59.Філософське розуміння особистості

Поняття « Особистість »слід відрізняти від понять, які в повсякденному пізнанні часто ототожнюються з ним - індивід і індивідуальність .

Про індивіді кажуть, коли розглядають окремої людини як представника виду Homosapiens. Це вроджені властивості. Це комплекс

1 - біологічних характеристик (зріст, конституція, колір волосся, тип нервової системи) і 2 - психологічних характеристик (здібності, темперамент, емоційність).

Сукупність суттєвих ознак, що виражають своєрідність людини, як індивід а, називається індивідуальністю. Поняття « особистість »ми використовуємо, коли розглядаємо людини в системі суспільних відносин. Якості, що характеризують людину як особистість, проявляються в його відносинах до інших людей.

Індивімд, Індивімдуум (лат. individuum -- неподільний) -- окремий організм, який існує самостійно, зокрема окрема людина, особа, одиничний представник роду людського.

Поняття «індивід» тісно пов'язане з поняттями «людський організм», «особистість», «суб'єктність», «індивідуальність» та «духовність», які використовуються для позначення сукупності якостей, здібностей окремо взятої людини, сутнісних рівнів людського розвитку в онтогенезі[1]

Індивід постає на верхній межі періоду літичного (стабільного) розвитку людського організму як результат кризи одного року. Замість попередньго повного сімбіозу, злиття дитини і дорослого, з'являються двоє -- дитина і дорослий. Таким чином, вихід з кризи одного року є початком літичного періоду індивідного розвитку -- плавних, тривалих змін, народження індивідного «порядку» з організмового «хаосу», що проявляється у елементарних виявах диференціації та інтеграції психічних процесів, психофізіологічній самоорганізації на різних етапах сензитивності, функціональній самоорганізації становлення мозкової архітектоніки, витворенні індивідуально-типологічних властивостей та конституційної типології у її людських виявах. Тут відбувається остаточне розмежування для дитини предметного і соціального середовища, переживання психофізіологічних станів у формі бажань, прагнень тощо. Криза дитинства (5,5-7,5 років) завершуючи індивідний етап розвитку дитини, стає водночас початком особистісного етапу.

Індивідуальність (лат. individuitas -- неподільність) -- сукупність своєрідних особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої. Індивідуальність визначає людину як автора власного життя, як творця унікального життєвого шляху, носія багатогранної неповторності, авторського світобачення. Індивідуальність визначається витвореною нею духовно-практичною реальністю, що є сукупним результатом саморефлексії, совісті як особистого морального імперативу добра, віри як засобу поєднання макро- і мікрокосму, що породжує людину духову.

Відмінність якостей особистості від якостей індивіда - в наявності додаткових духовних елементів. Наприклад: витривалість і впертість - властивості індивіда. Цілеспрямованість - властивість особистості, що включає в себе властивості індивіда в якості основи, плюс - особливий зміст (усвідомлення мети своєї діяльності). Особистістю людина не народжується, а стає, завдяки прояву своєї індивідуальності в суспільних відносинах .

З точки зору історичного ідеалізму, головну роль в житті і розвитку суспільства відіграють видатні особистості; а в історичному матеріалізмі вважається, що в житті і розвитку суспільства головну роль відіграють народні маси.

Суспільство як об'єкт філософського аналізу

Суспільство - це складний феномен, соціально-історичний продукт, живий соціальний організм, діяльніша суспільна організація, в якій живуть і діють люди. їм притаманні різноманітні всезростаючі потреби та інтереси, вони володіють певними здібностями й навичками, прийомами й засобами їх задоволення, наділені розумом і волею, інтелектом і свободою, уподобаннями, переконаннями та сумнівами. Як специфічна форма матеріального світу, особливий різновид діяльності, суспільство є не лише матеріальним, а й духовним утворенням, носії якого єдино відомі суб'єкти, усвідомлюють свою життєдіяльність.Суспільство - це соціальна кооперація людей, у якій всі спільно діють і вирішують загальні справи. Вирішуючи їх, людина створює передумови для розгортання й розвитку своїх сутнісних сил (розуму, інтелекту, волі тощо). В суспільстві має місце й чіткий розподіл дій та повноважень. Цей процес є соціально організованим і керованим. Навіть тоді, коли окремий індивід вирішує свої особисті проблеми, він діє суспільно, оскільки у його діяльності проявляється суспільний досвід як минулого, так і сьогодення. Таким чином, суспільство - це соціальна організація, де всі ЇЇ складові частини взаємозв'язані й знаходиться у таких відношеннях, що лише у їх єдності стає можливим нормальне, цивілізоване існування й функціонування кожного.

