуїтивних споглядань розум має зробити всі потрібні висновки, і робити їх слід на засадах дедукції - руху думки від загального до конкретного, одиничного.

У своїй знаменитій праці «Міркування про метод» Декарт викладає правила дедуктивного методу:

дослідження будь-якого факту, явища, процесу необхідно починати з простого й очевидного;

складніші судження здобуваються за допомогою виведення одиничного із загального;

необхідно зберігати безперервний ланцюжок висновків; якщо проблема досить складна, її необхідно поділити на складові частини і досліджувати за допомогою дедукції кожну частину окремо.

Раціоналіст Декарт, на відміну від емпіриків, наполягав на існуванні вроджених ідей (ідею Бога, духовної та тілесної субстанції), які створювалися шляхом логічного виведення. Вони наче зразки, безумовні, очевидні й ясні для розуму, який пізнає навколишній світ.

У вченнях про першооснову світу (субстанцію) та людину Декарт стоїть на позиціях дуалізму. Його дуалізм спонукає до висновку про позадуховність фізичного світу і про свободу як унікальну характеристику людського духу.

Нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) також виходив з переконання, що за допомогою раціональної дедукції можливе повне і всебічне пізнання навколишнього світу. Його основний твір «Етика, доведена в геометричному порядку»; у цьому трактаті постулюються аксіоми, розвиваються доведення, робляться висновки тощо.

«Етика» Спінози розпочинається з визначення Бога як субстанції, що оформляється безкінечною кількістю модусів (тіл та ідей), розподілених між двома атрибутами (протяжністю і мисленням). Отже, Бог є єдиною субстанцією (це монізм), а все, що є, є в Бозі, через нього. Бог не має якостей які б відрізнялися від законів природи. Бог Спінози - це світ у його єдності (це ПАНТЕЇЗМ).

СУДЖЕННЯ РОЗУМУ І ОТРИМАННЯ ДУМОК. На цій стадії можливе достовірні знання. За допомогою розуму ми мислимо на рівні не конкретних предметі) або явищ, а абстрактних понять, що узагальнюють істотні властивості великих груп таких явищ. Загальні поняття, на думку Спінози, відбивають об'єктивні властивості речей.

ІНТУЇТИВНЕ І АНАЛІТИЧНЕ ЗНАННЯ, яке здобувається безпосередньо розумом, незалежне від чуттєвого досвіду дає людині, безумовно, правильні відомості про навколишній світ. Його ми успішно демонструємо під час виконанні математичних операцій. т Тою мірою, якою розум пізнає адекватно, він звільняється від афектів наближається до самореалізації; людина, що пізнала необхідне існуванні всього в Бозі, досягає правдивої свободи («Свобода - пізнана необхідність»),

ГОТФРІД ЛЯЙБНІЦ (1646-1716) - німецький філософ і математик, який буї переконаний в тому, що в навколишньому світі панує ГАРМОНІЯ, привнесена \ світ Богом. З цієї причини, вважає Ляйбніц, людина, яка володіє найбільш розвиненим - після Бога - розумом, виявляється здатною висновувати і власного інтелекту всі найбільш загальні і достовірні істини пре навколишній світ - ІСТИНИ РОЗУМУ. Ту інформацію про світ навколо нас, як; постачає нам безпосередній почуттєвий досвід, Ляйбніц називає ІСТИНАМІ ФАКТУ. На відміну від істин розуму, вони носять імовірний, а тому меш достовірний характер. Отже, необхідне і достовірне знання може дати лише розум, а не фіксація фактів у досвіді.

У вченні про субстанцію (монадологія) Ляйбніц стоїть на позиці» ПЛЮРАЛІЗМУ, визнаючи множинність субстанції, що її складають своєрідн силові атоми - МОНАДИ. Кожна монада є єдністю духовного та тілесного; воні динамічна і змінна. Взаємодія між монадами можлива лише як напере; визначена гармонія, що базується на заданій Богом програмі налаштуванні монад одна на одну.

В цілому раціоналістичний напрям виявився так само однобічним, як протилежний до нього емпіричний. У сучасній теорії пізнання панує думка що пізнавальна діяльність відбувається водночас як на емпіричному, так і ні раціональному рівнях.

4.3 Філософія доби Просвітництва

Під Просвітництвом розуміють широкий громадсько-політичний рух XVIII ст. за перетворення людини і суспільства на розумних засадах шляхом розвитку освіти і наук. Цей ідейний рух охопив передові країни Західної Європи - Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, включаючи Польщу, Україну і Росію.

