Вчення про буття отримало назву «онтології». Онтологія є важливішим розділом метафізики як вчення про граничні засади буття, пізнання та ціннісного відношення людини до світу.

Грецький філософ Парменід у творі «Про природу» запитував: «Бути чи зовсім не бути?» Що ж таке буття? Це поняття, звичайно, пов'язане з дієсловом «бути», тобто це визнання того, що світ, я і всі речі існують. Уже в античній філософії розрізняється буття і небуття, сутність та існування, намічаються підходи до розуміння об'єктивного і суб'єктивного. Істинним буттям Платон вважає світ ідей, а не світ чуттєвих речей. Арістотель розрізняє різні рівні буття (від чуттєвого до інтелігібельного).

У середні віки філософія протиставляє буття Боже і буття, створене Богом, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) і можливе (потенцію). В епоху Відродження загальне визнання одержує культ матеріального буття, природи. Цей новий тип світосприймання, обумовлений розвитком науки, техніки і матеріального виробництва, підготував концепції буття XVII-XVIII століть. У ці часи буття розглядається як реальність, котра протистоїть людині і підпорюється законам, що діють автоматично. У таких натуралістично-об'єктивістських концепціях природа - це механізм, що діє сам по собі, незалежно від людини. Для Нового часу характерний субстанціональний підхід, коли фіксується субстанція і її властивості як підґрунтя світу.

Поряд з цим формується інший спосіб тлумачення буття на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Він представлений в основній тезі метафізики Декарта - «думаю, значить, існую» і в тлумаченні Лейбніцем буття як сутності духовних субстанцій монад, і у ототожненні Берклі існування і реальності у сприйманні. Така інтерпретація буття знайшла своє завершення у німецькому класичному ідеалізмі. Для Канта буття - це не властивості речей, а спосіб взаємозв'язку наших понять і суджень. Фіхте розуміє буття як вільну, чисту діяльність абсолютного «Я», Шеллінг вбачає його у свободі людини, у її духовній діяльності. У ідеалістичній системі Гегеля буття вважається першим, безпосереднім ступенем у сходженні духу до самого себе; воно невизначене, безпосереднє, без'якісне.

Спроба зрозуміти буття з аналізу свідомості характерна і для західної філософії ХІХ-ХХ століть. Так, у «філософії життя» (Дільтей) буття збігається з цілісністю життя, у неокантіанстві воно роздвоюється на світ сущого і світ цінностей, у феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між психічними актами свідомості і об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів. Шеллер включає до буття і емоційні переживання, і оцінки, Хайдеггер обмежує його тільки колом інтерпретацій. Сартр протиставляє «буття в собі» і «буття для себе», розрізняє матеріальне буття і людське буття. Основна характеристика людського буття, за Сартром, - вільний вибір можливостей.

Діалектико-матеріалістичне розуміння буття виходить з неможливості відособленого, незалежного від матерії буття, як «чистого буття», «буття в собі». При цьому підкреслюється багаторівневий характер буття (органічна і неорганічна природа, біосфера, суспільне буття, буття особи). Один рівень не можна зводити до іншого: матерія і форми її руху - предмет природничих наук, а суспільне буття вивчають соціологічні та історичні науки.

Отже, буття - це філософська категорія, що означає: все, що реально існує; реальність, що існує об'єктивно, поза свідомістю людини і незалежно від неї; загальний спосіб існування людини,

Проаналізувавши усі концепції буття, які існували в історії філософії, можна виділяти такі основні форми буття:

буття речей і процесів, що існують незалежно від людини та її діяльності - «перша природа» і буття речей і процесів, створених людиною - «друга природа»;

буття духовного (ідеального), котре розділяють на індивідуалізоване і об'єктивізоване;

буття людини як існування її у світі речей і у світі духовних цінностей;

буття соціальне, що розділяють на буття окремої людини і буття суспільства в цілому.

Отже, у світі, що оточує нас, існує безліч різних предметів і явищ. Чи є між ними щось спільне, яка їх природа, що лежить у їх основі?

Спроби розв'язати ці питання історично привели до виникнення поняття субстанції (лат. сутність, дещо, що лежить у основі). Під субстанцією розуміли якусь загальну первинну основу всіх речей, що є їх останньою сутністю. Якщо різні предмети і явища можуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищувана, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в інший. Вона є причиною самої себе й основою всіх змін, найбільш фундаментальним і найбільш стійким шаром реальності.

В історії філософії категорія субстанції набула три базових категоріальних розуміння: по-перше, її ототожнювали з субстратом, з конкретною речовиною, з якої утворюються предмети; по-друге, її сприймають як діяльну духовну першооснову; по-третє, під субстанцією розуміють незмінну основу, з якої розгортається все розмаїття предметів та явищ.

Філософи намагалися розв'язати і питання щодо кількості субстанцій. Так виникли монізм, дуалізм і плюралізм.

Плюралізм (від лат. множинний) - філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини самостійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. На позиціях плюралізму стояв Г.В. Лейбніц (учення про незалежні духовні сутності - монади), ці позиції поділяють деякі представники прагматизму, персоналізму, неореалізму.

Дуалізм (від лат. двоїстий) - принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) - духу і матерії, ідеального і матеріального. Дуалізм був започаткований Спінозою у вченні про стосунки атрибутів мислення і протяжності. Одним з видатних представників дуалізму був Рене Декарт, котрий вважав, що в основі світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (протяжна). Дуалізм був властивий і філософії І. Канта, котрий поділяв дійсність на світ явищ, єдинодоступний пізнанню, та світ надчуттєвих непізнаних «речей в собі». Виявом дуалізму є і психофізичний паралелізм (XIX ст. - Вундт, Ліппс, Рібо), за яким психічні і фізіологічні процеси, що відбуваються в мозку, спричиняють два паралельні і незалежні один від одного ряди явищ, котрі відповідають один одному, але причинно не пов'язані між собою.

