Соціологія як наука, її основні поняття та категорії

Інколи метод екзит-полу використовується під час соціально-економічних, маркетингових та інших досліджень з метою досягнення певної важко досяжної аудиторії (наприклад, відвідувачів судів, відвідувачів бібліотек, тощо). Вперше опитування виборців після голосування було проведене у 1967 році в США, під час виборів губернатора штату Кентуккі. У Польщі перший екзит-пол був організований в 1990 році, а в Україні - у 1998. Досвід проведення післявиборчих опитувань в Україні засвідчив перспективу застосування цієї прогностичної моделі з незначною статистичною похибкою. В Україні найбільше опитувань на виході з дільниць проведено під управлінням Фонду «Демократичні ініціативи», який залучає до опитувань провідні соціологічні служби України. Власне фонд не проводить соціологічних опитувань, а бере на себе обов'язок узгодження та забезпечення якості. Опитування 2004 року стало одією з пердумов «Помаранчевої революції». Під час другого туру президентських виборів було виявлено значні розбіжності між отриманим вислідком та офіціними підсумками виборів. Згодом справу було розглянуто у Верховному суді України та встановлено факти порушень.

56. Поняття цінність у соціології та ціннісні орієнтації особистості

Цінності - це певна нормативна категорія, яка охоплює все те, що може бути метою, ідеалом, предметом потягу, прагнення, інтересу. Основними поняттями і категоріями цієї теорії є: благо, гідність, значення, оцінка, користь, перемога, сенс життя, щастя, повагу і т. д. Цінності займають найважливіше місце в житті людини і сус-ва, але не самі по собі, а лише на тлі сформованої системи ціннісних орієнтації. З точки зору тієї ролі, яку цінності відіграють у житті сус-ва і людини, їх можна розділити на три такі групи: цінності, що мають другорядне значення для людини і суспільства, цінності повсякденного попиту і повсякденного вжитку та вищі цінності. Найвищими цінностями для людини є: життя як цінність, здоров'я як цінність і свобода як цінність. Поняття ціннісних орієнтацій особистості було введено в науковий лексикон в 20-ті роки XX ст. соціологами У. Томасом і Ф. Знанецький, які розглядали ціннісні орієнтації як соц установку особистості, регулюючу її поведінка. В якості такої ціннісна орієнтація і стала предметом досліджень. З'явилося безліч різних тлумачень. Ціннісні орієнтації - це найважливіші елементи структури особистості, закріплені життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його переживань і відокремлюють значуще, істотне для даного індивіда від незначного, несуттєвого. Сукупність сформованих, усталених ціннісних орієнтації утворює свого роду вісь свідомості, яка забезпечує стійкість особистості, спадкоємність певного виду поведінки та діяльності, що виражається в спрямованості його потреб та інтересів. У силу цього ціннісні орієнтації виступають найважливішим фактором, регулюючим, детермінують мотивацію особистості. Розвинені ціннісні орієнтації - ознака зрілості особистості, показник міри її соціальності. Найважливішими ціннісними орієнтаціями особистості є патріотизм, колективізм, гуманізм, творчість. Стійка і несуперечлива сукупність ціннісних орієнтацій визначає такі якості особистості, як цінність, надійність, вірність певним принципам та ідеалам, здатність до вольових зусиль в ім'я цих ідеалів і цінностей, активність життєвої позиції, наполегливість у досягненні мети. Суперечливість в ціннісних орієнтаціях породжує непослідовність у поведінці. Нерозвиненість ціннісних орієнтацій - ознака інфантилізму (властивості дитячого віку), панування зовнішніх стимулів над внутрішньою структурою особистості. Формування особистісної ціннісної структури індивіда виступає найважливішим чинником процесу соціалізації, за допомогою якого людина стає повноправним членом суспільства у всій повноті соціальних взаємин. Система особистісних цінностей складається в процесі діяльнісного распредмечіванія індивідами змісту суспільних цінностей, об'єктивованих у творах матеріальної і духовної культури. Для особистісних цінностей характерна висока усвідомленість, вони відбиваються у свідомості у формі ціннісних орієнтацій і служать важливим фактором соціальної регуляції стосунків між людьми і поведінки індивіда. Система ціннісних орієнтацій індивіда формується на вищому рівні розвитку особистості і регулює поведінку та діяльність особи найбільш значущих ситуаціях її соц. активності, в яких виражається ставлення особистості до цілей життєдіяльності і до засобів задоволення цих цілей. Багато дослідників надавали великого значення сформованості в індивіда системи його ціннісних орієнтацій. Таким чином, формування системи ціннісних орієнтацій особистості є для різних дослідників предметом пильної уваги і різнопланового вивчення. Дослідження подібних питань особливого значення набуває в підлітковому віці, оскільки саме з цим періодом онтогенезу пов'язаний той рівень розвитку ціннісних орієнтацій, який забезпечує їх функціонування як особливої системи, яка надає визначальний вплив на спрямованість особистості, її активну соц позицію.

