Українська діаспора Республіки Польща та її роль у демократичному розвитку сучасної Україниkratichnomu-rozvitku-suchasnoyi-ukrayini-_d_

Важливим нововведенням китайських спецслужб у даній сфері є використання китайської діаспори у стратегічних масштабах: збір відносно невеликої за обсягом інформації значною кількістю осіб та подальша її ретельна обробка. Слід зауважити, що китайські спецслужби віддають перевагу роботі зі значною кількістю осіб, які знаходяться в іноземних державах протягом короткого часу тому, що таким чином дані органи мають значні можливості для безпечного залучення власних громадян до співробітництва. Як правило, до цієї категорії осіб відносяться: студенти, вчені, представники китайської інтелігенції. Через чисельні китайські діаспори розвідка КНР проникає в державний апарат, ЗМІ і органи влади багатьох країн [163].

Як зазначає І. Панарін, значні успіхи китайських спецслужб у використанні власної діаспори мають місце на території США [138]. Для прикладу, до теперішнього часу чисельність китайської діаспори в США - близько 13 млн чоловік. Основна її частина зосереджена на Тихоокеанському узбережжі, де китайські спецслужби мають настільки сильні позиції, що американські спецслужби не в змозі повністю контролювати китайську активність у таких містах як Сіетл, Лос-Анджелес, Сан-Франциско, Х'юстон. Не виключено, що масові безпорядки в м. Сіетлі, пов'язані із проведенням у цьому місті наприкінці 1999 року форуму Всесвітньої торгівельної організації (ВТО), були інспіровані китайськими спецслужбами. Китайські теоретики зробили висновок про те, що результати холодної війни підтвердили правильність китайського підходу. В останні роки Китай домігся блискучих результатів в ході інформаційного протиборства зі США. Наочно це було продемонстровано після студентських хвилювань на площі Тяньаньмень у 1989 році, коли через ЗМІ до пересічних громадян була доведена інформація, що в Пекіні, Шанхаї та деяких інших великих містах діяли невеликі групи екстремістів і кримінальних елементів. Лідери Китаю переконали народ у тому, що заворушення інспірувалися США. Китайці тоді здобули першу перемогу в інформаційній війні проти США. Велику роль у цій перемозі відіграв ефективний інформаційний вплив на китайську діаспору в США і Західній Європі. Також китайцям вдалося повністю «переграти» американців у ході інформаційного протиборства в фінансовій сфері під час азіатської кризи 1997-1998 років [138].

Завдяки організованому китайськими спецслужбами потужному китайському лобі КНР вирішує на території США низку стратегічних завдань: забезпечує просування дешевих китайських товарів; стимулює ріст китайської діаспори за рахунок еміграції з материкового Китаю; добуває для китайської промисловості передові технології і наукові розробки; робить для США проблемним відкрите протистояння з КНР; сприяє здійсненню проникнення представників китайської діаспори в державні, правоохоронні, банкові та інформаційні структури [168].

Разом з тим, як відзначає І. Панарін, спецслужби КНР здійснюють тотальний контроль за ЗМІ країн тихоокеанського регіону. Значна кількість газет, теле- і радіоканалів придбані співробітниками китайської розвідки, а це дозволяє за допомогою контрольованих ЗМІ здійснювати активні заходи в розвідувальних цілях [138]. За матеріалами інформаційного агентства «Славянский мир» 2000 року, серед особливих успіхів китайських спецслужб слід відзначити досягнення контролю над великими фінансово-кредитними установами азійського регіону. Через багатомільйонні китайські общини китайська розвідка проникла в державний апарат і правоохоронні органи азіатських країн і має можливість впливати на рішення (про вплив китайської діаспори можна робити висновки через той факт, що в Індонезії 3,5 млн китайців є власниками 73 % приватного капіталу країни, в Сінгапурі цей показник ще вищий, 75-80 % фінансових ресурсів, інвестованих в економіку КНР, пройшли через Гонконг). А Гонконг був перетворений китайською розвідкою на місце відмивання «брудних» грошей для подальшої передачі на материковий Китай [138].

Таким чином, можна зробити певні висновки щодо використання Китаєм власних етнічних груп за кордоном в інтересах держави: створення на території країни, що становить інтерес, особливо у великих містах, самостійних національних китайських угруповань; дозоване використання спецслужбами значної кількості представників китайської діаспори в різних країнах у стратегічних масштабах; короткострокове залучення своїх громадян за кордоном для добування інформації; використання наявних можливостей представників китайської діаспори щодо контролю за ЗМІ в інтересах держави; використання спецслужбами наявних можливостей представників діаспори контролювати фінансово-кредитні установи тощо.

Для визначення можливих напрямків використання представників національних меншин в інтересах держави доцільним є вивчення досвіду використання Азербайджаном своїх представників за кордоном, де практикується їх використання як спецслужбами, так і злочинними угрупованнями. Особливо це яскраво виражено в Росії, де сформувалася досить могутня азербайджанська діаспора. Офіційна чисельність російських азербайджанців станом на 2002 рік становила 621,5 тис. чоловіків. За оцінкою азербайджанського політолога А. Юнусова, з 1991 по 1997 роки до Росії із Азербайджану виїхало понад 1,5 млн чоловік [114; 115].

За словами А. Волошина, важливим напрямком діяльності спецслужб Азербайджану на території Росії є використання азербайджанської діаспори та інших азербайджанських етнічних груп з метою одержання грошових доходів представниками правлячого режиму, азербайджанськими спецслужбами в інтересах забезпечення політичної стабільності в Азербайджані [29].

Загальне керівництво роботою азербайджанської діаспори здійснює особисто президент країни, безпосереднє - підрозділи служби безпеки. Певні довірені особи І. Алієва, що діють незалежно одна від одної й від державних спецслужб Азербайджану, мають власні напрямки роботи. До консультування залучаються представники інтелігенції, ділової еліти, лідери різних угруповань, що проживають в Азербайджані, Росії, Європі, США [29].