Суспільство, як соціальна організація, володіє статусом буття. Воно наявне з моменту виникнення соціуму й реально існує на всіх етапах його розвитку. Суспільство - це реальність вищого порядку у порівнянні з природою чи окремою людиною. Воно підноситься над ними, набувши "надприродного" характеру, ставши чимось вищим і над людиною. У всій своїй сукупності зв'язків та відносин між суб'єктами діяльності та суб'єктами, об'єктами й продуктами цієї діяльності, воно становить ареал соціальної реальності.

Суспільство, як соціальна реальність, постійно творить, відтворює і захищає себе. Цей процес не є біологічним відтворенням собі подібного. Він характеризується запереченням того, що віджило і збереженням, успадкуванням життєдайного. Відтворення соціальної реальності не є абсолютною подобою попередньому стану суспільства, а здійснюється вибірково, набуваючи все нових, вищих якостей. Суспільство залишається собою лише в абстракції, у дійсності ж постійно еволюціонує, розвивається, набуваючи нових властивостей.

Здатність суспільства до само відтворення забезпечує йому високу ступінь самостійності, незалежності існування й функціонування. У цьому сенсі воно є самодостатньою організаційною структурою, оскільки автономно створює та відтворює життєво необхідні умови для свого існування й функціонування. Окремі його структури (виняток -релігія, церква, політична система) самодостатністю не володіють, а відтак - неспроможні самостійно й автономно існувати та функціонувати. Як видно, лише суспільство спроможне до самозабезпечення себе всім необхідним, постійно удосконалювати себе та окремі свої складові. Тому будь-яке суспільство спроможне існувати, функціонувати й розвиватися автономно протягом тривалого історичного періоду, хоча й самодостатність його не завжди є абсолютною. Вона обумовлена часовими, просторово-територіальними рамками, чисельністю населення, природничо-ресурсною і матеріально-виробничою базою, станом загальної культури тощо. Абсолютно самодостатнього, як і абсолютно незалежного суспільства у природі не існує. Особливо тепер, коли світ глобалізувається. Будь-яке суспільство прагне через економічні, соціальні, виробничі, наукові, культурні, військово-політичні зв'язки і відносини та структури і організації інтегруватися у світове співтовариство.

61. Вчення про суспільно-економічну формацію в філософії марксизму

Зосереджуючи свої зусилля на виявленні каузальних і функціональних зв'язків між основними елементами існуючої соціальної системи у процесі створення такої теорії розуміння історичного процесу, яка відповідала б вимогам науки, Маркс і Енгельс намагалися розкрити сутність історичних процесів і явищ, виявити загальну структуру суспільства як динамічної системи. У процесі формування та подальшого розвитку власної теорії філософсько-історичного знання засновники марксизму (уже на основі знань про цю структуру суспільства) розробляють розуміння суспільства як цілісного соціального організму. Тим самим відбулося своєрідне "повернення" від сутності знову до світу історичних явищ і процесів. Однак останні розглядалися тут уже в єдності зі своєю сутністю у рамках суспільства як органічної динамічної системи. Такий розгляд і здійснив Маркс у процесі написання "Капіталу" і розробки ключового поняття для своєї системи -- категорії "суспільно-економічна формація".

Маркс прагнув за допомогою цієї категорії зобразити суспільство як систему не тільки внутрішньо розчленовану, високодиференційовану, таку, що має складну структуру; а й як систему прогресуючу, динамічну, щоб на цій основі осмислити історію людства як природно-історичний процес розвитку та зміни суспільно-економічних формацій.

Формаційний підхід завершує багатовіковий розвиток класичної філософії історії і водночас є першим нарисом філософії історії некласичного типу. Як і будь-яка попередня, ще суто класична філософсько-історична система, філософсько-історичне вчення Маркса теж грунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Але якщо попередні мислителі, включаючи Гегеля, пропонували у своїх системах водночас універсалістські філософські конструкції світобудови як такої, то система Маркса обмежується вже лише світобудовою історичного універсуму. З попередниками Маркса єднало також і те, що він трактував всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний процес, а саме: природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.