Монізм (від грецьк - один, єдиний) - філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиної першооснови - матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеалістичний монізм). Як предметний аналог поняття матерії в античності розглядались першоречовини (вода, вогонь, повітря). Різномаїття було зведене до єдиного. Труднощі виведення різноманітних речей з єдності античними філософами не усвідомлювались, їх підмітив Арістотель і наділив формоутворюючими здібностями ідею, надавши матерії лише роль пасивного субстрату. Якщо ідеалісти оцінюють матерію як субстрат, що не здатний до самоформування, а сам формується ідеєю, то матеріалісти характеризують матерію як здатну до самоформування субстанцію.

Матеріальна єдність світу виявляється в тому, що всі предмети і процеси існують об'єктивно, що всі вони мають одне джерело - матерію; відбувається взаємоперетворення одних форм матерії і руху у інші; немає абсолютно ізольованих речей і явищ; існують загальні фундаментальні закони природи і суспільства.

Ідея про матеріальну єдність світу підтверджується усім розвитком філософії і природничих наук. Наприклад, Ч. Дарвін установив єдність в походженні і розвитку тваринного і рослинного світу. Дослідженнями Шлейдена і Шванна була доведена єдність клітинної будови всього живого. Періодичний закон Менделєєва встановив єдність якісно різних хімічних елементів, основою якої є структурна єдність хімічних елементів, атомів і атомна вага. Фізіологи Сєченов і Павлов довели спільну матеріальну природу психічних явищ і викрили дуалістичну ідею про людину, протилежні засади душі і тіла.

На відміну від матеріалістичного, релігійно-ідеалістичне розуміння світу визнає у ролі субстанції Божу волю, абсолютний рух, людську свідомість, що відривається від мозку, абсолютизується, обожнюється.

Матеріалістична філософія загальною субстанцією, субстратом будь-яких властивостей, зв'язків, відносин і форм руху вважає матерію (від лат. - речовина). У матеріалістичних вченнях мілетської школи в старовинній Греції в ранг субстанції зводились конкретні форми речовини: вода (Фалес), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт), що утворюють сонце, зірки, всі інші тіла і обумовлюють вічну змінюваність світу. У філософії Анаксімандра субстанцією вважалась не конкретна речовина, а певна нескінченна і невизначена матерія - апейрон, вічна в часі, невичерпна в структурі і така, що безперервно змінює форми свого існування. Демокріт, Левкіпп, Епікур, Лукрецій Кар припускали існування найпростіших частинок - атомів, котрі нестворювані і незруйнівні, перебувають у безперервному русі. Кількість атомів у Всесвіті нескінченна, з атомів утворюються живі істоти і сама людина. В атомістичній теорії вперше був висунутий у конкретно визначеній формі принцип збереження матерії як принцип неподільності атомів. З ідеї збереження і абсолютності матерії неминуче випливало положення про вічність і нескінченність світу, первинність матерії відносно свідомості людини, про закономірну зумовленість усіх явищ у світі.

Атомістична теорія розроблялася далі у філософії і природознавстві Нового часу в працях Гассенді, Бойля, Ломоносова, Гоббса, Гольбаха, Дідро та інших. На противагу атомістиці виникли різні ідеалістичні теорії субстанції, в яких у ранг загальної основи світу зводились божественна воля, світовий розум, абсолютний дух тощо.

У ХУІІ-ХІХ ст. зазнали абсолютизації відомі механічні закони руху, фізичні властивості і стан матерії. Єдність світу розуміли як однорідність і одноманітність його будови, як нескінчене повторення одних і тих самих зірок, планет та інших відомих форм матерії. Однак природа виявилась значно складнішою, ніж вбачали багато хто з фізиків і філософів.

У другій половині XIX ст. дослідженнями Фарадея і Максвелла були встановлені закони зміни якісно нової порівняно з речовиною форми матерії - електромагнітного поля. Наприкінці XIX - початку XX ст. - нова серія відкриттів: радіоактивності, складності хімічних атомів, електронів, змінності маси тіл залежно від швидкості. У фізиці виникла криза механічної картини світу і метафізичного розуміння матерії. Радіоактивний розпад атомів емпіріокритики тлумачили як «зникнення» матерії, перетворення матерії в енергію. Все де призвело до розробки філософського поняття матерії, на відміну від конкретно-природничого, що існувало до XIX ст.

Матерія стала розглядатися як філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, котру людина може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини. Отже, матерія не зводиться до якихось визначених її видів - частинок речовини, до тіл, які чуттєво сприймаються, тощо.

Для кожного матеріального утворення існувати - значить бути об'єктивною реальністю щодо інших тіл, перебувати з ними в об'єктивних зв'язках і взаємодії, бути елементом загального процесу зміни, розвитку матерії. Матерія існує у вигляді нескінченної різноманітності конкретних об'єктів, систем, кожна з яких має рух, структурність, просторово-часові зв'язки і взаємодії та багато інших загальних і часткових властивостей. Поза конкретними об'єктами і системами матерія не існує, і в цьому розумінні немає матерії в чистому вигляді і як первинної структурної субстанції.

Таким чином, в історії філософії і природознавстві розвивались два аспекти, дві точки зору на розуміння матерії: філософський і природничо-науковий (фізичний). Природничо-науковий аспект включає знання про фізичну, структурну будову матерії. Він досліджується окремими конкретними науками, особливо фізикою і хімією. Філософський аспект - це погляд на матерію як сутність - субстанцію, яка лежить в основі внутрішньої єдності усього різномаїття явищ і предметів.

Матерія як об'єктивна реальність має безліч властивостей, притаманних її різноманітним видам і станам. Одним з універсальних, невід'ємних властивостей матерії є її структурність, тобто розчленованість на якісно різні рівні її організації. Структурна розчленованість матерії полягає у тому, що вона завжди і всюди у просторі і часі певним чином організована у конкретні матеріальні системи, тобто такі цілісні утворення, зв'язок між елементами у яких є більш-менш стійким і тривалим, ніж зв'язок між кожним з елементів оточуючого середовища.

Орієнтовно виділяють такі основні типи матеріальних систем і відповідні їм структурні рівні матерії: 1) система неживої природи, 2) система живої природи і 3) суспільство. Система неживої природи включає елементарні частинки і поля, атомні ядра, атоми, молекули, макроскопічні тіла, геологічні утворення, Землю та інші планети, Сонце і всі зірки, Галактику, систему галактик - Метагалактику, яка є лише однією з систем нескінченного Всесвіту.