За словами А. Волошина, у середовищі азербайджанської діаспори створені структури, які виконують наступні функції: загальне керівництво по регіонах; адміністрування по окремих напрямках діяльності (продовольство, нафта, робота з органами МВС РФ у центрі й на місцях); внутрішнє правосуддя; розвідка й лобіювання політичних та економічних питань; контррозвідка; підтримка взаємин з іншими угрупованнями; збір податків у своєму середовищі й на «підконтрольній території» з «чужих»; силова підтримка (бойовики); організація вбивств (ліквідатори); ведення внутрішньої (усередині діаспори) пропаганди; ведення цільових зовнішніх пропагандистських операцій через неазербайджанські канали й на не азербайджанців [29].

Робота всіх цих структур координується з території Азербайджану із залученням працівників посольства Азербайджану й інших офіційних установ республіки на території Росії. Вся територія Росії поділена на операційні зони. Центральні й місцеві органи влади Росії розподілені як «об'єкти» постійного або можливого «впливу» (шляхом підкупу, маніпулювання, шантажу та ін.). До діяльності з використання азербайджанської діаспори в Росії також причетні співробітники посольства США в Азербайджані, Туреччині, Ізраїлі, співробітники центрального апарату ФБР США й деяких регіональних відділень у США. Важливу роль відіграють співробітники ЦРУ, орієнтовані на регіони Європи, Туреччини, Ірану, Закавказзя, Росії.

Оточення І. Алієва й підтримуючих його угруповань вважають, що створена ними система діяльності по відношенню до Росії дозволяє ідеологічно, політично й економічно забезпечити територіальну цілісність Азербайджану, його політичну стабільність, наявність довгострокових політично впливових й економічно могутніх союзників і друзів, сформувати історичну перспективу для держави [29]. Для режиму влади клану І. Алієва і його оточення безсумнівним досягненням вважається те, що за минулий час вдалося вирішити демографічні й економічні проблеми Азербайджану за рахунок економічних, природних, територіальних ресурсів Росії, заручитися підтримкою ззовні, у першу чергу США та Туреччини [29].

Представники режиму І. Алієва не бачать іншого способу забезпечення стабільності усередині Азербайджану, крім шляху постійного поповнення своєї діаспори в Росії та розширення масштабів загальної азербайджанської етнічної експансії, оскільки, на їхню думку, це дозволить завоювати нові території і ресурси для свого етносу. Азербайджанські лідери впевнені в тому, що досягнуто такі політичні, економічні й демографічні реалії, які гарантують відсутність будь-якої протидії з боку центральної й місцевої російської влади. На їхню думку, ці реалії вже забезпечили постійне використання значних ресурсів Росії в інтересах Азербайджану і функціонування його діаспори для забезпечення заходів у розвідувальних цілях.

Для оцінки ефективності своєї політики азербайджанські лідери використовують наступні показники: сукупний дохід населення Азербайджану й азербайджанської діаспори; чисельність діаспори в Росії; доходи діаспори, що перераховуються офіційно в Азербайджан; вартість нерухомості, контрольованої на території Росії; вартість сукупного бізнесу діаспори на території Росії; демографічні показники в районах стихійної й організованої колонізації; кількість і відсоток етнічних азербайджанців у середніх, вищих навчальних закладах, у силових органах Росії і їхніх закладах, на державних посадах, у великому і малому бізнесі [29]. Як зазначає А. Волошин, при збереженні сформованої системи взаємин Росії й Азербайджану ворожа діяльність спецслужб Азербайджану по відношенню до Росії буде підсилюватися. Будуть зростати масштаби діяльності спецслужб США з посилення антиросійського компоненту в діяльності уряду Азербайджану й азербайджанської діаспори в Росії [29].

Таким чином, серед напрямів використання діаспори Азербайджану в інтересах держави, основними є наступні: використання етнічних груп у фінансовій сфері країни проживання для забезпечення політичної стабільності уряду етнічного ядра; вплив за допомогою етнічних груп на органи влади; чітке, загальне організаційне керівництво етнічними групами в певній країні урядом Азербайджану; постійне оновлення і розширення агентури за рахунок залучення нових представників етнічних груп.

В історичній практиці існує залучення до співпраці з спецслужбами представників інших діаспор. Наприклад, у статті «Європа - плацдарм мусульманських розвідок», що опублікована в газеті «Еврейский мир» у грудні 2004 року, йдеться про те, що спецслужби Сирії й Ірану взяли під контроль європейську мусульманську діаспору, готуючи потужні теракти, зокрема проти єврейських об'єктів. Європейська неурядова організація «Продемократичне лобі» (The Pro-Democracy Lobby) заявляє, що ситуація з переселеними в країни ЄС близькосхідними мусульманськими громадами стала критичною [52]. Як наголошується у згаданій статті, активісти організації «Продемократичне лобі» відзначають, що сирійська розвідка практично повністю взяла під контроль громаду біженців із Сирії. Іранська ж розвідка зуміла настільки глибоко впровадити своїх агентів у перську діаспору, що нові біженці з Ірану просто цураються своїх співвітчизників, що давно живуть у Європі. Вони побоюються «нарватися» на резидентів із «країни витоку», які можуть завербувати їх, загрожуючи життю або тиснучи на родичів, що залишилися в Ісламській республіці.

Залучення спецслужбами осіб із діаспори можливе для виконання терактів. Зокрема, за даними офіційних європейських джерел [52], варіант повторення терактів, типу буеносайресовських, дуже ймовірний. Наприклад, у 1992 році іранська розвідка за допомогою завербованих у перській діаспорі Аргентини агентів ініціювала теракт в ізраїльському посольстві, а у 1994 році - у єврейському общинному центрі. У результаті цих вибухів загинули 116 чоловік [52]. У «Продемократичному лобі» відзначають, що сирійська розвідка також може готувати подібні акції. Її агенти залякують екс-сирійських й екс-ліванських громадян, загрожуючи тим, хто насмілюється вступати в будь-які контакти із представниками єврейської громади в Європі. Сирійські агенти загрожують навіть представникам курдських громад. За даними «Продемократичного лобі», уже було кілька випадків убивств сирійськими й іранськими агентами нових громадян Європи, однак всім цим агентам вдалося спокійно залишити територію ЄС [52].

