Намагаючись уникнути підкорення природі шляхом уподоблення їй, людина підкорює її завдяки праці. Але, на думку представників франкфуртської школи, оволодіння зовнішньою природою можливе лише за умов підкорення внутрішньої природи, викорінення усього імпульсивного, безпосереднього, життєвого і формування міцного «чоловічого» характеру, буржуазної «самості», суб'єкта влади.

Усепронизуючий принцип панування трансформується у пануванні людини над людиною. Зрештою суб'єктом панування виступає загальне, що зводить одиничне до голої функції, формує не тільки його свідомість, але й несвідомі потяги за допомогою гігантської машинерії, культурної індустрії.

Це впливає і на сутність мислення: не здійснюється саморефлексія, немає можливостей для гри і уявлення. Панування визначає форму раціональності: тотожність, замкненість, заборона негативного. Представники франкфуртської ніколи запропонували нові моделі, типи раціональності. Адорно проектує миметичне, художнє мислення, Маркузе - раціональність, що звільнює чуттєвість з-під гноблення норм культури, Хабермас покладає надії на «комунікативну раціональність». Головна спрямованість Адорно - виявити «простір, вільний від панування», а значить, і від ненависницького принципу «куленепробивної тотожності». На противагу всій попередній філософії, що вважала благом абсолютне, тотожне, вирішене, Адорно висуває досить революційну, на його думку, тезу: благом може бути тільки негативне, нетотожне, невирішене.

Нетотожне мислення має за мету, з одного боку, врятувати раніше пригнічені шари досвіду (миметричне, безпосереднє; у якому виявляються людське страждання і біль), а з другого - зберегти раціональне. Філософія повинна виявити страждання мовою понять, зрозуміти непонятійне, висловити несказане, орієнтуючись на естетику.

Інший варіант раціональності проектує Хабермас, вимагаючи переходу у вимір інтерсуб'єктивного взаєморозуміння, коли вектор раціональності повернутий з відношення до природи на стосунки між людьми. Члену певного життєвого світу дозволяються не всі акції, раціональні з точки зору успіху, але тільки ті, що вважаються ціннісно витриманими. Хабермас відмовляється від орієнтирів естетики і висуває теорію аргументації, звертається до «аналітичної філософії».

Ще один варіант раціональності висуває Маркузе, аналізуючи особливий тип особи пізнього капіталізму: влада загального пронизує і рівень несвідомого, визначаючи систему вітальних потреб. Індивід не відчуває відчуження, задовольняючись «одномірним» існуванням і сприймаючи його як вимір свободи. Сила заперечення у таких умовах може прийти тільки ззовні, якою б абсурдною і ірраціональною вона не здавалась тим, хто тісно вплетений у наявність буржуазного суспільства, смертельно ним «інтегрований». Майбутнє не виводиться з теперішнього як результат розвитку його тенденцій. Навпаки, образ бажаного майбутнього конструюється особливою логікою волі всупереч інтегрованим свідомості і несвідомому. Образ майбутнього може, на думку Маркузе, з'явитися тільки завдяки новій чуттєвості, що знімає табу репресивної культури.

Великий внесок у розвиток соціальної філософії франкфуртської школи вніс німецьке-американський філософ, соціолог, психолог Еріх Фромм. У своїх творах «Втеча від свободи», «Образ людини у Маркса», «Мати або бути?», «Психоаналіз та релігія» він намагався виявити механізм взаємодії психологічних і соціальних факторів у процесі формування людини. Зв'язок між психікою індивіду та соціальною структурою суспільства виявляє, за Фроммом, соціальний характер, у формуванні якого особливу роль відіграє страх. Страх пригнічує і витісняє у підсвідоме дії, що несумісні з нормами суспільства. Типи соціального характеру збігаються з різними історичними типами само-відчуженої людини (накопичувальний, експлуататорський, рецептивний, пасивний, ринковий). Мислитель намагається визначити шлях оздоровлення західної цивілізації, показати перспективи творчого розвитку особи. Він вважає це можливим на принципах гуманістичної етики, активізації індивіда завдяки методам гуманістичного управління, розповсюдження психодуховних орієнтацій.

Засобом звільнення людей від ілюзій їх буття повинні стати, на думку видатного психолога і філософа, усвідомлення людиною неістинності свого існування у суспільстві тотального відчуження, реалізація нею своєї сутності і знаходження «самості» замість «уявного Я», відродження життєдайного світогляду і внутрішнє моральне оновлення, встановлення гармонії між індивідом і природою, особою і суспільством.

Центральною темою досліджень Юргена Хабермаса, автора книги «Теорія і практика», «Пізнання та інтерес» та ін., є вплив науково-технічної революції на суспільні відносини. Хабермас вважає також, що політичне функціонуюче суспільство здатне шляхом «публічних дискусій» нейтралізувати суперечності суспільства і встановити «вільні від примушення, неспотворені комунікації у рамках «соціальної злагоди». Він розробив поняття «інтеракції» - спілкування, яке, на його думку, має замінити марксистське поняття «виробничі відносини» як більш універсальне. Він виділяє два типи поведінки: комунікативна і стратегічна і показує, як стратегічно орієнтована поведінка (мета якої полягає не у досягненні взаєморозуміння, а в переслідуванні «інтересу») веде або до свідомого, або до несвідомого обману партнера.

У першому випадку складається система маніпулювання, а у другому - систематично спотворювана комунікація. В обох випадках наслідки для суспільства, культури і особи виявляються згубними. У сфері соціальної інтеграції панує аномалія, відчуження, втрачається колективна ідентифікація; у сфері культури - збиток сенсу, утрата орієнтації і делегітимування структур влади; у сфері особи - утрата зв'язку з традицією, порушення мотиваційних комплексів і різного виду психопатології. І навпаки - у випадку поведінки, орієнтованої на комунікацію, - складаються упорядковане нормативне середовище, усталені, легітимовані міжособові стосунки, стійкі особові структури, здатні до розгортання і самоздійснення.

Взагалі аналіз комунікативної і стратегічної поведінки дає можливість діагностувати головні соціокультурні проблеми сучасності, а також, як вважає Хабермас, виявити приховане насильство системи, що вважається необхідним, оскільки гарантує інтеграцію суспільства. Дійсна ж інтеграція забезпечується на шляху комунікативного розуміння.

