Політико-правові засади формування і діяльності парламентської коаліції: зарубіжний досвід і Україна

Вважаємо, що такий підхід є надто спрощеним, оскільки на формування коаліції впливає низка чинників, зокрема виборча і партійна система, форма державного устрою тощо. Так мажоритарна виборча система Великобританії рідко призводить до ситуації, коли формується парламент, в якому жодна партія не отримує більшості місць. Коли це все-таки трапляється, як це було за часів правління уряду лейбористів у 1974-1979 роках, коаліція створюється фактично, але не формально. Залежність парламентської і урядової коаліції від партійної системи відображено у таблиці 1.

Таблиця 1

Взаємозв'язок між партійною системою, парламентом та урядом

Однак така типологізація є швидше описовою і не сприяє глибокому розумінню природи парламентських коаліцій. На наш погляд її краще здійснювати комплексно, згідно основних та другорядних критеріїв. До перших належать 1) кількість учасників, 2) кількість політичних партій, 3) ідеологія та ідеологічна близькість учасників та 4) поділ повноважень між учасниками. Другорядні чинники представлені: а) датою створення, б) ступінню формалізації, в) ціллю створення, г) терміном існування; д) процедурою утворення коаліційного уряду; е) статусом парламентської партії, що приступає до формування коаліції.

Перш ніж перейти до детальнішого розгляду парламентських коаліцій, доцільно зупинитися на теорії коаліції, яка надає критерії для класифікації. Теорія коаліції, яка значною мірою сформувалося на основі теорії ігор, є частиною традиції квазіматематичної моделі раціонального вибору у політології, що намагається сформулювати теорії, здатні спрогнозувати ймовірність її утворення та напрями діяльності. Проте захисники теорії коаліції стверджують, що вона може бути застосована до будь-якої ситуації, де двоє і більше акторів стикаються з потенційним конфліктом інтересів, у результаті чого співробітництво між двома і більше учасниками проти одного чи більше опонентів є раціонально виправданим. Вони також стверджують, що хоча б у загальній формі успішна теорія може застосовуватися до будь-якого прикладу: чи то йдеться про коаліцію малих фірм проти потенційного монополіста-конкурента, чи про коаліцію парламентських партій для формування уряду тощо. У деяких випадках теорії коаліцій з високою ймовірністю здатні передбачити результат, особливо тоді, коли застосовуються до партійної системи, в якій кількість і розмір партій, так само як ідеологічний спектр національної політики, не залишає місця для очевидних варіантів майбутньої коаліції.

Зазначимо, що моделі формування коаліцій відрізняються від моделей голосування, побудованих на теорії простих ігор. Тут йдеться про об'єднання голосів, а, відповідно, про кооперативні ігри. Застосування теорії ігор до проблем, що включать договір та формування коаліцій, породжують моделі двох типів: статичні та динамічні. Перші схильні бути економними і не включати додаткові змінні, пов'язані з інституціональними чи суб'єктивними чинниками. Другі є переважно описовими і поведінковими [269, р. 390]. Загалом моделі формування коаліцій можна розбити на дві групи на підставі того, чи використовується в них така змінна як розміщення політичних сил, що утворюють коаліцію, по шкалі «ліві-праві» [108, с. 295]. Перша група моделей ґрунтується на кількісних ознаках коаліції [262, р. 32-46]. Друга включає у розгляд близькість політичних позицій учасників коаліцій [142].

1. За кількістю учасників розрізняють мінімально виграшну коаліцію, коаліцію мінімального розміру та надлишкову коаліцію. У політичній науці модель торгів між політичними акторами використовується при аналізі партійної політики і міжнародних перемовин [269, р. 391-392]. В свою чергу А. Лейпхарт вважає торги одним з основних підходів до пояснення коаліційної політики у парламенті [216, р. 49-50]. Однією з перших робіт, присвяченій аналізу процесу формування парламентських коаліцій, було дослідження коаліцій у парламенті Японії М. Лейзерсона [194].

Найбільш широко поширеною є мінімально виграшна коаліція. Концепція мінімально виграшної (переможної) коаліції була описана В. Райкером [262], який виходив з того, що приймаючи рішення про участь в уряді політики виходять виключно з бажання отримати владу чи престиж завдяки міністерським посадам, тому вони не схильні ділитися можливими вигодами з іншими учасниками політичного процесу. Відповідно, коаліції повинні бути достатньо великими, щоб забезпечити більшість у законодавчому органі, але не більшими і ні меншими. «Кооперативні рішення з n-персонами, - зазначає В. Райкер, - стосуються поділу виграшу від формування коаліції серед її членів, тоді як принцип розміру стосується кількості членів чи ваги членів коаліції, що перемогла. У політичних ситуаціях, аналогічних іграм з n-персонами і постійною сумою, учасники з явною і повною інформацією - так стверджує принцип - формують мінімальні переможні коаліції, тобто коаліції настільки великі, щоб вони були достатніми для перемоги і не більше того» [261].

