Політико-правові засади формування і діяльності парламентської коаліції: зарубіжний досвід і Україна

Оскільки фундаментальний принцип європейської парламентської демократії полягає у тому, що виконавча влада в особі уряду підзвітна перед парламентом, можна очікувати, що роль парламентів у формуванні і підтримці урядів повинна викликати достатню увагу дослідників. Проте, окрім питань які партії утворюють коаліцію, що розглядалися А. Де Свааном [175], Дж. Прідхемом [256], М. Левером [212], порівняльний аналіз процесу формування уряду як цілого не став предметом глибоких досліджень.

Як правило, дослідники процесу формування парламентських коаліцій розглядають політичні партії як раціональних акторів, що прагнуть реалізувати свою політику через отримання посад в уряді. Оскільки ставки у грі за посади в уряді є досить високими для політичних акторів, то цей процес є складним і тривалим у часі. У більшості країн Західної Європи формування парламентської коаліції та уряду триває більше чотирьох тижнів.

Зазвичай у більшості країн Західної Європи процес утворення коаліції та уряду є досить складним процесом прийняття рішень. Зазвичай він складається з кількох послідовних етапів, кожен з яких у більш складних системах може тривати більше двох місяців. Процес формування парламентської коаліції та уряду має місце у різних інституційних середовищах і включає широкий набір акторів, формальних і неформальних правил гри, що можуть значно відрізнятися між собою, а також ставки на цей процес прийняття рішень.

Будь-який процес формування має дати відповідь на такі питання:

- яка партія чи партії ввійдуть до складу коаліції та уряду?

- хто стане прем'єр-міністром?

- яким буде загальний напрям урядової програми?

- яка партія та парламентські фракції отримають посади міністрів і які повноваження?

- хто саме отримає посади?

У деяких країнах у ході формування коаліції та уряду вирішуються й інші питання, такі як:

- розмір самого уряду (у багатьох країнах кількість міністрів та другорядних членів уряду не закріплена законодавчо, тому кількість урядових посад значною мірою залежить від кількості партій, що створили партійну коаліцію [185, р. 45]);

- його ієрархічну структура (владні відносини між прем'єр-міністром, віце-прем'єр-міністром чи між членами всередині уряду [152, р. 58] тощо);

- термін дії коаліційної угоди. Так, в ході формування уряду Л. Тіндеманса (1977) у Бельгії лідери п'яти коаліційних партій вирішили підтримувати такий склад утворення протягом двох каденцій парламенту, тобто вісім років. Низка конституційних реформ (зокрема щодо трансформації країни у федерацію), включених у коаліційну угоду, мали бути проголосовані цим і підтверджені наступним складом парламенту;

- метод координації діяльності коаліційних партнерів (наприклад, склад постійний урядових комітетів [160, р. 100]);

- розподіл патронажних ресурсів - до початку 1990-х років урядові угоди в Бельгії включали таємні пункти про поділ патронажних посад у державній службі між коаліційними партіями [177, р. 155];

- будівництво коаліції на всіх рівнях державного управління, що характерно насамперед для федеративних держав. Так у Бельгії коаліція укладається не лише на національному, а й на регіональному рівні, оскільки вибори до парламенту і органів регіонального самоврядування проводяться одночасно. Відповідно, партії, залучені до коаліційного процесу на національному рівні, як правило, також вимагають дотримання домовленостей на регіональному рівні і навпаки;

- тип підтримки з боку опозиційних партій у випадку уряду меншості. Так, в ході формування уряду меншості в Австрії, Великобританії, Данії, Іспанії, Португалії, майбутній прем'єр-міністр проводить формальні або неформальні зустрічі з лідерами деяких опозиційних партій для включення в урядову програму запропонованих ними пунктів, які б гарантувати підтримку опозиції у ключових питаннях.

- роль парламенту у процесі прийняття рішень. У Бельгії деякі коаліційні угоди містять умову, що найбільш дискусійні проблеми (аборти, одностатеві шлюби, інституційна реформа) повинні вирішуватися лише парламентом без жодного втручання з боку уряду. Водночас уряд може зарезервувати за собою низку питань, обговорення яких народні обранці починають лише після подання відповідного урядового законопроекту, але ніяк не раніше.

