Філософія як світогляд

Хоча чимало феноменологічних методів застосовують різні редукції (спрощення), феноменологія суттєво антиредукційна. Редукція тільки знаряддя, яке допомагає краще зрозуміти й описати дію свідомості. Вона не зводить будь-який феномен до такого опису. Іншими словами, коли мова йде про суть або ідею речі, чи коли деталізується будова ідентичної речі, описуючи те, що «насправді» видно так ніби це єдині аспекти чи властивості речі, це зовсім не означає, що річ є винятково лише тим, що описується. Мета такої редукції в тому, щоб зрозуміти, як різні аспекти складаються в ту реальну річ, яку отримує спостерігач у досвіді. Феноменологія -- безпосередня реакція на психологізм та фізикалізм, що були популярними у часи Гуссерля.

42. Філософія екзистенціалізму

Екзистенціалізм (від еxistentia - існування) - філософія існування - ірраціоналістичний напрямок у сучасній філософії. Батьківщиною екзистенціальних ідей вважається Росія -Федір Достоєвський, Лев Шестов, Микола Бердяев. Після світової війни екзистенціалізм розвивається в Німеччині - М. Хайдгер, К. Ясперс, М. Бубер; і після Другої Світової Війни класичні форми він здобуває у творах французів - Ж.П. Сартр, Г. Марсель. А. Камю.

Що відрізняє філософію екзистенціалізму?

1. Особливість екзистенціального підходу до людини полягає в тому, що вивчається не людина взагалі (людський рід), а конкретна одинична жива людина. Трагічність існування людини в тому, що вона завжди чимось поглиналась, якоюсь тотальністю - родом, державою, церквою; в XX столітті людина поглинається технічною цивілізацією, яка веде з собою знеособлювання зв'язків, світові форми і катастрофи. Звідси ідея скінченності, абсурдності людського буття, її розгубленість в цьому світі і песимістичному фарбуванні всієї екзистенціальної філософії. Наприклад, істотою екзистенції називається народження, смерть, доля, любов, розпач, каяття. Модусами існування: турбота, страх, рішучість, совість, віра, ненависть, туга. Одна із центральних проблем у філософії екзистенціалізму - проблема життя і смерті. Погроза смерті, скінченності буття людини змушують її задуматися про сенс життя, повернутися від побуту, від повсякденності до самого буття, екзистенції.

2. Трактування волі випливає з розуміння суті людського буття. Воля ця істота екзистенції. Це проявляється в тому, що людина сама творить, створює себе. Ж.П. Сартр з цього приводу пише: "...Людина - істота, яка спрямована в майбутнє і усвідомлює, що вона проектує себе в майбутнє. Людина - це, насамперед проект, який переживається суб'єктивно, а не мохи, не цвіль, і не кольорова капуста"1. У людини існування передує сутності; він спочатку існує, а потім знаходить свою сутність. Але якщо це так, то людина повністю відповідальна за те, що він є. Екзистенціалізм, - говорить Сартр, - віддає кожній людині на володіння його буття і покладає на нього повну відповідальність за існування. Людина засуджена бути вільною.

3. Ірраціоналізм. Ірраціональні способи осягнення дійсності. Існування (екзистенція) - це внутрішнє, суб'єктивне буття людини; воно не піддається раціональному пізнанню, і єдиний спосіб осягнути його полягає в тому, щоб його пережити і описати так, як воно відкривається в безпосередньому переживанні внутрішньому почуттю. Пізнання як переживання буття. Звідси особливості стилю екзистенціалістів: літературно-художній стиль; роман, есе, міф. Якщо неопозитивізм вплинув на розвиток науки в XX столітті, то екзистенціалізм - на мистецтво (театр, література), сформулював оригінальну естетику екзистенціального мистецтва, для якого характерний тонкий психологізм. Глибоке проникнення у внутрішній мир особистості.

43. Філософські аспекти психоаналізу

Засновником психоаналізу є Зигмунд Фрейд (1856-1939) - австрійський невропатолог, психіатр і психолог. Поняття "психоаналіз" вживається сьогодні в двох змістах, має подвійний зміст: по-перше, під ним мається на увазі спеціальний психотерапевтичний метод лікування психічних захворювань; по-друге, це комплекс теорій і гіпотез, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, мотивації його поводження і діяльності, що специфічно трактує функціонування і розвиток людського суспільства. Деякі дослідники, щоправда, пропонують у другому значенні використовувати термін "фрейдизм", залишивши за психоаналізом лише перше значення, але в більшості робіт сьогодні термін "психоаналіз" вживається у двох змістах.

