Політико-правові засади формування і діяльності парламентської коаліції: зарубіжний досвід і Україна
Феномен коаліції як предмет дослідження у політології. Політико-правові засади створення парламентських коаліцій, їх діяльність та розпад. Парламентські комітети - інструмент контролю членів коаліції. Особливості коаліційних угод 2006-2014 рр. в Україні.
| Рубрика | Политология |
| Вид | диссертация |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 30.04.2019 |
| Размер файла | 425,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Можна припустити, що якщо у політичній системі парламентські партії лише частково залучені або повністю відсторонені від процесу формування уряду, то актори, які визначають персональний склад уряду, схильні призначати осіб, не пов'язаних з парламентом. Однак ця гіпотеза поки що не підтверджена даними за період 1970-1984 років. Навпаки, серед міністрів у п'яти країнах, в яких парламентські актори як такі, не беруть безпосередньої участі в коаліційних переговорах (Бельгія, Франція, Ірландія, Ісландія та Швеція) 80,6% мають досвід роботи у парламенті проти майже 75% в тих країнах, де парламентарії залучені до коаліційних перемовин. Більше того, є незначна відмінність між досвідом парламентської роботи у країнах, де парламентські актори можуть або ні впливати на кадровий склад уряду (79,8% проти 78,4% міністрів з парламентським досвідом відповідно)
Більше того, оскільки до уваги береться право вето парламентських фракцій, то в тих країнах, де парламентська партія має підтримати загальну коаліційну угоду до представлення нового уряду парламенту, 80,2% міністрів у період 1970-1984 років були запрошені з парламенту, проти 74,4% у країнах, де парламентські партії не мають права вето щодо коаліційної угоди. Іншими словами, чим більше парламентських акторів залучено до формування уряду, тим менше їх представників у майбутньому кабінеті.
Цей «парадокс зникнення членів парламенту» припускає, що в країнах, де парламентські партії не допускаються до процесу формування, вони фактично змушені підтримати урядову угоду шляхом включення значної кількості їх колег до складу нового уряду. Цей аргумент підтверджується зв'язком між парламентським досвідом міністрів з одного боку, та типом правил формування та відставки уряду, з іншого. По-перше, в країнах, де застосовуються позитивні правила формування (тобто ті, що вимагають принаймні явного голосування відносної більшості за новий уряд), помічено більше міністрів, які відмовилися від депутатського мандату (83,7%), ніж у системах з негативними правилами (де достатньо, щоб уряд був прийнятий більшістю) (73,6%). Відповідно, чим більше уряд потребує широкої та явної підтримки в парламенті, тим більше членів парламенту проходять до уряду. Швидше за все, ця відмінність зумовлена тим, що у системах, де немає такої невідповідності між представницьким та виконавчим органом, члени парламенту у складі уряду складають вагомий «голосуючий блок», на підтримку якого уряд може розраховувати за будь-яких обставин. На додаток, значне накладання між кадрами в уряді та парламентських партіях сприяє посиленню контролю перших над останніми. Чим більше впливових парламентарів обійматимуть і міністерську посаду, тим легше цим міністрам використовувати свою керівну позицію у парламенті для мобілізації урядової підтримки серед пересічних членів парламенту.
По-друге, з огляду на правила відставки, в країнах, де складніше відправити уряд у відставку (Швеція, Німеччина, Франція), помітно менше парламентських міністрів (71,0%), ніж у тих, де уряди ще більш беззахисні перед заколотом у парламенті (80,7%). Відповідно, значна кількість міністрів, які також мають представницький мандат у парламенті, в останній групі слугує додатковим інструментом придушення повстання пересічних парламентаріїв в ході правління уряду.
Другою важливою причиною дискреційних розпадів парламентських коаліцій є ідеологічні. Чим далі перебувають один від одного партнери по коаліції на шкалі «ліві-праві», чим ширше ідеологічна дистанція коаліції, тим вища ймовірність міжпартійного конфлікту в коаліції. В процесі своєї діяльності коаліційний уряд стикається з великою кількістю питань у всіх сферах суспільного життя. Сюди входить прийняття законів, що регулюють життя суспільства, прийняття бюджету, рішення зовнішньополітичних завдань тощо. Часто навіть в однопартійних кабінетах немає консенсусу і єдності думок серед міністрів з багатьох питань, хоча міністри належать до однієї партії і, по ідеї, мають єдину політичну платформу. Ситуація ускладнюється в коаліційних багатопартійних кабінетах, де міністри представляють різні партії і, відповідно, різні політичні платформи і позиції. У різних партій, як правило, різне бачення способів вирішення суспільних проблем і шляхи досягнення суспільних цілей. Наприклад, правлячі партії можуть пропонувати різні шляхи виходу з економічної кризи. Праві партії виступатимуть за зниження податків і обмеження зовнішніх позик, а ліві партії будуть пропонуватимуть підвищення податків і впровадження широких програм соціальної підтримки. Діаметрально протилежні погляди блокують процес прийняття рішення в парламенті, що призводить до політичної кризи - неможливості прийняти рішення. Це призводить до руйнування коаліції, відставки уряду і нових виборів, де вже виборці своїми голосами висловляться з питання про способи вирішення суспільних проблем.
Описана нами схема підходить більшості парламентських систем, однак певні інституційні та процедурні особливості є скрізь. Так, наприклад, як ми вже відзначали вище, у країнах Північної Європи існують певні обмеження на призначення дострокових виборів. В цілому невдача при голосуванні за урядовий законопроект ще не означає «смерть» коаліційного уряду, це може бути лише сигналом про наявність розладів в коаліції. Але очевидно, що розбіжності з найбільш значущих і важливих рішень з великою ймовірністю призведуть до розпаду коаліції.
Третьою причиною дискреційних розпадів парламентських коаліцій є внутріпартійний чинник, а саме рівень партійної дисципліни. Окрім міжпартійних конфліктів, коаліцій загрожує і внутрішньопартійні конфлікти, коли різні партійні фракції по-різному дивляться на політичні проблеми і партія втрачає єдність. Європейські партії відрізняються від американських партій сильнішою партійною дисципліною, оскільки завдяки імперативному мандату та закритим партійним спискам депутат цілком залежить від партії і її керівництва. Саме партія вирішує яке місце - перше чи остання - займе той чи інший депутат у виборчому списку партії. Останнім часом стали з'являтися дослідження, які переносять центр уваги з відносин між партіями на відносини всередині партій [188]. Це дійсно важливо, так як наявність роз'єднаності всередині однієї з коаліційних правлячих партій може нести пряму загрозу всій коаліції.
