Політико-правові засади формування і діяльності парламентської коаліції: зарубіжний досвід і Україна
Феномен коаліції як предмет дослідження у політології. Політико-правові засади створення парламентських коаліцій, їх діяльність та розпад. Парламентські комітети - інструмент контролю членів коаліції. Особливості коаліційних угод 2006-2014 рр. в Україні.
| Рубрика | Политология |
| Вид | диссертация |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 30.04.2019 |
| Размер файла | 425,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
У Коаліційній угоді відсутній уніфікований підхід до визначення часових рамок виконання положень. У 2015 році за І квартал передбачено виконати 55 положень? за ІІ квартал - 59? за ІІІ квартал - лише 10 і за IV квартал - 13? ще 47 положень заплановано виконати окремо протягом 2015 р.
Майже 28% (143 положення) Коаліційної угоди не містять терміну виконання. Часові рамки відсутні для 4 секторів: конституційна реформа, реформа фінансового сектору, реформа системи охорони здоров'я і реформа системи управління довкіллям та інтеграція екологічної політики у інші галузеві політики.
Станом на 24 березня 2015 року із положень, передбачених Коаліційною угодою на І квартал, виконано 8, частково виконано 7, не виконано 19 і перебуває у стані виконання 21 положення. Як зазначають експерти, незважаючи на досить низький формальний відсоток виконання коаліційної угоди (14%) значна кількість зобов'язань Коаліції перебуває у процесі виконання (38%). Найбільше положень у процесі виконання в сфері реформи житлової політики (5) та реформи енергетики (4). По два положення у процесі виконання в секторах реформи національної безпеки і оборони, інфраструктури і транспорту, розвитку сільського господарства та оновлення влади і антикорупційної політики. Також 3 положення у сфері децентралізації та реформи публічної адміністрації і 1 положення у секторі реформи виборчого законодавства.
Однією із причин низьких показників виконання угоди, як зазначають автори дослідження, є нереалістичність передбачених термінів виконання деяких її положень. Зокрема, про це свідчить той факт, що терміни виконання окремих реформ, передбачених Коаліційною угодою за І квартал 2015 року не співпадають із Планами профільних міністерств по їх виконанню. Зокрема, Міністерства аграрної політики та продовольства (в частині розроблення Концепції розвитку сільських територій - міністерством заплановано розробити до 1 червня), Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житловокомунального господарства України (щодо створення законодавчої бази для прийняття рішень загальними зборами в багатоквартирних будинках, де власники не об'єдналися в ОСББ - протягом шести місяців після прийняття Закону), Міністерства оборони України (в частині виведення з підпорядкування Мінінфраструктури Держспецтрансслужби та включення її до складу Збройних Сил України - у ІІ кварталі 2015 року)
Більш критично оцінюють стан виконання угоди за два роки експерти громадської організації «Слова і Діла». На їх думку аналіз виконання коаліційної угоди станом на березень 2016 року свідчить, що одного боку є декларативні успіхи з виконання певних пунктів, а з іншого - відсутність реальних змін у суспільстві [93].
За деякими напрямками та галузями пункти коаліційної угоди можна навіть вважати виконаними на 100%. Однак це зовсім не означає, що законодавче виконання певних зобов'язань призвело до суттєвих реформ в окремих галузях. При цьому відсутність критеріїв оцінки та відчутної для кожного українця мети - основні вади коаліційної угоди.
Яскравим свідченням протиріч в оцінці виконання пунктів коаліційної угоди є розділ про оновлення влади та антикорупційної реформи. Попри те, що терміни реалізації всіх семи основних пунктів були фактично зірвані (вони датувалися 1-2 кварталами 2015-го року), стан їх виконання експерти оптимістично оцінили у 100%. Справді, якщо брати за основу створення органів (Нацагентство із запобігання корупції) чи законодавче врегулювання (забезпечення прозорості фінансування партій та виборчих кампаній), то положення угоди були виконані. Однак практичних наслідків поки що немає.
Ще один приклад - реформа виборчого законодавства. Попри формальне виконання більшості з пунктів коаліційної угоди в цій сфері, ключовий - зміна виборчої системи зі змішаної на пропорційну із відкритими списками - за два роки навіть не піднімався. Хоча у парламенті зареєстровано три законопроекти про зміни до закону «Про вибори народних депутатів», однак жоден із них так і не розглянуто.
Загалом, оцінити реальний стан та своєчасність виконання зазначених в угоді зобов'язань і Верховною Радою, Президентом, Кабміном та виконавчими органами, спираючись лише на сам її текст, практично неможливо. Відсутній і єдиний підхід у визначенні термінів: 143 із 517 положень коаліційної угоди взагалі не мають часових обмежень щодо свого виконання. Не були виконані 69 зобов'язань зі 137, які були заплановані у 2015 році. Тобто виконання більшості тих пунктів, що мали чітку прив'язку до певних часових меж, не було дотримано.
4.3 Парламентські комітети як інструмент контролю членів коаліції
Комітет Верховної Ради України - орган Верховної Ради України, який утворюється з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій (ст. 1. ЗУ «Про комітети Верховної Ради України» [83]). Верховна Рада України кожного скликання затверджує кількість комітетів, їх назви та предмети відання, установлює мінімальну та максимальну кількість осіб, які можуть входити до складу одного комітету. Комітети для забезпечення основних напрямів своєї діяльності можуть створювати із свого складу підкомітети, до складу якого має входити не менше трьох членів комітету (ст. 37). Згідно з порядком проведення засідань комітетів, вони є повноважними за умов присутності більше половини від їх загального складу. Акти комітетів приймаються на засіданнях більшістю від присутніх.
Комітети Верховної Ради України здійснюють три основні функції: 1) законопроектну; 2) організаційну; 3) контрольну (ст. 11). У контексті даної роботи найбільш релевантними є законопроектна і контрольна функція.
Законопроектна функція комітетів полягає в: 1) розробці проектів законів, інших актів Верховної Ради України; 2) попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо законопроектів, внесених суб'єктами законодавчої ініціативи на розгляд Верховної Ради України; 3) доопрацюванні за дорученням Верховної Ради України окремих законопроектів за наслідками розгляду їх у першому та наступних читаннях (за винятком прийнятих Верховною Радою України актів у цілому); 4) попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо проектів загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, а також наданні згоди на обов'язковість чи денонсацію міжнародних договорів України; 5) узагальненні зауважень і пропозицій, що надійшли до законопроектів; 6) внесенні пропозицій щодо перспективного планування законопроектної роботи (ст. 12).
