Українська діаспора Республіки Польща та її роль у демократичному розвитку сучасної Україниkratichnomu-rozvitku-suchasnoyi-ukrayini-_d_

Варто зауважити, що в кілька останніх десятиліть у світі фактично спостерігається трансформація розуміння образів ідентичності в найширшому її тлумаченні - політичної, гендерної, етнокультурної, конфесійної тощо. Це, відповідно, не може не впливати на національну політику держав як внутрішнього спрямування, так і політику взаємодії і співпраці зі своїми діаспорними громадами. Так, професор Оксфордського університету М. Прайс прогнозує: у найближчі десятиліття володіння інструментами формування образів ідентичності, які визначаються традиційно історією, мовою, етнічною належністю, релігією, може стати не менш ефективним засобом тиску, аніж зброя масового знищення. Адже глобальна інформатизація може підірвати національний суверенітет та національну культурну ідентичність. Наслідком таких процесів у царині політичної комунікації може стати збільшення числа образів і понять, які не відображають ані культурну пам'ять, ані емпіричний досвід, але є результатом інформаційного імпорту [122, с. 29].

Відтак, при виробленні політики взаємодії України з діаспорою у Республіці Польща важливо враховувати вплив глобального інформаційного середовища, зокрема дію факторів інтернаціоналізації політики, ментального зсуву в розумінні поняття етнокультурної ідентичності, розмивання її рамок, формування феномену подвійної ідентичності. Названі феномени, на нашу думку, потребують спочатку наукового осмислення та тільки потому впровадження рекомендацій і пропозицій науковців у державну практику шляхом прийняття відповідних політико-управлінських рішень.

Окремий та надзвичайно значимий напрямок налагодження взаємодії України з діаспорянами у Польщі - це ділове співробітництво. Зрозуміло, що формування позитивного іміджу України й українців за кордоном, реалізація широкої культурно-просвітницької стратегії в інших країнах світу є пріоритетними векторами в контексті співпраці з діаспорними громадами українства по всьому світу. Однак, не менш важливим є ділове співробітництво, налагодження тісних економічних взаємозв'язків. Польща є одним із основних стратегічних партнерів України, вага і значення якого особливо зросли після 2014 року. Ділове співробітництво й економічна співпраця України й Республіки Польща здійснюються як на офіційно-державному рівні (на цьому рівні названі процеси регулюються відповідною нормативно-правовою базою обох держав), так і на рівні недержавному - через громадський сектор, неурядові канали, міжособистісні контакти, «народну дипломатію».

Якщо роль і вагу політичної підтримки з боку української діаспори своєї історичної батьківщини, починаючи з 1990-х років, важко переоцінити, то питання про ділове співробітництво й економічну співпрацю діаспорян з Україною є доволі складним. Передусім названі процеси мають поширення серед представників новітньої діаспори - української діаспори «четвертої хвилі». Не є винятком й українська громада у Республіці Польща. Світовий Конгрес українців (СКУ), як найбільш авторитетна організація української діаспори, опікується водночас і представниками української діаспори «четвертої хвилі», і питаннями економічного співробітництва з Україною. Однією з країн-реципієнтів СКУ є Республіка Польща, діаспорна громада якої бере активну участь у роботі Світової Ради Суспільної Служби СКУ. Безперечно, внесок і вплив української діаспори Республіки Польща як реципієнта Світової Ради Суспільної Служби СКУ є порівняно невеликим, проте постійним і таким, що зростає [135, с. 15].

Пряма фінансова допомога СКУ Україні та українським заробітчанам за кордоном є лише одним із векторів системи ділової співпраці й економічних взаємин діаспорного середовища з історичною батьківщиною. Значна увага приділяється розробці програм стратегічного розвитку, проектів реформування різних галузей економіки, впровадження досвіду інших країн щодо модернізації економіки й економічних відносин в Україні.

Українська дослідниця О. П'ятковська називає такі пріоритетні напрямки соціально-економічної й інноваційної співпраці діаспори з Україною з метою створення в нашій державі економіки сучасного типу:

- розроблення політичних проектів у різних сферах, зокрема урядових програм економічного розвитку та шляхів їх імплементації;

- організація та фінансування науково-технологічних тренінгів чи виконання короткотермінових робіт за наявності на ринку праці попиту на даний вид діяльності (короткотермінові візити закордонних українських спеціалістів, наприклад лікарів, для виконання складних операцій);

- організація наукових зустрічей, конференцій, «круглих столів» тощо з метою поширення інформації у науково-дослідній сфері, зокрема щодо грантових програм та спільної участі в них;

- забезпечення українських науковців доступом до літературних джерел провідних країн світу;

- здійснення спільних науково-дослідних проектів у сфері біотехнологій, фізики, комп'ютерних технологій, хімії, економіки, математики, частина з яких має на меті впровадження результатів науково-дослідних робіт у роботу підприємств та розвиток нових галузей промисловості в Україні;

- стимулювання циркуляції студентської мобільності шляхом надання їм фінансової допомоги у формі грантів на навчання та допомоги у налагодженні контактів із ВНЗ у розвинених країнах світу [135, с. 20].

На жаль, якщо на рівні СКУ та окремих діаспорних спільнот вказані вектори ділового співробітництва й економічної співпраці знаходять відображення у вигляді прийняття відповідних програм і проектів, то Українська держава в особі уповноважених органів державної влади не завжди вчасно й адекватно реагує на ініціативи з боку закордонних українців. Скажімо, у проекті Державної програми співпраці з із закордонними українцями на період до 2015 року було надто нечітко сформульовано мету цієї програми, зокрема у сфері використання потенціалу української діаспори, а саме: «...використання інтелектуального, фінансового та духовного потенціалу закордонних українців для утвердження позитивного міжнародного іміджу України» [162]. Про соціально-економічний розвиток України, важливість налагодження ділового співробітництва й економічної взаємодії з діаспорним середовищем у проекті взагалі не йшла мова.