Проблема використання терористами міграційних потоків стоїть сьогодні перед багатьма державами. Вона значно впливає на міграційну і економічну політику, а також на політику по відношенню до інших країн. Згідно з даними служб безпеки ряду західних країн, сьогодні спостерігається зростання чисельності завербованих терористами громадян Європи іноземного походження та іммігрантів із країн Близького і Середнього Сходу (що, тим не менш, цілком може бути пов'язано з розширенням доступу до інформації про терористів після 11 вересня 2000 р.). На думку відомого французького політолога і фахівця з ісламу Ж. Кепеля, на Заході почалася «боротьба за уми мусульман» - не менш масштабна, ніж на Близькому Сході [181]. Представники американських спецслужб стверджують, що вербування осіб, які мають можливість законно перебувати на території США і країн Євросоюзу, є одним із пріоритетних завдань при підготовці терористичних актів у західних країнах [181].

Поряд із негативними прикладами використання діаспор можна виділити й позитивні. Йдеться, зокрема, про операцію «Ентеббе» (пізніше дана операція одержала неофіційну назву «Йонатан», на честь підполковника Йонатана Нетаньяху, командира групи ізраїльського підрозділу, який загинув під час операції з визволення заручників у головному міжнародному аеропорту Республіки Уганда «Ентеббе» 04 липня 1976 р.). 26 червня 1976 р. бойовики пропалестинських організацій захопили пасажирський літак компанії «Ейр Франс», що слідував рейсом Тель-Авів - Париж. За наказом терористів літак здійснив посадку в аеропорту «Ентеббе» поблизу столиці Уганди Кампали, пасажирів з ізраїльськими паспортами, єврейськими іменами та членів екіпажу взяли в заручники а решту пасажирів відпустили. Захоплення заручників було здійснено з метою змусити уряди низки держав звільнити ув'язнених, які перебували у в'язницях на територіях Ізраїлю, Франції, ФРН, Швейцарії та Кенії. Керівництво Армії оборони Ізраїлю за тиждень розробило спецоперацію з визволення заручників, але зіткнулося з проблемою забезпечення повітряних коридорів, оскільки суміжні з Угандою держави відмовлялися надати повітряний простір. Крім того, ізраїльські літаки не могли без дозаправки долетіти до аеропорту «Ентеббе». Тому без ефективних дій МЗС визволити заручників було неможливо. І рішення було знайдено за допомогою єврейської діаспори, яка проживала у столиці Республіки Кенія Найробі та активно долучилася до переговорів з владою Кенії. В результаті Ізраїлю вдалося домогтися дозволу кенійців і бойові літаки ЦАХАЛ (Армія оборони Ізраїлю) змогли дозаправитися в міжнародному аеропорту імені «Джомо Кеніати» та долетіти до аеропорту «Ентеббе», де група ізраїльських командос успішно виконала завдання з визволення заручників [41].

Використання діаспори практикують і українські спецслужби. Наприклад, при звільненні українських моряків із судна «Фаїни» були задіяні українські представники сомалійської діаспори. З цього приводу в своєму інтерв'ю газеті «Україна молода» директор Департаменту протидії міжнародному тероризму і організованій злочинності Служби зовнішньої розвідки України генерал О. Христенко сказав: «Саме наші співробітники у деяких країнах Європи, Америки та Африки знайшли потрібних людей із сомалійської діаспори, коли йшлося про звільнення «Фаїни». Це неабияк посприяло звільненню наших моряків» [223].

Враховуючи вищенаведене, можна стверджувати, що використання представників етнічних груп в життєво важливих інтересах країни походження не тільки можливе, але й досить ефективне, і є однією з основних сфер діяльності більшості спецслужб провідних країн світу. Систематизація основних підходів до використання представників діаспори іноземними спецслужбами дозволяє виокремити наступні напрями: завчасно запланована організація поселень діаспори; працевлаштування представників діаспори на стратегічно важливі об'єкти; всебічне забезпечення життєдіяльності діаспори; постійне вивчення політичної життєдіяльності країни, що становить інтерес за допомогою представників діаспори; створення на території такої країни власних установ. Особливостями використання представників діаспори в інтересах держави іноземними спецслужбами є: чітке розмежування сфер відповідальності по конкретних важливих об'єктах; використання недосконалості законів країни, що становить інтерес; заселення цілих кварталів представниками однієї етнічної групи у великих містах.

Діаспори відіграють значну роль у фінансових справах. Оскільки їх представники відчувають себе чужинцями в країні проживання, вони прагнуть підтримувати одне одного. В результаті фінансові об'єднання, що складаються з членів діаспори, виявляються найчастіше більш ефективними, ніж місцеві фінансові інститути. Усередині етнічних спільнот складаються особливі економічні правила: гроші позичають під малий відсоток або зовсім безвідсотково по знайомству, адже успіх одного члена діаспори часто спричиняє позитивні наслідки для всіх [93]. Основну частину зароблених грошей члени діаспори просто пересилають на батьківщину своїм сім'ям. При цьому економіка держави-господаря страждає, позаяк з неї виводиться капітал, а батьківщина мігрантів, навпаки, отримує значні фінансові вливання. Наприклад, за таким принципом у Росії діють діаспори із Середньої Азії, частково азербайджанська і вірменська (т. зв. «заробітчанські» діаспори) [93]. Переведення грошових накопичень, здійснені китайцями на їхню етнічну батьківщину є феноменом, що існує стільки ж часу, скільки і сама китайська діаспора. В останні роки вивіз капіталів через китайську діаспору став особливо значним: інвестиції зарубіжних китайців у КНР більш ніж у два рази перевершують інвестиції Китаю в країни АСЕАН, в той час як китайські інвестиції складають менше 5 % всіх іноземних прямих інвестицій у зазначені країни [101].

Важливим напрямом впливу діаспори на фінансові потоки є перехоплення управління фінансами і промисловістю. Найвагомішого успіху в даній сфері досягли китайці. Їх діаспора - найбільша на Землі. Китайських емігрантів, так званих хуацяо, в світі налічується близько 40 мільйонів. Століттями вони розселялися спершу по Південно-Східній Азії, а потім по Європі та Америці. Поступово китайська діаспора стала невід'ємною частиною більшості світових столиць і прибережних міст. При цьому, на відміну від багатьох інших емігрантів, китайці ніколи не поривали зв'язку з батьківщиною, завжди відчуваючи себе частиною свого народу. Найбільш вражаючих успіхів китайські емігранти домоглися в Малайзії. Етнічні китайці складають чверть населення цієї країни і майже цілком контролюють її економіку. Схожа ситуація в Таїланді і на Філіппінах - там відсоток етнічних китайців менший, але під їхнім контролем перебувають ключові підприємства і банки. Вважається, що саме фінансові потоки, які хуацяо зуміли спрямувати в Китай, значною мірою зумовили зростання китайської економіки. Зарубіжні китайці забезпечили 60 % усіх інвестицій в народне господарство КНР, причому саме тоді, коли Китай найбільше цього потребував - на самому старті реформ. За деякими підрахунками, за перше десятиліття реформ хуацяо вклали в економіку КНР більше 800 мільйонів доларів [93].

