Українська діаспора Республіки Польща та її роль у демократичному розвитку сучасної Україниkratichnomu-rozvitku-suchasnoyi-ukrayini-_d_

- надання для осіб, що належать до меншин (діаспори), належних умов для вивчення своєї рідної мови або навчання рідною мовою, участі в забезпеченні економічного прогресу та розвитку своєї країни;

- стимулювання вивчення історії, традицій, мови і культури меншин, що проживають на їхній території;

- гарантування особам, що належать до меншин (діаспори), належних можливостей для отримання знань, необхідних для повноцінного життя в суспільстві [27; 34; 45; 49; 110; 118; 125; 133; 254].

Збройні конфлікти, глобалізаційні процеси, кризові явища призвели до того, що нині в світі набирають обертів міграційні процеси. Багато людей з тих чи інших причин залишають батьківщину і вимушено чи добровільно виїжджають до інших країн. Згідно зі статистикою, протягом останніх 50 років чисельність міжнародних мігрантів збільшилася майже втричі. Якщо у 1960 році у світі налічувалося 75,5 млн чоловік, що проживають за межами країни свого народження, то у 2000 році - 176,6 млн, а на кінець 2009 року їх стало вже 213,9 млн. За оцінками експертів ООН, сьогодні кожний 35-й житель земної кулі є міжнародним мігрантом, а в розвинених країнах - уже кожен десятий [85; 88; 92; 111; 131; 166; 172; 201; 222; 233; 234; 242; 279; 280; 284].

У нових для себе умовах проживання емігранти прагнуть заручитися підтримкою представників своєї етнічної (національної) групи, які вже «освоїлися» в країні проживання. Намагаючись підтримувати одне одного, вони об'єднуються в общини, які зазвичай формуються за національним чи етнічним принципом. При цьому нові потоки міграції можуть приєднуватися до вже створених об'єднань (діаспор) або утворювати нові. Історія знає безліч прикладів того, який вплив має діяльність таких формувань на загальне становище в державі (як позитивний, так і негативний). Нещодавні події у Франції є негативним прикладом нехтування державою інтересів національних меншин. Позитивними прикладами можна вважати діяльність представників окремих національних меншин, які, володіючи значними фінансовими ресурсами, лобіюють інтереси своєї етнічної батьківщини [205].

Дослідження проблеми української діаспори посідає особливе місце в контексті гострої необхідності забезпечення національної безпеки України [212]. На сьогоднішній день вона в багатьох країнах світу зберегла себе як окрему самобутню спільноту і водночас інтегрувалась у місцеве суспільство, активно впливаючи на його розвиток. Незважаючи на те, що наша держава вже існує понад 25 років як незалежна, невирішеними залишається багато проблем, що стосуються міжнародного співробітництва в політичній, економічній, воєнній та інших сферах. Актуальність даної проблеми полягає в тому, що ми не маємо достатньо знань про закордонне українство, його життєдіяльність, психологічні особливості, суспільні, політичні, етнокультурні процеси, які відбуваються в середовищі українських меншин у різних країнах, його досягнення і внесок у розвиток суспільств країн проживання. Відсутність таких знань не дозволяє ефективно використовувати потенціал української діаспори для підняття іміджу України у світі, покращення взаємостосунків з іншими країнами в різних галузях суспільного життя, ефективної реалізації зовнішньої політики нашої держави.

На сьогодні, внаслідок різних причин політичного та соціально-економічного характеру, за межами України опинилося дуже багато українців. Саме тому серед вчених точаться гострі суперечки щодо загальної кількості українців, які живуть в інших країнах. Ученим важко хоча б приблизно оцінити загальну кількість закордонних українців. Результати урахування їх кількості у різних країнах світу приводять деяких фахівців до висновку, що загальна чисельність діаспори сягає 60-80 млн осіб. За іншими даними, в сьогоднішньому світі нараховується від 47 до 50 млн українців [205, с. 21].

За підрахунками і оцінками українських громадських організацій та церковних об'єднань, що утворились у країнах поселення українських громад, у майже 100 країнах світу нині мешкає близько 20 млн іноземних громадян українського походження (не враховуючи заробітчан-мігрантів, які проживають переважно нелегально і кількість яких становить від 3 до 7 млн чоловік [9, с. 33]. Тобто майже третина українського етносу перебуває за межами батьківщини, оскільки в найзагальнішому визначенні «етносом» вважається особливий вид спільності людей, яка склалася історично, відзначається загальними особливостями культури та психіки, а також усвідомленням своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень [56, с. 90].

Згідно «Політологічного енциклопедичного словника», етнос (від грец. - народ, плем'я) - позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об'єднаних спільним походженням (реальним або міфічним), культурою (або деякими її елементами), мовою (часто, але не завжди), історією (справжньою або вигаданою), традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою). Упродовж писаної історії етноси розвивалися у кількох формах, головними з яких вважаються: рід - плем'я - народ - нація. За нинішніх умов етноси існують у формі нації, народу, етнічної, національної та етнографічної груп, а подекуди у вигляді окремих племен. Етнос є індивідуальним, унікальним, неповторним феноменом. Етнічні спільноти відрізняються одна від одної не лише за формою, а й за своїми змістом, сутністю і характером. І саме ця неповторність і оригінальність робить людство різноманітним і мозаїчним. Український етнос складається з усіх осіб, хто незалежно від країни проживання вважає себе українцем або особою українського походження. Українці в Україні становлять ядро цього етносу, або українську етнічну націю; зарубіжні українці і/або особи українського походження (американці українського походження, канадські українці та ін.) - частина українського етносу, або українські етнонаціональні групи. Невеликі групи українців в Україні (бойки, лемки та ін.), які мають деякі специфічні риси, зокрема мовні діалекти, особливі традиції, звичаї тощо, є етнографічними групами [142, с. 194].