Іноді в якості причини дискреційного розпаду парламентської коаліції називають коаліційну угоду. Всеосяжна коаліційна угода між партіями, що створюють коаліцію, включає в себе компромісну для всі учасників точку зору на всі значущі суспільні питання та шляхи вирішення суспільних проблем, є запорукою успішної діяльності коаліції. Там, де партнери по коаліції не домовилися про те, як вони будуть справляти з труднощами і викликами, що неминуче виникають на шляху функціонування партій, ймовірність технічного розпаду коаліції в результаті закінчення конституційного терміну повноважень набагато вища, ніж там, де коаліційна угода партій має рамковий, узагальнений характер. Коаліційна угода 2009 року між ХДС/ХСС і ПВДН складається з 189 сторінок тексту [134], в той час як, наприклад, угода між англійськими консерваторами та ліберальними демократами складається з 36 сторінок, а угода між ірландськими правлячими партіями лейбористів в Фіне Гал складається з 64 сторінок [202]. В якості аргументу на користь цієї гіпотези наводиться і те, що в Ірландії дискреційні відставки трапляються набагато частіше, ніж у Німеччині. Однак, як уже зазначалося у першому підрозділі даного розділу, коаліційна угода є, як правило, результатом переговорів конкретних політичних партій у конкретній політичній ситуації, який перебуває під впливом низки об'єктивних і суб'єктивних чинників, тому розглядати деталізованість коаліційної угоди як показник витривалості парламентської партії - не доцільно.
Висновки до Розділу 3
Коаліційна угода все частіше використовується як інструмент інституціоналізації парламентських коаліцій і протягом останніх десятиліть має все більш формальний характер. При цьому, вона сама по собі не гарантує єдності всередині партії або ж стабільного співробітництва між учасниками парламентської коаліції. Саме завдяки її публічному характеру вона набуває певного ступеня примусу, однак її ефективність залежить від змісту та механізмів, створених для її виконання та вирішення конфліктів в рамках коаліції.
Навіть в рамках однієї країни обсяг угоди може значно відрізнятися. Як правило, максимально деталізовані документи укладаються за результатами складних переговорів між потенційними партнерами. При цьому угода, що включає у себе широкий спектр питань, щодо вирішення яких вироблено спільний підхід, не завжди є обмежуючим документом, що зобов'язує усіх партнерів по коаліції дотримуватися узгоджених позицій. Коаліції, які ґрунтуються на детально виписаній угоді з чітко визначеними напрямами діяльності коаліційного уряду, загалом є міцнішими і ефективнішими, ніж коаліції, угоди яких містять лише загальні принципи
Найбільш досконалий, на нашу думку, механізм координації діяльності учасників парламентської коаліції сформувався у Данії, що має тривалий досвід функціонування коаліційних урядів меншості, що передбачає високу політичну чутливість на усіх рівнях управління. У результаті міністри зустрічаються з коаліційними партнерами у парламенті на регулярній основі і обговорюють з ними нові кроки до того, як відповідний законопроект буде представлено на розгляд уряду. Центральними інститутами політичної координації є Координаційний комітет та Урядовий кабінет з економічних справ, кожен з яких складається насамперед відповідно до політичних критеріїв. Якщо перший очолюється прем'єр-міністром, зосереджується на основних питаннях політики та прийнятті стратегічних рішень, то останній, очолюваний міністром фінансів, вирішує проблеми реалізації курсу уряду та бюджетні питання. Комітет складається із прем'єр-міністра, лідерів партій - учасників парламентської коаліції, та рядових членів уряду і є основним місцем для вирішення основних політичних конфліктів та формулювання загальної стратегії. Комітет створено із можливостями сприяють ефективному вирішенню політичних проблем: обмежена кількість членів (4-6); кілька високопоставлених державних службовців з офісу прем'єр-міністра; регулярні щотижневі конфіденційні зустрічі.
Щоб успішно управляти коаліцією та урядом, коаліційні партнери повинні вирішити внутрішні суперечки між своїми приватними та колективними інтересами, стимулювати досягнення спільних цілей коаліції, а не задоволення власних, партійних проблем. Іншими словами, постає питання про те, які саме механізми дозволяють коаліції успішно справлятися із внутрішніми конфліктами, дотримуватися обраного курсу і коли вони застосовуються. Провідна роль у цьому процесі належить саме законодавчим, а не урядовим інститутам; впливовість яких залежить від конкретної структури парламентських інститутів, зокрема: а) рівня політично релевантної експертизи, завдяки чому система парламентських комітетів може надати інструменти контролю політичним партіям, що не контролюють урядових міністрів; б) легкість з якою парламентські партії можуть змінювати пропозиції уряду, по відношенню до якого вони перебувають в опозиції.
Можна виділити два основних типи розпаду коаліцій - технічний та дискреційний. Технічні розпади мають об'єктивний характер і не перебувають під контролем партій, що увійшли до парламентської коаліції, в той час як дискреційні розпади є суб'єктивними за характером і відбуваються на розсуд і за рішенням партій та їх лідерів. До технічних розпадів належать: завершення конституційних строків повноважень коаліційного уряду, хвороба або смерть прем'єр-міністра, відставка прем'єр-міністра за віком і сімейними обставинами.
Дискреційні розпади правлячих коаліцій включають в себе розпади коаліцій, що відбуваються до закінчення конституційних термінів повноважень уряду, створеного ними. Такі політичні події як вотум недовіри уряду з боку парламенту, добровільна відставка коаліційного кабінету, конфлікт між коаліційними партіями, а також внутрішньопартійні конфлікти є основними причинами дискреційного розпаду правлячих коаліцій.
РОЗДІЛ 4.
Діяльність парламентської коаліції в Україні
Важливість належного політико-правового регулювання діяльності парламентської коаліції зумовлена тим, що саме на неї «у певному розумінні більшою мірою, ніж на опозицію, покладається реалізація представницької функції парламенту» [111, с. 179].
Ще до правого закріплення поняття парламентської більшості у січні 2000 року народними депутатами Верховної Ради України ІІІ скликання (1998-2002), було сформовано парламентську більшість, до складу якої увійшло 11 депутатських фракцій. Її учасники підписали Угоду про створення, засади та основні напрями діяльності Парламентської більшості у Верховній Раді України.
Важливим етапом структурування Верховної Ради ІV скликання (2002-2004) було підписання керівниками п'ятьох фракцій та чотирьох депутатських груп Угоди про утворення та основні засади діяльності постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді України ІV скликання [78] та Положення про постійно діючу парламентську більшість у Верховній Раді України ІV скликання.