Термін "формація" дуже вдалий, бо схоплює відразу два зрізи людського суспільства -- суспільство як прогрес і як стан, структуру системи відносин між людьми. Подібно до цього ми, говорячи про формації Землі, характеризуємо не тільки її первинний стан, пласт, а й формування. Розглядаючи ті чи інші історичні типи суспільства як своєрідні макроіндивіди історії, що характеризуються стадіями народження, формування, розвитку, занепаду і переходу до іншого, наступного, досконалішого типу суспільства, Маркс значною мірою вже відходить від лінійної парадигми класичного філософсько-історичного мислення. Він прагне уникнути, і це деякою мірою йому справді вдається, однобічностей прогресистської, регресистської та циклічної філософії історії як напрямів класичної філософії історії -- тобто однобічних і таких, що взаємовиключають один одного.

Даючи формаційну типологію суспільств у контексті історичного розвитку, Маркс менше уваги приділяв аналізові суспільства як такого, що пізніше дало підстави для тверджень, нібито він взагалі уникав такого аналізу, вважаючи поняття "суспільство взагалі" мало не псевдопоняттям.

62. Поняття культури та цивілізації, проблема їх співвідношення

Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв'язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина - це людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб'язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов'язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість. Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас - спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.

Перша ознака цивілізації - рівень розвитку культури - досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.

Друга ознака - спосіб освоєння культури - ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація. Звернемось до такого прикладу - відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння - різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій. Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов'язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері - орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту - Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику - імператору чи феодалу. На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії - буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї - буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності. Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики. Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім'ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння. Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв'язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність. Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру. Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування - ідея єдності, цілісності та взаємопов'язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

Загалом, можна визначити такі співвідношення культури та цивілізації:

І Цивілізація ототожнюється з культурою

ІІ Цивілізація протиставляється культурі -- визначається як занепад, самознищення культури.

ІІІ Цивілізація -- як рівень розвитку культури, певний рівень досягнень у політиці, економіці, комфорті, людських свободах.

ІV Цивілізація -- як матеріальна частина культури, спрямована на задоволення біологічних (матеріальних) потреб людини. Культура, поряд з цивілізацією у такому розумінні, ототожнюється з духовним світом людських потреб.

63. Теорії постіндустріального та інформаційного суспільства

Історію суспільства в період 50-60 рр. поділяють на два періоди - традиційне й індустріальне. Традиційне - це суспільство з аграрним укладом, малорухомими структурами і традиційним способом соціокультурної регуляції (примітивне придушення свободи особи). Індустріальне суспільство засноване на машинному виробництві, розвинутій системі комунікацій і соціальної мобільності, тут розумно сполучаються свобода й інтереси індивіда з загальними соціокультурними нормами і цінностями.

Можна визначити деякі основні риси індустріального суспільства:

1) всебічний розвиток приватної власності, зростання особистої свободи;

2) широкий доступ до участі у володінні акціями і у всіх сторонах виробничого процесу;

3) центральна фігура соціального прогресу - підприємець, бізнесмен;

4) радикальним реформатором системи управління виробництвом стає менеджер як мислячий адміністратор;

5) плюралізм і деідеологізація суспільного життя, суспільна свідомість спирається на тверезий розрахунок і конституційні норми;

6) формуються органи наднаціонального управління і влади -- транснаціональні корпорації.

Об'єктивні зміни, які відбулись у західному суспільстві в 1950-60-ті роки, викликали хвилю науково-теоретичних узагальнень, різного роду історико-соціологічних концепцій. Насамперед, отримала розвиток теорія конвергенції ? зближення різнопланових суспільств головним чином у напрямі «суспільства споживання». В ідеологів теорії конвергенції існувала тверда переконаність утім, що період різкого, конфліктного протистояння між капіталізмом і соціалізмом неминуче доходить до кінця. Вирішення проблеми протистояння вбачали у взаємопроникненні, взаємовпливі різних соціумів на грунті співіснування, співробітництва, знаходження компромісів у справі утворення універсального суспільства в планетарних масштабах.