Ділове співробітництво й економічна співпраця - найменш розвинутий напрям взаємодії української діаспори у Республіці Польща з Україною. Якщо на рівні особистих контактів або бізнесових відносин можна знайти приклади успішної співпраці, то на державному рівні й нині бракує системної та послідовної стратегії залучення польських українців до реалізації спільних з Україною економічних програм і проектів. Адже, як зазначає українська дослідниця Т. Гнатюк: «Економічний і політичний зиск від мігрантів держави прагнуть отримати завдяки покладанню обов'язків на діаспору, що включає в себе інвестиційні заходи (як фінансові, так і людські інвестиції) та зовнішнє лобіювання інтересів країни походження» [32, с. 280]. Серед найбільш перспективних напрямів налагодження цілісної системи ділового співробітництва й економічної співпраці варто виокремити наступні.

По-перше, співробітництво найбільш авторитетних представників української діаспори Польщі з наукового та бізнесового середовища з вітчизняними урядовцями різних рівнів, представниками громадянського суспільства, науковцями і бізнесменами. Таке співробітництво має здійснюватися шляхом проведення регулярних нарад, «круглих столів», дискусій, слухань тощо з метою розробки й удосконалення законодавства у наступних сферах:

- створення сприятливого інвестиційному клімату в Україні;

- допомоги в залученні фінансового капіталу закордонних українців (як у формі облігацій або інших фінансових зобов'язань, так і через залучення транснаціональних кредитів);

- активізації операцій експортно-імпортного характеру, зокрема через зростання потоків товарообігу між Україною й Польщею з виокремленням сегменту вітчизняних товарів і послуг, які потенційно можуть зацікавити польських українців;

- трансферу інноваційних ідей, технологій, стартапів із Польщі, причому не просто їх сліпе копіювання, а залучення представників бізнесових кіл діаспорян в якості консультантів, бізнес-тренерів.

По-друге, створення спільних комісій, дискусійних клубів, бізнес-інкубаторів із найбільш авторитетними представниками бізнесового середовища українських діаспорян у Польщі для вирішення широкого кола завдань, провідними серед яких мають стати розробка і сприяння впровадженню в життя інвестиційних проектів у різних сферах вітчизняної економіки, зокрема на рівні співпраці регіонів Республіки Польща з регіонами України.

По-третє, проведення інформаційних кампаній із залученням найбільш авторитетних представників українських діаспорян, які можуть стати «обличчям» таких кампаній щодо інформування широкої польської громадськості про економічний, інвестиційний, фінансовий, промисловий, аграрний, науково-технічний потенціал України. У процесі проведення інформаційних кампаній особливий наголос варто робити на можливостях не стільки потенційної конкуренції українських ідей, товарів, послуг із польськими, скільки на перспективах взаємного доповнення, співробітництва і співпраці. Причому, успішність таких інформаційних кампаній залежатиме від можливостей як української сторони, так і польських українців залучити традиційні й електронні ЗМІ Республіки Польща до цієї просвітницької роботи, а також максимально задіяти дипломатичні й консульські ресурси України в Польщі та діаспорні українські громадські організації й об'єднання в процесі поширення інформаційних матеріалів про економічний і науково-технічний потенціал України.

По-четверте, розширення контактів між представниками бізнесового середовища України та української діаспори Польщі на рівні «народної дипломатії» шляхом організації і проведення постійних ділових зустрічей, через створення спільних товариств, філій польських компаній та фінансових установ.

Безумовно, перелічені вище заходи щодо налагодження цілісної системи ділового співробітництва й економічної співпраці між Україною й українською діаспорою у Республіці Польща не є вичерпними. Виходячи з надзвичайної складності означеного напряму співпраці, а також його недостатньої розробленості на практичному рівні, названий вектор поглиблення співробітництва України з діаспорним середовищем у Польщі уявляється одним із найбільш перспективних для подальших наукових досліджень теоретичного і прикладного характеру.

Таким чином, поглиблення співпраці української діаспори в Республіці Польща з історичною батьківщиною, подальший розвиток окреслених вище провідних векторів взаємодії України з діаспорянами у Польщі сприятиме, на наше переконання, не тільки утвердженню позитивного іміджу України й українців у сусідній країні, але й слугуватиме стимулом для подальшої внутрішньої консолідації польського українства, збагачуватиме його громадське та соціокультурне життя. Не менш важливою є взаємодія України з представниками української діаспори у Польщі для нашої держави. Адже в останні два роки Україна опинилася віч-на-віч з надзвичайно загрозливими викликами, які висувають питання життєздатності українства як державницької нації. За цих умов значимість ефективного використання гуманітарного, соціокультурного, наукового й економічного потенціалу української діаспори, у тому числі у Республіці Польща, не викликає жодних сумнівів.

На жаль, за усі роки незалежності України потужний потенціал українства зарубіжжя був надто недооцінений, а робота з українськими діаспорами у різних країнах мала несистематичний, ситуативний, фрагментарний, а подекуди вкрай суперечливий характер. Як наголошує вітчизняний науковець Ю. Лагутов, «у жодному з нормативно-правових документів, які регулюють взаємодію України з діаспорою, не зафіксовано ідею відповідальності Української держави за розвиток громад української діаспори, здійснення ефективної державної діаспоральної політики» [97, с. 14]. Українська дослідниця Т. Гнатюк, у свою чергу, підкреслює: «Аналіз заходів державної політики України щодо закордонного українства за типологією А. Гемлена виявив задеклароване патерналістське ставлення держави щодо українців за кордоном: досить розвинутими є напрями мобілізації та надання прав закордонним українцям, однак напрям щодо покладання обов'язків на цю категорію осіб використовується недостатньо» [32, с. 282].