57. Стадії соціалізації особистості З. Фрейда

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації. Соціалізація - процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості. якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості. З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації: - імітація - усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів; - ідентифікація - засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних; - почуття сорому і провини - негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки. Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація - це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація - вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них. Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний субґєкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. Її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість - обґєкт і субґєкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга - як механізм зміни соціальної системи. На процес інтеграції особистості в певну соціальну роль істотно впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. У систему особистості немовби включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які відповідають вимогам соціальної системи і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги, потім переходить у стадію адаптації до особливостей даної системи і завершується стабілізацією, але вже на новому рівні. Механізми динаміки соціальної системи виявляються в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і зовнішніх звґязків між ними. Чинниками соціальних змін є обґєктивні передумови (передусім економічні), індивідуальні особливості особистості, специфіка її взаємодії із соціальною системою. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування особистості, соціальної системи є соціальні спільноти. Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації: 1. Соціалізація дитини. 2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна). 3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17-18 до 23-25 років). 4. Соціалізація дорослих. На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини - це перші 2-3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка - перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої - початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей - на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини повґязана здебільшого з мотивацією.

58. Соціальна нерівність та соціальні конфлікти як предмет соціологічного пізнання

Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, усіма сприймається як основна його властивість. Проте кожне суспільство намагається організувати «свою» нерівність. У зв'язку із цим соціологію цікавить механізм такої підтримки (відтворення) ієрархічної структури, який не дав би їй можливості розвалитися під впливом різнонаправлених дій різних соціальних прошарків, зумовлених суперечністю їхніх інтересів, - у демократичній класовій боротьбі. У теорії індустріального суспільства демократична класова боротьба - це боротьба, що ведеться в межах даної демократії через використання загальних виборчих прав, вільних профспілок, колективних договорів. Так, для підтримування соціальної нерівності на перших етапах розвитку суспільства застосовувалося просте правило сталої організації ієрархічної структури: хто в якій сім'ї народився, той несе відповідний статус до кінця своїх днів (раб, кріпак, патрицій тощо). Ці інститути контролюють функціональне призначення каст, їх чистоту, права та обов'язки членів, чітко визначають їх місце в соціальній ієрархії. Політичні інститути формують еліту, котра має право на владу, на управління людьми. Однак ієрархічна структура не залишається сталою. К. Маркс прогнозував, що вона змінювати-меться за рахунок дальшого збагачення невеликої купки багатіїв і зубожіння основної маси населення - трудящих. А Тому досить націоналізувати багатство меншості, зазначав К. Маркс, і буде встановлено соціалізм. П. Сорокін, хоч і не поділяв думок К. Маркса щодо абсолютного зубожіння мас, також був схильний гадати, що верхня частина соціальної піраміди вибудовується значно швидше за нижню. Проте зростання багатства й влади не безмежне. На думку П. Сорокіна, існує так звана позначка насичення, далі за яку суспільство не може рухатися без ризику катастрофи. Нерівність - це не тільки характеристика суспільства, а й важливе джерело його розвитку. Зрівнялівка в доходах, відношенні до влади, власності позбавляє індивіда внутрішнього стимулу до дій, самовдосконалення, а отже, забирає в суспільства важливу рушійну силу. Соціальний конфлікт - зіткнення інтересів двох чи більшої кількості індивідів, соціальних груп. Особливості конфліктної ситуації, можливості розв'язання її багато в чому залежать від інтересів та соціальних характеристик її учасників (конфліктан-тів). Ними можуть бути окремі індивіди, групи, спільноти і навіть держави. укупність чинників, які зумовлюють конфлікт, розгортання його в просторі та часі визначають його межі. Межі конфлікту - зовнішні стурктурно-дина-мічні кордони конфлікту: суб'єктні (кількість учасників), просторові (територія, на якій відбувається конфлікт), часові (тривалість конфлікту). Сам конфлікт у своєму розвитку долає, на думку Дарендорфа, три стадії розвитку. 1. Формування квазігруп з власними інтересами та готовністю до самозахисту. 2. Організація квазігруп в угруповання, усвідом лення ними власних глибинних інтересів. 3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп (класів, націй, політичних партій тощо. Тому при їх розв'язанні необхідно враховувати не лише особливості конфлікту, характеристики та інтереси конфліктуючих сторін, а передусім причини, що його спровокували. Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є: усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався у конфліктуючих сторін; зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки З-поміж інших часто використовують-ся: урегулювання конфлікту - відрізняється відвирішення тим, що в усуненні протиріч між конфліктантами бере участь третя сторона; затухання конфлікту - тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріччя, заякого конфлікт набуває прихованої форми; відбувається внаслідок втрати мотиву до боротьби, зниження значущості цілі.