ІДЕОЛОГІЧНА ОРІЄНТАЦІЯ. Як ідеологія Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії. Оскільки релігія на той час була духовним виразником інтересів аристократії, то діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні - матеріалістичні та атеїстичні - позиції.

Філософія просвітництва звертається до суспільних гуманітарних проблем. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справедливості, свободи, рівності, братерства. Предметом особливої уваги стає проблема людини, її історичної діяльності, її прав та політичних свобод, проблема історичного прогресу, ідея вдосконалення суспільства, природа та призначення релігії, моральні та правові аспекти людського буття.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції. Діяльність французьких просвітників була спрямована на боротьбу з релігійними утисками, які чинилися у франції XVII-XVIII століть. Окрім цієї боротьби з панівним становищем релігії та церковних інституцій просвітництво у Франції визначалося також спрямуванням на розповсюдження знань серед населення (Енциклопедія у 28 томах, яку з 1751 по 1772 р. видавали спочатку Жан Лерон Д'Аламбер, а згодом Дені Дідро) та активною політичною діяльністю (розвиток політичних теорій). Найбільш відомими французькими просвітниками є філософи-деїсти ФРАНСУА МАРІ АРУЕ (ВОЛЬТЕР), ШАРЛЬ ЛУЇ МОНТЕСК'Є, ЖАН-ЖАК РУССО, ЕТЬЄН БОННО ДЕ КОНДІЛЬЯК, і представники матеріалізму ДЕНІ ДІДРО, ЖУЛЬЄН ОФРЕ ДЕ ЛАМЕТРІ, КЛОД АНДРІАН ГЕЛЬВЕЦІЙ, ПОЛЬ ГОЛЬБАХ та інші.

Найпотужнішим мотивом усього Німецького Просвітництва був пошук національної єдності. Доволі часто німецьке просвітництво визначають як «академічне просвітництво» (з одного боку, спекулятивність, самовпевненість та сухість; з іншого - унікальний синтез просвітницької філософії з поетичним рухом). В Німеччині представниками Просвітництва були ХРИСТИЯН ВОЛЬФ, ҐОТЮЛЬД ЕФРАІМ ЛЕССІНХ та ін.'

В Англії ідеї Просвітництва проповідували Д.ТОЛАНД, А.ШЕФТСБЕРІ, А.КОЛІНЗ, Б.МАНДЕВІЛЬ та ін.

Просвітники піднесли РОЗУМ ДО ВИЩОГО ІДЕАЛУ ЕПОХИ. В цьому відношенні вони є спадкоємцями ідей раціоналізму Р.Декарта і Г.Ляйбніца. Однак вони тлумачать розум дещо по-іншому. Якщо для Декарта і його послідовників розум - це пасивне вмістилище вічних ідей, то в просвітників розум набуває рис активності, він постає як прагнення до істини і як знаряддя перетворення буття. Ось як висловився з цього приводу німецький просвітник Ґ.Лессінґ: „Якщо би Бог тримав у правій руці всі істини, а в лівій - єдине і завжди живе прагнення до істини... і сказав би мені: «Вибирай», я б смиренно впав на коліна перед його лівою рукою і сказав: «Отче, дай мені це! Право на чисту істину належить тільки тобі!»"

Звідси дух реформаторства, який охопив широкі кола освічених людей, ВІРА В те, що за допомогою НАУКИ І РОЗУМНИХ ЗАКОНІВ можна перебудувати світ, що наука і технічний прогрес створять рай на землі. Цей дух проник навіть в палаци королів і монархів. Стало модним бути монархом-просвітителем. Просвітництво в своїй суті оптимістичне, просякнуте вірою в щасливе майбутнє людства.

Існує іще одна відмінність в підході до розуму між просвітниками і їхнім попередниками. Переймаючи декартівську ідею розуму як абсолютного, вихідного принципу, просвітники сам розум інтерпретують швидше в Локка. Опора на факти, чуттєві дані виступає необхідною передумово! розуму. Так, Даламбер твердить, що філософія повинна опиратись на факті інакше вона перетворюється на химеру. На цьому локківському підході д розуму ґрунтується боротьба просвітників з попереднім раціоналізмом я метафізикою, тобто умоглядною філософією, що не має під собою фактів При цьому за взірець науки вони приймали фізику Ньютона, теорію, щ ґрунтувалась на фактах.

