Українська діаспора Республіки Польща та її роль у демократичному розвитку сучасної Україниkratichnomu-rozvitku-suchasnoyi-ukrayini-_d_

Висновки до Розділу 2

Дослідження в межах другого розділу суспільно-політичних особливостей і характеру діяльності української діаспори, її впливу на формування образу України та іміджу українців у польському суспільстві зумовило наступні висновки.

Інтерес світового співтовариства до теми захисту етнічних громад, які становлять меншість населення в державах свого поселення, зумовлений тим, що діаспорні громади здатні слугувати мостом дружби і співробітництва, чинником подолання міжнаціонального та міждержавного протистояння. Поряд з цим до захисту етнічних меншин спонукають загальноприйняті міжнародно-правові стандарти захисту прав людини. У цьому контексті особливого значення набуває всебічне вивчення стану і потенційних можливостей української діаспори в Республіці Польща, де її доля складалася досить драматично, через примусове переміщення з південно-східних земель на північні та північно-західні землі, асиміляцію українців у польському середовищі, перешкоджання процесові консолідації української громади. Незалежність України поряд з іншим ознаменувалася великими змінами в житті українців у Польщі, значним поштовхом до відродження української культури. Разом з цим і в України з'явилися можливості для використання діаспори як конструктивної державотворчої сили, здатної надати допомогу своїй історичній батьківщині.

Необхідність використання потенційних можливостей української діаспори в Польщі спонукає до класифікації її представників. У відповідності з цим можна виділити наступні категорії: 1) групи етнічних українців, які опинились у Польщі внаслідок переїзду їхніх батьків з України під час різних хвиль еміграції; 2) висококваліфікованих фахівців - осіб, які закінчили вузи в Україні й отримали дозвіл на працю або підвищення в Польщі своєї кваліфікації (викладачі іноземних мов, науковці, журналісти, артисти, менеджери, власники фірм та ін.); зазначені особи мають посвідки на тимчасове чи постійне проживання, або вже набули польського громадянства; 3) студентів з України, які навчаються в Польщі у вищих учбових закладах чи перебувають на післядипломному стажуванні (упродовж останніх років ця категорія має стійку тенденцію до постійного зростання); 4) нелегальні працівники: особи, які перебувають у Польщі на підставі туристичної візи і при цьому нелегально працюють, інколи це - особи з вищою освітою, які виконують роботу, що не відповідає їхній кваліфікації; особи, що перебувають у Польщі нелегально з простроченою візою (найчастіше займаються доглядом за дітьми чи хворими, прибиранням, роботою в магазинах та на складах, працюють на будівництві та у сільськогосподарському секторі); 5) українці, які взяли шлюб з польськими громадянами, внаслідок чого відбулася зміна їхнього статусу в Польщі; 6) торговці - особи, які приїздять до Польщі на нетривалий термін (1-2 тижні) з метою торгівлі. Вищезазначене зумовлює необхідність співпраці між Україною та Польщею за наступними напрямами: підготовка кадрів за спеціальностями, що є предметом обопільної зацікавленості; забезпечення представникам національних меншин - польської в Україні та української в Республіці Польща - умов для вивчення рідної мови та навчання рідною мовою на рівні дошкільної початкової і середньої освіти, а також у вищих навчальних закладах; сприяння організації спільних наукових заходів, конференцій, симпозіумів, олімпіад і конкурсів для молоді тощо; забезпечення наукового стажування у вищих навчальних закладах; підготовка вчителів, відповідно української і польської мов, та створення необхідних умов для підвищення рівня їхньої кваліфікації.

Важливою проблемою є використання потенціалу української діаспори для формування позитивного образу України і українців у польському суспільстві. Це включає, з одного боку, нівелювання історично сформованих стереотипних уявлень про українців як нетолерантних, агресивних і войовничих людей. Та, з іншого боку, - поступову зміну уявлення поляків про Україну, як про країну бідну, відсталу, охоплену безладдям, зловживанням алкоголем, пронизану корупцією і злочинністю. Необхідно утверджувати у свідомості поляків геополітичне значення України, як такої, що стримує російську агресію, та здатної розширити рамки й можливості Європейського Союзу. Виходячи з цього, слід розширювати безпосередні контакти і співпрацю із закордонними українцями, як носіями кращих зразків української національної культури, всебічно зміцнювати природний процес відходження від історичного контексту на користь сьогодення, особливо в середовищі польської молоді.

3. Українська діаспора Республіки Польща як чинник демократичного розвитку й реалізації стратегії національної безпеки України

3.1 Основні напрями взаємодії України з представниками української діаспори Республіки Польща

Діаспори нині, за умов становлення інформаційної цивілізації та розгортання глобалізаційних процесів по всьому світові, стають транснаціональним явищем, яке переплетене мережею просторових і часових зв'язків та взаємообмінів. Як уже зазначалося у попередніх розділах, феномен діаспори нині є досить складним і багатошаровим не тільки в етнокультурному, але й в соціально-економічному, політичному, конфесійному та геополітичному вимірах. Названі виміри, на нашу думку, якраз і мають бути взяті за основу при визначенні основних напрямів взаємодії України з представниками української діаспори Республіки Польща. Причому не менш важливим має стати також дослідження власної стратегії української діаспори Республіки Польща щодо її взаємовідносин з державою проживання та своєю історичною батьківщиною, тобто з'ясування й аналіз такої складної сфери як царина самоідентифікації польського українства у просторі та часі.

Одним із провідних завдань українців, які проживають за кордоном (й польська громада українства тут не є винятком) полягає в тому, аби вживати усіх можливих заходів, скерованих на допомогу своїй історичній батьківщині, становленню її на міжнародній арені як повноцінного суб'єкта світової політики та розбудови власної державності за найкращими світовими взірцями. За словами В. Педенка, - Генерального секретаря Спілки канадських українців (СКУ) - таке завдання українські діаспоряни можуть виконати тільки за наявності двох аспектів. «Перше, щоб у країнах поселення були потужні, політично зрілі і активні українські громадські і релігійні організації, які б чинили позитивний вплив на державні і громадські організації в цих країнах. Така ідея була озвучена ще 1998-го року в гаслі Світового Конгресу Українців - «Сильна діаспора - Сильна нація - Україна». Другий аспект, теж надзвичайно важливий, зобов'язує нас, щоб на міжнародній арені намагання і дії Української держави та української діаспори були скоординовані й узгоджені, щоб ці дві частини українства діяли синхронно» [140, с. 26].