Згідно статті 1 Закону України «Про правовий статус закордонних українців», українське етнічне походження - «це належність особи або її предків до української нації та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження» [159]. Основні якісні характеристики етносу - мова, специфічні елементи матеріальної та духовної культури (звичаї, обряди, норми поведінки), релігія, свідомість. На думку авторитетного етнолога Ю. Бромлея, етнос - це сукупність людей, що склалася історично і яка характеризується спільними, відносно стабільними особливостями культури та психіки, а також усвідомленням своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень. Головним критерієм визнання існування етносу є діахронні інформаційні зв'язки, що забезпечують тяглість етнічної інформації. Ця особливість буття етносу відрізняє його від нації, для якої визначальними є синхронні (існуючі в одному і тому ж просторі) зв'язки [205, с. 22].

Звичайно, існують такі люди, які лише за своїм етнічним походженням є українцями. Багато хто прийняв громадянство тієї країни, в якій нині проживає. Чимало й таких, які про своє українське походження навіть не здогадуються, бо народилися в іншій державі, куди колись емігрували предки. Але незалежно від причин міграції, від значної віддаленості від історичної батьківщини, асиміляції, із покоління в покоління зберігаються національні риси, які притаманні лише українцям. Безумовно, всі представники Homo Sapiens мають загальні для всіх психічні характеристики: сприйняття, відчуття, емоції, пам'ять, мислення тощо. Але, разом з тим, присутня різниця у формах поведінки, специфіці темпераменту, стилі мислення, світобаченні та світосприйнятті, в особливостях відчуття і реакції. Саме ці ознаки в першу чергу і визначають етнічну ідентифікацію представників великих соціальних груп.

В історичному плані головними типами етнічних спільностей є плем'я, народність, нація, емігрантська меншина, діаспора. Що стосується терміну «діаспора», то в перекладі з грецької мови він означає розсіяння. Дієслово «diasperio» зустрічається у ранніх грецьких текстах у значеннях «розсіювати, розбивати» (йдеться, насамперед, про військо). Перша згадка у Септуагінті (грецький переклад з давньоєврейської Біблії) іменника «diaspora» у значенні «розсіювання євреїв серед язичників» пов'язана з подіями VI ст. до н. е., коли вавилонський правитель Навуходоносор ІІ після завоювання Палестини силоміць переселив євреїв у Вавилонію, де вони жили до завоювання останньої перським царем Кіром. Після зруйнування Єрусалима римлянами (60-70 рр. н. е.) більшість населення Палестини було розсіяно по багатьох країнах Європи, Азії та Африки [56, с. 151].

У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» під діаспорою розуміються «релігійні та етнічні групи, що живуть у нових для себе районах як національно-культурні меншини» [18]. Застосовуючи таке визначення до українських реалій, діаспорою можна назвати сукупність українців (осіб українського походження), які проживають за кордоном, за межами України.

Термін «українська діаспора» утвердився в українській публіцистиці й наукових дослідженнях відносно недавно. Хоча в 20-30-х роках ХХ ст. цим терміном користувався визначний український політолог В. Старосольський. Остаточно у вжитку він утвердився на початку 80-х років ХХ ст., коли почали з'являтися відповідні наукові статті та виникла необхідність дослідження питань діаспори взагалі [205, с. 19]. В Україні донедавна цей термін сприймався далеко неоднозначно і був об'єктом гострих дискусій. Противники вживання цього терміну посилалися на те, що поняття «діаспора» стосувалось і стосується винятково євреїв і проводити аналогії не зовсім правомірно з наукового погляду, оскільки зазначене поняття стосується недобровільного розсіяння людей одного етносу [77].

Сьогодення вимагає нових підходів до загального тлумачення цього поняття [195, с. 42-43]. І вже оформились два з них. Основу першого становить його розуміння як перебування частини етносу за межами національного ядра при збереженні етнічної або етнорелігійної ідентичності. Представники другого підходу наполягають на збереженні особою чи спільнотою зв'язку з батьківщиною.

Дослідники першого підходу (Дж. Армстронг, Г. Шеффер, М. Есман, О. Мілітарьов) розглядають діаспору лише як міграцію [124; 231; 240; 253; 272]. Так, за визначенням О. Мілітарьова, діаспора - це такі переміщення людських спільнот, які призводять до поділу єдиної спільноти не менш як на дві групи, що перебувають у різних країнах, але не на суміжних, а на відокремлених одна від одної територіях. Поряд з добровільною міграцією етнічних груп, О. Мілітарьов робить наголос на принциповій важливості для формування і подальшого розвитку діаспори недобровільної, навіть насильницької еміграції. На його думку, етнос, який опинився за межами свого національного ядра вимушено, має більш дисперсний тип поселення, ніж етнос, що утворився внаслідок зміни кордонів. І саме факт недобровільного переселення формує у свідомості даних людей особливе ставлення до свого етнічного ядра [56, с. 17]. У рамках цього підходу поняття «діаспора» отримує й більш широке значення, включаючи не тільки емігрантів, а й поселення на автохтонних землях.

Прихильники другого підходу (В. Маркусь, Ж. Тощенко) вважають, що міграція не є основним способом формування діаспори, і тому більшу увагу приділяють значенню соціальної роботи існуючих діаспорних організацій [116, с. 24-32; 204, с. 33-42]. Разом з перевагами цього підходу виникає небезпека розмивання поняття «діаспора», позбавлення його евристичного значення внаслідок застосування до всіх етнічних груп, окрім титульної нації. За цих умов діаспора може розглядатися як синонім національної меншини, етнічної спільноти. Як справедливо відзначає О. Мілітарьов, у сучасній літературі цей термін досить довільно застосовується до різних процесів і явищ, з «вкладанням» у нього того смислу, який вважають за доцільне вживати той чи інший автор чи наукова школа [124].

Визначальною рисою діаспори є так звана «діаспорна свідомість» її членів. Щоб називатися діаспорою, на думку Т. Бевз, національна група, яка компактно проживає на території іншої держави, повинна володіти принаймі трьома чинниками: відчуттям небезпеки для «материнської» землі й основної частини народу, розумінням власної долі як ретранслятора народних вартостей, усвідомленням тимчасовості свого завдання з надією на неодмінне повернення на батьківщину [9]. Російський дослідник З. Левін вважає, що можна говорити навіть про таке явище як «менталітет діаспори» [102].