У країнах з мажоритарною виборчою системою формування уряду є відносно простим процесом. Виборці вирішують, які партії отримають можливість визначати державну політику на найближчі кілька років. Ще в ході виборчої кампанії лідер партії, яка є найбільш популярна серед виборців, позиціонує себе як майбутнього прем'єр-міністра. Основні принципи урядової програми також відомі заздалегідь, оскільки виписані у виборчій програмі цієї політичної партії. Тому єдиним дискусійним моментом після завершення виборів є призначення конкретних індивідів на посади міністрів чи наділення їх певними повноваженнями.

У країнах, де виборчі системи яких не гарантують одній партії більшість місць у парламенті, процес формування уряду є досить складним і проходить через низку етапів. Тобто фактичний результат виборів визначається не так виборцями, як інституційними особливостями конкретної політичної системи [273, р. 333], очікуваннями та ресурсами усіх учасників політичного процесу [233, р. 77].

Перед початком безпосередньо переговорів про створення парламентської коаліції партії, які до них залучені, самі повинні мати чітке уявлення про те, чого саме вони хочуть [130, с. 82]. Тому (особливо в тих випадках, коли партії лише недавно сформувалися і ще досить слабкі з точки зору структури і внутрішньої згуртованості) до того, як починати розмова з ким-небудь зовні, необхідно ретельно все обговорити всередині самої партії. В першу чергу слід відповісти на те, які з намічених цілей є для партії найбільш важливими, до чого вона дійсно прагне?

Найбільш важливими його складовими є відповіді на наступні питання.

1. Яких найбільш важливих пріоритетів в політиці має, на думку партії, дотримуватися новий уряд? Це аж ніяк не заклик відповісти: «здійснення програми партії в повному обсязі», а вказівка на необхідність визначити, які пункти власної програми є для неї найбільш важливими (так, наприклад, аграрні партії швидше за все будуть більш зацікавлені в реалізації їх програми в області аграрної та сільській політики, ніж, скажімо, в галузі оборони або освіти).

Найбільш правильним є складання списку пріоритетів, що включає в себе 3-6 пунктів. При відборі найбільш важливих для партії програмних положень слід керуватися декількома критеріями. Це визначення комплексу політичних дій, яким надає провідне значення парламентська фракція в цілому, заходи, якого ухвалено важливими в уявленнях партійних активістів, а також заходи, розраховані на те, щоб забезпечити партії підтримку на наступних виборах. В ідеалі обстоюють набір політичних заходів, особливо коли мова йде про розрахованих на підтримку виборців, повинен відрізняти партію 6т всіх інших так, щоб електорат знав, хто несе відповідальність за висунення даної частини урядової програми і її успішне виконання. Іноді виникає спокуса включити в список партійних пріоритетів улюблені положення особистих програм окремих членів керівництва парламентської групи. Це, однак, може виявитися нерозумним, якщо, звичайно, вони не відповідають будь-якому з вищезазначених критеріїв. Якщо ж вони вносяться до списку пріоритетів для збереження єдності партії, то можуть значно ускладнити процес переговорів, хіба що за ними стоїть очевидний і безперечний здоровий глузд.

2. Які саме положення партія не може прийняти за жодних умов?

3. Які пости партія хотіла б отримати і для кого? (Там, де внутрішня єдність партій в тій же мірі залежить від доброї волі їх провідних діячів, як і від спільності ідеологічних і політичних цілей, відповідь на дане питання має кардинальне значення. Справитися з розчаруванням, обумовленим тим, що власні політичні цілі не знайшли відображення в урядовій програмі або їх реалізація на якийсь час відкладається, часто буває значно легше, ніж утримати в парламентській групі незадоволеного лідера партії і його однопартійців).

З цього приводу слід згадати один ключовий момент, пов'язаний зі структурою коаліції: при створенні коаліцій або кожен з її учасників отримує всі пости в якомусь конкретному міністерстві, або представники союзних партій повинні бути розосереджені по всіх міністерствах. В останньому випадку найважливіші політичні заходи уряду спираються на співпрацю і порозуміння між партнерами по коаліції, - якщо на ділі такої співпраці та злагоди немає, уряд виявиться недієздатним. Перший же варіант дозволяє партіям, що мають специфічні інтереси, займатися реалізацією своїх програм у відповідних сферах, відмовившись від впливу в інших; проблема виникає тоді, коли такий крок виявляється неприйнятним.