Не лише китайська діаспора надає фінансову допомогу своїй батьківщині. Так роблять практично всі діаспори, включаючи і другу за величиною - індійську. Свого часу британці активно використовували індійців як найману робочу силу, і таким чином індійські діаспори виникли в найнесподіваніших місцях. Після здобуття незалежності Індія почала активну роботу зі співвітчизниками за кордоном, перетворивши діаспори в центри впливу. На відміну від китайців, індійці легше інтегрувалися в місцеве оточення - практично всі вони володіють англійською мовою. Великі індійські колонії склалися у США і у Великій Британії [93].

Усі «заморські співвітчизники», як їх називають в Індії, діляться на так званих «індійців за кордоном» (non-resident Indian, NRI), тобто громадян, які є громадянами Індії і водночас живуть і працюють в іншій країні упродовж шести місяців чи більше, і «осіб індійського походження» (person of Indian origin, PIO), тобто етнічних індійців або осіб, які мають індійських предків, які або самі, або їхні предки народилися в Індії, але не є при цьому громадянами Індії, або індійців, які взяли громадянство іншої країни. З кожною з цих груп проводиться окрема робота, причому друга група розглядається зі зрозумілих причин як більш перспективна. До найвідоміших представників даної групи відносяться, наприклад, глава Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) Раджив Шах, колишній президент Сінгапуру Селлапан Раманатхан, губернатор Луїзіани Бобі Джиндал. Навіть будучи повністю лояльними країні перебування, члени діаспори так чи інакше сприяють просуванню індійських інтересів. Індійська інтеграція, проте, не завжди проходить успішно. Для жителів багатьох країн індійці залишаються небажаними чужинцями. Так, наприклад, коли в ході виборів на Фіджі прем'єр-міністром цієї острівної країни став етнічний індієць Махендра Чодхрі, незадоволені військові організували переворот під прапором захисту інтересів місцевого населення [93].

Історія багата прикладами, коли діаспори брали чи продовжують брати активну участь у політичному житті країн проживання. Такі великі держави як Китай та Індія здатні й без допомоги діаспори вирішувати свої проблеми. Але для невеликих країн наявність діаспорних громад стає життєво важливим чинником. Як характерні приклади можна навести ізраїльську і вірменську діаспори. У США ізраїльська діаспора дуже сильна, в її середовищі діють численні формальні і неформальні організації. Ізраїльська діаспора активно і цілком легально лобіює інтереси Тель-Авіва, і в силу того, що етнічні євреї широко представлені в політиці, бізнесі та медіа, успішно доносить думку Ізраїлю і відстоює його позицію серед американських правлячих кіл. Наприклад, активно діє Американо-ізраїльський комітет громадських зв'язків, що ставить за мету проведення проізраїльского курсу в зовнішній політиці США.

Аналогічно працюють і представники вірменської діаспори, яку З. Бжезинський охарактеризував як одне з найбільш успішних етнічних лобі в США. У цій країні діє відразу кілька впливових груп, серед яких провідними є «Вірменський національний комітет Америки» і «Вірменська Асамблея Америки». В обох партіях - і Демократичній, і Республіканській - існують вірменські поради, а в нижній палаті Конгресу працює вірменський кокус. Високий рівень впливу вірменської діаспори визначається поряд з іншим специфікою президентських виборів у США: основна маса американських вірмен проживає в Каліфорнії, яка виставляє для голосування 55 вибірників - більше, ніж будь-який інший штат.

Характерним прикладом діяльності вірменського лобі є прийняття 907-ї поправки у 1992 році, згідно з якою Вашингтон оголосив про відмову в наданні допомоги Азербайджану. Ухвалення 907-ї поправки, безумовно, стало найбільшою перемогою вірменської діаспори США та її лобістських організацій і груп. Ця діаспора має потужний вплив у США. Вперше провірменська лобістська організація була створена на початку ХХ ст. Уже тоді Американський комітет за незалежність Вірменії активно брав участь у налагодженні американо-вірменських контактів і вніс чималий внесок у те, що США визнали де-факто незалежність Вірменії у 1920 році, одночасно відмовившись визнати Азербайджан.

На даний час у США, за різними оцінками, проживає від 800 тис. до одного мільйона етнічних вірмен. Ця далеко не найбільша етнічна громада прекрасно організована і згуртована, має свої власні структури, засоби масової інформації, є соціально та політично активною і, як наслідок, має серйозні важелі тиску на органи виконавчої і законодавчої влади, громадську думку. Ще до початку вірмено-азербайджанського конфлікту представники вірменської діаспори в багатьох країнах світу, і в першу чергу в США, започаткували кампанію, яку американські політики і журналісти назвали «зразком політичної пропаганди та лобізму» [165].

Нині уряд Вірменії, на відміну, наприклад, від керівництва Казахстану, зацікавлений у збереженні вірменської діаспори на своїх місцях, при цьому активно використовуючи її фінансові та організаційні ресурси в інтересах Республіки Вірменія. Зокрема, багато в чому зусиллями вірменської діаспори США і Франції ці країни визнали геноцид вірмен 1915-1916 років, а діяльність вірменських діаспор Франції і Бельгії, а також (меншою мірою) інших європейських країн призвела до блокування вступу Туреччини в ЄЕС до врегулювання питання з геноцидом вірмен [12].

