Філософія як світогляд

15. Філософські погляди софістів

Софісти -- давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави -- філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст -- людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез.Початково «софіст» мало значення майстер, художник, мудрець, однак з другої половини 5 століття до н. е. термін набув спеціального змісту, що пов'язане власне з діяльністю софістів. Софісти -- це перші в світовій історії платні вчителі мудрості, давньогрецькі педагоги. Найвідомішими серед них були Протагор, Горгій, Антифонт, Продік, Гіппій, Лікофрон. Софісти також були першими в історії сучасної цивілізації представниками інтелігенції. Софізм породив новий тип соціальних стосунків між вчителем та учнем -- рівноправне взаємовигідне спілкування. Вони навчали самостійно мислити і переконувати інших людей, що нерозривно пов'язано із утвердженням демократії у давньогрецьких полісах.

Софісти були спадкоємцями прадавньої філософії, багато хто з них були учнями натурфілософів. Так Протагор був учнем Демокріта, що сам обрав собі його в учні, побачивши, як той струнким геометричним способом зв'язував дрова, коли був їхнім носильщиком.Софісти на відміну від натурфілософів, поставили проблему буття не як проблему речовини, а як проблему свідомості. Вони вперше висунули ідею про «буття для себе», у той час як раніше мова йшла про «буття в собі». Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізмпроявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє.

Для софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою.Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття.

Софізми -- це міркування, засновані на навмисному порушенні законів логіки, на вживанні помилкових аргументів. Спочатку софісти вчили прийомам доказу і спростування, відкрили ряд правил логічного мислення, але незабаром відійшли від логічних принципів і всю увагу зосередили на розробці логічних прийомів, заснованих на зовнішній схожості явищ, на тому що подія витягується із взаємозв'язку подій, на багатозначності слів, на підміні понять і так далі.

Вважається, що широке використання софізмів характерне молодшим софістам (Фразімах, Критій,Алкідам, Лікофрон, Нолемон, Гіпподам).

Розрізняють такі види софізмів:

· софізм «учетверіння терміну» -- силогічний умовивід, в якому порушено правило простого категоричного силогізму: у кожному силогізмі повинно бути лише три терміни. Зумисне помилкове міркування будується із використанням нетотожних, але зовні схожих понять. Наприклад, «Злодій не бажає придбати нічого поганого. Придбання хорошого є справа добра. Отже, злодій бажає добра».

· софізм недозволенного процесу -- силогічний умовивід, в якому порушено правило простого категоричного силогізму: термін, не розподілений (не узятий у всьому об'ємі) в одній з посилок, не може бути розподілений (узятий у всьому об'ємі) у висновку. наприклад, усі птахи мають крила -- деякі яйцеродні мають крила.

· софізм збірного середнього терміну -- силогічний умовивід, в якому порушено правило простого категоричного силогізму: середній термін має бути розподілений (узятий у всьому об'ємі) принаймні в одній з посилок. Наприклад, деякі люди вміють грати на скрипці -- всі дипломати-люди -- всі дипломати уміють грати на скрипці.

16. Філософія Сократа

У центрі філософії Сократа - людина. Вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Філософія Сократа - це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики - всебічне обговорення будь-якого предмету. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання.Отже, метод Сократа ставив за мету досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції (наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа - процес пошуку понять. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Сократ різко критикував софістів. Незгоди з софістами мали своїм джерелом в основному позафілософські причини. Наприклад, однією з них було упереджене ставлення до софістів як до людей, що заробляли собі на життя своїм фахом. Сократ рішуче повертає напрям філософського дослідження від космосу, до людини. «Пізнай самого себе» - такою є вихідна теза сократівського філософствування. І таке знання можна набути лише в безпосередньому контакті з іншими людьми - діалозі, практичній зустрічі умів. Сократ принципово не записував свої думки, вважаючи дійсною сферою існування справжнього знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живий діалог, полеміку. Саме це він і називав діалектикою. «Сократівський метод» полягав у веденні бесіди-діалогу, в ході якої Сократ ставив співрозмовникам запитання, отримував відповідь, ставив нові запитання, вказуючи на суперечність у судженнях опонента і т. д. Коли співрозмовники Сократа остаточно заплутувалися в суперечностях і цікавилися думкою щодо цього самого Сократа, той відповідав, що теж не знає відповіді. Саме цей момент і відображений у відомій тезі Сократа: «Я знаю лише те, що нічого не знаю». Сократ тим самим прагнув показати, що остаточна відповідь на те або інше запитання не може бути отримана внаслідок суперечливості. Проте така позиція не означає знецінення пізнавальних зусиль, навпаки, цінність знання і полягає в пізнавальних зусиллях, у здатності ставити все нові й нові запитання.