59. Марксиська теорія суспільства

Марксистська типологія суспільств відома із середини XIX ст. Згідно з нею, існують п'ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені способом виробництва: первісні, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні та комуністичні. - первіснообщинний лад характерний для суспільства з примітивно-привласнювальним способом виробництва, розподіл праці тут відбувається за статевовіковою ознакою; - за рабовласницького ладу, домінуючими є відносини між рабовласниками і рабами, які (відносини) відзначаються тим, що одним людям належать усі засоби виробництва, а інші - не лише не володіють нічим, але й самі є власністю рабовласників, “знаряддями, які вміють розмовляти”; -за феодального ладу селяни вже не є знаряддям праці, проте, оскільки основний засіб праці - земля, - є власністю феодалів, то селяни змушені платити оброк і відробляти панщину за право використовувати землю; -при капіталістичному ладі, домінуючими є відносини між капіталістами і найманими робітниками. Найманці є особисто вільними, але позбавлені знарядь праці і змушені продавати свою робочу силу; і врешті-решт, при комунізмі, початковою стадією якого є соціалізм, на думку Маркса, робітники мали би стати власниками засобів виробництва, а, відтак - працювати на себе і, таким чином, мала би зникнути експлуатація людини людиною. Теорію Маркса можна звести до 3 моделей: базис-надбудова, органічна цілісність суспільства, діалектичний розвиток. Він пояснює соціальне життя за допомогою виробництва матеріальних благ, що складає базис суспільного життя, все інше - надбудова. Однак, не слід обмежуватись лише цим, Маркс застосовував такі поняття, як соціальний організм, органічна цілісність, тотальність - паралель з соціологічним органіцизмом. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення соціальної динаміки, поєднання об”єктивних та суб”єктивних факторів соціального розвитку. По-особливому він розглядав діяльність людини - він назвав її “діяльний фактор”. Маркс має значні заслуги щодо розвитку методики конкретних соціологічних досліджень. Вони здійснювались на основі узагальнення фактичного матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соціологічні спостереження, опитування. Соціологічному аналізу присвячено багато сторінок Капіталу, на підставі узагальнення емпіричного матеріалу написано багато праць про французьку революцію.

60. Соціологія освіти (предмет, основні проблеми, методи, категорії)

Освіта - це складний соціальний феномен, який вивчає цілу низку наук. Соціальна філософія розглядає освіту як соціальне явище і соціальну систему. Педагогіка безпосередньо вивчає методичні і дидактичні основи освітнього і виховного процесу. Психологія розглядає освіту як джерело формування особистості. Предметом соціологічного вивчення системи освіти є освіта як соціальний інститут. Феномен освіти можна аналізувати в різних аспектах: культурологічному, діяльнісному, технологічному, інституціональному та ін. Освіту можна розглядати як визначальний компонент культури, що забезпечує спадкоємність та відтворення соц досвіду. Дуже важливим при цьому є аналіз освіти як одного з факторів прогресу культури. Як і будь-яка цілісна соц діяльність, освіта включає в себе такі основні структурні елементи: суб'єкт діяльності, її засоби, об'єкт і результат. Із всієї сукупності вказаних елементів головними є засоби і умови освіти: навчальні плани, програми, методи і організаційні форми навчання, підручники, посібники, технічні засоби і т. ін. Названі компоненти, взяті в органічній єдності, є не тільки одним з критеріїв ефективності розвитку освіти, а й показником тих суспільних умов, у яких здійснюється навчання і виховання. Суб'єктом освітньої діяльності є педагоги, учні, освітньо-виховні заклади. Об'єктом освітньої діяльності виступають як окремі учні, так і їх колективи, в яких розвиваються здібності, здійснюється обмін діяльністю, знаннями, формами спілкування. Як і будь-яке соціальне явище освіта має ряд функцій в суспільстві. Продуктивна ф-ція: створення нових ідей, технологій, форм поведінки і т. д. Репродуктивна функція полягає в безпосередній участі освіти в процесі відтворення існуючих суспільних відносин, соціальної структури. Стратифікаційна функція полягає в тому, що освіта є засобом соціального переміщення і просування вгору. Звичайно, у сучасному світі ще зберігається нерівний доступ до вищої освіти. Навіть у США матеріальний та соціальний стан батьків відбивається на складі молоді, що навчається. В цілому соціальне переміщення як результат освіти найбільше пов'язане з навчанням та розвитком здібностей і якостей особистості. Функція селекції (відбору) полягає в тому, що освіта як і всі соціальні інститути певним чином відбирає і розташовує претендентів на певних соціальних позиціях. Цій меті служить система тестування. Так, у США у всіх школах в 11 років відбувається тестування на інтелектуальний розвиток і класи діляться на потоки; тестовий відбір здійснюється і при вступі до вузів, елітарних шкіл і т. д. Освіта також виконує функцію передачі накопичених людством знань, спадковості соціального досвіду. Отже, освіта є специфічною галуззю суспільного життя і найважливішою передумовою вирішення основних задач суспільства. В сучасних умовах соціологічна освіта України має певну мережу навчальних та науково-дослідних закладів, що здійснюють соціальну політику держави в системі науки та освіти. Соціологів, готують в шести державних університетах, що мають соціологічні факультети або відділення на інших факультетах - КНУ ім. Т. Шевченка, Харківський, Дніпропетровський, Львівський, Одеський та Волинський державні університети. Є спеціалізація з соц у Військовому гуманітарному інституті, Києво-Могилянській академії, в Київському інституті культури, Харківському державному педагогічному університеті та ін. На початку 90-х років Міністерство освіти надало соціології статус базового навчального предмету в державних закладах освіти. Поліпшення соціологічної освіти в навчальних закладах України вимагає розв'язання двох основних проблем: проблеми адекватного змісту сучасної соціології викладання її в непрофільних закладах освіти та проблеми якісної на рівні сучасних вимог підготовки фахівців з соціології.