ДЛЯ ПРОСВІТНИЦТВА ХАРАКТЕРНЕ СКЕПТИЧНЕ, А ЧАСТО І ЗНЕВАЖЛИВІ СТАВЛЕННЯ ДО РЕЛІГІЇ, ЯКЕ у ДЕЯКИХ ЙОГО ПРЕДСТАВНИКІВ ПЕРЕРОСТАЄ В АТЕЇЗМ Хоча більшість просвітників і визнає ідею Бога, але тлумачить її в дус деїзму - філософського вчення, згідно з яким Бог визнається творцем СВІТ) суддею за моральні вчинки, але заперечується його безпосереднє втручання і хід подій.

Таку релігію просвітники називають раціональною, тобто узгодженою з розумом, або ж природною. Подібних поглядів дотримувались зокрема, Толанд, Монтеск'є, Вольтер. Разом з цим просвітники заперечувала існуючу так звану позитивну релігію - релігію Одкровення. Позитиви; релігію вони вважали сукупністю суєвір'я і невігластва. Звідси нехтуванні обрядами і заперечення церковних історій. Гольбах як найбільш відомий атеїст, який написав ряд праць, спрямованих проти релігії, вважав, що релігії є плодом невігластва і обману. Більшість просвітників наївно вірили, що світло розуму розвіє сутінки релігії.

У ПОГЛЯДАХ ПРОСВІТНИКІВ НА СВІТ ПАНУЄ МЕХАНІСТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД ЗАСНОВАНИЙ НА ФІЗИЦІ НЬЮТОНА І МЕХАНІЦІ ДЕКАРТА. Так, Д. Дідро заявляє, ще завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже більше не є Богом, а машиною: колесами, приводами, пружинами і гирями. Світ - це матерія, що рухається і просторі та часі і має причинні зв'язки. При цьому причинність в рамка) механіцизму набуває рис фаталізму, заперечення будь-яких випадковостей Ж. Ламетрі навіть людину зводив до машини.

Оскільки всі здатності душі, нг його думку, залежать виключно від особливостей побудови мозку і всього тіла, то вони повинні ототожнюватись з цією побудовою. Тому людина і є не що інше, як високоінтелектуальна машина (механізм). Таким чином просвітителям в розумінні світу притаманний натуралізм механістичної форми. Поширений на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі людини.

В СОЦІАЛЬНІЙ КОНЦЕПЦІЇ, ТОБТО В РОЗУМІННІ СУСПІЛЬСТВА, ПРОСВІТНИКЬ ВИХОДИЛИ З ЛЮДИНИ ЯК ПРИРОДНОЇ ІСТОТИ. Вони вірили в незмінну природ) людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки, слідом за Локком, повторює Гельвецій). Звідси сподівання на розумних правителів і вчителів, які через виховання нових людей перетворять світ.

З ПРИРОДИ ЛЮДИНИ ПРОСВІТНИКИ ВИВОДИЛИ ПРИРОДНІ ПРАВА (тобто права, виведені розумом з природи людини). Це право на життя, на свободу і на приватну власність як основу добробуту.

СЛІДОМ ЗА АНГЛІЙСЬКИМИ ФІЛОСОФАМИ (Т.Гоббс, Дж.Локк) ФРАНЦУЗЬКІ ПРОСВІТНИКИ (зокрема Ж.-Ж. Руссо) ЗАХИЩАЮТЬ КОНЦЕПЦІЮ СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ ЯК ДЖЕРЕЛА ДЕРЖАВИ. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих; в ній пробивалась думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов'язки перед державою, то і держава має певні обов'язки перед громадянином, адже контракт має двосторонній характер.

ВЧЕННЯ ПРО ПРИРОДНІ ПРАВА ЛЮДИНИ ЛЯГЛО В ОСНОВУ КОНЦЕПЦІЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ, яка була проголошена в американській «Декларації прав...» (1776) і французькій «Декларації прав людини і громадянина» (1789).

В цих деклараціях вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії, національності і статі), народ проголошувався джерелом влади.

Після християнства, яке затвердило моральну рівність людей, проголошення правової рівності було найбільшим досягненням у цивілізаційному поступі.

Контрольні запитання

1. Кого вважають засновником емпіризму філософії Нового часу?

2. Яка філософська праця Ф. Бекона присвячена пошуку нового методу пізнання?

3. Засновником якого напряму філософії Нового часу був Р. Декарт?

4. Який метод пізнання запропонував як правильний Декарт?

5. Філософське вчення, яке обґрунтовує розум як основу пізнання - це...

6. В якій праці Декарт викладає правила дедуктивного методу?

