Таким чином, ідеалістичне розуміння природи, згідно з яким матерія є щось інертне, похідне від духу, призвело Гегеля до заперечення розвитку, незважаючи на діалектику, що підіймала його над метафізичними матеріалістами.

Через початкові ідеалістичні засади своєї філософії Гегель повинен був розглядати природу як «кінцеву» сферу існування «абсолютної ідеї», приписуючи їй ту обмеженість, що була притаманна лише тодішнім природничо-науковим уявленням.

Тому Гегель не зміг перемогти і метафізичного, механістичного розуміння, хоча в деяких питаннях він стояв вище, ніж сучасні йому природодослідники, і піддав глибокій критиці їх вузький емпіризм і метафізично-механістичний підхід до явищ природи.

Третя частина філософської системи Гегеля - філософія духу - присвячена розгляду «абсолютної ідеї» на останньому етапі її розвитку, коли вона залишає природу, «повертається» до самої себе як «абсолютний дух» або «абсолютна ідея», що переборола своє «відчуження», зняла своє заперечення (природу) і розвивається як свідомість людства протягом світової історії. У природі згідно з Гегелем духовний зміст перебуває у постійному конфлікті з обмеженою інертною матеріальною формою. Зовсім інше - в історії людства: тут «ця ж ідея є суща для себе і постає в собі і для себе». Таким чином, філософія духу Гегеля - це ідеалістичне вчення про розвиток індивідуальної і суспільної свідомості, про розумовий розвиток людства взагалі. Тому історія людства, що зведена до історії його духовного розвитку, стає, врешті-решт, історією пізнання і самопізнання.

суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія);

об'єктивний дух (право, мораль, держава);

абсолютний дух як вищий ступінь самопізнання «абсолютної ідеї» (мистецтво, релігія, філософія).

Усю світову історію Гегель розподіляв на три основні епохи: східну, античну та німецьку. У східному світі людина ще не зрозуміла, що свобода є її суть, тому тут, за твердженням Гегеля, усі раби. В античному світі (Стародавні Греція і Рим) деякі вже зрозуміли, що свобода становить їх сутність: якраз вони і є вільними, на відміну від тих, котрі не зрозуміли цього і тому залишаються рабами. Як ідеаліст Гегель фактично ігнорує зв'язок рабства з економічними умовами. Він виводить рабство зі свідомості людей, стверджуючи, що самосвідомість, яка віддає перевагу життю, волі, вступає у відношення рабства. Державу Гегель вважає вищим втіленням свободи, подорожі Бога («абсолютної ідеї») по Землі.

Розгляд основних положень філософії Гегеля показує, що у його вченні необхідно відокремлювати діалектичний метод, що є прогресивним, від системи (вчення про природу і суспільство як форми існування «абсолютної ідеї»), що є консервативною. Хоч метод і система у гегелівській філософії органічно пов'язані, однак між ними є невирішені суперечності, оскільки система Гегеля, на противагу його діалектиці, обмежує розвиток суспільства, розвиток пізнання і перекручує діалектичне розуміння природи, суспільства і мислення.

Якщо гегелівська діалектика - це вчення про розвиток взагалі, то гегелівська філософська система заперечує загальність розвитку, бо природа, за Гегелем, не розвивається в часі, а лише урізноманітнюється у просторі. Так, значною мірою метафізичне розуміння природи виходило з початкових ідеалістичних положень Гегеля, його філософської системи.

Якщо діалектика стверджує, що розвиток не має меж, то гегелівська філософська система обмежує розвиток мислення (форми якого вичерпуються у праці «Наука логіки»), розвиток пізнання взагалі (що ніби закінчується створенням гегелівської філософії), розвиток суспільства. Межею розвитку останнього Гегель вважав встановлення конституційної монархії і пов'язане з нею обмежене перетворення суспільства, особливо його політичних закладів, у буржуазному дусі.

У цьому полягає глибока суперечність між філософською системою Гегеля та його діалектичним методом, між консервативним і прогресивним у його філософському вченні. Ця суперечність - це, насамперед, суперечність між догматичними і по суті метафізичними висновками гегелівської філософії і діалектичними принципами, з яких виходить гегелівський метод. Але справа не тільки в цьому. Сама діалектика Гегеля була досить непослідовна через свій ідеалістичний характер.

Що є раціональним у гегелівській ідеалістичній діалектиці? Раціональним її зерном є геніальні здогадки про взаємозв'язок, рух, розвиток явищ, про суперечності як джерело руху, розвитку, про перехід кількісних змін у якісні, про природу теоретичного мислення, а також логічних форм і категорій, через які воно здійснюється.

Дуже важливим є обґрунтування Гегелем розуміння методу науки. Гегель виступив проти метафізичного уявлення про метод як сукупність штучних, нібито винайдених людиною засобів. З точки зору Гегеля, метод не є «справою нашого свавілля», бо характер нашого підходу до явища, що вивчається, залежить «від форм самого предмету, що підлягає вивченню». Всупереч своїм догматичним претензіям на абсолютну істину в останній інстанції Гегель, щоправда, в ідеалістично перекрученій формі все ж таки показав, що пізнання - це історичний процес і тому істина не є раз і назавжди даним, готовим наслідком пізнання, вона теж розвивається, змінюється.

Раціональною у «Філософії історії» Гегеля є ідея діалектичного розвитку суспільного життя. Проте вона не проведена послідовно і поєднана з реакційними твердженнями про «історичні» та «неісторичні» народи, про необхідність воєн. Завершальний ступінь розвитку містичної абсолютної ідеї у системі філософії Гегеля становлять мистецтво, релігія, філософія.

У своїй головній праці «Сутність християнства» Фейєрбах розглядає свою філософію як закінчене і разом з тим переборене вчення Гегеля та його попередників. Якщо Гегель відривав розум, мислення від людини, її чуттів і потреб, «нова філософія», або «філософія майбутнього», - так називав Фейєрбах своє вчення, - виходить з того, що реальним суб'єктом розуму є тільки людина, а вона, у свою чергу, є продукт природи.

