Філософія як світогляд

У середньовічній філософії людину трактували передусім, як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що людина є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною субстанцією. Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа ? нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. Незважаючи на деякі розбіжності, філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівняно з античною філософською класикою.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) ? це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може ? навіть подумки ? вийти з природи».

У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину -- «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм ? це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого ? моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності ? людина вільна. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот. Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної». Попри те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був З. Фрейд. Він показав, що розум ? найцінніша і найлюдськіша властивість людини ? сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут ? духовність.

Духовність ? міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи ? її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, ? зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина ? оскільки вона особистість ? спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе.

Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрідність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів. Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення ? людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:

· наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

· соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);

· цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

· здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності ? трудової, соціальної, політичної, духовної);

· духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті. Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними. Найзагальнішим поняттям є «людина».

Список літератури

Підручники, навчальні посібники

1. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін. Філософія: Підручник. - К.: Либідь, 2001. - 408 с.

2. Афанасенко В.С., Волович В.І., Головченко Г.Т., Горлач М.І., Кремень В.Г. Філософія: Підруч. для вищої школи / За заг. ред. В.Г. Кременя, М.І.Горлача. - 3 вид., перероб. та доп. - Х.: Прапор, 2004. - 735 с.

3. Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія: Підручник для вищ. навч. закл.: В 2 ч. - К.: Альтерпрес, 2006. - 480 с.

4. Волович В.И., Горлач Н.И., Головченко Г.Т., Губерский Л.В., Кремень В.Г. История философии: Учебник для высшей школы. - Х.: Консум, 2002. 752 с.

5. Історія української філософії: Підручник для студ. вищих закладів освіти. - К.: Академвидав, 2010. - 624 с.

Допоміжна

6. Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Бойченко І.В., Розумний В.П. Філософія: Навчальний посібник - К.: Вікар, 584 с.

7. Кремень В.Г. Філософія: Логос; Софія; Розум: Підручник для ВУЗів; -К.: Книга. - 2006. - 432 с.

8. Чанышев А.Н. Философия Древнего мира: Учебник для вузов, М:. 1999.

9. Богута И.И., История философии в кратком изложении / Пер. с чешск.. - М., Мысль,1991. - 590с.

10. Кохановский В.П., Яковлев В.П. История философии. -Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. - 576 с.

11. Петрушенко В.Л. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник. - К.: Каравела, 2001. - 448 с.

12. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Філософія: Курс лекцій: Навчальний посібник. - К.: Вид-во Укр.-фін. ін-ту менеджм. і бізнесу, 1998. - 165 с.

13. Філософія: Підручник / Заїченко Г.А., Сагатовський В.М., Кальний І.І. та ін.; За ред. Заїченко Г.А. - К.: Вища шк., 1995. - 455 с.

14. Мартін Гайдеґґер. Дорогою до мови / Переклав з нім. Володимир Кам'янець. - Львів: Літопис, 2007. - 232 с.

15. Рікер П. Інтелектуальна автобіографія. Любов і справедливість / Пер. із фр. - К.: Дух і літера, 2002. - 114 с.

16. Саїд Е. Культура й імперіалізм. - К: Критика, 2007. - 608 с.

17. Томпсон Е.М. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. - 368 с.

18. Горський В.С Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навчальний посібник. - К.: Наукова думка, 1997. - 288 с.

19. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К., 1991.

20. Історія філософії України / Хрестоматія. - К, 1993. - 553 с.

21. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навчальний посібник. - К.: Вища школа: Т-во «Знання», КОО, 1999. - 543 с.

22. Сковорода Г. Повне зібрання творів: у 2-х т. - К., 1973.

23. Сушинський Б.І. «Велесова книга» предків. «Велесова книга» у перекладі та літературній інтерпретаціїї Богдана Сушинського / Ред. О.П.Чередниченко. Київ-Одесса: Вид. Дім ЯВФ, 2004. - 256 с.

24. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії. - К.: Україна, 2001.

Размещено на Allbest.ru