Таким чином В. Райкер змінює передумову формування коаліції, запропоновану Е. Доунсом [183], на думку якого політичні партії намагаються максимізувати більшість. Замість цього він стверджує, що партії при формуванні коаліцій не прагнуть платити за голоси більше, ніж це потрібно для перемоги. Таким чином, прагнення максимізувати свою владу обмежується цілком прагматичним міркуванням: можна перемогти з меншими затратами при коаліційному поділі добичі, якою в даному випадку може слугувати поділ місць в уряді чи зайняття ключових постів у парламенті та його органах (комітетах, комісіях). Очевидно, що чим більша за розміром коаліція, тим менша частка влади припадає на кожного учасника, не залежно від того чи це індивід, чи партія. Вимога наявності «ясної і повної інформації» також не є випадковою. В. Райкер стверджує, що неякісна і неповна інформація, доступна потенційним учасникам коаліції, підштовхуватиме їх до збільшення розміру переможної коаліції. Показником «мінімальної виграшної коаліції» є те, що при виході з неї якої-небудь партії вона втрачає статус переможної.

Якщо у парламенті потрібно 70 депутатів для формування урядової коаліції і є чотири партії (А-Г), розташованих зліва на право в ідеологічному спектрі. При цьому А має 50 місць, Б - 40, В - 20, Г - 10, більш ймовірним є формування коаліції між А і Б, ніж трипартійної коаліції між Б, В і Г. Майже зі 100% впевненістю можна стверджувати, що коаліція не буде сформована усіма чотирма партіями, оскільки в тому випадку вона матимете 50 зайвих місць. Тобто чим більше партія втрачає потенціальні вигоди від великої кількості партнерів, з якими вона буде змушена ділитися перевагами перебування в уряді.

У даному підході головним є не кількість учасників коаліції, а кількість партій, які укладають союз. Це пов'язано з необхідністю скорочення затрат на формування і підтримку коаліцій, оскільки за великої кількості партій складніше досягти згоди, важче отримати повну інформацію, складніше вести перемовини. Коаліція з мінімальною кількістю партії є гнучкішою і стабільнішою. Ці прості міркування дають підстави говорити, що з усього набору мінімально виграшних коаліцій будуть вибрані найбільш «дешеві» коаліції.

Використання моделі мінімально виграшної коаліції дає змогу спрогнозувати щодо майбутнього поділу сил у парламенті, однак не дає чіткої відповіді на питання, яка ж з мінімально виграшних коаліцій є найбільш реальною. Усі можливі коаліції за умови дотримання основних вимог моделі мають рівні шанси на реалізацію.

Аналіз парламентських коаліцій у різних країнах світу свідчить, що значна їх кількість є меншими або більшими, ніж мінімально виграшна коаліція. Те, що уряд меншості часто складається з однієї партії є досить поширеним явищем. Досить часто опозиційні партії відмовляються від участі в уряді, оскільки завдяки інституційним особливостям конкретної країни можуть мати значний вплив на державну політику завдяки роботі у парламентських комітетах. За таких умов у партій відсутні стимули для боротьби за міністерські портфелі для збільшення свого політичного впливу. В інших випадках уряд меншості існує досить тривалий час завдяки тому, що опозиція не здатна об'єднатися для усунення уряд меншості від влади. Уряд меншості є звичним для Данії і нетиповим для Фінляндії, Італії, Швеції.

В. Гемсон ввів поняття коаліції мінімального розміру, що об'єднує лише найменшу необхідну кількість учасників, яка дає мінімальну перевагу при формуванні парламентської більшості. На відміну від мінімально виграшної коаліції вона вимагає наявності мінімально можливої кількості мандатів для створення чи контролю над більшістю у парламенті [187]. Дана модель намагається відповісти на поставлене вище питання про реальність певної коаліції, але також без урахування політичних відмінностей між майбутніми партнерами [216, р. 49]. Тут використовується додатковий критерій для оцінки раціональності сформованих коаліцій, який включає ставлення учасників коаліцій до поділу влади між собою. У цьому випадку кожен прагнутиме сформувати коаліції з мінімальною кількістю учасників для того, щоб максимізувати владу всередині коаліції.