Філософія повинна затвердити союз з природознавством; цей «шлюб геолюбові», за образним висловом Фейєрбаха, буде більш плідним, ніж мезальянс між філософією та теологією, що існує протягом століть. Релігія обіцяє людині порятунок після смерті. Філософія повинна зробити те, що лише обіцяє релігія, але зробити це на землі, бо жодного потойбічного світу не існує. Філософія замінює релігію, даючи людям замість розради усвідомлення своїх реальних можливостей у досягненні щастя.

Фейєрбах стверджує, що питання про відношення мислення до буття є питанням про сутність людини. Філософія, що вирішує основне питання філософії, повинна бути антропологією (вченням про людину). Характерною особливістю антропологізму Фейєрбаха є заперечення дуалізму тіла і душі, визнання і доведення матеріалістичного положення про єдність тілесного і духовного, об'єктивного психічного та фізичного мислення та буття.

Антропологізм Фейєрбаха поєднує в собі започатковане матеріалістичне розуміння, спроби матеріалістичного обґрунтування суспільної свідомості як відбиття суспільного буття. Проте Фейєрбах абстрактно розуміє людську сутність, не пов'язуючи її з історичними суспільними відносинами..

Зі своєї критики ідеалізму Фейєрбах робить висновок про те, що ідеалістична філософія є раціоналізованою, або спекулятивною, теологією. Цій критиці притаманний серйозний недолік: вона провадиться з позицій метафізичного матеріалізму, внаслідок чого разом з ідеалізмом заперечується і діалектика, що була властивою найбільш видатним його представникам, особливо Гегелю. Фейєрбах не зміг знайти «раціональне зерно» у гегелівській діалектиці, не побачив необхідності створення матеріалістичної діалектики.

Місце народження Бога, - говорить Фейєрбах, - виключно у людських стражданнях. Тільки в людині бере Бог всі свої ознаки: Бог - це те, чим людина хоче бути. Саме тому релігія володіє реальним життєвим змістом, а не є просто ілюзією. Суть релігії - людське серце; воно тим і відрізняється від твердого і холодного розуму, що хоче вірити і любити. Але суть релігії, на думку Фейєрбаха, не зводиться до якої-небудь окремої можливості людини: у релігії потворно відбивається вся людина - до цього зводиться головне положення антропологічного атеїзму.

Суть людини, до якої Фейєрбах зводить зміст релігії, він розуміє абстрактно, антропологічне. Суть людини, за Фейєрбахом, - це розум, воля, серце; у нього йдеться про незмінну природу індивіда. За вченням Фейєрбаха, любов людини до людини, особливо ж статева любов, - це релігійне почуття. Фейєрбах не зрозумів, що наукова критика релігії не вичерпується відношенням релігійних уявлень до їх земного змісту. Найважливіше завдання наукової критики релігії є аналіз матеріальних причин релігійного подвоєння світу.

Основою філософської антропології Фейєрбаха є матеріалістичне вчення про природі;. На відміну від ідеалізму і релігії, Фейєрбах вчить, що природа - це єдина реальність, а людина - її зовнішній продукт, відбиття, закінчення. У людині й завдяки їй природа відчуває себе, мислить про себе. Природа вічна: виникає в часі відносно лише окремих явищ. Природа нескінченна і в просторі: тільки людська обмеженість ставить межі її протяжності.

Фейєрбах відстоює положення про безперервний зв'язок матерії та руху. Але ж він не вказує на якісну багатоманітність форм руху матерії, на їх взаємоперехід, внаслідок чого теза про саморозвиток матерії є лише позитивним висновком із заперечення божественного першопочатку. Заперечуючи механістичне розуміння життя, Фейєрбах рішуче заперечує і віталізм. Його розуміння життя як вищої форми буття природи спрямовано головним чином проти вульгарного матеріалізму, що фактично заперечує існування свідомості. Свідомість у всіх її формах розглядається Фейєрбахом як безпосереднє відбиття суб'єкта й об'єкта.

Таким чином, вчення Фейєрбаха про природу незважаючи на окремі діалектичні здогадки, більш глибоке, ніж у попередніх матеріалістів, розуміння єдності й багатоманітності природи в цілому ж не виходить за межі метафізичного матеріалізму.

Фейєрбах категорично заперечує існування об'єктів, що принципово не сприймаються відчуттями. Він виступає проти скептичної агностичної критики відчуттєвих сприймань, стверджуючи, що останні через свій безпосередній зв'язок з речами ніколи нас не обманюють. Але він не пов'язує чуттєвих уявлень з практичною матеріальною дійсністю. Не обмежуючись характеристикою ролі зору, слуху та інших органів чуття у пізнанні зовнішнього світу, Фейєрбах вказує на пізнавальне, значення всього емоційного життя і діяльності людини. Але він не вкладає у своє розуміння чуттєвої діяльності найголовнішого - змінення людиною природи, матеріального виробництва.

Релігійно-ідеалістичному тлумаченню всесвітньої історії Фейєрбах протиставляє натуралістичну концепцію, початком якої є антропологічна характеристика людських відчуттів як головної і визначальної сили поведінки кожного індивіда та суспільства в цілому.

Ідеалізм Фейєрбаха у розумінні суспільного життя особливо проявляється у тому, що він хоче побудувати свої соціальні гуманістичні передумови на суто етичній основі. Природа щастя така, що робить щасливим всіх: вона не потребує жодної відмови або протиставлення обов'язку почуттям. Усі труднощі, що, на думку Канта і Гегеля, постають на шляху здійснення вимог моралі, з точки зору Фейєрбаха, зрештою не існують. Оскільки любов розглядається як суть і мета людського життя, саме в любові вбачає Фейєрбах вирішальну силу суспільства і, зокрема, морального прогресу.

Соціально-політичні погляди Фейєрбаха не виходять за межі буржуазної свідомості. Той «єдиний» і «нормальний» індивід, про якого він постійно говорить, вбачаючи в ньому людину майбутнього, вільну від усього того, що ганьбить людську індивідуальність, цей абстрактний суб'єкт зрештою залишається ідеалістичною людиною буржуазного суспільства.

Заслуга філософії Фейєрбаха полягає у тому, що єдиним, універсальним і найвищим предметом філософії вона вважала людину і природу як її основу. Матеріалізму Фейєрбаха властивий антропологізм, однак Фейєрбах не зміг подолати споглядального характеру метафізичного матеріалізму й усвідомити роль практики у процесі пізнання і суспільного розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелівської діалектики, відкинувши її разом з ідеалістичною системою.

