Размещено на http://www.Allbest.ru/

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Херсонський національний технічний університет

Кафедра філософії, політології і права

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З дисципліни«Філософія»

Херсон 2014

Конспект лекцій з дисципліни «Філософія» для студентів факультету машинобудування напрямів підготовки:

6.030510 - Товарознавство і торговельне підприємництво;

6.051301 - Хімічна технологія (Хімічна технологія неорганічних речовин);

6.051301 - Хімічна технологія (Хімічна технологія органічних речовин);

6.051301 - Хімічна технологія (Текстильна хімія і опоряджувальні виробництва);

6.051601 - Технологія та дизайн текстильних матеріалів (Технологія та дизайн тканин);

6.051601 - Технологія та дизайн текстильних матеріалів (Прядіння натуральних і хімічних волокон);

6.051602 - Технологія виробів легкої промисловості;

6.051701 - Харчова технологія та інженерія (Технології продуктів бродіння і виноробства);

6.051701 - Харчова технологія та інженерія (Технології зберігання, консервування та переробки плодів і овочів)

Укладачі: к.філ.н., доцент Романовський О.О.,

к.і.н., доцент Кругла Н.А.,

к.і.н., доцент Ватуля Ю.О.,

старший викладач Владімірова Л.А.

кількість сторінок 155.

Затверджено на засіданні кафедрифілософії, політології і права

протокол №6 від «13» січня 2014 р.

Зав. кафедрою Семенченко Ф.Г.

Відповідальна за випуск Момоток О.М.

Лекція 1

Тема 1. «Філософія як світогляд, її призначення, зміст і функції в суспільстві»

План

1. Філософія та світогляд

2. Предмет і функції філософії

3. Особливості та структура філософського знання

4. Філософія і наука. Філософська рефлексія

Теоретичне наповнення даної теми розкриває глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних засад осмислення світу в цілому та місця людини в ньому. Вбираючи в себе емпіричні й теоретичні, ціннісні та нормативні, раціональні й підсвідомі уявлення, філософія допомагає усвідомити всебічні зв'язки предметів та явищ об'єктивного світу; проте філософія - це не тільки наука, але й мистецтво, гуманітарне знання, любов до мудрості, ідеологія, трансцендентальне осягнення об'єкта, спосіб життя.

Окреслюється структура філософського знання, аналізується проблемне поле філософії, спільні методологічні підходи та відмінності наукового й філософського сприйняття світу, вбачається евристичний потенціал філософської рефлексії.

1. Філософія та світогляд

Слово «філософія» грецького походження (рhilео - люблю, sорhіа - мудрість), що безпосередньо означає любов до мудрості. Однак це етимологічне значення не вичерпує змісту філософії. У ній мова йдеться про здатність людини осягнути сутність світу, в якому вона живе, та власну сутність, піднятися до усвідомлення сенсу свого життя. Адже усвідомлення сутності світу, свого буття і своєї сутності, свого місця у світі, сенсу життя і становить розуміння мудрості.

Термін «філософія» вперше зустрічається у видатного філософа і математика Піфагора (VI ст. до н.е.), який вважав, що від філософії народжуються три плоди: дар добре думати, дар добре говорити, дар добре діяти. Пізніше Платон (V ст. до н.е.) надає цьому поняттю нового значення: наука, що вивчає світ у цілому та місце людини в цьому світі. Термін «філософія» він використовував як пізнання сутності. Арістотель (IV ст. до н.е.) вважав завданням філософії аналіз причин речей.

Філософія зародилася приблизно 2,5 тисячі років тому в Індії, Китаї, Греції в умовах поглиблення поділу праці, руйнування традиційних зв'язків і шаблонів поведінки родового суспільства, а також унаслідок суспільно-історичної необхідності розвитку пізнання, становлення наукового світогляду.

Світогляд є системою принципів, поглядів, цінностей, ідеалів, що визначають як ставлення до дійсності, загальне розуміння світу, так і життєві позиції, програми діяльності людей. Суб'єктами світогляду можуть бути: одна людина, соціальні чи професійні групи, етнонаціональні чи релігійні громади; класи, суспільство в цілому. Отже, світогляд є своєрідною інтегративною цілісністю знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, критичного сумніву й свідомої переконаності.

У структурі світогляду виділяють такі елементи: світорозуміння - пізнавально-інтелектуальний рівень; світовідчуття емоційно-психологічний рівень; світовідношення - наявність у світогляді спонук до активності. Таким чином, світогляд інтегрує пізнавальне, ціннісне і спонукально-діяльне настановлення людської життєдіяльності.

Різновидом світорозуміння є життєво-повсякденний і теоретичний світогляд. Життєво-повсякденний світогляд включає досвід, певні навички, забобони, «пам'ять століть». Він має стихійний несистематизований характер, недостатньо захищений від помилок, піддається впливові; емоції у ньому перевершують розум. На відміну від нього, теоретичний світогляд - це більш-менш систематизований комплекс уявлень, оцінок, настановлень, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця її ньому людини разом із життєвими позиціями, що визначають діяльність людини. Порівняно з безособистісністю знань світогляд завжди «чийсь», він відображає позицію певного суб'єкта, його ставлення до життєвої реальності, що виявляється у діях і вчинках..

Світогляд - невід'ємний атрибут людської свідомості. Його специфікою є й те, що він, по-перше, - форма суспільної самосвідомості людини і, по-друге, - спосіб духовно-практичного опанування дійсності. Філософія ж, досліджуючи відношення свідомості до об'єктивного світу, мислення - до буття, робить своїм предметом усю ту проблематику, котра виникає па ґрунті розвитку світогляду як форми суспільної самосвідомості. Від свідомості філософія відрізняється й тим, що вона є не «духовно-практичним», а теоретичним освоєнням світу, це форма теоретичного виявлення і розвитку світогляду. Вона постає, відповідно, як система доказів і знань фундаментальних проблем світогляду.

Отже, філософія дає теоретичне розв'язання питань світогляду з точки зору взаємовідносин людини і світу, мислення і буття, духовного й матеріального, розроблює загальний цілісний погляд на світ, на місце людини в ньому, досліджує практичне, пізнавальне, ціннісне, етичне та естетичне ставлення до світу.