17. Філософія Платона

У Платона світ речей також текучий, минущий. Однак є щось вічне, що визначає матеріальні явища. Це причини, які не можна сприйняти почуттями, але можна осягнути розумом. Ці причини є форми речей. Їх Платон називає ідеями. Платон наводить приклад з класом коней. Існують реальні коні в реальному світі, їм відповідає ідея коня в світі безтілесних. Як можна переконатися в тому, що ці ідеї існують? Звичайним способом - ніяк. Ідеї не можна помацати, їх не можна побачити, сприймати дотиком. Ідеї можна «споглядати» тільки розумом. Платон в одиничних речах виокремлювати загальне і переносить його в «занебесні» область. Так з'явилося ідеальне, нечувственное і навіть зверхпочуттєвійбуття. Платон вперше розділив філософів на дві течії в залежності від вирішення ними питання про природу істинного буття. Якщо матеріалісти вважають, що першооснови становлять природу, а душу, вони виводять з першопочатків, то для ідеалістів, за словами Платона, «літературних уподобань і є душа, а не вогонь і не повітря, бо душа є первинною ... саме душа існує за природою ». Сам Платон відносив себе до других. Душа рухає саму себе, вона «править усім, що є на небі, на землі і на морі за допомогою своїх власних рухів, назви яких наступні: бажання, розсуд, турбота, рада, правильне і помилкова думка, радість і страждання, відвага і страх , любов і ненависть ». Від душі відбуваються «вторинні руху тіл». Душа і тіло, за Платоном, протилежні. Якщо тіло - темниця душі, то душа є безсмертною сутністю, яка вселилася в тілесну оболонку. Світ ідей Платона, як піраміда, завершується ідеєю Блага. Ідея Блага «надає пізнаваним речей істинність», є причиною знання, вона подібно до Сонця, що дає народження, що сприяє зростанню і харчуванню, дає речам буття й існування. Благо проявляється в прекрасному і щирому, його важко осягнути людському розуму, але його можна осягнути через красу, домірність і істину. Ідея для Платона є зразок (парадигма) для речей, загальне поняття, сутність даного класу речей, причина, до якої прагнуть речі. Платон - прихильник телеологічного розуміння світу, він вважає, що всі процеси в світі доцільні, продумані Творцем. Моральність у філософії Платона залежить від якості душі людини, її поведінки. Платон створює своєрідну утопію про кращому державному устрої. У діалозі «Держава» він ділить людей на три стани. До самим нижчим відносяться селяни, ремісники, торговці, які забезпечують матеріальні потреби людей. Друге стан складають варти (воїни). Управляють ж філософи. Цей вищий стан в утопії Платона. Перехід з одного стану в інше майже неможливий. Виходить, що одні люди тільки управляють, інші - тільки захищають і охороняють, а треті - тільки працюють. Для Платона, який живе у рабовласницькій державі, природно наявність рабства. Держава є втілення ідей, а люди виступають у вигляді іграшок, придуманих і керованих Богом.

18. Філософія Аристотеля.