Партії, які усвідомлюють чого саме вони прагнуть, мають більше шансів домогтися своїх цілей, так само як і визначити, що не є для них питанням першорядної значущості. Це, в свою чергу, сприяє тому, що і інші партії отримують можливість здійснити ряд власних завдань.

Формування парламентської коаліції складається з трьох основних етапів: довиборчого, післявиборчого та затвердження уряду. Досить часто дослідники парламентських коаліцій зосереджують увагу на всьому, що передує підписанню коаліційної угоди. Однак, на нашу думку, залежно від політичної системи конкретної країни, саме завершення процесу у вигляді формування уряду дає підстави стверджувати про створення реально функціонуючої парламентської коаліції. Якщо детально проаналізувати кожен з цих основних етапів, то можна виділити такі їх стадії:

1. Довиборчий етап триває до проведення голосування і включає:

- передвиборчі формальні чи неформальні домовленості між певними партіями щодо конфігурації майбутньої коаліції, або публічні заяви партій про відмову співпрацювати в майбутньому парламенті з певними силами;

- чітке визначення пріоритетів діяльності майбутнього уряду часто у формі виборчої програми партії;

- довиборче висунення кандидатів від партії на урядові пости (прем'єр-міністра, ключових міністерств тощо) або у випадку опозиції - визначення членів тіньового уряду тощо;

2. Післявиборчий етап, коли відома точна кількість місць у парламенті, отриманих кожною партією, передбачає:

- попередні консультації між найбільш впливовими гравцями зазвичай у формі консультацій глави держави з партією-переможницею і парламентськими лідерами, але іноді з екс-прем'єр-міністром, головами судової гілки влади, представниками груп тиску тощо;

- призначення посередника, на якого покладено обов'язок озвучувати вимоги та цілі потенційної коаліції з огляду на урядову програму, найбільш бажаних партнерів по коаліції, та претендента на роль голови уряду;

- призначення відповідального за формування уряду або наділення майбутнього прем'єр-міністра повноваженнями щодо початку формальних переговорів з вибором потенційних коаліційних партнерів (у деяких країнах, в яких часто утворюється уряд меншості, така особа розглядає усі варіанти парламентської коаліції, здатної забезпечити вотум довіри виконавчому органу);

- укладення попередньої угоди з питань, в яких партії будуть брати участь у коаліційних переговорах;

- ведення коаліційних переговорів щодо урядової програми, персональному складі уряду та поділу повноважень між партіями та конкретними особами;

- підписання остаточної коаліційної угоди учасниками парламентської коаліції;

- ратифікація угоди іншими керівними органами: керівництвом партій, партійною фракцією у парламенті, її схвалення на загальних зборах партій або громадськими організаціями (наприклад, профспілками);

3. Затвердження уряду означає фактичне створення парламентської коаліції і проходить через:

- висунення кандидатури прем'єр-міністра та інших членів уряду;

- надання парламентом формальної (вотуму довіри) чи неформальної згоди даному складу уряду та схвалення його програми діяльності.

На практиці процес формування парламентської коаліції не проходить через усі перелічені вище стадії. Етап посередника часто опускається, оскільки результати виборів дають однозначний результат: партія, яка отримала переважну більшість голосів, ініціює процес формування уряду та починає пошук молодшого партнера чи партнерів по коаліції.

Хронологічний порядок етапів теж може дуже відрізнятися насамперед через невдачу на одному з них. Якщо посередник чи особа, відповідальна за формування уряду, не змогла дати очікуваний результат, то процес починається з попереднього етапу. Зрештою навіть на завершальному етапі законодавчий орган може відмовитися підтримати уряд, що означає новий старт процесу формування парламентської коаліції, навіть із проведенням дострокових виборів, якщо уряд не вдається сформувати у визначений законодавством термін. Так, у 1946 році в Бельгії П.-А. Спаак сформував соціалістичний уряд меншості, який присягнув монарху, але не отримав вотуму довіри від парламенту, очоливши, таким чином, найкоротший уряд країни, який проіснував 18 днів. Також деякі етапи можуть вимагати додаткових заходів. Наприклад, у деяких європейських країнах керівні органи політичної партії лише підписують коаліційну угоду, тоді як право поділу посад закріплено за прем'єр-міністром та лідерами парламентських фракцій.