За цих умов координаційна роль урядових інституцій Української держави є центральною. Адже саме урядові інституції України мають бути модераторами тих процесів, які спрямовані на узгодження зусиль Української держави і діаспорного середовища на шляху просування позитивного іміджу України й українців у світі; налагодження постійних і міцних контактів діаспорян з історичною батьківщиною; творення позапросторової єдиної української нації.

Розгляд основних напрямів взаємодії України з діаспорянами у Польщі має спиратися на дослідження структурно-функціональної організації системи міждержавних взаємовідносин нашої держави з Республікою Польща. Адже міждержавні відносини є основною формою взаємодії держав на офіційному рівні та створюють нормативне-правове підґрунтя для налагодження не тільки формалізованих, але й неофіційних, неформальних контактів між представниками різних держав. Вітчизняний дослідник В. Наконечний в цьому контексті зауважує: «Загалом, структура будь-якої соціальної системи міждержавних взаємовідносин неодмінно відкриває характер зв'язків між елементами та наглядним чином демонструє більш та менш активні зони співробітництва, котрі найкраще вираження знаходять в якісно-кількісних показниках» [128, с. 108]. Так, система міждержавних взаємовідносин між Україною та Республікою Польща в своєму базисі в новітній історії має перший договірно-правовий документ - Консульську конвенцію між Україною і Республікою Польща від 08 вересня 1991 р. [87]. Отже, система новітніх міждержавних взаємовідносин між Україною та Республікою Польща бере свій початок фактично від витоків сучасної Української державності.

Втім, процес організації системи українсько-польських міждержавних взаємовідносин у подальші десятиліття був доволі суперечливим, неоднорідним, характеризувався переривчастим темпом розвитку. Від середини 1990-х і до середини 2000-х років спостерігалося подальше гальмування офіційного міждержавного співробітництва між Україною та Польщею внаслідок дії низки як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників. Водночас у цей період пожвавилася економічна та промислова активність у відносинах обох країн. Починаючи з середини 2000-х років знову активізується українсько-польська співпраця у політичній царині. Фактично після 2004 року й Україна, і Польща одночасно визначилися із зовнішньополітичними пріоритетами в напрямі європейської інтеграції, що, безперечно, вплинуло на пожвавлення офіційних та неофіційних контактів між державами-сусідами [128, с. 108]. Втім, протягом 2011-2013 років знову спостерігався відкат на політичному рівні у системі українсько-польських відносин, що було спричинено, перш за все, специфічною ситуацією, яка склалася у внутрішньополітичному житті України. Новий виток пожвавлення українсько-польських відносин почався у 2014 році і був пов'язаний з подіями в Україні - Революцією гідності, переформатуванням системи державної влади в Україні, зокрема поверненням до парламентсько-президентської республіки, та початком російської агресії на території нашої держави.

Нині в цілому сформувалася система міждержавних взаємовідносин України з Республікою Польща, в якій головними акторами виступають безпосередньо суб'єкти міжнародної діяльності (тобто обидві держави. - Я. Т.), які, у свою чергу, складаються з комплексу державних інститутів, спрямованих на реалізацію індивідами своєї політичної, економічної, соціокультурної, конфесійної активності [198, с. 172]. Таким чином, на сьогодні в українсько-польському геополітичному середовищі сформована система міждержавних взаємовідносин, яка відповідає вимогам часу та базові принципи функціонування якої офіційно закріплені у нормативно-правовій базі обох держав. Спільними для країн-сусідів є євроінтеграційний та безпековий вектори розвитку. Відтак, система міждержавних взаємовідносин між Україною та Республікою Польща є основою для формування у майбутньому основних напрямів взаємодії України з представниками діаспори у сусідній державі.

Зрозуміло, що можливості впливу діаспори на зовнішньополітичні процеси є доволі обмеженими. Насамперед, такі можливості залежать від політико-правового і фактичного становища діаспори у країні проживання. Не менш значимими є політичні характеристики країни проживання діаспори: тип політичного режиму, особливості системи правління й адміністративно-територіального устрою, специфіка партійної та виборчої національних систем тощо. Якщо вести мову про формування системи міждержавних взаємовідносин між державою - історичною батьківщиною діаспори та державою її проживання (у нашому випадку - між Україною й Польщею. - Я. Т.), то основні цілі та принципи міждержавного співробітництва, у тому числі й у сфері національних меншин (якими є діаспори у країні проживання) фіксуються, зазвичай, у базових («великих») договорах, а також в окремих спеціалізованих двосторонніх угодах. «Державна політика України ґрунтується на визнанні взаємин з діаспорою як частини внутрішньої і зовнішньої політики, а підтримання зв'язків із представниками української діаспори розглядаються як у площині задоволення національно-культурних і мовних потреб етнічних закордонних українців, так і забезпечення позитивного іміджу та інформаційної присутності України в геополітично важливих регіонах», - зазначає вітчизняна дослідниця феномену української діаспори О. Ярошко [237, с. 163].

Ключовим питанням при визначенні перспектив взаємодії України з діаспорою у тій чи іншій державі, на нашу думку, є стан самоідентифікації представників діаспори, наявність у них внутрішнього відчуття належності до історичної батьківщини, потреби налагодження постійних контактів з нею. Безумовно, сучасна політична наука виробила достатньо великий комплекс підходів щодо вивчення проблематики національної ідентифікації та самоідентифікації за умов проживання поза межами історичної батьківщини. Одним із найбільш методологічно виважених, на наш погляд, є підхід до визначення діаспори та її самоідентифікації, запропонований групою вітчизняних науковців під керівництвом М. Головатого та О. Антонюка. Відповідно до названого підходу, на самоідентифікацію діаспори впливають наступні фактори.