При здійсненні законопроектної функції комітет має право:
- розробляти з власної ініціативи проекти законів та інших актів Верховної Ради України з питань, що віднесені до предметів відання комітетів, з наступним внесенням їх на розгляд Верховної Ради України членами комітету за його рішенням;
- визначати завдання щодо розробки законопроектів чи їх структурних частин з питань, віднесених до предмета їх відання;
- включати до складу робочої групи членів комітету, інших народних депутатів України, співробітників науково-дослідних інститутів і навчальних закладів, авторів проектів законодавчих актів та інших фахівців за їх згодою;
- залучати до роботи в робочих групах фахівців на контрактній основі з оплатою за рахунок коштів, передбачених у кошторисі видатків на здійснення повноважень Верховної Ради України;
- залучати до роботи в робочих групах посадових та службових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування за згодою керівника відповідного органу;
- звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування, наукових установ і організацій, об'єднань громадян з проханням висловити пропозиції щодо проектів законів (ст. 15).
Комітети при здійсненні законопроектної функції зобов'язані: готувати висновки щодо проектів актів Верховної Ради України, внесених суб'єктами права законодавчої ініціативи; доопрацьовувати проекти актів парламенту за результатами розгляду їх у першому та наступних читаннях; розглядати та приймати рішення щодо кожної пропозиції, яка надійшла від суб'єктів законодавчої ініціативи при доопрацюванні комітетом проектів законів та інших актів; попередньо розглядати та готувати висновки щодо проектів загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, звітів про виконання цих програм.
Комітети мають право на отримання, вивчення, дослідження інформації з питань, що належать до предметів їх відання. Вони мають право отримувати від державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, їх посадових осіб необхідні матеріали і документи для забезпечення діяльності комітетів відповідно до предметів їх відання (ст. 17).
Контрольна функція комітетів полягає в:
- аналізі практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, їх посадових осіб з питань, віднесених до предметів відання комітетів, підготовці та поданні відповідних висновків та рекомендацій на розгляд Верховної Ради України;
- контролі за виконанням Державного бюджету України в частині, що віднесена до предметів їх відання, для забезпечення доцільності, економності та ефективності використання державних коштів у порядку, встановленому законом;
- організації та підготовці за дорученням Верховної Ради України парламентських слухань;
- організації та підготовці слухань у комітетах;
- направленні матеріалів для відповідного реагування в межах, установлених законом, органам Верховної Ради України, державним органам, їх посадовим особам тощо (ст. 14).
У зв'язку з виконанням парламентом контрольних повноважень відповідно до Конституції, його комітети мають право ухвалювати висновки і рекомендації, а також право виступу представника від комітету на пленарному засіданні при розгляді Верховною Радою України питання щодо: 1) Програми діяльності КМУ, звітів про виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; 2) відповідальності Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів України;
Парламентські комітети мають право запрошувати на своє засідання Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністрів України, міністрів, керівників інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, а також їх посадових і службових осіб, отримувати від них необхідні для розгляду питань порядку денного роз'яснення (ст. 48). Крім того, вони мають право вносити на розгляд Верховної Ради України пропозиції про присутність цих осіб на засіданні Верховної Ради України під час розгляду питань, віднесених до предметів їх відання. Також для розгляду на засіданнях комітетів питань, віднесених до предметів їх відання, можуть бути запрошені автори та ініціатори внесених законопроектів, науковці, консультанти і експерти, фахівці-практики та інші особи.
Таблиця 7
Кількість парламентських комітетів в Україні
|
Скликання ВРУ |
Кількість комітетів |
|
|
І |
24 комісії |
|
|
ІІ |
23 комісії |
|
|
ІІІ |
23 |
|
|
IV |
24 |
|
|
V |
26 |
|
|
VІ |
27 |
|
|
VІІ |
29 |
За результатами розгляду питань на засіданнях комітет може прийняти висновок, рішення з організаційних питань, або ж рекомендації (щодо контрольної діяльності комітетів; щодо осіб, які пропонуються для обрання, призначення, надання згоди на призначення чи звільнення Верховною Радою України; щодо результатів слухань у комітетах) (ст. 49). За результатами розгляду проектів законів та інших актів резолютивна частина висновку комітету містить його позицію щодо включення до порядку денного пленарного засідання та щодо подальшого прийняття рішення ВРУ стосовно проекту закону чи іншого акта.
Середня кількість парламентських комітетів за часи існування Верховної Ради України - 25.
Послуговуючись критеріями, розглянутими у третьому розділі дисертації, парламент України можна віднести до відносно сильних законодавчих органів, оскільки його комітети:
- мають право вимагати присутності авторів та надання додаткових документів. Комітети, що можуть вимагати більше інформації та присутності авторів-членів уряду (ними можуть бути міністри та високопоставлені державні службовці) перебувають у кращому становищі щодо нагляду за законодавством, ніж ті, що не мають такої можливості.
- рекомендувати поправки до урядових законопроектів та/або виносити на розгляд парламенту.
Їх слабким місцем є невідповідність компетенцій з міністерствами, яких є майже вдвічі менше, ніж парламентських комітетів.