Угода 2002 року, підписана 231 народним депутатом, визначала, що її метою є формування системи політично відповідальної влади, що передбачає здійснення в Україні конституційної, політичної та адміністративної реформ шляхом внесення змін до Конституції України, створення правового поля для переходу України до парламентсько-президентської республіки, пропорційної виборчої системи, формування коаліційного уряду, законодавчого визначення засад, механізмів утворення і функціонування парламентської більшості та парламентської опозиції, законодавчого врегулювання процесу узгодження дій та солідарної відповідальності всіх гілок влади. Також вона містила положення про створення юридико-організаційних передумов системної взаємодії та солідарної відповідальності законодавчої і виконавчої гілок влади шляхом створення коаліційного Кабінету Міністрів України. Під парламентською більшістю розумілося добровільне об'єднання народних депутатів України - членів депутатських фракцій (груп), позафракційних народних депутатів України у кількості, що становить більшість від конституційного складу Верховної Ради України. Зазначимо, що діяльність цієї більшості, як і більшості Верховної Ради України ІІІ скликання, не відзначилася стабільністю та послідовністю у прийнятті рішень.
Діяльність Верховної Ради України V скликання (2006-2007) також характеризувалася нестабільністю у формуванні коаліції. Так, 22 червня 2006 року було підписано Угоду про створення Коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання. Однак 7 липня 2006 року у зв'язку зі змінами у розстановці політичних сил було підписано нову Угоду про створення антикризової коаліції між фракціями Партії регіонів, Соціалістичної партії України та Комуністичної партії України.
У Верховній Раді України VІ скликання (2007-2012) представники політичних сил - Блоку Юлії Тимошенко та Блоку «Наша Україна - Народна Самооборона» уклали Угоду про створення Коаліції демократичних сил у Верховній Раді України шостого скликання, а згодом представники фракцій «Блоку Юлії Тимошенко»,
Основною функцією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України є безпосередня участь у формуванні Уряду [40]. Зокрема, саме коаліція відповідно до Конституції вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також відповідно до Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. Цю функцію виконує виключно коаліція і не може бути здійснена жодним іншим суб'єктом конституційно-правових відносин. Відтак, формування в Україні урядів парламентської меншості є неможливим [5, с. 57]. Як зауважує Ю.Г. Барабаш, «запровадження таких правил формування Уряду дозволяє убезпечитись від ситуації, коли він не матиме належної підтримки в парламенті при прийнятті запропонованих ним рішень через відсутність у складі «урядової» фракції (коаліції фракцій) достатньої кількості депутатів, що, в свою чергу, може зробити діяльність Уряду надзвичайно нестабільною» [5, с.57].
Діяльність коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України може мати реальний або номінальний характер, тобто коли вона фактично здійснює свої функції або коли вона існує формально і з різних підстав своїх функцій не виконує. Невиконання коаліцією депутатських фракцій своїх функцій за певних обставин також є фактором неспроможності парламенту приймати рішення [66].
4.1 Правові аспекти формування парламентської коаліції в укаїнському парламенті
Передумови для створення парламентської коаліції або ж коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України були закладені Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV. Зміни до Конституції набули чинності з 1 січня 2006 року, а вже 22 червня того ж року у Верховній Раді України V скликання була створена Коаліція демократичних сил.
У результаті Україна є чи не єдиною державою Європи, в Основному Законі якої закріплена обов'язковість формування парламентської більшості на основі депутатських фракцій. Зокрема, відповідно до частини 6 ст. 83 Конституції, у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу парламенту. Ця коаліція формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання новообраного парламенту або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді. Згідно зі ст. 90 Конституції, несформування у встановлений строк коаліції депутатських фракцій є підставою для дострокового припинення повноважень законодавчого органу. Практичне застосування цього положення у 2007 та 2014 роках є наочним підтвердженням дієвості відповідних конституційних норм, які виступають елементами парламентської відповідальності.
Водночас О. Совгиря вважає, що під загрозою дострокового припинення повноважень парламенту можуть об'єднуватися фракції ідейно далекі та несумісні, що в кінцевому підсумку негативно позначатиметься на стабільності діяльності як самої коаліції, так і парламенту в цілому та утвореного нею Уряду [110].
Отже, народними депутатами України була закріплена обов'язковість створення коаліції, а цей конституційно-правовий інститут перетворився на імперативного суб'єкта конституційно-правових відносин усередині парламенту та у взаємодії його з Президентом та Урядом України. Новелізація тексту Конституції, невизначена у низці ключових положень, зокрема щодо коаліції, призвели до неодноразових звернень суб'єктів права на конституційне подання до Конституційного Суду України з вимогами щодо офіційного тлумачення відповідних конституційних положень. Найбільш яскраво це виявилося в ході ухвалення Конституційним Судом України відомих резонансних рішень з питань функціонування парламентської коаліції у 2008 та в 2010 роках.
Як слушно зазначає В.Д. Чуба, «відсутність сталих традицій і чіткої нормативно-правової регламентації статусу парламентської коаліції зумовлює плюралізм підходів до розуміння відповідних конституційних норм. Унаслідок цього процес утворення коаліцій у Верховній Раді України різних скликань після конституційної реформи 2004 р. характеризувався невизначеністю й нестабільністю» [122, с. 79]. Це підтверджує думку Ю. Барабаша, висловлену у 2006 році, що «запровадження інституту коаліції депутатських фракцій в умовах несформованої правової бази та нерозвинутої політичної системи може спричинити серйозні конфлікти як усередині парламенту, так і у відносинах між гілками влади» [5, c. 60]. Також можна погодитися з думкою А. Селіванова, який ще в 2010 році констатував невизначеність правового статусу коаліції [103, 5-6].
Зазначимо, що закріплення в тексті Конституції положень про коаліцію депутатських фракцій та нового порядку формування уряду були розкритиковані членами Венеціанської комісії. У Висновку щодо змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року, схваленому Комісією на її 63-ому пленарному засіданні 10-11 вересня 2005 року, наголошується на тому, що:
1) вплив формалізації процедури формування парламентської більшості на забезпечення політичної стабільності в Україні є сумнівним;
2) обов'язкове формування коаліції депутатських фракцій у парламенті не узгоджується зі свободою вибору і прийняття рішень політичними партіями, гарантованою Конституцією України;
3) впровадження обов'язкового створення парламентської більшості надає невеликим партіям значні важелі впливу на формування уряду, які можуть бути неадекватними їхній реальній ролі в парламенті (пункти 15-20 Висновку). Відповідно, Комісія рекомендувала вилучити з Конституції положення, якими запроваджувалось обов'язкове формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді.
