Соціологія як наука, її основні поняття та категорії

36. Метод опитування в соціологічних дослідженнях

В основі методу опитування - сукупність питань, що пропонується респонденту, відповіді якого і створюють необхідну інформацію. В будь-якому варіанті опитування - одна з найскладніших різновидностей соціально-психологічного спілкування. Зв'язок між головними його учасниками - дослідником і респондентом - забезпечується з допомогою різних проміжкових ланок, що впливають на якість одержаних даних. Необхідно мати на увазі, що тут важливе значення має візуальний контакт з опитуваними. Візуальний контакт - винятково важливий елемент спілкування. Дивитись на того, хто говорить, означає не лише заінтересованість, але й допомагає зосередити увагу на тому, що говорять. Кожному опитуваному варто знати, що окремі аспекти взаємовідносин виражаються в тому, як люди дивляться один на одного. Часто-густо трапляється, що співбесідники схильні дивитись більше на тих, ким захоплюються, з ким у них близькі стосунки. На відміну від чоловіків, жінки схильні на ширший візуальний контакт. Звичайно, люди уникають візуального контакту в ситуаціях суперництва, щоб такий контакт не сприймався як вираження ворожнечі. Є два основні методи опитування: інтерв'ю і анкетний. Анкетування - це письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше використовують для збирання інформації про масові соціальні явища, вивчаючи, наприклад, мотиви плинності кадрів, ефективність певної форми організації праці, характер соціально-психологічного клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші проблеми трудових колективів. Інтерв'ю - різновид опитування, що грунтується на безпосередній соціально-психологічній взаємодії дослідника і респондента згідно з поставленою метою.

37. Соціологія праці (предмет, об'єкт, функції завдання, категорії)

Соціологія праці- це галузь соціології, яка вивчає характер, зміст, організацію і умови праці; відношення людини до праці, ціннісні орієнтації, рольову поведінку людини в ній, мотивацію та задоволеність працею. Предметом соціології праці є суспільна праця, яка може бути усвідомлена і як соціологічна категорія, і як емпірична реальність поведінки людей. Категорія «праця» є головною і навколо неї будується система категорій даної галузевої соціології. Праця - це цілеспрямована діяльність, змістом якої є зміна природної речовини з метою задоволення суспільних потреб. Всезагальність праці передбачає, що вона лежить в основі всіх суспільних процесів та явищ. Суспільний процес праці завжди колективний, суб'єктом його великі соціально-професійні групи. Між людьми, які створюють ці групи, утворюються особливі відносини, пов'язані зі специфічними завданнями та функціями. Ці відносини формують трудові колективи, які виконують виробничо-економічну та соціальну функції. Виробничо-економічна функція передбачає організацію трудової діяльності, технічне вдосконалення виробництва, оптимізацію системи стимулювання, підбір кадрів. Соціальна функція передбачає удосконалення відносин між людьми в колективі, засвоєння норм поведінки, формування ціннісних орієнтацій тощо.

38. Розкрийте сутність мотивації і стимулювання праці

Мотивація праці - це бажання працівника задовольнити свої потреби через трудову діяльність. Потреби - відчуття фізичного, соціального дискомфорту, нестачі чогось, це необхідність у чомусь, що потрібне для створення і підтримки нормальних умов життя і розвитку людини. Потреби у свідомості людини перетворюються на інтерес або мотив. В структуру мотиву праці входять: -потреби, які хоче задовольнити працівник; -цінності, що здатні задовольнити цю потребу; -трудові дії, які необхідні для одержання благ; -ціна - витрати матеріального і морального характеру, що пов'язані з трудовою діяльністю. Мотив праці формується, якщо в розпорядку суб'єкта управління є потрібний набір цінностей, що відповідає соціально обумовленим потребам людини; для одержання цих цінностей потрібні трудові зусилля працівника; трудова діяльність дозволяє працівнику одержати ці цінності з меншими матеріальними і моральними витратами, ніж інші види діяльності. Велике значення для формування мотивів праці має оцінка імовірності досягнення цілей. Сила мотиву визначається мірою актуальності тієї чи іншої потреби для працівника. Чим більша потреба в певному виді благ, тим сильніше бажання її задовольнити, тим активніше діє людина. Особливістю мотивів праці є їх направленість «на себе» і «на інших». Мотивація - це довготерміновий вплив на працівників з мстою зміни за заданими параметрами структури ціннісних орієнтацій та інтересів, формування відповідної мотиваційної системи і розвиток на цій основі трудового потенціалу. Стимулювання як тактика вирішення проблем є орієнтацією на фактичну структуру ціннісних орієнтацій і інтересів працівника, на більш повну реалізацію наявного трудового потенціалу. Мотивація і стимулювання як методи управління працею є протилежними за напрямками: перший направлений на зміну існуючого стану, другий - на його закріплення, проте вони доповнюють один одного. Стимулювання повинно відповідати потребам, інтересам і здібностям працівника. Мотивація - це процес свідомого вибору людиною того чи іншого типу поведінки, що визначається комплексним впливом зовнішніх (стимули) і внутрішніх (мотиви) чинників. Стимулювання праці передбачає створення умов, при яких активна трудова діяльність дає певні, раніше зафіксовані результати, стає необхідною і достатньою умовою задоволення значних і соціально обумовлених потреб працівника, формування у нього мотивів до праці. Мотивація праці формується до початку професійної трудової діяльності, шляхом засвоєння людиною цінностей і норм трудової моралі та етики, а також через особисту участь у трудовій діяльності, в сім'ї та школі. В цей час закладаються основи ставлення до праці як цінності і формується система цінностей самої праці, розвиваються трудові якості особистості: працелюбство, відповідальність, дисциплінованість, ініціативність. Для формування трудової мотивації найбільшу значимість має характер засвоєння трудових норм і цінностей, які в майбутньому визначають її спосіб життя. Важливе місце в системі мотивації праці займають винагороди. Винагороди - не поняття, що відноситься до всіх форм виплат або нагород, які одержує працівник. Винагороди стимулюють групові інтереси, заохочують колективізм у досягненні кінцевих результатів виробництва.