Таким чином, класична німецька філософія кінця XVIII - початку XIX ст. відіграла видатну роль в історії розвитку діалектичного мислення, у критичному подоланні метафізичного методу, що панував у філософії XVII-XVIII ст. Історичне досягнення німецьких філософів полягає в тому, що саме вони розробили діалектичний метод. Кант намагався обґрунтувати ідеалістичну діалектику понять у своєму вченні про антиномії чистого розуму. Фіхте вклав в ідеалістичну діалектику розуміння розуму як руху від тези через антитезу до синтезу. Найбільш розвиненого вигляду діалектика набуває у Гегеля, у методі якого під містично-ідеалістичною оболонкою діалектики понять містилося раціональне зерно - ідея про діалектику речей, про розвиток у суспільстві і природі. Разом із матеріалізмом Фейєрбаха діалектика Гегеля стала продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки.

Філософські пошуки цих мислителів велись у межах тієї традиції у філософії, що можна позначити як класична модель. Вона охоплює період з Декарта до Гегеля, а значить, з середини XVII до середини XIX ст. Для цієї філософської традиції характерними стали наступні риси:

уявлення про філософію як форму раціонально-теоретичної свідомості, за допомогою якої можна пояснити будь-які явища природної дійсності та духу;

принципова установка на раціональну пізнаваність світу, якими б не були самі умови досягнення істини. У ситуації такого панування розуму людина є конструктивним мислячим першопочатком, без урахування її особистіших характеристик;

установка на систематичність як представленість таких всеоб'ємних філософських систем, які включають у себе все, що на даному історичному етапі доступно раціональному філософському дослідженню;

сприйняття світу в цілому як проникненого ідеєю гармонії, доцільності та природного порядку, де особливу роль відіграють число і пропорція, структура та міра;

інтенція суб'єкта пізнання на рефлексивне осягнення власних прийомів та методів пізнання, на перетворення мислення, що пізнає, у центральний об'єкт метафізичних досліджень;

нове змістовне наповнення метафізичного методу філософствування, що полягає у доказових, системно розгорнутих у вигляді філософського тексту роздумах мислителя над граничними засадами побудови світу і місця людини в ньому, над пізнанням та його межами, над ціннісними орієнтирами людської діяльності;

просвітницький пафос класичної філософії, що обумовлювався націленістю мислителів на повчання людей, котрі сприйматись як своєрідна забобонна, інертна маса, яку філософ покликаний позбавити від страждань та переживань;

відірваність філософії від реальних проблем людини, її самоцінний та автономний характер, оскільки філософ часто замикався від світу у своїй споглядальній філософській системі, підмінюючи аналіз реальних процесів побудовою ілюзорних світосхем;

цілеспрямований пошук такого буття, який створює засади всіх інших видів буття і забезпечує можливість її раціонального пізнання з єдиних позицій - ось справжня мета існування спекулятивної метафізики; відповідність двом основним онтологічним лініям (натурфілософській та спекулятивній) двох базових гносеологічних установок - раціоналістичної та емпіричної, хоча всі вони в унісон співають гімн розуму, філософії, науці та просвітництву.

Література

Аристотель. О душе//Соч.: В 4 т. -М., 1983. - Т. 1. -С. 18-122.

Бекон Ф.Новый Органон // Соч.: В 2 т. -М, 1972. - Т. 2 -С. 5-222.

Богомолов А.С. Античная философия. -М, 1995.

Гегель Г.-В.-Ф. Энциклопедия философских наук: В 3 т. -М., 1974. Т. 1. Наука логики. -С. 123-480.

Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М., 1980 С. 7-322.

Гулига А.В. Немецкая классическая философия. - М., 1986. С. 5-343.

Декарт Р. Рассуждения о методе// Избр. произв.: В 2 т. -М, 1989. Т. 1. -С. 17-112.

Кант И. Критика чистого разума// Соч,: В 6 т. -М., 1994. -Т. 3. -С. 118-541.

Коплстон Ф. История средневековой философии, М., 1996.

Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. -М., 1979. - С. 6-248.

Скирбек Г., Гилье Н. История философии. -М., 2000.

Соколов В.В. Европейская философия ХУ-ХУІІ веков. М.: Высшая школа, 1984.

Спиноза Б. Этика// Избр. произв.: В 2 т. М., 2002. -Т. 2. С. 359-618.

Фома Аквинский. Доказательства бытия Бога в «Сумме против язычников» и в «Сумме теологии». -М., 2000.

Чанышев А.Н. Философия древнего мира. М.: Высшая школа, 1999.

Лекція 6

Тема: «Сучасна світова філософія»

План

1. Особливості сучасної філософії

2. Неокантіанство, неогегелянство

3. Прагматизм

4. Філософія життя

5. Психоаналітична філософія

6. Персоналізм

7. Феноменологія Гуссерля

8. Екзистенціалізм

9. Франкфуртська школа

10. Структуралізм

11. Герменевтика

12. Позитивізм, постпозитивізм

13. Неотомізм - релігійна філософія

14. Неомарксизм

15. Російська релігійна філософія та філософський містицизм

16. Ситуація постмодернізму у філософії

У даній лекції аналізується сучасний стан світової філософії, виявляються її особливості та основні напрямки. Принципи, підходи до реалій життя в сучасних концепціях обумовлюються глибинними зрушеннями у культурі, динамікою співвідношення між різними її сферами. Тому увага акцентується на ірріціоналістичних пошуках, на філософському діалозі сцієнтизму та антисцієнтизму протягом останнього століття.

Змістовна наповненість та логічна спрямованість лекції дозволяє прослідкувати закономірності переходу від класичної філософії до некласичної, виявити основну проблематику посткласичного періоду та її потенціал для відображення складного, динамічного, суперечливого, але єдиного світу.

1. Особливості сучасної філософії

У другій половині XIX ст. поступово готується, а на рубежі XX ст. починає здійснюватись перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософствування. Якщо філософи ХУІІ-ХУІІІ ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії. Філософія XIX ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, і заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму.

Поняття ірраціоналізм об'єднує різні філософські вчення, що відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання. Ірраціональними за своїм змістом виявляються усі релігійні і релігійно-філософські вчення.