7. Спосіб міркування, за допомогою якого із загальних висновків суб'єкт приходить до висновку, що носить конкретний характер - це...

8. Хто із новоєвропейських філософів вважав, що Світ є сукупністю монад - простих і складних»?

9. В якій відомій праці Т. Гоббс розкрив проблему походження держави шляхом укладання суспільного договору?

10. В якій європейській країні Просвітництво набуло найбільшого розвитку?

Тестові завдання до теми

У яких міркуваннях виражена точка зору емпіризму?

1.Теоретичне мислення не може

виходити за межі досвіду

2.Емпіричне знання не відображає

суті речей і явищ

3.Тільки на рівні теоретичного пізнання можна розкрити закони

3. Аналіз

4.1ндукція

5. Діалектичний

ВЧЕННЯ ПРО «ІДОЛИ, що ЗАВАЖАЮТЬ НАШОМУ ПІЗНАННЮ» НАЛЕЖИТЬ:

1 .Ф. Ніцше

2.Ф. Бекону

3. Б. Спінозі

4.Р.Декарту

5.І.Канту

ЯКОГО З ПЕРЕРАХОВАНИХ МЕТОДІВ НЕ БУЛО В КЛАСИФІКАЦІЇ Ф. БЕКОНА?

1 .шлях мурахи

2.ШЛЯХ павука

З.шлях метелика

4.шлях бджоли

ДЛЯ. КОГО з ФІЛОСОФІВ НОВОГО ЧАСУ ПРИТАМАННІ ДУАЛІСТИЧНІ ПОГЛЯДИ НА СВІТ?

1 .Ф.Бекона

2.Р.Декарта

З.Дж.Берклі

4.Г.Лейбніца.

5.Д.Юма

ДО ЯКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ ВІДНОСИТЬСЯ НАПРЯМ СЕНСУАЛІЗМУ?

1 .Номіналізм

2.Емпіризм

3.Раціоналізм

4.Соціологізм

5. Агностицизм

ХТО З ЦИХ МИСЛИТЕЛІВ і ПРЕДСТАВНИКОМ ФІЛОСОФІЇ ЕПОХІ ПРОСВІТНИЦТВА?

1 .Платон

2.Ф.Аквінський

З.Д.Дідро

4.Ф.Бекон

5.Данте Аліг'єрі

КОМУ НАЛЕЖИТЬ ВЧЕННЯ ПРО ПЕРВИННІ І ВТОРИННІ ЯКОСТІ РЕЧЕЙ?

1 .Т.Гоббсу

2.Р.Декарту

3.Д.Локку

4.Д.Юму

5.Дж.Берклі



Тема 5. Німецька класична філософія

5.1 Критична філософія Канта

Класична німецька філософія є найвищим досягненням західноєвропейської філософської думки, і хоча вона охоплює порівняно короткий проміжок часу - з 80-х pp. XVIII до середини XIX ст., за цей період часу У творчості її найбільших представників удалося підбити певний теоретичний підсумок розв'язанню тих проблем, які стояли перед філософією Нового часу. У зв'язку з цим німецьку класичну філософію варто вважати її останнім, завершальним етапом. Крім того, за охопленням філософських проблем навряд чи можна знайти в історії філософії період, який би відрізняла подібна, фундаментальність та енциклопедичність. І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Ґ. В. Ф. Гегель, Л. Фейербах та інші мислителі, ЩО створили цілісні філософські системи, стали символом не тільки німецької класичної філософії, а й усієї класичної філософії взагалі.

При цьому, довівши певну філософську традицію до логічного завершення, німецька класична філософія тим самим продемонструвала її вичерпаність і обмеженість. Тому з другої половини XIX ст. у західній філософії на перший план починають висуватися течії і школи нераціоналістичного спрямування.

ІММАНУЇЛ КАНТ. Творчість великого німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1804) знаменна здійсненим цим німецьким філософом гносеологічним переворотом - переносом фокусу дослідницької уваги із зовнішнього світу (об'єкта) на аналіз внутрішнього світу людини (суб'єкта), яка намагається зрозуміти навколишнє оточення. У філософії І. Канта виділяють два періоди:

1. Докритичний період. У цей час І. Кант перебував під впливом філософії Ґ. Ляйбніца. І. Кант був переконаний, що розум здатен осягти закономірності природи. Сам він серйозно займався астрономією, створивши разом із відомим ученим П. Лапласом теорію походження Всесвіту з газоподібних туманностей.