Кількість елементарних частинок постійно зростає і перевищує вже 300 різновидів. Стійких же різновидів небагато: фотони (кванти електромагнітного поля), гравітони (гіпотетичні кванти гравітаційного поля), електрони, позитрони, нейтрони, протони і антипротони. Дослідження універсального взаємоперетворення частинок при великих енергіях взаємодії призвело до розвитку кваркової моделі структури адронів (протонів, нейтронів, гіперонів, мезонів та інших, що приймають участь у сильних взаємодіях) і котра стала підґрунтям передбачення відкриття низки нових частинок.

Жива і соціально організована матерії відомі поки що лише на Землі, їх виникнення є результат природного і закономірного саморозвитку матерії. Жива матерія - це сукупність організмів, здатних до самовідтворення з передачею і накопиченням у процесі еволюції генетичної інформації. У системі живої природи існують внутрішньоорганізмові та надорганізмові біосистеми. До перших належать молекули ДНК і РНК, як носії спадковості, комплекси білкових молекул, клітини, тканини, органи, функціональні системи (нервова, кровоносна, травлення, газообмінна та інші), організм у цілому. До надорганізмових систем належать сімейства організмів, різні популяції - види, біоценози, біогеоценозу географічні ландшафти і вся біосфера.

Соціально-організована матерія - це вища форма розвитку життя, сукупність мислячих і свідомо перетворюючих дійсність індивідуумів і угрупувань різного рівня. В свою чергу суспільство включає багато типів взаємоперехрещених систем: людина, сім'я, різні колективи (виробничі, наукові, спортивні та інші), об'єднання і організації, партії, нації і держави, суспільство в цілому.

Структурність матерії характеризує її стан з точки зору перервності і неперервності. Матерія перервна, оскільки існує у вигляді множини окремих структурних систем. Одночасно вона неперервна, бо простір між матеріальними структурними системами, тобто між усіма частинками і тілами не є абсолютною порожнечею, а містить у собі матеріальні поля: гравітаційні, електромагнітні, ядерні та інші. Перервний і неперервний характер будови матерії яскраво виявляється у класифікації видів матерії за її фундаментальними фізичними властивостями. У зв'язку з цим розрізняють два види матерії: речовина і поле.

Речовина все те, що має в основному механічну масу спокою. Вона знаходиться у різних станах, у стані електронів, протонів, рідини і твердих тіл, біополімерів, живих організмів. Найбільш розповсюдженим видом речовини є плазмовий її стан, у якому знаходяться зірки. Реально також існує антиречовина, що утворюється з античастинок: антипротонів, позитронів, антинейтронів тощо.

Поле - це вид матерії, що не має маси спокою. Електромагнітні, гравітаційні поля забезпечують взаємодію і зв'язок речовини у макросвіті. У мікросвіті взаємодія елементарних частинок речовини забезпечується ядерними, мезонними, електропозитронними, нуклонними та іншими полями. Поля заповнюють більшу частину простору як у макросвіті, так і в мікросвіті.

Речовина і поле - якісно різні види матерії і відрізняються один від одного, перш за все, масою спокою. Частинки речовини мають масу спокою, а електромагнітне і гравітаційне поля її не мають. Речовина і поле різняться і за закономірностями руху: швидкість розповсюдження електромагнітного і гравітаційного полів завжди дорівнює швидкості у порожнечі, а швидкість руху частинок речовини завжди менше швидкості світла. Третє розрізняння полягає у ступені проникності: речовина малопроникна, поля дуже проникні. Речовина і поле різняться також ступенем концентрації маси і енергії. У частинок речовини концентрація маси й енергії завелика, а у елетромагнітного і іравітаційного полів вона мала. Проте, у ядерних полях ця різниця стирається. Крім того, речовина і поле розрізняються і як корпускулярна і хвильова сутність. Речовина характеризує матерію з точки зору її перервності, корпускулярності, поле неперервності і хвильової природи. Межі між речовиною і полем чітко виступають лише у макросвіті, а для мікропроцесів вони досить відносні.

Слід визначити також, що у світі може існувати і багато інших, невідомих нам видів матерії з незвичайними специфічними властивостями, але всі вони - елементи об'єктивної реальності, що існує незалежно від нашої свідомості.

2. Рух як спосіб існування матерії

Рух - у широкому розумінні слова, - це будь-які зміни; він охоплює усі процеси, які відбуваються у Всесвіті. Джерелом усіх конкретних форм руху є боротьба внутрішніх протилежностей, притаманна усім об'єктам, а також взаємодія самих об'єктів. Рух матерії, таким чином, не обумовлений чимось надприродним, а є саморухом матерії. Втім, у потоці мінливої матерії існують моменти спокою, а тому рух виступає як єдність протилежностей - спокою і змін. Спокій виявляється у формі рівноваги, певної стабільності об'єктів, без чого неможливі були б самі речі з їх властивостями. Будь-яким змінам як процесам тривалим, стійким також притаманна усталеність, і таке збереження стану руху теж є спокоєм.

Рух має загальний, абсолютний характер, тоді як спокій завжди відносний. Відносний характер спокою полягає перш за все у тому, що він має місце відносно тих чи інших матеріальних об'єктів, а не всієї матерії. До того ж стан спокою для будь-якого тіла є тимчасовим, скороминущим; він лише один з моментів існування об'єкта. Рух же невідокремлений від усього існування тіла у цілому. Крім того, рівновага, спокій стосується лише окремого виду, а не всіх видів руху, притаманних об'єкту. Будь-яке тіло знаходиться у спокої лише у певному відношенні, а в інших відношеннях воно змінюється.

Ніде, ніколи, за жодних умов не було, немає і не буде жодного матеріального об'єкта, жодного явища, якому б не був притаманний рух. Однак, наприкінці XIX ст. у філософії з'явилась школа так званого «енергетизму», представники якої намагались обґрунтувати ідею про можливість існування енергії без матерії і матерії без енергії. Засновником цієї школи був німецький хімік Освальд, котрий вважав, що природні, суспільні і психічні явища зводяться до різних станів енергії, що можливе існування руху без матерії. Насправді ж, «відрив» руху від матерії врешті-решт означає визнання існування лише руху думки, адже руху «самого по собі», руху «нічого» не існує.