10. Структуралізм

Виникнення структуралізму пов'язано з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня дослідження. Засадами такого переходу стали використання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Головні представники структуралізму Леві-Строс, Фуко, Дерріда, Лакан, Варт.

Центральним у структуралізмі є поняття структури, що тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна ідеальна модель. Структура - сукупність відношень, інваріантних при деяких перетвореннях. За цієї трактовки поняття структури характеризує не просто стійкий «скелет» якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна отримати другий, третій і т.д. шляхом перестановки його елементів і деяких інших симетричних перетворень. Увага переноситься з елементів та їх природних властивостей на стосунки між елементами і залежні від них реляційні, тобто системопридбані, властивості (у структуралізмі це формулюється як методологічний примат відносин між елементами у системі). Основні процедури структурного методу:

виділення первинної множини об'єктів, «масиву», «корпусу»;

подрібнення об'єктів на частини, з'ясування типових пар;

систематизація та побудова абстрактної структури;

виведення із структури теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.

Характерна риса структуралізму - бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми знакових систем. Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, мова, наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. ін. Саме на цих об'єктах структурно-семіотичний аналіз дозволяє виявити приховані закономірності, яким підсвідомо підкоряється людина.

Цим закономірностям відповідають глибинні шари культури, що по-різному визначаються у різних концепціях (поняття «епістема» і «дискурсивні формації», що характеризують глибинні рівні знання у Фуко, поняття «письмо» у Варта і Дерріди, «ментальні структури» у Леві-Строса тощо), але в усіх випадках розглядаються як такі, що опосередковують відносини людської свідомості і світу. Свідомість і самосвідомість людини, що ігнорує це опосередкування, виявляються, згідно структуралізму, джерелом ілюзій відносно вільної і суверенної діяльності людського «Я».

Полемізуючи з екзистенціалізмом, феноменологією, заперечуючи власне принцип філософського суб'єктивізму у трактовці людини і суспільства, Леві-Строс розвиває концепцію «надраціоналізму» про встановлення єдності чуттєвих і раціональних засад, які втратила сучасна європейська цивілізація. Гармонію цих першопочатків Леві-Строс вбачає у первісному міфологічному мисленні, яке абстрактні, фундаментальні суперечності буття (наприклад, протиріччя життя і смерті) зводить до конкретних чуттєвих образів. Міфологічне мислення він вважає колективним несвідомим, що є найбільш зручним об'єктом для вивчення анатомії людського розуму і тих його структур, котрі, за Леві-Стросом, єдині для стародавньої і сучасної людини. Такі явища європейської культури, як релігія, філософія, соціально-моралістичні вчення визначаються, як вважає Дерріда, «логоцентристськими установками», тобто опорою на «голос-логос» (слово, що звучить), а також на фонетичне письмо з характерним для нього розчленуванням знакової форми і змісту (поза межами позначеного). Умови подолання європейської метафізики Дерріда вбачає у відшукуванні її історичних джерел засобом аналітичного розчленування («деконструкції») самих різних текстів гуманітарної культури, виявлення у ній опорних понять (перш за все - поняття буття), а також шару метафор, у котрих відбиті сліди попередніх культурних епох.

Фуко пропонує побудувати особливу дисципліну («археологію знання»), що вивчає історично мінливі системи інтелектуальних передумов пізнання і культури на матеріалі філології, психології, психіатрії. Згідно з Фуко, ці передумови визначаються пануючим у культурі того чи іншого періоду тином семіотичного відношення, або відношення «слів» і «речей». Він виділяє три системи таких передумов (три епістеми): відродження, класичний раціоналізм і сучасна. В «Археології знання» головним предметом аналізу стають так звані дискурсивні (мовні) практики, що співіснують усередині однієї епістеми; їх взаємодії визначають як «слова», так і «речі», тобто як засоби культури, так і її об'єкти. У працях «Нагляд і покарання», «Воля до знання» він виводить системи інтелектуальних передумов з функціонування певних соціальних інститутів (відношення «влади» як умови «знання»). Мислитель переконливо показує історично тимчасовий характер окремих понять, теорій, соціальних інститутів.

У своїй програмній статті «Функція і поле мовлення і мови у психоаналізі» Лакан ставить на місце психічної структури Фрейда («Воно» - «Я» - «Понад-Я») тричленну схему «реальне - уявне - символічне», головний момент якої - взаємодія уявного (джерело суб'єктивного ілюзорного синтезування) і символічного (сукупність об'єктивних механізмів мови і культури). Лакан вважає, що несвідоме структуроване як мова. При цьому несвідоме пов'язується у Лакана не з сексуальністю, а з історичними порядками культури; мовні ж знаки абсолютизуються в концепції Лакана як сила, що обумовлює не тільки психіку людини, але й її долю.

Структуралісти виявляють структуру людини і історії, що відображує суперечність між людиною і соціальними структурами. При розгляді суспільних явищ структуралізм ігнорує людину, заперечує внутрішні суперечності як джерело розвитку і зміни структури об'єктів. Людина, суб'єкт або взагалі виноситься за межі розгляду у структуралізмі, або трактується як щось залежне від функціонування об'єктивних умов.

Домінантою у суспільному умонастрої в кінці 70-х років XX ст. стає не пошук об'єктивного знання, а емоція і афект, бажання і шанс вільного розвитку, історична динаміка і «географічні» переміщення об'єктів у соціокультурному просторі. Характерна ознака цього, третього етапу структуралізму - розмикання структури у контекст. Знання при цьому трактується як осередок соціальних і політичних сил, як втілення стратегій влади (форми, типи, специфіка цих стратегій).

Розвитком своїх позицій і підходів структуралізм значно вплинув на загальну картину сучасної філософії. Зокрема, доволі плідним виявився вплив структуралістської програми на дослідження структур розуму і структур влади у межах Франкфуртської школи. Вплив структуралістського підходу посилив проблематизацію вузькоемпіричних схем у сучасних варіантах позитивізму. Зіткнення і полеміка зі структуралізмом дали імпульс для пошуків об'єктивності і вивчення мови у феноменології і суттєво визначили вигляд сучасної герменевтики.