По-перше, вагомим чином на самоідентифікацію представників діаспори впливає не просто розселення частини етнічної групи у значній кількості за межами своєї історичної батьківщини, але і визнання її національною меншиною [143, с. 195], що є важливим у політико-правовому та соціокультурному сенсах. Адже, з одного боку, закріплення на законодавчому рівні статусу національної меншини сприяє політико-правовому оформленню представників певної етнічної або етнокультурної групи, що створює можливості для активізації й поглиблення їхньої культурно-просвітницької і громадсько-політичної діяльності, розширення співробітництва з офіційними органами державної влади (як центральної, так і місцевої - у регіоні компактного проживання) країни проживання та історичної батьківщини. З іншого боку, оформлення діаспори як національної меншини створює додаткове підґрунтя для самоідентифікації її представників як групи, окремішньої від титульної, вирізнення власної специфіки та докладання усіх зусиль для збереження власної самобутності. На цьому рівні активно виявляється дія таких соціопсихологічних механізмів, як «Ми» versus «Вони», коли представники діаспори водночас і розуміють свої відмінності від титульного етносу країни проживання, і намагаються налагодити тісніші зв'язки з історичною батьківщиною, аби підтвердити (як для себе самих, так і для оточуючих) свою культурну, конфесійну, ментальну близькість з історичною батьківщиною. І тому, з огляду на досліджувану нами проблематику, вкрай важливим стало визнання на законодавчому рівні Республіки Польща української діаспори як національної меншини відповідно до закону «Про національні та етнічні меншини і про регіональну мову» від 06 січня 2005 р. [157; 281].

По-друге, показовою є самоідентифікація представників діаспори зі своєю історичною батьківщиною навіть за умов втрати своєї материнської мови, релігії, певних традицій і звичаїв [143, с. 195]. Такий різновид самоідентифікації можна умовно назвати «історичною пам'яттю», що може виявлятися і на індивідуальному, і на колективному (груповому) рівнях. Варто зауважити, що цей різновид самоідентифікації є досить потужним фактором у процесі взаємодії України з українською діаспорою в Республіці Польща. Одним з найпоказовіших прикладів є діяльність Папи Іоанна Павла ІІ, який, за певними джерелами (хоча вони і не є остаточно підтвердженими офіційно), мав українські корені по материнській лінії, чим дослідники часто пояснюють прихильність Папи до України, його вболівання за долю українства. Безперечно, у сучасній Польщі є чимало представників української діаспори, які вже втратили свою материнську мову або релігію, але пам'ятають про українськість свого походження - з ними потрібно налагоджувати тісніші зв'язки не тільки і не стільки на державно-офіційному рівні, як насамперед на рівні здійснення так званої «народної дипломатії», безпосередніх контактів.

По-третє, важко переоцінити наявність у діаспори національної ідеї та існування стабільних громад протягом життя кількох поколінь [143, с. 195]. Тут необхідно зазначити, що, на відміну від української діаспори в США та Канаді, українська діаспора в Польщі не мала досвіду існування стабільних діаспорних громад протягом життя кількох поколінь. Втім, якщо вести мову про наявність національної ідеї, то вона в останні десятиліття, внаслідок об'єктивних історичних умов, зазнала значних трансформацій - від мрії про державність української нації до усвідомленого вибору на користь європейського шляху розвитку. І саме ця національна ідея може та має стати тим підґрунтям, на основі якого українці в Польщі та українці в Україні знаходитимуть спільні точки дотику на усіх щаблях взаємодії - від індивідуально-побутового рівня до рівня міждержавних відносин.

По-четверте, однією з головних соціальних функцій діаспори є підтримка материнської розмовної та письмової мови чи діалекту як найважливішого механізму первинної соціалізації, що відтворює громаду [143, с. 195]. Найактивніші та найбільш освічені представники української діаспори в Республіці Польща усвідомлюють соціальну цінність мови і тому докладають максимальних зусиль для її збереження і поширення серед польського українства (приклади цього будуть наведені далі у представленому дослідженні. - Я. Т.). Проте й Українській державі не слід самоусуватися від культурно-просвітницької роботи за межами України, бо така робота не лише сприятиме налагодженню тісніших зв'язків з діаспорами, але й стане ще одним переконливим свідченням наближення нашої держави до європейського соціокультурного простору.

Ще одним завданням, вирішення якого є неможливим без налагодженої співпраці України (в особі офіційних державних органів й уповноважених інституцій та/або приватних акторів) й української діаспори в Польщі, є формування інститутів та організацій, діяльність яких спрямована на збереження і розвиток національної (етнічної) ідентичності. Роль діаспори у названому процесі часто є провідною, тому що діаспора завжди є інституційованою [144, с. 18]. Втім, якщо мова йде не про феномен діаспори загалом, а про конкретні діаспори, то ступінь їхньої інституціалізації залежить від багатьох чинників, а також самої природи формування тієї чи іншої діаспорної спільноти. Відповідно й окреслення базових напрямів співпраці тієї чи іншої діаспори (у нашому випадку - української діаспори у Республіці Польща) зі своєю історичною батьківщиною буде науково некоректним без визначення ступеня інституціалізації кожної конкретної діаспорної спільноти.