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, - наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога. Однак Бог - це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля - спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні. Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність. Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування. Аристотель вважає, що суть буття речі - її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У Аристотеля форма як суть буття речі - це той чи інший вид певного роду. Саме видове - головне, вирішальне начало буття і знання. Форма - не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Аристотеля - це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом - форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії - наступниці форми. При цьому під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма - два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма - реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ. Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична. Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі - розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум - це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання. Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

19. Стоїцизм

Стоїцизм є ще одним із напрямків античної філософії. Основні філософські ідеї стоїцизму як не дивно були запозичені ними у кініків.

Засновником даного філософського напряму вважають Зенона Китийського, уродженця острова Кіпр. Зенон народився близько 330 - 262 року до нашої ери в полісі Китій, розташованого на узбережжі Кіпру. Відомо також, що навколо себе він збирав великий натовп людей - шанувальників його філософії, поблизу полігнотійського портика, стоя. Можливо саме від назви цього місця, на якому виголошував свої філософські промови Зенон - стала називатися школа стоїцизму.

У стоїків прослідковується дуже чіткий поділ філософії як цариці наук на наступні пізнавальні науки: фізику (природа речей, явища, процеси,), етику (людська мораль і виховання) і логіку (хід думок від загальних речей до конкретних, логіко- смисловий зв'язок ).

На перший план стоїками висувалася логіка.

Як взагалі сприймалася на розуміння логіка самими стоїками? Стоїки розуміли логіку як певне дослідження як внутрішньої так і зовнішньої мови. Логіка поділялася на дві частини. Перша частина торкалася питання вчення про розмисли у вигляді непереривної мови, а друга - щодо руху мови у вигляді запитань та відповідей.

Тому першим вченням стоїків вважають риторику, другим - діалектику. Крім того, у логіці стоїків розглядалося ще вчення про так звані поняття, міркування і умовиводи. Тобто слід говорити, що їхнє вчення стосувалося позначення слів та знаків.

Перша з них утворює складову логіки у розумінні сучасної філософії, інша ж - позначали стоїки як граматику.

Стоїки продовжували розвивати ідеї вчення Арістотеля, торкаючись питань силогістики та суджень. Не зважаючи на їхню прив'язаність до арістотелівських філософських міркувань, ранні стоїки у своїй теорії пізнання світу визнавали лише дійсне пізнання цього світу. Тобто за їхніми міркуваннями джерелом пізнання світу вважалися відчуття і сприйняття. На цих обох власне і формується уявлення.

Стоїцизм заперечував існування вроджених ідей. Вони стверджували, що в питанні двох пізнань : загального і єдиного дійсно є наявність існування реальних одиничних речей.

Основою всього що існує стоїки вважали землю, вогонь, повітря, воду. Особливу увагу акцентували на пневмі - своєрідному синтезі вогню і повітря. Першоосновою всього у світі стоїки вважали вогонь (за філософом Гераклітом). Світ для розуміння стоїків розглядався як єдина цілісність. Вона основується на узгодженості і обумовленому взаємозв'язку. На їхню думку існують такі три види руху як зміна, переміщення простору, напруження. І ось якраз напруження відноситься ними до стану духа (пневми). Таким чином стоїки намагаються виділити чотири царства натурального світу:

А) Неорганічний світ ;

Б) флора (рослинний світ);

В) фауна (тваринний світ);

Г) Світ людей.

Стоїки стали розуміти пневму не лише як фізичну , а й духовну основу, початок. У них вона фігурує в ролі якогось розуму, космосу, логосу (слова). Тому розум для них є чистим вогнем, а Бог - вищою розумною силою, що керує усім і надає світові форму. Крім того стоїки розробили низку концепцій етики. Перша концепція стосується поняття обов'язку у філософії стоїків. Обов'язок - це перш за все є прагнення людини до моральної досконалості. Людина ж не може зробити цей світ досконалим, але може побудувати його у собі, набуваючи гідності гордості і дотримання високих моральних вимог. Прагнення до досконалості людини проходить через шлях пізнання світу і вправах її самої у добродійстві. Шлях до блаженства полягає у безпристрасності. У розумінні стоїків, пристрасті повинні підпорядковуватися розуму. Вони діляться стоїками на чотири види: сум, страх ,пожадання, задоволення

Сум може бути багатоманітним, у свою чергу викликаний співчуттям, заздрістю, ревністю, не добрим бажанням, турботою, горем або ж бідою. Страх - це передчуття зла. Пожадання - нерозумне прагнення душі (пристрасть до матеріального багатства, влади). Задоволення - нерозумне користування людськими бажаннями ( тілесна насолода, життєва насолода). Цього всього стоїки намагалися уникнути. Виходом з цієї не дуже приємної ситуації є ідеал людини, позбавленої таких пристрастей, тобто аскет.