Критерієм визначення «українець» - «неукраїнець» щодо наших співвітчизників та їх нащадків за кордоном може бути не стільки мова (більшість у мовному плані швидко асимілюються у середовище країни проживання і втрачають знання української), скільки відома формула належності до народу П. Струве: «той, хто бере участь у культурі». При широкому розумінні останньої, українці (адепти «світового українства») - це ті, хто беруть зацікавлену участь у культурному, економічному, політичному, науковому та ін. житті української нації, народу [1]. Для діаспори особливо важливим є збереження духовної основи своєї життєдіяльності, оскільки саме в етнопсихологічній сфері відбуваються стандартизація та уніфікація матеріальної культури [56, с. 18].

Оцінюючи стан дослідження вказаної проблеми, слід відзначити, що, незважаючи на ґрунтовні розвідки вітчизняних науковців (Т. Кияк, С. Віднянський, С. Кульчицький, І. Винниченко) [26; 92], використання потенціалу діаспори в інтересах держави та її структур залишається незадовільним. Психологічні особливості закордонних українців фактично лишились поза увагою дослідників. Так, в існуючих дослідженнях відсутня класифікація національно-психологічних особливостей груп етнічних українців за кордоном у залежності від країни їх перебування, тоді як вважається, що основою створення української діаспори послугували еміграційні процеси (переселення українців), які виникали у різні часи та за різних обставин.

Розглянемо зазначені процеси більш ретельно за хронологією їх виникнення. Умовно прийнято розрізняти чотири хвилі масового переселення українців за кордон. Перша - від останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни; друга - період між двома світовими війнами ХХ ст.; третя - період після Другої світової війни; четверта - від 1990-х років і дотепер [1].

Перша хвиля української еміграції була, в основному, соціально-економічною, трудовою. Так, масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії - у 1880 році, до Канади - з 1891 року, до Російського Сибіру - після революції 1905-1907 років. Економічні чинники еміграції - це аграрна перенаселеність і відсталість у економічному розвитку деяких українських територій, економічні та соціальні утиски. Політичні причини еміграції - це утиски, національний гніт як з боку Австро-Угорської, так і Російської монархій. На Закарпатті, наприклад, у 1907 році з існуючих на той час 571 школи не залишилося жодної української, насильницьки стимулювалися процеси румунізації чи онімечування. Еміграція українців у Росію посилилася після революції 1905-1907 років. З 1870 року найбільші групи українських переселенців із Закарпаття від'їздили до США (зокрема, на вугільні копальні штату Пенсільванія). Потім цей шлях торували переселенці з Лемківщини, Східної України (хоча останніх було менше). Активно йшло вербування до Бразилії і Аргентини. З 1890 року серед української еміграції найбільш привабливими були США та Канада [213], за ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови, Далекий Схід. За оцінками науковців, перша хвиля дала понад 155 тис. чоловік емігрантів-українців до США, у тому числі з Австро-Угорської імперії - 235 тис., Росії - 5 тис. До Канади емігрувало 135 тис. чоловік, до Бразилії - понад 47 тис., до Аргентини - 15 тис. За період 1897-1916 років з України до Росії переїхало близько 913 тис. чоловік, переважно з Полтавської, Чернігівської та Київської областей. Крім того, вони прямували до Казахстану, в Середню Азію. Слід зазначити, що частина переселенців потім поверталися назад (від ще гірших умов на вигнанні). Так, у 1911 році повернулися додому 70 % українських переселенців до Сибіру [60; 61; 63; 217].

Друга хвиля еміграції українців (період між двома світовими війнами) була викликана низкою соціально-економічних і політичних чинників. Більшість представників вимушеної еміграції після Громадянської війни становили ті особи, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади. Це були представники різних верств населення, які підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. До них, зокрема, входили великі й середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Основними країнами цієї хвилі еміграції були Польща, Австрія, Румунія, Болгарія, Німеччина, Франція, США, Канада. Із Західної України соціально-економічна еміграція продовжувалася після Першої світової війни, а з Радянської України вона припинилася внаслідок міцних кордонів і жорстоких репресій.

Третя хвиля еміграції, за даними дослідників, була викликана переважно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Її основні представники - репатріанти з англійської, американської та французької окупаційних зон. За деякими джерелами у цих зонах у 1947 році знаходилося понад 70 тис. українців. Крім того, близько 100 тис. українців були розсіяні серед населення в цих зонах. Отже, понад 170 тис. українців утворили так званих «біженців» і «переміщених осіб». Більшість емігрантів цієї хвилі осіли в США (80 тис.), Великій Британії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7 тис.), Аргентині (6 тис.), Франції (10 тис.). За радянських часів еміграція штучно стримувалася, але з СРСР, наприклад шляхом складання шлюбів з іноземцями, виїхало близько 40 тис. чоловік (з України - приблизно 8 тис.).

Четверта хвиля - так звана «заробітчанська» - розпочалася у 1990-х роках. Її головний чинник - економічна скрута перехідного періоду в Україні. Хоча деякі дослідники наголошують якщо не на умисному створенні безробіття, то на кричущій недбалості щодо створення нових робочих місць, і переважно - у Західній Україні. Як наслідок, на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і в Росію виїхало близько 7-8 млн чоловік активного працездатного віку. Експерти вважають, що частина з них вже ніколи не повернуться в Україну [1].

Необхідно зазначити, що існує декілька підходів до класифікації діаспор та об'єднань етнічних представників не титульної нації країни, яких можна вважати діаспорою. Класифікаційними ознаками можуть бути часові терміни утворення діаспор, їх чисельність, географічні ознаки тощо. Так, згідно з твердженнями професора Єрусалимського університету Г. Шеффера [231], чисельність найбільшої з так званих «історичних» (тобто тих, що існують з давніх часів) діаспор - китайської - становить на цей час 35 млн чоловік, індійської - 9 млн, єврейської та циганської - по 8 млн, вірменської - 5,5 млн, грецької - 4 млн, німецької - 2,5 млн. Найчисельнішою із «сучасних» діаспор є афро-американська, яка налічує понад 25 млн чоловік. Також до сучасних діаспор відносять курдську - 14 млн, ірландську - 10 млн, італійську - 8 млн, угорську та польську - по 4,5 млн, турецьку та іранську - по 3,5 млн, японську - 3 млн, ліванську (християнську) - 2,5 млн осіб тощо [243, с. 10-11].