Іншими словами, можна стверджувати, що українство зарубіжжя багато в чому залишалося поза увагою державної влади України, однією з найбільш «забутих» діаспор стала українська діаспора у Республіці Польща. Так, фахівець з дослідження проблематики життя українців у Польщі В. Кирилич ще на початку 2000-х років пропонував здійснити на державному рівні наступну низку заходів з метою пожвавлення взаємодії України з українською громадою Польщі: 1) виробити Програму підтримки зарубіжного українства у найближчі п'ять років; 2) ухвалити Закон України «Про закордонного українця»; 3) пожвавити процес створення Українського інституту культури в Польщі (у м. Варшава); 4) створити надійний та ефективний механізм захисту прав та задоволення культурно-освітніх і церковно-релігійних потреб зарубіжного українства; 5) сприяти змінам до діючих правил перетину кордону з метою сприятливого в'їзду в Україну українських шкільних груп та мистецьких колективів із Польщі; 6) створити регіональні навчально-методичні центри для підтримки українських шкіл у Польщі [80, с. 17].

Аналіз взаємодії України з українською діаспорою у Польщі на державному рівні на початок 2016 року дає підстави для невтішного висновку: з усього комплексу запропонованих 15 років тому вітчизняним науковцем заходів у повній мірі нині реалізовано тільки два - спрощено правила перетину українсько-польського кордону у рамках скасування практики отримання віз для громадян держав шенгенської зони Європейського Союзу та прийнято Закон України «Про правовий статус закордонних українців» [36]. Відтак, перед Українською державою сьогодні постало складне завдання не просто розробити і запровадити комплекс заходів щодо сприяння пожвавленню взаємодії та співпраці України з представниками діаспорної громади у Республіці Польща, але й надолужати ті прогалини, які з'явилися внаслідок непослідовної і несистематичної державної політики з боку України.

Отже, на наш погляд, в ідеалі позначені у представленій роботі основні напрями взаємодії України з українською діаспорою у Республіці Польща мають бути оформлені у вигляді «Стратегії співпраці і взаємодії Української держави з українською діаспорою у Республіці Польща» (назва, безперечно, є досить умовною. - Я. Т.) як окремого документу, що матиме силу державного нормативно-правового акту. Загальна ж робота щодо співробітництва з українством зарубіжжя має координуватися вдосконаленим законом України, який повинен відповідати вимогам часу та відійти від суто декларативної політики.

3.2 Місце і роль української діаспори Республіки Польща в реалізації стратегії національної безпеки України у контексті європейської інтеграції

Події кінця осені 2013 - зими 2014 років (Революція гідності), російська анексія Криму та подальша агресія Російської Федерації на Сході України стали тією «точкою неповернення», яка остаточно визначила пріоритетність євроінтеграційного напряму зовнішньої політики нашої держави як на рівні політикуму, так і серед широкого загалу українства. Природно, що процес наближення України до політичного, економічного, соціокультурного та безпекового простору Європейського Союзу потребує глибокого осмислення, ретельної підготовчої роботи стратегічного і тактичного характеру. Тому вивчення досвіду країн Центральної і Східної Європи на шляху їх просування до НАТО та ЄС є надзвичайно значимим. Цінність досвіду Польщі в означених процесах для України не викликає сумнівів, оскільки Польща є найближчою сусідкою нашої країни, маючи деякі спільні ментально-культурні та політичні традиції, схожу посткомуністичну спадщину. Українська діаспора в Республіці Польща, у свою чергу, може розглядатися як важливий чинник європейської інтеграції і розвитку північноатлантичного безпекового вектору України сьогодні.

Вітчизняні науковці П. Буряк та О. Гупало ще у 2007 році зазначали: «У політичному аспекті європейська інтеграція детермінує модернізацію правового поля Української держави, демократизацію її політичної й інституціональної систем. У культурно-цивілізаційному аспекті євроінтеграція - це шлях до активізації взаємообміну між українською й суспільства, так і національної держави. Нарешті, членство в ЄС гарантує зміцнення західноєвропейською гуманістичними культурами, одночасне становлення України як інтегрованої частини глобального національної безпеки України, захист її від агресії територіальних претензій» [17, с. 199]. Таким чином, нині є безперечним твердження: «Європейська інтеграція = північноатлантичний вектор розвитку = національна безпека». Власне, досвід усіх без винятку країн Центральної і Східної Європи переконує, що без залучення до структур НАТО є неможливою європейська інтеграція.

Втім, тривалий час Україна проводила вкрай непослідовну політику і щодо євроінтеграції, і щодо північноатлантичного безпекового просування. Окрім того, досі спостерігається асиметрія у підходах України та ЄС щодо специфіки заходів просування та кінцевої мети розвитку взаємовідносин нашої країни з Європою (в соціополітичному, культурно-цивілізаційному та геополітичному аспектах її розуміння). Так, українська сторона, насамперед в особі її політичного класу, дотепер розглядає європейську перспективу в якості своєрідного локомотиву внутрішніх реформ, в якості вагомого чинника економічної і політичної стабільності всередині країни, в якості засобу утвердження власної європейської ідентичності. За висновком українського дипломата К. Єлисєєва, «Європейська інтеграція - це обруч, який стягує воєдино строкату і розколоту українську політику…» [232, с. 26]. При цьому європейські функціонери переконані у тому, що членство України у НАТО та/або ЄС, напроти, не є передумовою внутрішніх реформ у країнах - потенційних кандидатах. У такому переконанні європейські функціонери спираються на досвід країн Центральної і Східної Європи, для яких вступ до ЄС став не початком, а завершенням наближення до Європи. «Отже, - робить висновок вітчизняна дослідниця Т. Шинкаренко, - перехід країн-кандидатів у категорію повноправних членів (ЄС. - Я. Т.) обумовлюється повною адаптованістю до норм і процедур, якими керується у своїй діяльності Євросоюз» [232, с. 26].

Втім, для значної частини вітчизняного істеблішменту європейська інтеграція та північноатлантичний вектор розвитку України є лише «красивою обкладинкою», невід'ємною складовою загальної політичної риторики, в яку представники політичного класу не вкладають реального змісту. «Україна, активно претендуючи впродовж багатьох років на членство в ЄС, не збільшувала кількість і вагу аргументів, які б наближали таку перспективу», - підкреслює Т. Шинкаренко [232, с. 26]. Отож, не дивно, що за весь період своїх євроінтеграційних прагнень Україна стабільно демонструвала одні з найгірших показників оцінки готовності приєднатися до ЄС. Причому, якщо протягом 2005-2013 років Україну за цими показниками порівнювали з Болгарією та Румунією, то в останні два роки спостерігаються порівняння не на користь нашої держави з Молдовою і Грузією.