До фундаментальних положень філософського матеріалізму належить і теза про незнищуваність руху. Якщо рух - це спосіб існування матерії, якщо за межами руху неможливий жодний матеріальний об'єкт, то незнищуваність матерії означає так само і незнищуваність її невід'ємного атрибуту - руху. Заперечування якісної незнищуваності матерії веде до ідеалізму, бо для пояснення різномаїття форм руху залучаються ідеальні сили.

Історично заперечення якісної незнищуваності руху пов'язане з теорією «теплової смерті Всесвіту». У другій половині XIX ст. деякі фізики (В. Томсон, Р. Клаузіус) розширено тлумачили другий закон термодинаміки - закон зростання ентропії у замкненій системі. Вони стверджували, що всі види енергії з часом перейдуть до теплової, тепло ж поступово розсіється у просторі, температура Всесвіту вирівняється і після цього ніякого взаємоперетворення енергії не буде - Всесвіт «помре». У такому Всесвіті не було б життя, планет, зірок - тільки молекули й атоми, що хаотично рухаються і заповнюють увесь простір. Висновок цієї теорії - неминучість моменту теплової рівноваги - не суперечив закону збереження енергії, але вказував на якісне виродження руху, зведення його до хаотичного теплового руху, нездатного здійснювати роботу. Теорія «теплової смерті» заперечує якісну незнищуваність руху і веде врешті-решт до ідеї творця Всесвіту, котрий у момент творення світу «розрізнив» різні види енергії і «зарядив» ними Всесвіт. Тепер, мовляв, Всесвіт закономірно наближається до своєї смерті. Релігійно-ідеалістичне тлумачення другого першо-початку термодинаміки використовують церковні діячі для підтвердження ідеї про Бога-першотворця. Спростування теорії «теплової смерті Всесвіту», зазвичай, полягає не у скасуванні другого закону термодинаміки, а у принциповій можливості самодовільного ускладнення форм матеріального руху.

Розмаїття форм руху матерії і розгортання цієї різноманітності можливе внаслідок саморозвитку матерії. Принцип саморуху вперше знайшов відображення у давньогрецькій філософії (Геракліт, Арістотель). Ідею саморуху розвивав і Лейбніц, який розкрив у тілесній субстанції діяльний першопочаток. У різних формах принцип внутрішньої активності матерії і її саморуху обстоювали представники матеріалізму (Спіноза, Толанд та інші). Вчення про саморух матерії розробляли і французькі матеріалісти (Гольбах, Дідро, Гельвецій), Ньютон і деякі філософи-метафізики XVIII ст. із заперечення саморуху робили висновок про наявність у всякого руху зовнішнього джерела (абсолютного першопочатку, Бога). Розгорнуту концепцію саморуху і його модусів розробив Регель, однак вони тлумачаться ним як форми самовиявлення абсолютної ідеї.

Джерелом саморуху виявляється суперечність між усталеністю і змінністю, складним і простим, старим і новим, прогресивним і регресивним. Так, механічному рухові притаманне протиріччя між змінним станом тіла у просторі і часі і зв'язком цих станів. У розвитку живих організмів усталеність виявляється у збереженні спадкових ознак, а змінюваність - у пристосуванні організму до нових умов середовища.

Саморух притаманний усім рівням будови матерії - від механічного, квантово-фізичного (зміни у субатомних, атомних і молекулярних системах внаслідок нестійкості їх структур) і хімічного (процеси саморуху у каталітичних системах) до біологічного і соціального рівнів. На хімічному, біологічному і більш високих рівнях спонтанність саморуху знаходить своє виявлення перш за все у відкритих і цілісних системах (організм, суспільство, біосфера), у яких відбувається не просто саморух, а саморозвиток, тобто саморух, який супроводжується переходом до більш високого ступеня організації. У сучасних дослідженнях сінергетики вивчаються фізичні, хімічні, біологічні системи, для яких характерні суперечності між стійкістю і нестійкістю, порядком і безладом, організацією і дезорганізацією. Внаслідок нестійкості, викликаної флуктуаціями і їх посиленням, виникає новий стійкий динамічний режим, або структура. Перехід від однієї структурної організації матерії до другої характеризує процес ускладнення форм організації матерії і руху, при цьому відбувається спонтанна самоорганізація матеріальних систем.

Суперечливість руху виявляється і в тому, що він являє собою єдність перервності і неперервності. Рух - це постійний, тривалий, безупинний процес змінювання матерії, але існує він лише у вигляді окремих, якісно відмінних одна від іншої форм; отже, неперервний потік руху матерії одночасно і перервний.

У природі існує безліч якісно різних матеріальних систем, і кожна з них має специфічний для неї рух. Отже, рух матерії існує у різноманітних формах, розкриття взаємовідносин між якими має важливе значення, по-перше, для розуміння якісних відмінностей між формами організації матерії, а по-друге, - для виявлення матеріальної єдності світу. Форми руху матерії знаходяться у певній супідрядності, а тому їх можна класифікувати за деякою загальною ознакою. Відомо, що протягом історії філософії, починаючи ще з Арістотеля, неодноразово мали місце намагання класифікувати рух. Певна заслуга у цьому питанні належить Ф.Енгельсу, який у творі «Діалектика природи» говорить про існування таких форм руху:

механічного (просторове переміщення);

фізичного (електромагнетизм, гравітація, теплота, звук, зміни агрегатних станів речовини);

хімічного (перетворення атомів і молекул речовини);

біологічного (обмін речовин у живих організмах);

¦соціального (суспільні зміни, а також процеси мислення).

Серед основних форм руху матерії Енгельс розрізняв вищі і нижчі форми, які з необхідністю пов'язані одна з одною. Він зазначав, що елементи нижчих форм входять у вищі, ніби супроводжують їх. Намагаючись підкреслити цю обставину, Енгельс називав фізику «механікою молекул», хімію - «фізикою атомів», а біологію - «хімією білків». Хімію він визначав як «науку про якісні зміни тіл» і наводив численні приклади, котрі свідчать про те, що хімічна форма руху матерії має справу з утворенням і руйнуванням молекул речовини.