Стоїки намагаються подолати ці пристрасті, щоб високо піднестися над ними шляхом вдосконалення. Вони вчили про розуміння суті добра і зла. Розробляли вчення стосовно того, що повинно бути у людині - це насамперед терпіння, помірність, перенесення ударів долі.

20. Епікуреїзм

філософсько-етичне вчення і школа давньогрецької філософії, заснована Епікуром в Афінах, яка досить широко впливала на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, а також Стародавнього Риму. Епікур спирався на головні положення філософії Демокріта. Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокріта рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура -- поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник -- атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності». Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів від детермінованого руху є специфічнім відображенням факту появи в людей нових якостей -- індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина -- як «соціальний атом» -- набуває в собі (а не в космічному світопорядку, який розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення. Загалом, головна увага Демокріта звернена на закони існування об'єктів (людина теж лише об'єкт), у Епікура -- до суб'єкта. Епікура хвилює не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного волевиявлення. Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості -- вміти уникати незадоволення, страждань. Йдеться саме про «уникання» страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність -- невдоволеність. Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про «перший двигун» Аристотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщобоги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи. Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини -- тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі -- рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам). Епікур створює життєствердну етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична й утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал -- у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиставигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, але й духовну насолоду. Мудрець -- не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.

21. Античний скептицизм

Скептицизм (від грец. skeptikos -розглядає, досліджує) - філософський напрямок, що висуває сумнів вякості принципу мислення, особливо сумнів у надійності істини. Помірнийскептицизм обмежується пізнанням фактів, виявляючи стриманість повідношенню до всіх гіпотезам і теоріям.

З III ст. до н.е. до І ст. н.е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу, був вченням завдяки якому наукові проблеми зводились до практичних правил особистої поведінки людини, які повинні були забезпечити щастя. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але вибір найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму. Такої форми, відомої нам як найуніверсальнішої, ми не маємо. Аналогічною до проблеми недосконалості мислення для встановлення істини є ситуація і з чуттєвим пізнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який перевіряє інші органи чуття.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченної низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цілком слушний. На підставі цих міркувань, аргументів (скептики називали їх "тропами") обґрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень, саме тому був проголошений головний принцип скептицизму -- утримуватися від суджень.

Проте в житті постійно необхідно діяти, приймати певні рішення. Це змушувало визнавати, що за відсутності критеріїв істини слід керуватися критеріями практичної поведінки. Ці критерії мають спиратися на "розумну імовірність". Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття (їсти, коли відчуваєш голод), дотримувати закони та звичаї країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, "розчинення" індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати... Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. Звідси і позиція можливості "відгородитися" від світу зовнішньої необхідності і "втечі" від нього у внутрішній, духовний світ -- "атараксія".

Пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри відчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики розробляють поняття про умови, що підвищують вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.

22. Неоплатонізм

Неоплатонімзм -- ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує

і систематизує елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вчення про еманації (випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела.Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відобразилося на філософії III--IV ст. н. е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл -- найвідоміші представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків -- це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя -- звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі -- вихід з себе -- повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.