У цілому світогляд є загальнолюдським явищем, тобто він притаманний кожній людині в її нормальному стані; зрозуміло, що світогляд відсутній у новонароджених дітей та у душевнохворих. Проте саме загальнолюдський характер світогляду обумовлює його надзвичайну різноманітність, адже люди по-різному уявляють світ та себе в ньому.

Світогляд прийнято класифікувати за різними ознаками:

залежно від носіїв виділяють індивідуальний, колективний, груповий, національний, регіональний світогляд;

за рівнем світовідчуття та світорозуміння світогляд може бути усвідомленим, неусвідомленим, частково усвідомленим, повсякденним, науковим, філософським;

залежно від історичних епох він може характеризуватися як архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, світогляд радянських часів, а також світогляд періоду незалежності;

за моральними та ціннісними орієнтаціями розрізняють егоїстичний світогляд, альтруїстичний, гуманістичний, антигуманістичний, цинічний, шовіністський та інші;

за будовою він може бути цілісний, фрагментарний, суперечливий, гармонічний, узгоджений тощо;

за ступенем адекватності сприйняття дійсності можна виділити світогляд реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності та частково адекватний.

Сама ж філософія і є світоглядом, тобто сукупністю поглядів на світ у цілому та на ставлення людини до цього світу. В одній низці з філософією знаходяться інші форми світогляду: міфологічний, релігійний, художній, натуралістський, повсякденний та інші.

Отже, філософія є вищою теоретичною формою світогляду, спрямованою на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню їх достовірності та надійності. Філософія повинна намагатися бути аргументованою, внутрішньо стрункою та логічно обґрунтованою.

2. Предмет та функції філософії

Першою історичною формою філософського мислення була натурфілософія, тобто філософське вчення про природу, філософія природи. Вона була цілісним неподільним знанням про природу та її розвиток, фактично зливалася з природничими науками. Французький філософ XVII ст. Декарт порівнював філософію з деревом, коріння якого - метафізика, а гілки - усі інші науки. Такий широкий предмет філософії виправдовувався недостатнім розвитком конкретних знань.

В античному світі філософія була «наукою наук», але потім від неї при історичному розвитку відокремлювались одна за одною спеціальні галузі наукових знань - астрономія, фізика, хімія, біологія, історія тощо. У цих умовах філософія опинилася ніби в становищі шекспірівського короля Ліра, який на старість роздав донькам своє царство, а вони вигнали його, як жебрака, на вулицю. Проте розмежування між філософією та спеціальними науками, безперечно, сприяло формуванню специфічного предмета філософського дослідження, своєрідного проблемного поля філософствування.

Людина, людство, людяність - ось основний спектр тих проблем, що завжди хвилювали мислителів. Німецький філософ Іммануїл Кант сприймав філософію як відображення пізнавального, практичного та ціннісного ставлення до світу. Його тріада така: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?

В історії філософії була спроба виділити основне питання філософії. Воно було в найбільш узагальненому вигляді сформульоване Ф. Енгельсом у праці? Людвиг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії?. За Ф. Енгельсом основне питання філософії - це питання про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, природи. Основне питання філософії, згідно з працею Енгельса, розглядається з двох сторін:

що є первинним - мислення чи буття, природа чи дух, що кого породжує і визначає, тобто, що чому передує: матеріальний світ свідомості чи свідомість матеріальному світові?

як стосуються наші думки про світ, що нас оточує, власне цього світу? Чи спроможне наше мислення пізнати дійсний світ, дати правильне відображення дійсності? Іншими словами: доступний чи недоступний навколишній світ для пізнання?

Залежно від розв'язання основного питання філософії в історії філософії виділяються дві основні лінії, два основних табори - матеріалізм, що первинним вважає природу, буття, матерію, та ідеалізм, що вбачає першооснову в дусі, свідомості. Розрізняють об'єктивний і суб'єктивний ідеалізм.

Представники об'єктивного ідеалізму вважають матерію вторинною; первинними, на їх погляд, є ідеї, світовий розум, Бог. Першопочаток об'єктивні ідеалісти вбачають у певній ідеальній силі, що існує об'єктивно, ззовні незалежно від свідомості суб'єкта. До об'єктивних ідеалістів належить Платон, Фома Аквінський, Гегель та інші мислителі. Представники суб'єктивною ідеалізму первинною вважають свідомість, тобто ідеї, погляди, відчуття суб'єкта. Суб'єктивні ідеалісти - Берклі, Юм, Мах, Авенаріус та інші.

Звертаючись до питання про те, пізнаванний чи непізнаванний світ, Ф. Енгельс зазначає, що більшість філософів стверджує пізнаванність світу. Філософи, які заперечують пізнання світу, агностики.

Агностицизм (від грецьк. непізнаванний) - філософське вчення, яке заперечує можливість осягнення сутності речей і закономірностей розвитку дійсності. Окремі ідеалісти, визначаючи пізнаванність світу, розуміють під цим не відображення об'єктивної реальності, а пізнання людиною «абсолютної ідеї», світової волі тощо (об'єктивний ідеалізм) або пізнання власне людської свідомості через аналіз відчуттів, понять, мови тощо (суб'єктивний ідеалізм).

Матеріалісти визнають свідомість властивістю високоорганізованої матерії, сутність якої полягає у відображенні дійсності в ідеальній формі, стверджують пізнаванність світу. Історія розвитку філософії свідчить про те, що іноді важко визначити, чи є філософ матеріалістом або ідеалістом.

Сутність філософського світогляду визначається не тільки тим, що вважається первинним і чи визнається пізнаванність світу. Філософію завжди цікавили такі питання. Змінюється, рухається світ чи перебуває у спокої, у незмінному стані? І якщо світ змінюється, розвивається, то як і через яку причини, у якому напрямку відбуваються рух і зміни у світі? Ці питання, як і питання про взаємини свідомості й матерії, також є світоглядними і мають методологічне значення. Залежно від відповіді на них у філософії є два погляди на стан та розвиток світу: діалектичний та метафізичний. Діалектики вважають, що всі предмети та явища взаємопов'язані, рухаються, розвиваються. Розвиток ними розуміється як якісне перетворення одних речей та явищ на інші, як знищення старого і ствердження, розвиток нового. Джерелом розвитку є внутрішня суперечливість, притаманна всьому світові, тобто визнається саморух, саморозвиток природи і суспільства. Метафізичний погляд полягає у тому, що предмети, явища розглядаються без зв'язку з іншими, зміни сприймаються тільки як збільшення або зменшення тої самої якості. Джерелом змін метафізики вважають зовнішній поштовх або зіткнення різних предметів, визнають Бога - надприродну силу.