61. Значення праці М. Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму»

М. Вебер (1884 - 1920) -видатний німецький соціолог. Однією з основних його робіт вважається «Протестантська етика і дух капіталізму «, у продовженні якої Вебер написав порівняльний аналіз найбільш значущих релігій і проаналізував взаємодію економічних умов, соціальних факторів та релігійних переконань. Вперше цей твір було опубліковано в 1905 р. в Німеччині і з тих пір є однією з кращих робіт з аналізу причин виникнення сучасного капіталізму. На початку своєї знаменитої книги М. Вебер проводить детальний аналіз статистичних даних, що відбивають розподіл протестантів і католиків у різних соціальних прошарках. На основу даних, зібраних у Німеччині, Австрії та Голландії він приходить до висновку, що протестанти переважають серед власників капіталу, підприємців та висококваліфікованих верств робітників. Крім того, цілком очевидні відмінності в освіті. Так, якщо серед католиків переважають люди з гуманітарною освітою, то серед протестантів, які готуються, на думку Вебера, до «буржуазного» способу життя більше людей з технічною освітою. Він пояснює це своєрідним складом психіки, що складається в процесі початкового виховання. Так само Вебер зауважує, що католики, не займаючи ключових постів в політиці та комерції, спростовують тенденцію про те, що національні і релігійні меншини, що виступають як підлеглих який-небудь інший «панівної» групі.... концентрують свої зусилля в області підприємництва і торгівлі. Вебер вважав, що для розвитку капіталізму, необхідний деякий надлишок населення, що забезпечує наявність на ринку дешевої робочої сили. Але низька зароблена плата аж ніяк не тотожна дешевому праці Таким чином, радикальна відмінність між традиційним і сучасним капіталізмом не в техніці, а в людських ресурсах, точніше, ставлення людини до праці. Далі Вебер аналізує сучасне суспільство і приходить до висновку про те, що капіталістичне господарство не потребує більше в санкції того чи іншого релігійного вчення і бачить у будь-якому (якщо це можливо) вплив церкви на господарське життя таку ж перешкоду, як і регламентація економіки з боку держави. Світогляд тепер визначається інтересами торгівлі та соціальної політики. Всі ці явища тієї епохи, коли капіталізм, здобувши перемогу, відкидає непотрібну йому опору. Вебер проводить глибокий аналіз еволюції поглядів на заняття мирської діяльністю передреформеної церкви. Він відразу ж обмовляється, що програма етичних реформи ніколи не стояла в центрі уваги будь-кого з реформаторів. Порятунок душі, і лише воно було основною метою їхнього життя і діяльності. Етичні впливу їх навчань були лише наслідком релігіорзних мотивів. Вебер вважає, що культурні впливи реформ в значній своїй частині були непередбаченими і навіть небажаними для самих реформаторів. Протестантська церква скасувала викуп гріхів. Взаємовідносини Бога і людини були визначені гранично жорстко - є обрані і є обраними, змінити нічого не можна, але можна відчути себе обраним. Для цього необхідно, по-перше, ретельно виконувати свій професійний обов'язок, а по друге, уникати насолод - і в сукупності це має забезпечити зростання багатства. Так з'явився веберівському підприємець - працьовитий, ініціативний, скромний в потребах, який любить гроші заради самих грошей. Мета автора- пояснення механізму впливу релігійних мотивацій особистості на її екс юмічну поведінку. Вироблені ідеологами реформації нові цінності сприяли „прориву» системи традиі оналістських уявлень про сенс людського життя і роль у ньому економічних чинників. А це зі свого боку сприяло утвердженню у масовій свідомої і нових, відмінних від традиційних понять про професію, працю, дисципліну і т. д.

62. Соціально-політичне вчення Платона і Арістотеля

Платон висунув завершену систему політичного устрою суспільства. Він вважав, що душі кожної людини притаманні три компоненти: розум, афекти і прагнення, але їх співвідношення в кожній людині різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через навчання і виховання. А що не кожна людина може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та закони. Держава має на основі закону забезпечити природжені потреби людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства - людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин. У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу й етику. Він виділяє в етиці три чесноти - мудрість, мужність, самовладання, а за їх інтегративний вираз визнає доброчесність, що їх урівноважує. Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю, а це можливо тоді, коли соц. структура відповідає типам душ. Найвищий щабель - філософи-правителі. Царі повинні філософствувати, а філософи - царювати. Другий щабель займають воїни-охоронці. Третій щабель - це люди, які повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі. Учення Платона логічно викладене, аргументоване, але першоосновою його є позаісторична абстрактна ідея, а не емпіричні дані, фактологічний матеріал. Тому тут марно шукати тих раціональних елементів пізнання соціального, які присутні в тих ученнях, котрі базувалися на соціальних реаліях, аналізі конкретних процесів і явищ людського життя. Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліпшою, це досягається через діяльність, у процесі якої ці властивості розкриваються. Аналізуючи форми держави, «правильними» вважали монархічну та аристократичну, а негативними - олігархію, демократію й тиранію. Арістотель розглядає раба в різних системах: у системі виробництва матеріальних благ - це знаряддя, у системі міжлюдських стосунків - це людина. Арістотель започатковує знання про соціальне управління, його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний. Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розглядаючи їх як невід'ємну складову життя людини. Дозвілля - це не просто вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями - філ умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуваннями, що породжують відчуття приємності та задоволення. Така організація дозвілля є досить коштовною, а тому багатство сприяє змістовному дозвіллю. Розглядаючи цінності, Арістотель людське життя характеризує як вищу цінність, а доброчинність розміщає на найвищому місці шкали цінностей. Цінність державних діячів він визначає за їхніми інтелектуальними та фізичними можливостями. Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є поліс (місто-держава), оскільки в ньому права та обов'язки громадян юридичне оформлені й підпорядковані спільному інтересу, а сама людина е «істотою політичною», тобто такою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства. Іншою природною властивістю людей він уважав соціальну нерівність. Арістотель класифікував громадян полісу за майновим станом на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та проміжний, або «серединний» клас. У кількісній перевазі останнього він убачав гарантію суспільної рівноваги та злагоди.