За цих умов залучення української діаспори в Республіці Польща до названих процесів може розглядатися у двох суттєвих напрямах. По-перше, найактивніші представники польського українства, їх «лідери думок» - це потенційні популяризатори України й українців у Польщі зокрема та в Європі загалом (означена роль української діаспори розглядалася у попередньому підрозділі 3.1. - Я. Т.). По-друге, представники польської діаспори можуть і мають стати зовнішнім контролером вітчизняного правлячого класу в його намаганні зробити Україну частиною геополітичної, соціокультурної, економічної та безпекової Європи.

Варто враховувати той факт, що остання хвиля розширення ЄС стала свідченням фактичного виснаження інтеграційних можливостей проекту спільної Європи, бо «у середньостроковій перспективі абсорбційні можливості цього міжнародного утворення близькі до виснаження і Брюссель потребує вироблення зовнішньої політики, відмінної від розширення, а також встановлення формату відносин із державами-сусідами» [232, с. 26]. Натомість наприкінці 1990-х - на початку 2000-х років концепція розширення Європейського Союзу на Схід формувалася під впливом кількох визначальних і водночас протилежних чинників: поглиблення внутрішньої інтеграції, бажання зберегти геополітичну стабільність на Європейському континенті та острахом перед додатковими витратами, з якими пов'язане приєднання менш заможних країн Центрально-Східної Європи. До того ж, так і не була вироблена консеквентна стратегія розширення ЄС [13, с. 15].

В останні декілька років подальше розширення ЄС фактично гальмують надзвичайно складні внутрішньополітичні проблеми нинішньої об'єднаної Європи:

- перманентна грецька криза [33];

- спроби виходу частини країн з ЄС (найпоказовіший приклад - Велика Британія) [218];

- посилення впливу євроскептиків як на рівні прийняття політико-управлінських рішень, так і на рівні формування громадської думки в країнах ЄС;

- міграційна криза 2015-2016 років, вирішення якої не знайдено [53].

Таким чином, Україна сьогодні опинилася у своєрідній пастці. З одного боку, її внутрішні проблеми не дають змоги успішно просуватися на шляху євроінтеграції. З іншого боку, багатошарова внутрішньополітична криза всередині ЄС висуває болючі питання про перспективи життєздатності проекту об'єднаної Європи, про спроможність ЄС адекватно відреагувати на виклики часу, на зовнішні і внутрішні загрози.

На жаль, Україна (насамперед, в особі відповідальних за євроінтеграційний вектор посадовців) не завжди враховує умови, що кардинально змінилися. Скажімо, й українські політики, і пересічні громадяни продовжують експлуатувати сформований за двадцять років стереотипізований образ Польщі як свого «європейського адвоката», що є не просто стратегічним партнером і найближчим сусідом, але й вірним захисником та лобістом українських інтересів у Європі. Втім, не завжди з боку української сторони враховується важливість фактору власних інтересів і прагнень Польщі, які часто можуть вступати у конфлікт з інтересами і прагненнями України. «Фактор присутності образу перестав відігравати позитивну роль за умов його співпадіння в баченні обох партнерів і перетворився на фактор неадекватності в оцінці Україною свого партнера, а відповідно і неадекватності в її зовнішньополітичних діях щодо нього», - підкреслює вітчизняний науковець С. Маковський [113, с. 98].

Отже, безперечним уявляється твердження про те, що українсько-польські відносини, як на рівні двосторонньої співпраці, так і в контексті євроінтеграційного і північноатлантичного співробітництва, потребують нині перегляду та доопрацювання на системному рівні. У цьому процесі одним з акторів названого процесу мають стати впливові представники української діаспори у Республіці Польща. Така роль українства у Польщі є особливо значимою на даному етапі двосторонніх відносин України й Польщі та, у більш широкому плані, - відносин України й ЄС. Адже вплив і вага євроскептиків у Республіці Польща зростає та означена група політиків має суттєве представництво в органах законодавчої та виконавчої влади нині.

За цих умов одним із найбільш перспективних напрямів залучення української діаспори в Республіці Польща в реалізації євроінтеграційної та північноатлантичної безпекової стратегії Української держави є комбінована стратегія. Означена стратегія, з одного боку, передбачає системне врахування досвіду Польщі в здійсненні її інтеграції у євроатлантичні структури. З іншого боку, така стратегія має спиратися на широку агітаційну кампанію в Україні, яка повинна реалізовуватися, у тому числі через налагодження прямої комунікації з передачі локального досвіду здійснення євроінтеграційних і північноатлантичних безпекових кроків у загальній державній політиці між громадами в Україні та громадами діаспорян у Польщі.

Важливо підкреслити, що в останні десять-п'ятнадцять років значно змінилося і ставлення самих поляків як до представників української діаспори у країні, так і до українців загалом. Так, згідно з соціологічними дослідженнями Й. Конєчної «Поляки - українці, Польща - Україна», величина соціальної дистанції за шкалою Богардуса щодо українців у Польщі значно знизилася. Якщо у 2001 році українців поляки сприймали виключно у двох ролях - як туристів і як колег з праці, то через кілька років ситуація кардинально змінилася: більшість опитаних українців радше сприймалися, аніж не сприймалися поляками, причому в нових ролях - керівника фірми або члена сім'ї (у тому числі подружжя) [86, с. 25-26]. Отже, суттєві зміни, які спостерігаються у міжетнічних українсько-польських відносинах впливають і на становище української діаспори в Польщі, бо зростає її вага не тільки у міждержавному діалозі, але й у внутрішній політиці країни проживання. Відтак, роль діаспори як впливового лобіста українських інтересів є ключовою.