Предмет філософії відображається в теорії у трьох основних аспектах: онтологічному, гносеологічному, логічному. Онтологічний аспект полягає в тому, що філософія як специфічна форма усвідомлення людиною свого буття як форма суспільної свідомості дає людині знання про світ і власне людину. Гносеологічний аспект виявляється в тому, що предмет відображається не дзеркально, не просто як результат споглядання дійсності, а крізь призму практично-діяльнісного ставлення людини до світу і до самої себе. Логічний аспект - це результати пізнання, відображені у змісті філософського знання, фіксуються, обумовлюють формування понятійно-категоріального апарату філософії.

Філософія, таким чином, - це теоретично сформульований світогляд, система загальних теоретичних поглядів на світ, місце у ньому людини, усвідомлення різних форм ставлення людини до світу, яке виявляється у понятійній, категоріальній формі, спирається на досягнення наук про природу і суспільство й володіє певною мірою логічного доказу.

Навіщо ж потрібна філософія? Відповідь на це питання міститься у змісті тих функцій, які здатна виконувати філософія відносно людини, соціальної групи, науки, мистецтва та інших явищ соціальної дійсності. При цьому під функцією розуміємо спосіб дії, спосіб виявлення активності системи філософського знання, загальний тип завдань, які вирішуються цією системою.

Філософія буває у двох іпостасях: по-перше, вона являє собою інформацією про світ у цілому та відношення людини до цього світу; а по-друге, - це комплекс принципів пізнання як загальний метод пізнавальної діяльності. Саме на цьому засновано виділення двох великих груп функцій: світоглядних та методологічних.

Відповідно до пріоритетної значущості проблеми людини перша серед світоглядних функцій - гуманістична, оскільки філософія, хоча і не дає людині вічності, проте допомагає осмислити життя, знайти його сенс та зміцнити свій дух..

Наступною світоглядною функцією філософії є соціально-аксіологічна, яка, у свою чергу, поділяється на такі підфункції: конструктивно-ціннісну, інтерпретаторську та критичну. Зміст першої з них полягає у розробці уявлень про цінності такі, як Добро, Справедливість, Істина, Красота; сюди також відноситься і формування уявлень про суспільний ідеал. З конструктивно-ціннісними завданнями філософії переплітаються та утворюють єдність завдання з інтерпретації соціальної дійсності та з критики її структур, стану, тих або інших соціальних дій. Інтерпретація та критика пов'язані з орієнтацією на цінності, суспільні ідеали, з оцінкою соціальної дійсності під відповідним кутом. Філософія критична за своєю сутністю, тому основою і сутністю критичної роботи філософа є виявлення і розкриття протиріч, невідповідності між прийнятою системою понять і цінностей та тим змістом, який до них приносить новий етап розвитку світової історії.

Важливою світоглядною функцією є також культурно-виховна, адже знання філософії, у тому чисті вимог до пізнання, сприяє формуванню у людини важливих якостей культурної особистості: орієнтації на істину, правду, доброту.

Одним із завдань філософії є вироблення світогляду, що відповідає сучасному рівню науки, історичній практиці та інтелектуальним вимогам людини. У пояснювально-інформаційній функції модифіковано основне призначення спеціалізованого знання: адекватно відображати об'єкт, виявляти його зв'язки та структурні елементи, основні закономірності, а також накопичувати і поглиблювати знання.

З боку свого методу філософія здатна виконувати кілька функцій відносно науки. Серед методологічних функцій перш за все слід зазначити про евристичну, сутність якої полягає у сприянні приросту наукових знань, у тому числі в створенні передумов для наукових відкриттів. Сутність координуючої функції полягає в координації методів у процесі наукового дослідження, яка базується на філософських принципах: принципі взаємної доповнюваності та принципі домінування.

Інтегрувальна функція полягає у визначенні та усуненні дезінтегрувальних факторів, що призводять до роздрібленості системи, надмірного зростання відносної самостійності елементів у її складі, виявленні недостатніх її ланцюгів або зв'язків, активне включення яких у функціонування системи надає їй більшої гармонійності та оптимальності, тобто підвищує ступінь упорядкованості та організованості.

Логіко-гносеологічна функція філософії полягає у розробці самого філософського методу, його нормативних принципів, а також в логіко-гносеологічному обґрунтуванні тих або інших понятійних та теоретичних структур наукового знання.

Отже, філософія виконує світоглядні функції: гуманістичну, соціально-аксіологічну (конструктивно-ціннісну, інтерпретаторську та критичну), культурно-виховну і пояснювально-інформаційну. До методологічних функцій філософії відносяться такі: евристична, координаційна, інтегрувальна та логіко-гносеологічна. Саме аналіз змісту функцій філософії дозволяє впевнитись у необхідності освоєння всієї скарбниці філософських знань, оволодіння філософською методологією пізнавальної діяльності.

3. Особливості та структура філософського знання

Специфіка філософського мислення полягає в тому, що воно мас дуже широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходить за межі буття та небуття. Другою важливою рисою філософського мислення є те, що воно є формою людського самоосмислення з точки зору людини, її життєвого вибору. Філософське мислення може окреслювати дійсність не такою, яка вона є, а такою, якою вона має бути. Крім того, філософське мислення - це одночасно мислення про реальність і мислення про саме мислення. Причому воно виявляється взаємопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим. При цьому філософське мислення завжди намагається поставити та розв'язати доленосні, абстрактні проблеми людського буття. Крім того, важливою рисою філософського мислення є те, що воно є рефлексією людини, тобто погляд па себе з боку, крізь призму своїх цінностей та інтересів. Наведені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії і за допомогою філософії людина висуває своє бажання взяти на себе власне відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. У цьому розумінні філософія є інтелектуальним проясненням своєї життєвої ситуації, осмисленням стратегії й тактики своєї самореалізації.