Негативно було оцінено Комісією і ті положення Конституції, які надали главі держави право висувати кандидатури на посади міністрів оборони та закордонних справ. Це, на думку членів Комісії, з огляду на збереження за главою держави значних важелів впливу на виконавчу вертикаль, може призвести до посилення конкуренції між прем'єр-міністром та президентом (п. 25 Висновку).
Необхідність належного політико-правового регулювання діяльності парламентської коаліції та її організації постала у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року [80]. Як відомо, ця правова подія ознаменувала собою перемогу Революції Гідності та початок «нового етапу становлення правового регулювання політичного структурування парламенту» [110, с. 183].
З аналізу положень Конституції України можна зробити висновок, що коаліція депутатських фракцій набуває статусу сталої парламентської більшості, основними критеріями якої є наявність організаційно оформленої сталої більшості народних депутатів України і сталої більшості голосів, необхідних для формування Кабінету Міністрів України, прийняття законів та інших правових актів Верховної Ради України [66].
Разом з тим, конституційно передбачається і випадок, коли коаліція може не формуватися. Це відбувається тоді, коли у Верховній Раді України функціонує депутатська фракція, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. За таких умов саме така фракція надіється всіма правами коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбаченими Конституцією. Це положення Основного Закону України вказує на те, що суб'єктом формування сталої парламентської більшості у цьому разі є саме народні депутати України. Крім того, слід враховувати, що суб'єктом прийняття рішень у Верховній Раді України за будь-яких умов - наявності коаліції чи її відсутності - є народний депутат України (відповідна кількість народних депутатів України), а не фракції. А коаліція як політичне утворення на своїх зборах приймає рішення не фракційним, а персональним голосуванням народних депутатів України, які входять до її складу [66].
На сьогодні правові засади діяльності парламентської коаліції окрім Конституції визначаються Регламентом Верховної Ради України (ВРУ) та рішеннями Конституційного Суду України (КСУ). Конституційна реформа 2004 року знайшла своє відображення у Регламенті ВРУ лише у 2006 році. Тоді новою редакцією цього документу, який на той час ще був підзаконним нормативно-правовим актом, вперше у конституційно-правовій практиці України набули правового регулювання на рівні Регламенту парламенту інститути коаліції та опозиції. В свою чергу перша редакція Регламенту Верховної Ради 2010 року [85], який уже мав статус закону, містила норми, що регулювали питання створення, діяльності та розпуску депутатських фракцій у парламенті (Глава 12 - Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді) та діяльності парламентської опозиції (Глава 13). Однак в результаті змін на сьогодні процес створення коаліції, зміни у її складі, порядок припинення її діяльності не має належного правового забезпечення. Як правило, у своїй діяльності депутати, керівництво парламенту виходить з положень ст. 61-67. Однак скасування конституційної реформи в 2010 році призвело до виключення з Регламенту ВРУ цих глав, які стосувалися регламентування основ організації та діяльності парламентської коаліції та опозиції [81].
Так, ст. 63 Регламенту ВРУ, вилучена у 2010 році, визначала, що коаліція приймає рішення на своїх загальних зборах більшістю голосів народних депутатів, які входять до складу коаліції. Для узгодження позицій депутатських фракцій, що входять до складу коаліції, утворюється Рада коаліції. Інформаційне та технічне забезпечення роботи коаліції здійснюється секретаріатом коаліції, який створюється на період її діяльності у порядку, встановленому для створення секретаріатів депутатських фракцій. Інші питання порядку організації роботи коаліції визначаються коаліційною угодою.
Ще одним джерелом правового статусу є рішення Конституційного Суду України, що демонструють непослідовність позиції цього органу щодо природи парламентської коаліції. Більше того, вони заклали діаметрально протилежні правові підходи до визначення способу формування коаліції та обрахунку чисельності депутатів у її складі [110, с. 180-181], що свідчить про складність остаточної відповіді щодо застосування та співвідношення колективного й індивідуального начал при обрахунку чисельності народних депутатів, які мають увійти до коаліції, аби вона могла бути належним чином інституціоналізована.
Так у 2008 році у справа про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України [97] він постановив, що словосполучення «коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України», що міститься у ст. 83 Конституції України, слід розуміти як «сформоване на встановлених Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України засадах об'єднання за результатами виборів кількох депутатських фракцій, кількість народних депутатів України в яких становить більшість від конституційного складу Верховної Ради України, які (депутатські фракції) на основі узгодження політичних позицій погодились на спільну парламентську діяльність». Тобто, коаліція депутатських фракцій могла бути створена виключно фракціями: «до складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті народні депутати України, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію. Саме належність народних депутатів України до цих фракцій відіграє визначальну роль депутатських фракцій в утворенні коаліції депутатських фракцій» (п. 3.2.1. Рішення КСУ). Однак через два роки, у 2010 році [98] він передбачив можливість як фракційного, так і індивідуального членства. У його рішенні зазначалося, що «окремі народні депутати України, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України». Своє рішення члени КСУ мотивували тим, що: реалізація повноважень Верховною Радою зумовлена не тільки набуттям повноважень народними депутатами, а й утворенням у Верховній Раді України коаліції; формування коаліції є обов'язковою умовою повноважності парламенту; ознаками коаліції є наявність депутатських фракцій, а також більшості народних депутатів від конституційного складу ВРУ; зміна однієї парламентської більшості на іншу можлива не лише за результатами виборів, а залежно від волі більшості народних депутатів (коли мова йде про припинення діяльності коаліції посеред каденції парламенту); Конституція і Регламент ВР передбачають можливість перебування у Верховній Раді народного депутата поза депутатською фракцією; Конституція не обмежує права нардепів самостійно визначатися при прийнятті рішень, в тому числі щодо входження до коаліції - наявність у депутата такого права не залежить від позиції депутатської фракції щодо участі в коаліції.
Це рішення КСУ було розкритиковано низкою фахівців, які звернули увагу на те, що:
1) входження до складу коаліції депутатських фракцій народних депутатів - членів депутатської фракції, що не є суб'єктом коаліції, свідчить про порушення ст. 83 Конституції України під час формування коаліції, а отже, про її нелегітимність [47, с. 190];
2) закріплення у Регламенті Верховної Ради України положення, що коаліція є об'єднанням фракцій (а не окремих народних депутатів України), має важливе правове значення, оскільки, якщо коаліція є об'єднанням народних депутатів, зникає сенс у об'єднанні фракцій, бо їхня роль у діяльності коаліції стає невизначеною та недоречною. Крім того, визначення депутатів як суб'єктів, які утворюватимуть коаліцію, може призвести до порушення структурованості Верховної Ради й низки негативних явищ (як-то: нестабільність коаліції, непрогнозованість діяльності парламенту, неефективність під час прийняття рішень тощо) [110, с. 14];
3) узгодження політичних позицій відбувається саме між депутатськими фракціями, а не з окремими депутатами; у коаліції має бути стільки депутатських фракцій, щоб їхня кількість становила більшість від конституційного складу парламенту; до складу коаліції можуть входити лише депутатські фракції [55].