Таблиця 8
Відповідність між компетенцією міністерств та парламентських комітетів
|
Міністерство |
Парламентські комітети |
|
|
Міністерство аграрної політики та продовольства України |
Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин |
|
|
Міністерство внутрішніх справ України |
- Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин - Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності |
|
|
Міністерство екології та природних ресурсів України |
Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи |
|
|
Міністерство економічного розвитку і торгівлі України |
- Комітет з питань промислової політики та підприємництва - Комітет з питань економічної політики |
|
|
Міністерство енергетики та вугільної промисловості України |
Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки |
|
|
Міністерство закордонних справ України |
- Комітет у закордонних справах - Комітет з питань європейської інтеграції: |
|
|
Міністерство інформаційної політики України |
Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики |
|
|
Міністерство інфраструктури України |
- Комітет з питань транспорту - Комітет з питань інформатизації та зв'язку |
|
|
Міністерство культури України |
- Комітет з питань культури і духовності - Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин |
|
|
Міністерство молоді та спорту України |
Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин - Комітет з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму |
|
|
Міністерство оборони України |
Комітет з питань національної безпеки і оборони |
|
|
Міністерство освіти і науки України |
Комітет з питань науки і освіти |
|
|
Міністерство охорони здоров'я України |
Комітет з питань охорони здоров'я |
|
|
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України |
- Комітет з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування - Комітет з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства |
|
|
Міністерство соціальної політики України |
- Комітет з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення - Комітет у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю |
|
|
Міністерство фінансів України |
- Комітет з питань податкової та митної політики - Комітет з питань фінансової політики і банківської діяльності - Комітет з питань бюджету |
|
|
Міністерство юстиції України |
- Комітет з питань запобігання і протидії корупції - Комітет з питань правової політики та правосуддя - Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності - Комітет з питань інформатизації та зв'язку |
|
|
Комітет з питань Регламенту та організації роботи Верховної Ради України |
||
|
Спеціальна контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації |
Зазначимо, що необхідність приведення у відповідність кількості парламентських комітетів та міністерств висловлювалася у Рекомендації Місії Європейського Парламенту з оцінки потреб. Підготовлену ними «Доповідь та Дорожню карту щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України» 17 березня 2016 року було визнано парламентом як основу для внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності ВРУ. У Доповіді пропонується привести кількість профільних комітетів у відповідність із кількістю міністерств, щоб налагодити чіткий механізм взаємодії між законодавчою та виконавчою владою [116].
Також на думку членів Європарламенту, в Україні посада голови комітету часто є розмінною монетою у процесі побудови коаліції. На думку Місії, у ВРУ може бути застосований метод розподілу посад, що його використовує Європейський парламент (метод д'Ондта), що дозволяє забезпечити неупереджений розподіл посад у комітетах, відповідно до суворої пропорційності між кількістю депутатів у фракції/групі та займаними посадами, а отже, на підставі виключно статистичного підходу, а не політичних ігор [21].
Загалом 52 пункти рекомендацій Європарламенту стосуються законодавчого процесу, структури парламенту, питань гласності, дисциплінарної відповідальності, недоторканості народних депутатів тощо.
У Доповіді та Дорожній карті щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України зазначається, що «регламентні процедури визначають засідання Погоджувальної ради і Ради коаліції основними майданчиками для досягнення компромісу і побудови консенсусу між політичними партіями щодо пріоритетів роботи ВРУ. Проте відкритість засідань Погоджувальної ради для ЗМІ суттєво послаблює цю роль і перетворює ПР радше у медійну подію. Це стосується і Ради коаліції (складається з трьох представників кожної фракції, яка входить до коаліції та проводить зустрічі на щотижневій основі), яка часто є майданчиком для політичних дебатів та рідко досягає консенсусу з ключових питань» [21, с. 31].
Автори доповідь констатують існування неформальних можливостей проведення ефективного діалогу і досягнення консенсусу навіть у напруженій атмосфері сучасної ВРУ, і вказують на необхідність розробки спеціальних інституційних механізмів для забезпечення регулярнішого діалогу між політичними партіями (в тому числі в рамках коаліції) для сприяння ефективному законодавчому процесу.
Погоджуємося з думкою А.І. Погорєлової про необхідність з метою підвищення ефективності роботи українського парламенту створення цілісної системи професійного зростання у Верховній Раді України, важливою складовою якої має виступати спеціальна навчальна програма для народних депутатів України, що вперше обираються до Верховної Ради України як регламентна норма. Професійне зростання українського парламенту пов'язане з його здатністю долати монопольну закриту владу і законодавчо забезпечувати можливість відкритого діалогу з організованою громадськістю при виконанні всіх своїх конституційних повноважень і, в першу чергу, для розширення доступу громадян до законотворчого процесу [76, с. 217-218].
Крім того спроможність парламентських комітетів наглядати за дотриманням коаліційної угоди значною мірою визначається практикою неформальної взаємодії між депутатами і депутатськими фракціями, керівництвом парламенту та членами уряду.
4 грудня 2014 року Верховна Рада України утворила 27 комітетів та Спеціальну контрольну комісію з питань приватизації [84]. Найбільша кількість депутатів увійшла до складу Комітету з питань правової політики та правосуддя і Комітету з питань податкової та митної політики (по 32 народних депутати). У Комітеті з питань аграрної політики та земельних відносин працює 29 народних депутатів, у Комітеті з питань бюджету - 27. Найменше парламентарів працює у складі Комітету з питань науки і освіти (6 депутатів). По 7 народних депутатів увійшло до складу Комітету з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму, Комітету з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення, Комітету з питань культури і духовності, а також Комітету в справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю. У складі інших комітетів працює від 8 до 22 осіб.
Зазначимо, що відповідно до частини другої ст. 5 Закону України «Про комітети Верховної Ради України» [83] до складу кожного з комітетів Верховної Ради України восьмого скликання може входити не менше 6 і не більше 35 народних депутатів України.
Станом на червень 2016 року до фракції «Блок Петра Порошенка» входить 142 депутати, до «Народного фронту» - 81 депутат, до «Опозиційного блоку» - 44, до «Об'єднання «Самопоміч» - 26, до групи «Партія «Відродження» - 23, до фракції Радикальної партії О. Ляшка - 21, до фракції ВО «Батьківщина» та до групи «Воля народу» - по 19 народних депутатів. Не входить до складу жодної депутатської фракції та групи 41 народний депутат [115].
Разом із тим 18 народних депутатів не входять до складу жодного комітету, 9 з них входять до фракції «Блок Петра Порошенка», 3 - до складу «Народного фронту», по одному належать до фракції ВО «Батьківщина», Радикальної партії та групи «Воля народу».
Слід зазначити, що у момент створення парламентської коаліції 2014 року, парламентські комітети були розподілені між учасниками непропорційно. Так, найбільше комітетів дісталося президентському БПП - 10 комітетів, «Народному фронту» - 7, ВО «Батьківщина» - 4, а Радикальній партії і «Самопомочі» - по 3. При цьому, представникам опозиції не дісталося не тільки посади віце-спікера, як це передбачено Регламентом, а й керівних посад у парламентських комітетах через їх голосування за «закони про диктатуру 16 січня 2014 року.