Ведучи мову про українську діаспору в Республіці Польща, варто зауважити, що вона є не такою гомогенною, як, скажімо, українська діаспора у Канаді. Це обумовлено декількома факторами. Головний - дисперсний характер розселення українців у період проведення акції «Вісла» 1947 року: було унормоване розріджене поселення українців у середовищі поляків - від двох до десяти (але не більше!) сімей в одному населеному пункті. Подібні заходи переслідували подвійну мету. По-перше, сприяти якомога швидшій асиміляції українства. По-друге, через заохочування антиукраїнських настроїв у середовищі місцевого населення спонукати етнічних українців «забути» про свою історичну батьківщину та стати поляками. По-третє, було запроваджено практику розрізнення українців та лемків в офіційних документах. Так, згідно з офіційними даними перепису 2002 року, у Республіці Польща було зареєстровано 30 957 українців (з них 27 172 польських громадян) та 5863 лемків (з них 5850 польських громадян) [224, с. 404; 286]. Тому не дивно, що українська діаспора в Республіці Польща (особливо так звана «стара діаспора») не є гомогенною, вона має порівняно низький ступінь інституціалізації та розпорошений характер розселення, внаслідок чого ускладнюються можливості налагодження її тісніших контактів з Україною. «Невисокий рівень політичної активності польського українства зумовлюється кількома чинниками: дисперсний характер проживання українців на території Республіка Польща, конфесійний і так званий лемківський фактори та негативний стереотип українця, глибоко закарбований у свідомості поляків», - підкреслює вітчизняний науковець В. Кирилич [80, с. 11-12].

Але, оскільки означені особливості «старої» української діаспори були зумовлені не природними, а штучними причинами, то з відносним послабленням політичного режиму в ПНР всередині 1950-х років польські українці почали самоорганізовуватися та створювати перші діаспорні об'єднання. Скажімо, виникає Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ) з філіями у 63-х повітах 8-ми воєводств; у 152-х польських школах були створені пункти навчання української мови [224, с. 405]. Таким чином, інституціалізація української діаспори у Республіці Польща бере свій початок від другої половини 1950-х років.

Нова віха інституціалізації української діаспори у Республіці Польща почалася 1989 року, відколи почалася офіційна підтримка та подекуди державне фінансування українських форм національного життя. У цей час виникають нові товариства: Об'єднання українців Польщі (ОУП), Об'єднання лемків (ОЛ), Спілка української незалежної молоді (СУНМ) [224, с. 406]. З наступною хвилею української еміграції впродовж 1990-2000-х років у Республіці Польща починають створюватися вже не тільки національно-культурні і просвітницькі організації представників української діаспори, але й конфесійні, професійні, молодіжні об'єднання.

Авторитетний фахівець у царині досліджень української діаспори Н. Кривда зазначає, що українська діаспора за кордоном сформувалася не стільки як суспільний інститут, скільки як культурний проект, завданням якого є «онтологізація та відтворення ідентичності членів спільноти», при цьому «ідентифікація відбувається на перетині чинників національного та суб'єктивного» [89, с. 8]. Отже, ідентифікація української діаспори у Республіці Польща носить радше не інституціалізований, а соціокультурний характер у межах західноєвропейської традиції гуманізму, демократичних цінностей, вільного ринку. Тому активізація роботи України з діаспорою у Польщі має передусім спиратися на загальноєвропейські соціокультурні і світоглядні цінності, на просування як у середовищі закордонних українців, так і поляків бачення України невід'ємною та дуже важливою частиною Європи. На цьому шляху, на наше переконання, польські українці, особливо найбільш соціально і політично активні, мають стати так званими «народними дипломатами», носіями і популязаторами української ідентичності в Європі.

Неоднорідність української діаспори в Республіці Польща зумовлює також необхідність диверсифікації роботи з налагодження зв'язків з Україною кожної з підгруп діаспорної спільноти. Польські дослідники українського походження Р. Дрозд, Б. Гальчак та І. Мусієнко виокремлюють три основні групи української громади у Польщі.

Перша група складається з українців із високим ступенем національної самосвідомості, які знають рідну мову і культуру, культивують національні та релігійні традиції [46, с. 253-254]. Зрозуміло, що представники саме цієї групи діаспорян є найбільш соціально та політично активними, внаслідок чого вони самі зазвичай ініціюють налагодження тісних контактів з історичною батьківщиною. Від України за цих умов вони потребують створення сприятливого політичного, соціального, культурного клімату, аби зусилля представників діаспори не виявилися марними.

Друга група українських діаспорян у Польщі - особи із трохи слабшим почуттям національної ідентичності, які все рідше спілкуються рідною мовою. Їхня участь у житті української громади зводиться, як правило, до участі в релігійних обрядах та спорадичної участі в українській культурній діяльності [46, с. 254]. Вплив України на названу групу діаспорян, на наш погляд, має носити переважно просвітницький характер та спиратися на допомогу найбільш соціально і політично активних представників українства у Польщі (перша група). Це обумовлено тим, що представники другої групи українських діаспорян у Польщі або мають «розмиту» чи не до кінця сформовану національну ідентичність (вони усвідомлюють, що належать до української громади, але внаслідок різних причин не відчувають необхідності постійного зв'язку з нею), або вважають своє етнічне походження не таким важливим для власної соціокультурної ідентифікації.

Третя група української діаспори у Республіці Польща - особи, які лише усвідомлюють своє українське походження і відмовляються від українства, частина з них вважає себе поляками, інші взагалі не ідентифікують себе з будь-яким народом. Цікаво, що свідомі українці (представники першої групи діаспорян) називають типових українців з третьої групи «перекинчиками», тобто тими, хто зрікся свого народу [46, с. 254]. На нашу думку, політика з боку України, яка має проводитися у середовищі означеної групи діаспорян у Польщі, повинна бути спрямована у двох напрямах. З одного боку, здійснюватися у межах загальної культурно-просвітницької стратегії просування України у Республіці Польща. З іншого боку, шляхом поглиблення роботи з власне українською громадою та докладання зусиль щодо зближення українців Польщі з історичною батьківщиною, подолання у них почуття сорому та/або власної другосортності з приводу належності до українського етносу через заходи як офіційного, так і неофіційного характеру (скажімо, через особисті контакти, шляхом налагодження постійної співпраці між громадами тощо). Адже саме у цієї групи українських діаспорян живучим залишається типовий для кількасотрічних українсько-польських відносин стереотипізований образ українців як «бездержавної нації, культурної й етнографічної меншини поляків» [221, с. 10].