Органічне життя неможливе без механічних, молекулярних, хімічних, термічних, електричних та інших змін, але і уся їх сукупність не становить основну ознаку біологічної форми руху. Хоч вона і містить у собі всі ці зміни, все ж якісно відрізняється від інших форм руху матерії.

Соціальна форма руху також містить у собі зміни, котрі характеризують більш «низькі» форми, але ні в якому разі не зводиться до них. Між формами руху існують якісні відмінності, а тому їх не можна ні відривати одну від одної, ні зводити одну до одної. Це має велике методологічне значення, бо зрозуміти закономірності вищих форм неможливо, якщо не дослідити ті процеси, що відбуваються у їх фундаменті. Неможливо, наприклад, визначити сутність життя, не відшукавши його фізико-хімічну основу. Хімічний процес не зрозуміти без дослідження фізичного «підґрунтя». Наукою було відкрито багато нових форм руху в мікро- і мегасвіті: рух і перетворення елементарних частинок, процеси в атомних ядрах. Тепер з основних форм руху можна виділити насамперед такі, що виявляються в усіх просторових масштабах і структурних рівнях матерії. До них належать: просторове переміщення, механічний рух атомів, молекул, макроскопічних тіл, поширення електромагнітних і гравітаційних хвиль, рух елементарних частинок; електромагнітна взаємодія; гравітаційна взаємодія.

Найвищим станом розвитку матерії на Землі є людське суспільство з властивими йому соціальними формами руху. Ці форми руху безперервно ускладнюються з прогресом суспільства. Вони включають в себе найрізноманітніші прояви цілеспрямованої діяльності людей, всі соціальні зміни і види взаємодії між різними суспільними системами - від людини до держави і суспільства в цілому.

В останні роки існують численні спроби удосконалити або доповнити сучасними науковими досягненнями класифікацію форм руху, вводять геологічну і галактичну, виділяють внутрішньоядерну, ядерну і атомну, що об'єднуються у квантово-механічну форму руху та інші. Ці спроби цілком правомірні, хоча донині не створена загальноприйнята класифікація.

Таким чином, у основі матеріалістичного, діалектичного розуміння руху лежать три основних положення. Згідно з першим, рух є невід'ємною, необхідною і суттєвою властивістю, способом існування матерії. Згідно з другим положенням рух визначається як будь-яка зміна, «зміна взагалі». У третьому положенні підкреслюється, ідо рух - це суперечність, а її джерелом, внутрішнім імпульсом є взаємодія протилежностей.

3. Простір і час - форми буття матерії

Всі предмети, що нас оточують, мають певні розміри, протяжність у різних напрямках, переміщуються один відносно одного або разом з Землею - відносно космічних тіл. Так само всі об'єкти виникають і змінюються у часі. Простір і час є загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, котрий перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченної порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв'язаний з рухом, розвитком матерії. Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.

Філософський зміст уявлень про простір зазнав тривалої і суперечливої еволюції. Деякі стародавні філософи розглядали простір як однорідну, нескінченну, нерухому порожнечу, заповнену атомами, субстанціями (Демокріт, Епікур). У науці Нового часу простір уявляли однорідною і нескінченною протяжністю. Класична механіка Ньютона привела до відриву простору від матерії, руху і часу. В концепції Ньютона абсолютний простір тлумачиться як нескінченна протяжність, яка містить у собі всю матерію і не залежить від будь-яких матеріальних процесів, а абсолютний час - як плинна безвідносно до всяких змін рівномірна подовженість, у якій все виникає і зникає. У ньютоновській концепції простору і часу приписувались деякі субстанційні ознаки - абсолютна самостійність і самодостатність існування; в той же час простір і час розглядались як порожнечі, субстанції, в котрих виникають всі тіла.

У релігійних і об'єктивно-ідеалістичних концепціях простір і час трактувались як утворені разом з матерією Богом або абсолютним духом. З погляду теології до Бога поняття простору і часу неприйнятні, оскільки він існує за межами простору і часу у вічності. У суб'єктивно-ідеалістичних концепціях висувались еклектичні і внутрішньо суперечливі тлумачення простору і часу як апріорних форм чуттєвого споглядання (Кант) або як форм упорядкування комплексів відчуттів і дослідних даних, встановлення між ними функціональних залежностей (Берклі, Мах, позитивізм).

Простір - це форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Поняття простору тісно пов'язано із структурністю матерії, її здатністю ділитися на частини. Дійсно, сама можливість виділити у будь-якому об'єкті складові частини дозволяє говорити про їх взаємне розташування, взаємну координацію, тобто говорити про простір.

Саме визначення простору має на увазі нерозривний зв'язок його з матеріальними об'єктами, оскільки він визначається як властивість цих об'єктів. Наприклад, абсолютної порожнечі, «чистого вакууму» без будь-якої матерії існувати не може. Навіть якби ми в уявному експерименті з-під деякого ковпака викачали все повітря, вилучили всі молекули (що реально неможливо), то й тоді там залишиться гравітаційне поле і так зване поле вакууму. Буде там також і «звичайне» електромагнітне поле, котре утворюється стінками ковпака, що має температуру, відмінну від абсолютного нуля (абсолютний нуль, як відомо, недосяжний). Ці поля не можна екранувати навіть в уявному експерименті.

Час - форма буття матерії, що виявляє тривалість її існування, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Поняття часу нерозривно пов'язане з рухом (змінюваністю) матерії. Дійсно, змінюваність є зміна одного стану на інший, а відтак саме ця зміна станів і дозволяє стверджувати про час. Так, з у давніх часів порівняння циклічних станів, повторень - зміна дня і ночі - з усіма іншими станами, з якими мала справу людина, привело до поняття часу і винаходу приладдя для виміру його проміжків. Довго час уявлявся у вигляді якогось потоку, річки, що рівномірно пронизує весь світ, несе на собі усі події. Звідси вираз - ріка часу, потік часу. Сам же час не залежить від будь-яких матеріальних процесів. Таке тлумачення одержало назву «абсолютного часу».