Є й інший підхід до даного поняття, підтримуваний деякими лікаря-ми-психоаналітиками. Вони вважають психоаналіз чисто науковою теорією, що не має ніякого відношення до соціально-філософських концепцій, заперечують його філософський статус. Однак дана точка зору безпідставна і стосується тільки першого етапу становлення психоаналітичної концепції. У своєму подальшому розвитку психоаналіз далеко вийшов за рамки медичної концепції, за рамки методу лікування психічних розладів, поширив свої принципи на розуміння природи людини і суспільства. І тому ми можемо розглядати його як визначену соціально-філософську концепцію.

Звичайно, якщо розуміти філософію в класичному змісті слова, як вона трактувалася від Аристотеля до Гегеля, то психоаналіз не може розглядатися в якості однієї з філософських систем. Поза полем його уваги залишаються такі найважливіші проблеми філософії, як проблеми буття і пізнання: він не розглядає проблеми буття природи, а його метод пізнання (якщо можна так узагалі висловитися) поширюється тільки на пізнання мотивації людського поводження і діяльності, та й то з великими застереженнями. Психоаналіз варто віднести до того напрямку некласичної філософії, що починається філософією життя і зосереджує свою увагу на проблемах буття людини, розуміння сутності і смислу цього буття. При цьому внесок психоаналізу в цю проблему настільки значний, що без нього просто неможливо уявити сучасний погляд на людину, культуру, розуміння багатьох суспільних явищ.

Проблема людини, як відомо, завжди стояла в центрі уваги філософії. Правда, у різні періоди на перший план виходили різні аспекти цієї проблеми. У XIX столітті одним із головних аспектів цієї проблеми, що стоять у центрі філософських досліджень, є співвідношення біологічного і соціального в людині. Внесок Маркса і Фрейда в розробку цієї проблеми, безсумнівно, є найбільш значним. У Маркса саме праця, виробнича діяльність лежить в основі соціогенезу, робить людину людиною, є визначальною характеристикою людського буття. А оскільки праця по своїй природі є суспільним явищем, то сутність людини "у своїй дійсності... є сукупність усіх суспільних відносин". Звичайно, Маркс не заперечує природних, біологічних факторів людини. Людина, на його погляд, є безпосередньо живою природною істотою, вона наділена природними силами, ці сили існують у ній у вигляді задатків і здібностей. Але для Маркса природне виступає передумовою людини. Природа мов би підготовляє людину як родову істоту, наділяючи її предка такими здібностями, що забезпечують йому перехід у нову якість, але вже не в природних, а в суспільних умовах. Природа продовжує свою роботу і над кожним окремим індивідом, наділяючи його певними задатками. Але людиною людина стає тільки в суспільстві і завдяки суспільству.

По-іншому до проблеми людини підходить 3. Фрейд. Він не заперечує ролі соціальних факторів, культури в житті людини. Більш того, він згодний, що культура - якісна ознака людського буття. Але головні фактори соціогенезу, головні пружини людської діяльності, на його думку, варто бачити в біологічних, насамперед психологічних структурах людини.

44. Проблема буття. Основні шляхи її вирішення

Світ -- це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії.

Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого -- руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.

Зміст і кордони світу не є чимось незмінним. З оволодінням природою, ускладненням суспільних відносин і зв'язків зміст поняття про світ поглиблюється, збагачується, а його межі розширюються. До сфери практичної діяльності людина включає не тільки предмети безпосередньо близької природи, а й поглиблює знання про Всесвіт. Так, вона виходить у космос, проникає у глибини мікро- та мегасвіту. Але центральну частину поняття про світ становить хистема соціальних зв'язків і відносин, у яких людина здійснює свою життєдіяльність. Крім того, до змісту людського світу належить її духовне життя, продукти духовної життєдіяльності. Таким чином, світ - це визначене буття, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб'єкт діяльності, котрий створює власний світ -- світ людського буття.

Категорія "світ" разом з іншими категоріями філософії утворює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Категоріальна визначеність світу полягає насамперед у його фундаментальних властивостях: цілісності, саморозвитку, конкретній всезагальності. Світоглядні відмінності у тлумаченні фундаментальних характеристик світу відображаються у способах розв'язання кардинальних проблем світорозуміння та наукового пізнання. Так, цілісність світу знайшла відбиток у проблемі єдності світу, грунтуючись на моністичних, дуалістичних, плюралістичних поглядах, а характеристика саморозвитку світу пов'язана з питаннями його виникнення і становлення, пізнанням Всесвіту, природи, людини, їх причинності та доцільності.

Типологія світу, в якій людина .-- це мікрокосм, а Всесвіт -- макрокосм, бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття. Пізніше в цю типологію було включено сакральний світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою людини на вищому етапі розвитку матерії структура буття зазнає докорінних змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, об'єктивно-реальний, суб'єктивно-ідеальний. Окремі світи поділяються на Космос, Землю, живу і неживу природу з безліччю субсвітів, які доповню'ються соціогенними світами з матеріально-культурною типологією (олюднена природа, техніка тощо). Духовно-практичне освоєння світу формує типологію відповідно до його форм: життєвий світ повсякденного буття, світ культури, світ символів та інше. Адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдяки активізації таких форм світовідношення, в яких людина, виходячи за межі наявного буття, творить світ свого буття.