Директор «Євразійської мережі політичних досліджень» В. Меркушев 22 липня 2015 р. на зустрічі за круглим столом «Вплив діаспор на внутрішню і зовнішню політику» зазначив: «У світовій практиці бували випадки, коли діаспори, голосуючи на виборах (країни свого походження, а не проживання) визначали, хто буде президентом. Наприклад, діаспора хорватів, які живуть в Америці, фактично вибрала президента Хорватії» [43]. До цієї проблеми привертає увагу й колишній радянський розвідник, а нині американський фінансовий аналітик Ю. Швець, який зазначив стосовно позиції української діаспори США на президентських виборах, що Україна стала однією з причин програшу Бушем-старшим президентських виборів 1993 року Біллу Клінтону. Справа в тому, що у серпні 1991 року президент Дж. Буш відвідав Київ, де закликав Україну залишатися в складі СРСР. Потім цю промову у Вашингтоні назвали «Kiev Chicken» (або «котлета по-київськи»). І саме вона привела до того, що на президентських виборах 1993 року українська діаспора США дружно проголосувала за Б. Клінтона, хоча традиційно підтримувала республіканців. І саме ці голоси відіграли критично важливу роль у поразці Дж. Буша. Так що президентська гонка в США - хороший час для роз'яснення позиції України щодо життєво важливих для неї питань [229].

Звичайно, список діаспор не вичерпується вищенаведеним. Так, антиросійська позиція Канади з багатьох питань пояснюється саме тиском потужної української діаспори. Навіть результати такого далекого від політики заходу, як Євробачення, визначаються часто голосами переселенців, які голосують за країну своїх предків [93]. Відповідно останніми роками спостерігається зміна способу мислення. Багато економістів та політичних експертів сприймають еміграцію кваліфікованих кадрів не як втрату, а як можливість для отримання нових торгових та інвестиційних проектів і нових знань. Більше того, міграція підвищує кваліфікацію місцевих кадрів, оскільки надія на одержання добре оплачуваної роботи з хорошими умовами праці за кордоном стимулює населення до вступу в професійні навчальні заклади.

У книзі І. Каганця «Арійський стандарт: Українська ідея епохи Великого Переходу» (2004 р.) висвітлюється досить цікава інформація стосовно зарубіжних українців. Зокрема, привертається увага до думки колишнього радянського розвідника О. Гордієвського, який зазначає, що, як тільки Україна стала незалежною, з погляду розвідки, вона отримала шанс стати потужною державою. І справа не в тому, що українська діаспора дуже чисельна - чисельність єврейської діаспори приблизно того ж порядку. Справа в її якості. Якщо головною сферою застосування життєвої енергії євреїв є бізнес і фінанси, то українці - це передусім учені, інтелектуали, радники, експерти, як при бізнесових, так і при державних структурах та всіляких «мозкових трестах». Займаючи цю екологічну нішу, вони мають дещо менший доступ до «живих грошей», але володіють значно важливішим - одухотвореним інтелектом, який за бажання і правильної організації можна конвертувати у будь-які гроші.

Наведені приклади показують, що діаспора може стати ефективним інструментом лобіювання інтересів країни походження. Вона, зокрема, може забезпечувати компаніям із країн походження доступ до технологій і знань через професійні об'єднання (наприклад, Асоціація Ганських лікарів і стоматологів у Сполученому Королівстві), відряджати експатріантів у країни походження, забезпечувати дистанційне навчання і повернення (в основному на короткий термін) емігрантів, які підвищують свою професійну кваліфікацію. Використовувати знання та навички діаспор можна шляхом створення мереж з обміну знаннями. Деякі ініціативи включають програми наставництва-спонсорства в певних секторах або галузях, спільні дослідницькі проекти, механізми експертної оцінки, віртуальне повернення (через дистанційне та електронне навчання), а також короткострокові візити і відрядження. Для того, щоб підвищити користь від цих заходів, країнам доведеться проводити дослідження кадрових ресурсів, доступних у їх діаспорі, створювати активні мережі й розвивати конкретні види діяльності та програми. У відповідності з цим зазначена діяльність набуває неабиякої актуальності й для України. Насамперед, як важливий напрям забезпечення її державного суверенітету і зміцнення основ національної безпеки.

Висновки до Розділу 1

Аналіз у першому розділі джерельної бази, класифікаційних ознак поняття «діаспора» та спроба обґрунтування співпраці з цією категорією населення з метою забезпечення процесу демократизації українського суспільства дозволив з'ясувати наступне.

Визначальними рисами діаспори є співвіднесення власної долі з долею своєї батьківщини та її народу; участь у суспільно-політичних, соціально-економічних та культурних процесах «материнської» землі, ретрансляція її основних цінностей; забезпечення своїй батьківщині позитивного міжнародного іміджу, економічної, культурної та інформаційної присутності в геополітично важливих регіонах; сприяння розв'язанню внутрішніх проблем рідної країни за рахунок залучення інтелектуального потенціалу представників діаспорних громадських об'єднань.

Задля посилення ролі України у світовому співтоваристві, досягнення певних раціональних політичних і економічних цілей, захисту її національних інтересів важливе значення має встановлення дружніх і тісних стосунків з країнами проживання зарубіжних українців. З цією метою необхідно нагромаджувати знання про закордонні спільноти, їх життєдіяльність, психологічні особливості, суспільні, політичні, етнокультурні процеси, досягнення і внесок у розвиток суспільств країни походження та країни проживання.

Не дивлячись на значну кількість наукових праць, присвячених дослідженню діаспори, актуальним залишається питання формулювання інтегрованого, універсального визначення поняття «діаспора», яке має відображати як природу цього явища, так і особливості, що відрізняють його від етнічної меншини, общини тощо. Виходячи з вищезазначеного, можна сформулювати інтегроване визначення поняття «українська діаспора» як сукупності осіб українського походження («світового українства»), які в силу історичних обставин, що зумовили масштабні еміграційні процеси, опинилися і проживають за межами України; які зберегли відчуття спільності власних інтересів із загальнонаціональними інтересами своєї батьківщини, розуміння власної долі як такої, що невід'ємна від долі свого народу; і яким властиве прагнення щодо збереження власної етнічної ідентичності, примноження сукупного соціально-культурного надбання, намагання підтримувати на колективному та індивідуальному рівні зв'язки з країною свого походження.

Історико-політологічний аналіз української діаспори дозволяє систематизувати її визначальні класифікаційні ознаки: за характером утворення, за географією розселення, за особливостями формування, за чисельністю. За характером утворення діаспору умовно можна поділити на ту, що утворилася в результаті зміни кордонів (автохтонне населення) та ту, що утворилася в результаті еміграції. За географією розселення діаспору можна поділити на східну (українці в смузі етнічних східних кордонів, компактні етнічні масиви в Росії, Казахстані та інших пострадянських країнах) та західну (Північна Америка, Канада, Західна Європа). За особливостями формування виділяються старі, відносно молоді та новітні діаспорні утворення. За чисельністю можна виділити великі громади (з чисельністю понад мільйон - Північна Америка, Канада), середні (Аргентина, Бразилія), середньоєвропейські (групи в суміжних з Україною західних країнах), відносно малочисельні (країни Західної Європи), незначні (Парагвай, Уругвай).