23. Основоположні принципи філософії середніх віків

Основними принципами філософії Середньовіччя є: 1. Теоцентризм (- центром світу є Бог) - філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела всього життя і будь-якого блага. При цьому основою моральності служить шанування Бога і служіння йому, а наслідування і уподібнення Йому вважається вищою метою людського життя. 2. Монотеїзм ( - єдинобожжя ) - віровчення про існування єдиного Бога, Творця всього сущого, видимого і невидимого, творіннями якого є всі інші істоти, як духовні так і фізичні, що відрізняє його від генотеїзму або політеїзму, виключаючи існування інших, рівних йому божественних істот. Зазвичай монотеїсти приписують Богу риси досконалості, такі як всемогутність, всюдисущність, всезнання, а також найвище благо в етичному розумінні. Визнаними монотеїстичними релігіями вважають три абрамічні релігії: юдаїзм, християнство та іслам. Ідея єдиного Бога також присутня у більшості різновидів індуїзму.

3. Теодіцея (- виправдання бога-творця в наявність зла на землі.) - релігійно-філософське вчення, що узгоджує існування Бога як творця і правителя світу поряд з існуванням темних сторін буття та узгоджує наявність зла й несправедливості з ідеєю мудрості, благості та всемогутності Бога. Термін введений Вільгельмом Ляйбніцем 1710 року. 4. Супранатуралізм - все в світі має надприродну природу. 5. Сотеріологізм - орієнтація всієї життєдіяльності людини на порятунок душі 6. Ревеляціонізм (- принцип Богооткровенность) - - принцип релігійного пізнання світу, осягнення прихованого. Релятивізм є вченням про відносність змісту пізнання. 7. Креаціонізм (- створення світу Богом з нічого ) - віра в те, що світ, людина та різні форми життя на Землі створені вищою, надприродною силою. Креаціонізм не є цілісною доктриною -- існує багато різновидів креаціонізму з різними уявленнями про час акту творіння та різним ставленням до сучасних наукових поглядів на біологічну та геологічну еволюцію. 8. Антропоцентризм (- людина є центр Всесвіту, вінець творіння Бога) - різновидність телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створенаБогом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм -- це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини. 9. Провіденціалізм ( - божественний задум зумовлює історію людей як план порятунку людини) - релігійно-філософське спрямування, згідно з яким розвиток суспільства, джерела і рушії його просування та кінцева мета загалом визначаються таємними, зовнішніми у відношенні до історичного процесу силами - провидінням (Богом). Такі погляди на процеси, яким притаманний розвиток, зокрема історію безвідмовно призводять до фаталізму. Провіденціалізм властивий майже всім релігійним системам, у філософії - багатьом ідеалістичним теоріям, середньовічній історіографії та схоластиці, де історичний процес розуміється як шлях до есхатологічного Царствія Божого.

10. Есхатологія( - вчення про кінець світу.) - розділ теології і філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього. Есхатологічні уявлення присутні в багатьох релігійно-філософських і світоглядних системах Землі. Іудаїзм, християнство та іслам мають власну есхатологічну концепцію: «страшний суд». 11. Символізм - знаходження прихованих символів в речах для пошуку втраченої єдності 12. Екзегетика (- тлумачення релігійних текстів ) -розділ богослов'я, що займається тлумаченням біблійних текстів, роз'ясненням суті старозавітних і новозавітних символічних оповідей, змісту "важких місць святого письма" доказами божественного походження і абсолютної істинності Біблії. Кожне віросповідання має свою екзегетику, яка по-своєму пояснює одні й ті самі біблійні факти, а іноді й значення тієї чи іншої біблійної книги загалом. 13. Герменевтика ( - тлумачення будь-яких текстів.) - напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійнихтекстів.

24. Співвідношення віри і розуму, релігії і філософії у філософії Середньовіччя

Однією з головних проблем філософії Середньовіччя була проблема співвідношення віри і розуму, теології і філософії. Як уже відзначалося раніше, ця проблема виникла ще в період апологетики,. і там підходи до її вирішення були взаємовиключними. Але обидва ці підходи не могли влаштувати церкву. Церква не могла розділяти позицію Ериугени, відповідно до якої "будь-який авторитет, не схвалений істинним розумом, є слабким", оскільки багато положень Біблії (та ж ідея непорочного зачаття, смерті і воскресіння Бога і т. д.) дійсно виходять за межі розуму. Але її не могла влаштувати і позиція Тертуліана з його принципом "Вірую, бо абсурдно", тому що, по-перше, у цьому випадку багато мислячих людей, не вдоволених просто принципом віри, залишилися б за межами церкви, а, по-друге, і методологічно цей принцип не може бути зрозумілим: Навіщо ж Бог наділив людину розумом і тим самим поставив її на вершину світу, якщо розум нічого не може сказати про Бога?