Таблиця 9
Персональний склад парламентських комітетів (червень 2016 року)
|
Формат простої більшості у парламентських комітетах |
Кількість комітетів |
Перелік комітетів |
|
|
«Блок Петра Порошенка» (одноосібно) |
1 |
Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин |
|
|
Коаліція «Європейська Україна» (БПП, НФ) |
18 |
Комітети з питань: бюджету; державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування; екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи; європейської інтеграції; інформатизації та зв'язку; культури і духовності; національної безпеки і оборони; податкової та митної політики; прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; правової політики та правосуддя; Регламенту та організації роботи Верховної Ради України; свободи слова та інформаційної політики; Комітет з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму; соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення; транспорту; фінансової політики і банківської діяльності; Комітет у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю; Комітет у закордонних справах |
|
|
Розподіл сил між більшістю та опозицією однаковий |
1 |
Комітет з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства |
|
|
Більшість у комітетах немає жодна політична сила |
7 |
Комітети з питань: економічної політики; законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності; запобігання і протидії корупції; науки і освіти; охорони здоров'я; паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки; промислової політики та підприємництва |
Аналіз персонального складу парламентських комітетів нинішнього скликання парламенту свідчить, що коаліція «Європейська Україна», до якої станом на червень 2016 року входить фактично дві політичні сили («БПП» та «Народний фронт») та окремі позафракційні депутати, має більшість у 19 комітетах. Разом із тим у Комітеті з питань аграрної політики та земельних відносин одноосібну більшість мають представники «БПП», 16 з 29 членів Комітету є представниками пропрезидентської фракції. Ще в одному комітеті розподіл сил між більшістю та опозицією однаковий.
4.4 Шляхи удосконалення політико-правового статусу парламентської коаліції в Україні
Переважна більшість експертів указують на «недосконалість процедур формування парламентської коаліції та принципів функціонування депутатських фракцій» [42, с. 26].
Як слушно зазначають експерти Лабораторії законодавчих ініціатив, упродовж 2014-2016 років конструювання коаліції у Верховній Раді України відбувалося і відбувається натепер методом «спроб і помилок», шляхом вибіркового застосування напрацьованого протягом 2006-2010 років практичного досвіду у цій сфері поряд з наявними намаганнями його модернізації й адаптації до нових суспільно-політичних і конституційно-правових умов діяльності парламенту України [41].
Зокрема, тривала відсутність системного законодавчого регулювання цієї сфери внутрішньопарламентських відносин призводить до того, що [41]:
- ці відносини конструюються здебільшого поза правовими приписами, тому мають довільний характер, а їх суб'єкти керуються переважно принципами політичної доцільності;
- процес створення коаліцій має умовно-публічний (або частково-публічний) характер, коли до відома громадськості доводяться лише результати залаштункових перемовин і домовленостей щодо формату коаліційного об'єднання та способу розподілу владних прерогатив усередині цього об'єднання між його суб'єктами;
- непрозорий і непублічний характер формування коаліції та невизначеність із правовим статусом опозиції провокують міграції парламентських фракцій та окремих депутатів до відповідних парламентських об'єднань і загалом обумовлюють нестабільність, крихкість коаліції, не даючи змоги чітко означити ні чисельного складу відповідних об'єднань, ані строків у межах яких вони функціонують;
- відсутність правової визначеності щодо ключових питань функціонування коаліції (зокрема, чіткої констатації фактів, з якими Конституція України пов'язує виникнення та припинення коаліції) спричиняє значний простір для розсуду керівництва парламенту у фіксації відповідних фактів (як-от оголошення про початок чи припинення коаліції, зміни у її складі тощо)
- позарегламентний спосіб формування та діяльності коаліції обумовлює генерування та впровадження у процеси її інституціоналізації різноманітних корупційних чинників, що спроможні паралізувати належну роботу коаліції як імперативного парламентського інституту, а також підірвати довіру виборців до парламентської більшості і парламенту загалом;
- політичне структурування Верховної Ради України має дискретний та малопрогнозований характер, що, своєю чергою, провокує коаліцію на нестабільне функціонування, непрогнозованість діяльності парламенту в цілому, його неефективність або ж слабку ефективність при прийнятті рішень, спричиняє періодичні парламентські кризи тощо.
Цілком очевидно, що за умов низького рівня правової культури та правосвідомості значної частини депутатського корпусу та й політичної еліти держави загалом, без нормативної визначеності постійно будуть виникати суперечки та сумніви навколо легітимності створення коаліції у Верховній Раді України [122, с. 76].
Сьогодні на розгляді Верховної Ради України перебувають два законопроекти, що стосуються безпосередньо правового регулювання створення і діяльності коаліції.
Перший з них - «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України (щодо забезпечення діяльності коаліції та приведення Регламенту Верховної Ради України у відповідність до Конституції України)» [92] пропонує доповнити Розділ ІІІ Регламенту новою главою 11-1, що визначатиме порядок утворення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, організацію діяльності коаліції, основні завдання коаліції у сфері законодавчої діяльності, участь коаліції у формуванні Кабінету Міністрів України, наслідки змін у складі коаліції та припинення коаліції.
Автори законопроекту визначають, що коаліція є сформованим шляхом об'єднання депутатських фракцій за результатами виборів і на основі узгоджених політичних позицій та на засадах, встановлених Конституцією України та Регламентом, до якого входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. За результатами проведених консультацій за особистими підписами голів відповідних депутатських фракцій або за рішенням депутатської фракції одним із заступників голови депутатської фракції укладатиметься угода про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді.
В угоді фіксуватимуться узгоджені політичні позиції, зокрема стосовно засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначається політична спрямованість і принципи діяльності коаліції, що стали основою формування цієї коаліції, а також порядок вирішення внутрішньо-організаційних питань діяльності коаліції. Її невід'ємною складовою є список народних депутатів, які сформували коаліцію, з особистими підписами народних депутатів. Крім того, інформація про персональний склад коаліції постійно розміщуватиметься на офіційному веб-сайті Верховної Ради України в актуальному стані.
Законопроект передбачає створення Ради коаліції для узгодження позицій депутатських фракцій, що входять до складу коаліції, до складу якої входять по три представники депутатських фракцій, що сформували коаліцію. Одним із представників депутатської фракції у Раді коаліції є голова цієї фракції. Голови депутатських фракцій-учасників коаліції почергово виконуватимуть обов'язки координатора коаліції, а черговість виконання повноважень координатора коаліції визначає Рада коаліції.
Проектом визначається порядок внесення коаліцією відповідно до Конституції України пропозицій стосовно кандидатури Прем'єр-міністра України та кандидатур на посади інших членів Кабінету Міністрів України. При цьому положення коаліційної угоди мають стати основою для Програми діяльності Кабінету Міністрів України.