11. Герменевтика

філософський онтологія діалектика буття

Герменевтика - це теорія і практика тлумачення, інтерпретації, розуміння. Свою назву вона одержала від імені однієї з діючих осіб давньогрецької міфології Гермеса - «прислужника богів», одна з функцій якого - бути посередником між богами і людьми, тлумачити волю богів людям, а бажання людей -богам. У давньогрецькій філософії і філології під герменевтикою розуміли тлумачення алегорій, багатозначних символів, інтерпретацію поетичних творів (перш за все Гомера).

В епоху феодалізму основним об'єктом тлумачення були «священні книги» (Біблія, Коран), доступні лише освіченим, у першу чергу богословам. Церква монополізує право тлумачення священних текстів, відіграючи, таким чином, роль Гермеса. Виникає монопольна теологічна герменевтика. Один з видатних герменевтів цього періоду - Фома Аквінський.

З початком формування в епоху Відродження класичної філології, незалежної від теології, герменевтика виступає як мистецтво перекладу пам'ятників минулої античної культури на мову живої, сучасної культури. У цей період третій стан протиставив католицтву свій варіант - протестантську релігію, «лютеранство». Монополію тлумачення священних текстів було зруйновано. М. Лютер робить переклад Біблії з латинської мови на німецьку, потім роблять її переклад іншими мовами. Це принципово змінило ситуацію: кожен письменний віруючий міг сам тлумачити Біблію. У зв'язку з діяльністю різних гуманістів Відродження (Роттердамського, Манетті та інших) виникає принципово новий варіант герменевтики: «історичний аналіз» самої віри, «історичний аналіз» письмових релігійних текстів з метою їх очищення від спотворень.

У Новий час триває процес перетворення проблем герменевтики з монополії вузького кола освічених богословів у питання, що чіпає велику кількість людей (і віруючих, і невіруючих). Свій вклад вносять Бекон, Гоббс, Спіноза, Мельє, Вольтер. На початку XIX ст. Шлейєрмахер створює власне філософську герменевтику як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, «іншого», причому предметом герменевтики виступає навіть не зміст, а перш за все аспект виявлення, бо саме виявлення є втіленням індивідуальності.

Необхідною умовою розуміння вважається подібність і різниця між автором тексту і читачем. Якщо автор і читач абсолютно «споріднені», то будь-яка герменевтика стає зайвою, якщо ж вони абсолютно різні - вона неможлива. Для того щоб розуміння було можливим, необхідна певна міра «чужородності» і «спорідненості» між автором і читачем.

Середовищем розуміння є мова, а ще розуміння відбувається у процесі мовного спілкування. Людина пов'язана з мовою двояко. По-перше, людина залежить від мови, знаходиться під «владою мови», адже загальне (мова) обумовлює індивідуальне (людина), тобто будь-яка індивідуальна думка визначається тією мовною спільністю, до якої причетна людина. З іншого боку, сама мова залежить від людини, створюється людиною, нею модифікується і розвивається. Індивідуальне (людина) визначає загальне (мову). Тому між людиною і мовою існують стосунки напруженості. Твір (або мова) створюється внаслідок напруженої «боротьби» між спільністю мовних норм і творчою індивідуальністю автора.

Існує два методи розуміння: граматичний і психологічний. Граматичний розкриває розуміння, виходячи з «духу мови», як пов'язане і обумовлене цим духом. Психологічний - розкриває розуміння, виходячи з «душі мовця», як його унікальний своєрідний спосіб мислення і відчуття. Розуміння полягає у проникненні, з іншого боку, у «дух мови», а з другого - у «душу автора». Граматичний і психологічний методи нероздільно пов'язані.

Розуміння - це мистецтво, бо конкретний текст не може дати ні «цілковитого знання мови», ні «повного знання автора», а тому розуміння не може бути зведене до механічного застосування певних правил.

Мистецтво розуміння має складну структуру, у якій можна виділити два полюси: дивінаційний і порівняльний. Дивінаційний (суб'єктивний, пророцький, інтуїтивний, позалогічний, безпосередній, спонтанний) момент виникає внаслідок безпосереднього осягання індивідуального шляхом «вчуттєвості», «вживання» у іншого (тобто автора твору)- Порівняльний момент (пояснювальний, об'єктивний, історичний) має місце тоді, коли розуміння засноване на фактах, історичних даних. Дивінаційний і порівняльний моменти - два полюси єдиного процесу розуміння, а їх не можна відривати одне від одного. Розуміння починається зі сприймання цілого твору, що робиться завдяки дивінації. Потім - перехід до порівняльного моменту, далі - знову дивінація. Розуміння є взаємодія «дивінації» (інтуїції) і «порівняння» (пояснення).

Розуміння можна вважати успішним у тому разі, коли позиції автора і читача «зрівнюються», «уподібнюються». Читач і в знанні мови (об'єктивна сторона), і в знанні внутрішнього життя автора (суб'єктивна сторона) повинен порівнятися, уподобатися авторові. Отже, за Шлейєрмахером, необхідною передумовою розуміння є усунення історичної дистанції між автором і читачем, забування читачем своєї власної особи, своєї духовно-історичної ситуації.

Таким чином, герменевтика Шлейєрмахера має позаісторичний характер. Сучасне ніби «розчиняється» у минулому. Читач розуміє твір так само добре, як і автор. Але, за Шлейєрмахером, можна розуміти твір значно краще від автора. Отже, інтерпретатор має перевагу стосовно автора, бо не має безпосереднього знання автора, його намірів. Він повинен все це реконструювати, усвідомити те, що не зумів до кінця зрозуміти сам автор. Критикувати - значить, розуміти автора краще, ніж він сам себе зрозумів.

Нову постановку проблеми герменевтики дав Мартін Хайдеггер, котрий у своїй програмній праці «Буття і час» відмовляється від традиційних понять: суб'єкт, об'єкт, пізнання, дух, матерія. До «екзистенціалів» людського буття, тобто до умов, за яких людина може стати тим, чим вона є, Хайдеггер відносить покладеність і розуміння. Покладеність мислитель тлумачить так, людське буття визначається не мисленням, а фактом своєї присутності у світі, наявністю людини. Людина спочатку є (покладена), а потім мислить, отже людина одвічно втягнена у буття, що й становить зміст «покладеності».