Класичне рішення ця проблема знаходить у філософії Хоми Аквінського. Хома Аквінський, син італійського графа, всупереч волі батьків став домініканським ченцем, учився в Кельні і Парижі у видатного представника зрілої схоластики Альберта Великого. Своєю задачею він поставив з'єднати філософію Аристотеля, що на той час стала відома Середньовіччю, із християнською релігією. Церква спочатку з побоюванням поставилася до робіт Хоми, оскільки з недовірою ставилася до філософії Аристотеля з його вірою в розум, але після смерті Хома одержав титул "ангельського доктора" і в 1323 році був віднесений до лику святих, а його філософія стала офіційною філософією католицької церкви. Вчення Хоми Аквінського і по сьогоднішній день визнається католицькою церквою як єдина істинна філософія.

Хома Аквінський розмежовує "істини розуму" і "істини одкровення", області філософії й області теології. Але оскільки джерелом істини, у кінцевому підсумку, є Бог, то ці істини не можуть суперечити одна одній. Але людський розум обмежений у часі й у просторі, він має справу з явищами об'єктивного світу, тому сфера його судження обмежена і далеко не всі істини одкровення йому підвладні. Але це не означає, що істини одкровення, що не підвладні розумові, протирозумові, вони просто надрозумові. І тому, якщо філософія входить у суперечність з теологією, вона повинна упокоритися і погодити свої висновки з останньою. До цього варто додати, що, на думку Аквінського, і об'єкт пізнання в них один - Бог. Але розум не в змозі відповісти на запитання про сутність Бога. Але в той же час він не безпомічний у питанні про існування Бога.

Звичайно питання про існування Бога - це, насамперед, питання віри. Але для невіруючої людини розум може навести опосередковані докази існування Бога, висновки за аналогією. При цьому Хома Аквінський не підтримує так зване онтологічне доведення існування Бога, висунуте Ансельмом Кентерберійським. Ансельм вважав, що в нас існує ідея Бога як ідея абсолютної Досконалості. Але абсолютна Досконалість немислима без існування. Тому Бог повинний існувати. На думку Хоми, можуть існувати лише опосередковані докази існування Бога. Він наводить п'ять таких доказів.

Перші два докази схожі між собою. Перший доказ заснований на тому, що у світі існує рух, а будь-який рух виникає в результаті зовнішнього впливу і, якщо йти по ланцюгу в зворотному напрямку, ми повинні прийти до першодвигуна, який ми називаємо Богом.

Другий доказ: у світі відбуваються зміни, але будь-яка зміна має причину, що знаходиться ззовні, і ланцюг причин не може бути нескінченним, повинна існувати перша причина, і цю причину ми називаємо Богом.

Третій доказ полягає в тому, що, на думку Хоми, будь-яка річ на Землі є випадковою. Однак, не можна припустити, що усе у світі є випадковим, отже, повинна існувати абсолютно необхідна істота, що ми називаємо Богом.

Четвертий доказ заснований на існуванні у світі різних ступенів досконалості. Усі явища світу виявляють різний ступінь досконалості, а отже, і різний ступінь буття. Але це можливо тільки в тому випадку, якщо у світі існує абсолютно досконала істота, яку ми називаємо Богом.

П'ятий доказ носить телеологічний характер. Ми бачимо, говорить Хома, що світ упорядкований, доцільний. Усі явища, особливо живі істоти, свідомо або інстинктивно прагнуть до кращого. Але цей світовий порядок не може бути пояснений природними причинами, ми повинні припустити надприродну розумну істоту, яка обумовила цю доцільність, і цю істоту ми називаємо Богом.