39. Економічна соціалізація: основні поняття, функції та категорії

В широкому розумінні економічну соціалізацію можна розгля-дати як процес входження ідростаючої людини в економічну сфе-ру суспільства, як формування у неї економічного мислення, як про-цес інтеріоризації нової реальності, що включає пізнання економіч-ної дійсності, засвоєння економічних знань, набуття навичок еко-номічної поведінки і реалізацію їх в реальній дійсності. Цілі і задачі економічної соціалізації у більшості співпадають з цілями і задачами економічного виховання, оскільки їх методи й засоби використовуються з однаковою метою впливу на економіч-ну свідомість особистості. Процес економічної соціалізації індивіда пов'язано з його соціальними умовами різного рівня: з соціально-економічними про-блемами суспільства, з повсякденним життям, яке відбувається в різних групах, з впливом різноманітних засобів, що здійснюються різними агентами соціалізації. Провідна роль належить такій формі впливу на особистість як включеність дитини в ті чи інші сфери діяльності, в яких засвоюються економічні знання і досвід економ-ічної поведінки. В зв'язку з цим деякі дослідники (А. В. Бояринцева) розрізняють трудову, споживчу і власне економічну соціаліза-цію. Метою споживчої соціалізації в дитинстві є набуття навичок споживчої (купівельної) здатності і засвоєння знань з економічних понять, що характеризують різні аспекти споживання: гроші, купів-ля, місце купівлі та ін. Цілю трудової соціалізації дітей стає формування ставлення до праці через поведінкові аспекти в різних сфе-рах (домашня праця, учбова діяльність та ін.). Власне економічна діяльність в дитинстві спрямована на засвоєння специфіки функц-іонування і виявлення таких соціоекономічних феноменів, як ба-гатство-бідність, банк, реклама, інвестиції та ін. Різноманітність конкретних соціальних ситуацій впливає на ізноманітність сприйняття економічного світу підростаючою людиною. Об'єктивно існуюча диференціація соціального стану дітей, основою якої є відмінність умов життя, відображається на різноманітності виявів економічної соціалізації підростаючої людини, зок-рема, у ставленні до праці і споживчої поведінки. Дослідження кономічної соціалізації у вітчизняній психології розпочались лише в останнє десятиріччя. В Західних країнах історія дослідження економічної соціалізації налічує вже декілька де-сятків років. Протягом цього періоду західними дослідниками було висунуто декілька гіпотез, завдяки яким вони намагались пояснити причини досягнень дітьми в проведенні економічного аналізу, по-рівнюючи представників різних соціальних груп і виясняючи вне-сок навчання, вплив батьківських установок та інших факторів. У вивченні економічної соціалізації дітей дослідники зосередили увагу на таких питаннях: як і коли діти включаються в економічну сферу суспільства. Головним чином звертається увага на стадії, які прохо-дять діти в розумінні економічних реалій суспільства. Поведінкова змінна економічної соціалізації характеризується через виділення таких елементів споживацької і трудової поведінки. Елементи споживацької поведінки:

- рівень споживацьких ресурсів є обмеженим;

- значна зовнішня залежність купівельних спроможностей;

- придбання типових продуктів (послуг), яке зумовлюється віком особистості;

- планування покупок, їх вибір.

Характеристики трудової поведінки:

- традиційна трудова діяльність: домашня праця, самообслу-говування;

- професійна діяльність, професійні навички і якості;

- планування фінансового доходу, фінансові витрати.

Емоційна змінна економічної соціалізації являє собою емоцій-не ставлення особистості до економічної реальності. Воно може бути як позитивним, так і негативним.

Отже, економічна соціалізація як складний, багатоаспектний процес входження людини в економічну сферу суспільства, в результаті якого людина, формуючи відповідні соціальні властивості, стає повноправним суб'єктом економіки, є важливою стороною со-ціалізації особистості і актуальною проблемою у її дослідженні.