Фахівці наголошують також на тому, що суб'єктами формування коаліції депутатських фракцій є саме депутатські фракції, а не окремі народні депутати України (ч. 6 ст. 83 Конституції України). А тому підписи народних депутатів від тих депутатських фракцій, які не ухвалили рішення про входження до коаліції депутатських фракцій, мають визнаватися недійсними, а процедуру створення цієї коаліції варто визнати такою, що суперечить нормативно встановленому порядку [47, с. 17-18]. Дослідниця О. В. Кульчицька також висловлює думку про те, що невходження хоча б одного народного депутата України - члена фракції, що увійшла до коаліції - означає неправомірність входження до коаліції і всієї цієї фракції [47, с. 18].
4.2 Особливості коаліційних угод 2006-2014 років в Україні
Політико-правове регулювання діяльності парламентських коаліцій здійснюється угодами про їх створення. Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» у редакції 2010 року було визначено, що коаліція формується після проведення депутатськими фракціями консультацій. За результатами проведених консультацій за особистими підписами голів відповідних депутатських фракцій, або за рішенням депутатської фракції одним із заступників голови депутатської фракції, мала укладатися Угода про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді (далі - коаліційна угода).
Аналіз правової природи зазначеного документа дав змогу стверджувати, що коаліційна угода була документом, що мав включати дві групи положень - «політичні», що мали бути основою для об'єднання депутатських фракцій у коаліцію, та «організаційні», що мали визначати порядок вирішення внутрішньо організаційних питань діяльності коаліції та порядок припинення її діяльності.
В ідеалі ж угода про створення правлячої коаліції має охоплювати:
1) чітке викладення основ політичного курсу нового уряду;
2) викладення процедури проведення консультацій між членами коаліції та механізму прийняття рішень. Зазвичай створюється коаліційний комітет, що складається з лідерів усіх, хто входив в коаліцію партій. Цей комітет буде збиратися як для обговорення подібних непередбачених проблем, так і для визначення урядової програми до кожної сесії парламенту;
3) повний список міністерських призначень;
4) список ключових призначень поза урядом, якщо при укладенні коаліційної угоди обговорювався питання допит про те, кому належать пости, наприклад, державних ревізорів або глави управління державними залізницями, все це обов'язково повинно бути внесено в список;
5) рівень колективної відповідальності уряду. Жодна коаліція не зможе проіснувати тривалий час без попередньої домовленості про колективну підтримку при проведенні голосувань про довіру і по найбільш важливих пунктів урядової програми. Що стосується менш важливих питань, то в цьому випадку або укладається угода про колективну підтримку, або за партіями залишається право на вільне голосування - головне, щоб це було чітко обумовлено і визначено [130 ].
Створення парламентських коаліцій стало можливим в результаті імплементації політичної реформи 2004 року, яка вступила в дію з 1 січня 2006 року. Незважаючи на спільну перемогу в ході помаранчевої революції партії Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ), Партії «Наша Україна» (НУ) та Соціалістичній партії України (СПУ) знадобилося майже три місяці після дострокових парламентських виборів 23 березня 2006 року, щоб підписати угоду про створення «Коаліції демократичних сил», яка 22 червня була надіслана Президенту України. Угода про створення Коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання складалася з Преамбули і трьох розділів: I. Засад внутрішньої і зовнішньої політики та Програму діяльності Коаліції, розраховану на період повноважень ВРУ V скликання; II. Регламент діяльності Коаліції; III. Розподіл сфер відповідальності між суб'єктами Коаліції [89].
Учасники коаліції разом Президентом України вважали, що вони зобов'язані забезпечити гідні умови життя і рівні можливості для всебічного розвитку кожного громадянина, зміцнення громадянського суспільства та утвердження ефективної й відповідальної влади на всіх рівнях, побудову конкурентоспроможної національної економіки та перетворення України на рівноправного члена спільноти розвинутих європейських держав. Програма побудована на принципах патріотизму, чесності та відкритості політичних процесів, професіоналізму та ефективності у прийнятті рішень; відображає узгоджену позицію сторін і ґрунтується на положеннях Програми Президента України Віктора Ющенка та програм суб'єктів Коаліції.
У другій частині було викладено Регламент діяльності коаліції, що передбачав, що склад Коаліції є вичерпним на термін діяльності Коаліції та не передбачає входження інших фракцій та народних депутатів України.
Угодою регламентувалося право вето: якщо суб'єкт коаліції не підтримав законопроект чи проект іншого нормативно-правового акту, то він знімався з розгляду парламенту до остаточного узгодження з усіма учасниками коаліції. При цьому учаснику коаліції заборонялося намагатися провести його за підтримки парламентської опозиції. Керівними органами Коаліції визнавалися: загальні збори та рада коаліції, сформована з голів депутатських фракцій, учасників коаліції, а організаційно-технічне та інформаційно-аналітичне забезпечення покладалося на Секретаріат. Особлива увага була приділена взаємодії коаліції з главою держави, з яким проводяться обов'язкові консультації щодо засад внутрішньої і зовнішньої політики, програм соціально-економічного розвитку, кандидатур на посаду прем'єр-міністра та інших посад, що віднесені до повноважень президента.
Для розподілу посад між учасниками коаліції була розроблена формула, що не поширювалася на посади, віднесені до квоти президента. Крім того задля здійснення парламентського контролю виключалася можливість отримання одним і тим же учасником коаліції посади міністра та голови відповідного профільного комітету парламенту.
Підписанню коаліційної угоди 2006 року передувало укладення Меморандуму про створення коаліції демократичних сил 13 квітня 2006 року, більша частина положень якого ввійшло у текст коаліційної угоди. У його п. 6 зазначалося, що Угода про коаліцію готується на основі принципів, передбачених в проекті меморандуму про створення коаліції демократичних сил, що був підготовлений до підписання в день проведення виборів 26 березня. Меморандум передбачав, що політична сила коаліції, яка здобула найбільшу кількість голосів на виборах, пропонує кандидатуру прем'єра. Згідно даних Центральної виборчої комісії на виборах перемогли: Партія регіонів - 32,14% (186 мандатів), БЮТ - 22,29% (129 мандатів), Блок «Наша Україна» - 13,95% (81 мандат), СПУ - 5,69% (33 мандати) і Комуністична партія - 3,66% (21 мандат). Оскільки БЮТ мала всі підстави претендувати на пост прем'єр-міністра, то НУ розраховувала отримати посаду Голови ВРУ для П. Порошенка, що суперечило прагненням СПУ.