63. Соціологія громадської думки (предмет, основні проблеми і завдання)

Соціологія громадської думки - спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає сутність громад-ської думки, її структуру, функції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя, політичній, економічній діяльності, соціальному управлінні. Предмет соціології громадської думки - закономірності, чинники, механізми формування, розвитку, функціонування та обліку оцінного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу загалом до актуальних проблем дійсності, які викликають сус-пільний інтерес. Її об'єкт - громадська думка як стан масової свідомості і як соціальна інсти-туція. Соціологія громадської думки виконує функції, пов'язані з дослі-дженням соціальної реальності, завдяки яким наука поповнюється знаннями про суспільні процеси, явища, формулюючи на їх основі рекомендації щодо вирішення соціальних проблем суспільства загалом, окремих соціальних спільнот. Термін «громадська думка» вперше застосував у другій половині XII ст. англійський державний діяч лорд Д. Солсбері. Оціночна функція. Пов'язана з оцінним навантаженням суджень про суспільні явища, події, процеси. Важливість її полягає в тому, що діяльність людини у будь-якій сфері супроводжується певними оцінками суспільних проблем, свого місця в суспільстві, які відповідно впливають на її мотивацію та поведінку. Критична функція. Полягає у відображе-нні громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення. Нормативна функція. Полягає у здатності громадської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчих процесах: виробляти, обновлювати, змінювати, концентрувати в собі соціальні, політичні, культурні, поведінкові норми, демонструючи їх кожному новому поколінню. Виховна функція. Сутність її виявляється у виховному впливі на людину, в актуалізації процесу соціалізації особистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції в соціальне життя, формуванні особистісних якостей індивідів. Експресивна функція. Полягає в тому, що громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює і контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття. Консультативна функція. Реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення різноманітних суспільних проблем. При цьому передбачається, що влада справді потребує таких порад, зацікавлена в їх аналізі та реалізації. Функція тиску на владу посідає проміжне місце між директивною і консультативною функціями. Суть її в тому, що громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень. Напр XX - на поч XXI ст. в Україні відбувається інституціалізація гром думки (становлення її як соц інституції). Це - складний, тривалий процес, оскільки безпосередньо пов'язаний з демократичними, політичними, соціально-економічними перетвореннями, нормалізацією соціоструктурних та соціокультурних процесів у суспільстві. На цьому тлі виокремилося кілька проблем, пов'язаних з особливостями функціонування громадської думки, вирішення яких є необхідним для її успішної інституціалізації в українському суспільстві. Одна з них пов'язана з необхідністю поліпшення характеристик громадськості-освітнього рівня, компетентності, вміння аналізувати події тощо. Водночас назріла необхідність у розширенні кола дослідження проблем, які виражає громадська думка. Не менш важливою є зміна ставлення управлінських структур до громадської думки, зосередженість на вивчення і врахування її у своїй діяльності. Усе це зумовлює необхідність розробки і впровадження механізмів, які б створювали умови для творчої, продуктивної взаємодії громадської думки з владними управлінськими структурами та іншими соціальними інституціями.