Співпраця з українською діаспорою спрямована на зміцнення національної безпеки держави, що означає захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, державних інститутів, забезпечення сталого розвитку, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізацію реальних та потенційних загроз національним інтересам у різних сферах суспільного розвитку. Систематизація досвіду використання потенціалу діаспори різними країнами із зазначеною метою засвідчує необхідність посилення уваги до наступних напрямів задіяння потенціалу закордонних українців: сприяння в інформаційному та духовному забезпеченні їхньої життєдіяльності; розвиток проукраїнських засобів масової інформації та науково-освітніх видань; використання етнічних груп, задіяних у фінансовій сфері країни проживання для забезпечення політичної стабільності уряду етнічного ядра; залучення своїх громадян за кордоном для добування й систематизації необхідної інформації; всебічна увага до забезпечення життєдіяльності діаспори в різних сферах суспільного розвитку країни її проживання.

Дбаючи про зарубіжних українців, захищаючи їхні інтереси, Україна дбає про власне майбутнє. Найбільша допомога діаспорі - це не стільки матеріальна, скільки моральна та політична її підтримка, насамперед шляхом визначення проблем зарубіжних українців як одного з пріоритетів зовнішньої політики нашої держави. Водночас діаспора - це середовище своєрідних посланців рідної землі в країнах поселення українців. Зарубіжні українці є носіями знань про Україну, вони внесли і вносять вагомий вклад у загальний розвиток культури, науки, мистецтва, літератури українського народу. Відповідно до цього, проведення досліджень проблематики української діаспори передбачає розробку рекомендацій для налагодження більш тісних стосунків України з державами, де проживають українці, розробки дієвих програм співпраці з ними, забезпечення більш ефективного використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалів української діаспори задля посилення ролі України у світовому співтоваристві, а також підняття іміджу нашої держави.

2. Українська діаспора в Республіці Польща: причини виникнення, сучасний стан та потенційні можливості

2.1 Суспільно-політичні особливості становлення і характер діяльності української діаспори в Республіці Польща

Розпад СРСР і створення на його теренах нових незалежних держав викликали підвищений інтерес української влади та науковців до українських спільнот, що опинилися внаслідок різних причин поза межами України. Останнім часом зацікавленість проблемами діяльності діаспор у країнах їхнього проживання значно зросла. Такий інтерес світового співтовариства до проблеми захисту етнічних громад, які становлять меншість населення в державах свого поселення, зумовлений кількома чинниками. По-перше, діаспорні громади можуть стати як містком дружби і співробітництва, так і джерелом міжнаціонального та міждержавного протистояння, свідченням чого є гіркий досвід військових конфліктів, що розгорілися останніми роками на етнічному підґрунті. По-друге, до цього спонукають загальноприйняті міжнародно-правові стандарти захисту прав людини, складовою яких є права національних меншин. Відповідно це стосується й української діаспори.

Не оминув цей процес і Республіку Польща, яка, по-перше, має з Україною спільний кордон, а по-друге - доволі не прості взаємини, що склалися історично. Тим більше, що Республіка Польща першою у світі визнала державну незалежність України - 02 грудня 1991 р. А вже 04 січня 1992 р. між Україною і Польщею були встановлені дипломатичні відносини. 18 травня 1992 р. було підписано міждержавний українсько-польський Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. А підписана Президентами України і Польщі Леонідом Кучмою і Александром Кваснєвським 21 травня 1997 р. в м. Києві Спільна заява «До порозуміння і єднання» стала першою сходинкою до налагодження українсько-польських взаємовідносин [44].

Географічно Польща знаходиться в Центрально-Східній Європі й межує з ФРН, Чеською Республікою, Словацькою Республікою, Литвою, Білоруссю, Російською Федерацією (Калінінградська область) та Україною. Зазначена геополітична реальність стимулювала процеси, за яких українці в Польщі опинялися у різні часи та за різних обставин. Поряд з еміграційними процесами, які умовно розрізняють на чотири хвилі масового переселення українців за кордон, у Польщі створилася внаслідок зміни кордонів автохтонна громада, яка за відомостями Об'єднання українців у Польщі (ОУП) є найбільшою в ЄС (250-500 тис. осіб) [80]. У публікаціях найчастіше зустрічається цифра 300-350 тис. [205, с. 181]. Офіційна ж польська статистика подає чисельність українців у межах 150-250 тис. [56, с. 90].

Основна маса українського населення проживає в західних і, особливо, в північних регіонах Польщі - Ольштинському, Гданському, Кошалінському, Щецінському та Вроцлавському воєводствах. Українське населення Польщі тісно інтегроване в місцеве соціально-економічне й культурне середовище [22; 28; 47, с. 9; 66; 84; 117, с. 188-197; 146; 246; 273; 274; 278]. Серед польських українців є багато відомих діячів, які працюють у науково-культурній сфері, в різних галузях економіки, промисловості та сільського господарства. У нинішніх кордонах Польщі українці становлять автохтонну етнічну групу. Їхні предки споконвіку проживали на землях Бойківщини, Лемківщини, Підляшшя, Холмщини і Надсяння, що входять тепер до складу Польщі [205, c. 181].

Перед Першою світовою війною в австро-угорській частині власне польських земель найбільше українців проживало в Кракові, де з кінця XVIII ст. існувала парафія греко-католицької церкви. На початку XX ст. в місті мешкало приблизно 1,5 тис. українців. Центром розселення українців у російській частині Польщі була Варшава, яка здавна служила містом, що приваблювало українську аристократію, козаків та купців. На початку XX ст. у Варшаві проживало від 5 до 10 тис. українців, більшість із яких перебували там як російські службовці або студенти Варшавського та інших університетів Польщі [205, с. 182]. Чисельність українців у межах сучасних кордонів Польщі значно зросла після 1920 року, коли на її території опинилося близько 40 тис. біженців, головним чином вояків армії УНР після поразки національно-визвольної боротьби в Україні [3; 7; 90; 95; 245; 277]. До 1923 року колишні військові перебували в таборах для інтернованих. Згодом більшість українських політичних емігрантів виїхали в Чехословаччину і Францію, решта розселилися в різних містах Польщі, передусім у Варшаві, яка до 1939 року залишалася одним із головних осередків української політичної еміграції та важливим українським культурним центром [205, с. 181].