Однак не зважаючи на закріплені в угоді положення про відсутність права вето в її учасників щодо кадрових пропозицій інших, СПУ уже через тиждень після підписання угоди почала вимагати від НУ не висувати на посаду спікера П. Порошенка, оскільки це відродить старий конфлікт з Ю. Тимошенко, що призвів до розпаду «помаранчевої команди». Фактичним кінцем коаліції демократичних сил стало голосування на посаду Голови ВРУ 6 липня 2006 року, коли кандидатура лідера СПУ О. Мороза була підтримана Партією регіонів (ПР) та Комуністичною партією України (КПУ).
В результаті 7 липня ПР, СПУ та КПУ підписали угоду про створення «Антикризової коаліції», переговори про можливість вступу до якої почала вести НУ. На відміну від першої угоди, у другій проголошувався її відкритий характер - до приєднання запрошувалися усі парламентські фракції та народні депутати [86]. Угода була менша за обсягом у порівнянні з першою і складалася з двох частин: програми (завдань коаліції у сфері гуманітарної політики, побудови сучасної європейської держави, конкурентноспроможної національної економіки, зовнішньої політики) та регламенту, що складав більшу частину тексту. Кадрові питання вирішувалися в ході переговорів, а пункт про взаємодію з парламентською опозицією був відсутній.
Планувалося, що після підписання «Універсалу національної єдності» будуть закладені підвалини для широкої коаліції під умовною назвою «Коаліція національної єдності». Однак згодом члени НУ почали звинувачувати ПР у порушенні умов Універсалу і відмовилися від подальшої участі в коаліції, яка поступово збільшувала кількість своїх членів за рахунок окремих депутатів. Ініціатори антикризової коаліції розраховували залучити на свою сторону 300 депутатів для внесення змін до конституції.
Сумніви щодо легітимності другої парламентської коаліції виникли через спосіб її утворення. Реалізуючи політичну реформу, законодавці не потурбувалися детально виписати у Конституції та законах України порядок формування та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у парламенті. Згідно конституційних положень, коаліція формується депутатськими фракціями. Однак в ході формування антикризової коаліції її членами ставали окремі депутати, а не фракції, що низка авторів вважала антиконституційним. «Антикризова коаліція визнавала своїми суб'єктами окремих народних депутатів України, які не входять до парламентських фракцій, що утворили Антикризову коаліцію, чим, на наш погляд, створюються умови для порушення положень частини шостої ст. 83 Конституції України та спотворення результатів виборів» [1, с. 63].
Результатом затяжних протистоянь між опозицією та більшістю стало видання Президентом України указу про розпуск парламенту 2 квітня 2007 року, який був визнаний коаліцією неконституційним. Але зрештою вибори таки були проведені 30 вересня 2007 року і принесли перемогу опозиційним силам: БЮТ та Нашій Україні - Народній самообороні (НУ-НС), які отримали більше голосів, ніж ПР, КПУ та Блок Литвина разом. Їм вдалося сформувати коаліцію демократичних сил з 227 депутатів. Угода про створення другої коаліції демократичних сил складалася з преамбули, програми «Український прорив: для людей, а не для політиків», регламенту та додатків [87]. На цей раз учасники чітко прописали, що кандидатом на пост прем'єр-міністра є Ю. Тимошенко, кандидатуру спікера парламенту подає НУ-НС, а інші кадрові питання вирішуються згідно узгоджених додатків.
Ця угода значною мірою нагадувала текст 2006 року і передбачала звуження повноважень президента щодо зовнішньої політики, рішення щодо якої приймаються консолідованим голосуванням коаліції, яка погодилася ухвалити рішення про вступ України в НАТО за наслідками всеукраїнського референдуму та ратифікувати угоду щодо участі України в Єдиному економічному просторі на умовах, які відповідають національним інтересам України. Крім того, глава держави втрачав контроль за районними державними адміністраціями. Учасники коаліції погоджувалися запровадити інститут державних секретарів та імперативний мандат народних депутатів, замінити інститут депутатської недоторканності інститутом парламентського імунітету.
Через вихід з коаліції окремих депутатів на вересень 2008 року фактично сформувалася коаліція між БЮТ та ПР, які так і не змогли оформити свої відносини, що призвело до підписання указу про розпуск парламенту. Однак КМУ гальмував проведення виборів, відмовляючись виділяти кошти на них, і 9 грудня 2008 року між частинами БЮТ, НУ-НС та Блоком Литвина була підписана угода про створення нової Коаліції національного розвитку, стабільності та порядку, що проіснувала до березня 2010 року.
Угода, що займала майже 20 сторінок, визначала пріоритетні завдання коаліції у сфері економіки, права на безпечне довкілля, захисту прав і свобод громадян, правосуддя та правоохоронної діяльності, місцевого самоврядування, боротьби з корупцією, національної безпеки, зовнішньої політики і соціальної сфери [118]. Учасники відмовилися від внесення змін до Конституції та проведення дострокових парламентських виборів. У Регламенті було визначено право вето: якщо учасник коаліції не підтримує певне рішення, воно не вноситься до порядку денного парламенту. Голосування щодо кадрових призначень здійснюється в рамках попередньо узгоджених квот при цьому жодна сторона коаліції не має права вето на кадрові пропозиції інших фракцій, в межах узгоджених квот.
Після перемоги на президентських виборах В. Януковича відбулося чергове переформатування парламенту в результаті чого 11 березня 2010 року було створено коаліцію «Стабільність і реформи» у складі ПР, КПУ, Блоку Литвина та перебіжчиків з БЮТ та НУ-НС. Майже 30 сторінок угоди було присвячено питанням Регламенту, який визначав, що коаліція формується депутатськими фракціями, а кадрові питання вирішуються у межах квот і проходять попереднє обговорення у фракціях-учасниках коаліції або на загальних зборах [88]. Програмні засади визначали пріоритети у сфері економіки (входження України до 20 найбільш економічно розвинених країн світу), соціальної політики (надання соціальних гарантій громадянам упродовж усього життя), гуманітарної політики (реалізація державної мовної політики на основі Європейської хартії регіональних мов та мов національних меншин), внутрішньої політики (реформування правосуддя) та зовнішньої політики (закріплення позаблокового статусу, економічна інтеграція на пострадянському просторі).