64. Сучасна типологія суспільств

Типології суспільств, як і типології будь-яких соціальних явищ (наприклад, держав, партій, конфліктів), можна розглядати як метод наукового пізнання, що полягає в диференціації різних суспільств за певною ознакою з наступним їхнім групуванням за схожими рисами. Удаючись до типологічного опису суспільств, дослідники мають можливість зіставляти різні суспільства, порівнюючи їх, систематизувати знання про них, досягаючи істини у процесі пізнання суспільної організації людського життя. Серед класичних типологій суспільств, яких нараховується не один десяток, виокремимо найбільш уживані та поширені. Марксистська типологія суспільств відома із середини XIX ст. Згідно з нею, існують п'ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені способом виробництва: первісні, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні та комуністичні. Технократична типологія суспільств набула особливої популярності в другій половині XX ст. Згідно з нею виділяють три типи суспільств: 1) доіндустріальні, або традиційні, що ґрунтуються на сіль­ськогосподарській цивілізації, а їхня технологічна основа -ручна праця; 2) індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілізації, а технологічна їх основа - машинна праця; 3) постіндустріальні, котрі базуються на інформаційно-комп'ютерній цивілізації, а технологічну основу їх становлять знання й інформація. Термін «постіндустріальне суспічьство» ввів у науковий обіг американський соціолог Д. Рісмен у 60-х pp. XX ст., значного поширення набув він із виходом однойменної книги Д. Белла в 1973 р. Постіндустріальне суспільство він розглядає як таке, в економіці котрого пріоритетними стають не галузі виробництва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових досліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя. На думку Д. Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас технічних фахівців, технократів, експертів, консультантів. Прибічниками теорії постіндустріалізму стають багато західних учених, які використовують різну термінологію, зберігаючи єдність у трактуванні сутнісних рис постіндустріального суспільства. Так, Р. Дарендорф уживає термін «посткапіталі-стичне суспільство», А. Етціоні - «постсучасне», Е. Тоффлер, Р. Арон - «інформаційне», 3. Бжезинський - «технотронне». Досить часто вживаною є історична типологія суспільств. У загальних рисах її окреслив Е. Гіденс. Згідно з нею, виокремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мисливців, збирачів, скотарські, аграрні, традиційні) та сучасні типи. Останні, в свою чергу, поділяються на: * суспільства першого світу (від XVIII ст. дотепер) - США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія; * суспільства другого світу (від початку XX ст. до початку 90-х pp. XX ст.) - СРСР, держави Східної Європи, що згодом, унаслідок політичних і економічних реформ, переходять до суспільств першого світу; * суспільства третього світу (від XVIII ст., коли вони були колоніями, дотепер) - Індія, африканські та південноамериканські країни; * «нові» індустріальні країни - Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань*. Досить поширеною є типологія суспільств світу за політичними режимами, згідно з якою виділяються демократичні, авторитарні й тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія, запропонована К. Поппером у книзі «Відкрите суспільство та його вороги». Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократичного типу з пріоритетом прав людини) та закриті (тоталітарного й авторитарного типів з утиском прав і свобод людини). Наприкінці XX ст. набула популярності макросоціологіч-на концепція «золотого мільярду», згідно з якою існують високорозвинуті суспільства за рахунок матеріального ви­робництва, що насамперед здатні забезпечити своїм членам (а це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, та решта суспільств, які становлять джерело дешевої сировини та дешевої робочої сили для високорозвинутих суспільств. Кожна з наведених типологій суспільств має право на існування, базується на власних теоретико-методологічних засадах, має відповідний поняттєвий апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті сутнісні характеристики суспільств.

65. Соціальні інститути суспільства та їхня роль

Система соціальних інститутів визначає економічний, політичний устрій суспільства, тип культури освіти та ін. Багато в чому розвиток суспільства йде через формування і діяльність соціальних інститутів. Соціальний інститут - це своєрідна форма людської діяльності, заснована на чітко розробленій системі правил і норм відповідно до соціального статусу і ролі, а також на розвинутому соціальному контролі за їх здійсненням. Соціальні інститути підтримують соціальні структури і порядок, стабільність у суспільстві. Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем. В соціології виділяють п'ять основних: економічний, політичний, освітній, релігійний і сімейний. Економічні інститути - найстійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.). Політичні інститути - тобто соціальні інститути, пов'язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін. Інститути культури і соціалізації - найстійкіші, чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізації особи, оволодіння ними культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін). В сучасних розвинутих суспільствах домінуючим виступають інститути науки і масової вищої освіти. Релігійні - регулювання стосунків людини та трансцендентних сил. Родинні - пов'язані зі шлюбом, сім'єю, соціалізацією молоді. Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об'єднання суспільства, диференціації, поселення за певними соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соціальних спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійснюють соціальний контроль. Універсальні функції соціальних інститутів: Регулятивна - регулювання відносин між членами суспільства. Полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дії індивідів у межах соціальних відносин. Інтегративна - згуртування та мобілізація соціальних груп. Полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що загалом забезпечує соціальну стабільність суспільства. Транслююча - передавання соціального досвіду. Соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління. Комунікативна - розповсюдження інформації. Спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності. Репродуктивна (відтворювальна) - Кожне суспільство прагне продовжити своє існування в часі і просторі історії. Тому в ньому створюється відповідний інструментарій (сукупність засобів і ресурсів) для відтворення відносин, структур, соціального порядку загалом. Багато що залежить від міри впорядкованості суспільних дій і стосунків. Відбувається рух від хаосу до порядку й організації. процес перетворення окремої позитивно спрямованої дії (продуктивної у плані підтримання існуючого порядку) в масову, масової - в обов'язкову (рух від вчинку до звички, традиції, правила і, нарешті, регулятивного принципу). Комунікативна - спрямована на певну організацію (інституціалізацію) суспільного спілкування: між поколіннями, соціальними групами, професіями, культурами (субкультурами), окремими видами історичного досвіду тощо.