Теоретики конвергенції бачили шляхи її втілення різним чином. У. Ростоу й інші обґрунтовували конвергенцію як шлях насадження західних ідей і цінностей у країнах соціалізму за допомогою демократизації і вестернізації їх способу життя, який неминуче буде мінятися під впливом індустріалізації і росту споживання. Соціально-філософські ідеї, на які спиралися концепції єдиного індустріального суспільства, містили в собі певні уявлення про поділ суспільства на шари-страти. Природно, що в динамічному суспільстві інтенсивні і процеси переходу з однієї страти, в іншу, і переходи всередині однієї страти, тобто очевидна мобільність людської життєдіяльності. Звідси уявлення про соціальну стратифікацію і соціальну мобільність, які були розповсюджені в західній соціології в 1930-50-і роки, а в індустріальному суспільстві зазнали змін, оскільки динаміка переміщення з однієї страти в іншу прискорилася, змінилися можливості людей здібних і амбіційних на шляху досягнення вищих суспільних рівнів.

Зміни в індустріальному суспільстві відсунули на задній план звичні для колишнього суспільства ідеологічні цінності: партійність, суб'єктивність, націоналізм, переваги за релігійними і іншими мотивами. Оскільки на першому плані опинились техніко-раціональні аспекти функціонування суспільства, засновані на пріоритеті науки і культури, то відбулося послаблення тиску ідеології в індустріальному суспільстві, тобто «деідеологізація».

Ще одна істотна риса відрізняє нове суспільство -- масова участь людей у різних сферах життєдіяльності. «Масове суспільство» ? це суспільство, в якому переважає масове виробництво, масова культура, масове споживання, масова комунікація, де панує суспільна думка. Прихильники ліберальної концепції масового суспільства Р.Шлік («Пануюча еліта»), Д.Рісмен та інші вельми негативно оцінюють індустріалізм, вбачаючи у ньому утвердження тенденції зростання маси і ролі бюрократії в суспільстві, машиноподібність та уніфікацію «масової людини», можливість наростання конформізму, маніпулювання і контролю мас. Народні маси розглядаються як пасивна множина напівосвічених людей-атомів, пов'язаних лише спільністю інтересів на роботі і дозвіллі. Правляча еліта свідомо розбещує маси, отримує прибуток і владу, і, у свою чергу, розбещується сама. У цих умовах незалежна духовна еліта остаточно відокремлюється і від влади, і від маси.

Прихильники демократичної концепції масового суспільства Д.Белл, СЛіпсет та інші вважають, що в цілому відбувається піднесення мас, оскільки їм стає доступним масове споживання тих товарів і послуг, які були доступні раніше лише обраним. Демократизація економіки робить доступним вибір заняття по душі, узгоджує вибір із здібностями людини. Формування середнього класу уможливлює досягнення стабільної суспільної згоди. Ці вчені розглядають засоби масової комунікації і масову культуру як основу формування у суспільстві більшості освічених людей, які і формують суспільну думку, здатну контролювати владу і брати участь в управлінні суспільством.

Значна частина енергії суспільства спрямовується на сферу споживання, послуг і комунікації, тобто на непромислову сферу. Постіндустріальне суспільство є інформаційним і приходить на зміну виробничо-трудовому. Інформація стає вирішальним чинником організації громадського життя. Суб'єктивний чинник, який сприяє перетворенню суспільства, теоретики постіндустріалізму бачили у впевненості і готовності громадських організацій і окремих індивідів брати участь у справі перетворення суспільства.

«Реідеологізація» ? традиційна ідеологія спиралася на класові і національні переваги. Нова «постідеологія» спиралася на ідеї планетарної панідеології, орієнтованої на загальнолюдські цінності, надкласовий і безнасильницький світ, гуманний і демократичний вибір.