Надлишкові коаліції нараховують набагато більшу кількість учасників, ніж це потрібно для забезпечення більшості у законодавчому органі. Вони утворюються відносно рідко і, як правило тоді, коли парламентські партії мають схожі програмні позиції. Виходячи з цієї схожості включення до уряду однодумців гарантує зменшення можливості для конфліктів та нестабільності, що виникають в результаті виключення людей, що можуть легко перейти на бік опозиції. Надлишкова більшість також гарантує високий ступінь лояльності її учасників, оскільки виключення одного чи кількох партнерів, що перетворюються у внутрішнє джерело конфліктів, не здатне позбавити коаліцію підтримки більшості законодавців. Такий тип коаліції є типовим для Фінляндії, Італії, Нідерландів.

2. За кількістю політичних партій, що підписали коаліційну угоду, можна виділити дво-(три-, чотири, п'яти-…) партійні і загальні (великі, всеохопні) коаліції. Багато теоретичних досліджень процесу формування парламентських коаліцій фокусують увагу на розмірі чи кількості місць, які має партія, що претендує на роль ініціатора коаліції. Більшість теоретичних моделей виходять з того, що найбільше шансів стати ініціатором коаліції має найбільша за розміром партія [141, p. 408] чи та, яка має найбільше представництво у законодавчому органі [147, h. 1205]. Відповідно ініціатор на власний розсуд вирішує, скільки партнерів він потребує для створення коаліції: одного чи кілька.

Велика коаліція має місце коли основні політичні партії держави, ті що вважаються основними конкурентами за владні пости, об'єднуються для коаліційного уряду. Формування коаліції між двома природними конкурентами є особливо складним з огляду на тривале історичне суперництво між ними.

Німеччина має досвід низки великих коаліцій між Союзом християнських демократів (Christlich Demokratische Union Deutschlands, CDU) та соціал-демократами (Sozialdemokratische Partei Deutschlands, SPD), традиційними суперниками, які об'єднали зусилля для формування уряду. Аналогічно в Австрії, Ізраїлі, Італії основні політичні партії, що зазвичай опонують одна одній, формували великі коаліції.

Починаючи з кінця Другої світової війни у Німеччині існувало три великих коаліції на федеральному рівні, які включали християнських демократів, соціал-демократів та інші партії. У 1966-1969 роках велика коаліція включала соціал-демократів, Християнських демократів (разом з Християнсько-соціалістичним союзом Баварії, Christlich-Soziale Union in Bayern, CSU), що представляли 95% місць у парламенті. Нещодавно канцлер А. Меркель сформувала другу велику коаліцію разом з соціал-демократами, перша існувала з 2005 по 2009 роки, а друга - за результатами виборів 2013 року.

Великі коаліції можуть виникати у моменти національних політичних криз оскільки жодна інша конфігурація неможлива чи для обмеження впливу однієї чи більше другорядних партій. Традиційно Великобританія вдається до створення великої, всеохопної коаліції лише в часи війни чи серйозної економічної кризи, оскільки її мажоритарна виборча система досить рідко дає на виході парламент, в якому жодна партія не отримує більшості місць. Коли жодній партії не вдається здобути більшість мандатів у законодавчому органі, як це було за часів правління уряду лейбористів у 1974-1979 роках, коаліція створюється фактично, що не відображається у назві.

Уряди національної єдності на основі загальної коаліції формують тоді, коли країна стикнулася з внутрішньою політичною кризою. Його члени беруть на себе відповідальність за наглядом розвитку нової конституції та інших фундаментальних реформ. Розподіл місць та відповідальності є предметом переговорів без вигод демократичних виборів. Наприклад, незгода щодо результатів виборів призвела до створення урядів національної єдності в Кенії у 2008 та Зімбабве в 2010 роках. Навіть якщо вибори свідчать про чіткі результати, уряди національної єдності можуть бути сформовані з огляду на потребу у консенсусі щодо фундаментальних реформ. Наприклад, перехідна конституції Південної Африки включала положення, що дозволяло будь-якій партії, що мала більше 20 представників у Національній асамблеї, претендувати на одну і більше позиції в уряді. Як результат, незважаючи на очевидну перемогу Африканського національного конгресу (АНК) на виборах 1994 року, Національна партія та Партія свободи інката Inkatha Freedom Party були представлені в уряді разом з АНК з 1994 по 1997 роки.