30 вересня 2010 року Конституційний Суд України визнав неконституційним закон про політичну реформу і повернув Конституцію у редакції 1996 року, що знімало необхідність формування парламентської коаліції, яка набувала статусу парламентської більшості.
Після того, як 22 лютого 2014 року Верховна Рада відновила дію Конституції 2004 року виникла необхідність формування парламентської коаліції. «Визнаючи волю, демократичний та європейський вибір Українського народу, проголошені та утверджені на Євро майдані; прагнучи зберегти територіальну цілісність та державний суверенітет України; піклуючись про відновлення громадського миру і спокою в Україні; спираючись на підтримку і довіру наших виборів; сповідуючи цінності демократії; керуючись у своїх діях пріоритетом прав і свобод людини, принципом верховенства права і захистом національних інтересів держави; усвідомлюючи спільну відповідальність за ситуацію в державі» [114] представники БЮТ, УДАРу, Свободи та новостворених депутатських груп «Суверенна європейська Україна» та «Економічний розвиток» 27 лютого створили коаліцію «Європейський вибір». Законодавча неврегульованість процесу формування і внесення змін до складу коаліції перешкоджала встановленню точної кількості депутатів-учасників. Так 15 травня один з депутатів-коаліціантів подав заяву про вихід з її складу, однак його заява не була доведена до відома членів Коаліції та не була оголошена на пленарному засіданні парламенту [65]. Це дало йому підстави ставити під сумнів легітимність існуючої коаліції, оскільки не відома кількість аналогічних заяв, які могли мати місце. Більше того, близько 20 народних депутатів України, які ввійшли до її складу (зокрема А. Аваков, В. Кличко, С. Кубів, О. Махніцький, П. Порошенко, П. Петренко, А. Парубій, В. Ярема, А. Яценюк) достроково припинили повноваження народних депутатів України. 24 липня «Європейський вибір» припинив своє існування після виходу УДАРу і «Свободи», а дострокові парламентські вибори були проведені 26 жовтня 2014 року.
За їх результатами через місяць, 27 листопада, було підписано угоду про створення коаліції «Європейська Україна» [38], до складу якої увійшли Народний фронт, Блок Петра Порошенка, «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка та ВО «Батьківщина». Основна увага в тексті угоди була приділена пропозиціям щодо реформування в 17 напрямах із зазначенням конкретних строків виконання тих чи інших завдань. Регламент визнавав неможливим приєднання фракції «Опозиційний блок» через принципові політичні розбіжності. Уряд формується з урахуванням рівня кваліфікації та доброчесності кандидатів на посади без врахування квотного принципу. В тексті угоди знову з'явився пункт про взаємодію з парламентською опозицією. Новацією став пункт, згідно з яким вихід зі складу коаліції однієї чи кількох депутатських фракцій при збереженні необхідної кількості членів коаліції в 225 депутатів, не є підставою для припинення її діяльності.
Таблиця 6
Парламентські коаліції в Україні
|
Назва |
Учасники |
Дата |
|
|
Коаліція демократичних сил |
Блок Юлії Тимошенко, Блок «Наша Україна» та Соціалістичної партії України |
22 червня - 7 липня 2006 року (243 депутати) |
|
|
Антикризова коаліція (з 23 березня 2007 - Коаліція національної єдності) |
Партія регіонів, Соціалістична та Комуністична партії України |
7 липня 2006 - 30 вересня 2007 року (238 депутатів) |
|
|
Коаліція демократичних сил |
Блок Юлії Тимошенко, «Наша Україна - Народна самооборона» |
30 вересня 2007 - 16 вересня 2008 року (227 депутатів) |
|
|
Коаліція національного розвитку, стабільності та порядку |
Блоку Юлії Тимошенко, Блоку «Наша Україна -- Народна самооборона» (частково) та Блоку Литвина |
9 грудня 2008 року - 2 березня 2010 року (218 депутатів) |
|
|
Коаліція «Стабільність і реформи» |
Партії регіонів, Комуністичної партії, Блоку Литвина та окремих депутатів (БЮТ, НУНС, позафракційні) |
11 березня - 30 вересня 2010 року (235 депутатів) |
|
|
Європейський вибір |
ВО «Батьківщина», ВО «Свобода», УДАР, депутатські фракції «Економічного розвитку» та «Суверенної європейської України» |
27 лютого - 24 липня 2014 року (255 депутатів) |
|
|
Європейська Україна |
Народний фронт, Блок Петра Порошенка, «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка та ВО «Батьківщина» |
27 листопада 2014 року - дотепер (255 депутатів) |
Отже, найбільшу кількість членів в історії сучасної незалежної України мала коаліція Європейський вибір з 255 депутатами, а коаліція меншості з 218 депутатами проіснувала найдовше - Коаліція національного розвитку, стабільності і порядку (9 грудня 2008 - 2 березня 2010). Що стосується термінів, то найменш життєздатною виявилася перша коаліція, а фактично найдовше проіснувала п'ята коаліція - з 2010 по 2015 рік, яка після скасування політичної реформи у 2010 року набула статусу парламентської більшості.
Починаючи з 2006 року сформувалася традиція обнародування коаліційної угоди, яка до 2014 року публікувалася у вигляді повідомлення Верховної Ради України. Текст шостої коаліційної угоди досить короткий і міститься у стенограмі пленарного засідання Верховної Ради. Водночас текст останньої коаліційної угоди опубліковано лише на офіційних сайтах Самопомочі і Блоку Петра Порошенка. Що стосується кадрової політики, то українські коаліції пройшли етапи формульного розподілу (2006), персонального визначення (2008) до відмови від квотного принципу (2014).
Традиційними розділами коаліційних угод парламентських партій в Україні є:
- пріоритетні завдання або програмні засади діяльності коаліції;
- загальні засади утворення та діяльності коаліції;
- керівні органи коаліції;
- взаємодія коаліції з Президентом України, з Прем'єр-міністром України, з Кабінетом міністрів України, з парламентською опозицією;
- погоджувальні процедури та порядок розгляду кадрових питань;
- етичні засади діяльності коаліції;
- припинення діяльності коаліції.
Відмінності між коаліційними угодами зумовлені не стільки особливостями процесу їх формування, скільки відсутністю його належного правового регулювання. Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» [85] не містить норм, які б вказували на необхідність реєстрації в Апараті Верховної Ради України документів щодо утворення коаліції, їх оприлюднення та необхідності внесення пропозицій Коаліції щодо кандидатури на посаду Прем'єр-міністра України у письмовому вигляді. Більше того, у Регламенті парламенту відсутні положення, які б регулювали питання формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, входження нових народних депутатів до її складу. У жовтні 2010 року з Регламенту були виключена глава 12, яка частково регулювала питання діяльності коаліції депутатських фракцій [81]. Вона так і не була повернута після відновлення політичної реформи у 2014 році.