2. Критичний період. У цей час були створені три знамениті «Критики» Канта: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і« Критика спроможності судження». У них мислитель піддає критичному аналізу основні пізнавальні здібності людської душі. Учений формулює три основні питання, які відбивають духовні інтереси людини:

* що я можу знати? (на це відповідає метафізика, тобто філософія);

* що я маю робити? (на це відповідає мораль);

на що я можу сподіватися? (на це відповідає релігія) Кантівську філософію називають також критичніш ідеалізмом, оскільки на думку мислителя, філософія є формою критики. Утім, у Канта саме слово «критика» не носить заперечувального акценту, навпаки, являє собою спосіб відтворення механізмів, способів і форм пізнавальної діяльності людини завдяки якому вона має піднятися на справді науковий рівень.

У «Критиці чистого розуму» І. Кант замислюється над головним парадоксом, що супроводжує нашу пізнавальну діяльність. Людський розум влаштований так, що не може не розмірковувати над певними, межовими запитаннями: «Чи існує Бог?», «Чи скінченний Всесвіт?», «Чи безсмертна людська душа?», але, водночас за наявних можливостей не здатен дати на них вичерпної відповіді. Зрештою, І. Кант дійшов висновку, що наші знанщ дійсно узгоджуються не з навколишнім світом, а з нашими пізнавальними можливостями. Тому ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а І тому вигляді, в якому його пізнання доступне нашому розумові. І

У «Критиці практичного розуму» Кант Стверджує, що від природи людині не є ані доброю, ані злою. Ступінь її моральних чеснот залежить виключне від того, якою мірою вона дослухається до вимог свого розуму.

Чистий розум є практичним цілком самостійно і дає людині загальниі закон, який ми називаємо моральним законом, пише І. Кант. Він-то і має скеровувати всі людські дії, бути практичним дороговказом. Водночаї виявляється, що людська воля автономна, вона сама продукує закони своє діяльності. Воля у своїй дії не залежить ні від зовнішніх чинників, ні ві; внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні волі Кант вибудовуваї свою концепцію моралі. Таке розуміння підвалин моралі було новим дга філософії. До Канта філософи намагалися пояснити мораль Божою волею настановами суспільства, вродженим чуттям, прагненням до щастя насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостійність самоцінність моральних принципів, що базуються на волі. Тільки коли воні узгоджені з веліннями розуму - імперативами, людина чинить доброчесно Існує лише один категоричний імператив (обов'язковий для виконання зі будь-яких умов) як вищий закон моралі: нероби іншому того, чого « бажаєш собі.

У «Критиці спроможності судження» Кант спробував з'ясувати, що такі краса. Він вирішив, що об'єктивного критерію краси не існує, адже красиві від потворного людина відрізняє на підставі судження смаку, а воно вкраі індивідуалізоване. Хоч у цьому твердженні І. Кант у цілому мав рацію, елі; пам'ятати, що кожна епоха, кожне суспільство виховує підсвідомо в людин прихильність до якихось певних стандартів краси.

На зламі ХІХ-ХХ ст. дістало поширення неокантіанство. Виходячи кантівської теорії пізнання, його представники (В. Віндельбанд, Г. Ріккері Г. Зіммель), зокрема, наполягали на принциповій відмінності між методам' пізнання природничих наук та гуманітарних дисциплін, які в той час якрЯ завершували своє становлення як самостійні галузі знань. УзагаЛ неокантіанці наголошували, що точні науки можуть використовував генерал ізуючий метод, оскільки між природними явищами існуют закономірні співвідношення, такі ж сталі, як зміна дня і ночі. ЩоД соціальних явищ, слід застосовувати індивідуалізуючий метод, тому що піввідношення між конкретними явищами в житті людини і суспільства є унікальними і неповторними. Наукову дискусію з цього питання не завершено дотепер.

Іоган Готліб Фіхте (1762-1814) - німецький філософ, другий за часом після Канта діяч німецької класичної філософії. Підкреслив значення «практичної» філософії, тобто питань обґрунтування моралі. Проте передумовою «практичної» філософії вважав науково розроблену теоретичну систему, а саме науку про науку - «науковчення» (таку назву має головне праця Фіхте - «Науковчення»). Фіхте критикує філософію Канта. Він не згоден з твердженням про непізнаваність речей у собі. Ця критика з позицій суб'єктивного ідеалізму - напрям у філософії, згідно з яким свідомість людини є творцем об'єктивного світу.