Сутність другого екзистенціалу - «розуміння» - полягає у тому, що утягнута у буття (покладена) людина знаходить себе, «перезнаходить» себе у світі, у певному місці, у певний час. Людина виявляє, що вона є засобом розуміння. Існуюча у світі людина стає розуміючою, а розуміння реалізується завдяки тлумаченню і інтерпретації. Отже, людське буття споконвічне герменевтичне. Саме Хайдеггер ставить основне питання герменевтики: як влаштоване те «справжнє», буття якого полягає у розумінні. Мислитель обстоює положення про те, ідо лише на основі розуміння (коли світ і людина нероздільні) формується свідомість, мислення (коли людина перетворюється на суб'єкт, а світ - на об'єкт, і вони розділяються). Спочатку покладеність і розуміння, а потім мислення, свідомість, рефлексія.

Пізніше Хайдеггер звертається до поезії і мистецтва як «охоронців буття» і співрозмовників філософії, адже вони закликають людину до здійснення самої себе у своїй суті. Без цього людина як «працюючий звір», що упустив, занедбав свою істину, приречена блукати мертвою рівниною.

Екзистенціалістському захопленню людиною Хайдеггер протиставляє виключну увагу до «виміру буття», у світлі якого людина тільки і дізнається про своє призначення - бути його «пастирем». У своїх доповідях «Погляд у те, що є», «Річ», «Мова» він запровадив поняття техніки, світу іі мови. Техніка рушійна сила новоєвропейської історії, вона виявляє своє існування у так званій «поставі» (Gestell), тобто установці па безперервне «досліджуюче установлення» справжнього як предметного для потенціального розпорядження цим сущим. «Постава» також править суб'єктом, що втягується у його систему як необхідна складова частина. Однак, організовуючи світове суще, «постава», за Хайдеггером, обов'язково упускає буттєву істину, у світлі якої виявляється суще, але разом з тим «постава» дозволяє чітко осмислити істину як те, що не піддається його установлюючій діяльності. Річ, згідно з Хайдеггером, не зводиться до предмета, а у своїй нередуційованій сутності прилучена до «четвериці світу», тобто протилежностей неба і землі, божественного і вмирущого. Мова думки і поезії, що затуляється буденними уявленнями про знак як ярлик предмета, починається з поклику світу, що очікує у своїй смисловій повноті, щоб людина дала йому слово, «сказала» його.

Згідно з Гадамером, філософська герменевтика - це філософія розуміння, яке виступає універсальним способом буття людини у світі. Існування людини нероздільне за переживаннями, що виявляються у наявності у людини «досвіду світу». Основні механізми формування «досвіду світу» закладені в мові, вважає Гадамер, бо тільки у мові відкривається людині істина буття. Мова - це те середовище, де «Я» і «світ» виявляються у первинній взаємоналежностї. Саме мова визначає спосіб людського «у-світі-буття». Отже, на думку Гадамера, буття людини є буття у мові.

Мова закладає вихідні схеми діяльності людини ще до виявлення світу у поняттях. Мова забезпечує допонятійне і дорефлексивне опанування світом, попереднє розуміння, «передрозуміння». Передрозуміння реалізується у таких формах опанування світом, як «переддумка», «переднамір», «передбачення», «передзахоплення» тощо.

Головною формою дорефлективного опанування світом є забобон, або передсуд, важливішим видом якого є авторитет (традиція).

Попередня філософія ставилась до забобону негативно. Новий час, Просвітництво намагались уникнути забобонів, затвердити перемогу логосу над міфом (вчення Ф. Бекона про «ідолів», Декарта - про сумнів, просвітників - про очищення розуму від забобонів). Гадамер же вважає, що уникнути забобонів неможливо.

Забобон має дві сторони: негативну і позитивну. З одного боку, авторитет - це підкорення іншому, відмова від свого розуму (негативна сторона). З другого боку, - усвідомлення того, що ця особа перевершує нас розумом і гостротою суджень (позитивна сторона). Людина завжди вільно обирає собі авторитет, а він лежить у підґрунті традиції. Отже, людська діяльність, у тому числі і теоретично-пізнавальна, укорінена у забобонах, у забобонній діяльності, і без цього неможлива.

Наступною фундаментальною особливістю буття людини у світі є історичність. Гадамер наголошує, що слід завжди розглядати суб'єкта, що означений місцем і часом, тобто у певній ситуації, а європейська філософія (від Декарта до Гуссерля) ставала на позицію позаісторичного, позачасового суб'єкта. Пізнавального суб'єкта було «вирвано зі своєї онтологічної оселі», з реального процесу свого буття, отже, гносеологія взяла верх над онтологією. Щоб повернутися до онтологічного розуміння людини, слід, вважає Гадамер, «занурити» гносеологію у реальне людське буття. Тоді більшість традиційних проблем буде тлумачитися так, як їх трактує реальна, «історична», укорінена у дане буття людина. Істина, наприклад, як буттєва характеристика людини («небайдужа людині», укорінена у її передсуді, забобонах) є її правда. Способом виявлення «істинного буття», тобто правди, є мистецтво. З цих позицій Гадамер перетворює традиційно-герменевтичну проблематику. Розуміння тексту виявляється екзистенційною подією людського життя, а осмислення минулої культури («досвід традиції») виступає як форма самоосмислення індивіда і суспільства. Онтологічна умова розуміння - його укоріненість у традиції, «причетність» ЇЇ до буття як суб'єкта, так і об'єкта розуміння.

На противагу попередній герменевтиці, що розрізняла розуміння, тлумачення (інтерпретацію) і «застосування» (аплікацію) як відносно самостійної процедури, Гадамер стверджує їх тотожність: 1) розуміння завжди є «тлумачним», а тлумачення - «таким, що розуміє»; 2) розуміння можливе лише як «використання» - співвідношення змісту тексту з культурним і інтелектуальним досвідом сучасності. Розуміння укорінене як у забобоні суб'єкта розуміння, так і у забобоні об'єкта розуміння. «Забобони» історика не перешкоджають розумінню, а сприяють йому, по-перше, дозволяючи максимально загострити ідентичність тексту щодо інтерпретатора (момент «чужості» у тлумаченні), по-друге, сприяючи трансляції досвіду від покоління до покоління і таким чином забезпечуючи континуум традиції (момент «інтимності» у тлумаченні). Отже, інтерпретація тексту полягає не у відтворенні первинного (авторського) смислу тексту, а у створенні смислу заново. Кожний акт інтерпретації - подія у житті тексту, момент його «дієвої історії», а тим самим і ланцюг «завершення традиції».