Слід зазначити, що у деяких європейських країнах (зокрема Бельгії та Данії) утворення парламентської коаліції здійснюється відповідно до кожного пункту цієї схеми, що й зумовлює тривалість цієї процедури. А у Великобританії, мажоритарна виборча система якої гарантує більшість місць в парламенті одній партії, та Греції новий уряд розпочинає свою діяльність дуже швидко: в середньому через чотири і вісім днів після першого засідання парламенту відповідно. Ст. 37 Конституції Греції закріплює за президентом право призначити лідера партії, що отримала абсолютну більшість місць у парламенті, прем'єр-міністром. Якщо ж жодна партія не має більшості, то завдання сформувати уряд доручається лідеру найбільшої партії. Якщо йому не вдається здійснити це протягом трьох днів, то так званий «пробний мандат» передається лідеру другої за розміром партії і т.д. Якщо жодному з них не вдається створити уряд, то президент формує уряд з представників усіх парламентських партій для проведення нових загальних виборів. У випадку невдачі завдання щодо формування уряду широкої згоди покладається на голову або Державної ради, або Ареопага, або Контрольної ради, а президент розпускає парламент.

У Данії, Ірландії, Швеції та Франції, формування уряду триває два-чотири тижні. В Австрії, Іспанії, Люксембурзі, Норвегії та Німеччині кабінет міністрів утворюється протягом чотирьох - шести тижнів, а в Італії, Ісландії, Португалії та Фінляндії потрібно від шести до восьми тижнів. У Бельгії та Нідерландах, двох прикладах країн консенсусної демократії, партіям треба більше восьми тижнів, щоб досягнути порозуміння щодо парламентської коаліції та уряду.

Свого часу К. Стром довела, що тривалість процесу формування парламентської коаліції та уряду пов'язана із кількістю партій, що приймають участь у переговорах [274]. Не останню роль відіграють і детальність коаліційної угоди та діяльності уряду, персоналізація складу вищого органу виконавчої влади тощо.

Зупинимося детальніше на першому етапі створення парламентської коаліції - укладанні передвиборчих коаліцій між політичними партіями і силами.

Передвиборча коаліція є одним із способів формування парламентської коаліції та уряду, який доволі часто зустрічається у сучасній практиці. У ході аналізу майже 300 парламентських виборів, що проводилися у 20 розвинених парламентських демократіях протягом 1946 - 1998 років встановлено, що з 4 460 потенційних двопартійних коаліцій було створено 234 (5%), при цьому формування на підставі передвиборчих домовленостей мало місце у 44% випадків, що потрапили у вибірку [191, р. 194]. Інші дослідники зазначають, що протягом 1946 - 2002 років в Західній Європі майже кожній четвертій з таких коаліцій вдалося сформувати уряд [240]. Статистика свідчить про різке зростання кількості передвиборчих коаліцій в 1970-і роки, що пов'язане з включенням Іспанії та Португалії в статистичну вибірку, як нових демократичних країн. За вказаний період часу в кожній країні в середньому було створено 11 передвиборчих коаліцій, а в передвиборчій коаліції бере участь в середньому 2,9 партій.

У той час як більшість передвиборчих коаліцій включають в себе дві партії, в Іспанії в 1977 році була сформована передвиборча коаліція з 14 партій - «Союз демократичного центру» [239]. Але найцікавіша знахідка дослідників передвиборчих коаліцій полягає в тому, що 24% передвиборчих коаліцій потім ставали правлячими коаліціями [242, р. 280].

У Швеції протягом тривалого часу Християнсько-демократична партія, створена у 1964 році, зазвичай отримувала менше 2% голосів виборців, не дотягуючи до 4% бар'єру на шляху до отримання представницьких мандатів. Лише сформувавши виборчий блок із Партією центру у 1985 році, вона пройшла до парламенту. Відтоді партія постійно отримує місця у парламенті (з 1991 року - самостійно) і кілька разів була учасником парламентських коаліцій.