40. Соціологічні теорії управління наукового менеджменту Ф. Тейлора та «людських відносин» Е. Мейо

“Школа наукового менеджменту”, засновником якої був американський інженер-підприємець Фредерік Тейлор. Він був переконаний, що управління підприємством може бути ефективним лише тоді, коли воно ґрунтуватиметься на наукових принципах. Наукові методи праці, згідно з системою Тейлора, могли бути вироблені на основі спостережень за діями найбільш кваліфікованих робітників. Тейлор вважав, що потрібно досконало вивчити весь виробничий процес і розділити його на окремі вузькоспеціалізовані операції. Згодом - необхідно провести хронометраж усіх основних операцій. Далі - робітників навчають усім трудовим прийомам і задають певну норму, яку вони зобов'язані виконувати. Тих, хто не може чи не хоче виконувати норму - звільняють. Одночасно вводиться система оплати, яка заохочує виконання та перевиконання визначених норм. Усі вирішальні функції щодо організації трудового процесу передаються в руки адміністрації, причому Ф. Тейлор, розділивши роботу виконавців на складові частини, доручив контролювати кожну операцію окремому менеджеру, кожен із яких повністю відповідав за свій напрям роботи. Нагляд за працею стає більш функціональним. А робітники, таким чином, перетворюються тільки в об'єкт управління, що мають право виявляти ініціативу лише в бік підвищення продуктивності праці, якщо хочуть отримати прибавку до зарплатні. Наприкінці 20-х рр. XX ст. критика тейлоризму посилюється. Основне звинувачення на адресу теорії наукового менеджменту - її механічний характер, те, що ця теорія не бере до уваги особистості людини. Ця критика приводить до появи “теорії людських відносин”. Ретельні дослідження впродовж 1920-1930рр. виявили, що норма виробітку працівника залежить не так від його фізичних зусиль, як від тиску на нього робітничої групи, яка задає певний темп праці й правила поведінки. Тому й методи, запровадження Е. Майо, були спрямовані на вдосконалення соціально-психологічних стосунків між робітниками у групі та між робітниками і керівниками, поліпшення морально-психічного клімату. Головними елементами теорії людських стосунків є: орієнтація на людей; гуманізація праці та ин.

41. Праця як соціальний процес та основа життєдіяльності людини

В найзагальнішому розумінні, праця - це діяльність людини, спрямована на досягнення певного результату. Праця як доцільна і цілеспрямована діяльність людей е неодмінною умовою існування і розвитку суспільства. Праця - це процес взаємодії людини і природи, в якому людина своєю діяльністю опосередковує, регулює, контролює обмін речовин між собою і природою. Найбільш активна функція у процесі виробництва належить людині як носієві живої праці, і лише діяльність людини перетворює предмети природи на предмети і засоби праці, створює технологію й організацію. Праця характеризується усвідомленістю людиною, спрямованістю своїх дій на результат (до того ж суспільно корисний результат) та енергозатратністю (витратами фізичної та розумової енергії на здійснення трудової діяльності). Працею людина створює, відтворює, збільшує обсяг потрібних їй матеріальних та нематеріальних благ. Праця є матеріальним процесом взаємодії людини з природою та суспільним процесом взаємодії людей у виробничій діяльності. Праця є також і процесом споживання людського капіталу як сукупності фізичних і розумових здібностей людини, що виступає особистісним чинником виробництва. Саме цей чинник виробництва приводить у рух засоби виробництва, створює та вдосконалює техніку і технологію, організовує виробництво та визначає його мету. Поза живою працею, без поєднання з нею матеріальні чинники виробництва є лише певним набором речей. Роль та важливість праці в розвитку людини та суспільства проявляється в тому, що в процесі праці створюються не лише матеріальні та духовні цінності, призначені задовольняти потреби людей, але і розвиваються самі працівники, набуваючи нових навичок, розкриваючи власні здібності, доповнюючи та збагачуючи знання. Творча праця сприяє продукуванню нових ідей, вдосконаленню засобів праці, появі прогресивних технологій, нової продукції, матеріалів, енергії, котрі, в свою чергу, створюють нові потреби. Тобто внаслідок трудової діяльності задовольняються потреби людей та відбувається прогрес виробництва, виникають нові потреби та подальше їх задоволення, що надалі впливає на відтворення населення, сприяє підвищенню матеріального та культурного рівня його життя. Праця відіграє винятково важливу роль у розвитку людського суспільства. Завдяки праці накопичено потенціал продуктивних сил, суспільні багатства, сформовано сучасну цивілізацію. Прогрес людства неможливий без праці.

Праця була і залишається найважливішим фактором життєдіяльності людини. За своїм конкретним змістом праця є активним процесом діяльності людини, спрямованої на виробництво суспільно корисних, споживчих продуктів: матеріальних або духовних. Отже, технічний прояв праці у виробництві відображає її зміст, під яким розуміється сукупність трудових функцій працівників. Зміст праці визначає її відмінності не лише за трудовими функціями, а й за видами: фізична, розумова, управлінська і виконавча, проста і складна та інші види. Зміст праці виражається також змістовністю: ступенем складності, різноманітністю функцій, насиченістю, інтелектуальністю. Фактором змісту є продуктивні сили, що розвиваються в результаті науково-технічної революції.