Історично склались два підходи до простору і часу. Перший може бути названий субстанціональною концепцією. Простір і час тлумачаться тут як щось самостійно існуюче поряд з матерією, як її порожня місткість. Простір - це чиста протяжність, а час - чиста тривалість, у які ніби то «занурені», «розміщені» матеріальні об'єкти. Таким чином, простір і час уявлялись як арена, на якій відбуваються різні події. Першим цей погляд висловив Демокріт, підкреслюючи, що існують атоми і порожнеча, а свій розвиток і завершення субстанціальна концепція одержала у Ньютона і у класичній фізиці в цілому.

Другий підхід можна назвати реляційною (від лат. - відносний) концепцією простору і часу. Намітки її можна виявити ще у Арістотеля, але вперше з усією чіткістю вона сформульована Лейбніцем. З точки зору реляційної концепції, простір і час - не особливі субстанціальні сутності, а форми існування матеріальних об'єктів. Простір виявляє співіснування об'єктів, час - послідовність їх станів. Реляційна концепція у філософському плані була сприйнята і розвинена діалектичним матеріалізмом, а в природничо-науковому плані - релятивістською фізикою і в наш час найбільш повно відповідає рівню розвитку природознавства.

Існують дві концепції часу динамічна і статична. Згідно з динамічною концепцією, існують події тільки теперішнього часу, минулого буття немає, воно лише залишило свої сліди в теперішньому і пішло в небуття. Майбутні події не існують взагалі, є тільки їхні передумови. Тому є минуле, теперішнє і майбутнє. Згідно зі статичною концепцією не існує поділу на минуле, теперішнє, майбутнє. Всі вони існують реально одночасно.

Різниця між ними обумовлена не об'єктивними характеристиками, а властивостями нашої свідомості, що рухається по світовій лінії.

До загальних властивостей простору і часу належать: об'єктивність і незалежність від свідомості людини; їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний зв'язок часу і простору між собою, а також з рухом матерії; залежність від структурних відносин і процесів розвитку у матеріальних системах; єдність перервного і неперервного у їх структурі; кількісна і якісна нескінченність. Крім того, розрізняють метричні (тобто пов'язані з вимірюваннями) і топологічні (наприклад, зв'язність, симетрія простору і неперервність, одномірність, незворотність часу) властивості простору і часу.

Поряд з єдиними характеристиками, притаманними як простору, так і часу, для них характерні деякі особливості. До загальних властивостей простору належать перш за все протяжність, що означає рядопокладання і співіснування різних елементів (крапок, відрізків, об'ємів тощо), можливість додавання до кожного даного елементу деякого наступного елементу або можливість зменшення числа елементів. Простору притаманна також зв'язність і неперервність, що виявляється як у характері переміщення тіл, так і у розповсюдженні фізичних впливів через різні поля (електромагнітне, гравітаційне, ядерне) у вигляді близькодії у передачі матерії і енергії.

Загальною властивістю простору є тривимірність, що органічно пов'язана зі структурністю систем та їх рухом. Всі матеріальні процеси і взаємодії реалізуються лише у просторі трьох вимірів. В одномірному або двомірному просторі (лінія, площина) не могли б відбуватися взаємодії речовини і поля. Абстрактні (концептуальні) багатомірні простори у сучасній математиці і фізиці утворюються шляхом додавання до трьох просторових координат і інших параметрів, врахування взаємного зв'язку і змін яких необхідне для досконалого дослідження процесів. Однак не варто ототожнювати ці концептуальні простори, що вводяться як засіб опису систем, з реальним простором, що завжди тривимірний і характеризує протяжність і структурність матерії, співіснування і взаємодію елементів у різних системах.

До специфічних (локальних) властивостей простору належать симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, місце, відстань між тілами, просторовий розподіл речовини і поля, межі кожної системи. Простір кожної матеріальної системи принципово незамкнений, безперервно переходить у простір іншої системи, що може відрізнятися за метричними і іншими локальними властивостями. Звідси походить багатозв'язність реального простору, його невичерпність у кількісному і якісному відношеннях.

До загальних властивостей часу належать: об'єктивність; нерозривний зв'язок з матерією, а також з простором, рухом і іншими атрибутами матерії; тривалість, що виявляє послідовність існування і зміни стану тіл. Тривалість утворюється з моментів або інтервалів часу, що виникають один за одним і складають у сукупності весь період існування тіла від його виникнення до переходу у якісно інші форми. Час існування кожного конкретного об'єкту скінченний і перервний, оскільки кожний предмет, явище має початок і кінець існування. Однак матерія, з котрої складається тіло, при цьому не виникає з нічого - і не знищується, а тільки змінює форми свого буття. Завдяки загальному збереженню матерії і руху час її існування безперервний, ця неперервність абсолютна, тоді як перервність відносна. Неперервність часу тотожна його зв'язності, відсутності «розривів» між його моментами і інтервалами.

Час одномірний, асиметричний, незворотний і спрямований завжди до майбутнього. Конкретними фізичними факторами, що характеризують незворотність часу, є зростання ентропії у різних системах, зміни кількісних законів руху тіл.

Специфічними властивостями часу є конкретні періоди існування тіл з моменту їх виникнення до переходу у якісно інші форми, одночасність подій, котра завжди відносна, ритм процесів, швидкість зміни станів, темпи розвитку, часові відносини між різними циклами у структурі систем.

Розвиток науки у XX ст. розкрив нові аспекти залежності простору і часу від матеріальних процесів. Спеціальна теорія відносності (1905) показала, що простір і час не можна розглядати як незалежні від рухомої матерії самостійні сутності. Просторові і часові проміжки відносні, оскільки змінюються залежно від руху об'єктів, тобто від їх швидкостей. Час у рухомій системі уповільнюється порівняно з нерухомою, а всі просторові розміри скорочуються у напрямку руху. Простір і час виявились не абсолютними величинами, а відносними, оскільки вони мають сенс тільки за умов урахування того, відносно яких матеріальних тіл (систем числення) вони змінюються. Простір і час мають однаковий сенс що, наприклад, і швидкість тіла, яка не абсолютна, а відносна. Таким чином, спеціальна теорія відносності виявила нерозривний зв'язок простору і часу від руху матеріальних об'єктів.