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1^854) - німецький філософ, третій за часом представник німецьких класиків. Його творчість складають декілька етапів. Перший пов'язаний з філософським осягненням природи {натурфілософія). На наступному етапі Шеллінг зосереджує зусилля на.*.. розробці «трансцендентальної філософії». У праці «Система трансцендентального ідеалізму» Шеллінг розглядає суб'єктивний світ, історію свідомості від нищих її проявів до вищих форм, до самосвідомості. Пізніше Шеллінг проповідує філософію тотожності (головною проблемою стає ідея тотожності об'єкта та суб'єкта), яка переросла в у філософію одкровення.

5.2 Філософська система Ґ. Геґеля

Філософська система Ґеорга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831) -найрозлогіша система в історії західної філософії. Виходячи з єдиного принципу Гегель зробив спробу пояснити і природу, і суспільство, і людське мислення. Гегель написав «Науку логіки», «Філософію природи», «Філософію духу». Ці твори становлять «Енциклопедію філософських наук».

Філософська система Ґ. Геґеля одержала назву абсолютного ідеалізму. Вона була ідеалістичною, адже вихідне начало в Геґеля - розум - є ідеальним, абсолютним; цей розум прагне охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям, тому доречно називати це розумне начало абсолютним.

Спершу сама по собі Абсолютна ідея - це лише невизначена інтуїтивна думка: «Усе розумне - дійсне; все дійсне г- розумне». Ця думка потребує подальшого пояснення і обгрунтування. Самопізнання Абсолютної ідеї, за Гегелем, здійснюється у три етапи: 1) етап Логіки; 2) етап філософії Природи; 3) етап філософії Духу.

Логіка. Логіка тут розуміється як наука про розвиток чистого мислення. Це система категорій мислення, які виражають найістотніше в реально існуючих речах. Система логічних категорій Гегеля розпадається на три підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття. Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра. Сутність - видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність тощо. Поняття включає в себе перехід від суб'єктивного поняття (судження, умовивід) д, об'єктивного (механізм, хімізм); перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютц ідея). Отже, ступенями розвитку мислення в логіці є: буття, сутність поняття, завершенням - ідея.

Філософія Природи. Другий етап розвитку абсолютної ідеї Гегель вважа Природу, яка є її породженням та її інобуттям. Головними формам* природного буття виступають механіка, фізика та органіка. Механіку Гегелі розглядає через простір, час, матерію та рух. У фізиці розглядає небесні тіла світло, теплоту. Розкриваючи зв'язок між ними, показуючи послідовний ряі проявів духовної сутності, що їх породжує. Органіка присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагне показати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу. Отже, натурфілософія - це наука про ідею в її природному інобутті.

Філософія Духу. На цьому етапі абсолютна ідея підіймається на вищий щабель саморозвитку - рівень Абсолютного духу. Філософія духу включає в себе суб'єктивний дух - це індивідуальна людська свідомість, що включає антропологію, феноменологію та психологію. Об'єктивний дух - людське суспільство та його форми: право, мораль, держава. Абсолютний дух -включає мистецтво, релігію, філософію. Отже, філософія духу - це ідея, що повертається до себе із інобуття, тобто стає абсолютним духом.

Зміни та рух Абсолютної ідеї відбуваються згідно із законами діалектики -одного з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, в основі якого лежить взаємодія (боротьба) протилежностей (Геракліт, Гегель, Маркс).

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи Гегеля є тріада теза - антитеза - синтез. Думка (теза) у своєму розвитку переходить у свою протилежність (антитезу), що на наступному етапі, у свою чергу, змінюється своєю протилежністю, завдяки чому об'єднує в собі два попередні етапи (синтез).

Гегель формує основні принципи діалектики: перехід кількісних змін в якісні, взаємопроникнення протилежностей і заперечення заперечення (друге заперечення (синтез), знімає протилежності тези і антитези).

Викладену загально метафізичну концепцію надалі Гегель прикладає до різних сфер суспільного знання, зокрема до права. У передмові до «Основи філософії права» міститься таке сумнозвісне висловлювання: «Що Є розумним, то є дійсним, а що є дійсним, те - розумним».

Завданням філософії Гегель бачить у тому, «щоб схопити свій час в ідеях», тобто за допомогою категорій заднім числом осмислити (але не змінити) історію: «...сова Мінерви починає свій політ лише з настанням сутінок».