Незважаючи на те, що у науковців немає єдності в тлумаченні терміну «діаспора», можна виділити спільні характерні ознаки її класифікації. Зокрема, С. Арутюнов і С. Козлов розрізняють діаспори за часом їх утворення, поділяючи на старі, відносно молоді та зовсім нові. До старих вони відносять ті діаспори, які функціонували з часів Середньовіччя: єврейську, грецьку, вірменську в країнах Європи і Західної Азії, китайську та індійську в країнах Південно-Східної Азії. До відносно молодих, на думку цих науковців, належать турецька, польська, алжирська, марокканська, корейська, японська діаспори. До зовсім нових - діаспори, які формуються гастарбайтерами (вихідцями з Палестини, Індії, Пакистану, Кореї) у нафтових державах Перської затоки та Аравійського півострова з початку 70-х років ХХ ст. [6].

В. Попков вважає, що всі діаспори можна поділити на класичні й сучасні. До класичної діаспори він відносить єврейську, яка вважається першою в світі [147, с. 6-22]. Необхідно визнати, що більшість дослідників доводить, що власне поняття «діаспора» спирається або навіть походить від моделі єврейської діаспори. У. Сафран називає розсіювання євреїв ідеальним типом діаспори. Х. Тололян, згадуючи євреїв, говорить про класичну модель діаспори. А. Ашкеназі також пише про євреїв як про класичну діаспору, наголошуючи на тому, що вони жили в цьому стані близько 2500 років [147].

Крім єврейської і вірменської діаспор, у яких дослідники знаходять дуже багато спільного, до класичної моделі відносять також низку етнічних груп [79; 112; 148; 149; 173, с. 64-74; 202]. На думку Г. Шеффера та Х. Тололяна, до таких діаспор можна віднести, наприклад, грецьке розсіювання. У. Сафран говорить про циганську, палестинську і кубинську діаспори. М. Дабаг і К. Платт відносять до класичної діаспори і китайське розсіювання. Для Р. Маріенстраса китайці і цигани також є типовими діаспорами, А. Ашкеназі до китайців додає ще й індійців. Е. Скіннер взагалі не згадує вірмен і порівнює єврейську, африканську, індійську, китайську та ірландську діаспори [147].

Британський соціолог, професор університету Уорвік Р. Коен виділяє чотири типи діаспор: діаспори-жертви (єврейська, африканська, вірменська, палестинська), трудові діаспори (індійська), торгівельні (китайська) та імперські (британська, французька, іспанська, португальська) [248]. Спираючись на класифікацію Г. Шеффера, можна виділити такі специфічні типи діаспор: «бездомні» діаспори - ті, які не мають «своєї» держави (курди, палестинці, цигани); «дрімаючі» діаспори (американці в Європі і Азії, скандинави у США) [85].

В основу класифікації діаспор, яку пропонує професор Вісконсинського університету (США) Дж. Армстронг, покладено характер їх взаємодії з багатоетнічною державою, в якій вони проживають. Він виділяє два типи діаспор: «мобілізовані» і «пролетарські». «Мобілізовані» діаспори мають тривалу і непросту історію, вони складалися століттями. Ці діаспори мають здатність до соціальної адаптації і тому глибоко вкорінилися в суспільство, яке їх прийняло. Як наголошує Дж. Армстронг, «хоча щодо становища, яке вони займають у суспільстві, ці діаспори не кращі ніж інші етнічні групи мультиетнічних держав, але порівняно з ними вони мають низку матеріальних і культурних переваг». До категорії «мобілізованих» діаспор Дж. Армстронг відносить насамперед єврейську (він називає її архетипальною, первісною діаспорою) і вірменську. «Пролетарські» діаспори - молоді етнічні общини, які виникли нещодавно. Дж. Армстронг вважає їх «невдалим продуктом сучасної політики» [85; 240].

Для класифікації української діаспори, спираючись на існуючі дослідження можна застосувати такі класифікаційні ознаки: за характером утворення, за географією розселення, за особливостями формування та за чисельністю [42; 130; 170; 171; 174; 188; 197, с. 56-58; 215; 251].

За характером утворення українську діаспору умовно можна класифікувати на діаспору, що утворилася в результаті зміни кордонів, та діаспору, яка утворилася в результаті еміграції. До першої категорії можна віднести так зване автохтонне населення. Автохтони (з грецької - місцевий) - корінні жителі країни чи місцевості (інша назва - аборигени) [56, с. 43]. Автохтонами називають також «закордонних українців» - частину українців у країнах суміжних з Україною держав, які проживають на етнічних землях (не нових для них, а споконвічно українських), які опинилися за межами етнічного ядра внаслідок зміни кордонів. Автохтонне поселення поділяється на поселення, яке опинилося в пострадянських державах (Білорусії, Росії, Молдові) і поселення в країнах Східної Європи (Польщі, Словаччині, Румунії) [205].

Іншу категорію української діаспори - еміграційну - відповідно до напрямів еміграційних процесів у різні часи, можна умовно класифікувати за географічним принципом. Східна українська діаспора - нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії). Західна українська діаспора - Північна Америка (США, Канада); Південна Америка (Аргентина, Бразилія та ін.); Австралія, Західна Європа (Велика Британія, Німеччина, Франція, Італія та ін.); Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія та ін.); Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Японія та ін.); Африка (Єгипет, Туніс та ін.) [205, с. 42].

Беручи до уваги особливості розселення, східну діаспору можна поділити на такі категорії: 1) українці в смузі етнічних кордонів, що вирізняються давністю суміжного проживання з іншими народами (російсько-українські, українсько-молдавські етнічні мішані зони); 2) «аграрні» українці, які упродовж короткого історичного часу (кінець XIX - початок XX ст.) сформували компактні етнічні масиви (Приуралля, Казахстан, Сибір, Далекий Схід та ін.); 3) українці, які дисперсно розсіяні в інонаціональних масивах, а також у містах [225].