До останнього часу проблематика передвиборчих коаліцій (ПВК) ігнорувалася дослідниками, які хоч і визнавали її важливість, однак зосереджувалися насамперед на вивченні парламентських коаліцій. Тривалий час у політології не було емпіричної бази, яка б містила інформацію про передвиборчі коаліції, в той час як дані по коаліційним урядам були доступні дослідникам починаючи вже з 1970-х років. Як правило, політологи зосереджувалися на тому, яка буде сформована правляча коаліція після парламентських виборів, яким чином будуть розподілені міністерські посади, наскільки тривалим буде процес формування коаліції, наскільки вона буде стабільна тощо. Передвиборчі коаліції ставали об'єктом дослідження в роботах дослідників, які займалися вивченням коаліційної політики в конкретних країнах. Такі дослідження зазвичай не містили теоретичних узагальнень, а лише пояснювали поведінку партій у конкретній політичній ситуації.

Лише останнім часом стали з'являтися роботи, що містять аналіз, який базується на об'ємному емпіричному матеріалі передвиборчих коаліцій [223]. Це дало підстави Дж. Пауеллу стверджувати, що «однією зі сфер, що волають про більш серйозні теоретичні та емпіричні дослідження, є поява анонсованих передвиборчих коаліцій між політичними партіями. Ми знаємо надто мало про походження таких коаліцій..» [255, р. 247].

Протягом останніх двох десятиліть з'явилися праці, присвячені аналізу передумов формування ПВК (З. Голдер), реакції виборців на союзи (Т. Гшвенд [195], М. Хуг [198]), особливості і наслідки їх створення у конкретних країнах (Індії [146], Ірландії [235], Німеччині [266], Норвегії [135], Франції [196]). Мало дослідженою є тема взаємозв'язку між поведінкою виборців та діяльністю коаліцій, яка частково висвітлена у працях М. Левера [214] та Х. Наруд [245]. Деякі автори зробили спробу вийти за рамки вузького розуміння ПВК як явища, характерного виключно для виборів у представницькі органи, і змоделювали її використання щодо президентських виборів [268]. В Україні перехід до парламентсько-президентської республіки, що передбачає обов'язкове формування парламентської коаліції, відбувся зовсім недавно, тому дослідження цієї проблематики відсутні.

Розуміння особливостей формування ПВК є важливим з огляду на те, що це може мати визначальний вплив на результат виборів і на тип політики, який буде реалізувати майбутній уряд. Крім того, такий вид коаліції сприяє стабільності і життєздатності урядів. М. Чіру проаналізував 534 уряди Західної і Східної Європи, які були створені протягом 1944 - 2008 років, і дійшов висновку, що ПВК продовжують термін існування вищих органів виконавчої влади, створених на їх основі. Зокрема, у випадку Західної Європи, тривалість життя уряду не залежить від ідеологічної сумісності коаліційних партнерів. Уряди, створені на основі передвиборчої коаліції, мають удвічі більше шансів відбути свою каденцію без змін у своєму складі, ніж ті, які утворені після оголошення результатів виборів. Більше того, ймовірність дострокових виборів для них менша на 42% [164, р. 181].

Важливість і значимість передвиборчих коаліцій пояснюється декількома обставинами. По-перше, передвиборчі коаліції мають значний вплив на результати виборів і на політику майбутнього уряду. По-друге, коаліційні стратегії політичних партій важливі з точки зору самої представницької природи демократичних урядів, які існують в рамках мажоритарної чи пропорційної демократії. По-третє, передвиборчі коаліції є частим явищем в політичній практиці парламентських демократій. Практично всі європейські держави мають досвід формування передвиборчих коаліцій, а в таких державах як Бельгія, Німеччина, Італія і Швеція формування передвиборчих коаліцій є найважливішим етапом політичного процесу формування уряду [169; 206].

В умовах демократії політичні партії можуть утворювати парламентські коаліції за результатами виборів або на підставі попередніх домовленостей (передвиборчі коаліції).

У найбільш загальному визначенні передвиборча коаліція - це союз партій, які не беруть самостійної участі у виборах і які: а) публічно заявили про об'єднання своїх зусиль в ході виборчої кампанії, б) сформували спільний список або узгодили висування кандидатів по виборчих округах.

Координуючи хід виборчої кампанії та узгоджуючи свої програми, політичні партії намагаються покращити свої шанси пройти до парламенту та здобути максимальну кількість мандатів. Іноді політичні партії можуть рекомендувати своїм прихильникам голосувати за потенційного коаліційного партнера для гарантування того, що всі політичні партії, які є учасниками ПВК отримають достатню кількість голосів, щоб бути представленими у парламенті. Це особливо актуально у випадку, коли виборча система надає можливість голосувати двічі: за партійний список і конкретного кандидата. Таким чином виборець може підтримати двох учасників в ході одного голосування. Наприклад, якщо прихильники основної партії голосують за потенційного коаліційного партнера, то це може допомогти обом партіям отримати представництво у парламенті.