Проблеми філософського світогляду є породженням різноманітних проблем людини і детермінуються його діяльністю. Фактично будь-яка сфера діяльності людини - це джерело проблем світогляду, тоді як природознавство обмежене пізнанням живої та неживої природи та природного в людині. Головними факторами проблем світогляду можуть бути й індивідуально-екзистенційні, і соціально-класові, і внутрішньонаукові, і художньо-етичні та інші.

У філософському розумінні проблема - це питання, що є органічною частиною пошукової пізнавальної ситуації, коли мають місце пошуки нових явищ, процесів, структур, законів, нової інформації. Це знання про незнання і деякі передбачення невідомого, що належить розкрити. Проблеми можуть бути реальні та надумані, вічні та тимчасові, суттєві та несуттєві тощо. Проте вони обов'язково фундаментальні, оскільки є засадами будь-які сфери людської діяльності.

Усе різноманіття проблем філософського світогляду може бути зведене до шести великих груп: 1) онтологічної, 2) антропологічної, 3) аксіологічної, 4) гносеологічної, 5) логічної та 6) праксеологічної.

Онтологічний (грецьк. «оntos» - сутнісне, «1оgos» - вчення - вчення про буття) аспект відображення людини і світу в філософії полягає в тому, що філософія як специфічна форма усвідомлення людиною свого буття, як форма суспільної свідомості покликана дати людині знання про світ та саму людину в її бутті. По суті вона за своїм змістом претендує на те, щоб відповісти на питання: Що ж таке собою світ? Яка його природа? Хто така людина за своєю природою та сутністю? Як влаштований світ, у якому живе людина? У чому сенс самого людського буття, мета і зміст життя? Причому всі ці питання філософія ставить в граничній формі, говорячи про найбільш загальні передумови буття, про найбільш загальні взаємовідносини між світом і людиною, про загальні закономірності буття як такого. Антропологічний аспект орієнтує на сприймання поняття «людина» як основної світоглядної категорії, виходячи з якої тільки і можна розробити систему уявлень про світ та закономірності його розвитку. Спроба виявити загальнолюдське в існуванні людей слугує самоусвідомленню людини та виявленню її власного місця у світі, її відмінностей від живої природи.

Аксіологічний аспект полягає в дослідженні природних цінностей, їх місця в реальності та структури ціннісного світу, тобто зв'язків різних цінностей між собою, з соціальними та культурними факторами, а також структурою особистості. Головне завдання аксіології - показати, як можлива цінність у загальній структурі буття і яке її відношення до фактів реальності.

Гносеологічний аспект відображення предмета в теорії полягає в тому, що він відображається не дзеркально, не як результат споглядального сприйняття дійсності, а крізь призму практично діяльнісного відношення людини до світу та до самої себе.

Логічний аспект відображення предмета філософії в теорії полягає в тому, що результати пізнавального відношення до дійсності, відображені у змісті філософського знання, фіксуються, обумовлюють формування понятійно-категоріального апарату філософії, зміст цього апарату, його структуру, еволюцію, відображають динаміку зростання як самої дійсності, людини, так і їх взаємозв'язки.

Праксеологічний аспект полягає в осмисленні мотивів діяльності, основних засобів досягнення результату, прагматичного співвіднесення мети та засобів, у виявленні прийомів активізації суб'єкта діяльності, дослідженні умов ефективної та раціональної людської діяльності.

Таким чином, структура філософського знання (схема 1) обумовлюється тими сферами реальності, що осмислюються людиною, а саме: 1) онтологія, натурфілософія та космологія визначаються такими сферами, як природа, світ, космос; 2) соціальна філософія, соціологія, філософія історії, етнофілософія, культурологія обумовлені такими сферами реальності, як суспільство та природа; 3) філософська антропологія, антропософія, Структурна антропологія, соціобіологія вивчають людину з її особливостями, здібностями, властивостями; 4) логіка, гносеологія, ноологія визначаються сферою інтелектуальних процесів; 5) етика, естетика, філософія релігії, філософія права та філософія історії - сферою духовного життя, осмисленням її цілей та цінностей. Філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ та людину в ньому, і це заради цієї людини, а тому імперативом філософії є навчити людину мислити творчо та самостійно.

4. Філософія і наука. Філософська рефлексія

Виявлення специфіки філософського знання передбачає дослідження різних форм опанування дійсності людиною. Крім практичного ставлення до дійсності, у межах якого людина домагається користі, існують інші нормувальні сприймання людиною світу засоби опанування дійсності, які зафіксовані у вигляді відповідних форм суспільної свідомості. Кожна з цих норм має певний набір категорій: у науці це перш за все істина, у релігії - віра, у політичній ідеології - влада, у праві - справедливість, у мистецтві - прекрасне, у моралі - добро, у філософії ж - мудрість.

Філософське знання - це знання «єдиного в усьому», воно відрізняється від знання окремих речей. Філософія характеризується тим, що в її межах усвідомлюються ті засоби, завдяки яким людина опановує світ, і специфіка її врешті-решт зводиться до того, що спрямованість до дослідження свідомості, тобто рефлексія, стає для неї основним змістом і метою. У цьому розумінні філософське опанування дійсності виявляється у здійсненні рефлексії суспільством відносно свого буття, що багато в чому охоплюється поняттям мудрості.

Що ж таке специфіка наукового й філософського мислення? Насамперед, наукове мислення предметне, вбудоване в чіткі рамки предмета даної науки. Філософське ж мислення здійснюється на базі співставлень, порівнянь, переходів з однієї предметної галузі до іншої.

Наукове мислення здійснюється в межах норм конкретної науки. Воно чітко запрограмоване правилами наукового дослідження (правилами роботи в оперативних системах математики, правилами поводження з різного виду символікою, моделями, картами, кресленнями і т. ін.). Філософське ж мислення підпорядковане правилам логіки і здорового глузду, тобто запрограмоване не так чітко, як наукове.

Наукове мислення здійснюється па базі наукових понять, філософське ж - на базі філософських категорій, що не настільки чіткі, як наукові. Саме ця нечіткість філософських категорій дозволяє з їх допомогою визначити напрямки наукового пошуку в тих ситуаціях, де наукові поняття не спрацьовують.