42. Соціологічний погляд на проблеми Права і Закону

Соц права - галузь соц, що вивчає закономірності функціонування права в системі соц інститутів: генезис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспільстві, механізми їх реалізації в поведінці та діяльності особистості, групи, організації, інститутів, сус-ва. Предметом соц права є суспільні відносини, за яких формувалися правові норми та акти, соц зумовленість права, а також вплив права на соц процеси, формування і розвиток сусп відносин. Це означає, що предмет соціології права охоплює всі суспільні явища, які містять правовий елемент, соціальні чинники, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізми та закономірності такої взаємодії. Об'єктом соц права є соц-правові відносини. Проблема співвідношення права і закону існувала практично завжди, з найдавніших часів, з тих пір, як з'явилося право. Актуальність і важливість проблеми співвідношення права і закону обумовлена постійною необхідністю співвідносити право і закон у процесі правотворчої, правозастосовчої і правоохоронної діяльності, тому що не всі закони, створювані державою мають правовий зміст, а часом і прямо суперечать йому. Тому необхідний чіткий критерій, у відповідності з яким можна судити про закон як правовий або неправовий, у іншому випадку не буде зрозуміло, коли закон втрачає хар-ки правового і стає неправовим, бо навіть сваволею. Чи можна, напр, право фашистської Нім, якими були порушені елементарні права людини, вважати правом? Швидше за все, це було, закріплене державою свавілля, хоча зовні усі формальні ознаки права були в наявності: норми встановлювалися державою й охоронялися нею від порушень. Якщо наука не виділить чіткого критерію, що дозволяє відокремити справжнє право від сваволі й інших, перехідних до нього форм, то буде можливість трактувати в якості права неправові процеси і явища в процесі юридичної практики.

43. Правова соціалізація особистості

Правова соціалізація - це процес включення індивіда в систему правовідносин даного суспільства на основі засвоєння всієї правової культури даного суспільства. Вона виступає як складова єдиного процесу соціалізації. У процесі соціалізації індивід засвоює не тільки норми та закони, а й всі елементи правової системи, в тому числі правові поняття. Таким чином, основу правової соціалізації становлять:

- засвоєння правових норм і посідання певної позиції стосовно до цих норм;

- оцінка безпосередньої реалізації норм у юридичній практиці, формування ставлення до правових інститутів та установ;

- засвоєння правової ідеології як системного, науково обгрунтованого відображення правової дійсності в ідеях, поняттях, принципах.

Правова соціалізація - це не тільки формування навичок соціальної поведінки, яка відповідає правовим нормам суспільства, а й інтеріоризація таких норм, виникнення внутрішньої мотивації, що орієнтує особистість на їх додержання. Початком цього процесу є засвоєння у дитинстві норм соціальної поведінки, спілкування та взаємодії людей, соціальних заборон і вимог. Пізніше правова соціалізація набуває виразніших форм: це відбувається тоді, коли людина, будучи дорослою, стає повноцінним учасником правовідносин і стикається з необхідністю самостійно відстоювати свої права, цивілізовано вступати у стосунки з іншими людьми і виконувати свої обов'язки перед суспільством. У процесі правової соціалізації відбувається поступова інтеграція особ в широкий соціальний контекст, перехід її до повноцінної участі в функціонуванні громадянського сус-ва та держави. Однак при цьому можуть виникати перекручення, деформації, які призводять згодом до появи у індивіда кримінальних нахилів, правового нігілізму, асоціальної й антидержавної поведінки

44. Правова держава та її сутність

Правовам держамва - форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі - і державні органи, і громадяни - однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову. Ознаки правової держави. Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак: 1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». 2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію. 3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодо-звільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом». 4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини - наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту). 5. Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків. 6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг». 7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін - шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку. 8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів - налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів. 9. Можливість особи домагатися конкретного^ мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки - мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав - формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін. 11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут - йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення - старих, непрацез-датних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. 12. Забезпечення державою соціальної функції власності - власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. ст. 13, 41 Конституції України).

13. Проведення державою політики соціальної поступки - вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

Визнання держави правовою означає підкорення будь-яких форм державної діяльності праву, передовсім Конституції, головне призначення якої в демократичному суспільстві - бути основним обмежувачем державної влади заради збереження основних прав і свобод громадян, слугувати гарантом саморозвитку і самоорганізації основних інститутів демократичного суспільства. Обмежуючи державну владу правом, Конституція зберігає тим самим проголошену нею свободу, яка є основним призначенням права.