45. Поняття матерії, руху, простору, часу

Уявлення про матерію, її будову, основні особливості історично змінювалися. Першу концепцію матерії можна назвати субстратною. Виникла вона ще в античні часи. Згідно з цією концепцією матерія ототожнювалася з неповторними, незнищуваними, природними першоелементами (субстратом) тобто водою, землею, вогнем, повітрям, атомами тощо.

Сучасний матеріалізм розглядає матерію як безкінечно різноманітну єдність конкретних об'єктів, через них, а не поруч з ними. Матерія - це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка відображається органами відчуттів людини, але існує незалежно від них.

Матерії у чистому вигляді, у формі якоїсь «праматерії» не існує. У світі існують лише конкретні матеріальні утворення. Матерію можна розглядати як загальну субстанцію, субстрат будь-яких речей і властивостей, відносин і форм руху. Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. Субстанціальність матерії виражається у взаємозв'язку сутності і явища, єдиного і різноманітного, сутності та існування, єдності. Отже, матерія як субстанція є єдністю багатоманітності. Невід'ємними властивостями матерії є об'єктивність, системність, рух, простір і час.

Рух є способом існування матерії, а простір та час є формами її існування. Простір та час постають загальними принципами організації будь-якого об'єкта дійсності. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченного світу.

Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об'єктивність, всезагальність і нескінченність. Разом з тим простір та час розрізняються за своїми властивостями. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану об'єктів; він є одновимірним, асиметричним (тобто спрямованим від минулого до майбутнього), незворотним. Простір характеризується протяжністю, тривимірністю, симетричністю та зворотністю.

Соціальні час і простір - це форми, які виникають саме в суспільстві, породжуються його внутрішніми процесами, і саме вони регулюють цілеспрямовану діяльність людини, її духовний світ.

Загальні властивості соціального часу - поліритмічність, єдність минулого, теперішнього та майбутнього, детермінація майбутнім тощо.

Загальні властивості соціального простору - відсутність «тривимірності» (соціальний простір вимірюється смисловими, функціональними відношеннями речей і людей); багатошаровість (соціальний простір, як і час, має «внутрішні» та «зовнішні» вияви); зв'язок з природним простором тощо.

46. Діалектика, як філософська концепція розвитку

Діалектика - вчення про найбільш загальні закономірних зв'язках і становленні, розвитку буття і пізнання, а також заснований на цьому вченні метод мислення та дії.

Діалектика як термін використовується в сенсі віддзеркалення загальних законів руху і розвитку об'єктивної дійсності.

В історичному плані прийнято виділяти три форми діалектики: стихійна діалектика Стародавньої Греції, ідеалістична діалектика німецької класичної філософії і матеріалістична діалектика XIX століття.

Видатним діалектиком є ??Геракліт. Діалектика у нього - це концепція безперервної зміни, що мислиться ним у межах матеріального космосу і в основному є кругообігом речових стихій - вогню, повітря, води і землі. Все тече, все змінюється, в одну річку не можна увійти двічі, оскільки в кожен момент вона все нова й нова.

Діалектику Геракліта притаманні ідеї становлення, єдності і боротьби протилежностей, збігу абсолютного і відносного. Звертаючи увагу на джерело зміни та розвитку, Геракліт, як і раніше залишав у тіні проблему поступовості розвитку. Його думка була зосереджена в основному на повторюваності і кругообігу.

Серед основних ідей матеріалістичної діалектики особливо виділяється принципи загального взаємозв'язку явищ і принцип розвитку.

Особливості діалектики як світорозуміння і способу мислення були і залишаються предметом пильної філософського уваги, так як по-перше існували й існують її альтернативи, по відношенню до яких треба довести її переваги, по-друге треба системно представити її власний зміст. Зусилля в цьому напрямку класичної німецької філософії в даний час набули форм роботи зі створення теорії діалектики, як загальної теорії розвитку, логіки і теорії пізнання. Хоча і на сьогоднішній день вона залишається незавершеною.

У сучасному складному і суперечливому світі зростає роль діалектики як методу і діалектичної логіки як науки про цей метод, його нормах мислення. Треба вчитися передбачити сумні наслідки хороших починань, треба боятися однобічності, очорнительства і "рожевих окулярів", слід опановувати умінням вести дискусії через розв'язання суперечностей, знаходити шляхи об'єднання різних сил при досягненні добрих, чистих цілей або вирішення проблем. Без урахування ядра діалектики неможливо правильне рішення проблем самостійності республік і існування федерації, простору для ринкових відносин і плановості, існування різних видів власності, свободи і відповідальності і т.д. Діалектика і творчість невіддільні. Бути діалектиком - значить уникати упередженості і суб'єктивізму, утопій і відсталості.