Комітет виборців України провів дослідження стану виконання положень, передбачених Коаліційною угодою, за період з 27 листопада 2014 - 24 березня 2015 року [29]. Угода передбачає виконання 511 положень, які розподілені за 17 секторами. Найбільше положень (84) заплановано у сфері регуляторної політики, розвитку підприємництва та забезпечення умов конкуренції. Наступними йдуть сектори децентралізації та реформи публічної адміністрації (72) і соціальногуманітарної політики (47). Найменша кількість положень стосується секторів конституційної реформи (3), забезпечення прискореного економічного розвитку (6) та реформи виборчого законодавства (8).
...Подобные документы
Значення парламентської демократії на сучасному етапі розвитку політико-правових процесів. Місце парламентських фракцій в системі демократичних інституцій, їх нормативно-правове регулювання. Аспекти діяльності найбільших фракцій вітчизняного парламенту.
курсовая работа [109,7 K], добавлен 15.06.2016Політичні ідеї даосизму. Політико-правові ідеї Конфуція. Політико-правові ідеї легізму. Визначальні чинники поступального розвитку права, його ідейних основ, принципів і інститутів, механізмів правозастосування.
контрольная работа [17,2 K], добавлен 21.09.2007Поняття громадянського суспільства, світовий досвід створення та діяльності громадських об'єднань. Правові основи створення, принципи діяльності, місце і роль суспільно-політичних організацій в державі. Поняття політичної опозиції та її права в Україні.
реферат [31,3 K], добавлен 25.04.2013Сутність політології як науки, предмет її дослідження. Політична сфера, особливості її функціонування і розвитку. Структура і основні функції політології. Методи політологічного дослідження. Визначення місця політології серед інших суспільних наук.
реферат [42,5 K], добавлен 13.07.2016Особливості формування органів влади на основі демократичних принципів та ідеалів. Закономірності побудови законодавчої, виконавчої та судової гілок влади в Ірані, специфіка їх діяльності та функції, правові засади, що відображені в Конституції.
реферат [16,2 K], добавлен 27.06.2010- Політологічно-правові концепції 70-х років ХХ ст. у контексті розвитку теорії електронної демократії
Основні підходи до формування ідей, що стали підґрунтям появи концепції електронної демократії, як нової форми політико-правового режиму форми держави. Особливості діяльності видатних мислителів, що формували уявлення про інформаційне суспільство.
статья [32,4 K], добавлен 19.09.2017 Завдання і значення курсу історії зарубіжної політико-правової думки. Предмет історії політичних і правових вчень, відображення в них масової ідеології народів, класів, певних соціальних груп людей. Методи вивчення зарубіжної політико-правової думки.
лекция [19,8 K], добавлен 16.10.2014Поняття "політологія" та об’єкти дослідження політології. Соціальні функції та методи політології. Поняття, категорії, закони (закономірності) політології. Роль та місце політології в системі суспільних наук. Воєнні питання в курсі політології.
реферат [30,4 K], добавлен 14.01.2009Життя і творчість Ніколо Макіавеллі. Визначення ролі філософа в ренесансній науці про державу. Проблеми співіснування та взаємодії етики і політики. Основні напрямки рецепції макіавеллівських політико-етичних ідей у політико-правових доктринах Нової доби.
курсовая работа [60,5 K], добавлен 23.07.2016Політико-правова думка Західної Європи, як базис виникнення договірної концепції походження держави. Поняття концепцій походження держави, їх види. Модель держави, яка утворилася внаслідок "суспільної угоди". Формування політико-правової культури України.
курсовая работа [45,7 K], добавлен 12.02.2011Дослідження історії формування політичної системи Сполучених Штатів Америки в різні періоди її функціонування. Визначення її правових засад та їх вплив на сучасне функціонування. Виконавча, законодавча та судова влада США. Роль політичних партій.
курсовая работа [53,2 K], добавлен 14.04.2015Поняття про вибори, вибори за конституційним правом. Правове регулювання інституту виборів та виборча система. Поняття виборчого процесу, його засади та стадії і його законодавче регулювання. Місцеві вибори та вибори Президента України. Аналіз законів.
курсовая работа [30,3 K], добавлен 21.07.2008Проблеми формування української політико-управлінської еліти та кадрове забезпечення в об'єднаних територіальних громадах. Винищення радянським режимом соціального ґрунту, на якому формувалася українська національна еліта, яка здатна по сучасному діяти.
статья [27,1 K], добавлен 23.03.2019Війна за незалежність США як соціально-економічна передумова формування політико-правових поглядів Дж. Вашингтона. Ідейні орієнтири Дж. Вашингтона під час першої президентської каденції. Політико-правовий акцент під час другої президентської каденції.
курсовая работа [62,3 K], добавлен 04.08.2016Поняття, історична характеристика та визначення особливих рис референдуму як безпосередньої форми демократії. Види референдумів в Україні та світі. Предмет, принципи та порядок проведення плебісциту: етапи і стадії, його правові наслідки та значення.
курсовая работа [76,9 K], добавлен 26.10.2015Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства. Функції політичної партії. Правові основи створення і діяльності політичних партій. Типологія політичних партій і партійних систем. Особливості становлення багатопартійної системи в Україні.
реферат [28,9 K], добавлен 14.01.2009Процес формування суспільно-політичних поглядів та ідей українських дисидентів , створення і діяльність Української Гельсінської спілки. Програмні засади, значення, концептуальні погляди прихильників національного правозахисного руху у 60-80 рр. XX ст.
курсовая работа [38,8 K], добавлен 15.01.2011Державно-правові погляди академіка Станіслава Дністрянського. Його погляди на загальну науку права і політики. Політико-правова концепція Михайла Петровича Драгоманова та ідея політичної свободи. Василь Кучабський — від національної ідеї до державності.
контрольная работа [53,3 K], добавлен 02.06.2010Принципи політичної діяльності володаря в концепції Н. Макіавеллі. Вибори та їх роль у політичному житті. Основні умови забезпечення демократії. Особливості політичної соціалізації в сучасній Україні. Політична діяльність, її форми та суперечності.
шпаргалка [233,4 K], добавлен 19.02.2012Проблема "політичного темпераменту" партій як одна з головних у політичних науках. Мета політико-пропагандистського, ідеологічного впливу. Український лібералізм як світоглядна концепція. Еліта (аристократія) в історичному контексті В. Липинського.
контрольная работа [2,0 M], добавлен 13.02.2011