У Нідерландах для позначення виборчого союзу між двома партіями використовують термін «об'єднаний список» (lijstverbinding). У пропорційній виборчій системі не всі місця розподіляються одразу ж після виборів, деякі залишаються нерозподіленими, що пов'язано з особливостями підрахунку голосів і їх конвертації у депутатські мандати. У Нідерландах застосовується метод д'Ондта, що створює переваги великим партіям, які і отримують «зайві» місця. Але якщо дрібні партії укладуть передвиборчий союз, то за результатами виборів в ході розподілу місць отримані ними голоси підсумовуються, що збільшує їх представництво у парламенті. Як правило, такі партії близькі за ідеологією. На виборах 2003 року свої зусилля об'єднали Соціалістична партія та Зелені ліві, яким вдалося пройти до законодавчого органу. У Греції партія СІРІЗА виникла спершу як передвиборчий альянс, і лише згодом стала повноцінною політичною партією.

З. Голдер визначила ПВК як «сукупність партій, що не конкурують незалежно на виборах, або через домовленість координувати свої кампанії, висувати спільних кандидатів чи формувати єдиний список, або ж ввійти до складу уряду разом, після виборів» [191, р. 652]. Вона стверджує, що саме прагнення партій отримати максимальну кількість голосів є основним критерієм для формування ПВК [191, р. 195].

Таке визначення, на нашу думку, є надто загальним, оскільки дає змогу віднести до такого типу угод будь-які домовленості між дрібними партіями, що об'єднуються заради проходження у парламент. У цьому випадку правильніше говорити про виборчий блок, який ставить за мету подолання виборчого бар'єру і отримання максимальної кількості місць у представницькому органі. В той же час передвиборча коаліція створюється як основа для майбутнього уряду, який визначатиме державну політику на найближчі роки.

Тобто передвиборча коаліція - це союз двох і більше партій, які публічно заявили про намір і можливості сформувати парламентську коаліцію, що визначить склад і програму діяльності нового уряду.

Можна виділити три типи передвиборчих коаліцій залежно від рівня виборчої координації і ступеня інтеграції в коаліцію. Найбільш проста передвиборча коаліція полягає в публічному оголошенні про намір правити спільно при вдалому результаті голосування для партій-партнерів. Наступна за ступенем взаємодії коаліція передбачає спеціальні інструкції з голосування в різних округах. Такий спосіб координації використовується в змішаних виборчих системах, де партії вибирають оптимальну стратегію залежно від сили партій, особливості виборчої системи і уподобань електорату. Найбільш сильна координація і взаємодія партій веде до висунення єдиного списку кандидатів від коаліції в пропорційній системі і висунення єдиних кандидатів в одномандатних округах.

Якщо скористатися класифікацією ступенів співробітництва між учасниками виборчої кампанії, запропонованою Р. Керролом та Дж. Коксом [163], то відмінності між виборчим блоком і ПВК виглядатимуть наступним чином (табл. 2):

Таблиця 4

Відмінності між виборчим блоком та передвиборчою коаліцією

Основною перевагою ПВК на відміну від традиційної парламентської коаліції є те, що вона дає можливість поєднати переваги мажоритарної і пропорційної виборчих систем. За мажоритарної системи виборці мають чітке уявлення про те, за кого вони голосують і яка партія, що сформувала уряд, є відповідальною за стан справ у державі. В умовах пропорційної виборчої системи результат виборів не такий очевидний, оскільки місця у парламенті розподіляються за особливою процедурою серед певної кількості партій, які виконали низку умов (наприклад, подолали виборчий бар'єр). Більше того, через велику кількість переможців, жодна з партій не може самостійно сформувати уряд і змушена укладати коаліційні угоди з іншими, що передбачає необхідність погоджуватись на компроміси. Це може призвести до того, що уряд, сформований в результаті тривалих перемовин, укладання публічних і таємних домовленостей між партіями, буде здійснювати політику, що не відображає інтересів виборців, які голосували за партії парламентської коаліції.