3. За ідеологічною близькістю партнерів по коаліції можна виділити мінімально наближену і максимально закриту коаліцію, що визначається ідеологічною фрагментованістю чи поляризованістю її учасників. Очевидно, що характер коаліції визначається швидше за все політичними пристрастями і близькістю програм партій, які в свою чергу полегшують формування коаліцій, тобто роблять їх «дешевшими» і стійкішими, що відповідає критерію раціональності. Модель мінімального простору в якості критерію, що визначає можливість формування коаліцій, бере близькість партій по шкалі «ліві-праві». У якості емпіричного показника береться простір, що ділить партії на відповідній шкалі. Очевидним недоліком цієї моделі є те, що вона описує одномірний розподіл, хоча насправді таких вимірів набагато більше. Її застосування також ускладнюється, якщо не вдається досить точно розподілити партії на відповідній шкалі. Більш-менш ясним є поділ партії на загальні групи «лівих» і «правих», складнощі починаються при вимірюванні ступені цієї якості і взаємозв'язку партій з центром політичного спектру. Однак ці складнощі не зменшують евристичної значимості описаної моделі.

Один з перших дослідників парламентських коаліцій Р. Аксельрод [142] звертав увагу на важливість ідеологічної дистанції між партіями для її подальшої продуктивної діяльності. На його думку ефективною може бути лише та коаліція, що складається з ідеологічно близьких партій - мінімально наближена коаліція [142, p. 165-187]. Запропонована ним модель доповнила кількісні критерії парламентської коаліції якісними. Із незначними змінами вона використовувалася А. Де Сваном, який сформулював теорію політичної дистанції [175]. Тут також використовується одномірна шкала, що розміщує потенційних учасників коаліції зліва направо. Однак на відміну від моделі мінімального простору приймається припущення, що партії прагнутимуть створити коаліцію з найближчими сусідами по шкалі, не перескакуючи через простір, що їх ділить. Якщо якась партія потрапляє між можливими партнерами по коаліції, то є значна ймовірність, що вона буде в неї прийнята, навіть якщо принцип розміру коаліції В. Райкера не буде дотримано. Це не означає прийняття зайвих партій. Коаліція прагнутиме до мінімуму членів, необхідних для перемоги, але при цьому буде враховуватися безпосередній зв'язок партій між собою.

Також існує поняття максимально закритої коаліції, учасники якої мають спільні ідеологічні погляди та політичні цінності, схожі програмні цілі, мають попередній досвід спільної роботи в коаліційних урядах. Слід зазначити, що у такому випадку партнери по коаліції стоять перед вибором: перейти в опозицію, щоб краще виглядати в очах виборців на фоні ідеологічно близьких партій, уряд яких показав скромні результати діяльності, чи приєднатися до коаліції для об'єднання зусиль, оскільки такий уряд матиме більші шанси на успіх через відсутність ідеологічних непорозумінь між учасниками.

Крім того багато теоретичних моделей процесу формування коаліції свідчать, що серединна ідеологічна партія має значні шанси потрапити в уряд та відіграє значну роль у процесі прийняття рішень. Це зумовлено тим, що партія, яка контролює ідеологічний центр коаліції є «ефективним диктатором політики» в одновимірних теоріях коаліційних торгів [212, p. 11]. А значний ступінь ідеологічної різноманітності серед учасників значно зменшує ймовірність формування дієздатного уряду [175]. Через ідеологічні розбіжності важко досягти угоди про коаліційну програму, в результаті чого, як зазначає К. Стром, «чим більша преференційна розбіжність між партіями, тим більш нестабільною буде коаліція» [273, p. 521].

Менш важливими для успішної діяльності парламентської коаліції, ніж ідеологічна наближеність партнерів, є її ідеологічні позиції, за якими прийнято виділяти ліву, лівоцентристську, центристську, правоцентристську і праву коаліції.

Порівняльні дослідження коаліцій у різних країнах показали більшу прогностичну силу:

1) у моделей мінімально наближених коаліцій, мінімального простору і мінімально виграшної коаліції (у порядку зростання значимості) [175];

2) у моделей мінімально наближених коаліцій, мінімально виграшної коаліції і мінімального простору [276].