47. Закони діалектики

Серед основних ідей матеріалістичної діалектики особливо виділяється принципи загального взаємозв'язку явищ і принцип розвитку.

Закон - це об'єктивне, необхідне і суттєве відношення, що має стійкий і повторюваний характер. Як загальне ставлення для всієї сукупності явищ закон не терпить винятків. При одних і тих же умовах дія закону неодмінно й однозначно. Саме дані особливості об'єктивних законів природи і суспільства дозволяють людині свідомо використовувати їх у своїй практичній діяльності.

Залежно від простору дії розрізняють закони специфічні (функціонуючі в якій-небудь конкретній сфері буття), загальні (властиві в цілому природі чи суспільству) і загальні, або закони діалектики. Як елементи матеріалістичної діалектики її закони виражають універсальні істотні зв'язки буття. Виступаючи по своїй логічній формі у вигляді суджень, закони діалектики є ставленням єдності протилежних категорій: сутності і явища, якості і кількості, можливості і дійсності, окремого і загального.

Закон єдності і боротьби протилежності - основний закон діалектики. Цей закон визначається як суть, ядро ??діалектики, так як він розкриває саму істотну сторону розвитку - його джерело і причину.

Єдність і боротьба протилежних начал - внутрішнє джерело руху і розвитку всього сущого.

Основні поняття закону - поняття діалектичних протилежностей. Це такі дві сторони єдиного, цілісного предмета, явища, процесу, які взаємно визначають і разом з тим заперечують, виключають одне одного в своєму існуванні: в математиці - плюс і мінус; у фізиці - позитивне і негативне.

Єдність протилежностей тимчасово. Боротьба протилежностей абсолютна.

Діалектичне заперечення - це такий вид заперечення, який вказує на зв'язок, спадкоємність між попередніми і наступними ступенями розвитку. Діалектичне заперечення характеризується такою рисою як об'єктивність. Суб'єктивного заперечення не буває, існують суб'єктивна думка, суб'єктивна оцінка. Заперечення по своїй оцінці об'єктивно. Друга його характеристика - загальність. Все в світі відбувається через заперечення одних елементів, сторін, властивостей розвивається предмета і виникнення нових сторін, властивостей. І, нарешті, третьою характеристикою діалектичного заперечення є його специфічність. Тобто заперечення завжди здійснюється специфічним.

48. Сутність і структура свідомості

Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це пов'язано зі складністю такого явища, як свідомість, яка взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового вивчення. Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не знаємо, спостерігається дискусійність, навіть протилежність поглядів відносно механізмів, властивостей, функцій, структури свідомості.

Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи:

1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:

- відчуття - відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;

- сприйняття - образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

- уявлення - конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

- різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:

-воля - здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;

- емоції - ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:

- поняття - відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;

- судження - форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;

- умовивід - форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища (більш детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

- різні логічні операції.

4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

- самосвідомість - це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

- рефлексія - це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта (детальніше див. пит. 40 "Свідомість і самосвідомість").

У деяких літературних джерелах можна зустріти думку, згідно з якою до структури свідомості належать також несвідоме (сукупність психічних явищ, що не входять до сфери розуму) та підсвідоме (психічні явища, що супроводжують перехід певної діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму).

На нашу думку, таке твердження не має переконливого підґрунтя. Адже сама назва "несвідоме", "підсвідоме" свідчить, що це не свідомість. Доцільно їх розглядати як такі, що знаходяться поряд зі свідомістю.

49. Свідомість і самосвідомість

Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також внутрішнім життям людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.

Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла.

Свідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.

Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).

Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. Їй властиве цілепокладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне - їх проекти.

Формування самосвідомості має певні ступені та форми. Перший ступінь - самопочуття. Самопочуття - це елементарне усвідомлення свого тіла та його гармонійне поєднання зі світом оточуючих речей та людей. Щоб правильно орієнтуватися в світі речей, необхідно насамперед усвідомлювати, виділяти ті зміни, які відбуваються з тілом людини на відміну від того, що відбувається у зовнішньому світі. Якби цього і не відбувалося, то людина не змогла б розрізнити процеси, що відбуваються в самій дійсності від суб'єктивних процесів. Наприклад, людина не змогла б зрозуміти, чи предмет наближається чи віддаляється від неї.

Усвідомлення себе як такого, що належить до тієі чи іншої спільності людей, тієї чи іншої культури і соціальної групи - є більш високим рівнем самосвідомості.

У поняття самосвідомості входить, як уже говорилося, також самооцінка, самоконтроль. Самосвідомість передбачає співставлення себе з певним ідеалом "Я", що формується і вибирається самою людиною. Людина порівнює себе з цим ідеалом, самооцінює і, як наслідок, виникає відчуття задоволення чи незадоволення собою.