Ведучи мову про необхідність і важливість системного врахування досвіду Польщі в здійсненні її інтеграції у євроатлантичні структури, слід намагатися максимально об'єктивно оцінювати як передумови названого процесу, так і його перебіг та наслідки, враховуючи при цьому оцінки знаних польських дослідників. Так, авторитетний польський науковець, правник, громадський діяч А. Боднар полемічно характеризував процеси посткомуністичної трансформації у своїй країні як «демократію, привезену Євросоюзом?», наводячи наступні аргументи на користь цієї позиції. По-перше, на переконання вченого, «Польща і досі (твердження наведені А. Боднаром на перше десятиріччя 2000-х років. - Я. Т.) працює у напрямі стабілізації національної політичної системи, у зміцненні її демократичних засад». По-друге, політичну систему Республіки Польща, за словами дослідника, можна кваліфікувати як «трикутник» міжінституційної звітності, що спирається на наявний конституційний проект та дієву опозицію». По-третє, зауважує А. Боднар, саме Європейський Союз відіграв важливу роль у зміцненні національної демократії [39, с. 36]. Як бачимо, аналіз реалізації євроінтеграційної та північноатлантичної безпекової стратегій у Польщі дає підстави для формулювання двох важливих висновків: 1) зміцнення демократичних засад національної політичної системи здійснювалося у тому числі під потужним впливом зовнішнього тиску; 2) незважаючи на цей тиск, у країні і досі тривають демократизаційні процеси, які не завжди розгортаються лінійно, і частина польської громадськості побоюється проявів автократичних відкатів.

Підтвердженням цього є, наприклад, потужна хвиля протестів, яка прокотилася Польщею взимку 2015-2016 років під орудою «Комітету із захисту демократії». Очільник цієї ініціативи М. Кійовський в одному з інтерв'ю заявив: «Ми й надалі спостерігаємо за діяльністю уряду, але так само важливою для нас є політична освіта в країні. …адже впродовж останніх 25 років поляки забули, якою вразливою може бути демократія і що вона не може існувати сама по собі. А ті, хто в конкретний момент перебуває при владі, призабули, що владу більшості не слід плутати з диктатурою» [167]. Отже, досвід Польщі засвідчує, що навіть успішно реалізована євроатлантична стратегія не завжди убезпечує країну від розгортання у подальшому політичних криз та загроз повернення автократії. Тому, на наш погляд, представники української діаспори у Польщі мають бути не просто залучені до широкої інформаційно-агітаційної кампанії в Україні щодо популяризації євроінтеграційної та північноатлантичної безпекової стратегій. Надзвичайно важливо, аби «лідери думок» із середовища польських українців були активно задіяні й у процесах становлення вітчизняного громадянського суспільства як своєрідні громадські радники, які покликані поділитися досвідом сусідньої країни в її поступі на шляху демократизації і розвитку громадянського суспільства. Іншими словами, співпраця України з українською діаспорою у Республіці Польща має здійснюватися дворівнево - на рівні співпраці державних (урядових) інституцій й організацій та на рівні співпраці й обміну досвідом інституцій громадянського суспільства.

Одним із векторів у названому напрямі співпраці України з діаспорянами у Польщі має стати взаємодія представників громадянського суспільства обох країн у процесі поширення політичної освіти загалом та інформації про переваги євроатлантичної інтеграції зокрема в нашій державі. Так, за словами вітчизняної дослідниці С. Бульбенюк, «…європейський модернізаційний дискурс в Україні …має, аби бути успішним, максимально раціоналізуватися, позбутися ідеалізації, та спиратися перш за все на діяльність інституцій громадянського суспільства, яке мусить не лише демократизувати народ і здійснювати масову просвітницьку роботу, але й сприяти вихованню нової - справжньої національної політичної еліти європейського рівня [16, с. 34]. Тому, скажімо, проведення інформаційних кампаній в Україні з боку українських діаспорян у Польщі щодо передачі їхнього досвіду з підвищення політичної освіти у своїх громадах, сприяння забезпеченню різноманітних виявів громадської і політичної активності має стати не тільки одним із векторів комплексного процесу демократизації нашої країни, але й передумовою успішності її європейського поступу в найближчому майбутньому.

Не варто забувати й про те, що успішність стратегії європейської інтеграції у Польщі була забезпечена у тому числі низкою сприятливих умов та факторів. Одним із головних факторів європейської інтеграції Польщі, наприклад, стало існування й активна співпраця Польщі з так званим «Веймарським трикутником» - взаємодії особливого формату Польщі з Німеччиною і Францією. Саме активна підтримка двох авторитетних європейських держав дала Польщі величезну перевагу в її євроатлантичному векторі розвитку. Окрім суто політичної підтримки, створення «Веймарського трикутника» дало Польщі величезні фінансові вливання завдяки союзним програмам, насамперед - RHARE [178, с. 55]. Відтак, Україні нині конче потрібне створення власного «Веймарського трикутника», однією зі сторін якого може стати Польща. До того ж, залучення до цього процесу польських українців є вкрай важливим, бо діаспорна громада може виступити в якості потужного проукраїнського лобі у політичних і бізнесових колах як на рівні Європейського Союзу загалом, так і у Республіці Польща зокрема.

Українська діаспорна громада у Польщі, подібно до інших діаспорних громад у країнах ЄС, зацікавлена в успішності завершення євроінтеграційного процесу в Україні, бо матиме практичний зиск від повноправної політичної і соціально-економічної участі України в об'єднаному європейському просторі. Зокрема, в разі тіснішої співпраці України з ЄС й українська громада у Польщі матиме додатковий аргумент на користь посилення проекційних заходів з боку Республіки Польща на адресу української діаспори, а сама Українська держава отримає більший простір для маневрів політичного, економічного, соціокультурного та безпекового характеру. Таким чином, й Українська держава, й українська діаспора в Польщі мають неабиякий обопільний інтерес у взаємодії в напрямі розгортання процесів європейської інтеграції та північноатлантичного співробітництва України. При цьому потенціал діаспорних громад є надзвичайно потужним. «Доведено на конкретних прикладах, що українські діаспорні громади країн ЄС, навіть ті, які розвиваються у несприятливих соціально-економічних та політичних умовах, мають значний потенціал для здійснення громадсько-політичних скоординованих акцій, впливу на громадську думку країни проживання, тиску на владні структури, налагодження економічного, підприємницького, культурного співробітництва між країнами проживання та Україною», - стверджує український науковець Ю. Лагутов [97, с. 12].