Таким чином, на думку Хоми Аквінського, віра і розум повинні взаємодіяти таким чином, що розум через свої можливості повинний постачати вірі аргументи її правоти, і ця теза стає офіційним принципом взаємозв'язку віри і розуму, релігії і філософії.

25. Номіналізм і реалізм

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм - це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність /буття/ існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів /Ансельм Кентерберійський /1033-1109 рр. та ін. / пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу. Номіналізм. Термін "номіналізм" походить від латинського слова "nomen", що означає "ім'я". В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття /т.зв. універсалії/ - лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були: Д.Скот, І.Расцлін, У.Оккам. Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін /XІ -XІІ ст./, обґрунтовували думку про те, що загальні поняття - це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне - тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі. Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності "святої трійці". Реалізм наполягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав "лики" /іпостасі/ трійці. Проте "проблема трійці" була лише зовнішньою формою, так би мовити "офіційним приводом", який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і одиночного. Реалісти, говорячи про єдність "божественної трійці", обгрунтовували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального /загальних понять, універсалій/. Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. З рештою це і призводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей. Фома Аквінський /1125/2б-1274 рр,/ - один із найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви. Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. 3 точки зору Ф.Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав "рослинною душею" - це рослини. Третій рівень - тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить в матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. В наслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у Фоми Аквінського ім'я "самосущого". На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом з загибеллю тіла. Велику увагу приділяв Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина і тому вона здатна розрізняти добро та зло. Практичний розум - це воля, що спрямована не на пізнання, а ла діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою. Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського грунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі.

26. Філософсько-світоглядні ідеї Києворуської доби

Філософські коріння праукраїнської доби розвинулись в культурі Київської Русі. У межах києворуської культури філософія відокремлюється, як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з поміжміфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись та співіснуючи з ними. Поштовхом до виникнення самостійної філософської думки стало прийняття християнства на Русі^[3]. Відомо, що з точки зору всезагальних, теоретичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі вірування поступались християнським ідеям, які, поза сумнівом, були досконаліші з огляду потреб дня -- потреб вищого рівня пізнавального процесу, який передбачав абстрагування, опосередкованість, а не приземленість і безпосередність, як у випадку з древньослов'янськими віруваннями. На буденному рівні язичницькі вірування існували в традиціях і звичаях давніх українців, поєднуючись з християнською вірою^[4].Перемога християнства була дійсно історично виправдана, а його прогресивність полягала в тому, що Русь, як і деякі інші європейські країни, оминаючи історичну стадію рабовласницького устрою, перейшла до феодалізму, встановила економічні, політичні та культурні зв'язки зі своїми сусідами -- християнськими країнами Європи. Новим поглядом у філософській думці християнської княжої доби стає уявлення про те, що людина є центром світу і саме в людині знаходиться сенс її існування. Світ уявляється замкнутим у собі. Природа (макрокосм) служить людині (мікрокосму), допомагає їй матеріальними благами і через неї Бог відкриває людині заповіді поведінки. Світ повертається до людини і бере безпосередню участь в її житті. В цьому і полягає динамічний монументалізм християнського світосприйняття. Такі світоглядницькі орієнтири на Русі послідовно відстоювались -- Іларіоном Київським (? -- † 1088), першим митрополитом з русичів, що відстоював ідею рівності народів, як основу вільного, а не рабського існування, Нестором-літописцем (бл. 1056 року -- † бл. 1114), Кирилом Туровським (бл. 1130 р. -- після 1182 р.), Никифором (? -- квітень 1121), Климентом Смолятичем (? -- † після 1164)^[5].Виступаючи за реабілітацію знання, «мирської мудрості», проголошуючи гуманістичні ідеї, вони вказували, що приналежність до роду людського усвідомлюється через діяльність, де праця є найвищим мірилом «богокорисності» людини. Так, на думку Климента Смолятича, головна мета пізнання -- пізнання слави і всемогутності Богаможлива тільки через дослідження предметів і явищ навколишнього людини світу. Провідне місце в цьому процесі належить розуму. Саме в розумі людський дух отримує своє земне буття і спрямовується до пізнання Бога, прихованого в «тварі». Слідуючи за Климентом Смолятичем, Кирило Туровський також звертається до розуму за допомогою якого прагне подолати містико-аскетичне неприйняття мирських цілей, виробити критерії життєдіяльності для мирського людини. Світ, людина постають у нього власною долею, позбавляються небесного покровителя. Використовуючи євангельські тексти, Кирило Туровський прагне дати картину приналежності Бога до мирського життя, його служіння людині відповідно до чого творіння світу Богом і олюднення Бога здійснюється в інтересах людини, відповідних промислу творців. Мир зцілює «тілесні недуги» людини, забезпечує його земне існування, свободу волі, розумний пошук, вільний вибір між добром і злом. За твердження ж Кирила Туровського про те, що не можна безкарно творити зло навіть з добрих спонукань стало пізніше одним з центральних у вітчизняній філософії та літератури. Проголошення особистісних почав у давньоруської думки, засудження будь-якої ієрархізації соціального буття, розгляд людини самого по собі, поза приналежності до якогось стану, єдиним надбанням якого є розум -- центр міркувань Данила Заточника. Твердо віруючи і співчуваючи релігії Христа, Данило Заточник розглядав добро і зло не з точки зору метафізики, а з позицій життєвої практики, народної мудрості. Засуджуючи шлюб без кохання, чернецтво без святості він послідовно проводив думку про те, що сила людського розуму над всіх інших сил, а особливо сили багатства і влади^[6]