45. Соціальна природа правомірної та проти правомірної поведінки

Правова поведінка - соціальнозначуща поведінка суб'єктів, передбачена нормами права, підконтрольна свідомості та волі й має юридичні наслідки. Вона може бути як правомірною, так і протиправною. Головна ознака правової поведінки - її соціальна значущість. Вона перебуває під актуальним або потенційним контролем свідомості та волі індивіда, чітко регламентована, підконтрольна державі. Правомірна і протиправна поведінка суттєво відрізняються. Передусім вони мають протилежне соціальне значення (правомірна поведінка зміцнює правомірні відносини, протиправна - ослаблює та руйнує їх). Якщо правомірна поведінка мотивується відчуттям обов'язку, особистими інтересами, які не суперечать суспільним, то протиправну зумовлюють егоїзм, агресія, корисливість. До того ж, правомірна поведінка визначається нормами, що зобов'язують або дозволяють, протиправна - нормами, що забороняють. Контроль правомірної поведінки спрямований на заохочення та охорону її, протиправної - на заборону та запобігання. Соціологія права визначає головні мотиви правомірної поведінки: ідейна переконаність у суспільній значущості, корисності вчинку; обов'язок перед суспільством, правовий обов'язок; професійне відчуття відповідальності; практична корисність вчинку для інших; стереотип, звична поведінка; конформізм; боязнь юридичної та моральної відповідальності; особиста користь від вчинку; егоїстичні інтереси; негативні мотиви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються правовими засобами. Виокремлюють кілька видів правомірної поведінки особистості. : матеріальна, інструментальна, правова без дія, соціально-правова активність.

46. Права ісвободи людини як соціальна норма

Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засобом подолання протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів, а, з іншого - не порушує можливостей, наданих іншим суб'єктам суспільних відносин. Процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв'язків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння цими правами, розширення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві. Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та позитивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав у конституціях демократичних держав. Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основні права індивіда - це конституційні права. На це також вказує положення ст. 21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужуваність та непорушність. Вказане надає можливість визначити основні права людини як комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб'єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні ознаки, що визначають її наукову самостійність. 1. Це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечити нормальне існування і розвиток шляхом вчинення певних дій чи утримання від них. 2. Це можливості, що мають природний характер та належать людині від народження. 3. Це можливості, які не залежать від території чи належності індивіда до громадянства держави. 4. Це можливості, які залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства. 5. Це можливості, що гаран-туються державою з моменту їх правового закріплення. При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття «права людини» та «права громадянина». Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина - сукупністю можливостей, закріплених у норматив-но-правових актах, які визначають міру свободи суб'єкта, що має постійний політико-правовий зв'язок з певною державою.

47. Мета та програма соціологічного дослідження

Програма соціологічного дослідження - науковий документ, який регламентує всі етапи, стадії підготовки, організації та проведення соціологічного дослідження. Програма виконує роль стрижневого кореня соціологічного дослідження, обумовлюючи тим самим його змістово-смислову цінність, якість та надійність здобутої інформації. Пояснюється це визначальним впливом програми дослідження на використання тих чи інших методів, логіки, техніки, процедур та принципів з метою досягнення дослідницької мети. З цих причин якісний рівень програми багато в чому зумовлює рівень і якість соціологічного дослідження загалом. на рівень та якість програми соціологічного дослідження впливатимуть рівень світової науки та суспільства в цілому, а також ступінь їх відображення в свідомості соціолога чи дослідницьких структур. До головних компонентів програми відносять «вихідну методологічну парадигму» - світоглядну позицію дослідників, яка обумовлює методи, логіку та результати соціологічного дослідження. Наступний компонент програми - мета дослідження, яка об'єднує інтереси вчених та замовників. Недостатня з'ясованість, а тим більше відмінність у трактуванні мети дослідження може спричинити значні розбіжності між дослідниками та замовниками не тільки у процесі виконання робіт, але й щодо тлумачення результатів. Ці ж небезпеки підстерігають дослідницькі колективи, коли в них наявний різнобій цілей. Визначивши мету дослідження, договірні сторони легше доходять згоди щодо засобів його реалізації, серед яких - матеріальні, моральні, методичні, технічні та ін. мета дослідження може бути визначена як мотивування системи упорядкування засобів одержання кінцевих результатів.

48. Соціологія культур (предмет, об'єкт, функції)

Соціологія культури - спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності функціонування культури в суспільстві. Функції: гуманістична (розвиток творчого потенціалу людини в усіх її проявах життєдіяльності) ; пізнавальна (культ як засіб пізнання суспільства, окремої людини) ; інформаційна (трансляція соціального, який забезпечує зв*язок поколінь всіх часів) ; комунікативна (адекватність соціал спілкування) ; ціннісно-орієнтаційна (культура завдає певних орієнтирів в житті, на які орієнтується людина) ; нормативно-регулююча (культура як засіб контролю за поведінкою людини). Предмет: взаємодія культури і сус-ва, визначення соц підходів до вивчення культури, особливості соціокультурних змін. Об'єктом соц культури є культура сус-ва Як соц явище, її виникнення, розвиток, тенденції та суперечності, вплив на різні суспільні групи та її місце у духовному житті суспільства. Становлення культури пов'язують із процесом антропо-соціогенезу - біологічного та соц розвитку людства. Власне соц розвиток людини, «входження» людини до сус-ва у процесі соціалізації можливий лише через культуру. Будучи тільки людським творінням, культура облагороджує людину, забезпечуючи її комфортне існування у світі. У соц проблеми культури сус-ва, закономірності її існування та функціонування в соціумі вивчає галузева соціологічна теорія - соц культури. Складові культури, що відокремилися в процесі диференціації соц знання, становлять предмет галузевих соціологій. Це, наприклад, соц освіти, соц навчання, соц виховання, соц вільного часу, соц книги, соц читання, соц музики тощо. Останні співвідносні із соц культури як частина та ціле й перебувають у тісній взаємодії, збагачуючи одна одну. Основні функції культури в сус-ві: - людинотворча, гуманістична, цивілізаційна; - пізнавальна (гносеологічна) ; - інтерактивна (комунікативна) ; - регулятивно-нормативна; - ціннісно-орієнтаційна; - освітньо-виховна.