Другий законопроект - «Про внесення змін до Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» (щодо коаліції депутатських фракцій)» [91] - визначає, що коаліція формується депутатськими фракціями, утвореними в порядку, встановленим цим Регламентом, протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.
Коаліція формується після проведення депутатськими фракціями консультацій. За результатами проведених консультацій за особистими підписами голів відповідних депутатських фракцій або за рішенням депутатської фракції одним із заступників голови депутатської фракції укладається Угода про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України. У ній фіксуються узгоджені політичні позиції, що стали основою формування цієї коаліції, а також порядок вирішення внутрішньо-організаційних питань діяльності коаліції.
Встановлений у Конституції України місячний строк формування коаліції обчислюється у календарних днях. Цей строк починається з дня відкриття першого пленарного засідання новообраної Верховної Ради або з іншого дня чергової чи позачергової сесії Верховної Ради, з якого відповідно до цього Регламенту діяльність коаліції визнається припиненою, і закінчується о 24-й годині тридцятого календарного дня.
Особливістю даного законопроекту є те, що вступ до коаліції нової фракції, чиї вимоги не співпадають з положеннями угоди, вимагає укладання нового тексту угоди.
Що стосується виходу, то депутатська фракція має право в будь-який час відповідно до рішення народних депутатів членів депутатської фракції вийти зі складу коаліції повідомивши про це письмово Голову Верховної Ради України. Письмове повідомлення про вихід зі складу коаліції за рішенням народних депутатів членів депутатської фракції вносить керівництво депутатської фракції. Головуючий на найближчому засіданні Верховної Ради України оголошує письмове повідомлення про вихід депутатської фракції зі складу коаліції.
До позитивних моментів даних законопроектів слід віднести те, що вони мають за мету врегулювати два недоліки правового регулювання діяльності парламентської коаліції: порядок виходу з неї та обрахунок дат, пов'язаних з її діяльністю.
Що стосується припинення діяльності парламентської коаліції, то згідно ст. 66 Регламенту ВРУ, вилученої у 2010 році, то вона наступає у разі:
1) припинення повноважень Верховної Ради відповідного скликання;
2) зменшення чисельного складу коаліції до кількості народних депутатів, меншої ніж визначено Конституцією України;
3) прийняття коаліцією рішення про припинення своєї діяльності.
Діяльність коаліції вважається припиненою у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 з моменту офіційного оголошення про це головуючим на пленарному засіданні. Повідомлення про припинення діяльності коаліції публікується в газеті «Голос України» не пізніше ніж через чотири дні після офіційного оголошення про припинення її діяльності.
Зміни у складі коаліції, у тому числі у зв'язку з виходом із неї однієї чи кількох депутатських фракцій, якщо при цьому кількісний склад коаліції не стає меншим, ніж визначено Конституцією України, не є підставою для припинення діяльності коаліції.
Ст. 65, також вилучена у 2010 році, визначала порядок виходу депутатської фракції зі складу коаліції. Для цього вона повинна попередити голів інших депутатських фракцій, які входять до коаліції письмовою заявою не менше ніж за десять днів до дати виходу. Протягом зазначеного строку така депутатська фракція в будь-який час має право в письмовій формі відкликати свою заяву. Якщо депутатська фракція не відкликала своєї заяви, головуючий на першому після закінчення 10-денного строку пленарному засіданні оголошує про вихід депутатської фракції з коаліції. Після виходу чи виключення депутатської фракції з коаліції Верховна Рада в установленому законом порядку може прийняти рішення про звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України, кандидатури яких були запропоновані депутатською фракцією, що вийшла чи була виключена з коаліції.
Недостатнє правове регулювання питань зміни складу і припинення діяльності коаліції яскраво ілюструє процес переформатування «Європейської України». Майже через рік після створення коаліції, 1 вересня 2015 року фракція Радикальної партії (21 депутат) прийняла рішення про вихід з коаліції. Про це заявив її лідер О. Ляшко, який зазначив, що відтепер його політична сила переходить в опозицію до правлячої більшості. Однак ще 19 лютого перший заступник голови Регламентного комітету П. Пинзеник заявив, що фракція Радикальної партії досі формально знаходиться у складі парламентської коаліції. Лише 29 березня 2016 року - Перший заступник Голови Верховної Ради А. Парубій зачитав заяву Радикальної партії про вихід із коаліції та відкликання своїх підписів під Коаліційною угодою. Зокрема, у заяві йшлося, що народні депутати, які входять до складу депутатської фракції Радикальної партії, підтверджують одноголосне рішення про вихід із коаліції, ухвалене 1 вересня 2015 року, та заявляють про відкликання своїх підписів під угодою на входження в коаліцію.
17 лютого 2016 року про вихід з коаліції заявила фракція ВО «Батьківщина», а наступного дня, 18 лютого - «Об'єднання «Самопоміч». Загалом коаліцію покинули 19 та 26 народних депутатів відповідно. Дані політичні сили вийшли з коаліції через причину провального голосування за відставку Кабінету Міністрів України А. Яценюка 16 лютого. Однак 14 березня 2016 року під час брифінгу Голова Верховної Ради України В. Гройсман зазначив, що під Коаліційною угодою є 237 підписів народних депутатів, які не відкликані.
10 квітня 2016 року А. Яценюк оголосив про відставку з посади прем'єр-міністра, яку Верховна Рада прийняла 14 квітня 2016 року і в той же день призначила на його місце В. Гройсмана. Іншими словами, 14 квітня можна вважати початком діяльності коаліції «Європейська Україна» в оновленому, двопартійному форматі.
Також важливе значення має правильне обчислення строків, пов'язаних з формуванням та припиненням діяльності парламентської коаліції. У попередніх версіях Регламенту Верховної Ради України цим питанням присвячувалася зазвичай окрема стаття. Було б доцільно закріпити, що обчислення всіх строків щодо правовідносин, на які поширюється дія Регламенту Верховної Ради України, має бути уніфікованим і стосуватися не лише випадків формування та припинення діяльності коаліції. При цьому слід чітко застерегти, що в робочих чи в календарних днях ведеться таке обчислення.