Демократизація Республіки Польща наприкінці 80-х років ХХ ст. обумовила і розширення прав національних меншин у державі, зокрема стала поштовхом для розгортання громадської і культурно-освітньої роботи у середовищі української діаспори, спрямованих на збереження її етнокультурної ідентичності. На думку вітчизняного науковця В. Кирилича, можливість збереження етнонаціональної ідентичності українців у Польщі визначається такими чинниками: 1) позитивною динамікою демографії і соціального статусу української меншини та достатнім рівнем її національної свідомості; 2) наявністю інституцій для задоволення освітніх, культурних і церковно-релігійних потреб; 3) політикою сприяння Республіки Польща національним меншинам й українській зокрема; 4) об'єктивним сприйняттям поляками української меншини; 5) підтримкою української спільноти Україною [80, с. 17]. Отже, процес сприяння розвитку української діаспори у Польщі неможливий без допомоги Української держави.

Саме розширення заходів у царині загальної культурно-просвітницької стратегії просування України у Республіці Польща, перетворення цих заходів зі спорадичних, поодиноких подій або подій, присвячених певним «круглим датам», на систематичну і комплексну роботу має сприяти творенню й утвердженню широкого українсько-польського діалогу. Українська діаспора у Республіці Польща, беззаперечно, має стати одним із провідних акторів названого процесу, відіграючи роль своєрідного посередника між своєю історичною та фактичною батьківщинами.

Дані багатьох соціологічних досліджень доводять: у польській громадській думці так і не сформовано об'єктивного образу України й українців, чому заважають як стереотипи, що історично склалися впродовж минулого століття, так, як це не прикро, і надто суперечлива та непрогнозована зовнішньополітична стратегія Української держави протягом 1991-2014 років. До того ж, дуже часто ставлення до України й українців з боку офіційної Варшави та пересічних поляків визначалося суто прагматичними інтересами і тактичними мотивами, визнаючи польські національні пріоритети у зовнішній політиці. Певні позитивні зрушення у формуванні позитивного ставлення до України й українців з боку поляків, як констатує польський соціолог Я. Заленцький, були помічені після подій осені-зими 2004 року [221, с. 6]. На жаль, українські діаспоряни не завжди мали змогу долучитися до налагодження політичного і культурного діалогу «Україна-Польща».

Ведучи мову про українсько-польський політичний і культурний діалог, варто зауважити, що його базові вектори розгортання були сформовані ще впродовж ХХ ст., яке було позначено у Польщі, окрім інших, не менш важливих проблем, усвідомленням необхідності розв'язання так званого «українського питання». Отже, сьогодні польська державна політика і політична думка дійшла висновку, що пріоритетними напрямами вирішення «українського питання» є питання розвитку незалежної Української держави, її кордонів, форм і перспектив міждержавних відносин на засадах рівноправ'я і партнерських відносин. Цей процес має витоки після 1989 року, коли у польському суспільстві розпочався перегляд застарілих, переважно негативних, історичних стереотипів про Україну, українців та польсько-українські відносини у ХХ ст. Вітчизняний дослідник окресленої проблематики Л. Халахула відзначає, що до подолання негативних стереотипів про Україну й українців та до формування їх позитивного образу у Польщі долучилися декілька інституцій. По-перше, польська влада в центрі і на периферії, громадські діячі та лідери партій. По-друге, польські ЗМІ, серед них - найпопулярніші польські періодичні видання кінця ХХ - початку ХХІ ст. - щоденні газети «Gazeta Wyborcza» та «Rzeczpospolita», тижневики «Polityka» та «Wprost» [221, с. 10]. Символічним актом українсько-польського примирення і порозуміння стала Спільна заява «До порозуміння і єднання», підписана Президентами Л. Кучмою та А. Квасневським у травні 1997 року [44].

Отож, Україна і Польща в останні двадцять-двадцять п'ять років продемонстрували надзвичайно показовий приклад можливості відмови від взаємних обвинувачень і подекуди міжнаціонального протистояння на користь партнерських відносин. Так, з приводу українсько-польського партнерства секретар РНБО України у 1994-1999 роках В. Горбулін зазначав: «Зближення ще нещодавно заклятих ворогів йде такими темпами, що диву даєшся. Причому, у випадку України і Польщі йдеться не просто про відносини між двома державами, а про предмет ретельної уваги і прикладу для всіх держав Центральної і Східної Європи» [211, с. 288].

Адже у минулому спостерігалося абсолютне домінування конфронтаційної стратегії українсько-польських відносин: відбувалося постійне зіткнення інтересів двох сусідніх народів, зумовлене неспроможністю компромісного розв'язання проблеми національно-територіального розмежування. Причому, цей конфронтаційний період українсько-польських відносин не обмежувався тільки ХХ ст. - дослідники виокремлюють майже п'ятсотрічний період непорозумінь і суперечностей, коли відносини двох народів були відносинами «підкорювача і підкореного, гнобителя і пригнобленого, експлуататора й експлуатованого» [37, с. 123]. «При цьому історія України та Польщі була тісно переплетена з регіональними та загальноєвропейськими геополітичними процесами, що принципово впливали на їх історичну долю», - підкреслює вітчизняний науковець С. Стоєцький [185, с. 38].

Таким чином, одним із головних завдань реалізації українсько-польського діалогу нині є подолання негативних наслідків кількасотрічного конфронтаційного періоду у взаєминах країн-сусідів, а також розгортання широкої програми поліпшення іміджу України й українців у Польщі. Вказаний комплекс заходів має поширюватися на всі верстви польського суспільства, бо, згідно з результатами опитувань польського політикуму, бізнесових і наукових кіл, Україна в очах значної частини поляків усе ще держава з низьким рівнем соціально-економічного розвитку та широким колом нерозв'язаних внутрішніх проблем [80, с. 14]. Звісно, розгортання такої широкої популяризаторської стратегії було б неповним без залучення найактивніших та найбільш свідомих представників української діаспори у Республіці Польща, тому що однією з найефективніших форм соціополітичної і міжкультурної комунікації є міжособистісні контакти. Принципом цієї стратегії має бути «принцип співробітництва - прагнути зрозуміти і порозумітися, бачити і не помічати, виявляти толерантність і виваженість» [80, с. 15].