Хоча вивчення передумов формування ПВК не набуло систематичного характеру, можна виділити два основних підходи до визначення чинників, що мають вирішальний вплив на цей процес. Так звана диспропорційна гіпотеза стверджує, що передвиборчий альянс має більше шансів з'явитися у диспропорційній виборчій системі, якщо у країні функціонують багато або хоча б більше, ніж дві, політичні партії. К. Стром, Я. Бадж, М. Левер відзначали, що «системи, засновані на пропорційному представництві за списками, змушують партії створювати коаліції перед виборами. Чим більш диспропорційна виборча система, тим сильніші стимули для створення передвиборчих коаліцій» [273, р. 316]. Прихильники цього підходу вважають, що виборча система чинить значний вплив на формування коаліцій і альянсів у передвиборчий період.

На нашу думку, диспропорційні виборчі системи стимулюють партії формувати передвиборчі коаліції. Виборча система, яка дає переваги великим партіям, одночасно стимулює формування передвиборчих коаліцій. Однак, існування у країні диспропорційної виборчої системи є не достатньою умовою, щоб стверджувати, що там обов'язково будуть передвиборчі коаліції. Якщо на виборах за мажоритарною виборчою системою, де в кожному виборчому окрузі розігрується один мандат між двома політичними партіями, то у них не буде стимулів до формування коаліції до виборів. Винятком з цієї ситуації буде створення уряду національної єдності в період війни або політичної кризи. Таким чином, можна стверджувати, що в двопартійних системах передвиборчі коаліції не мають сенсу. Такий тип коаліції існує в тих країнах, де між собою конкурують більше ніж дві партії.

Мажоритарна і пропорційна виборчі системи як правило, створюють переваги для великих партій. Якщо у партійній системі є більше, ніж два конкуренти, то найбільша партія буде тяжіти до укладання ПВК, щоб підвищити свої шанси отримати більшість у парламенті і таким чином сформувати уряд. Залежно від особливостей виборчої системи, партії можуть також ділитися своїми виборцями чи навіть систематично передавати голоси в рамках передвиборчих альянсів.

Однак згодом З. Голдер спростувала цю гіпотезу, оскільки ПВК є одним з видів торгів між лідерами політичних партій, які прагнуть домовитися про розподіл посад в майбутньому уряді та програму його діяльності [191, р. 211]. Відповідно, ПВК найшвидше утворюються між ідеологічно сумісними партіями, які приблизно рівні за розмірами.

Відмінності між процесом торгів, що відбувається в рамках парламентської і передвиборчої коаліції полягають у тому, що:

1) перша не може вплинути на результати виборів, на відміну від другої, оскільки створюється постфактум;

2) ідеологічна сумісність має набагато більше значення для передвиборчих коаліцій, ніж для парламентських.

Твердження З. Голдер було частково підтверджено дослідженням Е. Аллерна і Н. Айлотта, які зосередилися не на інституційних характеристиках чи особливостях партійної системи, а на партіях як таких. На основі дослідження двох випадків ПВК у Норвегії (з трьох лівоцентристських партій) та Швеції (з чотирьох правоцентристських партій) у 2005 - 2006 роках, вони зробили висновок, що визначальним чинником укладання такого виду коаліцій було бажання отримати посади в уряді [135].

В той же час група дослідників [192] встановила, що якщо послуговуватися моделлю формування парламентських коаліцій, розроблену У. Доусоном і У. Райкером, то формування ПВК для політичних партій невигідне: вони хоча і підвищують свої шанси на перемогу, однак роблять це за рахунок того, що коаліція нараховуватиме більше голосів, ніж потрібно. Оскільки для гарантування перемоги партії намагаються заручитися підтримкою максимальної кількості партнерів, то це закладає основи для формування надлишкової коаліції. Однак така практика корисна для виборців, оскільки вони краще розуміють, що «купують», віддаючи голос за партійний список чи кандидата. Водночас виборці не завжди належним чином оцінюють дану інформацію в ході голосування. Нею послуговуються лише ті, хто орієнтуються насамперед на партійних лідерів.