49. Соціологія релігії: предмет, основні категорії та функції

Соціологія релігії - галузь соціології, одна зі спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, ЇЇ вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот. Предмет соціології релігії - сукупність структур, процесів, пов'язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролю за соціальною поведінкою індивідів і груп. Об'єкт - релігія як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце у духовному житті суспільства. Одна з головних її проблем - з'ясування того, що належить до поняття « релігія «. Центральна тема соціології релігії - взаємодія релігії та суспільства. Соціологія концентрується на соціальному «вимірі» релігії, її впливі на соціальну поведінку. Її цікавлять загальні правила, стандарти поведінки, засоби релігійної мотивації, а не сутнісні особливості конкретної релігії. Вона залишає поза межами дослідження об'єкт, на який спрямована суб'єктивна релігійна поведінка - надприродне, Бог, трансцендентне. Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого - насамперед компенсація (нехай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода. Релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка яких полягає насамперед у збереженні і закріплені віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер. За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування. тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій. Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.

50. Соціологія молоді (предмет, об'єкт, основні проблеми)

СОЦІОЛОГІЯ МОЛОДІ - галузь соціології, яка досліджує соціально-демографічну спільність суспільства, що перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, ролей, статусу. Предмет соціології молоді охоплює такі аспекти: - вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді, специфіки її життєдіяльності в суспільстві; - аналіз стану та динаміки ціннісних орієнтацій молоді; - вивчення процесів формування політичних, моральних, професійних та естетичних інтересів і позицій; - вивчення чинників, які впливають на формування свідомості та реальної поведінки різних груп молоді; - визначення поняття «молодь» та встановлення її вікових меж; - вивчення механізму формування свідомості молоді, співвідношення біологічного та соціального, а також чинників, які впливають на свідомість і поведінку людини; - дослідження взаємодії поколінь і визначення ролі вікових етапів у структурі життєвого циклу особи; - вивчення механізмів соціалізації та виховання молодого покоління, набуття соціальної зрілості та становлення молоді як суб'єкта історії. Об'єкт соціології молоді - молодь, тобто велика соціально-демографічна група, яку виділяють на підставі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального стану, соціально-психологічних особливостей. Проблеми молоді: кохання, дружба, пошуки сенсу життя, створення сім'ї тощо. Вирішення багатьох проблем залежить від факторів соціального життя. Йдеться про вибір професії, життєвого шляху, самовизначення, професійну мобільність тощо. Не менш актуальними є здоров'я, освіта молоді, спілкування її з дорослими й однолітками.

51. Соціологія сім*ї: предмет, об*єкт, функції

Сім'я - це один із найдавніших соціальних інститутів. Виникла сім'я в первісному суспільстві значно раніше класів, націй, держав. В усі часи сім'я була і залишається найважливішим соціальним інститутом суспільства. Зміни, які відбуваються в сім'ї, змінюють її роль у суспільстві, впливають на його стан і розвиток. Тому кожне суспільство зацікавлене у стійкій, духовно і морально здоровій сім'ї. Взаємовідносини сім'ї із суспільством вивчає спеціальна соціологічна теорія соціологія сім'ї. Соціологія сім'ї - галузь соціології, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім'ї, шлюбно-сімейних відносин у конкретних культурних та соціально-економічних умовах. Об'єктом галузі є сім'я як соціальний інститут та мала соціальна група, а предметом - закономірності функціонування сімейно-шлюбних стосунків у соціальній системі. При розгляді сім'ї як соціального інституту вивчаються: суспільна свідомість у сфері шлюбно-сімейних стосунків; узагальнені характеристики сімейної поведінки окремих груп населення за різноманітних економічних та культурних умов; вплив суспільних потреб на характер відносин та спосіб життя сім'ї; причини та наслідки недостатньо високої ефективності функціонування інституту сім'ї за тих чи інших умов; соціальний механізм зміни сімейних норм та цінностей; ефективність реалізації інститутом сім'ї своїх основних функцій у різних політичних, соціально-економічних та культурних умовах і т. д. Загалом, сім'ю як соціальний інститут ми аналізуємо тоді, коли особливо важливо з'ясувати, наскільки спосіб життя сім'ї, її функціонування в певних межах відповідають чи не відповідають тим чи іншим сучасним потребам суспільства. Крім того, модель соціального інституту дуже важлива для прогнозування майбутніх змін сім'ї. Дослідження сім'ї як малої соціальної групи орієнтується на вивчення умов формування, структури та етапів розвитку сучасної сім'ї; на розподіл обов'язків у сім'ї; причини та мотиви розлучень; умови життя сім'ї. Сім'я як основний соціальний інститут суспільства виконує специфічні функції. Репродуктивна функція. Кожне суспільство зацікавлене у відтворенні населення. Для суспільства важливим є народження здорових дітей, здатних до соціалізації. Умовою існування суспільства є регулювання народжуваності, запобігання демографічним вибухам або спадам. Функція соціалізації. Чільне місце в процесі соціалізації людини посідає сім'я. Первинна соціалізація, формування найбільш стійких рис особистості, переконань та уявлень відбувається саме в колі сім'ї. Економічна функція. Йдеться про формування і розподіл сімейного бюджету, організація побуту. Норми сімейного життя передбачають підтримку кожного члена сім'ї в разі виникнення економічних проблем. Статусна функція. Сім'я передає своїм дітям певні статуси, близькі до статусів батьків. Належність сімї до певної соціальної верстви дає дитині можливості та винагороди, притаманні цій верстві, і визначає її подальше життя. Сім'я здійснює рольову підготовку дитини до статусів, близьких до статусів її батьків і родичів, формуючи в неї відповідні інтереси, цінності й спосіб життя. Захисна функція. Сім'я здійснює психологічний, економічний і фізичний захист своїх членів. У більшості випадків провину чи сором людини поділяють його родичі. Функція сексуального регулювання. Завдяки сім'ї суспільство впорядковує, регулює природні сексуальні потреби людини. Функція емоційного задоволення. Кожна людина потребує кохання, тепла, турботи, повноцінного інтимного спілкування. Досвід свідчить, що найчастіше злочини й інші негативні вчинки здійснюють люди, яким в дитинстві бракувало турботи та ніжності батьків.