Отже, ірраціоналізм невипадково сформувався у XIX ст., коли поширення відчуження на сферу розумової прані, криза буржуазного суспільства і його культури ввійшли в суперечність з ідеями «царства розуму» та суверенності розуму, що їх проголошували просвітителі. Ірраціоналістичний настрій розуму одержує широке розповсюдження і особливо виявляється у таких течіях, як «філософія життя» (Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Хайдеггер, Ясперс та ін.) та деяких різновидах неопозитивізму.

Для філософії XX ст. характерні також сцієнтизм і антисціентизм -протилежні світоглядні позиції, пов'язані з абсолютизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (антисцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури. Сцієнтизм - це уявлення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі.

Сцієнтистська орієнтація виявляється у некритичному застосуванні у гуманітарних науках (зокрема суспільних) зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природничим і точним наукам, запереченні суто філософських проблем, позбавлених пізнавального досвіду; визнанні справді науковими лише математичних і конкретних природничих знань, що характерно, наприклад, для позитивізму.

Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, зважав на негативні наслідки науково-технічного прогресу (руйнування природного середовища, створення зброї масового знищення, тлумачення науки як «дегуманізованої сили», що є джерелом трагічного людського існування). Позиції антисцієнтизму захищають такі напрямки сучасної філософії, як екзистенціалізм, феноменологія.

Загалом під сучасною західною філософією розуміють сукупність філософських вчень, що виникли наприкінці XIX - на початку XX ст. і основні ідеї яких розробляються і сьогодні

Сучасна духовна культура уособлює єдність, синтез двох тенденцій: модифікованого старого та народженого нового, тобто єдність класичного і некласичного. В узагальненому вигляді водорозділ між класичною і некласичною філософією, передусім, проходить через ставлення до проблеми раціонального та його протилежності - ірраціональності.

До класичного типу філософії належать такі течії, як неокантіанство, феноменологія, неопозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, неотомізм, марксизм та інші; до некласичного - філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо.

2. Неокантіанство, неогегельянство

Антикласичним орієнтаціям у ХІХ-ХХ ст. постійно опанував міцний ідейний рух, спрямований на захист розвитку традицій філософської класики. Під гаслом «Назад до Канта» в останній третині XIX ст. народилося неокантіанство, а під гаслом «Назад до Гегеля» сформувалося неогегельянство, що було викликано критичним ставленням до спекулятивної метафізики та еклектики.

У межах неокантіанства розрізняються фізіологічний напрямок, марбурзька та баденська філософські школи. Представники фізіологічного напрямку наполягають на ідеї створення суб'єктом об'єкта пізнання. Так, на думку німецького фізика та фізіолога Германа Гельмгольца, відчуття людини хоча й викликані зовнішніми причинами, однак не залежать за своїм змістом ні від них, ні від самих органів чуття; вони є просто символами, а не адекватним відображенням світу. Знання цих символів дозволяє людині спрямовувати свою діяльність.

Представники марбурзької та баденської шкіл головну увагу звертали на логіку пізнання та методологію. Засновник марбурзької школи Герман Коген наголошував на тотожності мислення і буття як предмета пізнання, знання визначав як самостійну систему, в межах якої розгортається вся різноманітність відносин між пізнанням та дійсністю, суб'єктом та об'єктом. Поза знанням, на думку Когена, немає нічого, дійсність виступає як форма, у якій осмислюється або існує знання; будь-які зміни знання призводять до зміни дійсності, а не навпаки.

ІІауль Наторп розробляв проблеми так званої соціальної педагогіки, зокрема зазнаючи, що від освіти залежить включення .людини у світову культуру, в нове суспільство, де людина виступає самоціллю. Наторп визначив три основних початий в моралі - чесність, справедливість та любов, - які обумовлюють соціал-демократичні цінності: свободу, справедливість і солідарність. Ернст Кассірер осмислював місце і роль культури в житті людства. На його думку, культура є квінтесенцією людського існування, її зміст пов'язаний з формоутворюючими принципами та системами символів. Символ він тлумачив як форму самопізнання людського духу, що має різні прояви: мова, міф, мистецтво, наука тощо. Саме тому важливішою функцією культури стає інформаційно-комунікативна, за допомогою якої відбувається передача та збереження символів культури від покоління до покоління, від етносу до етносу. Людина, яку Кассірер сприймає як «тварину, що створює символи», насправді починає існувати у породженому її символічною творчістю світі символів. Культуру, як описує Кассірер у книзі «Філософія символічних форм», утворюють дві складові: 1) символіка культурних форм та 2) діяльнісний активний початок людини.

Засновники баденської школи - Вільгельм Віндельбанд та Генріх Ріккерт сформулювали поняття номотетичних методів природознавства та ідіографічних методів гуманітарних (історичних) наук. Якщо в науках про природу акцентується увага на проясненні загального і встановлення законів, виявленні незмінної форми реальних подій, то в процесі пізнання явищ культури основною метою є прояснення неповторних та унікальних актів культурної творчості. Приналежність до цінностей, як твердить Віндельбанд, водночас є приналежністю до трансцендентального, без чого взагалі неможливо пізнавати сутність культурно-історичного процесу.

Саме в неокантіанській філософії формується філософська традиція розуміння, а не знання як такого. В усіх сферах діяльності етично зорієнтований практичний розум людини домінує над теоретичним, тому людина обов'язково вносить оцінку в процес пізнання. Оскільки смисл виступає посередником між реальним буттям та цінностями буття, то метою філософії є вивчення систем цінностей. Відповідно до систем цінностей Ріккерт виділяє шість сфер життєдіяльності: мистецтво, етика, еротика (блага життя), наука, пантеїзм (містика) теїзм; їм відповідають такі базові цінності, як красота, добро, благо (щастя), істина, святість, на основі яких створюються специфічні цінності культури.