Філософське мислення пов'язане з цілеспрямуванням і формуванням цінностей, наукове ж реалізує вже поставлене завдання, мету або систему цінностей. Наука відповідає на питання: Чому? Філософія - на питання: Для чого, з якою метою?

Наукове мислення відволікається від будь-яких проявів, що характеризують ставлення людини до світу. У межах науки дійсність береться у формі об'єкта. Філософське ж мислення рефлексивне, воно звернене не тільки до об'єкта, але й до процесу його вивчення.

Рефлексія - специфічне явище у сфері духовного опанування людиною світу, яке не збігається з пізнанням. Предмет рефлексії - відношення внутрішнього світу до зовнішнього.

Філософія і наука подібні за своїми структурами й розрізняються за своїми предметами і функціями. І філософське, і наукове знання складаються з елементів (суджень, умовиводів, понять, принципів, законів, гіпотез тощо), які організовані в систему, котра підпорядковується законам логіки і становить певний теоретично сконструйований світ; і в цьому розумінні філософія є наукою.

Однак якщо предметом науки є об'єкт, що розглядається як природно-історичний феномен, то предметом філософського дослідження є теоретична модель відношення людини до світу і світу до людини. Філософія у всіх випадках є рефлексивною Системою, котра включає предмет дослідження двічі - як дослідника і як елемент філософського аналізу. У філософії як типі Світогляду світ представлений цілісно, виявлено місце людини, її інтереси, переконання, ціннісні орієнтації. Наукова структура не робить філософського світогляду наукою, тому за предметом дослідження філософія не є наукою.

Філософія і наука подібні намаганням до вірогідності, до раціонального пояснення світу. Але якщо в науці це асоціюється з прагненням до істини, то у філософії вірогідність доповнюється елементами переконання. Інакше кажучи, у філософії є поєднаність знання з переконаннями. Цим обумовлюється те, що ідеологічний момент у ній виявляється сильніше, ніж у науці.

Закони науки дозволяють прогнозувати, як буде розвиватися об'єкт. На засадах філософських принципів можна прогнозувати лише шляхи, засоби вивчення досліджуваного явища. Ця обставина вказує на різницю між філософією та наукою і в той же час на їх тісний взаємозв'язок. Наука не може успішно розвиватися без філософії, що є у функціях попередньої асиміляції невідомого, методології і світогляду.

Критеріями науковості такі: 1) об'єктивність, адже наукове знання пов'язане з розкриттям природних об'єктів, що взяті «самі по собі», без урахування інтересів індивіда, без привнесення в них чогось суб'єктивного та надприроднього; 2) раціональність, бо способом досягнення істини є критичність та раціональні принципи пізнання; 3) есенціалістська спрямованість, тобто націленість на відтворення сутності, закономірностей об'єкта; 4) системність знання, що означає впорядкованість за системними принципами, впорядкованість у формі теорії та розгорнутого теоретичного поняття; 5) перевірка, що включає і наукове спостереження, і практику, і випробовування логікою.

Усі зазначені критерії науковості можуть бути застосовані до частини змісту філософського знання, особливо до онтології, гносеології та методології наукового пізнання, що можна виявити фактично в усіх філософських системах, які мають відповідну проблематику. З цього можна зробити висновок, що філософія входить до складу наукової сфери знання частиною свого змісту і відносно цього філософія є наукою, видом наукового знання. Її предметна специфіка як виду наукового знання - в узагальненості інформації з точки зору основного питання світогляду про взаємовідносини людини та світу.

У такому розумінні філософія є природничою наукою, частково вона входить до комплексу природничих дисциплін. У той же час філософія вивчає також і суспільство, а в ньому - співвідношення суспільної свідомості та соціального буття, специфіку соціального пізнання та інше. Філософія тісно пов'язана з конкретними суспільними науками (правознавством, економічною наукою, політологією тощо), узагальнюючи під певним кутом дані цих наук. Предметно-змістовне взаємопроникнення філософії та суспільних наук дозволяє вважати філософію також і значущою частиною суспільствознавства.

У змісті філософського знання можна виокремити також частини або сторони, що відносяться до гуманітарних наук, об'єктом яких є індивід, а точніше духовний, внутрішній світ та пов'язані з ним світ людських взаємовідносин та світ духовнім культури суспільства. До гуманітарних наук належать психологія (психологія особистості, психологія емоцій, соціальна психологія), громадянська історія, літературознавство, лінгвістика та інші науки, що дозволяють проникнути у внутрішній духовний світ людини завдяки розумінню, завдяки тексту. Внаслідок зверненості до індивідуальності філософія є гуманітарним знанням, адже філософська рефлексія завжди прагне діалектично проникнути у зміст діалогічного відношення, намагається в воді інтерпретації розуміти, вивести на раціональний рівень.

Філософії як виду знання притаманні також риси, характерні для художнього освоєння дійсності, тобто для мистецтва. Мистецтво - образне освоєння дійсності, де переважним є індивідуальне, одиничне в конкретних, живих образах. Мистецтво спрямоване на осягнення естетичного власне в дійсності. А філософська картина світу містить у собі також емоційне підношення до світу, його оцінку з точки зору доль індивіда та людства. Філософські праці нерідко набували форми художніх творів (наприклад, у Платона, Ф. Ніцше, А. Камю), а багато видатних поетів та письменників (О.С. Пушкін, Ф.М. Достоєвський, Л.М. Толстой) були філософами-мислителями.

Важливою стороною філософського пізнання є також його трансцендуючий характер. «Трансцендентний» (лат. "transcendere" - переступати) - тлумачиться як такий, що виходить за межі можливого (не тільки індивідуально зараз) доспілу, що виходить за межі людської свідомості. Цьому поняттю протилежне «іманентне». Трансцендування як метод осягнення чогось, як «вихід за межі» пов'язане з самозаглибленням, з наявністю певного «таїнства», «неосяжності для розуму», і в цьому розумінні, надлюдяності, осяжності трансраціонально. Інакше кажучи, трансцендування хоча і не дає визначеного і точного знання, як наукова раціональність, воно здатне все ж уловити деякі глибинні властивості буття. Заглиблюючись у себе, людина через себе осягає світ у його першооснові, а аглиблюючись в цю першооснову, осягає все більше самого себе.