Серед напрямів означеної стратегії слід відзначити важливість розгортання потужного інформаційного впливу. Інформаційний вплив у контексті розгляду основних напрямів взаємодії України з представниками української діаспори в Республіці Польща варто здійснювати, на наш погляд, виходячи з позицій теорії масової комунікації авторитетного німецького соціолога та філософа Ю. Габермаса. Науковець писав, що стан масової комунікації реалізується на двох рівнях: когнітивному та інтерактивному. Когнітивний рівень масової комунікації спрямовується на процеси поширення соціально значущої інформації серед аудиторій, які охоплюють більшу частину населення (у нашому випадку - польські громадяни загалом та українські діаспоряни у Польщі зокрема. - Я. Т.). Інтерактивний рівень функціонування масової комунікації є, у свою чергу, важливим ресурсом соціальної дії у різних її формах. Типовий алгоритм реалізації інтерактивного рівня функціонування масової комунікації можна сформулювати наступним чином: індивід чи соціальна група отримують соціально важливу інформацію, на основі якої починають співвідносити себе з конкретною стратою, верствою, культурним колом, етнічною спільнотою, політичним рухом, здійснюючи соціальну та ціннісну ідентифікацію [184, с. 212-213]. Базовими каналами поширення інформації на інтерактивному рівні масової комунікації є як традиційні ЗМІ, так й інтернет-ресурси. Отже, у процесі реалізації стратегії інформаційного впливу України на представників діаспори у Республіці Польща повинні обов'язково бути враховані ідеї про важливість інтерактивного рівня функціонування масової комунікації Ю. Габермаса.

Інтерактивний рівень функціонування масової комунікації може виявлятися через реалізацію серед української діаспори у Польщі культурно-просвітницьких проектів, насамперед пов'язаних із вивченням історії України, української мови, специфіки різних українських регіонів, національних звичаїв, традицій тощо. До того ж, окрему увагу варто звернути на налагодження міжкультурної комунікації, зокрема за участі як активних представників із середовища українських діаспорян Польщі, так й активістів громадянського суспільства в Україні та вітчизняних політичних лідерів. Адже усі вони можуть розглядатися як носії власних культурних програм, котрі включені у систему міжкультурної комунікації та які вагомим чином впливають на міжкультурний і міжнаціональний діалог. За словами вітчизняного дослідника А. Лисюка, «політично-ціннісні орієнтації не є ригідними утвореннями, бо вони еволюціонують разом зі змістом системи суспільних відносин і культурологічних парадигм». Тому, пише вчений, «комунікація - це обмін тлумаченнями «образів влади», які синкретичні й синтезовані з певних ідеологій та ідеологем, вкорінених у домінуючих «культурних взірцях» (міфологічних, релігійних, національно-етнічних, політико-ідеологічних)» [107, с. 100].

Відтак, інтерактивний рівень політичної (масової комунікації) із залученням активних представників української діаспори у Польщі уявляється авторові одним із найперспективніших напрямів співпраці України з діаспорянами у Республіці Польщі, особливо зважаючи на завдання необхідності подолання негативних стереотипів щодо українства в очах поляків. Названі соціокультурні практики можуть бути використані для створення і закріплення в польській громадській думці позитивного іміджу України й українців, що спиратиметься на якісно інші політико-владні та соціокультурні взірці.

Успішній реалізації названих завдань має сприяти окремо реалізована стратегія роботи не тільки з активістами української діаспори у Польщі, але й з особливою групою діаспорян - так званими «лідерами думок». Так, відповідно до концепції «лідерів думок» П. Лазарсфельда, Б. Берельсона, Г. Годе, Р. Брауна інформаційні повідомлення (у нашому випадку - інформація з України і про Україну політико-владного та соціокультурного характеру. - Я. Т.) початково засвоюються «лідерами думок», а вже потому від них поступають до менш активних послідовників [134, с. 77-78].

Р. Браун сформулював чотири основні ознаки «лідерів думок». По-перше, самим своїм існуванням вони демонструють, що особистісний вплив поширюється не лише «вертикально» - згори донизу, але й «горизонтально» - всередині однієї соціальної групи (у контексті представленого дослідження - у середовищі української діаспори у Польщі, причому, відповідно до наведеної вище класифікації Р. Дрозда, Б. Гальчака та І. Мусієнко від першої групи, через другу і до третьої групи діаспорян. - Я. Т.). По-друге, «лідери думок» є людьми найбільш політично активними, які цікавляться подіями, що відбуваються (ведучи мову про українських діаспорян у Польщі, саме «лідери думок» у їхньому середовищі можуть стати найбільш ефективними комунікаторами при передачі соціально і політично значимої інформації з історичної батьківщини. - Я. Т.). По-третє, на «лідерів думок» масові кампанії мають найбільш сильний вплив - вони найбільш сприйнятливі щодо таких кампаній. По-четверте, головною функцією «лідерів думок» є обов'язок бути зв'язуючою ланкою між мас-медіа та іншими людьми - членами своєї групи (якщо розглядати діаспорне середовище українців у Польщі, то «лідери думок» можуть стати не просто посередниками в донесенні інформації з України, але й своєрідними модераторами такої інформації, відсікаючи другорядні інформаційні повідомлення та звертаючи увагу на найбільш соціально і політично значимі з них. - Я. Т.) [134, с. 56]. Таким чином, важливість роботи з представниками «лідерів думок» із середовища українських діаспорян у Республіці Польща не викликає жодних сумнівів. Крім того, можна висунути припущення, що з метою максимально ефективного просування стратегії формування позитивного іміджу України й українців у Польщі варто налагодити роботу з рекрутування або, за сприятливих умов, й соціалізації (політичного виховання) «лідерів думок» серед українських діаспорян.