66. Соціальні процеси, соціальні зміни і соціальний розвиток як категорії

Категорії та поняття в соціології відображають передусім особливості обґєктивної реальності, виокр-емленої практикою людей, яка стала обґєктом даної науки. У категоріях соціології втілюються якісна конкретність і цілісність, суттєві риси і характеристики, вузлові моменти, стан зрілості, а також можливості розвитку та вдосконалення досліджуваного обґєкта. Розрізняють дві основні групи категорій соціології: 1. Категорії, що пояснюють статику суспільства, його структуру «соціальна спільність», «соціалізація», «особистість», «соціальна верства», «соціальний контроль», «соціальна поведінка» 2. Категорії, що характеризують динаміку суспільства, його основні зміни - причини, характер, етапи тощо. Ці категорії вказують, як змінюється соціальний обґєкт, якими є особливості його розвитку. Серед них такі категорії, як «соціальний розвиток», «соціальна зміна», «соціальний рух», «соціальні процеси» та ін. Соціальна зміна позначає зміни будь-якого роду, що відбуваються протягом деякого часу в соціальних спільнотах, групах, інститутах, організаціях і товариствах у їхніх взаєминах один з одним, а також з індивідами; соціальна зміна - найбільш загальне поняття, що характеризує соціальну динаміку. Таким чином, соціальні зміни, що включають в себе соціальний прогрес, визначають розвиток. Інші ж, які не несуть на собі ні позитивного, ні негативного змісту, визначаються як соціальні зміни. При цьому, одні й ті ж соціальні зміни в суспільстві, іноді можуть характеризуватися як прогрес / регрес, а іноді як прості соціальні зміни. Усі види соціальних змін, і перш за все - соціального розвитку, за характером, внутрішньою структурою і ступенем впливу на суспільство можна розділити на дві великі групи - еволюційні зміни і революційні зміни. Соціаль-ний процес - послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці. У широкому розумінні соціальний процес є сукупністю односпрямованих соціальних дій, які можна виокремити з сукупності інших. Соціальний процес являє собою довгу серію взаємодій між людиною і суспільним середовищем. Він передбачає насамперед відносно однорідну серію явищ, що у своєму динамічному взаємовпливові дозволяють отримати нове знання. Серія соціальних явищ може бути зрозуміла як процес, якщо: зберігає ідентичність у часі, яка дозволяє вирізнити її з інших серій явища, що передують, зумовлюють бодай частково явища, які йдуть за ними стан речей, що утворюють соціальний процес, обов'язково не є однорідним. Соціальний процес може розглядатись як система структурних та функціональних змін у соціальній системі чи як повторювана, упорядкована за певними параметрами соціальна взаємодія. У соціології соціальний процес - це взаємодія людей, що визначає функціонування і зміни в людських стосунках, у становищі соціальних груп, окремих індивідів, тобто в соціальній структурі. Це може бути серія соціальних явищ, зв'язаних між собою структурними чи причинними (функціональними) залежностями, які спричинюються до переходу певної соціальної системи, підсистеми, будь-якого соціального об'єкта з одного стану в інший. Соціальний процес здійснюється під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалість у часі і спрямованість до певного стану об'єкта. Сам соціальний процес - це розгортання потенціалу особистості, утвердження в системі суспільних відносин ролі й статусу соціальних груп, класів, етнічних та інших соціальних спільнот, способу життя людей. Кожен соціальний процес охоплює кілька стадій, які відрізняються за змістом, механізмами, способами звґязку його елементів. Характеризуючи соціальні процеси, необхідно враховувати такі ознаки, як стадійність, фазність, етапність, різноступеневість їх організації, перебігу і розвитку. Соціальний розвиток розглядається як окремий випадок соціальних змін, що мають або спрямованість у бік поліпшення / ускладнення / вдосконалення / прогресу, або в бік регресу. Соціальний розвиток - це процес життєдіяльності людства та його складо­вих частин (рас, мегаетносів, етносів, субетносів) у навколишньому природ-ному середовищі, який зумовлений як свобо­дою людської волі, так і об'єктивними закономірностя-ми. Ці закономірності або закони - певна фіксація стану, який виражає загальний перебіг речей.