Другий підхід ґрунтується на сигнальній теорії, за якою ПВК утворюється для того, щоб: 1) інформувати зовнішнє середовище про намір партій співробітничати, що збільшує шанси на перемогу; 2) набути досвіду координації діяльності між партіями - майбутніми учасниками урядової коаліції; 3) зменшити конкуренцію між партіями (опозиційні партії відмовляються від конкуренції між собою та укладають союз для участі у виборах [166]). Таким чином ПВК є сигналом для зовнішньої (виборці) та внутрішньої (члени партій) аудиторій про плани учасників коаліції співробітничати у найближчому майбутньому.

Іншими словами, формування ПВК розглядається як сигнал чи чітка демонстрація електорату того, що політична партія буде спроможна керувати країною у стабільній коаліції. Це особливо важливо у випадках, коли у демократичній країні опозиційні партії вирішують сконцентрувати свої зусилля, щоб змінити однопартійний уряд чи урядову коаліцію, яка перебуває при владі протягом тривалого часу. У Швеції тривалий час при владі перебувала Соціал-демократична робітнича партія. Незадоволені таким тривалим домінуванням чотири праві партії на виборах 2006 року об'єдналися у виборчий блок «Альянс за Швецію» для консолідації зусиль, тому їм вдалося набрати на 2% більше голосів, ніж соціалістам, сформувати уряд, а у 2010 році вони навіть покращили результат.

Що стосується авторитарних режимів, то проаналізувавши понад 100 парламентських виборів, які були проведені у таких умовах протягом 1989 - 2004 років, М. Вахман дійшов висновку, що саме позиція опозиційних партій разом з поточною ситуацією в економіці є визначальними чинниками, які підвищують ймовірність створення ПВК [288]. А виборчі інститути (виборча система) мають відносно менший вплив, особливо в авторитарних країнах з малим досвідом проведення вільних виборів.

Особливості партійної системи держави впливають на процес формування коаліцій. Важливим чинником, що сприяє формуванню передвиборчих коаліцій є поляризація партійної системи. Якщо має місце такий поділ партій і електорату, то формування передвиборчої коаліції на одному ідеологічному полюсі викличе об'єднання сил на протилежному.

Також передвиборча коаліція може виникнути як відповідь партій на загрозу приходу до влади крайніх партій, чиї ідеологічні уподобання відрізняються від уподобань інших партій. Дані твердження можна проілюструвати на прикладі Франції. У цій країні існує досить сильне розмежування на лівих і правих. Правий ідеологічний спектр представлений партією Союз за народний рух (СНР), яка, по суті, є коаліцією кількох правих партій, які поступово втрачають свою самостійність. СНР - відносно молоде об'єднання, створене у 2002 році, в той час як їх ідеологічні противники з Соціалістичної партії ведуть свою історію з 1969 року. Соціалісти менше вдаються до коаліційних взаємодій, позаяк на лівому фланзі у них немає сильних суперників. У СНР, в свою чергу, таким суперником є ультраправа партія Національний фронт. Для правих немає іншого виходу, окрім консолідації сил навколо правого центру як для протистояння лівим, так і недопущення посилення ультраправих, які представляють певну небезпеку політичної стабільності. Крім того, у Франції в ході виборів у нижню палату парламенту застосовується мажоритарна виборча система в два тури. Це також сприяє посиленню позицій великих партій і сприяє формуванню передвиборчих коаліцій із сильною інтеграцією між партіями.

Україна має значний досвід формування виборчих блоків, але прецеденти створення саме передвиборчої коаліції - відсутні. Невдала спроба укласти аналог передвиборчої коаліції була зроблена перед парламентськими виборами 2006 року, коли так званими «помаранчевими» силами (Блоком Юлії Тимошенко, Нашою Україною, Соціалістичною партією України, Українським народним блоком, громадянським блоком «ПОРА-ПРП») велися переговори про підписання попередньої угоди про створення коаліції після виборів. Однак через розбіжності між учасниками щодо програми діяльності уряду та розподілу посад, ставлення до історичного минулого та газових угод з Росією, вона так і не була підписана. За результатами виборів розпочалася так звана «коаліціада», яка тривала три місяці і завершилася формуванням парламентської більшості, до складу якої увійшли Партія Регіонів, Соціалістична та Комуністична партії. Тим не менше використання зарубіжного досвіду створення успішних ПВК шляхом внесення змін у виборче і партійне законодавство, може сприяти стабілізації політичної ситуації в країні та запобіганню частим змінам парламентських коаліцій та урядів.

2.2 Створення уряду як свідчення спроможності парламентської коаліції