«Лідери думок» у діаспорному середовищі - це, як правило, або представники інтелігенції (освітяни, науковці, журналісти і т. ін.), або представники так званого «третього сектору». Тому при розгляді перспективних можливостей розгортання і поглиблення українсько-польського діалогу, окремим напрямом взаємодії України з польським українством має стати налагодження тісніших взаємозв'язків з «третім сектором» у середовищі української діаспори. «Третій сектор» українських діаспорян у Польщі - це неурядові громадські організації, благодійні, просвітницькі та інші фонди, молодіжні рухи й об'єднання. Значна частина з цих інституцій метою своєї діяльності має поширення і пропагування тих чи інших цінностей (наприклад, цінностей європейської інтеграції, демократії, збереження національної самобутності діаспорних спільнот) шляхом проведення різноманітних громадських заходів (міжнародних і міжнаціональних обмінів, «круглих столів», симпозіумів, тренінгів, стажувань тощо). Одним із головних завдань діяльності названих інституцій є також рекрутування найбільш соціально і політично активних представників діаспори до своїх лав, залучення їх до життя української громади. Тому важливість налагодження постійної співпраці України з інституціями «третього сектору» української діаспори у Польщі не викликає жодних сумнівів.

Серед найбільш авторитетних інституцій «третього сектору» українських діаспорян Польщі - Польсько-українська фундація співпраці PAUCI. Серед основних завдань PAUCI: підтримка євроінтеграційного курсу України, сприяння реформуванню місцевого самоврядування, запровадження європейських стандартів в українському суспільстві, активізація участі молоді у громадському житті [220].

Найбільш потужною організацією «третього сектору» української діаспори у Республіці Польща є Об'єднання українців у Польщі (ОУП), у лавах якої налічується близько 7500 осіб (дані на 2005 р.). Друкованими органами ОУП є тижневик «Наше слово» (наклад 4100 примірників), двомісячний додаток для дітей «Світанок», річний «Український альманах». Багато локальних і професійних об'єднань польських українців мають статус організацій-прихильників ОУП. Так, серед локальних і професійних об'єднань українських діаспорян у Польщі можна назвати Спілку юристів, Союз українок, загальнопольський молодіжний «Пласт», Українське вчительське товариство, Українське лікарське товариство, Товариство підприємців тощо [224, с. 406-407]. Оптимальною, на наш погляд, мала б стати робота з боку України по налагодженню безпосередніх зв'язків між названими об'єднаннями і відповідними організаціями та спілками в Україні.

До «лідерів думок» української діаспори у Республіці Польща належать також, безумовно, і найбільш активні представники релігійних громад. Важливо зазначити, що загалом для Польщі релігійний фактор відіграє надзвичайно потужну роль і в громадському, і в політичному житті країни. Відтак, й українська громада у Польщі не є винятком. Двома провідними конфесіями польських українців є Греко-католицька церква візантійського обряду та Польська автокефальна православна церква. Греко-католицька церква має дві адміністрації - Перемишльсько-Варшавську архієпархію та Вроцлавсько-Гданську єпархію, станом на початок 2000-х років чисельність її парафіян - близько 82 тис. осіб [224, с. 407]. Як бачимо, релігійно-конфесійні громади польських українців є доволі чисельними. До того ж, як відзначає вітчизняна дослідниця Л. Чекаленко, якщо взяти до уваги загальну чисельність парафіян Греко-католицької церкви візантійського обряду та Польської автокефальної православної церкви, то кількість парафіян значно перевищує дані про чисельність українців у Республіці Польща перепису 2002 року [224, с. 407]. Таким чином, на переконання автора, потрібно посилити роботу України з діаспорою у Польщі саме у названому напрямі, причому, зробити наголос на роботі на рівні офіційних державних контактів (і центрального, і місцевого характеру), а не на рівні контактів між релігійно-конфесійними громадами, які й нині є доволі міцними.

Інформаційний вплив на діаспорне середовище українства в Польщі може і має здійснюватися через традиційні та електронні ЗМІ (як українські, так і польські). Якщо ми говоримо про традиційні ЗМІ, то доволі ефективним уявляється створення і розбудова в Польщі медійної інфраструктури, перш за все шляхом відкриття журналістських представництв у регіонах значного скупчення українських громад, а також поглиблення співпраці у виробленні спільних із поляками та польськими українцями проектів за участю провідників й України, і Польщі [80, с. 15].

Налагодження повноцінного діалогу «Україна-Польща» є неповним без залучення до цієї роботи традиційних ЗМІ української діаспори у сусідній країні. Саме ЗМІ покликані забезпечувати міжетнічну і міжкультурну комунікацію, взаємний обмін досвідом долання тих чи інших проблем регулювання етнонаціональних і соціокультурних відносин, постійність зв'язків обох країн на усіх рівнях функціонування - від державного до міжособистісного. Роль і значення діаспорних ЗМІ є особливою: вони, окрім вище згаданих завдань, мають ставати посередником та комунікатором у діалозі двох народів і двох культур, виконуючи тим самим дипломатичну функцію та впливаючи на формування зовнішньої політики як держави проживання, так і своєї історичної батьківщини. За цих умов важливість налагодження прямих контактів між Україною і діаспорними ЗМІ українства в Польщі є суттєвою і не підлягає сумнівам. Ідеальним варіантом мала б стати фінансова й інформаційна підтримка з боку Української держави таких ЗМІ. Втім, внаслідок об'єктивних причин нині це уявляється проблематичним.

Незважаючи на фактично повну відсутність підтримки з боку Української держави діаспорних ЗМІ у Польщі, в країні існує нині розгалужена система українських й україномовних ЗМІ, які можна поділити на декілька груп. Перша група - суспільно-громадські видання: газета «Наше слово» (Варшава), журнал «Ватра» (Горлиці). Друга група - освітні ЗМІ (наприклад, журнал «Рідна мова» (Валч)). Третя група - релігійні видання: «Антифон» (Горлиці), «Православний перегляд» (Білосток). Четверта група - літературні ЗМІ (скажімо, «Український літературний провулок», Люблін). П'ята група - молодіжно-розважальні видання (наприклад, журнал «San Rideau», Гданськ). Шоста група - історично-політичні (журнал «Нова Україна», Краків) та культурні видання («Український журнал», Чехія-Словаччина-Польща) [94, с. 193]. Як бачимо, навіть без фінансової підтримки з боку Української держави представники української діаспори показали високий рівень самоорганізації та зуміли налагодити досить розгалужену мережу видань найрізноманітнішого спрямування. Причому, географія цих видань засвідчує не точковий, а розпорошений характер розселення польського українства нині. Отож, у процесі налагодження взаємин України з діаспорянами в Польщі обов'язково мають бути враховані усі групи інтересів польських українців, своєрідним індикатором яких і є перелічені вище друковані ЗМІ, які видаються українською діаспорою.