Розуміння - це екзистенціал реальної людини, форма самовиявлення і самоосмислення індивіда. Не можна зректися самого себе, сучасності. Сучасне має свій «обрій» забобону, що визначає розуміння. Минуле теж має свій «обрій». Для розуміння сучасного необхідне зближення, «переплавлення» обріїв теперішнього і минулою, а це і є перехід від гносеології до онтології, їх синтез, третій обрій, що перевищує попередні два обрії. Відбувається «сходження»: історик розуміє минуле краще, ніж розуміли самі автори історії, і навпаки, минуле допомагає історику краще зрозуміти сучасність.

Діалог минулого і сучасного здійснюється у формі питань і відповідей. Якщо б не було питання, текст би не з'явився. Оскільки текст відповідає на питання, то він має смисл. Будь-який текст, відповідаючи на питання, пропонує правильну відповідь. Істина розчинена у буттєвості тексту. Зрозуміти минуле - значить, почути його у тому, що він бажає сказати нам як істину. Зрозуміти минуле - значить, зрозуміти його правду.

Як вести діалог з минулим, як «переплавляти» обрії? Треба реконструювати те питання, відповіддю па яке є даний текст. Треба виявити того, кому цей текст відповідає на питання, потім треба це питання віднести до себе, поставити собі. Треба поставити питання як власне, сьогоднішнє. Це «сплавлення» минулого і теперішнього змінить, звісно, сенс питання. Зрозумівши питання як своє власне, треба поставити його тексту. Оскільки це вже інше питання, текст відповість інакше. Так відбувається сходження до єдиного «обрію».

Таким чином, Гадамер, слідом за Хайдеггером, по-перше, перетворює герменевтику на онтологію розуміння, по-друге, обмежує принцип рефлексії принципом розуміння і, по-третє, первинною реальністю людини вважає її буття у мові.

Свій варіант герменевтики пропонує Поль Рікьор. Центральне поняття у філософії Рікьора - особа, бо саме вона - місце народження значень, з яких започатковуються культурні смисли. Саме особа творить світ культури. Завдання філософії, на його думку, - розробити метод аналізу людської суб'єктивності, критичний аналіз можливих методів інтерпретації. Рікьор пропонує такий метод, називаючи його регресивно-прогресивним. Цей метод дозволяє усвідомити явища людського буття у трьох часових вимірах: минулому, теперішньому і майбутньому. Оскільки сучасна людина пов'язана з минулим і майбутнім, завдання полягає у тому, щоб висвітити «археологію» людини, її укоріненість у минулому і зрозуміти її «телеологію», мотиви і напрями її руху у майбутнє.

«Археологія» суб'єкта досліджується за допомогою регресивного методу, «телеологія» - прогресивного. Регресивний метод виявляє джерело смислу людської діяльності, що лежить «позаду» об'єкта, у минулому.

За допомогою прогресивного методу виявляється джерело смислу, що знаходиться попереду суб'єкта, у майбутньому. Оскільки людина діє доцільно, є істотою телеологічною, то завдання полягає у тому, щоб розкрити телеологію суб'єкта.

Людина і мова пов'язані нероздільно, бо усі бажання людини (сприймання, уявлення, відчуття та ін.) «промовляються», тобто з необхідністю виявляють себе у мові. Мова виконує символічну функцію: вона є вторинним розумінням реальності на базі лібідинальної орієнтації екзистенції людини. Онтологічна герменевтика, що спирається на регресивно-прогресивний метод, пов'язуючи проблему мови з існуванням, дозволяє зрозуміти існування людини до мови і вбачати у мові засіб, завдяки якому людина створює «другий світ», що символічно відображує «світ перший».

В останні роки Рікьор розширює трактовку герменевтики, вбачаючи її завдання у тому, щоб обґрунтувати роль людини як суб'єкта культурно-історичної творчості, у котрій здійснюється зв'язок часів, і яка базується на активній діяльності індивіда.

12. Позитивізм, постпозитивізм

Позитивізм (від лат. позитивний, суб'єктивний) - ідеалістичний напрямок, представники якого все справжнє («позитивне») знання вважають результатом конкретних наук, заперечують філософію як науку зі специфічною для неї теоретичною та світоглядною проблематикою.

Позитивізм виник у 30-і роки XIX ст. як реакція на спекулятивну філософію та крайні форми містицизму. Він проголосив раціональними лише ті науки, котрі спираються на безпосередній досвід людини. Засновником позитивізму був французький філософ, Огюст Конт.

Рушійною силою суспільного розвитку Конт вважає прогрес знання. В історії змінилося три стадії розвитку думки: теологічна, коли першопочатком буття проголошувались боги, демони; метафізична, коли філософи зверталися до «сутностей» - абстракцій типу «матерія» або «дух»; позитивна, на котрій, відкинувши вигадки теології та метафізики, мислителі переходять до дослідження світу конкретно-науковими способами, а завданням філософії стає констатація найбільш загальних законів, що відкривають позитивні науки.

Конт запропонував класифікацію наук за принципом руху від простого до складного. Перша основна наука в його класифікації - математика, наука про найпростіші об'єкти, потім ідуть астрономія, фізика, хімія, біологія і, нарешті, соціологія. Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільне життя з різних боків, поєднуючи теоретичні та емпіричні методи дослідження. Конт допускав існування філософії лише у вигляді загальних висновків з природничих та суспільних наук і, претендуючи на подолання матеріалізму та ідеалізму, відстоював феноменалізм. Феноменалізм - вчення, за яким можливе пізнання лише феноменів, а не сутності речей. Отже, позитивізм заперечував можливість пізнання об'єктивного світу (агностицизм), зводив мету науки, лише до опису та впорядкування фактів, що витлумачуються як комплекс відчуттів і переконань суб'єкта, та відкидав традиційні світоглядні проблеми філософії.