Загальна теорія відносності (1916) глибше виявила зв'язок простору, часу і матерії. А. Ейнштейн довів, що у разі знищення всіх матеріальних речей зникли би простір і час. Загальна теорія відносності виявила фізичний зв'язок між розподіленням матеріальних мас, простору і часу - поблизу великих мас час уповільнюється, а просторові розміри у напрямку на центр маси скорочуються. Ця теорія виявила фізичний сенс неевклідових геометрій. Вона показала, що наявність гравітації відрізняє геометрію простору від евклідової геометрії. Отже, у Всесвіті в залежно від розподілу мас, можуть реалізовуватися різні геометрії простору.

Таким чином, загальна теорія відносності блискуче підтвердила тезу: простір і час - не самостійні сутності, а форми існування матерії. З теорії відносності і експериментальних фактів сучасної фізики виходить, що із збільшенням швидкості руху тіл і наближенням її до швидкості світла зростає маса, відносно скорочуються лінійні розміри у напрямку руху, уповільнюються усі процеси порівняно зі станом відносного спокою тіл.

Література

Гольбах П.А. Система природы, или о законах мира физического и мира духовного // Гольбах П.А. Избранные произведения: В 2 т. М.: Мысль, 1963. Т. 1.

Губин В.Д. Онтология. Проблема бытия в современной философии. - М, 1998.

Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. - М., 1986.

Ленин В.И. Материализм и змпириокритицизм // Ленин В.И. Полн. собр. соч. - Т. 18.

Лукач Д.К. Онтологии общественного бытия. Пролигомены. - М, 1991.

Мелюхин С.Т. Материя в ее единстве, бесконечности и развитии. - М., 1966.

Сартр Ж.П. Бытие и ничто. - М.: Республика, 2000.

Лекція 8

Тема: «Гносеологія»

План

1. Пізнаваність світу і його законів. Агностицизм

2. Практика - критерій істини, основа і ціль пізнання. Види практики

3. Єдність чуттєвого і раціонального моментів пізнання

4. Інтуїція: етапи та умови формування

5. Діалектика абсолютної і відносної істини

У цій лекції розкриваються основні положення та принципи філософської теорії пізнання, виділяються основні види практики, обґрунтовується єдність чуттєвого та раціонального етапів пізнання.

З метою всебічного дослідження проблеми сутності істини особлива увага звертається на те, що істина об'єктивна за змістом та суб'єктивна за формою; виявляється діалектика абсолютної та відносної істини, доводиться обмеженість та методологічна неспроможність догматизму і релятивізму. Наголошується на значущості інтуїції як своєрідного типу мислення, розглядаються етапи та умови інтуїції.

1. Пізнаваність світу і його законів. Агностицизм

Наука, що вивчає сутність знання, закономірності його функціонування і розвитку, має назву теорії пізнання або гносеології. Основною проблемою гносеології є проблема відносин об'єкта пізнання - навколишнього світу і суб'єкта пізнавальної діяльності - людини.

Вперше в історії філософії ідея про єдність чуттєвого і розумового з'являється у Демокріта, який вважав, що чуттєвого досвіду недостатньо, бо він дає лише «темне», неповне, невірогідне знання, котре удосконалюється завдяки розуму. Чуттєві сприймання пояснювались Демократом, Емпедоклом як витікання, що потрапляють на органи чуття і несуть певну інформацію. За Епікуром критерієм істини є узгодженість між чуттєвими сприйманнями і заснованими на них загальними уявленнями. Багато геніальних думок з питань пізнання світу висловлював Арістотель, «знати» для нього означає «знати перші причини, або елементи» речі. Вищі принципи (бсче) науково-філософського знання, як вважав мислитель, бездоказові і пізнаються безпосередньо інтелектуальною інтуїцією або (частково) - шляхом індукції (ербгоге). Знання універсалів не є вродженим, бо вони постійно «вбачаються» на ступенях пізнання: відчуття пам'ять досвід наука.

Представник східного арістотелізму, філософ, лікар Ібн Сіна (Авіценна) в XI ст. підкреслював зв'язок абстрактного мислення з чуттєвим досвідом, а у класифікації наук - зв'язок теоретичних дисциплін з практикою. Арабський філософ Ібн Рушд (Аввероес) у XII ст. стверджував, що істина - одна і осягається вона філософами, котрі здатні узгодити з положеннями філософії будь-які догми релігії шляхом їх алегоричного тлумачення.

Важливий крок у розвитку теорії пізнання було зроблено європейською філософією ХУІІ-ХУІІІ ст., головними для якої були проблеми зв'язку «Я» і зовнішнього світу, зовнішнього і внутрішнього досвіду. У цей період на противагу середньовічній схоластиці гносеологічна проблематика посідала центральне місце у філософії, робились спроби пошуку абсолютно вірогідного знання, яке було б вихідним пунктом і одночасно граничною основою усієї сукупності знань. Френсіс Бекон, наприклад, розробив докладну класифікацію наук, дав типологію помилок (ідоли розуму), обґрунтував емпіричний метод і описав різні види дослідного пізнання, різні модифікації експерименту, сформулював індукцію як метод дослідження природних явищ. Англійський філософ-просвітник Джон Локк розробив емпіричну теорію пізнання. Він доводив, що не існує вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), включаючи ідею Бога, а все людське знання походить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Метод пізнання у Гоббса являє собою поєднання раціоналізму з номіналізмом. Перехід від одиничного до загального, від чуттєвого сприймання до понять відбувається у Гоббса на підґрунті номіналістичної концепції, згідно з якою загальні поняття - лише «імена». Гоббс розрізняв два методи пізнання - логічну дедукцію механіки й індукцію емпіричної фізики.