Яким же бачилося майбутнє людства найбільш радикальним футурологам постіндустріального суспільства? Олвін Тоффлєр у роботі «Третя хвиля» (1980) третю хвилю світової цивілізації побачив у поширенні комп'ютерно-інформаційної складової суспільного буття. «Третя хвиля»--це комп'ютер, біологічна революція, зміна видів енергії, новий геополітичний баланс у світі, повстання проти патріархальності, відеоігри, прагнення до децентралізації, пошуки індивідуальності. О.Тоффлєр знайшов глибокі, процеси диверсифікованості (диференціації) у сучасному західному суспільстві: з'являється маса спеціалізованих журналів і газет, зростає кількість радіостанцій, пішла на спад влада всемогутнього централізованого телебачення, з'являється кабельне телебачення з двостороннім зв'язком, утрачається звичне однобічне розуміння явиш. У цей час виникла «бліцкультура»: короткі інформаційні тексти, уривки з пісень, мультзаставки, колажі. Основні риси радикальної перебудови у світі Тоффлєр визначив у кількох аспектах. По-перше, -- це гнучкі інформаційні технології. По-друге, відбувається демасифікація суспільства, у ньому з'являється безліч груп «за інтересами». По-третє, нова демократія сприяє участі громадян у формуванні моделей свого майбутнього. По-четверте, виникають загальні світові ринки з вільним переміщенням товарів, ідей, культури, людей. Звідси завдання для урядів: навчити людей зустріти майбутнє.

Оптимістичний ідеал постіндустріальної цивілізації ? глобальне село, електронний котедж, а то і ціле інформаційне місто, в яких втілюється ідеал західної людини: об'єднати розумову і фізичну компоненти праці, об'єднати міський комфорт і сільську природу.

64. Проблема соціального прогресу та його критеріїв

Основні ознаки суспільного прогресу знайшли відображення у працях основоположників діалектико-матеріалістичної філософії. Вони вважають, що суспільний прогрес необхідно досліджувати в аспекті соціально-діяльнісної сутності людини. Сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є основним процесом свідомої, цілеспрямованої, перетворюючої дії на навколишній світ і на саму людину, для забезпечення свого існування, функціонування і розвитку. Ця сутність проявляється в діалектиці потреб і діяльності, де потреби постають вихідним імпульсом життєдіяльності, а діяльність - способом задоволення, відтворення і народження потреб. Слід зазначити, що сутність людини не залишається незмінною. Тому процес становлення і розвитку людини доцільно розглядати як складний діалектичний процес.

Таким чином, суспільний прогрес - це процес безперервного становлення і розвитку людської сутності, що постає як неухильне вдосконалення самої життєдіяльності, здібностей людей по забезпеченню необхідних умов свого існування.

Розглядаючи питання про критерії суспільного прогресу дослідники приводять, як правило, відоме твердження, що стан продуктивних сил являє собою основний критерій всього суспільного розвитку. Оскільки задоволення життєвих потреб людини, в якому матеріальне виробництво знарядь праці набуває особливого значення, процес матеріального виробництва становить у життєдіяльності людини головну сферу її діяльності. Виникнення матеріального виробництва, зумовлює виникнення всієї системи суспільних відносин.

Рівень свободи та творчості розкриває ступінь розвитку всіх сутнісних сил людини, ступінь панування її над зовнішніми силами і силами своєї власної природи.

Зазначений рівень показує, в якій мірі людина здатна перетворюючи навколишній світ і саму себе, забезпечити життєдіяльність усього суспільства як цілісної системи і кожної людини зокрема. Такий підхід до виділення критеріїв суспільного прогресу є основою для їх визначення стосовно конкретно-історичних форм прояву цього прогресу в різних країнах.

Людство завжди цікавили критерії суспільного прогресу. Були такі критерії: освіта, наука, мораль, краса, любов, роль видатних осіб, розвиток продуктивних сил, виробничих відносин. В історії соціології довший час вважалося, що критерієм суспільного прогресу є розвиток продуктивних сил. Це була хибна думка, тому, що продуктивні сили існують в єдності з виробничими відносинами. Тому, на сьогоднішній день, критерієм суспільного прогресу є кількісний і якісний розвиток продуктивних сил, в єдності з виробничими відносинами. Корені суспільного прогресу необхідно шукати в матеріальному житті суспільства.

Розкриття сутності і основи критеріїв суспільного прогресу є недостатнім для розуміння історичного розвитку суспільства (причин і характерів цього розвитку). Тому, дуже важливим у дослідженні суспільного прогресу є питання про його джерела та історичні типи.