Така медитація є розумовою дією, що спрямована на приведення психіки людини у стан заглибленої зосередженості. У психологічному аспекті медитація передбачає усунення крайніх емоційних проявів та значне пониження реактивності.

Трансцендування тісно пов'язане і з містикою, що тлумачиться як щось загадкове, незрозуміле, нез'ясоване. Оскільки філософствування доходить до меж неосяжного та до уявлень про першооснову світу, воно не може не торкатися сфери надприродного. Результатом філософського трансцендування з включеними в нього елементами - медитацією та містикою - є філософська віра як психологічна установка індивіда, що сприймає щось необґрунтоване належним чином за реально існуюче.

Зміст філософського знання включає в себе також установку здорового глузду з його орієнтацією на пізнання найближчих причин явищ, їх пізнання та використання в повсякденній практиці. Саме в повсякденному житті, у його глибинах відбувається кристалізація того дорогоцінного феномену соборного людського життя, який є «мудрістю». Вона тлумачиться як глибокий розум, що спирається на життєвий досвід; це поєднання істини та блага, це життєва правда, це злиття любові та істини, вищого стану розумового та морального удосконалення.

Таким чином, філософське знання має суттєві ознаки, що притаманні: 1) природничонауковим знанням, 2) ідеологічним знанням (суспільним наукам), 3) гуманітарним знанням, 4) художнім знанням, 5) трансцендуючому осягненню (релігії, містиці) та 6) повсякденним знанням людей. У філософському знанні всі види знань представлені як сторони, іпостасі, компоненти його внутрішнього змісту. Вони внутрішньо взаємопов'язані між собою, причому настільки, що виявляються злитими, неподільними. Отже, філософське знання - це комплексний, інтегруючий вид знання, де інтегральність виявляється єдністю, що не виключає превалювання в ньому якогось об'єднуючого першопочатку; таким є, напевно, його раціоналістичність.

Література

Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. - М.: Проспект, 1997.

Аристотель. Метафизика. // Соч.: В 4-х т. - М., 1976. - Т. 1.

Арцишевский Р.А. Мировоззрение: сущность, специфика, развитие. - Львов, 1986.

Ильенков З.В. Философия и культура. - М, 1991

Лосев А.Ф. Философия, мифология, культура. - М., 1991.

Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. - М.: Прогресс, 1990.

Ортега-и-Гассет X. Что такое философия. - М., 1991.

Світогляд і духовна культура. - К., 1993.

Хайдеггер М. Что такое философия? // Вопр. философия. - 1993. - № 8.

Философский энциклопедический словарь. - М.: ИНФРА. - М., 1998.

Лекція 2-5

Тема: «Генеза філософської думки та її культурно-історичні форми»

План

1. Філософія Стародавнього Сходу: світоустрій та людина

2. Антична філософія: космоцентризм

3. Філософія середніх віків: теоцентризм

4. Філософія епохи Відродження: антропоцентризм

5. Філософія Нового часу: наукоцентризм

6. Німецька класична філософія: система-розум-діяльність

Велика теоретична насиченість розділів, що представлені у цій лекції, обумовила концентрування історико-філософського матеріалу навколо стрижневої ідеї, що узагальнює теорії мислителів різних періодів.

На передній план у назві кожного розділу виводяться ті ключові слова, послідовність яких дозволяє засвідчити логіку історико-філософського процесу, а саме: у філософських системах Давнього Сходу - це світоустрій та людина; в античності - уявлення про космос, Всесвіт; в середні віки - служіння Богу, в епоху Відродження - віра в здатності людини пізнавати та вдосконалювати світ; у Новий час - розробка наукових методів, віра в розум; а в німецькій класичній філософії - системне охоплення закономірностей розвитку світу та людини завдяки розуму й діяльності.

1. Філософія Стародавнього Сходу: світоустрій та людина

Стислий розгляд історії філософії в країнах Давнього Сходу свідчить, що народи цих країн мали своєрідні філософські Ідеї і зробили свій внесок у розвиток філософської думки давнього рабовласницького світу. Філософська думка народів Сходу намагалась розв'язати ті ж питання, якими займалась пізніше філософія народів Заходу.

Філософія у Давній Індії виникла приблизно в середині І тисячоліття до н.е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.

Найдавніші пам'ятки індійської літератури - чотири збірники релігійних гімнів та молитов, що називають «Ведами» (близько 2500 - 1700 років до н.е.). Найважливіший з них - «Рігведа». Інші - «Яджурведа», «Самаведа» і «Атхарваведа». Мовою «Вед» викладений давній релігійний світогляд, з яким вже в той час поєднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя.

Завершенням «Вед» вважаються «Упанішади». Сьогодні відомі близько 300 «Упанішад». Більшість їх складено у VIII-VI ст. до н.е. У цих збірниках бесід наставника з учнями вирішується питання про субстанцію буття. Визначається абсолютна і єдино істинна першооснова всього існування - світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати). Поряд з цим в «Упанішадах» відобразилися й матеріалістичні погляди, згідно з якими за першооснову буття вважали матеріальні елементи (вода, вогонь, повітря, земля).

Головна увага у філософських ідеях «Упанішад» звертається на питання про субстанцію буття. Пануюче місце посідає викладення поглядів про брахмана як абсолютну і єдино істинну духовну першооснову всього існуючого. Брахман творить об'єктивний світ свавільно з самого себе і є тотожним з душею людини (атман). Згідно з «Упанішадами» вищий сенс мудрого життя - в усвідомленні, осягненні брахмана як всюди проникливої сутності, у тому, щоб зрозуміти неістинність, тимчасовий характер емпіричного буття, відмовитися від потягу, жаги до нього і знайти вічний спокій і безсмертя у пізнанні своєї тотожності з брахманом, в єдності з ним (мокша).

Більшість філософських шкіл Давньої Індії були ортодоксальними, оскільки спирались на авторитет «Вед». Це школи санкх'я, ньяя, йога, вайшешика, міманса, веданта та ін. Однак у багатьох з них (буддизм, джайнізм, чарвака-локаята) з-під зовнішньої релігійно-етичної форми є матеріалістична тенденція.