Неогегельянство виступало як «оновлений ідеалізм», по-новому інтерпретуючи діалектику Гегеля та його вчення про абсолютний дух. Бредлі (дійсним суб'єктом мислення вважає «абсолютну дійсність», або Абсолют (не просто розум, а «абсолютний досвід»). Протиріччя, на які наштовхується пізнання, - це просто видимість, свідчення недійсності об'єкта. Такими недійсними Бредлі вважає причинність, рух, розвиток, протиріччя, боротьбу тощо. Причиною пізнання мислитель вважає «неспокій» від розбіжностей фрагментарних понять розуму та «відчуття цілого», тому потрібно здійснити «синтез відмінностей», домагатися взаємодоповненості. Бредлі формулює принцип моральної та соціальної поведінки людини: вільне підкорення індивіда загальному, тобто державі як прообразу Абсолюта в соціальній реальності. Оскільки до Абсолюта входять і протиріччя, йому притаманні і зло, і потворність, і химерність, а відтак це не повинно викликати протесту.

З таким приниженням людини не погоджувався Бернард Бозанкет, який у праці «Принцип індивідуальності та цінність» намагався зняти конфлікт між індивідом і державою завдяки перенесенню рис індивідуальності на суспільство і державу. Держава як система індивідів має абсолютну владу над ними і покликана здійснювати постійний контроль над умами та діями людей, щоб «тваринна обмеженість» не заважала існуванню суспільства. Мета політики, за Бозанкетом, - знайти та реалізувати індивідуальне, а це може зробити тільки Абсолют, оскільки людина, обмежена у своєму існуванні та мисленні. Реальна можливість індивіда вийти за межі скінченності - це «самонадсходження» людського Я, що здійснюється в державі, релігії, мистецтві.

У концепції Мак-Таггарта цінність приписується не Абсолюту як цілому, а його частинам (не можна сказати «місто нетверезе», коли нетверезі деякі його мешканці, так само не можна вважати, що світові притаманні цінності, якщо вони притаманні тільки його елементам. У такому взаємовідношенні частини і цілого, індивіда і Абсолюта, Бог виступає як частина цілого, що виконує функцію контролю. Сутність концепції безсмертя Мак-Таггарта полягає в обґрунтуванні ідеї про те, що чим більше зла у світі, тим більше добра очікується попереду. Коллінгвуд доводив, що в історії людства, як і в житті окремої людини, відбувається зміна фаз людського досвіду (типів культури), причому в кожній з них людина повторює одні й ті самі форми діяльності, але на різному рівні. Коллінгвуд виділяє наступні фази історії: 1)фазу, коли мистецтво, релігія та наука зафарбовані силою уявлення, притаманній мистецтву; 2) фазу юнацтва, коли релігія, наука мистецтво знаходяться під впливом благочестивого релігійного відчуття; 3) фазу зрілого віку, коли мистецтво, релігія та наука поєднуються точністю думки. Спрямованість історичного процесу полягає в тому, щоб відновити втрачену єдність форм духовної активності, єдність «абсолютного досвіду».

Концепція історичного ідеалізму Коллінгвуда близька до вчення Кроче, який стверджував, що дух - це єдина реальність, і виявляє він себе в теоретичній і практичній діяльності людей, тобто у формах культурної діяльності. В теоретичній діяльності духу виділяються дві форми: 1) інтуїтивне знання, спрямоване не одиничне, та 2) логічне пізнання, пов'язане з загальним, універсальним. Практична діяльність також поділяється на дві форми: 1) економічну, спрямовану на індивідуальний інтерес, та 2) моральну діяльність, що обумовлюється загальним благом. Історія за Кроче, - це розгортання духу, а значить розвиток свободи, яка є незалежною від будь-яких фактичних умов. Оскільки абсолютний дух у Кроче збігається з індивідами, то люди вільні вже через те, що вони живуть та розмірковують. В історії відбувається коловорот, де свобода збільшується або зменшується, а періоди реакції та терору - лише «абстрактними моментами» діалектичної конкретності історії. Причому зі збільшенням перешкод на шляху людини ефективнішою є свобода, оскільки перешкоди не дозволяють духу деградувати.

Всі перелічені концепції не вичерпують ідей і форм неокантіанства та неогегельянства, проте вони наочно демонструють основні напрямки ревізії гегелівської та кантівської філософії в умовах складних реалій кінця XIX - початку XX ст.

3. Прагматизм

У 70-х рр. XIX ст. виникає ще один напрям західної філософії, який отримав назву прагматизм. Найбільшого поширення прагматизм набуває в США. Від самого початку прагматизм - цілком новий тип філософського мислення, що походить із своєрідного розуміння людської дії, яка стала тим центром, навколо якого обертаються і формуються усі філософські поняття і концепції. Оскільки дія має свідомий і доцільний характер, то постає питання про механізми свідомості, розумові структури, що забезпечують продуктивну дію.

Центральна проблема у прагматизмі - проблема цінності понять, суджень, що виявляється у практичних результатах дій, які на них базуються. Критерієм цінності та істинності знань у прагматизмі вважається практика, яка тлумачиться як діяльність індивіда, спрямована на задоволення його безпосередніх потреб, а не як взаємодія людини з об'єктивною природою. Об'єктивну реальність прагматизм ототожнює з досвідом, суб'єктивізує її, розчиняє реальність у свідомості. Закони і форми логіки прагматики вважають фікціями, корисними для пристосування людини до оточуючого світу. Прогрес у суспільстві полягає, на їх думку, не у досягненні суспільством певної мети, а в самому процесі руху.

Філософія, на думку представників прагматизму, повинна займатися людськими цілями, засобами їх досягнення, вона повинна бути перетворена в інтересах того, що вигідне, корисне для нашого життя. Людина діє в ірраціональному і непізнаванному світі, а тому до наукових теорій, моральних принципів слід підходити інструментально, з точки зору їхньої корисності, зручності. Особливою рисою поглядів Чарльза Пірса є відмова розглядати пізнавальну діяльність стосовно зовнішньої (об'єктивної) реальності і перенесення уваги на суто внутрішні, значною мірою психологічні процеси. Насамперед Пірс став говорити не про знання, а про віру, розуміючи під нею готовність або звичку діяти у той чи інший спосіб.

Чарльз Пірс розробив дві теорії: сумніву-віри та значення. Згідно з концепцією сумніву-віри функцією мислення є подолання сумніву та вироблення стійкої віри як звички діяти за певних обставинах. При цьому байдуже, чи відповідає віра реальності, чи ні. Таким чином, об'єктивне знання було замінене соціально прийнятним віруванням.