При вирішенні питання про джерела суспільного прогресу серед дослідників цієї проблеми єдності не має, хоча більшість виходить з того, що зазначене джерело слід шукати в суперечностях. Разом з тим, у питанні про те, яку суперечність слід вважати джерелом суспільного прогресу, існують різні погляди.

Основна суперечність суспільного прогресу в цілому є суперечністю між потребами і можливостями їх задоволення, зумовленими досягнутим рівнем виробництва.

На відміну від природи, де суперечність як джерело розвитку є водночас і його рушійною силою, в суспільстві проблема джерел розвитку і рушійних сил набуває більш складного характеру. Це пояснюється тим, що в суспільстві об'єктивні закони його розвитку реалізуються через цілеспрямовану діяльність людей, зацікавлених у забезпеченні необхідних умов задоволення своїх потреб, свого існування, функціонування і розвитку. Інтереси людей, груп, класів не завжди збігаються з напрямком дії об'єктивних законів. Ця діяльність людей може сприяти поступальному розвитку суспільства, або гальмувати його. Тому під рушійними силами суспільного прогресу слід розуміти ті соціальні сили, завдяки дії і взаємодії яких здійснюється розв'язання і відтворення суперечностей, що являють собою джерело розвитку суспільства.

65. Глобальні проблеми сучасності

Впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки, поява нових технологій призвели, з одного боку, до глибоких якісних змін у житті суспільства. Людство вступило в епоху науково-технічної революції, що посилило антропогенний вплив на природу, який має суперечливий характер. У ньому переплелись позитивні й негативні явища: вдосконалення технологій і зростання виробництва, що сприяють повнішому задоволенню потреб людей, раціональнішому користуванню природними ресурсами, збільшенню виробництва продуктів харчування тощо. З іншого - забруднюється природне середовище, знищуються ліси, посилюється ерозія ґрунтів, випадають кислотні дощі, зменшується озоновий шар навколо землі, погіршується стан здоров'я людей тощо. Певні труднощі виникають і з самого життя та діяльності людини.

За своєю сутністю, масштабністю і значимістю вони різні: одні мають локальний характер і не потребують для вирішення величезних зусиль, ресурсів та коштів; інші - спричиняють вплив у межах певного регіону, і також не становлять суттєвих труднощів. Проте є й такі, які зачитають інтереси всього людства, несуть загрозу всім землянам, всьому живому на Землі. Це проблеми планетарного порядку. Вони, у найбільшій мірі, турбують людство, змушують Його замислюватися над своїм майбуттям, шукати шляхи, методи й засоби їх вирішення.

Термін "глобальні проблеми" з'явився у 60-х роках XX ст. Спочатку на Заході, згодом - на Сході, у колишньому Радянському Союзі. Як тоді, так і тепер, серед науковців, філософів не існувало єдиної, загальноприйнятої, універсальної думки на природу і причини їх виникнення, оцінку та шляхи вирішення. І по цей день існує розбіжність стосовно чисельності глобальних проблем.

Філософське дослідження глобальних проблем виходить із об'єктивного статусу їх існування. В їх основі лежить суперечність між людиною та існуючою дійсністю, спроможністю природного й суспільного середовища задовольняти людські потреби, інтереси й бажання. Це реальні, а не ілюзорні проблеми. А відтак, їх аналіз має бути об'єктивним, а шляхи вирішення - реалістичними. Вони реально й дієво впливають на сучасний розвиток, темпи прогресу і несуть загрозу (в разі їх не вирішення) майбутньому людства.

Глобальні проблеми вимагають для свого вирішення кооперації зусиль усіх країн і народів, оскільки вони не знають кордонів, зачіпають усіх, заважають усім нормально жити та діяти. Вони настільки ємкі і складні, що жодне суспільство, країна самостійно вирішити їх не в змозі Тому міжнародне кооперування зусиль та ресурсів землян - життєва необхідність. Це й глобалізує світ, сприяє єднанню, цілісності й взаємозалежності суб'єктів цивілізаційного процесу, поглибленню міжнародних відносин і співробітництва. Це виклик, який ставить життя перед сучасниками, а, можливо й майбутніми поколіннями. Нині знову актуальним стало гасло: "бути чи не бути" людству.