67. Соціологічна система О. Конта та її вплив на розвиток соціології

Конт висунув ідею соціології як науки про закони функціонування та розвитку суспільства в цілому, окремих суспільних явищ. Він зазначав, що у своїй галузі соціологія повинна вирішувати такі ж завдання, які в інших галузях знань вирішують фізика, хімія, біологія, на відміну від конкретних наук (мінералогія, ботаніка, зоологія), завданням яких є опис конкретних явищ, а не встановлення їхніх законів. Соціологія, на думку Конта, є наукою про суспільні явища взагалі, її закони однаково актуальні для всіх часів і всіх народів. Розглядаючи історію суспільства, О. Конт дійшов висновку про існування трьох стадій розвитку людського інтелекту в історії людства: теологічна (до 1300 р.) - панує релігійний світогляд; метафізична (1300-1800 рр.) - панує абстрактно-умоглядне тлумачення речей; позитивна або наукова (з 1800 р.), коли стає відчутним вплив науки на суспільство. «Закон трьох стадій», згідно з Контом, перш за все визначає такі етапи, які проходить людство у своєму розумовому розвитку, у своєму прагненні пізнати навколишній світ. Конт вважає застарілої християнську догматику, але не релігію як таку. Він прагне усунути Бога ім'ям релігії. Сама ж релігія вічна, тому що людина, у його інтерпретації, - істота не стільки раціональне, мисляче, що міркує, скільки емоційне, що почуває, віруюче. Але для відновлення релігії, так само як і всього людства, по Конту, потрібні нові інтелектуальні підстави. Тому створення позитивізму як синтетичної світоглядної системи він починає з перегляду цих основ. Конт уніс важливий вклад у становлення соціології як наукової дисципліни. Він обґрунтував її необхідність і можливість. Він обґрунтував ідею автономії «соціального існування» стосовно індивідуального. Він одним з перших розробляв такі парадигмальне поняття, як «соціальний організм» і «соціальна система». Конт сформулював еволюціоністську парадигму, доводячи, що всі суспільства у своєму розвитку чи раніш пізніше проходять ті самі стадії. Він обґрунтував поділ суспільств на військовий і індустріальний типи, що згодом продовжили і розвили інші соціологи. Його ідеї лежать в основі різноманітних теорій індустріалізму і технократії. Він був родоначальником однієї з головних соціологічних традицій-традицій дослідження соціальної солідарності. Предметом соціології для Конта виступає не конкретно-історичне суспільство, а суспільство в цілому, як система в її минулому і сучасності. Він розробляє також методи соціології і вважає, що основними для цієї науки є спостереження і експеримент (оперті на соціологічну науку), метод порівняння (соціальних процесів, різних суспільств, різних станів одного й того ж суспільства) та історичний метод (дослідження послідовних станів суспільства з врахуванням тісного зв'язку минулого, сучасності й майбутнього). Таким чином, місце вчення Конта в історії соціології є надзвичайно важливим. Він вперше: * обгрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку; * визначив соціологію як особливу науку про суспільство, оперту на емпіричні дослідження, що мало забезпечити її об'єктивність та неупередженість; * розглянув суспільство як систему з її статичними та динамічними закономірностями, привернув увагу до вивчення соціальних інститутів і структури цієї системи, механізмів її змін. О. Конт сформулював еволюціоністську парадигму, доводячи, що всі суспільства у своєму розвитку чи раніш пізніше проходять ті самі стадії. Він обґрунтував поділ суспільств на військовий і індустріальний типи, що згодом продовжили і розвили інші соціологи. Його ідеї лежать в основі різноманітних теорій індустріалізму і технократії.

68. С оціальні ролі і соціальні норми, їх співвідношення

Соціальні норми - це правила поведінки, що регулюють взаємини людей і їхніх об'єднань. Основні види соціальних норм: 1. Норми права - це загальнообов'язкові, певний^-певні-визначені-формально-певні правила поведінки, які встановлені або санкціоновані, а також охороняються державою. 2. Норми моралі (моральності) - правила поведінки, які зложившись у суспільстві, виражають подання людей про добро й зло, справедливості й несправедливості, боргу, честі, достоїнстві. Дія цих норм забезпечується внутрішнім переконанням, суспільною думкою, заходами суспільного впливу. 3. Норми звичаїв - це правила поведінки, які, зложившись у суспільстві в результаті їхнього багаторазового повторення, виконуються в чинність звички. 4. Норми громадських організацій (корпоративні норми) - це правила поведінки, які самостійно встановлені громадськими організаціями, закріплені в їхніх уставах (положеннях і т. п.), діють у їхніх межах і ними ж охороняються від порушень за допомогою певних заходів суспільного впливу. Крім зазначених, серед соціальних норм розрізняють: релігійні норми; політичні норми; эстетические норми; організаційні норми; норми культурий ін. Соціальна роль - типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища. Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі можуть закріплюватися формально або мати неформальний. Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу, на думку якого їх характеризують: -емоційність; -спосіб; -масштабність; - характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).

69. Самогубство, як соціальне явище з погляду Е. Дюркгейма

Самогубством наз кожен смертний випадок, безпосередньо чи опосередковано є результатом позитивного чи негативного вчинку, здійсненого самим потерпілим, якщо останній знав про результати, що його очікували. Розглядав його в зв'язку зі змінами в структурі сус-ва і соц умов, зокрема: сімейних, релігійних, національних і т. п. Він виходив зі специфічних станів сус-ої свідомості, що пояснюють характер взаємин індивіда і соц групи. Він виділяв 3 типи самогубств: 4) фаналістичний - коли відбувається підсилення контролю групи над індивідом. 1) егоїстичний (людина ізольована від суспільства, яке не цікавиться індивідом) ; 2) альтруїстичний (коли групові цінності та норми цілком поглинають індивіда) ; 3) аномічний - коли відбувається криза в суспільстві. Самогубства викликаються аномією, соц дезорганізацією, в результаті якої люди втрачають звичний спосіб життя і не можуть пристосуватися (адаптуватися) до нових соціальних умов. Роль соц фактів у поведінці людей вчений продемонстрував у своїй книзі «Самогубство», він довів, що навіть такий вчинок, як самогубство, який, на 1 погляд видається зумовленим лише особистими чинниками, насправді є соц фактом - продуктом тих значень, очікувань і угод, які виникають у процесі спілкування людей між собою. Соц вказав на те, що індивіди, які мають потужнішу сітку соц зв'язків є менше схильними до самогубств, ніж індивіди, які слабо пов'язані з життям груп (атеїсти частіше вдаються до суїциду, ніж віруючі люди, самотні - частіше, ніж сімейні, військові - частіше ніж цивільні, а під час мирного часу - частіше, ніж під час воєн і революцій). Виходить самогубство є більш характерним для представників одних соц груп, аніж для вихідців із інших соціумів, а відтак - воно є явищем соціальним. Тобто, якщо вчинками людини керує її свідомість, а це свідчить, що значною мірою вона належить не самому індивіду, а соц цілому, частиною якого вона є.