Істинною вважається така стійка віра, яка веде нас до поставленої мети. У межах теорії значення Пірс тлумачить мислення як досягнення суб'єктивного психологічного задоволення, істину як те, що веде нас до мети, а речі ототожнює із сукупністю їх чуттєвих або «практичних» наслідків.

Джордж Джеймс у своїх творах «Залежність віри від волі», «Різноманітність релігійного досвіду», «Прагматизм», «Всесвіт з плюралістичної точки зору» розробив доктрину прагматизму, згідно з якою значення ідей і теорій визначається їх практичними наслідками, а істина тлумачиться як успішність або корисність їх застосування у досвіді. «Плюралістичний Всесвіт» являє собою «квітуче безладдя, що гуде, дзижчить»; він незамкнений, незакономірний. У ньому панує випадок і постійно виникає нове. Всесвіт еластичний, податливий до людських зусиль, але немає точки, з якої його можна охопити і виразити в одній системі. Світ за Джеймсом далекий від досконалості, але може бути прикрашеним (так звана позиція меліоризму).

Американський філософ закликав розраховувати не на науку і розум, а на волю і віру, бо ми маємо право на власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить задоволення. Оскільки ідеї релігії за Джеймсом вносять заспокоєння і надію, вони є істинними. Основою світу Джеймс вважає чистий досвід, бо все фігурує або як речі», або як ідеї. Зусиллям волі ми відділяємо з потоку свідомості згустки, які стають речами навколишнього світу. Згідно з концепцією «радикального емпіризму», реальність - «пластичною», ми можемо зусиллям волі надати їй будь-яку форму. Досвід охоплює і сни, і галюцинації, і релігійний екстаз, і спіритичні видовища. Таким чином, ці ідеї Джеймса можна характеризувати як суб'єктивно-ідеалістичні, волюнтаристські.

У своїй версії прагматизму Джон Дьюї також спирається на досвід, що включає усі форми і вияви життя людини. Філософія за Дьюї виникла не від здивування перед світом, як вважали стародавні філософи, а із стресів та напруженості суспільного життя, а отже, саме аналіз і вдосконалення соціального досвіду складають для нього основну мету філософії.

Американський мислитель вважає науку засобом, що забезпечує успішну поведінку людини у світі. Пізнання він тлумачить не як пасивне, а як енергійне втручання у пізнавальне явище. Але насправді у Дьюї пізнається не реальність, а сама пізнавальна діяльність, зникає сам об'єкт пізнання і залишається .лише «процес дослідження». Таким чином, речі виникають у процесі пізнання. Вода не існує до пізнання, вона є продукт хімічних досліджень. Існувати за Дьюї - означає бути об'єктом наукового дослідження.

Дьюї вважає завданням науки «перетворення проблематичної ситуації у вирішену». Для цього вчений утворює категорії, поняття, що не відображують об'єкти реальності, а використовуються в міру корисності і зручності. Наука, таким чином, тлумачиться як «скринька з інструментами» (ідеями, законами), з яких вибираються корисні, необхідні. У суспільному житті з накопиченням фактів (політика, торгівля, виховання і т. п.) «логіка ситуації» дозволяє методом проб та помилок експериментально обрати будь-який фактор для поліпшення суспільства. При цьому не враховуються засади суспільного розвитку (спосіб виробництва).

Моральність вчинку теж оцінюється з погляду успішності вирішення моральної «проблематичної ситуації». Прагматизмові притаманний своєрідний етичний релятивізм, згідно з яким моральне є те, що корисне.

4. Філософія життя

«Бунт проти розуму» - характерна риса ірраціоналізму. Ірраціоналістична, навіть «міфологічна» антитеза раціональної традиції Просвітництва постає з творів представників так званої «філософії життя», яка об'єднала таких несхожих і водночас єдиних у своїх міфологічних установках на світ мислителів, як Артур Шопенгауер, Едуард фон Гартман, Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Освальд Шпенглер та ін.. «Філософія життя» звертається до «життя» як первинної реальності, цілісного органічного процесу, що передує поділу па матерію та дух, буття та свідомість.

Саме поняття життя тлумачиться у різних планах, як біологічне явище («воля до влади»), космологічне («життєвий порив»), культурно-історичне (потік переживань, що культурно-історично обумовлені), як творче становлення. Залежно від цього можна виділити три напрямки «філософії життя».

Біологічно-натуралістичне тлумачення (Ніцше, Клагес, Лессінг) полягає у визначенні «живого», природного як протилежного штучному, механічно сконструйованому. Це тлумачення опонує до матеріалізму, духу, розуму, раціоналізму, характеризується зверненням до примітиву та культу сили, бажанням звести ідею до вітальних потягів, інтересів, інстинктів, волі індивідів або групи. У межах цього тлумачення мораль і пізнання трактуються прагматично: добром і істиною вважається те, що посилює первинний життєвий початок, а злом та неправдою - те, що його послаблює. Особисті засади підміняються індивідуальними, а індивід - родом, тотальністю. Саме це тлумачення сприяє формуванню ідеології націонал-соціалізму, фашизму.

Історицистський варіант (Дільтей, Шпенглер, Зіммель, Ортега-і-Гассет) пропонує визначення «життя» як внутрішнього переживання у сфері історичного досвіду і духовної культури. Особлива увага надається індивідуальним, культурно-історичним зразкам. Для цього тлумачення характерне релятивістське розмивання всіх моральних, культурних цінностей у потоці життя, історії. Протест проти перенесення методів природознавства у сфері історії і культури призводить до розробки спеціальних методів пізнання духу (герменевтика і соціологія «розуміння» Дільтея, морфологія історії Шпенглера). Антитеза органічного і механічного постає у вигляді протиставлення культури і цивілізації.

Па}теїстичний варіант ніби відновлює «світову думку» неоплатоніків та Шеллінга, котрі безперервно породжують себе і творчі нові форми. Життя сприймається як космічна сила «життєвого пориву», «запалу» (Бергсон). Субстанцією життя визначається чиста «тривалість», змінність, що сприймаються інтуїтивно.

Теорія пізнання «філософії життя» - це ірраціоналістичний індивідуалізм. Динаміка життя, індивідуальна природа предмета не можуть відбиватися у загальних поняттях, вони сприймаються тільки в акті безпосереднього споглядання, інтуїції. Звідси й випливає культ творчості, генія у «філософії життя» і несумісність філософського і наукового підходів до світу. Наука згідно з таким тлумаченням намагається заволодіти світом, підкорити його, а філософія є його спогляданням, мистецтвом.