52. Процеси інтеграції та диференціації в соціології освіти

Диференціація - шлях гуманізації освіти. Диференційоване навчання - це така організація навчально-виховного процесу, за якої створюються умови, що дають змогу кожному учневі розкрити всі свої потенціальні навчальні можливості. Розрізняють зовнішню (профільну) і внутрішню (рівневу) диференціацію. При зовнішній диференціації комплектування класів, груп, шкіл здійснюється на основі певного критерію. Основним документом, який регламентує діяльність школи в контексті зовнішньої диференціації, є Базовий навчальний план. Форми реалізації зовнішньої диференціації - профільні класи, класи з поглибленим вивченням предметів, спеціальні класи, групи і школи. Внутрішня диференціація - врахування індивідуальних відмінностей учнів (особливостей памґяті, мислення, уяви, нахилів, здібностей, інтересів тощо) в умовах звичайного класу, групи. Практика нагромадила значний арсенал засобів здійснення внутрішньої (рівне-вої) диференціації. Поряд із внутрішньою диференціацією освіти спостерігається її інтеграція у світових параметрах. У світі відомі американська, японська, французька, німецька, шведська та інші системи освіти. Хоча всі вони й відрізняються одна від одної, є, однак, загальні тенденції їхнього розвитку: децентралізація управління освітою, поглиблення диференціації видів та форм освіти та ін. Нині в Європі вже розробляються спільні (для кількох держав) програми розвитку освіти, які грунтуються на взаємних контактах університетів різних країн і створюють своєрідний освітній простір для спілкування викладачів, обміну досвідом, обміну студентами, стажерами. Європейські соціологи цікавляться у своїх дослідженнях здебільшого роллю освіти в професійному просуванні, соціальною мобільністю як фактором, що забезпечує зрівнювання в правах різних соціальних груп. Особлива увага приділяється взаємодії вищої школи із соціальним осередком, перспективам випускників на ринку праці, ролі освіти у соціалізації особистості. Предметом вивчення американської соціології освіти є формалізовані освітні заклади (школи, коледжі, університети), навчальні процеси, що в них відбуваються, зв'язки, які склалися між ними та іншими соціальними організаціями. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти.

Основна концепція - участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не втрату кращих традицій і зниження національних стандартів якості.

53. Концепція влади в політичні соціології М. Вебера

Що стосується концепції влади, то у політичній сфері, за Вебером, на основі «раціональності» встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов'язками. На противагу владі «традиції» «раціональний» принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов'язками і звільняли її від тягаря родинних обов'язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм. Насамкінець «раціональне» управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах «раціоналізація» визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем. Веберівський аналіз процесу «раціоналізації» показав і його негативні сторони. На його думку, процедурну норму інструментального раціоналізму намагалися відокремити від цілей, яким вона підпорядкувалась, і зробити її домінантною соціальною цінністю в собі, тоді як застосування організаційних форм мало на меті розширити владу людини, що досягала величезної влади в галузі особистого права. Одним із важливих практичних питань концепції влади для Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним - як поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. У політологічній соціології Вебера поряд із «традиційним» і «раціональним» принципами владних повноважень було виведено і третій принцип - «харизматичний». Він указував на владу, яка коренилася в особистості самого лідера і в непереборній силі його звернень, а не в традиції чи в правилах управління окремою сферою.