Західну українську діаспору можна поділити за типом діаспорних громад на великі (групи чисельністю понад мільйон - у Північній Америці, Канаді); середні (групи в південноамериканських країнах - Аргентині та Бразилії); відносно малочисельні (групи в Західній Європі - Великій Британії, Франції, Німеччині); менші (кількатисячні західноєвропейські спільноти в Бельгії та Австрії); незначні за кількістю і політичною значущістю (групи в малих південноамериканських країнах - Парагваї та Уругваї); у кількох країнах Західної Європи і Південної Америки з обмеженим потенціалом) та середньоєвропейські (групи в суміжних з Україною державах - Польщі, Чехії, Словаччині та Румунії та країнах південних слов'ян) [116, с. 24-32].

Отже, українські діаспорні організації - це сотні додаткових громадських посольств, які представляють та відстоюють інтереси України за кордоном [9, с. 45]. Звідси, можна зробити висновок, що, не дивлячись на значну кількість наукових праць, присвячених дослідженню діаспор, актуальним залишається питання формулювання інтегрованого, універсального визначення поняття «діаспора». При цьому таке визначення має відображати як природу зазначеного явища, так і особливості, що відрізняють його від етнічної меншини, общини тощо. Наявність прийнятного визначення дозволить актуалізувати класифікацію, сприятиме проведенню ґрунтовних наукових досліджень впливу діаспор на формування та реалізацію політики держав, участі представників діаспор у суспільно-політичному житті як країни проживання, так й історичної батьківщини.

З огляду на вищезазначене, спробуємо сформулювати інтегроване визначення поняття «українська діаспора», а саме: це сукупність осіб українського походження («світового українства»), які внаслідок історичних обставин, що зумовили масштабні еміграційні процеси, опинилися і проживають за межами України; які зберегли відчуття спільності власних інтересів із загальнонаціональними інтересами своєї батьківщини, розуміння власної долі як невід'ємної від долі свого народу; і яким властиве прагнення до збереження власної етнічної ідентичності, примноження сукупного соціально-культурного надбання, намагання підтримувати на колективному та індивідуальному рівнях зв'язки з країною свого походження.

Дослідження проблематики української діаспори передбачає розробку практичних рекомендацій для налагодження більш тісних стосунків України з державами, де проживає значна кількість українців, розробку нових програм співпраці із закордонними українцями з метою більш ефективного використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу української діаспори, у тому числі й для посилення ролі України у світовому співтоваристві. Налагодження, розширення і всебічне зміцнення зв'язків з українською діаспорою має на меті досягнення раціональних політичних і економічних цілей [169]. Зокрема, це стосується використання її інтелектуального, політичного та економічного потенціалу для встановлення дружніх, тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві, а також підняття іміджу нашої держави. За умов тісної взаємної співпраці, українське зарубіжжя має стати для України вагомим чинником реалізації зовнішньої політики, забезпечення позитивного міжнародного іміджу, економічної, культурної та інформаційної присутності в геополітично важливих регіонах; розвитку економічних, культурних та інших зв'язків із зарубіжними країнами; сприяння розв'язанню внутрішніх проблем за рахунок залучення потенціалу українського зарубіжжя [189, с. 56-59; 191; 193, с. 166-169; 196, с. 115-122; 275].

Українська держава існуватиме доти, доки житиме український етнос. Саме тому, дбаючи про зарубіжних українців, захищаючи їхні інтереси, наша держава дбає про своє майбутнє [206; 210]. Найбільша допомога діаспорі - це не стільки матеріальна, скільки моральна та політична її підтримка, передовсім шляхом визначення проблем зарубіжних українців як одного з пріоритетів зовнішньої політики нашої держави. Водночас діаспора - це посол нашої Батьківщини в країнах поселення українців. Зарубіжні українці є носіями знань про Україну. Вони внесли і вносять вагомий вклад у загальний розвиток культури, науки, мистецтва, літератури українського народу. В цьому сенсі слід говорити про феномен «світового українства».

1.2 Систематизація світового досвіду використання потенціалу діаспори як чинника зміцнення національної безпеки держави її походження

У сучасному світі набувають гостроти проблеми національної безпеки держави та вибору способів і методів її забезпечення. Відповідно серед держав пострадянського простору ідуть політичні змагання за самовираження, усвідомлення себе в контексті геополітичного напрямку та визначення геостратегії для забезпечення національних інтересів. Усе це веде до загострення міждержавних стосунків та виникнення загроз національній безпеці. Україна в цьому плані не є винятком.

Національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, її засоби спрямовані на забезпечення сталого розвитку суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізацію реальних та потенційних загроз національним інтересам у різних сферах життєдіяльності. Останнім часом ми можемо спостерігати, що безконфліктні міждержавні відносини стають ілюзією. Відтак необхідні рішучі дії для захисту національних інтересів - життєво важливих матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади, визначальних потреб суспільства і держави, - реалізація яких гарантує зміцнення державного суверенітету та прогресивний розвиток.

Для забезпечення національної безпеки держави уряд використовує всі можливі чинники. Так, задля лобіювання інтересів держави в інших країнах спецслужбами багатьох держав практикується залучення представників етнічних груп. Історія знає багато прикладів, коли спецслужби багатьох країн світу ефективно використовували даних представників для вирішення власних інтересів. Ці факти описані як в історичних документах, так і в науково-публіцистичній та художній літературі. Зокрема, такими авторами, як В. Федько, К. Звонарьов, В. Сімонов, М. Семіряга, І. Панарін, А. Волошин [29; 30, с. 28-34; 68; 137; 138; 175; 180; 219]. Але, незважаючи на значну кількість публікацій, мова йде лише про констатацію таких історичних фактів. Узагальнений досвід використання етнічних груп відсутній, хоча відомо багато прикладів успішного вирішення державних інтересів саме завдяки представникам національних меншин окремих країн [119; 190, с. 96-101; 219]. Наочними прикладами використання етнічних груп за кордоном в інтересах держави є діяльність таких країн як Німеччина, Китай, Азербайджан, Сирія, Іран, Індія, Ізраїль, Вірменія.