У другій половині XIX ст. розпочався етап «другого позитивізму», або емпіріокритицизму, творцями якого стали Мах та Авенаріус. Керівною тезою емпіріокритицизму стало твердження, що пізнання - це пов'язування між собою відчуттів і уявлень, що не досягає ніякої «реальності», крім своїх почуттів. Вчення Авенаріуса про «принципову координацію» («без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта») заперечує об'єктивну реальність, що існує зовні і незалежно від свідомості. Об'єктивній істині він протиставляє біологічну цінність пізнання за принципом найменшої витрати сили. У дусі суб'єктивного ідеалізму австрійський філософ Мах у працях «Аналіз відчуттів і відношення фізичного до психічного», «Пізнання і помилка» стверджує, що простір, час, рух, сила суб'єктивні за своїм походженням, а світ є «комплексом відчуттів», відповідно завдання науки - опис цих «відчуттів

Третій етап позитивізму, або неопозитивізм, виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі на початку XX ст. у зв'язку з успіхами нової форми логічної науки, математичної логіки, що застосовувалася в дослідженнях основ математики. Неопозитивізм являє собою розгалужену філософську течію. Він включає різні логіко-філософські школи, підходи, позиції. Неопозитивізм представляють такі видатні філософи і школи XX ст., як Шлік, засновник «Віденського гуртка», його послідовники Карнап, Нейрат, Рейхенбах, представники Львівсько-Варшавської школи Тарський, Лукасевич; логік, математик, філософ Рассел; засновник філософії лінгвістичного аналізу Вітгенштейн; течія «загальної семантики» (Кожибський, Чейз, Хайякава).

Неопозитивізм виник як течія, що претендує на аналіз і вирішення актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих під час наукової революції початку століття. Особливо гострими були проблеми: ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, відношення теоретичного апарату і емпіричного базису науки, природа і функції математизації і формалізації знання. Рассел у своїй книзі «Наше пізнання зовнішнього світу» обґрунтовує думку, що всі філософські проблеми, якщо їх проаналізувати й очистити, виявляються проблемами логічними, Вітгенштейн у «Логіко-філософському трактаті» зробив з цього висновок, що філософія не доктрина, не сукупність теоретичних положень, а діяльність, ніс) полягає в логічному аналізі мови науки. Результат її - «не деяка кількість» філософських речень, а «з'ясування речень». Всі етико-естетичні і релігійні положення, а також традиційні речення «метафізики» австрійський мислитель оголошує безглуздими, бо вони не можуть бути правильно виявлені у мові, а тому не належать до «світу фактичного». Останній обмежений «містичним» - тим, що не висловлене і є інтуїтивне споглядання «світу» у цілому, з «точки зору вічності». Філософія за Вітгенштейном не прагне до істини, вона не є теорією, а суттю аналітичної діяльності з прояснення мови, усунення неточностей у позначеннях, що породжують «метафізичні» речення.

Неопозитивізм базує свій аналіз науки на трьох основних тезах. По-перше, він чітко розмежовує аналітичні (логіко-математичні) та синтетичні (фактичні, емпіричні) висловлювання. Перші є елементами формальної структури теорії і не мають пізнавального змісту. Другі становлять емпіричний базис теорії. По-друге, неопозитивізм ґрунтується на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду або висловлювань про нього. По-третє, наше пізнання належить не до об'єктивного світу, а до «змісту свідомості»: відчуттів (спостережень) та до фіксації їх у мовних формах.

Не дивно, що нейтральне місце в неопозитивізмі - Віденського гуртка, який став у 20-ті роки провідною неопозитивістською школою, посіло вчення про «верифікацію» (перевірку). Принцип верифікації відіграв у неопозитивістському аналізі потрійну роль: його можна використати для чуттєвої перевірки емпіричних висловлювань, визначення емпіричного значення термінів і висловлювань і, нарешті, «демаркаційного принципу», що дає змогу відокремити емпіричні речення від неемпіричних і, насамперед, метафізичних.

З цього погляду, якщо речення не може бути верифіковане, тобто доведене до кінцевого числа актів досвіду або висловлювань про такі акти, і до того ж не є тавтологією, тобто логіко-математичним висловлюванням, то воно складене з порушенням правил синтаксису і через те безглузде.

Карнап заперечує світоглядний характер філософії і висуває тезу, що логіка науки є аналіз чисто синтаксичних зв'язків між реченнями, поняттями і теоріями. Він відмовляється від наукового обговорення питань, які стосуються природи реальних об'єктів і їх ставлення до речень мови науки. Будуючи «уніфіковану мову науки», він доходить висновку про недостатність чисто синтаксичного підходу і необхідність враховувати і семантику, тобто відношення між мовою і цариною предметів, що описуються. На підґрунті своєї семантичної теорії Карнап будує індуктивну логіку як імовірнісну логіку, розвиває формалізовану теорію індуктивних висновків, розробляє теорію семантичної інформації. У праці «Філософські основи фізики. Вступ до філософії науки» Рудольф Карнап писав, що він називає метафізичними всі ті речення, які претендують на те, щоб представляти знання про щось, що перебуває вище або за межами всякого досвіду, про реальну сутність речей, абсолют.

Як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати «верифікацію» до конкретних філософських тверджень, виявилась практична неможливість звести загальні твердження до одиничних. Крім того, загально-позитивістська установка на тлумачення лише «безпосередньо даного» як єдино справжньої реальності поставила бар'єр у пізнанні минулого і майбутнього. Так Рейхенбах заявив, що історія філософії не містить у собі нічого, крім помилок.

Згідно з Рейхенбахом, хоча об'єкти зовнішнього світу і пізнаються за допомогою чуттєвих вражень, але вони не зводяться до них. Основним доказом існування зовнішнього світу він вважав наявність об'єктивних причинних закономірностей, пізнання котрих - мета науки. У теорії пізнання Рейхенбах заперечував ідеал досконалого доказу і вважав, що обґрунтування будь-якого знання найкраще досягається на шляху до імовірнісної логіки.

Неопозитивісти, зазнавши краху у спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямках. Так з'явився «семантичний позитивізм», представлений Тарським, Чейзом, Хайякавою.