Не менш гострі дискусії точаться щодо причин породження глобальних проблем. Деякі Західні мислителі, громадські й політичні діячі вважають, що основна причина їх виникнення пов'язана з кризою людини та її духовності тобто ("коріння глобальної кризи у людині"). Втрата "людських якостей", прагнення до наживи, багатства і почестей за будь-яку ціну руйнують моральність, високу духовність, культуру поведінки, гуманність, почуття обов'язку та "розв'язує руки" "до вседозволеності". Людина дійшла до межі, стала сама собі ворогом і готова знищити себе.

Ряд вчених, екологів, філософів пов'язують виникнення глобальних проблем з науково-технічною революцією, яка кардинально змінила техніко-технологічний потенціал людства, революціонізувала військову справу, спричинила стрибкоподібний перехід від зброї групового, до зброї масового враження. Надзвичайно потужні засоби діяльності наносять велику шкоду природі, не дають змоги їй своєчасно відтворюватися. Загострення глобальних проблем пов'язується і з подальшим удосконаленням інформаційно-комунікаційних технологій тощо.

Дослідження причин цих проблем знайшло своє відображення і в марксистській філософській та науковій літературі. її представники вбачають причини виникнення й загострення глобальних проблем не в НТР, використанні техніки й технологій, а в соціальних факторах, суспільних відносинах та державному устрою (ладі). Головна причина - марнотратна експлуатація природних ресурсів, стихійність соціально-економічного розвитку ряду країн.

66. Цінності та їх роль у житті суспільства

Цінністю називається позитивне чи негативне значення речей, подій, духовних витворів тощо. Цінність має як об`єктивний так і суб`єктивний х-р. Основними типами цінностей є гносеологічні (наукові відкриття), етичні, естетичні, соціальні, ринкові, професіональні, індивідуально-особисті, групові, загально-людські. В основі аналізу і співвідношення цінностей формується ціннісна орієнтація особи, яка є важливою складовою частиною ії світогляду і регулятором поведінки. Ціннісна орієнтація, як і самі цінності, соціально обумовлена і вимагає відповідного підбору. Основними типами ціннісної орієнтації є переконання, моральні принципи, інтереси, мотиви, психологічні установки.

Цінністю називається те, що здатне задовольняти людські потреби. Отже, цінність речі визначається як її властивостями, так і її відношенням до потреб та інтересів людини. Речі, явища стають цінностями, оскільки вони втягуються у сферу людського існування й діяльності. За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей -- одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні -- моральні, релігійні, художні, політичні та ін.

Матеріальні цінності - це речі, що мають певну цінність у вигляді майна, предметів, товарів.

Духовна цінність - це те, що має зв'язок з внутрішнім психологічним життям людини, те, що ми високо ставимо, це те,що варте поваги.

Також можна зустріти такі поняття «сімейні цінності», «національні і етнічні цінності», «моральні цінності».

Кожній особі притаманна своя специфічна ієрархія цих цінностей, які виступають зв`язуючою ланкою індивідуального і суспільного життя. Особистісні цінності відображаються у свідомості у формі ціннісних орієнтацій - найважливіших елементів внутрішньої структури особи, закріплені життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його переживань і відмежовують значимі, істотні для даної людини від неістотного, незначимого. Таким чином, система цінностей визначає сутність як людини так і певної спільноти, направленість їх дій і вчинків.

Будь-яке суспільство має свою систему цінностей, що притаманні конкретній епосі його розвитку, конкретній спільноті: людству у цілому, окремій цивілізації, народу, населенню регіону, етнічній чи соціальній групі тощо. Якщо звернутись до фундаментальних базових цінностей демократичного суспільства, то ними є: людина, її життя, її природні права і свободи тощо. Пов'язані з ними так звані інструментальні похідні цінності, тобто такі, які забезпечують існування і функціонування демократичного суспільства: народовладдя, верховенство права, багатопартійність, толерантність, свобода слова та ін.

Носієм цінностей будь-якого суспільства є особистість. Поняття “особистісні цінності” пов'язується з освоєнням конкретними індивідами суспільних цінностей, а отже за ними закріплюється значущість, особистісний смисл для людини певних об'єктів, подій, явищ тощо.

У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики.

Размещено на Allbest.ru