Окрім політичних емігрантів із Центральної та Східної України, у власне польських містах у міжвоєнний період працювали кілька тисяч українців із західноукраїнських земель, що перебували тоді в складі Польщі. Значну частину серед них становили представники української інтелігенції (службовці, вчителі та інші), яких польський уряд прагнув перемістити на польські етнічні території для послаблення потенціалу національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Крім того, в різних університетах Польщі навчалися близько 1 тис. українських студентів. Наприкінці 1930-х років на польських землях перебувало близько 30 тис. українців, головними центрами яких були міста Краків і Варшава з 3 тис. і 2 тис. українців відповідно. Менші українські громади були в містах Познані, Лодзі, Катовіце, Любліні, Каліші, Радомі й Жешуві. За підрахунками Ф. Заставного, на початку 1930-х років на українських етнічних і змішаних українсько-польських і польсько-українських землях, що входили тоді до складу Польщі, налічувалося 5,7 млн українців, які становили 62,4 % всього населення цієї частини польської держави [205, с. 182]. Значна кількість українців прибули до Польщі з початком Другої світової війни після окупації її німцями за рахунок утікачів із західноукраїнських земель у зв'язку з політичними репресіями, що розпочалися після приєднання цих земель до СРСР. Перед приходом радянських військ більшість українців, які перебували на власне польських етнічних землях, емігрували до країн Західної Європи [205, с. 182; 14].

Відповідно до угоди між урядом УРСР та польським Комітетом національного визволення, підписаної в Любліні 09 вересня 1944 р., у 1944-1946 роках відбувся процес репатріації українців із Польщі та поляків з України. Угода передбачала добровільність переселення. Але, оскільки добровільно в Україну виїхала лише незначна частина українського населення, з вересня 1945 року розпочалося примусове виселення українців із земель Південно-Східної Польщі. Виселення відбувалося силами трьох польських дивізій за активного збройного опору загонів УПА. З вересня 1945 по липень 1946 років в СРСР було виселено 482,7 тис. українців. У свою чергу, із західних областей України польське населення було переселено на територію Польщі [205, с. 183]. Проте й після цього на території Польщі залишилося приблизно 220 тис. українців. З них близько 150-160 тис. проживали на українських чи змішаних українсько-польських (польсько-українських) землях Південно-Східної Польщі [205, с. 183].

Якщо за точку відліку взяти новітні часи, то доля українського населення у східноєвропейських країнах нерідко складалася досить драматично, або й трагічно. Подією, що остаточно змінила етнодемографічну ситуацію серед українського населення повоєнної Польщі, стало примусове переміщення всіх українців у 1947 році з південно-східних земель країни вглиб її нової території - на північні та північно-західні землі в ході акції «Вісла». Переселення мотивувалося тим, що українське населення становило матеріальну й людську базу загонів УПА, що ускладнювало їх ліквідацію. Справжньою ж метою акції, як зазначалося в тогочасному таємному документі Міністерства повернутих земель Польщі, була асиміляція переселенців у польському середовищі [62; 81; 83; 176; 177; 228]. Для цього в одному селі дозволялося селитися не більш як десяти українським родинам, а часто тільки по одній сім'ї в одному населеному пункті. Стосовно цих поселенців заборонялося вживати назву «українець». Переселення також здійснювалося за допомогою війська й проводилось у надзвичайно стислі терміни: зазвичай на підготовку жителям давалося тільки дві-три години, брати з собою дозволялося лише те, що могла нести з собою одна людина [205, с. 183].

Усього з квітня по серпень 1947 року на західні та північні землі Польщі було переселено понад 140 тис. українців. На території Південно-Східної Польщі залишилася лише невелика кількість українського населення. Після 1956 року близько 20 тис. українців повернулися на свої етнічні території в Південно-Східній Польщі (висловлювали таке бажання понад 100 тис. осіб) [205, с. 183]. Депортація з історичних земель важко відбилася на соціально-економічному, політико-правовому та морально-психологічному становищі українського населення [205, с. 183]. Асиміляційна державна політика Польщі штучно зменшувала чисельність українців, що проживають у даній державі, при проведенні переписів населення. Так, згідно перепису 2002 року кількість українців становила 36 тис. 900 осіб, з яких 5 тис. 900 осіб ідентифікували себе лемками [98, с. 83]. Об'єднання українців Польщі (ОУП) офіційно заявило протест щодо способу проведення перепису та численних порушень, що його супроводжували.

Інтерес до української суспільності в Польщі найбільше проявився наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років, коли сформувалися нові можливості для діяльності та розвитку національних меншин [256, s. 161-162; 269]. Особливо в підготовчий період так званого «круглого столу», який було започатковано восени 1988 року і метою якого було вироблення для правлячих політичних сил і опозиції платформи щодо суспільно-політичного становища в державі. У цей час група представників національних меншин, серед яких були три українці - С. Козак, М. Лесів та В. Мокрий, - звернулися з листом до профспілкового об'єднання «Солідарність», в якому йшлося про становище меншин, шляхи його поліпшення та висловлювалося прохання про внесення цих питань до порядку денного «круглого столу» [80].

У зазначений період відбуваються демократичні зміни, і українці Польщі задля лобіювання інтересів своєї етнічної групи прагнуть обрати своїх представників до польського Сейму і Сенату. Вже під час перших напівдемократичних виборів у червні 1989 року українці по-різному намагалися відвойовувати місця для своїх представників у двопалатному польському парламенті [183; 259; 260]. Тодішній монополіст, єдина українська організація УСКТ (Українське суспільно-культурне товариство) виставила своїх кандидатів до Сейму та Сенату. Проте вибори 1989 року були перш за все плебісцитом проти комуністичної влади, і в цьому двополюсному світі «Влада vs “Солідарність”» не було місця для інших сил. Тоді депутатом став лише один українець - професор Володимир Мокрий з Кракова, кандидат від «Солідарності», багатолітній активіст антикомуністичної опозиції. В. Мокрого підтримали не лише українці, але й поляки. Саме він вирішально вплинув на те, що Сенат прийняв заяву щодо депортації 1947 р. Загалом саме йому вдалося винести українське питання на парламентський рівень [199].