Альфред Тарський у творі «Поняття істини у формалізованих мовах» дав визначення класичного поняття істини для великої групи формалізованих мов. Представники «семантики» вважають, що люди часто не розуміють одне одного через невизначеність смислу вживаних слів. Слова, на думку Чейза, не мають ніякого значення, вони лише символи, подібно X або У. Зіткнення ідей має своїм джерелом лише термінологічну неузгодженість.

Думка про «конвенціональний» (договірний) характер вихідних принципів математики, висунута Анрі Пуанкаре, поширюється семантиками на будь-яке теоретичне знання. Смисл висловлювання, згідно з «конвенціоналістською» теорією, визначається не його об'єктивним змістом, а місцем даного висловлювання. Питання про реальність, правдивість чи помилковість висловлювання є питанням суто внутрішнім щодо деякої системи, «мовного каркасу». Бути реальним - означає бути елементом системи. Реальність ототожнюється з тими чи іншими формами її відображення (з «мовним каркасом»).

Четверта історична форма позитивізму - постпозитивізм. Постпозитивізм - це загальна назва, яка використовується у філософії науки для позначення множини методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, котрі були прихильні до методології логічного позитивізму або неопозитивізму. Постпозитивізм не являє собою особливий філософський напрямок, течію або школу. Постпозитивізм - це етап у розвитку філософії наук, етап у осмисленні філософських проблем, що виникають у зв'язку з розвитком наукового знання.

Формування постпозитивізму, його поява пов'язані з виданням у 1959 році англійського варіанту методологічної праці Карла Поппера «Логіка наукового відкриття», а також у 1963 році книги Томаса Куна «Структура наукових революцій». Постпозитивізм - це фальсифікаціонізм Поппера, концепція наукових революцій Куна; методологія науково-дослідницьких програм Лакатоса; концепція неявного знання Полані, а також концепції Тулміна, Агассі, Селларса і багатьох інших.

З кінця 50 - початку 60-х років неопозитивізм розвивається у двох напрямках: «лінгвістичного позитивізму», започаткованого філософом Людвігом Вітгенштейном, і «позитивізму», що опирається на праці Карла Поппера. Вітгенштейн закликав шукати не об'єкти, що відповідають словам, а функції «слів у людській діяльності». К. Поппер спершу запропонував замінити «верифікацію», спрямовану на встановлення правдивості тверджень шляхом їх безпосереднього порівняння з фактами, принципом так званої «фальсифікації», тобто пошуком твердження.

Поппер відмовляється від істини як мети пізнання, говорячи, що її не можна досягти, запроваджує поняття «правдоподібності». Факти реального світу можуть лише спростувати і ніколи - підтвердити зміст теоретичних побудов. Поппер відокремлює знання від суб'єкту, надає йому самостійного статусу, подібно до статусу ідей у Платона. Свою теорію К. Поппер назвав «критичним реалізмом». На противагу наміру логічних емпіриків сформулювати критерії пізнавального значення наукових тверджень на підґрунті принципу верифікації, Поппер у праці «Факти, норми та істина: подальша критика релятивізму» висунув як основне завдання філософії проблему демаркації - відокремлення наукового знання від ненаукового. Методом демаркації, за Поппером, є фальсифікація - принципове спростування (фальсифікованість) будь-якого наукового твердження.

У праці «Логіка і зростання наукового знання» мислитель намагається довести, що зростання наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і здійсненні їх рішучих спростувань, внаслідок чого вирішуються наукові проблеми. Висунута Поппером метафізична теорія «трьох світів» стверджує існування фізичного і ментального світів, а також світу об'єктивного знання, що не зводяться один до одного.

Реалізація програми побудови теорії зростання наукового знання наштовхнулась на серйозні труднощі, пов'язані з абсолютизацією Поппером принципу фальсифікації, відмовою від визнання об'єктивної істинності наукового знання, конвенціоналізмом у трактовці вихідних засад знання і відривом об'єктивного знання від пізнавального суб'єкта. Доведена також внутрішня суперечливість запропонованого ним критерію оцінки вірогідності наукових теорій.

Лакатос висуває так звану «методологію дослідницьких програм», згідно з якою розвиток наукового знання відбувається через серію теорій, що послідовно змінюють одна одну і мають єдині базисні положення. Методологія Лакатоса розглядає зростання «зрілої» (розвинутої) науки як зміну низки неперервно пов'язаних теорій. Ця неперервність обумовлена нормативними правилами дослідницьких програм, що приписують, які шляхи є найбільш перспективними для подальшого дослідження {«позитивна евристика»), а яких шляхів слід уникати («негативна евристика»). Інші структурні елементи дослідницьких програм - «тверде ядро» (до нього входять фундаментальні припущення програми, які не можна умовно спростувати) і «захисний пояс», що складається з допоміжних гіпотез (він забезпечує збереження «твердого ядра» від спростувань і може бути модифікований, частково або повністю замінений при зіштовхуванні з контрприкладами). У розвитку дослідницької програми, як вважає історик науки, можна виділити дві основні стадії - прогресивну і вироджену. На прогресивній стадії «позитивна евристика» активно стимулює висування гіпотез, що поширюють емпіричний і теоретичний зміст. Однак надалі розвиток дослідницької програми різко уповільнюється, її «позитивна евристика» занапащає евристичну міцність, внаслідок чого зростає кількість гіпотез, що стосуються лише окремого випадку.

Фейєрабенд висуває принцип «теоретичного плюралізму», або проліферації (розмноження) теорій, що є істотною рисою розвитку наукового знання. Він твердить, що вчені повинні намагатися створювати теорії, несумісні з існуючими і визнаними теоріями. Створення таких альтернативних теорій сприяє їх взаємній критиці і прискорює розвиток науки. Принцип проліферації покликаний обґрунтувати, за Фейєрабендом, плюралізм у методології наукового пізнання. Він заперечує існування теоретично нейтральної емпіричної мови, вважаючи, що всі наукові терміни «теоретично навантажені». Значення наукових термінів детермінується тією теорією, до котрої вони входять, а тому за умов переходу терміна від однієї теорії до іншої його значення повністю змінюється; кожна теорія створює свою власну мову для описування фактів. Звідси Фейєрабенд приходить до тези про непорівнюваність альтернативних теорій, що конкурують і змінюють одна одну, їх не можна порівнювати як відносно до загального емпіричного базису, так і з точки зору загальних логіко-методологічних стандартів і норм, оскільки кожна теорія встановлює свої власні норми.