Серед особливостей української діаспори у Республіці Польща, які суттєвим чином можуть вплинути на успішність залучення польських українців до реалізації євроінтеграційної та північноатлантичної безпекової стратегій України обов'язково слід враховувати, що українська діаспора у Польщі має сьогодні подвійну природу: з одного боку, вона є автохтонною (більш докладно автохтонна природа діаспори розглядалася вище. - Я. Т.); з іншого, сучасна діаспора включає значний відсоток так званих «заробітчан».

Автохтонний характер українських діаспорян у Польщі, їх укоріненість у соціополітичні та соціокультурні реалії сусідньої країни може бути використаний для підтвердження спільних європейських коренів українців і поляків у соціокультурному та геополітичному проявах, як переконливий доказ того, що Україна й українці завжди залишалися невід'ємною складовою Європи. Можна погодитися з вітчизняною дослідницею С. Бульбенюк у тому, що «поляки й українці (принаймні певна частина наших співгромадян) мають певні спільні ментальні риси (наприклад, релігійність, певний консерватизм та традиціоналізм, звернення до минулого при погляді на майбутнє)» [15, с. 111]. Тому процес віднайдення «спільної мови» в розширенні й поглибленні українсько-польського діалогу зокрема та українсько-європейської комунікації в цілому має позитивні перспективи, а найактивніші представники української діаспорної громади мають стати у ньому одними з провідних комунікаторів.

Прикладом налагодження успішної комунікації між українською діаспорою в Польщі та громадами в Україні у процесі популяризації євроінтеграційної та північноатлантичної безпекової стратегій може слугувати укладення Договору між Рівненською обласною телерадіокомпанією та Ольштинським відділом Об'єднання українців у Польщі (ОУП) у 2007 році. У результаті реалізації Договору був запущений телевізійний проект із Вармінсько-Мазурською координаційною радою ОУП під назвою «Європейський дім». Це був цикл передач про суспільно-політичну ситуацію у Польщі після вступу до ЄС. Причому в передачах із циклу «Європейського дому» журналістський коментар було зведено до мінімуму, а головна увага приділялася розповідям представників різних верств населення - передусім польських українців та частково самих поляків [150, с. 131]. Отже, українська діаспора у Польщі має бути залучена в якості ефективного комунікатора не тільки для популяризації України у Польщі та ЄС, але й як агітатор привабливості європейських цінностей, стандартів життя серед українства на історичній батьківщині.

Окрема увага, з огляду на досліджувану проблематику євроінтеграційних намагань та північноатлантичного безпекового вектору поступу України нині, має бути зосереджена на розгляді потенціалу четвертої хвилі українських діаспорян у Польщі, основну частину яких становлять заробітчани (трудові мігранти). Вітчизняна дослідниця, яка ґрунтовно вивчає феномен сучасної української діаспори, К. Чернова зазначає: «Для певної частини українських заробітчан період перебування за кордоном дійсно стає своєрідним «курсом європознавства», після проходження якого вони поповнюють умовну групу прихильників євроатлантичної інтеграції» [227, с. 95]. Відтак, саме заробітчани можуть стати такими собі агітаторами низового рівня щодо корисності й необхідності для України європейської інтеграції та розгортання північно-атлантичного безпекового співробітництва. Адже вони є носіями емпіричної інформації первинного рівня, що, безумовно, підвищуватиме довіру до такого роду інформаційної кампанії з боку широкого загалу українства.

У процесі реалізації євроінтеграційної та північноатлантичної безпекової стратегій України надзвичайно важливо визначитись методологічно та не ототожнювати такі нібито схожі поняття, як «Європа» й «Європейський Союз», «європеїзація» та «євроінтеграція». Так, за визначенням українського науковця С. Бочарова, «європейська інтеграція» - це «процес ущільнення, інтенсифікації та посилення характеристик на рівні Європейського Союзу, який сприяє взаємодії соціальних та політичних інститутів держав Європи». «Натомість концепт «європеїзація» окреслює те як ці інтеграційні процеси впливали на Польську державу (дослідник розглядає досвід євроатлантичної інтеграції Республіки Польща), зокрема, на її структуру та внутрішні процеси», - стверджує вчений [13, с. 14].

На переконання групи вітчизняних дослідників під керівництвом А. Єрмолаєва, ототожнення понять «Європа» та «Європейський Союз», «європеїзація» та «євроінтеграція» загрожує ідентичності України, оскільки «Україна не будучи членом Європейського Союзу і не маючи на сьогодні перспектив такого членства, перебуває за межами Європи (якщо дивитися із середини ЄС) і водночас є її інтегральною частиною - і в географічному, і в культурно-історичному сенсі» [54, с. 82]. На нашу думку, польські українці мають бути активно залучені і до роботи по узгодженню європейської ідентичності українців в соціокультурному вимірі з її євроінтеграційними намірами та домаганнями у геополітичному вимірі. Адже успішність українських діаспор у ЄС загалом та у Республіці Польща зокрема є найбільш переконливим доказом того, що «Україна - це Європа» - не просто гасло часів Революції гідності осені 2013 - зими 2014 років, але й геополітична аксіома.

Таким чином, на Українську державу та громадянське суспільство покладається складне завдання світоглядного характеру - створити умови для геополітичної самоідентифікації українства як повноцінної європейської нації, бо без його виконання уявляється нездійсненною повноцінна євроінтеграційна політика та реалізація північноатлантичної безпекової стратегії. Власне, на наше переконання, усі попередні спроби втілення окреслених геополітичних кроків радше були квазістратегіями, оскільки не торкалися засадничого питання - світоглядно-аксіологічного вибору. Тому важко не погодитись із зауваженням, сформульованим у 2009 році польським дослідником А. Шептицьким: «Україна довго не могла зрозуміти специфіки європейської інтеграції. На Європейський Союз вона дивилася переважно крізь цивілізаційну призму, а членство у ньому наші сусіди розглядали як визнання України повноправним членом європейської сім'ї… Український політичний клас часто переконаний, що відносини з Європейським Союзом можуть спиратися… винятково на декларації про добрі наміри» [230, с. 22].