Однак у даних законопроектах упущено досить важливий момент політико-правового регулювання діяльності парламентської коаліції, зокрема її впливу на членів Кабінету Міністрів України. Відзначимо, що положення Конституції щодо взаємозв'язку між парламентською коаліцією та урядом є неоднозначними. Згідно зі ст. 83 Основного Закону, «коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді... вносить пропозиції Президенту щодо кандидатури Прем'єр-міністра, а також... щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів». Але вже у ст. 114 чітко написано, що «... інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр-міністра». Іншими словами відсутність або наявність коаліції не є обов'язковими під час голосування за склад уряду. Таким чином конституційними нормами закладається ситуація, коли за уряд може голосувати ситуаційна більшість. Це має два важливих наслідки. По-перше, відсутність у Конституції положень про права, обов'язки й відповідальність коаліції депутатських фракцій і груп значно ускладнює реалізацію реформування країни у напрямі парламентської республіки, оскільки уможливлює вільне тлумачення законодавчих норм.
По-друге, в Україні не врегульована процедура відставки міністра коаліційного уряду. Так у січні 2016 року у зв'язку з виходом із складу коаліції політрада партії «Самопоміч» заявила про відклик міністра аграрної політики і продовольства, який був призначений за її квотою. Однак, Конституція та закон України «Про Кабінет міністрів України» містять виключний перелік підстав для відставки. Так, згідно ст. 18 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» [82], член уряду може бути звільнений з посади Верховною Радою України:
1) шляхом прийняття відставки члена КМУ за поданою ним заявою про відставку;
2) за поданням прем'єр-міністра України (стосовно міністрів закордонних справ та оборони таке подання вноситься за згодою Президента України);
3) за поданням Президента України - Міністр закордонних справ України та Міністр оборони України;
4) за власною ініціативою.
Іншими словами, відклик міністра політичною партією, що запропонувала його кандидатуру в ході формування коаліційного уряду, не передбачено.
Схожа ситуація склалася і щодо міністра молоді і спорту, який був виключений із ВО «Батьківщина», за квотою якої він був призначений. Причиною стала відмова міністра добровільно подати у відставку у зв'язку з виходом партії з коаліції.
Отже, для того, щоб підвищити ефективність роботи парламенту та уряду, стабілізувати політичну ситуацію у країні слід насамперед вдосконалити статус парламентської коаліції (або парламентської більшості) як суб'єкта конституційного права.
Висновки до Розділу 4
Передумови для створення парламентської коаліції або ж коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України були закладені конституційною реформою 2004 року, у результаті якої Україна є практично єдиною державою Європи, в Основному Законі якої закріплена обов'язковість формування парламентської більшості на основі депутатських фракцій.
Новелізація тексту Конституції, невизначена у низці ключових положень, зокрема щодо коаліції, призвели до неодноразових звернень суб'єктів права на конституційне подання до Конституційного Суду України з вимогами щодо офіційного тлумачення відповідних конституційних положень.
На сьогодні правові засади діяльності парламентської коаліції окрім Конституції визначаються Регламентом Верховної Ради України (ВРУ) та рішеннями Конституційного Суду України (КСУ). Перша редакція Регламенту Верховної Ради 2010 року містила норми, що регулювали питання створення, діяльності та розпуску депутатських фракцій у парламенті, однак в результаті змін на сьогодні процес створення коаліції, зміни у її складі, порядок припинення її діяльності не має належного правового забезпечення. Як правило, у своїй діяльності депутати, керівництво парламенту виходить з положень ст. 61-67, які були вилучені через скасування конституційної реформи в 2010 році. Рішення Конституційного Суду України демонструють непослідовність позиції цього органу щодо природи парламентської коаліції. Більше того, вони заклали діаметрально протилежні правові підходи до визначення способу формування коаліції та обрахунку чисельності депутатів у її складі.
В Україні традиційними розділами коаліційних угод парламентських партій є: пріоритетні завдання або програмні засади діяльності коаліції; загальні засади утворення та діяльності коаліції; керівні органи коаліції; взаємодія коаліції з Президентом України, з Прем'єр-міністром України, з Кабінетом міністрів України, з парламентською опозицією; погоджувальні процедури та порядок розгляду кадрових питань; етичні засади діяльності коаліції; припинення діяльності коаліції.
Відмінності між коаліційними угодами зумовлені не стільки особливостями процесу їх формування, скільки відсутністю його належного правового регулювання. Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» не містить норм, які б вказували на необхідність реєстрації в Апараті Верховної Ради України документів щодо утворення коаліції, їх оприлюднення та необхідності внесення пропозицій Коаліції щодо кандидатури на посаду Прем'єр-міністра України у письмовому вигляді.
Спроможність парламентських комітетів ВРУ наглядати за дотриманням коаліційної угоди значною мірою визначається практикою неформальної взаємодії між депутатами і депутатськими фракціями, керівництвом парламенту та членами уряду. Крім того, у ході створення парламентської коаліції 2014 року, парламентські комітети були розподілені між учасниками непропорційно і на сьогодні коаліція «Європейська Україна», до якої станом на червень 2016 року входить фактично дві політичні сили («БПП» та «Народний фронт») та окремі позафракційні депутати, має більшість у 19 комітетах.
Тривала відсутність системного правового регулювання діяльності парламентської коаліції призводить до:
- неформального, кон'юнктурного підходу до вирішення суперечок, неузгодженостей у цій сфері;
- непублічного характеру коаліційних перемовин;
- нестабільності складу парламентської коаліції і, відповідно, низької ефективності діяльності Кабінету Міністрів України;
- створення сприятливих умов для корупції, що делегітимізує діяльність парламенту, уряду та інших органів державної влади в очах громадян України;
- сповільнення процесу політичної структуризації парламенту та провокування політичних криз.
ВИСНОВКИ
Під парламентською коаліцією слід розуміти угоду політичних партій, представлених у законодавчому органі, щодо формування уряду, визначення програми його діяльності, розподілу посад між її учасниками в органах законодавчої і виконавчої влади та механізмів сприяння діяльності коаліційного уряду.
До типологізації парламентських коаліцій слід підходити комплексно і враховувати основні та другорядні критерії. До перших належать: 1) кількість учасників (мінімально виграшна коаліція, коаліція мінімального розміру та надлишкова коаліція); 2) кількість політичних партій (дво-, три-, чотири-, п'ятипартійні та загальні (великі, всеохопні) коаліції); 3) ідеологія та ідеологічна близькість учасників (мінімально наближена і максимально закрита коаліція); 4) розподіл повноважень між учасниками (пропорційна, коли кожен партнер отримує повноваження відповідно до свого внеску в коаліцію, і диспропорційна коаліція).