Фейєрабенд пропонує свій шлях гуманізації науки, так званий «методологічний анархізм». Але критикуючи емпіризм, він заперечує будь-який регулюючий вплив емпіричного матеріалу на відбір теорії. Фейєрабенд вимагає звільнити суспільство від «диктату науки», відокремити науку від держави і надати науці, міфу, магії, релігії рівні права у суспільному житті.

Таким чином, постпозитивізмові як певному етапу у еволюції філософії науки притаманні такі загальні риси:

постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки; їх все більше цікавить відповідність розумових моделей реальному науковому знанню і його історії;

якщо логічний позитивізм головну увагу звертав на аналіз структури наукового знання, то постпозитивізм головною проблемою філософії науки робить розуміння розвитку наукового знання;

постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного - теоретичного, зникає протиставлення фактів і теорій, контексту відкриття і контексту обґрунтування;

постпозитивісти відмовляються провести чітку грань між ненаукою і філософією. Вони визнають осмисленість філософських положень і неусуненість їх з наукового знання. Фейєрабенд, наприклад, взагалі відмовляється бачити будь-яку різницю між наукою, міфом і філософією;

представники постпозитивізму головним об'єктом своєї уваги зробили розвиток знання, а для цього вони змушені були звернутися до вивчення історії виникнення, розвитку і змін наукових теорій і ідей;

постпозитивізм поставив під сумнів тезу логічних позитивістів про безперечний прогрес науки і став вимагати доказів прогресивного розвитку наукового знання;

всі представники концепції постпозитивізму тією чи іншою мірою відштовхуються у своїх міркуваннях, у постановці і вирішенні методологічних проблем від позитивістської методології.

13. Неотомізм - релігійна філософія

Одним із напрямків релігійної філософії є неотомізм, що сформувався у 70-ті роки XIX ст. під впливом рішень І. Ватиканського собору (1869-1879 рр.). Неотомізм відроджує схоластичну систему філософа XIII ст. Фоми Аквінського. Відродження томізму було проголошено Енциклікою пани Лева XIII у 1879 році. Нині неотомізм - офіційне філософське вчення Ватикану.

У неотомізмі чітко розрізняються дві течії: одна з них - «суворий томізм» - претендує на збереження недоторканим вчення Фоми, вважаючи, що в ньому містяться відповіді на всі філософські питання; друга - власне неотомізм - дотримується гасла «старе збагачується новим». Йдеться не про те, щоб узяти систему святого Фоми і внести її такою, як вона є, у потік сучасної релігійної думки, а модернізувати її шляхом звернення до вчення Канта та інших новітніх шкіл західної думки.

Нині неотомізм набув великого поширення в усьому світі, особливо у католицьких країнах - Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, країнах Латинської Америки. Основні представники неотомізму: Жільсон, Марітен, Сертийянж (Франція), Бохенський, Демпф, Лотц, Ранер, Грабман, Фріз (Німеччина), Мер'є, Дондейн, Реймекер, Стеенберген, Сертилланж (Бельгія), Ольджаті, Падовані, Фабро (Італія), а також професійний філософ (Іоанн Павло II), що написав книгу «Діюча особа».

Після II Ватиканського собору (1962-1965), котрий взяв курс на оновлення («аджорнаменто»), відбувається асиміляція інструментарію і категоріальних засобів феноменології, екзистенціальної герменевтики, персоналізму. Свою доктрину неотомісти називають «реалістичною» на тій підставі, що вона визнає зовнішній матеріальний світ як частину більш широкого загального буття (Бога). Матеріальний світ залежить не від людської свідомості, а від абсолютного буття.

Згідно з неотомістською концепцією, філософія повинна служити теології. Вища мета філософських досліджень - обстоювати несхибність християнського вчення, істинність богослов'я. Якщо система знань людства - це піраміда, то теологія знаходиться на її вершині, філософія - посередині, а всі інші науки є її підвалиною. Отже, офіційний релігійній філософії притаманний теоцентризм, тобто концентрація усіх ідей про людину, світ, всіх етичних проблем навколо проблеми. Бога. Основний зміст неотомізму - догми про існування Бога, безсмертя душі, свободи волі.

Неотомістська концепція буття не монотеїстична, а дуалістична. Вона протиставляє абсолютне, надприродне буття і буття конкретних речей. Буття саме по собі - це чисте буття (Бог). Неотомізм проголошує існування аналогії між Богом і його творінням: Творець протилежний світові, але його творіння дозволяє судити про нього. Буття Бога доводиться на підставі створених ним речей. В основі теорії буття лежать ідеї креаціонізму, про виникнення органічного і неорганічного світу внаслідок акту «божественного творіння». Звідси випливає, що матерія не вічна, вона другорядна. Питання про те, що таке буття, вирішується таким чином: «бути значить бути створеним Богом, бути значить бути в Богові».

Неотомісти розрізняють онтологічну і логічну істини. Перша - продукт відповідності речі задуму Бога. Логічна істина - результат пізнавальної діяльності людини.

Пізнання - процес дематеріалізації змісту. Першим етапом пізнання вважається чуттєво-теоретичне освоєння світу, коли природничі науки фіксують феномени, а далі філософія природи, що синтезує дані природничих наук. Друга сходинка - математика - знання про чисту кількість, третя - метафізична (універсальна філософська теорія буття), вивчає буття в цілому. Теологія є єдністю пізнавального і практичного ставлення до дійсності. Отже, неотомісти розрізняють три види пізнання: чуттєве - це пізнання окремого, теоретичне - пізнання загального і, нарешті, пізнання аналогічне, котре належить до абсолютного буття і включає пізнання кінцевого сущого. Творець є протилежним світові, його творіння дозволяють судити про нього самого. Людина, пізнаючи матеріальний світ, пізнає його творця - Бога. Людина створена «за образом і подобою» божественної особистості. Природа людини двоїста (вона має тіло і душу). Людина - це єдиний носій духу в матеріальному світі. Дух з'являється в результаті акту творення. Бог створює кожну душу індивідуально.