У названому процесі неабияке значення має взаємодія з українською діаспорою у Республіці Польща, перш за все - з представниками автохтонної її частини. Саме автохтонні українські громади у Польщі є прикладом органічного поєднання національно-культурних традицій і звичаїв, які зберігалися століттями в умовах відірваності від історичної батьківщини та природного засвоєння загальноєвропейських соціокультурних практик і патернів. Отже, українські діаспоряни у Польщі можуть стати не тільки ефективними комунікаторами у міжєвропейському діалозі, популяризаторами України й українства на європейському просторі, але й взірцем вдалого поєднання можливостей збереження національної культурної спадщини з набуттям загальноєвропейського досвіду.

При визначенні перспектив залучення української діаспори у Польщі до реалізації євроатлантичних стратегій України обов'язково має бути врахована специфіка зовнішньої політики Республіки Польща та розстановка польських політичних сил у їх ставленні до ключових геополітичних питань. Нині у Польщі можна виокремити два основні погляди на здійснення зовнішньої політики у ЄС - традиційний та європейський. Перший погляд представляє правляча сила «Право і справедливість», другий - «Громадянська платформа». Домінуюча сьогодні традиційна позиція щодо здійснення зовнішньої політики Польщі спирається на переконання її прихильників про необхідність забезпечення лідерства Польщі у Центрально-Східній Європі, що захистить країну від російського неоімперіалізму та змусить держави «старої Європи» рахуватися з Польщею [120, с. 196].

Названа позиція офіційної Варшави, з одного боку, може потенційно сприяти європейському поступу України, бо наша держава, що давно вже погодилася на роль головного «підзахисного» Польщі, розглядається у такому разі польським істеблішментом як зайве підтвердження обґрунтованості своїх претензій на регіональне лідерство. З іншого боку, традиціоналісти у Польщі часто досить скептично ставляться до євроінтеграційних і північноатлантичних амбіцій Києва, що демонструються як на офіційному, так і на неофіційному рівнях українсько-польських взаємовідносин. Подібні скептичні погляди на початок 2016 року значно посилилися і в колах польського правлячого класу, і в колах симпатиків України у Польщі, і в колах польських українців.

Так, лідер організації «Євромайдан-Варшава», представниця «четвертої хвилі» української діаспори у Республіці Польща Н.Панченко визнає, що значна кількість політично і соціально активних українців у Польщі розчаровані тією імітацією реформ і проєвропейського поступу, що демонструє український істеблішмент, починаючи з весни 2014 року. Втім, Н. Панченко зазначає: «Але я не склала руки. Наша організація, яка створилася випадково під Посольством України у Польщі, коли ми вийшли на перші протести, уже 2 роки існує, і ніхто не збирається складати руки. Ми розуміємо, що робити потрібно більше і більше. Перед нами ще повно завдань, які потрібно реалізувати» [108]. Відтак, саме від представників центральних органів державної влади в Україні залежить сьогодні, чи зможе українська діаспора у Польщі зберегти наснагу просувати інтереси своєї історичної батьківщини у країні проживання та на теренах ЄС в цілому.

Ще одним фактором, що потенційно може гальмувати євроатлантичний поступ України у найближчий час, є згадуваний вище «Веймарський трикутник». Німеччина та Франція - це ті країни «старої Європи», на які традиційно орієнтується Польща. Як відомо, саме ці дві країни доволі стримано ставляться до євроінтеграційних і північноатлантичних амбіцій України і мають реальні важелі впливу на політику інших держав - членів ЄС, у тому числі й Польщі. Тому, на наш погляд, Українській державі варто диверсифікувати роботу з діаспорним середовищем українства в Європі: намагатися проводити паралельні заходи та встановлювати дзеркальну взаємодію, скажімо, з громадами українства і в Польщі, і в Німеччині одночасно або і в Польщі, і у Франції одночасно. Таким чином, це дозволить розірвати пастку «Веймарського трикутника» шляхом створення потужного проукраїнського лобі на кшталт польсько-німецького або польсько-французького.

Важко не погодитись з авторським колективом вітчизняних науковців під керівництвом О. Власюка у тому, що польський напрямок зовнішньої політики України нині можна вважати визначальним у багатьох важливих вимірах. До обопільних, національно важливих інтересів й України, і Республіки Польща українські дослідники відносять наступні:

- забезпечення національної безпеки в рамках створення загальноєвропейської системи (цей вимір особливо актуалізувався в останні роки, що стало відповіддю на російську агресію у Криму та на Сході України. - Я. Т.);

- розвиток різнобічного політичного, економічного, культурного та інформаційного співробітництва на двосторонній основі у межах Ради держав Балтійського моря, Центральноєвропейської ініціативи, Балто-Черноморського співробітництва і ГУАМ, а в перспективі, також в рамках ЄС (означений вимір є важливим, оскільки він вказує на інституціалізацію польсько-українських відносин у межах євроатлантичної стратегії України та дозволяє залучати представників української діаспори у Польщі до більш системної взаємодії. - Я. Т.);

- прагнення до взаємної політико-економічної підтримки на міжнародній арені (цей вимір співпраці розглядався у попередньому підрозділі представленого дослідження. - Я. Т.);

- налагодження і розширення громадських, науково-дослідних, освітніх і культурно-мистецьких зв'язків як на державному, так і на місцевому рівні (окреслений вимір означатиме екстраполяцію процесів децентралізації з внутрішньої політики України на рівень двосторонніх - українсько-польських - відносин, а також залучення інструментів так званої «народної дипломатії». - Я. Т.) [187, с. 305].

Отож не дивно, що беззаперечною є в останні 10-15 років системна і потужна підтримка Польщею співробітництва та зближення України з Європейським Союзом, намагання нашої країни стати невід'ємною складовою північноатлантичного безпекового простору. Усі названі зусилля Польщі характеризують її «українську політику». «Це зумовлено загальним баченням Варшавою основних контурів європейського розвитку в контексті польських національних інтересів та прагненням відігравати важливу роль у східній політиці Євросоюзу. Польська держава найповніше в нинішній Європі враховує українські євроінтеграційні інтереси та наміри», - підкреслює С. Стоєцький [186, с. 15].