Другорядні чинники: а) дата створення (передвиборча, післявиборча); б) ступінь формалізації (формальна, в основі якої лежить відповідна коаліційна угода, або неформальна, тобто фактична підтримка ініціатив уряду більшістю депутатів у законодавчому органі); в) мета створення (комплексна або для вирішення однієї проблеми); г) термін існування (короткотривала, повна (від виборів до виборів), довготривала (існує протягом кількох виборчих циклів); д) процедура утворення коаліційного уряду (чи потребує уряд, сформований парламентською коаліцією, затвердження парламентом, чи ні); е) статус парламентської партії, що приступає до формування коаліції (партія, що здобула перемогу, чи та, яка посіла друге місце на виборах).
Формування парламентської коаліції має три основні етапи: довиборчий, післявиборчий та затвердження уряду. При цьому саме завершення процесу у вигляді формування уряду дає підстави стверджувати про створення реальної парламентської коаліції. Довиборчий етап триває до проведення голосування і включає: передвиборчі формальні чи неформальні домовленості між певними партіями щодо конфігурації майбутньої коаліції або публічні заяви партій про відмову співпрацювати в майбутньому парламенті з певними силами; чітке визначення пріоритетів діяльності майбутнього уряду, здебільшого у формі виборчої програми партії; довиборче висунення кандидатів від партії на урядові пости (прем'єр-міністра, ключових міністерств тощо) або, у випадку опозиції, визначення членів тіньового уряду тощо.
Післявиборчий етап, коли відома точна кількість місць у парламенті, отриманих кожною партією, передбачає: попередні консультації між найбільш впливовими гравцями зазвичай у формі консультацій глави держави з партією-переможницею і парламентськими лідерами, іноді з екс-прем'єр-міністром, представниками судової влади і груп тиску тощо; призначення посередника, на якого покладено обов'язок озвучувати вимоги та цілі потенційної коаліції з огляду на урядову програму, найбільш бажаних партнерів по коаліції, та претендента на роль голови уряду; призначення відповідального за формування уряду або наділення майбутнього прем'єр-міністра повноваженнями щодо початку формальних переговорів з вибором потенційних коаліційних партнерів (у деяких країнах, де часто утворюється уряд меншості, така особа розглядає усі варіанти парламентської коаліції, здатної забезпечити вотум довіри виконавчому органу); укладення попередньої угоди з питань, щодо яких партії братимуть участь у коаліційних переговорах; коаліційні переговори щодо урядової програми, персонального складу уряду та поділу повноважень між партіями та конкретними особами; підписання остаточної коаліційної угоди учасниками парламентської коаліції; ратифікація угоди іншими керівними органами - керівництвом партій, партійною фракцією у парламенті, її схвалення на загальних зборах партій або громадськими організаціями.
Затвердження уряду означає фактичне створення парламентської коаліції і проходить через: висунення кандидатури прем'єр-міністра та інших членів уряду; надання парламентом формальної (вотуму довіри) чи неформальної згоди на даний склад уряду та схвалення його програми діяльності. На практиці процес формування парламентської коаліції не проходить через усі перелічені вище стадії. Етап посередника часто опускається, оскільки результати виборів дають однозначний результат: партія, яка отримала переважну більшість голосів, ініціює процес формування уряду та починає пошук молодшого партнера чи партнерів по коаліції.
Процес формування уряду відбувається на основі певної кількості формальних положень і низки неформальних правил та має три стадії: 1) консультування, 2) вибір інформатора та 3) призначення форматора. Стадія консультування у більшості демократичних країн відповідає післявиборчому етапу формування парламентської коаліції. Після проведення парламентських виборів конституційні положення більшості країн визначають перші формальні кроки у процесі формування парламентської коаліції та нового уряду. Здебільшого основну роль на цьому етапі відіграє глава держави.
Стадія інформатора більш характерна для конституційних монархій, де пошук виконуючого обов'язки прем'єр-міністра є менш очевидним і доступні кілька альтернатив. У результаті був створений специфічний інституційний механізм вирішення цього питання без формального залучення монарха.
Стадія форматора починається, як тільки досягнуто згоди щодо лідера нової урядової команди, котрий отримує статус форматора. Саме на цьому етапі починають вирішуватися інші важливі питання. Коли відомо, які саме парламентські партії ввійдуть до складу нового уряду, то остаточно вирішується питання з призначенням виконуючого обов'язки прем'єр-міністра.
Залежно від рівня виборчої координації і ступеня інтеграції в коаліцію можна виділити три типи передвиборчих коаліцій. Найбільш проста передвиборча коаліція полягає в публічному оголошенні про намір правити спільно при вдалому результаті голосування для партій-партнерів.
Наступна за ступенем взаємодії коаліція передбачає спеціальні інструкції з голосування в різних округах. Такий спосіб координації використовується в змішаних виборчих системах, де партії вибирають оптимальну стратегію залежно від сили партій, особливостей виборчої системи і уподобань електорату. Найбільш сильна координація і взаємодія партій веде до висунення єдиного списку кандидатів від коаліції у пропорційній системі та висунення єдиних кандидатів - у одномандатних округах.
Для визначення чинників, що мають вирішальний вплив на створення передвиборчих коаліцій, найбільш прийнятними є такі наукові підходи: диспропорційна гіпотеза та сигнальна теорія. Диспропорційна гіпотеза стверджує, що передвиборчий альянс має більше шансів з'явитися у диспропорційній виборчій системі, якщо у країні функціонують багато або хоча б більше, ніж дві, політичних партій. Диспропорційні виборчі системи стимулюють партії формувати передвиборчі коаліції. Виборча система, яка дає переваги великим партіям, одночасно стимулює формування передвиборчих коаліцій. Однак існування у країні диспропорційної виборчої системи не є достатньою умовою, аби стверджувати, що там обов'язково будуть передвиборчі коаліції.