Німеччина накопичила чималий досвід використання своїх етнічних груп в цій сфері. К. Звонарьов у книзі «Агентурна розвідка» описує, що на початку ХХ ст. дана країна почала активно використовувати німецьких поселенців у різних країнах світу в своїх інтересах. За даними 1904 року, в Привіленському краї було 500 000 німців, тобто 5 % усієї чисельності населення краю, в Гродненській, Козенській і Віленській губерніях - 40 000, тобто 2 %, і Подільській - 15 000, тобто 0,5 % населення. Всього в Росії проживало близько двох мільйонів німців [68, с. 400].

Поселення німців-колоністів формувалися за суворим та заздалегідь створеним планом. Наприклад, успішно замаскована політика німців розташувала своїх колоністів уздовж залізниць, на узбережжі Вісли, по дорозі через Плоцьк та Новогеоргіївськ до Варшави, оточила своїми «очима і вухами» з усіх сторін Івангород. Колоністи захопили в свої руки всі найважливіші пункти та воєнно-стратегічні шляхи в Литві, на Волині та Поділлі. Уздовж шосе, на ділянці Київ - Брест-Литовський вздовж Поліських та Південно-Західних залізниць німецькі колонії утворили неперервний ланцюг. Навколо Дубно розмістилося дещо на зразок суцільної німецької області, яку заселяли німці в кількості 307 000 чоловік. Навколо ковенських фортів, у Ковенському і сусідніх з ним повітах проживало близько 15 000 німецьких колоністів. Між окремими фортами ковенської фортеці, табором та залізничним мостом на річці Німані знаходилося близько десятка фабрик, які належали німецьким підданим. Земельні ділянки навколо Ковно та його фортів були куплені німцями. Кваліфікувати все це як випадкове явище неможливо [68, с. 401]. Німці-поселенці не ополячились та не обрусіли навіть у четвертому поколінні. Вони зберегли свою мову та звичаї [236; 255]. І це не дивно, оскільки, за словами І. Левіна, один із німецьких дослідників минулих часів не посоромився проголосити гасло: «Розмовляйте німецькою за кордоном і не забувайте ніколи, що ви німці, бо інакше Германська імперія ніколи не здійснить свого світового призначення» [68, с. 401].

Готовність німецьких колоністів служити Німеччині й дисципліна, якої вони дотримувалася, могли б здатися дивними, якби не була відома незвичайна діяльність деяких берлінських закладів. Для заохочення «патріотичного почуття» Берлін коштів ніколи не шкодував. З року в рік колоністам видавали по декілька десятків агітаційних брошур у величезній кількості екземплярів та надавали всілякі пільги при поїздках на певний час до Німеччини. Їм же посилали німецькі газети і видавали допомогу з коштів німецького шкільного союзу. Серед німців-колоністів існувало багато нелегальних союзів та товариств не тільки економічного, культурно-просвітницького та спортивного характеру, але й політичних. Наприклад, у Лодзі існували цілий ряд антипольських союзів, таких як «Союз допомоги німцям - німецьким підданим», співочі, гімнастичні, стрілецькі товариства. «Стрілецьке товариство» було цілою мережею організацій, до складу яких входили загони обмундированих, навчених та забезпечених зброєю стрілків. Якщо не всі ці колоністи, то частина їх так чи інакше були інформаторами німецької розвідки, цілою організованою армією агентів, що займали в Росії посади управляючих, лісничих, вчителів, самостійних промисловців, продавців та навіть різноробочих.

Кожен німецький офіцер у відставці і унтер-офіцер називав себе «Kouiglicher Informater» (королівський інформатор). За німецьким уявленням це була дуже почесна посада. Інформатор вважався цілковито приватною особою. Він не був зобов'язаний вникати в таємниці іншої держави, на території якої проживав, не повинен був будь-кого підкуповувати або про щось довідуватись. Він був лише зобов'язаний, як вірнопідданий та колишній військовий, слідкувати та помічати, що навколо нього знаходиться та відбувається. Кожен такий інформатор мав свою ділянку. Він повинен був придивлятися до місцевих умов і повідомляти про те, що не можна було дізнатися із найдокладніших карт. Інформаторів час від часу викликали до Німеччини для повторних вправ і в цей час вони здавали звіти про свої території. Від них вимагали детальних відомостей про стан територій в усі пори року, про населення, про те, де знайти надійних людей, які покажуть запаси продуктів, зможуть служити ходоками, провідниками тощо. Про все це інформатори повинні були знати в найдетальніших подробицях [68, с. 402].

Однак, не тільки Росія піддавалась такій посиленій увазі німецьких підданих. Так, за словами У. Черчилля, в Англії справи в цьому відношенні були не кращими: «З тих пір, як я прийняв портфель морського міністра, я весь час, щоденно бачив докази і прояви енергійного шпіонажу, що проводився Німеччиною в нашій країні. Величезна кількість таємних німецьких агентів із року в рік безперервно і наполегливо працювала над тим, щоб здобути різноманітні відомості про британський флот та його організацію. Але й цього було замало: крім професійної розвідки, кожен нікчемний лейтенантик Німеччини намагався заслужити милість свого начальства тим, що брав відпустку, приїздив до Англії і докладно повідомляв потім про все, що він міг там дізнатися» [68, с. 403]. Головні зусилля німецька розвідка в Англії приділяла флоту. До моменту оголошення війни на англійських торгових суднах служило більше 10 000 матросів, механіків та інших службовців - німецьких та австрійських підданих.

У Франції було аналогічне становище. Так, наприклад, одна французька газета звертала увагу влади на той факт, що «в паризьких готелях знаходяться на службі до 40 000 німців у якості кельнерів і прислуги. Пояснити подібне явище простою випадковістю - навряд чи можливо», - відзначала газета [68, с. 403]. У 1914-1918 роках частково підтвердились ці підозри: у листопаді 1914 року лише в Кале французькою контррозвідкою було заарештовано 230 німецьких агентів, з яких більшість було розстріляно.