Окрім друкованих ЗМІ, у Республіці Польща є й теле- та радіопрограми української діаспори і для української діаспори. Їхньою особливістю є чітко виражена регіональна ознака. Прикладами таких медіа є: «Український вісник» (TVP Вармінсько-Мазурське воєводство), «Український перегляд» (TVP Підляське воєводство), «Українські вісті» (TVP Ольштин), Українська служба (Польське радіо для закордону), «Відкриймо Україну» (Люблінська архієпархія), «Українська думка» (радіо Білосток), «Український журнал» (радіо Ольштин) тощо [94, с. 193].

Розгалуження і високий рівень розвитку друкованих та теле- і радіо ЗМІ української діаспори у Польщі пов'язане передусім із державним фінансуванням, передбаченим законом Республіки Польща «Про національні та етнічні меншини і про регіональну мову» від 06 січня 2005 р. Відповідно до Закону, на фінансування українських й україномовних ЗМІ у Польщі з державного бюджету виділяється щорічно 2 млн злотих [94, с. 194].

Висвітлюючи можливості залучення електронних ЗМІ в стратегії інформаційного впливу України на діаспорне середовище у Польщі, особливу увагу слід звернути на мережеве комунікаційне середовище. Адже мережева (або комп'ютерно опосередкована) комунікація має унікальну атрибутивну властивість - ця система комунікації спирається на можливість швидкого й ефективного зворотного зв'язку, що призводить до фактично симетричних відносин комунікатор-реципієнт (що є надзвичайно важливим в умовах вкрай значимої мети - необхідності налагодження постійного тісного взаємозв'язку між українськими діаспорянами у Польщі з історичною батьківщиною. - Я. Т.). Російський науковець В. Бузгалін вказує на такі основні риси сучасної мережевої комунікації:

- неієрархічність, децентралізація, переважно горизонтальна та/або функціональна взаємодія учасників;

- гнучкість, рухливість, змінюваність форм і конфігурацій; легкість та швидкість створення та розпаду структур;

- відкритість мережі для «входу» і «виходу»; загальна доступність ресурсів мережі (передусім - інформаційних);

- рівноправність учасників мережі незалежно від їх ролі, масштабу, ресурсів;

- унікальність створюваних мереж [200, с. 56].

Отже, такі риси мережевих ЗМІ, як відкритість, гнучкість та динамізм роблять їх надзвичайно потужним ресурсом у налагодженні постійного діалогу між українською діаспорою в Польщі та Україною, бо поширення інформації у них відбувається значно оперативніше, аніж через традиційні носії інформації. До того ж, мережеві ЗМІ та мережеві спільноти часто здатні конструювати свою особливу соціальну реальність, виступаючи як сукупність індивідуальних і колективних ідентичностей, що можуть віртуально самоконструювати нові культурні та соціальні регулятори комунікаційного процесу. На підтвердження наведемо слова вітчизняної дослідниці феномену української діаспори К. Чернової, яка зазначає, що «основою стійкості діаспор виступають інформаційно-комунікативні мережі високої щільності» [227, с. 95].

Сучасна мережева комунікація відзначається здатністю до синтезу всередині себе масового, групового та персоніфікованого типів комунікації. Тому, як стверджує російський вчений С. Тихонова, «фактично, Інтернет сьогодні є експериментальним майданчиком, де випробовуються різноманітні ролі і форми поведінки...» [200, с. 59]. Вказані особливості мережевих ЗМІ та мережевих спільнот, на нашу думку, потрібно використовувати якомога повніше при налагодженні тісної співпраці з українською діаспорою в Польщі. Певні кроки у цьому напрямі вже зроблені. Одним із найпоказовіших прикладів є діяльність волонтерського руху в Україні, який завдяки мережевим спільнотам мав змогу налагодити тісну і продуктивну співпрацю з волонтерськими організаціями з діаспорного середовища у Польщі. Відтак, не Українська держава, а вітчизняне громадянське суспільство стало піонером у розвитку вказаного напряму співпраці України з діаспорою у Республіці Польща. На наше переконання, саме цей напрям у найближчі роки може стати найбільш пріоритетним у царині взаємодії України з представниками української діаспори в Польщі.

Перспективна розробка стратегії залучення мережевих ЗМІ та мережевих спільнот у процесі розширення співпраці (взаємодії) України з українською діаспорою в Республіці Польща має враховувати таку важливу особливість політичного життя в умовах розвитку інформаційного суспільства, як перехід у царині політичної комунікації від «політики інтересів і цілей» до «політики цінностей» (визначення російського ученого М. Вершиніна). Перехід до «політики цінностей» сприятиме формуванню нових способів політичної комунікації через здійснення комп'ютерно-опосередкованої політичної комунікації. «Політика цінностей» у сучасному політичному просторі означатиме: а) політичну прозорість, транспарентність влади та гласність у процесах прийняття політичних рішень; б) доступність для громадян всіх державних нормативних актів; в) реформування високо витратних державних структур; г) зростання у громадян кількості вільного часу, який можна спрямувати на вияви політичної активності [25, с. 116]. Як бачимо, врахування принципів «політики цінностей» у процесі реалізації стратегії розширення співпраці та поглиблення взаємодії українських діаспорян Польщі з історичною батьківщиною стимулюватиме розвиток низової активності в діаспорному середовищі, а також наближатиме до них, нехай у віртуальному вимірі, й Українську державу (у тому числі в її офіційних проявах - через діяльність органів центральної державної влади), і вітчизняне суспільство (в його соціальній, культурній, конфесійній царинах).