Значний крок у розвитку матеріалістичної теорії пізнання був зроблений французькими матеріалістами Дідро, Гольбахом, Гельвецієм. Вони стверджували, що істинна наука є відображенням у свідомості людей природи і її закономірностей, що всі наші знання виникають внаслідок впливу явищ природи на наші органи відчуття, обґрунтовують безмежність пізнання. Так, теорія пізнання Дідро, Гольбаха, Гельвеція спиралась на матеріалістично тлумачений сенсуалізм, на визнання первинності матерії. Вони були супротивниками агностицизму, відстоюючи здатність людського розуму пізнавати світ і його закони. Однак, незважаючи на часто висловлювані положення про активність суб'єкта, його діяльну участь у формуванні об'єкта, все ж провідним для французьких матеріалістів було положення про пасивність суб'єкта, про споглядальний характер відображення суб'єктом об'єкта. Другою обмеженістю цих філософських систем була їх нездатність впоратися з діалектикою пізнавального процесу, з багатоаспектністю і складністю пізнання.

На відміну від споглядального матеріалізму ідеалізм сповідав роль активності суб'єкта у пізнанні об'єкта, у його змінюванні. У німецькій класичній філософії проблеми теорії пізнання пов'язувались з дослідженнями історичного розвитку форм практичної і пізнавальної діяльності. Фейєрбах, відстоюючи принципову можливість пізнання світу, довів, що для людського пізнання не існує ніяких нездоланних перешкод, що у людини якраз стільки органів чуття, скільки необхідно для пізнання світу і його цілісності. Він вважав вищим ступенем пізнання, в ході якого розкриваються внутрішні закономірності об'єктивного світу, абстрактне мислення людини.

У філософській системі Канта вперше здійснено спробу побудувати таку теорію пізнання, яка була б цілком залежна від будь-яких припущень про реальність. Кант стверджував залежність реальності від самого пізнання: об'єкт, за Кантом, існує сам по собі лише у формах діяльності суб'єкта. Після Канта німецька класична філософія намагалася подолати розрив гносеологічної і онтологічної проблематики. Підкреслюючи взаємозв'язок суб'єкта і об'єкта, Гегель показав безпідставність їх метафізичного протиставлення. За Гегелем суб'єкт і об'єкт тотожні, бо підґрунтя діяльності становить саморозвиток абсолютного духу, котрий є абсолютним суб'єктом, що має об'єктом самого себе. Гегель піддав глибокій критиці скептицизм та агностицизм і обґрунтував можливість пізнання світу, створеного абсолютною ідеєю. Гегель стверджував, що людина здатна пізнати світ, оскільки і її свідомість, і сам цей світ за своєю природою «тотожні», є інобуттям абсолютної ідеї. Свою філософську систему мислитель вважав вичерпним пізнанням світу, абсолютною істиною в останній інстанції.

Філософи завжди ставили питання, чи можна вірогідно пізнати предмети, їх сутності і виявлення сутності. В історії філософії склалися дві позиції: пізнавально-оптимістична і агностична.

Філософські напрями, що заперечують можливість пізнання зовнішнього світу, одержали назву агностицизму. Агностицизм зародився ще в давньогрецькій філософії, Протагор у V ст. до н.е. сумнівався в існуванні богів, він робив висновок про неможливість вірогідного, тобто загальнозначущого («однозначущого»), знання про сутність оточуючих явищ. У школі софістів ставилась мета обґрунтувати будь-які судження, точки зору, удаючись навіть до логічних спотворень і парадоксів (софізмів). Засновник античного скептицизму Піррон вважав вірогідними чуттєві сприймання (якщо щось здається гірким або солодким, то відповідне твердження буде істинним); помилка виникає, коли від явища ми намагаємося перейти до його основи, сутності. Усякому твердженню про предмет (його сутність) може бути з рівним правом протиставлене твердження, що йому суперечить. Саме такий перебіг думок привів до позиції утримання від остаточних суджень.

Найбільш яскраво в історії філософії агностицизм був презентований у поглядах англійського мислителя Юма і у концепції німецького філософа Канта. Юм стверджував, що ми не тільки не знаємо які речі самі по собі, а навіть не знаємо, існують вони реально чи ні, тобто Юм не тільки сумнівався у можливості пізнання світу, а і мав сумніви відносно об'єктивної реальності світу. Ми, зі слів Юма, маємо справу не з реально існуючим світом, а тільки з нашими відчуттями. Все наукове пізнання, всі закони природи, за його думкою, є порядок, до котрого звикають люди. Через звички людина складає у певному порядку свої уявлення, знищуючи хаос у природі, і створює закони природи. Юмівський агностицизм дістав назву скептицизму. Юм визнавав тільки суб'єктивну причинність - нашу звичку, наше очікування зв'язку одного явища з іншим і фіксацію цього зв'язку у відчуттях. За межі цих психічних зв'язків ми проникнути не можемо.

Поставивши проблему; «Що я можу знати?», Кант розгорнув її у «Критиці чистого розуму» у питання «Як можливе апріорне (переддосвідне) знання?» Це питання потім розділилося на низку інших: «Як можливе природознавство? Як можлива математика? Як можлива метафізика (тобто філософія) у ролі науки?» Кант досліджував пізнавальні здібності, або душевні сили людини, що лежать у фундаменті кожної з цих сфер пізнання. Він вважав, що спостереження і аналіз явищ безперервно поширюють досвід і обсяг знань, але прогрес знання завжди має межі, завжди перед людиною будуть знаходитися «речі самі по собі». Скільки б ми не заглиблювались у явища, наше знання завжди буде відрізнятися від речей, які вони насправді. Кант був рішучим супротивником пізнавального скептицизму, але одночасно виступав і проти догматичного забобону про всесильність наукового знання, проти переоцінки можливостей науки. У цьому контексті він і навів «річ у собі» як непізнаванну.

На відміну від Юма Кант не заперечував існування зовнішнього світу, що впливає па органи чуття людини, викликаючи відчуття. Це матеріалістична тенденція у філософії Канта. Але, визнаючи об'єктивне існування речей, Кант, слідуючи за Юмом, стверджував, що ми не знаємо і не можемо знати, що являють собою ці речі. Вони недоступні для пізнання. Тому Кант називав їх «речами у собі». З точки зору Канта, людина пізнає не речі самі по собі, а тільки спосіб їх впливу на людину, тобто пізнає тільки явища.