Таким чином, можна зробити деякі висновки щодо особливостей використання Німеччиною етнічних груп за кордоном в інтересах держави на початку ХХ ст.:

- чітка, завчасно запланована організація поселень на стратегічно важливих напрямках;

- допомога у працевлаштуванні німецьких емігрантів на стратегічні об'єкти, матеріальне, інформаційне та духовне забезпечення їх життєдіяльності;

- державна пропаганда почесності й необхідності даної діяльності етнічними німцями;

- чітке розмежування сфер відповідальності етнічних німців по конкретних стратегічних об'єктах (іноді на досить незначні), що сприяло добуванню більш детальної і повної інформації.

У використанні етнічних німців у більш пізній період мали місце деякі особливості, які теж описані в науково-публіцистичній літературі. Так, у статті В. Сімонова «Ліквідація АРСР німців Поволжя» наголошується, що Німеччина - це держава, яка воювала протягом усієї своєї історії і в кінці 30-х років ХХ ст. володіла найбільш боєздатною армією і однією з найсильніших розвідок. Аналізуючи історичні факти, можна зробити висновок, що військово-політичне керівництво цієї країни використовувало агентурні розвідувально-диверсійні заходи при підготовці військового вторгнення в СРСР. Тим більше, що відносно Росії німецькі аспірації щодо лінії таємної дипломатії і розвідки ніколи, і особливо за радянських часів, не згасали. Так, при розробці планів Другої світової війни гітлерівці активно використовували націоналістичну карту, про що свідчать, наприклад, документи з так званої «зеленої папки» Альфреда Эрнста Розенберга, зміст якої вперше широко оприлюднили в ході Нюрнберзького процесу над головними німецькими воєнними злочинцями. Колабораціоністські елементи рекрутувалися серед різних народів, навіть серед тих, щодо яких проводилася політика тотального знищення [180].

Аналіз історичних документів, науково-публіцистичної та художньої літератури доводить, що серед російського населення в роки Другої світової війни було чимало спільників німецько-фашистських окупантів, зокрема, генерал А. Власов і його сподвижники, учасники численних військових і поліцейських формувань з числа осіб, незадоволених радянською владою або тих, які зазнали від неї репресій тощо. Наприклад, згідно вищезазначеної статті В. Сімонова, восени 1941 року в західних районах Орловської області (65-70 км на південь від м. Брянська) виникло так зване «локотське самоврядування» або «Локотська республіка» з центром у селищі Локоть, що отримала з 19 липня 1942 р. статус округу. У числі співробітників її адміністрації були колишні голова райвиконкому, голова колгоспу, завідувач районного відділу народної освіти і навіть член Всеросійського центрального виконавчого комітету. Локотське самоврядування, що функціонувало під заступництвом командувача другою танковою армією Вермахту генерал-полковника Р. Шмідта, організувало соціально-економічний і культурний розвиток території округу. Видавалася власна газета «Голос народу», функціонував міський художньо-драматичний театр, діяла мережа лікувально-медичних установ і навіть соціальні будинки для дітей-сиріт. Самоврядування було господарсько-незалежним, обходилося без дотацій і здійснювало постачання продукції німецькій стороні. Крім того, з місцевого населення для боротьби з партизанами були організовані 5 полків (14 батальйонів), що об'єднували 8020 бійців при 24 одиницях бронетехніки, включаючи бронепоїзд. З урахуванням «активістів-добровольців», які могли бути залучені у разі необхідності, реальна чисельність сил самооборони становила близько 20 тис. людей [180]. Також, згідно історичних даних, перед нападом Німеччини на СРСР послом був призначений Ф. Шуленбург, який раніше очолював німецьку військову розвідку. Разом з тим, для створення агентурної мережі логічно припустити імовірність використання періоду активного радянсько-німецького військово-технічного співробітництва у 20-30-ті роки ХХ ст. [180]. Незважаючи на успіхи своєї окупаційної політики, гітлерівці робили основну ставку на членів німецьких національних груп за межами рейху, тобто на етнічних німців, або «фольксдойче».

Роботі із закордонними одноплемінниками гітлерівці повсюдно надавали першорядного значення. Гасло «визволення» німецьких національних меншин у низці випадків передувало збройним вторгненням і захопленням чужих територій. Як зазначав у звинувальній промові на процесі над головними німецькими військовими злочинцями в Нюрнберзі американський генерал Т. Тейлор, нападам передувало «пожвавлення діяльності п'ятої колони». Її зовнішньополітичне забезпечення здійснювалося так званою «іноземною організацією НДСАП», більш широко відомою як «Аусландорганізаціон» (АТ), керівництво якої прагнуло до того, щоб «усі німецькі громадяни та особи германської раси, що проживають за кордоном, активно підтримували справу нацизму і таємно йому служили». Агенти «АТ» вербували німців із діаспор у ряди НСДАП, використовуючи при цьому пропаганду, терор і примус, насильно примушуючи їх брати участь у реалізації нацистських планів із підриву суверенітету держав свого проживання і в підтримці німецької агресії. Безпосередньо під керівництвом «Аусландорганізаціон» функціонували створені для прикриття її діяльності громадські організації «Народний союз німців за кордоном», «Союз німців Сходу», «Фольксдойче Міттельштелле» [180].

Головну роль у практичній організації п'ятої колони відігравав безпосередньо пов'язаний з німецькими діаспорами відділ групи «Д» Головного управління СС, який був більш широко відомий під назвою «німецький командний пункт». При вторгненні в конкретну держава він створював і готував диверсійні загони з місцевих жителів, перш за все етнічних німців, які зобов'язані були підняти збройне повстання проти країни, де вони мешкають, і виступити передовим загоном агресивного наступу, надаючи допомогу німецьким військам. Додатковою функцією цього відділу була «германізація» окупованої території аж до постачання додаткових людських резервів для військ СС. Перший більш-менш численний набір етнічних німців у такі формування відбувся в Румунії у 1940 році. У ході другого набору рекрутували ще 1000 чоловік тієї ж національної належності [180].