54. Соціологія особистості (предмет, основні етапи і проблеми)

Основним елементом суспільства, будь-якої форми соціальності є людина. Оскільки особистість є продуктом соціуму, то особливе місце серед соціально-психологічних дисциплін посідає соціологія особистості. Соціологія особистості - це галузь соціології, яка вивчає особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин крізь призму суспільно-історичного прогресу, ціннісних суспільних систем, взаємозв'язків особи і соціальних спільнот. Об'єктом даної галузі є соціальний суб'єкт, зокрема людина й особистість, а предметом - соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя. Особистість є об'єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін - філософії, психології, антропології, соціології та ін. Специфіка соціологічного підходу до особистості полягає в тому, що соціологія намагається дослідити людину як найважливіший елемент суспільного життя, виділити її соціальні характеристики, визначити весь спектр її взаємодії з суспільством, з соціальними спільнотами, з іншими індивідами. Інакше кажучи, у соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства Особлива увага у соціології особистості приділяється дослідженням взаємозв'язків параметрів соціальних структур та особистісних якостей людей у відповідних соціальних групах. Без дослідження системи особистості, без вивчення процесів, які охоплюють повсякденні міжособистісні відносини, неможливо зрозуміти соціальні процеси, які управляють складними структурами суспільств. Можна виділити наступні основні аспекти соціологічного аналізу особистості і відповідні до них групи проблем.

1. Людина вивчається як елемент соціальної системи, представник різноманітних соціальних утворень, соціальних спільнот, соціальних інститутів та організацій. У даному аспекті досліджуються проблеми інтеграції особистості до складу різних соціальних спільнот, процеси взаємозв'язку особистості і суспільства, особистості і соціальної групи чи спільноти.

2. Будучи елементом соціальних спільнот, всіх соціальних систем, особистість сама виступає як складна система в сукупності всіх своїх численних соціальних якостей, котрі виступають елементами структури особистості. Актуальними проблемами в даному гоган і виступають проблеми типології особистості, аналізу тих властивостей, що складають її структуру.

3. Особистість досліджується в соціологічній теорії як об'єкт впливу з боку суспільства та його структур. Досліджуються проблеми формування особистості, розвитку її потреб під впливом певної культури, через взаємозв'язок з певними соціальними спільнотами, а також проблеми виховання, освіти, соціалізації особистості.

4. Особистість виступає не лише об'єктом, але й суб'єктом суспільних змін, творцем соціальних спільноті суспільного розвитку, джерелом суспільного життя. В даному аспекті актуальними для соціологічного дослідження виявляються проблеми соціальної діяльності особистості, процеси регуляції та саморегуляції діяльності особистості, фактори і критерії соціальної активності.

55. Контент-аналіз та екзит-пол як важливі методи соціологічного дослідження

Контент-аналіз текстів масової комунікації проектується за усіма правилами соціологічного дослідження позитивістського зразка. Опрацьовується програма, тобто формулюються цілі, завдання та гіпотези, описуються предмет і об'єкт дослідження. Предметом контент-аналізу завжди є стан і тенденції розвитку соціально значущого змісту мас-медіа. Структура і динаміка цього змісту - чи то політичні цінності, історико-культурні факти, чи то зразки соціальної взаємодії індивідів і груп - насамперед цікавлять аналітика. Об'єктом, як правило, є сукупність текстів, цілий масив повідомлень, які транслюються пресою, радіо, телебаченням, кіно тощо. Цілком зрозуміло, що перше запитання, яке виникає під час організації контент-аналізу, стосується вибірки такої сукупності текстів. Зрозуміло і те, що вона не буде такою суворою, як у разі опитувань. Взагалі слід мати на увазі, що контент-аналіз звичайно спирається на конвенційні, досягнуті спільним досвідом, узгоджені серед дослідників припущення. Справа в тому, що текстова реальність - символічна версія, знакове зображення соціального світу в усіх його проявах і взаємозв'язках, яке аж ніяк не є якимось зліпком, буквальним відбитком його. У роботі з символічними структурами багато що залежить від того, наскільки початкове прочитання текстів за певними правилами сприяє порівнянню результатів, одержаних окремими дослідниками. Кон-венційність супроводжує й уявлення про відбір повідомлень для аналізу. Вибірка текстів не тотожна вибірці людей. На будь-яку уявну генеральну сукупність текстів мас-медіа впливають порушення періодичності видань, випадковість й непередбачувані обставини їх виробництва тощо. Можна сказати, що вимоги до вибірки текстів дещо «м'якші», ніж до вибірки респондентів, а апеляції до того, що «так прийнято» або «практика показує», трапляються тут частіше. Проте це не означає, начебто недбалість і сваволя викликають співчуття. Навпаки, досліднику, що береться за контент-аналіз, слід враховувати і по можливості елімінувати вплив на текстову впорядкованість різного роду зовнішніх чинників. Екзит-пол - це експрес-опитування в день виборів, у ході якого опитують виборців, що проголосували, на виході з виборчих дільниць. Результати дослідження використовуються для прогнозування результатів голосування в день виборів і аналіз електоральної поведінки. Екзит-пол дає можливість одержати соціально-демографічний профіль учасників голосування й електорату певних кандидатів або партій, відомості про процес ухвалення рішення, думку про об'єктивність процедури голосування.