Рефлексія - це така форма самосвідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.

Рефлексія не обмежується лише усвідомленням, аналізом того, що є в людині, а й одночасно переробляє саму людину, спричиняє перехід за межі того рівня розвитку особистості, якого було досягнуто.



50. Проблема без свідомого у психоаналізі

Безсвідоме - низка психічних процесів, актів і станів, зумовлених явищами дійсності, у перебігу яких людина не дає собі звіту.

Класична психоаналітична теорія складається з трьох частин:

· теорії несвідомого;

· теорії дитячої сексуальності;

· теорії снів.

Структура людської психіки містить: свідомість “Я”, “над-Я”, яке являє собою деяку сукупність перенесених “всередину” психіки індивіда соціально-значущих безособистісних ідеальних принципів; а також “Воно”, несвідоме. Свідомість, на думку Фрейда, повністю залежить від несвідомого, отримує від нього сигнали, які можуть бути реалізовані, прорвавшись крізь “цензор” “над-Я” або витіснені, придушені. Реалізація, раціоналізація безсвідомого у формі сублімації є діяльність у сфері культури, особливо творчості. Придушені інстинкти, імпульси (перед усім сексуальні) призводять до неврозів, психічних хвороб. Структура несвідомого містить у собі: 1) інцест, покаяння, гріх, страх, батьковбивство, покарання (“міф про первісну орду”, “едипів комплекс”); 2) рівень с особистісного роду, від орди до сучасної людини. Міфи, збережені у пам'яті людства, дають можливість переживати у онтогенезі філогенез; 3) рівень переходу у безсвідоме у віці 5-8 років; 4) рівень інстинктів: волі до влади, лібідо, воля до смерті (танатос), пиха, агресивність.

Щоб проникнути у несвідоме, З.Фрейд розробив цілу систему інструментарію: гіпноз, асоціативне мислення, сновидіння та ін. За Фрейдом, культура, тобто соціальні інститути, релігія, мистецтво, ритуали - є колективне несвідоме, основна функція якої є збереження стабільності суспільства.

К.Юнг, послідовник З.Фрейда, розробляє вчення про архетипи колективного несвідомого: за порогом свідомості лежать вічні проформи, що проявляються за різних часів та у найрізноманітніших культурах. Вони як би зберігаються у несвідомому та передаються від покоління до покоління.

Несвідомі процеси є автономними, вони виходять на поверхню у трансах, видіннях, образах, що створюються поетами та художниками.

Е.Фромм - основоположник неофрейдизму, своє вчення назвав “гуманістичним психоаналізм”, розробляє проблеми соціопсихоаналізу, однією з центральних проблем якого є проблема відчуження.

Тенденції розвитку психоаналізу є протирічними. З одного боку він поклав початок наукової розробки проблеми несвідомого, увійшов до медицини; з іншого - розвиваються досить міфологічні та ірраціональні форми.

51. Філософська концепція творчості

Творчість -- діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості).

Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний «механізм» протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи.

Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький філософ Платон і ця творчість має універсальний характер. Так, у діалозі «Бенкет» зустрічається таке визначення творчості:

Усякий перехід з небуття в буття - це творчість, і, отже, створення будь-яких творів мистецтва й ремесла можна назвати творчістю, а всіх творців - їхніми творцями.

Фундаментальні зміни прийшли з початком християнської епохи, з концепцією створення (лат. creatio) Богом світу з нічого. «Creatio» мало інше значення ніж «facere» («робити»), це творення розглядалося як вольовий акт і вже не використовувалося по відношенню до людської діяльності.

Природа творчості

Природа творчості може бути розкрита через певні показники, а саме:

Істоти, у яких розвинутий пошуковий механізм, що є наріжним для процесу творчості, характеризуються мінімальною агресивністю щодо свого оточення та найчутливіші до закликів допомоги інших істот.

Творчість передбачає вихід за межі рольових установок особистості, вміння дистанціюватися від ситуації, готує умови для досягнення однієї з головних цілей розвитку людини -- статусу творчої особистості, оскільки творчість є виходом у сферу багатозначного, багатомірного, парадоксального, бісоціативного розуміння реальності та її опанування; творчість передбачає актуалізацію надситуа-тивності, як здатності суб'єкта виходити за межі однозначних конструкцій «зовнішньої доцільності».

Творчість та альтруїзм позитивно взаємокорелюють та щільно пов'язані, що свідчить про відкритість творчої особистості світові.

Творчість є однією з цілей розвитку особистості та може бути пов'язаною з такими категоріями, як самоактуалізація, самовдоско-налення, самоздійснення, самовираження.

Творчість є цілісним утворенням, вона не обмежується такими аспектами функціонування психіки людини, як образний, логічний, поведінковий та ін., а проявляється на всіх рівнях психічної активності людини.