У матеріалах судової справи Першого кримінальної сенату Верховного суду НДР від 20-27 і 29 квітня 1964 р., за звинуваченням нацистського злочинця Т. Оберлендера, говорилося про те, що з проживаючих за кордоном німців гітлерівським командуванням був сформований полк «Бранденбург». До його завдань належали захоплення військових, стратегічних, транспортних, промислових та інших об'єктів, що мають військове значення, і утримання їх у своїх руках до підходу передових частин вермахту. При цьому для маскування своєї дійсної належності використовувалися екіпірування й зброя противника. Зокрема, у ході наступу Німеччини на СРСР полком використовувалися предмети амуніції Червоної Армії і були сформовані окремі підрозділи з осіб, які володіють російською мовою [132, с. 259-260].

Інструкція МЗС Німеччини про порядок набуття громадянства на окупованих територіях від 19 травня 1943 р. наказувала приймати осіб, які за ознаками раси і здорової крові могли бути віднесені до «фольксдойче», до громадянства Німеччини [164]. Згідно цієї інструкції, такі особи використовувалися для допомоги армії і окупаційній владі, а також для колонізації окупованих територій, місцеве населення яких приписувалось примусово виселяти. Так було в ряді районів Литви та інших радянських республік, а 1942 року в цілях колонізації на південь від Житомира створили спеціальний район Хегевальд, заселений виключно «фольксдойче».

Етнічні німці активно допомагали рейху і нацистам у Бельгії, Угорщині, Данії, Польщі, Румунії, Чехословаччині, Югославії, СРСР. Гітлерівці намагалися прищепити їм свідомість національної винятковості і того, що вони представляють керівне угруповання на окупованій території. «Фольксдойче», що знаходився на службі рейху, мав право на майно і коштовності виселених і страчених осіб. Це робилося в порядку «компенсації», бо, як вказувала «Загальна інструкція для всіх рейхскомісаріатів на окупованих східних територіях» від 08 травня 1941 р., «німецькому народові протягом багатьох століть у Східно-Європейських областях належать незвичайні досягнення» [179].

Як відзначає М. Семіряга у своїй книзі «Коллабораціонізм: Природа, типологія і прояви в роки Другої світової війни» (2000 р.), радянські етнічні німці вели себе по-різному. Були випадки, коли вони чинили опір окупаційній владі, зривали виконання їх розпоряджень, відмовлялися від прийняття німецького підданства. Це змусило Гіммлера 16 лютого 1942 р. пригрозити радянським одноплемінникам, що за відмову допомагати «фатерланду» вони будуть кинуті у в'язниці та концтабори [175, с. 396]. Однак «відмовна» поведінка не стала переважною. Випадків співпраці з окупантами спостерігалося значно більше. Наприклад, як пише генерал-лейтенант державної безпеки П. Судоплатов у своїй книзі «Різні дні таємної війни і дипломатії», 03 серпня 1941 р. в Ставку Верховного командування надійшло донесення Військової ради Південного фронту. У ньому говорилося, що під час військових дій на Дністрі німецьке населення обстрілювали з вікон будинків, сараїв, з городів радянські війська, які відходили. Було встановлено також, що 01 серпня 1941 р. жителі цих сіл зустрічали німецьку армію хлібом-сіллю. Донесення підписали командувач Південним фронтом генерал І. Тюленєв, член Військової ради фронту корпусний комісар О. Запорожець і начальник штабу фронту Ф. Романов [180].

Згідно даних, наведених В. Сімоновим, значна частина радянських німців, яких не встигли депортувати, активно допомагали гітлерівцям. Їх колабораціонізм був спровокований репресивними заходами Державного комітету оборони та НКВС, але ці радянські громадяни, знаючи і німецьку, і російську мову, політичну, економічну ситуації і звичаї в Радянському Союзі, надавали окупантам вагому допомогу. Тим більше, що в радянському законодавстві 40-х років ХХ ст. не існувало правової норми, яка б передбачала покарання у вигляді скасування автономної республіки або автономної області за колабораціонізм його титульного населення і примусової депортації цих етнічних спільнот в інші райони країни. І це, в свою чергу, «розв'язувало руки» радянським німцям у допомозі окупантам [180].

Необхідно зазначити, що й у Радянській Росії використовувались подібні методи залучення і використання етнічних представників. Так, радянська розвідка у 20-30-і роки ХХ ст. підшуковувала агентуру в білоемігрантських колах, незважаючи на політико-ідеологічні розбіжності й категоричне неприйняття більшістю їх представників радянської влади. Як приклад, генерал М. Скоблін і ряд інших прізвищ з числа першої емігрантської хвилі [180].

Таким чином, можна зробити певні висновки щодо використання Німеччиною етнічних груп в інтересах держави у 30-40 роки ХХ ст.:

- чітке, загальне управління етнічними групами;

- створення на території країни, що становить інтерес, прихованих збройних формувань;

- матеріальне заохочення та державна пропаганда вищої раси;

- використання прогалин у законодавстві, діючому на території країни, що представляє інтерес, задля розширення агентури.

У роботі спецслужб Китаю мають місце свої особливості щодо використання етнічних представників в інтересах держави. Серед китайців поширеним є прислів'я: «Кожний може шпигувати - кожний повинен добувати інформацію». Тобто, за китайським уявленням, цей вид діяльності є цілком природнім. Особливість формування китайських етнічних груп за межами національного ядра, як правило, полягає у створенні ними «чайна-таунів» (у перекладі з англійської - китайське місто) - населених китайцями кварталів у некитайських містах. Вони існують в американських, європейських містах, а також у Південно-Східній Азії.

Після того як корінні жителі відчули їхній економічний вплив, особливо сильний тим, що китайці виявилися єдиним організмом у своїй етнічній індивідуальності, що не змінюється, їх стали боятися й ненавидіти. Тому місцеве населення не втрачає нагоди образити, принизити мешканців «чайна-таунів» або навіть фізично розправитися з ними. У відповідь не тільки для захисту, а й для поповнення «бюджету» громади, китайці створювали таємні спільноти, що діяли і як невидимі уряди, і як бойові загони, здатні боротися проти «чужинців». Вони розправлялися із кривдниками, а також будь-якими шляхами, у тому числі грабежами, зміцнювали свою «матеріальну базу» [163].