В основу філософії історії Гегеля покладено принцип: все у світовій історії- розумне, світовий рух прямує до наперед визначеної мети - до самоусвідомлення і об'єктивації. «Всесвітньо-історичні особи» - видатні особистості - лише знаряддя світового духа, через які він так чи інакше добудеться до кінцевої мети (в цьому - «хитрість розуму»). Щастя окремих особистостей при цьому не має жодного значення. Отже, Гегель показав, що пізнання - процес історичний. Недоліком діалектичної логіки Гегеля є те, що вона будь-якому предметові накидає схему загальних понять. Гегель абсолютизував логіку (панлогізм). Концепція Гегеля проголошувала тотальне, зневажаючи при цьому одиничне, конкретне як несуттєве; вона утверджувала Систему, ігноруючи конкретну людину.

Наприкінці XIX у першій третині XX ст. існувало неогегельянство. У центрі уваги цієї течії філософської думки опинилися питання філософії історії, культури, держави і права. Представники неогегельянства - Б. Кроче (Італія), Р. Коллінгвуд (Велика Британія), В. Кожев (Франція), О. Ільїн (Росія) намагалися вирішувати ці питання через відродження цілісного світогляду на основі вчення Гегеля та його діалектичного методу. Декілька разів у 1930-х pp. Міжнародний «Гегелівський союз» збирав конгреси неогеґельянців.

Ще один з перших фахових дослідників української філософської культури Д. Чижевський установив - упродовж більш ніж століття, з 1830-х до 1930-х pp., вплив «Гегеля в Росії» (тоді Україна входила до складу Російської імперії) постійно зростав і поглиблювався.

5.3 Антропологічний матеріалам Л. Фейербаха

Філософська система Людвіга Андреаса Фейербаха (1804-1872) закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність.

У філософському розвитку Фейербаха розрізняють 2 періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму. Головною справою життя і філософії Фейербаха була критика релігії. Критиці релігії присвячена основна праця мислителя «Сутність християнства». На противагу гегелівській філософії релігії Фейербах розглядав філософію та релігію як світорозуміння^ що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретного визначеного її предмета. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту.

Тому під час панування теології, науковий (філософський) дух був пригніченим.

Отже, на першому етапі своєї творчості, Фейербах прийшов до висновку, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях, прагненнях. Звідси випливає: «Таємниця та істинний смисл теології є антропологія». Антропологія (від грец. людина та вчення), гадав Фейербах, є прихованим смислом релігії. Адже, по-перше, релігія викликана такими почуттями та переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов. Сутність релігії прихована в людському серці, яке відрізняється від тверезого та холодного розсудку і прагне вірити та любити. По-друге, об'єкт релігії, її образи створюються фантазією. Без цього людина не змогла б створити уявлення про Бога.

Таким чином, свою філософію Фейербах називає антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії.

Така своєрідна критика релігії (протиставлення релігійному визначенню та смиренню практичної активності людини) переросла Фейербаха в критику філософського ідеалізму, яка завершилась переход0 до матеріалістичних тенденцій. В розумінні природи він був послідовну матеріалістом. Розглядав її як цілісний організм. Фейербах вчив, що у св| немає нічого. Окрім матерії, яка рухається, природи, породженням якої і людина. На відміну від Гегеля, що зробив предметом своєї філософ абстрактний дух, Фейербах поклав в основу своєї філософії людину природу. «Нова філософія», на його думку, перетворює людину, включно природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предме філософії.

Філософська система Л.Фейєрбаха стала висхідним пунктої формування і становлення марксистської філософії.

Контрольні запитання

1. Кого вважають засновником Німецької класичної філософії? 2.Джерело знання слід шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. Як, власне, Кав називає здійснений ним гносеологічний переворот у філософії?

3. Як Кант називає поза досвідне знання?

4. В праці «Критика практичного розуму» Кант розглядає ... проблеми

5. Хто розробляв «антропологічний принцип» у німецькій філософії:

6. Який метод розробив Гегель...

7. Кому належить думка «Потрібно не знання узгоджувати з предметами, предмет зі знаннями»?

8. Фейербах критикував...

9. Важливим досягненням Німецької класичної філософії було розв'язанн проблеми протистояння...

10. Хто із німецьких філософів написав працю «Сутність християнства»?

Тестові завдання до теми

Апріорі - це:

1. Знання, набуте в процесі досвіду

2. Ідеї, які наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду

3. Твердження, яке заперечує тезу

4. Метод пізнання, який полягає в розчленуванні цілого на частини

Про що йдеться вкатегоричному імперативі. Канта?