Творчості притаманні синергетичні риси, тому творча людина виявляє феномен творчої багатомірності, коли окремий талант людини складається із суми її талантів.

Так звані творчі люди проявляють себе як одночасно екстраверти та інтроверти; вони скромні та горді одночасно; вони проявляють одночасно бунтарський дух та консерватизм. У цілому можна сказати, що творчі люди більш психопатологічні, психотичні.

52. Пізнання як предмет філософського дослідження

Пізнанням -- сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).

Пізнання -- вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього -- пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія).

Види (методи) пізнання

снують два основні стовбури людського пізнання, що зростають, мабуть, з одного загального, але невідомого нам кореня, а саме чуттєвість і розум: за допомогою чуттєвості предмети нам даються, розумом же вони мисляться. І.Кант.

Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості: науці, філософії, міфології, політиці, релігії тощо -- відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від всіх форм знання наукове пізнання -- це процес отримання об'єктивного, дійсного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.

Розрізняють також форми знання, що мають термінологічну, символічну або художньо-образну основу. У історії культури багатообразні форми знання, що відрізняються від класичного наукового зразка і стандарту, віднесені до відомства позанаукового знання: паранаукове, лженаукове, квазінаукове, антинаукове, псевдонаукове, буденно-практичне, особисте, «народна наука». Оскільки різна сукупність нераціонального знання не піддається строгій і вичерпній класифікації, то існує розділення відповідних пізнавальних технологій на три види: паранормальне знання, псевдонаука і девіантна наука.

Початкову структуру пізнання представляє суб'єктно-об'єктне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкта (проблема істини) є центральною темою гносеології. Залежно від рішення цього питання у філософії виділяються позиції пізнавального оптимізму, скептицизму і агностицизму.

53. Субєкт та обєкт пізнання

Суб'єкт, об'єкт пізнання.

Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина -- це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.

Об'єкт пізнання -- предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання.

Окрім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття «предмет пізнання». Хоча ці поняття споріднені, але їх не можна ототожнювати. Предмет пізнання -- це більш-менш широкий фрагмент дійсності, виділеної з певної сукупності об'єктів у процесі пізнання. Один і той же об'єкт пізнання може бути предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової діяльності та ін. Однак протиставлення предмета і об'єкта пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з точки зору мети і завдання наукового дослідження.

54. Чуттєве та раціональне пізнання. Форми чуттєвого та раціонального

Ми маємо два головних засоби пізнання - чуттєвий і раціональний.

Чуттєве пізнання забезпечує безпосередній зв'язок людини з навколишнім середовищем та надає нам свідчення про зв'язки й закономірності зовнішнього світу. На чуттєвому рівні відображення об'єкта здійснюється переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і проявів, які виражають його внутрішню природу. Чуттєве пізнання має три форми: відчуття, сприймання й уявлення. Відчуття - це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів або явищ об'єктивного світу, які безпосередньо впливають на органи чуття людини. Вони зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Сприйняття - це відображення у свідомості людини предметів і явищ у формі цілісного чуттєвого образу, який виникає на основі відчуттів. Сприйняття має активний характер. Воно формує первинний чуттєвий образ предмета або явища. Уявлення - це образи пам'яті, які відновлюються за відбитками в мозку слідів минулих дій, предметів чи явищ, і уяви, коли з'єднуються й перетворюються різні уявлення в нову систему образів.

Раціональне пізнання доповнює емпіричне, сприяє усвідомленню внутрішніх зв'язків, сутності процесів, закономірностей розвитку. В раціональному пізнанні відсутній безпосередній зв'язок з об'єктами. На цьому рівні він вивчається тільки опосередковано, завдяки абстрактному мисленню.

Мислення - це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого відображення внутрішніх, суттєвих, закономірних зв'язків між об'єктами чи явищами. Мислення тісно пов'язане з мовою. Структурними елементами логічного міркування є поняття, судження та умовивід.

Поняття є результатом історичного досвіду людства в цілому. Поняття - це думка, яка відображає суттєві і необхідні ознаки предмета чи явища.

Судження - це форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкта пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їх зміст, дається визначення. Формою всебічного розкриття змісту понять може бути лише система суджень, що виражає їх необхідний і закономірний зв'язок, тобто умовивід.

Умовивід - це форма мислення, в якій із двох або кількох суджень виводиться нове судження. В умовиводі перехід до нового знання здійснюється опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту.



55. Проблема істини та її критеріїв

Істина -- адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу.

Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться.

Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції.

Згідно з неопозитивістською концепцією когерентної істини, знання є істинним, якщо воно є внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає не в адекватності об'єкту, а в самоузгодженості. Завдяки цьому все знання є самоузгодженою системою.

Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття, які відображають доступні для сприймання органами відчуття (споглядання) якості та відношення («червоний», «кулеподібний», «солодкий»). Однак наука часто послуговується абстрактними поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для безпосереднього сприймання органами відчуттів («спін», «валентність» тощо). У зв'язку з цим прихильники кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову споглядання, мову теорії та кореспондентну мову (мову інтерпретації). Завдяки використанню мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому спогляданню, інтерпретуються мовою споглядання, замінюються поняттями, що описують відчуття.

Отже, зв'язок істини з конкретними умовами місця й часу, з певною системою координат (точкою відліку) зумовлює її конкретність. А це означає, що істина завжди конкретна.

56. Поняття науки, закономірності її розвитку

Слід зазначити, що підхід до історії науки значною мірою залежить від трактування сенсу поняття науки. Відповідно щодо історії науки та головних закономірностей її розвитку склалися різні підходи, що зумовлює існування досить різних наукологічних концепцій. Досить часто висловлюється думка, що наука як особлива сфера культури є порівняно новим феноменом в історії людства, оскільки в сучасному академічному її розумінні сформувалася тільки в XVI--XVII ст. і є специфічною формою світогляду Нового часу (Модерну). В межах такого підходу про науку іноді говориться навіть як про специфічний результат розвитку саме європейської раціоналістичної культурної ментальності. Так, А. Горєлов, аналізуючи становлення наукової свідомості, пише: "Причина виникнення науки -- своєрідний тип новоєвропейської культури, що з'єднав у собі чуттєвість з раціональністю; чуттєвість, яка не дійшла, як, скажімо, в китайській культурі, до чутливості, і раціональність, що не дійшла до духовності (як у давніх греків). Ніколи раніше в історії культури не бачене примхливе поєднання особливої чуттєвості з особливою раціональністю і породило науку як феномен західної культури. Поряд з таким підходом існують і спроби періодизації етапів науки (або принаймні наукового мислення, пізнання), починаючи з виділення наукового знання з первісної синкретичної культури. Досить часто при цьому вводиться поняття протонауки та історичних типів науки. За такою бачення проблеми можуть, наприклад, виділятись архаїчний, античний, середньовічний, новоєвропейський та сучасний періоди розвитку науки. К. Ясперс, наприклад, виділяв два етапи в історії науки: перший етап -- "становлення логічно і методично усвідомленої науки -- грецька наука і паралельно начала наукового пізнання світу в Китаї та Індії"; другий етап -- "виникнення сучасної науки, що виростає з кінця Середньовіччя, рішуче утверджується з XVII ст. і розгортається у всій своїй широті з XIX ст."

Що стосується питання про закономірності розвитку науки, то тут спектр думок обмежується двома точками зору. Згідно з першою розвиток науки є еволюційним процесом поступового нагромадження й узагальнення знань. Друга ж точка зору вбачає в історії науки чергування тривалих періодів еволюційного розвитку та короткочасних етапів потрясінь, коли змінюються самі основи науки, її фундаментальні ідеї, методи, стиль науковою мислення тощо. Такі радикальні зміни основ науки, що відбуваються за короткий проміжок часу, дістали назву пауковых революцій. Іноді "науковою революцією" називають також значні відкриття (нових об'єктів, процесів, законів) або видатні винаходи (інструментів, методів), які значно впливають на науку й прискорюють її розвиток. Проте в таких випадках маємо справу скоріше з метафоричним, оцінним використанням поняття. Під науковою ж революцією в точному розумінні поняття мається на увазі саме кардинальна зміна наукової картини світу, тобто системи найзагальніших ідей та уявлень про дійсність або певний її аспект (біологічний, фізичний, астрономічний тощо). Наукова картина світу є внутрішньо узгодженою системою уявлень, яка формується в результаті необмеженої екстраполяції (і, тим самим, фактично абсолютизації) достовірних для даної епохи (але реально -- завжди обмежених і відносних, якщо згадати принцип незавершеності науки) наукових знань. Безмежна екстраполяція обмежених, тобто перевірених тільки обмеженою або суб'єктивною практикою й досвідом, знань є обов'язковою умовою виникнення та існування наукової картини світу. Власне екстраполюються при цьому за межі доступного нам досвіду скоріше певні умови, за яких були знайдені або відкриті ті чи інші явища, закономірності тощо, а вже внаслідок екстраполяції умов відбувається й екстраполяція наукових законів. Екстраполяційний принцип побудови зумовлює принципову гіпотетичність будь-якої наукової картини світу. Наука як експериментально-теоретичне дослідження дійсності та наукова картина світу являють собою різні й водночас взаємозумовлені сторони загального нескінченного процесу наукового пізнання реальності. Певна картина світу, доповнена науковою парадигмою як зведенням правил і способів отримання знання (тобто системою методологічних, логічних та навіть етичних норм науки), поряд з матеріально-технічними можливостями отримання та опрацювання інформації є і засобами, й умовами здійснення процесу наукового пізнання. Іншими словами, картина світу є одночасно й умовою, й одним із головних результатів процесу наукового дослідження, оскільки вона спрямовує це дослідження і змінюється сама під впливом його результатів за принципом зворотного зв'язку. Наукова картина світу і парадигма визначають стратегію і тактику наукового пошуку (наприклад, відбір актуальних проблем, ракурс їх дослідження тощо), а також інтерпретацію отриманих результатів. У свою чергу, поява нових знань і гіпотез та їх екстраполяція на дедалі ширші сфери дійсності збагачує і доповнює картину світу або й виявляє її невідповідність нововідкритим фактам. Таким чином створюються передумови кризисної ситуації в науці, яка врешті-решт розв'язується науковою революцією та формуванням нової наукової картини світу.