Згідно із сигнальною теорією передвиборчі коаліції створюються для: 1) інформування зовнішнього середовища про намір партій співробітничати, що збільшує шанси на перемогу; 2) набуття досвіду координації діяльності між партіями - майбутніми учасниками урядової коаліції; 3) зменшення конкуренції між партіями (опозиційні партії відмовляються від конкуренції між собою та укладають союз для участі у виборах). Іншими словами, такі коаліції є сигналом для зовнішньої (виборці) та внутрішньої (члени партій) аудиторій про плани учасників коаліції співробітничати у найближчому майбутньому. Це особливо важливо у випадках, коли у демократичній країні опозиційні партії вирішують сконцентрувати свої зусилля, щоб змінити однопартійний уряд чи урядову коаліцію, яка перебуває при владі протягом тривалого часу. На цей процес також впливають поляризація партійної системи (утворення союзу між партіями на одному ідеологічному полюсі викличе об'єднання сил - на протилежному), загроза приходу до влади полярних партій, чиї ідеологічні засади, програми істотно відрізняються.
...Подобные документы
Значення парламентської демократії на сучасному етапі розвитку політико-правових процесів. Місце парламентських фракцій в системі демократичних інституцій, їх нормативно-правове регулювання. Аспекти діяльності найбільших фракцій вітчизняного парламенту.
курсовая работа [109,7 K], добавлен 15.06.2016Політичні ідеї даосизму. Політико-правові ідеї Конфуція. Політико-правові ідеї легізму. Визначальні чинники поступального розвитку права, його ідейних основ, принципів і інститутів, механізмів правозастосування.
контрольная работа [17,2 K], добавлен 21.09.2007Поняття громадянського суспільства, світовий досвід створення та діяльності громадських об'єднань. Правові основи створення, принципи діяльності, місце і роль суспільно-політичних організацій в державі. Поняття політичної опозиції та її права в Україні.
реферат [31,3 K], добавлен 25.04.2013Сутність політології як науки, предмет її дослідження. Політична сфера, особливості її функціонування і розвитку. Структура і основні функції політології. Методи політологічного дослідження. Визначення місця політології серед інших суспільних наук.
реферат [42,5 K], добавлен 13.07.2016Особливості формування органів влади на основі демократичних принципів та ідеалів. Закономірності побудови законодавчої, виконавчої та судової гілок влади в Ірані, специфіка їх діяльності та функції, правові засади, що відображені в Конституції.
реферат [16,2 K], добавлен 27.06.2010- Політологічно-правові концепції 70-х років ХХ ст. у контексті розвитку теорії електронної демократії
Основні підходи до формування ідей, що стали підґрунтям появи концепції електронної демократії, як нової форми політико-правового режиму форми держави. Особливості діяльності видатних мислителів, що формували уявлення про інформаційне суспільство.
статья [32,4 K], добавлен 19.09.2017 Завдання і значення курсу історії зарубіжної політико-правової думки. Предмет історії політичних і правових вчень, відображення в них масової ідеології народів, класів, певних соціальних груп людей. Методи вивчення зарубіжної політико-правової думки.
лекция [19,8 K], добавлен 16.10.2014Поняття "політологія" та об’єкти дослідження політології. Соціальні функції та методи політології. Поняття, категорії, закони (закономірності) політології. Роль та місце політології в системі суспільних наук. Воєнні питання в курсі політології.
реферат [30,4 K], добавлен 14.01.2009Життя і творчість Ніколо Макіавеллі. Визначення ролі філософа в ренесансній науці про державу. Проблеми співіснування та взаємодії етики і політики. Основні напрямки рецепції макіавеллівських політико-етичних ідей у політико-правових доктринах Нової доби.
курсовая работа [60,5 K], добавлен 23.07.2016Політико-правова думка Західної Європи, як базис виникнення договірної концепції походження держави. Поняття концепцій походження держави, їх види. Модель держави, яка утворилася внаслідок "суспільної угоди". Формування політико-правової культури України.
курсовая работа [45,7 K], добавлен 12.02.2011Дослідження історії формування політичної системи Сполучених Штатів Америки в різні періоди її функціонування. Визначення її правових засад та їх вплив на сучасне функціонування. Виконавча, законодавча та судова влада США. Роль політичних партій.
курсовая работа [53,2 K], добавлен 14.04.2015Поняття про вибори, вибори за конституційним правом. Правове регулювання інституту виборів та виборча система. Поняття виборчого процесу, його засади та стадії і його законодавче регулювання. Місцеві вибори та вибори Президента України. Аналіз законів.
курсовая работа [30,3 K], добавлен 21.07.2008Проблеми формування української політико-управлінської еліти та кадрове забезпечення в об'єднаних територіальних громадах. Винищення радянським режимом соціального ґрунту, на якому формувалася українська національна еліта, яка здатна по сучасному діяти.
статья [27,1 K], добавлен 23.03.2019Війна за незалежність США як соціально-економічна передумова формування політико-правових поглядів Дж. Вашингтона. Ідейні орієнтири Дж. Вашингтона під час першої президентської каденції. Політико-правовий акцент під час другої президентської каденції.
курсовая работа [62,3 K], добавлен 04.08.2016Поняття, історична характеристика та визначення особливих рис референдуму як безпосередньої форми демократії. Види референдумів в Україні та світі. Предмет, принципи та порядок проведення плебісциту: етапи і стадії, його правові наслідки та значення.
курсовая работа [76,9 K], добавлен 26.10.2015Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства. Функції політичної партії. Правові основи створення і діяльності політичних партій. Типологія політичних партій і партійних систем. Особливості становлення багатопартійної системи в Україні.
реферат [28,9 K], добавлен 14.01.2009Процес формування суспільно-політичних поглядів та ідей українських дисидентів , створення і діяльність Української Гельсінської спілки. Програмні засади, значення, концептуальні погляди прихильників національного правозахисного руху у 60-80 рр. XX ст.
курсовая работа [38,8 K], добавлен 15.01.2011Державно-правові погляди академіка Станіслава Дністрянського. Його погляди на загальну науку права і політики. Політико-правова концепція Михайла Петровича Драгоманова та ідея політичної свободи. Василь Кучабський — від національної ідеї до державності.
контрольная работа [53,3 K], добавлен 02.06.2010Принципи політичної діяльності володаря в концепції Н. Макіавеллі. Вибори та їх роль у політичному житті. Основні умови забезпечення демократії. Особливості політичної соціалізації в сучасній Україні. Політична діяльність, її форми та суперечності.
шпаргалка [233,4 K], добавлен 19.02.2012Проблема "політичного темпераменту" партій як одна з головних у політичних науках. Мета політико-пропагандистського, ідеологічного впливу. Український лібералізм як світоглядна концепція. Еліта (аристократія) в історичному контексті В. Липинського.
контрольная работа [2,0 M], добавлен 13.02.2011