Всі ці моделі однак, так чи інакше відштовхуються від моделі мінімально виграшної коаліції В. Райкера. Принцип розміру коаліції виявився працюючим, хоча і не без певних критичних зауважень. Сам В. Райкер у зв'язку з цим зазначав: «Мене завжди дивувало, що так багато людей вважало, що принцип міг фактично завжди достатньо точно передбачати величину коаліції. Принцип виходив з дуже рідкісної моделі, яка вимагає постійної суми умов, яка навмисно виключає ідеологію та традицію, яка обмежує тривалі угоди і яка особливим чином допускає ясну і повну інформацію, яка рідко зустрічаються у реальному світі. Таким чином, хтось вважав, що природні коаліції лише приблизно відповідають цій моделі. Тим не менше, корисність моделі полягає у тому, що вона показує значимі межі формування коаліцій, а не в тому, що вона передбачає величину кожної природної коаліції. Справді, помітний для мене факт полягає в тому, що цей простий принцип часто виявляється достатнім, щоб пояснити коаліції, замість включення до пояснення багатьох інших міркувань» [261, р. 219].

Природні коаліції можуть виходити за межі раціонального розміру і тоді формуються надмірні коаліції (уряди) або коаліції меншості. За даними А. Лейпхарта [217, р. 61], в загальній тривалості існування урядів за період 1945-1980 років, сформованих на різній коаліційній основі: 59% часу при владі перебували кабінеті на основі мінімально виграшних (переможних) коаліцій. Решта часу було поділено між надмірними кабінетами (25%) і кабінетами меншості (17%). У 12 країнах більшу частину часу переважали надмірні кабінети, а в двох - Данії і Швеції - кабінети меншості існували більше двох третіх строку. Причини цього різноманіття А. Лейпхарт зводить до:

1) моделі демократії: Вестмінстерська модель пов'язана з мінімально переможною коаліцією, а консенсусна - з надмірними коаліціями і кабінетами;

2) рівня плюралізму: в неплюралістичному суспільстві більше умов для мінімально переможних кабінетів, у напівплюралістичних - надмірних кабінетів, у плюралістичних -однозначна залежність відсутня [217].

Що стосується життєздатності розглянутих вище парламентських коаліцій, Л. Додд дійшов висновку, що мінімальні виграшні коаліції стійкіші за інші, однак Б. Грофман спростовує його гіпотезу, стверджуючи, що цей феномен пояснюється перш за все специфікою партійних систем. Найдетальніше нематематичне дослідження в галузі теорії коаліцій здійснили М. Левер та Н. Шофілд. Застосовуючи різні критерії, вчені порівняли мінімальні виграшні коаліції з ідеологічними коаліціями. Висновок, якого вони дійшли, полягає в тому, що хоча найкращі теорії, в яких не враховуються політичні установки, «частіше слугують основою для неправильних, ніж для правильних прогнозів про виникнення коаліцій (правильні прогнози даються лише в 40% випадків відсутності абсолютної парламентської більшості), їх прогностична цінність все ж відчутно вища, ніж випадкових передбачень» [212, p. 117].

4. За поділом повноважень між учасниками можна виділити пропорційну (кожен партнер отримує повноваження відповідно від свого внеску в коаліцію) і диспропорційну коаліції. Диспропорційна коаліція є результатом так званого феномену золотої акції: коли найменший партнер коаліції отримує повноваження практично аналогічні найстаршому. Так з 1969 по 1982 роки у Федеративній республіці Німеччина правила одна з двох найбільших партій - Соціал-демократична партія, яка регулярно укладала коаліційну угоду з незначною за розмірами Вільною демократичною партією. Однак у 1982 році вільні демократи в якості партнера обрали другу найбільшу партію країни - Християнсько-демократичний союз. Лише коли друга мала партія - Союз 90/Зелені - отримала достатню кількість голосів на виборах в 1998 році соціал-демократи змогли повернутися до влади у коаліції з ними. Очевидно, що для створення коаліції великі партії були змушені пропонувати молодшим партнерам досить вигідні умови поділу повноважень, що не відповідали їх внеску. Така диспропорційність поділу повноважень між учасниками парламентської коаліції є одним з основних аргументів критиків пропорційної виборчої системи.

Д. Ремі назвав таких молодших партнерів партіями-обгортками і виділяв чотири їх типи: 1) додаткові (комплементарні), які перебувають на периферії ідеологічного спектру, але їх вихід не загрожує існуванню коаліції; 2) буферні, які найчастіше перебувають в ідеологічному центрі коаліції і вихід яких може призвести до дестабілізації; 3) балансуючі, які найчастіше перебувають у центрі політичної системи і на краю коаліції, вихід яких призводить до її розпаду; 4) партії-крила, які перебувають на краях як коаліції, так і політичного життя і вихід яких дає можливість для формування нової, ідеологічно альтернативної до попередньої коаліції (прикладом чого є згадувані вільні демократи і зелені у Німеччині) [259, p. 295-298].