Велику увагу представники «філософії життя» звертають на художні символи: Шпенглер доводить, що культури давнини та Нового часу розгортаються із «символу прадуші» кожної культури; Зіммель вважає, що культура - паросток з «прафеномена», як рослина і насіння; Бергсон розуміє концепцію, ідею як прояв глибинної інтуїції її творця.

Творчість ці мислителі вважають синонімом життя. Бергсон сприймає творчість як народження нового, виявлення багатства і повноти природи. Зіммель, Степун підкреслюють трагічно-двоїстий характер творчості, бо продукт творчості застигає і стає ворожим для творця. Звідси виходить надривно-безвихідна інтонація Зіммеля, фаталістичний пафос Шпенглера, пафос далі, «любові до фатуму» Ніцше.

Основні поняття філософії Ніцше - «світ», «життя», «річ», «становлення», «людина» - покликані відновлювати цільність життя і одержувати свій конкретний зміст залежно від контексту. Вихідний пункт філософії Ніцше - визнання того, що життя сучасної Європи йде до «жахливого напруження суперечностей і хилиться до занепаду». Вся наша європейська культура... - пише він, - мов би прямує до катастрофи». Ознаки і симптоми цього занепаду Ніцше бачить у загальному послабленні духовного життя, у поширенні песимізму і шанобливому захопленні декадентськими ідеями, у втраті віри в духовні цінності, одним словом, - в нігілізмі, що став стягом століття. Ніцше хоче подолати цей нігілізм і дати своєму класові нове, оптимістичне вчення.

Згідно з Ніцше становлення, безцільність світу конкретизується в ідеї «вічного повернення одного в те саме». Весь світ Ніцше зображує як шумуюче море енергії, як «становлення», зміст якого складає боротьба «центрів сили», чи «пунктуаційної волі», які постійно збільшують чи втрачають всю владу. Світ - вічне становлення без початку і кінця. Воно не приводить ні до чого сталого, не підлягає жодним законам, відбувається без напрямку і мети. Це хаос, гра сил, що виникають з оточуючого небуття і занурюються в нього, «процес, який не веде нікуди».

В основі філософського вчення Ніцше лежить скептицизм і біологічний волюнтаризм. Вчення Шопенгауера про космічне значення волі Ніцше інтерпретував у термінах модного на той час біологізму.

Антагоністична і прагматична тенденція філософії Ніцше виявляється в його розумінні інтелекту, який «не пізнає, а схематизує» світ до тої міри, до якої це необхідно для практичних потреб. Все мислення є наскрізь метафізичним, причому образність пов'язує людину з дійсністю, тоді як наукові поняття не мають цього зв'язку. За Ніцше причина послідовність, відносність, число, закон, свобода та інші категорії суть суб'єктивні фікції, - співвіднесеністю їх до світу є міфологія. Взагалі дискретний образ світу є ілюзорним, хоча дискретність забезпечує можливість мислення.

Центральним поняттям всієї філософії Ніцше - життя. Ніцше - фундатор біологічно-натуралістичного напрямку «філософії життя». Життя - це світ в аспекті данності суб'єкта, що пізнає; це світ, розглянутий як організм; врешті-решт, це істина і єдина реальність, яким повинен підлягати духовний початок у людині. Людина розглядається Ніцше як біологічний організм, що в процесі розвитку виробляє все більш складні форми пристосування до навколишнього світу. Перш за все, - це тіло, це деяка ієрархічна структура, де інтелект є вищим шаром, необхідним для збереження життєвих необхідних інстинктів. Підкреслюючи генетичну посередність різних рівнів людської психіки, Ніцше вважає, що у людини в знятому вигляді наявні всі ступені її розвитку. Ніцше намагається стати поза матеріалізмом та ідеалізмом. Життя і його носій - організм є нематеріальна і неідеальна, а якась третя реальність.

Основа життя, за Ніцше, - це воля; життя є проявом об'єктивації волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, певної волі - волі до влади. «Життя, з його слів, - це воля до влади», яка тлумачиться, насамперед як інстинктивний, ірраціональний першопочаток, якому підкоряються думки, почуття і вчинки людини. Людина зображується Ніцше як ірраціональна істота, котра живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. «Волі до влади» Ніцше надає значення, що виходить за межі життя, розглядає її як постійний першопочаток, основу і рушійну силу світового прогресу. Ніцше стверджує, що світ не пізнається. Наш апарат пізнання, вироблений у ході еволюції, призначений не для пізнання, а для оволодіння речами з метою біологічного виживання, зміцнення волі до влади.

Ніцше не лише заявляє, що світ брехливий, а наука логіка - лише система «принципових фальсифікацій», але й стверджує, що брехня необхідна і становить необхідну умову життя. Він «аргументує» це тим, що життя людини на землі, як існування самої землі, позбавлене сенсу, тому, щоб витримати життя в «безглуздому світі», потрібні ілюзії і самобрехня. Слабким вони дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засобом ствердження волі до влади. Ніцше проповідує абсолютний скепсис у теорії пізнання. Свій нігілізм Ніцше вкладає в принцип «Я вже ні в що не вірю».

Усі негаразди сучасного суспільства за Ніцше полягають у тому, що люди сприйняли ідеї християнської релігії про рівність перед Богом, і тепер вони вимагають рівності на землі. Ідеї соціальної рівності Ніцше протиставить міф про природу, нерівність людей. Ніцше стверджує, що існує раса хазяїв, покликаних «карати», і раса рабів, що повинні підкорятися. Суспільство завжди складалось і буде складатись із пануючої аристократичної верхівки і безправної маси рабів. Ніцше вимагає «переоцінки всіх цінностей», він закликає класи хазяїв відмовитися від ліберальних переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань - від усіх політичних і духовних цінностей, які або виходять з визнання прав трудящих, або можуть служити виправданням їх боротьби за свої права. Він вимагає відновлення рабства та ієрархічного устрою суспільства, виховання касти хазяїв, зміцнення їх волі до влади.