Мета вчення джайнізму - звільнитися від страждання. На відміну від брахманізму джайнізм стверджує, що закони карми не можна подолати жертвою богам, але можна перемогти. Для звільнення від сансари ще за життя необхідні правильна поведінка, правильне пізнання, правильна віра. Джерелом мудрості у джайнізмі вважається не Бог, а особливі святі, які досягли сили, щастя на ґрунті досконалого знання і за допомогою поведінки, яка випливає з цього знання.

Джайнізм спирається на особливе вчення про буття, згідно з яким існує велика кількість речей, що наділені реальністю і володіють, з одного боку, постійними або субстанційними, а з іншого - випадковими, або перехідними властивостями. Серед неживих субстанцій особливе значення має матерія (пудгала). Матерія - або як роз'єднана на свої неподільні елементи (атоми), або як зібрана у вигляді сполучення атомів. Крім матерії, до неживих субстанцій належать простір, час, а також умови руху і спокою. Космос, згідно з джайнізмом, вічний, він ніким не створений і не може бути знищений.

Основною ознакою душі джайнізм вважає свідомість. Ступінь свідомості в душах різний. За своєю природою душа досконала, а її можливості - безмежні: душі доступні й безмежне знання, і безмежна могутність, і безмежне щастя. Але душа схильна ототожнювати себе з тілом. У цьому ототожненні - джерело її неволі, залежності. Основна причина, що породжує залежність душі, - її сильні бажання або пристрасті. Вони криються в незнанні життя. Тому пізнання повинно звільнити душу від тіла. Умова істинного пізнання - не тільки у вірі, тобто довірі до авторитету вчителів, але й у правильній поведінці, у напрямі наших дій.

«Звільнення» як мета вчення джайнізму має привести до повного відділення душі від тіла. Досягається це шляхом аскетизму. Метою є особисте врятування, оскільки людина може звільнитися лише сама і ніхто їй не може допомогти. Звідси егоцентричний характер етики джайнізму.

У VI ст. до н.е. виникає релігійне вчення буддизму. Буддизм - одна із світових релігій, вона знаходиться в одній ланці з християнством і мусульманством. Вчення буддизму ґрунтується на легенді про засновника релігії - принца Сіддхартха Гаутами, якого називали Будда. Перша спроба систематизації буддизму надана у так званій книзі «Трипітака», тобто «Три кошики вчень». У третій з цих книг розглядаються філософські питання. Буддизм - більш релігійна етика (бо має за мету вказати шлях до врятування від зла), ніж теоретична філософія. У бесідах мудреці буддизму вчать, що мета пізнання - звільнення людини від страждань, пізнання шляху, що веде до цього звільнення.

Буддизм висуває чотири положення:

життя виповнене страждань;

існує причина виникнення страждань;

є можливість припинення страждань;

існує шлях звільнення від страждань.

Отже, згідно з ученням буддизму, життя - це суцільна низка страждань. Причина цих страждань - у самій жадобі до життя, у потягу до існування. Смерть не веде до припинення страждань, бо за нею настає нове переродження. Подолати страждання, врятуватися від вічного кола перевтілення (сансари) можна тільки шляхом подолання в собі потягу до існування. Необхідність страждання виводиться з обумовленості й залежності всіх подій і фактів.

В основі етики буддизму лежить переконання в тому, що звільнення від страждань досягається не у потойбічному, а в теперішньому житті. Таке припинення страждань називається у буддистів «нірваною». Під нірваною (санскр., букв. - охолодження, загасання) буддисти розуміють стан блаженного небуття, звільнення від усього, що приносить біль, відволікання від зовнішнього світу, від світу думок.

Найдавнішою матеріалістичною філософською течією в Індії було вчення локаята, або чарвака (вчення, спрямоване на цей світ - локу). Локаята заперечувала існування будь-якого іншого світу, крім матеріального. Згідно з вченням локаята про буття весь об'єктивний світ складається з матеріальних першоелементів. Віра в існування Бога, душі, раю, потойбічному світу - неправда, а предмети цієї віри недоступні для сприйняття. Речі природи складаються з повітря (або вітрів), вогню (або світла), води і землі.

У теорії пізнання представники школи стояли на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, вважаючи єдиним джерелом знань чуттєві сприйняття. Школа локаята відкидала містичне одкровення, сліпу віру у Веди, заперечувала самі основи ведичної релігії - карму (відплату за земне життя у потойбічному світі й усіх наступних перевтіленнях), сансару (коло земних перевтілень душі) і мокшу (звільнення від них).

Вчення санкх'я головною мудрістю вважає пізнання шляхів і засобів, що ведуть до повного звільнення людини від страждань і нещасть. Вчення санкх'я передбачає два початки: матеріальний і духовний. Для пояснення світу санкх'я вважає вихідним поняття про матеріальну першопричину (пракриті) усіх речей і явищ, у тому числі явищ психічних. Вона є причиною існування тільки тіл, почуттів, емпіричного розуму, інтелекту. Крім цього, існує, згідно з ученням санкх'я, свідомість, яка перебуває вище будь-яких змін і за своєю природою вже не матеріальна. Безліч предметів реального світу виникає за допомогою процесу, що починається, коли нематеріальна причина - пракриті - вперше випробує вплив з боку пуруша, або «Я». Розум, який пішов від пракриті, не вічний, він складний і є суб'єктом, який виникає і руйнується з часом. Розвиваючись, пракриті породжує як фізичні елементи природи, так і елементи свідомості: розум, самосвідомість, органи чуття і дії.

Отже, філософія санкх'я має дуалістичний характер, оскільки визнає дві реальності: матеріальну - пракриті - й духовну - пуруша. Пуруша - пасивна, але наділена свідомістю. Поєднання пракриті і пуруша зумовлює початок еволюції індивіда і Всесвіту.

Багато в чому близькою до системи санкх'я була система йога. Засновником йоги вважається мудрець Патанджалі. Найдавнішим твором йоги вважають «Йога-Сутру», яка також називається по імені засновника «Патанджалі-сутра». Важливим елементом йоги є опис правил психологічно орієнтованого тренування. Його окремі ступені включають самовладання (яма), оволодіння диханням за певних положень тіла (асана), ізоляцію почуттів від зовнішнього впливу (прат'яхара), концентрацію думки (дхарана), медитації (дх'яна) і стану зосередження (самадхи) - звільнення від тілесної оболонки.