1. досліджується сутність людини

2. досліджується сутність суспільства

3. при досягненні мети не можна використовувати інших людей як засоби для її досягнення

4. про юридичний закон

5. це вчення про категорії

Які принципи побудови філософської системи Гегеля?

1. Тріадичний рух

2. Діалектичний розвиток

3. Розуміння істини як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку

4. Панлогізм

5. Усі вище перелічені принципи

Хто з представників німецької класичної філософів не є ідеалістом? 1.1.Кант 2.1.Фіхте

3. Ф.Шеллінг

4. Г.Гегель

5. Л.Фейербах

Які твори належать представникам Німецької класичної філософії XIX ст?

1. Новий органон

2. Сутність християнства

3. Критика чистого розуму

4. Про суспільну угоду

5. Міркування про метод

«Абсолютна ідея у Гегеля» - це:

1. те ж саме, що і ідея у Платона

2. структура наукового знання в загалі

3.центральна ідея в системі інших ідей

4. ідея людини, втілена у життя

5. об'єктивний розум, що розвивається за власними законами



Тема 6. Традиції та особливості розвитку філософської думки в Україні

6.1 Особливості та основні етапи розвитку української філософії

Українська філософія - один з національних різновидів філософії, поряд французькою, англійською, німецькою тощо.

Її головна риса - КОРДОЦЕНТРИЗМ (від латинського КОРДОС - «серце» сприйняття людиною навколишнього світу, свого місця в ньому не стільки «головою» (мисленням), скільки «серцем» - емоціями, почуттями. У XIX ст..

Водночас кордоцентричність по-українськи означала не заперечені раціоналізму, який виступав наріжною рисою класичної західноєвропейські філософії, а лише зміну пріоритетів у співвідношенні між «головою» 1 «серцем». За твердженням П. Юркевича, голова, людський розум, - то лип верхівка духовного життя людини, тоді як серце - це його основа.

Іншими специфічними рисами української філософії, які формувалися і основі українського національного характеру («української душі»), є:

1. Антропоцентричність, або людиновимірність - безпосередні спрямованість на людину, осмислення її сутності, шансів на самореалізані та щастя в житті.

2. Екзистенційність - гостро-емоційне переживання кожного конкретної моменту існування, життя взагалі. Людина шукає не абстрактну об'єктиві Істину, єдину для всіх, а свою особисту «правду» - сенс, мету власно життя. Загальноприйняті цінності пропускаються крізь особистий життєві досвід і навпаки - особистий життєвий шлях пропонується іншим як один можливих способів буття.

3. Толерантність- і діалогічність. Українську філософську думі характеризують терпимість, шанобливе ставлення до виявів незгоди з ідеями, прагнення вести коректну дискусію.

В історії української філософії виділяються чотири основні етапи: І етап - філософська культура Київської Русі (ХІ-ХУ ст.). Б розпочинається з появи першої оригінальної пам'ятки філософської думкИ «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона Київського, закінчується з переходом українських земель під владу Литовсько-ПольсьК держави. На цьому етапі в українській філософії переважали проблем пов'язані із взаєминами між Богом і світом, Богом і людиною.

2 етап - філософська культура українського бароко (XVI-XVIII ст.) - час національно-культурного відродження, початок тривалої боротьби українського народу за відтворення власної державності. У цей період українській філософії було властиве переміщення центру уваги на взаємовідносини «людина-світ».

3 етап - етап самобутньої національної філософії, формування якої припадає на XIX - початок XX ст. Цей етап характеризується постановкою проблеми «людина-нація» і формуванням філософії національної ідеї.

4 етап - українська філософія XX ст. (до здобуття Україною незалежності у 1991 p.). Вона представлена у двох основних різновидах:

* ФІЛОСОФІЯ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ. Головною особливістю радянської філософії є її ідеологічний характер. Наприкінці 1920-х років вона набула вигляду «діалектичного та історичного матеріалізму»;

* ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ. Вона відома перш за все своїми оригінальними концепціями української національної ідеї (В. Липинський, Д. Донцов, І. Лисяк-Рудницький). Крім того, саме представники української діаспори (Д. Чижевський) розпочали фундаментальні дослідження історії української філософії та її специфіки. їх результатами ми користуємось досі.

Протягом усіх періодів українська філософська думка часто існувала не у вигляді цілісних філософських систем, а у вигляді філософського масштабу ідей. Вони викладалися не в особливих трактатах за допомогою спеціалізованих понять і категорій, а в літературі, поезії, публіцистиці відповідними засобами художньої виразності.

...