Під час виборів 1993 року українські кандидати змінили стратегію, вирішивши висуватися від різних політичних партій. Мирослав Чех, Богдан Пецушок висувалися від Демократичної унії (UD), інші - від Партії президента Валенси (BBWR), чи від Унії праці. Проте депутатом став лише Мирослав Чех. Сталося так, зокрема через те, що М. Чех завдяки Яцекові Куроню посів високе місце в загальнодержавному партійному списку UD. У виборах 1997 року ця сама схема спрацювала вдруге. Мирослав Чех був депутатом Сейму обох скликань аж до 2001 року. Неодноразово шляхом депутатських звернень, пропозицій та заяв він намагався впливати на покращання ситуації українців та розвиток двосторонніх українсько-польських відносин на державному рівні. Інші активні українці, які висувались у виборах 1993, 1997, чи 2001 років, не отримали належної підтримки від своїх партій. А з 2001 року українці не мають свого представника ані в Сеймі, ані в Сенаті. Варто сказати, що до польського парламенту, Сейму і Сенату українці все ж потрапляли, однак або приховуючи своє українство, або не ангажуючись в українські питання, а інколи навіть голосуючи зі шкодою для української меншини. Так було, для прикладу, у випадку депутата від Польської селянської спілки (PSL) в парламенті 1993-1997 років скликання Ірини Петрини, колишньої студентки педагогічного ліцею міста Бартошиці, котра проголосувала проти надання компенсацій українцям, ув'язненим у 1947-1949 роках у комуністичному концтаборі Явожно. Щойно після того, як вона перестала бути депутатом, пані І. Петрина набралася сміливості говорити українською і зізналася ким вона є насправді. Іншим прикладом є сенатор Мирослава Никіель, народжена в селі Войткова, що знаходиться у польській частині Бойківщини. Пані сенатор є членом президії керівництва Громадянської платформи (PO), другої за величиною польської політичної партії. Цікаво тут те, що мати пані сенаторки-українки була в'язнем концтабору Явожно, в таборі народився і її брат. Проте вона не надто цікавилася українським питанням, і на 60-ті роковини акції «Вісла» не прибула на урочистості, організовані ОУП на місці табору (хоч її мати туди приїхала). Ще один сенатор (Сергій Плева) у 1990-х роках у персональній анкеті в рубриці «знання мов» писав: «українська». Проте, публічно на тему свого походження не висловлювався. Загалом депутатів Сейму та Сенату, засекречених українців, було набагато більше. Не всіх вдається порахувати, бо ж вони - приховані. Деякі відомі польські політики, депутати, міністри, як, наприклад, Юзеф Олекси, могли похвалитися дружинами українками; інші, як Лешек Міллер - невісткою з України. Однак назагал це не змінювало ситуації ані з українською громадою, ані з українським питанням як таким [199].

На польських виборах, які відбулися 21 жовтня 2007 р., знову балотувалося кілька українців, між іншими - Мирон Сич та Роман Шевчик від опозиційної PO. Депутатом став лише Мирон Сич, котрий є етнічним українцем [199]. Мирон Сич обіймає посади заступника голови парламентської Комісії з питань національних та етнічних меншин, а також заступника голови польсько-української та польсько-російської груп Сейму [128]. Ці вибори (зокрема, і самоврядні також) показали, що українці спроможні брати участь у демократичних процесах та в управлінні державою, громадянами якої вони є. Адже на кожних, особливо самоврядних виборах, вони обираються на різні пости. Для прикладу, Мирон Сич у 2006 році вже втретє став головою Сейму Вармінсько-Мазурського воєводства (відповідник українського голови обласної ради). Проте, на загальнодержавному рівні проблема представництва національних меншин у владних структурах залишається лотереєю, нерідко з прикрими результатами [199; 261; 282].

У даний період активізувалося й життя української громади з виникненням громадських організацій, а саме - Спілки незалежної української молоді, Українського християнського братства св. Володимира тощо. Наприкінці лютого 1990 року Українське суспільно-культурне товариство на своєму надзвичайному з'їзді реорганізувалося в Об'єднання українців у Польщі [80].

Умовно українську діаспору в Польщі можна поділити за легальністю життєдіяльності на легальних, нелегальних працівників і осіб, які тимчасово проживають на території країни. До легальних працівників відносяться особи, які перебувають у Польщі після переїзду їх батьків з України під час різних хвиль міграції. Вони працюють майже в усіх сферах держави та мають своє житло. Ця категорія чисельно представлена в Республіці Польща. До неї відносяться також студенти - особи молодого віку, які навчаються в Польщі у вищих навчальних закладах чи перебувають на післядипломному стажуванні. Ця категорія чисельно представлена у Варшаві, з огляду на кількість столичних ВВНЗ (присутність українських студентів стає помітною і в інших містах, наприклад - Перемишлі та Любліні). Тенденція до збільшення кількості студентів є характерною для останнього десятиліття. До легально працюючих фахівців можна віднести й висококваліфікованих фахівців, які закінчили вузи в Україні й отримали дозвіл на працю або підвищують у Польщі свою кваліфікацію. Серед них є викладачі іноземних мов, науковці, журналісти, артисти, менеджери, власники фірм. Вони мають документи на тимчасове чи постійне проживання або про набуття польського громадянства. До нелегальних працівників відносяться особи, які перебувають у Польщі на підставі туристичної візи і при цьому нелегально працюють. Інколи - це особи з вищою освітою, які виконують роботу, що не відповідає їхній кваліфікації. Трапляються також особи, що перебувають у Польщі нелегально з простроченою візою. Найчастіше вони займаються доглядом за дітьми чи хворими, прибиранням, роботою в магазинах та на складах, працюють на будівництві та у сільськогосподарському секторі. До осіб, які тимчасово проживають на території країни, належать торговці - особи, які приїздять до Польщі на нетривалий термін (1-2 тижні) з метою торгівлі. В межах другої та третьої категорій можна виділити також осіб, які взяли шлюб з польськими громадянами, внаслідок чого відбулася зміна їхнього статусу в Польщі.