Йога вчить, що найвищого блаженства людина може досягти не зміною об'єктивних умов свого життя, а повним звільненням своєї свідомості від впливу зовнішнього світу й досягненням особливого психічного стану «самадхи» {зосередження), коди згасають усі бажання, мислення застигає на певній внутрішній точці. Порушується зв'язок з основним світом і нібито з'являється здатність інтуїтивного бачення істини.

Згідно з ньяя об'єктивний світ складається з вічних, якісно різнорідних дрібних часток (ану) води, землі, повітря і вогню. Основну увагу послідовники Гаутама зосереджували на проблемах теорії пізнання й логіки. Вони визнавали чотири джерела пізнання: чуттєве сприймання, точне свідчення, аналогію та умовивід. Вони розробили вчення про пізнання і про логічний висновок, яке розвивалося на основі матеріалістичної теорії буття.

Для вайшешика засади реальності - в особливих властивостях атомів і душ. Матеріальним носієм усіх якостей речей, особливостей, дій, а також причиною всього складного є субстанція. З різних видів субстанцій лише п'ять (земля, вода, світло, повітря, ефір) утворені з фізичних елементів, що самі складаються з вічних неподільних атомів. Саме вони не сприймаються почуттями, і про їх існування дізнаємося тільки за допомогою висновку.

У низці вчень давньоіндійської філософії є системи, що безпосередньо спираються на «Веди». В них системах тексти «Вед» розглядаються як священні книги, подібно до давньоєврейської Біблії і новозавітної християнської літератури. Ці системи - міманса і веданта. Для них «Веди» - авторитет, єдине джерело пізнання. Позиції, що стверджуються у ведійських гімнах, вважаються, безумовно, істинними. Єдиним засобом звільнення від пут сансари і карми, згідно із вченням школи міманса, є дотримування того, чому вчать тексти «Вед», у яких вчення вбачає надчуттєву універсальну субстанцію, яка існує вічно і є абсолютною. Міманса приділила велику увагу питанням теорії пізнання і логіки. Чуттєві сприйняття розглядаються тут як особливе джерело знання. Предмети сприйняття характеризуються як реальні, що мають різні об'єктивні ознаки. Крім сприйняття, джерелом пізнання вважають логічний висновок, порівняння, авторитетне свідчення священних книг і визнання деяких неприйнятних істин як постулатів.

Ідеалістичне вчення веданти потребує, щоб учень покірно наслідував учителя (що був присвячений до мудрості веданти), брав участь у спогляданні та у постійних роздумах над джерелом істини доти, доки не досягає постійного споглядання істини.

У Давньому Китаї у VІІ-VІ ст. до н.е. як в ідеології, так і в політиці чітко вбачалися дві тенденції - консервативна і прогресивна, містична і атеїстична. У процесі боротьби цих двох тенденцій ширше поширювалися наївно-матеріалістичні думки про п'ять першоелементів і речей (метал, дерево, вода, вогонь, земля), про протилежні сили (інь і ян), про природний шлях (дао) в природі та інші, що виникли ще на початку II-І тисячоліття до н.е. внаслідок узагальнення першопочаткових знань того часу,

У V-III ст. до н.е, утворюються основні філософські школи: 1) конфуціанство; 2) моїзм; 3) школа закону фа-цзя; 4) даосизм; 5) школа інь-ян (натурфілософія); 6) школа імен шін-цзя та інші.

В історії давньокитайської філософії важливе місце посідає конфуціанство, засновником якого був Конфуцій (латинізована версія імені Кун-Фу-цзи - вчитель Кун). Йому належить укладання низки давніх книг («Книга пісень», літопис «Весна і осінь» та ін.), у яких зібрана культурна спадщина минулого. Він висловлював низку глибоких думок з питань виховання. Наприклад: «всі люди близькі одне одному за своєю природою, а різняться між собою у процесі виховання», треба «вивчати старе для того, щоб пізнати нове», «вчення без роздумів - марне, а роздуми без вчення - пусте».

Згідно з конфуціанством воля людини визначається «небесною волею», тому поділ суспільства на «шляхетних» і «низьких» не може бути змінений. Кожна людина повинна точно знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати покладені на неї обов'язки. Конфуцій висуває вчення чжень-мін (виправлення імен), суть якого полягає в чому, що назва речі повинна відповідати її сутності. Це значить, що місце кожної людини у суспільстві, її поведінка мають суворо відповідати соціальному стану людини.

Найбільш видатним послідовником Конфуція був Мен-цзи, який стверджував, що людське життя підкорене небесній волі, посієм якої є мудрий цар - «син неба». На його думку, людина народжується доброю, їй властиві чотири вроджені якості: співчуття, почуття сорому, скромність і уміння відрізняти істину від брехні, Але вроджені якості людини внаслідок поганого впливу суспільства швидко втрачаються. Мен-цзи бачив своє завдання в тому, щоб шляхом виховання і вдосконалення особистості захистити народ від впливу противників конфуціанства.

Проти конфуціанської школи виступив Мо-цзи. Він висунув ідею загальної любові, закликав людей надавати одне одному допомогу незалежно від соціального стану. Піддаючи критиці конфуціанство, він стверджував, що наперед визначеної долі немає. Доля людини залежить від того, як вона здійснюватиме в житті принцип «загальної любові». Залежно від цього «небесний володар» відповідним чином нагороджує або карає її. Мо-цзи виступав проти загарбницьких війн, проповідував мир і взаємодопомогу між державами.

У розвитку філософії Давнього Китаю видатне місце посідає даосизм, вчення Лао-цзи про Дао, про загальний природний закон світу речей. Життя природи і людей не керується «волею неба», а плине за визначеним природним шляхом. Дао - це природний закон самих речей, який разом із субстанцією «ці» становить підвалини світу. Сутність Дао полягає в тому, що у світі все знаходиться в русі й зміні, і в процесі цієї зміни всі речі обов'язково переходять у свою протилежність.

...