Умовою їх панування є відмова від християнської моралі - «моралі рабів», і визнання «моралі хазяїв», яка не знає жалю та співчуття і виходить з того, що сильному все дозволено. Велику роль у здійсненні цього ідеалу Ніцше відводить-культу війни. Він покладає великі надії на посилення мілітаризму, передбачає, що наступне століття принесе з собою боротьбу за панування над землею, що будуть такі війни, яких ще ніколи не було на землі.

У книзі «Так казав Заратустра» Ніцше створює ідеал «надлюдини». Така людина може вважати себе «по той бік добра і зла», приблизно тією ж мірою, якою «по той бік добра і зла» є вітер, трава і ліс, морська хвиля - будь-яка частина цілісної світобудови. Ніцше намагається наділити її вищими рисами і досконалостями. Але у наступних його творах поетична маска цього ідеалу спадає і «надлюдина» постає із своїм дійсним обличчям. Вона виявляється «білявою бестією», новим варваром, Істотою, що піддалася інстинктам дикого звіра, але ця «білява бестія», за Ніцше, повинна врятувати капіталізм.

Представник історицистського варіанту філософії життя Освальд Шпенглер трактує культуру як «організм», якому, по-перше, притаманна жорстка наскрізна єдність, і, по-друге, який відокремлений від інших, схожих па нього «організмів». Це значить, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. У своїй основній праці «Занепад Європи» він показує, що біля греко-римської культури такий перехід до цивілізації відбувався в епоху еллінізму, а для західного світу - у XIX ст., з якого починається його «занепад».

З приходом цивілізації художня і літературна творчість робиться нібито непотрібною, а тому Шпенглер пропонує відмовитися від культурних претензій і віддатися голому техніцизмові.

Хосе Ортега-і-Гассет розробив вчення раціовіталізму. Життя він тлумачив антропологічно, як «вслуховування» у життя за допомогою «життєвого розуму». У праці «Повстання мас» він доводить, що духовна «еліта» творить культуру, а «маса» людей задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями і уявленнями. Він вважає, що політичним феноменом XX ст. стало ідейно-культурне роз'єднання, відокремлення «еліти» і «мас», а наслідком цього - загальна соціальна дезорганізація і виникнення «масового суспільства».

Представник пантеїстичного варіанту філософії життя Анрі Бергсон метою філософії вважав «подолання точки зору розуму». Життя - це сутність світу, воно ірраціональне, а тому ірраціональне його осягнення. Життя Бергсон ототожнює з переживаннями. Вихідним пунктом філософії є наше власне почуття, яке виявляється у зміні чуттів, емоцій, бажань, тобто у зміні стану нашої психіки. Єдиною реальністю є потік переживань. Станові індивідуальної свідомості Бергсон надає онтологічного значення і видає його за означення самого буття.

Існують, за Бергсоном, дві основні здатності свідомості: Перша - це інтуїція, тобто осягнення тривалості, неподільний потік свідомості, суб'єктивне переживання часу; завдяки інтуїції відбувається заглиблення у свідомість суб'єкта, потім - до безособистої свідомості, а далі - до духу, сутності усього Всесвіту. Друга - інтелект як дієва сторона свідомості, коли відбувається рух зовні, до речей матерії. Матерія нерухома, інертна, це повторення, простір, одноманітність, механічний детермінізм та фатальна передумовленість. Розвиток же особи - це її тривалість, творчий акт, що не підкоряється ніякій закономірності. Духовне життя - це царство - індетермінізму.

Інтуїцією називається «рід інтелектуальної симпатії», завдяки якій переносяться всередину предмета, щоб злитись з ним і осягнути єдине, невимовне, несказанне. Умовами інтуїції французький мислитель вважає, по-перше, відмежування від інтересу, від корисної дії, а по-друге, напруження волі («використати насилля і штовхнути інтелект зовні себе самого»). За Бергсоном, ми переходимо «межі самих себе». Таким чином, інтуїція тлумачиться «як воля, що осягає сама себе, стає космічним зусиллям», - «життєвим поривом». Матерія ж сприймається як продукт послаблення творчої сили духу. Дух творить, матерія деградує. Життя виступає як результат запровадження творчих засад «у нерухому, інертну матерію». Звідси джерелом життя вважається «надсвідомість», що є центром, з якого, наче квіти з букету, «викидаються світи». Тут знаходить своє місце ідея Бога, фідеїзм. Заслуговує особливої уваги тлумачення Бергсоном суспільства, яке він сприймає перш за все, як «мурашник», як біологічне співтовариство, замкнуте товариство. Але людина, за Бергсоном, не тільки тварина, але й містик, а тому утворює відкрите, суспільство, людство взагалі. На засадах двоїстої природи людини Бергсон виробляє два типи соціальних відносин, моралі, релігії. Замкнуте суспільство характеризується соціальним інтелектом, зміцненням соціальної групи, статичною релігією (вірою у міфи, у безсмертя), ієрархією у суспільстві, привілеюванням окремих індивідів. Мораль у такому суспільстві підкорює індивіда інтересам більшості. Таке суспільство націлене на війну.

У відкритому суспільстві мораль, динамічна релігія (християнство) виводять особу за межі національних і державних кордонів, пропагують святість індивіда, особисту свободу, рівність. Генії не наказують, а закликають, не примушують, а заохочують. В обох випадках - і у відкритому, і у закритому суспільстві - не існує ніяких об'єктивних законів. Людство піде, за Бергсоном, туди, куди його поведуть видатні особи.

Таким чином, філософія життя стала виявленням кризи класичного західного раціоналізму. «Життя» тлумачиться як деяка цілісна реальність, що осягається інтуїцією. Найбільшого впливу ці ідеї досягли у першій четверті XX ст., їх висловлювали деякі представники неогегельянства, прагматизму. Надалі філософія життя розчиняється у інших напрямах ідеалістичної філософії XX ст., а деякі її принципи запозичені екзистенціалізмом, персоналізмом і особливо філософською антропологією.

5. Психоаналітична філософія

Психоаналітична філософія, або фрейдизм - це загальне позначення різних шкіл і течій, що застосовують психологічне вчення Фрейда для пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства у цілому. Фрейдизм як соціальну і філософсько-антропологічну доктрину слід відрізняти від психоаналізу як конкретного методу вивчення несвідомих психічних процесів, принципам якого Фрейд надає універсального значення, що приводить його до психологізації суспільства і особи.

...