Корисним є досвід Польщі з проведення інформаційних кампаній у час остаточного визначення зовнішньополітичних пріоритетів держави - з другої половини 1990-х до початку 2000-х років. У названий період, як зауважують українські дослідники під керівництвом професора Ф. Рудича, «Польща, як й інші постсоціалістичні країни, стояла перед дилемою - створення власних регіональних систем безпеки на кшталт НАТО (НАТО-біс) чи рух у напрямі європейських політичних структур» [211, с. 280]. Тому, на наше переконання, цілком науково коректно проводити паралелі між польською стратегією здійснення євроатлантичного вибору та подібними процесами в Україні, хоча, безперечно, в нашій країні подібні процеси мали і мають значно більш несистемний та суперечливий характер розгортання.

Вітчизняний науковець М. Лазарук на основі аналізу двох ключових документів у царині формування громадської думки щодо здійснення національних стратегій євроінтеграції і просування північноатлантичного безпекового вектору - «Державної Програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004-2007 рр.» та «Програми інформування громадськості: інтеграція Польщі до Європейського Союзу 1999-2002 рр.» -дійшов наступних висновків. По-перше, обрані для впливу сфери і механізми їх реалізації є практично однаковими в обох документах. По-друге, концентрація уваги, деталізація та зміст кожного окремого напряму відповідних Програм кардинально відрізняються. Так, за словами М. Лазарука, основні відмінності обох стратегічних документів полягали у специфіці реалізації інформаційних кампаній: Варшава, на відміну від Києва, активно залучала до інформування громадян неурядові організації, використовувала елементи маркетингу та PR-менеджменту щодо вивчення поведінки споживача, особливостей людського сприйняття, проведення соціологічних досліджень тощо [99, с. 10].

На нашу думку, політика взаємодії України з діаспорними громадами в Республіці Польща на шляху просування євроінтеграційних і північноатлантичних безпекових програм обов'язково має враховувати перелічені вище інноваційні підходи, які застосовувалися у Польщі десять-п'ятнадцять років тому. Зокрема, в Україні при здійсненні вказаних стратегій потрібно якомога частіше залучати до співпраці з діаспорянами вітчизняних експертів, науковців, представників ЗМІ та, одночасно, необхідно виокремити експертів, науковців, представників ЗМІ, які є «лідерами думок» у діаспорному середовищі польського українства, аби вони разом виробили власний варіант реалізації євроінтеграційних і північноатлантичних безпекових програм України у двох вимірах - внутрішньополітичному (тобто спрямованому на системну інформаційну роботу всередині України) та зовнішньополітичному (має поширювати свій інформаційний вплив на простір ЄС в цілому). Причому, такий варіант інформаційної кампанії має передбачати, спираючись на позитивний польський досвід, широке використання PR-технологій, застосування різноманітних прийомів зв'язків з громадськістю, технологій соціальної інженерії тощо.

Ще одним особливим напрямом реалізації інформаційної політики у Польщі на шляху просування її євроатлантичної стратегії стало активне залучення церкви у названому процесі. Адже у сусідній країні роль римо-католицької церкви традиційно виходить за межі внутрішньоцерковного життя, її авторитет простягається на найширше коло питань суспільно-політичного життя. Втім, офіційна позиція римо-католицької церкви з питань польських перспектив євроінтеграції була доволі стриманою, а частина радикально налаштованих католицьких ЗМІ, орієнтованих переважно на вірян старшого віку, і зовсім виступила офіційним учасником інформаційно-агітаційної кампанії проти євроінтеграції [99, с. 10].

В Україні нині не можна виділити однозначну позицію церкви щодо її ставлення до євроінтеграційних і північноатлантичних безпекових стратегій, що пов'язано з церковним розколом, який не подоланий досі. Втім, варто враховувати, що церква (безумовно, як збірне поняття, що характеризує найбільші християнські конфесії в Україні. - Я. Т.) для українства являє собою один із найавторитетніших інститутів суспільства - їй довіряють близько 70 % громадян [48]. Тому, на наше переконання, при визначенні місця і ролі української діаспори у Польщі в процесі реалізації євроатлантичного поступу України обов'язково має бути врахований релігійно-церковний фактор, у тому числі при проведенні інформаційно-агітаційних кампаній як всередині нашої країни, так і за її межами, зокрема у залученні «лідерів думок» з середовища українських діаспорян, які представлятимуть не тільки світську аудиторію.

Не менш важливою є також робота з інституціалізації інформаційного впливу з метою популяризації євроінтеграційних і північноатлантичних безпекових стратегій України. Роль громадських організацій й об'єднань, неурядових структур і фундацій, у тому числі діаспорних об'єднань, полягає у тому, що вони мають стати систематизаторами такого інформаційного впливу. Прикладом ефективності залучення громадських організацій та неурядових структур в інформаційно-агітаційні кампанії стосовно євроатлантичної інтеграції у Польщі є реалізація у 2003 році сотень проектів, найвагомішими серед яких стали «Так Референдуму» та «Інтеграція Зараз». Серед найбільш активних громадських організацій у Польщі у цей період були шкільні європейські клуби (близько 2500), польська фундація Роберта Шумана, партнерські організації, що співпрацювали з урядовими Центрами європейської інформації. «Загалом залучення представників «третього сектору» до інформаційної кампанії на урядовому рівні сприяло як її пожвавленню, урізноманітненню, так і загальній активізації громадського руху Польщі», - переконаний М. Лазарук [99, с. 12]. Безумовно, успішна взаємодія з українською діаспорою у республіці Польща буде неповною і неповноцінною без її виходу на інституційно-організаційний рівень, адже саме залучення організацій, об'єднань, фундацій польських українців сприятиме налагодженню більш системної співпраці громад діаспорян з Україною на шляху її євроінтеграційного і північноатлантичного безпекового поступу.