27. Гуманістичний антропоцентризм філософії відродження

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси -- характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Поняття "гуманізм" (лат. humanism -- людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому -- це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому -- це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів -- гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження -- епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил -- ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього -- потреба в божій благодаті для свого спасіння.

Визначний мислитель епохи Відродження Пікоделла Мірандола (1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

28. Натурфілософське вчення Ренесансу

Натуралізм (фран. природа) - це теорія, яка стверджує, що всі явища, що відбуваються в матеріальному світі, здійснюються згідно з Законами природи. Такий напрямок думки став основою для виникнення натурфілософії, предметом якої є узагальнення результатів природознавства і зведення їх до головних принципів.

Це не означає однак, що виводячи всі явища фізичного світу із законів природи, натуралісти тим самим заперечували буття Боже. Наприклад, швейцарський філософ-натураліст Парацельс (1493-1554) вважав, що первинна матерія створена Богом. Принципова ж точка зору іншого натураліста -- Г. Галілея така: Бог створив Сонце та інші планети; він надав їм певного порядку, а природа живе за своїми власними законами. Як бачимо, Галілей визнавав Бога як Творця і першопричину світу.

Микола Кузанський (1401-1464) - богослов, філософ, кардинал, першим склав карту Європи вчив про нескінченність світу: Головний твір - "Про пошуки Бога". Філософські інтереси М. Кузанського концентруються навколо двох проблем: 1) відношення Бога до світу і місце людини в світі; 2) проблема пізнання.

Коротко його вчення можна подати так: речі без Бога - ніщо, як число без єдності; Бог же без речей існує. Бог не пізнаний, "абсолютний максимум", активна безмежність, а світ - прояв Бога, "обмежений максимум". Яким же чином обмежений максимум виник з абсолютного максимуму, тобто як виник світ? В цьому питанні М. Кузанський виходить з ідеї еманації, висуває принцип розгортання Бога в світі і повернення всіх речей в лоно абсолюту (Бога). Як бачимо ця ідея не нова.

Вищою здатністю людини є розум, діяльність якого, на відміну від діяльності здорового глузду, повністю відокремлена від почуттів. Розум - Божественна космічна сила. У Богові сходяться всі протилежності: скінченне і нескінченне, єдине та множинне і т. д.