До другорядних критеріїв, що дають підстави типологізувати парламентські коаліції, можна віднести:

а) дату створення: передвиборча, післявиборча. У деяких випадках переговори щодо коаліції починають вестися ще до виборів, але як правило, вона утворюється після виборів, коли відома точна кількість місць, отриманих кожною партією;

б) ступінь формалізації: формальна (в основі якої лежить відповідна коаліційна угода), або ж неформальна (фактична підтримка ініціатив уряду більшістю депутатів у законодавчому органі);

в) ціль створення: комплексна або для вирішення однієї проблеми. Голосування у багатопартійному парламенті Франції часів Четвертої республіки завжди включало створення тимчасової більшості депутатів, які погоджувалися лише проголосувати за конкретний законопроект. Незважаючи на двопартійну систему аналогічна ситуація є типовою для голосувань у Конгресі США;

г) термін існування: короткотривала, повна (від виборів до виборів), довготривала (існує протягом кількох виборчих циклів).

д) процедурою утворення коаліційного уряду: чи потребує уряд, сформований парламентською коаліцією, затвердження парламентом чи ні. Так дослідження Дж. Глазгоу [190] показує, що президенти також відіграють активну роль у виборі партії, що стане основою парламентської коаліції і, відповідно, уряду. Низка праць свідчить, що непрямо обраний президент володіє набором інструментів, які полегшують отримання поста прем'єр-міністра певною партією. Але ці можливості глави держави значно обмежені за наявності вимоги винесення парламентом вотуму довіри новоствореному уряду, так званого інвеститурного голосування. Коли ця вимога закріплена у законодавстві, то саме уряд повинен продемонструвати, що він має підтримку парламентської більшості. Її відсутність означає, що відповідальність за формування і сприяння діяльності уряду лежить на парламенті. Ця відмінність між підтримкою і схваленням передбачає, що інвеститурне голосування обмежує можливості впливу президента на процес вибору форматора - парламентської партії, що береться за утворення парламентської коаліції [190]. Низка дослідників (зокрема К. Стром [273], Т. Бергман [150]) детально аналізують особливі інститути чи домовленості, які впливають на процес формування персонального складу уряду. З'ясувалося, що уряд меншості менш ймовірний у країнах, де передбачено проведення інвеститурного голосування.

е) статусом парламентської партії, що приступає до формування коаліції: партія, що здобула перемогу, чи та, яка посіла друге місце на виборах. Правило, що саме переможець виборів приступає до створення парламентської коаліції найчастіше справджується у Португалії, де можливість партії-переможниці взяти участь у формуванні коаліції та уряду значно більші, ніж у решти партій. Водночас у деяких країнах перемога на виборах часто означає перехід в опозицію до влади, ніж участь в уряді. Так в Італії до 1994 року прем'єр-міністр ніколи не був членом партії, що отримала вагому перемогу на виборах.

Висока електоральна волатильність у країні пов'язана з принципом електоральної перемоги: чим більші дисбаланси між парламентськими партіями, тим складніше визначити партію, що стане основою коаліції. Однак прем'єр-міністр швидше за все походитиме з партії, що отримала значну частку голосів. Зазначимо, що перемога на виборах не завжди означає хороші можливості стати коаліційним партнером. Фактично, якщо партія хоче ввійти до уряду як коаліційний партнер, то для неї важливіше уникнути втрати місць, ніж бути справжнім переможцем. Отримання міністерських посад дає парламентським партіям важелі впливу на публічну політику, тому більшість партій віддають перевагу урядовим постам, незважаючи на результати виборів. Більше того, партії можуть на власний розсуд піти в опозицію, оскільки у довгостроковій перспективі це може виявитися привабливішою альтернативою, ніж участь в уряді. Якщо ж партія зробила вибір на користь перебування при владі, то вона чи партнери по коаліції можуть розглядати падіння свого рейтингу як «коригуючи послання» та змінити кадровий склад чи політку для залучення на свою сторону нових виборців [265, р. 132].

Запропонована нами типологізація парламентських коаліцій не претендує на вичерпність та повноту, але дає змогу краще зрозуміти її природу, особливості формування та вплив на державну політику.

1.3 Теорії розподілу міністерських портфелів у коаліційних урядах