57. Методи наукового пізнання

Важливим аспектом наукового пізнання є його спосіб, або метод (від гр. methodos -- "шлях дослідження", "теорія", "вчення"). Метод -- це спосіб досягнення мети, вирішення завдання; сукупність дій та прийомів, призначених допомогти досягненню бажаного результату; сукупність прийомів та операцій практичного або теоретичного освоєння (пізнання) дійсності.

На сьогодні існує кілька різних класифікацій методів наукового пізнання. Розрізняють, наприклад, методи евристичні та алгоритмічні, кількісні та якісні, експериментальні та теоретичні.

Близьким до останньою є поділ наукових методів на емпіричні та теоретичні. До емпіричних методів у такому випадку відносять:

спостереження (цілеспрямоване сприйняття явищ об'єктивної дійсності);

описання (фіксація даних про об'єкт засобами природної або штучної мови); вимірювання (порівняння об'єктів за якими-небудь спільними властивостями або аспектами);

експеримент (спостереження в спеціально створених і контрольованих умовах з метою встановлення перебігу процесу чи події при повторенні даних умов).

До теоретичних методів наукового пізнання належать:

формалізація (побудова абстрактно-математичних моделей, що розкривають сутність процесів дійсності);

аксіоматизація (побудова теорій на основі аксіом -- тверджень, істинність яких не потребує доказу);

гіпотетично-дедуктивний метод (створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, із яких виводяться твердження про емпіричні факти).

Нерідко методи пізнання поділяють на загальні (такі, що застосовуються не тільки в науці, а й в інших сферах людської життєдіяльності), загальнонаукові (використовуються в усіх сферах науки) і конкретно-наукові (специфічні методи, придатні для окремих розділів науки та наукових дисциплін).

До загальних методів пізнання належать:

· аналіз -- розчленування цілісного предмета на складові частини (сторони, властивості, відношення, ознаки тощо) з метою їх всебічного дослідження;

· синтез -- з'єднання раніше виділених частин предмета в єдине ціле;

· абстрагування -- відвернення, відсторонення від ряду несуттєвих для даного дослідження властивостей і якостей феномена і разом з тим виділення важливих для дослідження властивостей і відношень;

· узагальнення -- прийом мислення, в результаті якого встановлюються загальні властивості й ознаки об'єктів;

· індукція -- метод дослідження і спосіб міркування, в якому загальний висновок робиться на підставі окремих і часткових посилок;

· дедукція -- метод дослідження і спосіб міркувань, за якого із загальних посилок з необхідністю випливає висновок окремого, часткового характеру;

· аналогія -- прийом пізнання, за якого на основі схожості об'єктів за одними ознаками і властивостями робиться висновок про їх схожість також і за певними іншими ознаками;

· класифікація -- поділ усіх предметів дослідження на Окремі групи за якою-небудь важливою для даного дослідження ознакою;

· моделювання -- вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі), яка заміщає оригінал у певних аспектах, що цікавлять дослідника.

Загалом слід зазначити, що як багатоманітність методів наукового пізнання, так і сама творча суть наукового мислення значно ускладнюють перелік і систематизацію наявних та можливих наукових методів. Тому метою методології на сьогодні є не стільки систематизування методів наукового пізнання, скільки дослідження окремих наявних методів та виявлення тенденцій їхнього розвитку та сфер використання.

58. Антропосоціоігенез, його основні чинники

Антропосоціогенез - це процес становлення і розвитку людини, як соціальної істоти суб'єкта свідомості і діяльності, частина біологічної еволюції, яка призвела до появі виду Homosapiens.Фундаментальним відзнакою стада тварин від людського суспільства є наявність в людському суспільстві формуються свідомістю людей соціальних законів.

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж важати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А-Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в.сучасній космології і фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої МеТалактики закладані тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, ідо з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге -- соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра -- індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» -- природними і соціальними чинниками.

Соціальна обумовленість людини -- факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не дише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині не є лише «суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота-особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

...