Соціологія як наука, її основні поняття та категорії

70. Вплив культури на соціалізацію особистості

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації. Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо. Процес соціалізації за своєю суттю є культурним процесом, якщо розглядати культуру не просто як сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людиною, а насамперед з точки зору діяльності, яка має результатом і ту саму сукупність цінностей, і саму людину як найважливішу з них; діяльності, яка перетворює скарб людської історії на внутрішній скарб особистості і творчої діяльності з вироблення нових матеріальних та духовних цінностей, тобто єдиного у своїй основі процесу розвитку людських здібностей, які виявляються як предметно, так і духовно. Цей процес складається з виховання й освіти як специфічних засобів соціалізації людини та включає її в процес суспільного виробництва, у суспільно-історичну людську життєдіяльність. Культура в цьому плані виконує багато функцій. Перш за все вона є засобом зберігання та трансляції людського досвіду, тобто її можна визначити як соціальну пам'ять. Культура поєднує духовні багатства, що нагромаджені людством у ми­нулому, та духовні цінності сучасного суспільства і завдяки чому вона виконує освітню, виховну, комунікативну та регу­лятивну функції. Індивід стає особистістю шляхом засвоєння культури: цінностей, норм, звичаїв, традицій його соціальної групи, суспільства, мови та певних знань. Без перебільшення можна сказати, що культура робить людину людиною. Вона здійснює соціальний контроль, стимулює та регулює поведінку людей. Як засіб соціального впливу культура забезпечує опанування та перетворення світу, тобто має інноваційну функцію. Культура також виконує функції інтеграції та диференціації суспільства. Освоєння культури створює у людей почуття належності до певної групи, нації, народу та ін., тому культура забезпечує цілісність спільностей, суспільства. Однак якщо культура поєднує одні з них, протиставляючи іншим, то вона є й джерелом дезинтеграції. Усвідомлення культурного змісту процесу соціалізації потребує звернути увагу на виховання та освіту як процеси цілеспрямова-ного впливу на людину. До того ж треба взяти до уваги, що соціалізація - це не просто передача новим поколінням людей соціально-історичного досвіду покоління минулого, це не просто відновлення минулого досвіду. Це відновлення здатності на основі вже існуючого створити принципово нове, яке має аналог у минулому. Значне місце у розвитку особистості й суспільства посідає освіта. Освіта являє собою процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок з метою підготовки людини до життя і праці. Вона є найважливішою, стрижневою сферою духовного зростання людини, формування інтелектуального й етичного потенціалу суспільства. Виховання тісно пов'язане з освітою і навчанням. Виховання - це процес систематичного і цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний розвиток особистості з метою її підготовки до соціально значущої діяльності (виробничої, політичної, художньої).. Цілі виховання. По-перше, це формування цілісного світогляду, в основі якого лежить як наукова картина світу, так і ненаукова. По-друге, це розвиток такої колективної діяльності, в якій особистість може реалізувати себе як суспільна істота. Це і праця, і гра, і діяльність, спрямовані на формування колективу. По-третє, це формування моральності, яка містить як елементарні правила поведінки (етикет) і прості норми моральності (порядність, тактовність, чесність, доброзичливість), так і моральні якості вищого порядку. Соціалізація сприяє нашій взаємодії між собою через соціальні ролі та забезпечує збереження суспільства передачею новим членам відповідних переконань та зразків поведінки.

71. Основні проблеми сучасної української культури

Культумра- сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Культура є складною системою буття. Культурна сфера України живе скромними вимірами. Вона обмежена цілим комплексом проблем, що дісталися у спадщину від минулого. Інтелектуальна та духовна криза української культури не розпочалась сьогодні, а була закладена в самій суті тоталітарно-імперського режиму. Однією з актуальних проблем на сьогодні є державна підтримка національної культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин - ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження нашої держави. Особливої уваги потребує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не розвиваються в Україні або втратили національну визначеність (телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури). У українському суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все грунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура - це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, але й національне існування. Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності. Отже майбутнє української культури залежить в першу чергу саме від культурної свідомості українців.

72. Проблема сучасної освіти в Україні

Міністерство освіти і науки України докладає багато зусиль щодо реформування освітньої галузі. Але все ще залишається багато проблем, які не можуть чекати. Перелічимо деякі з них: -низька заробітна плата та соціальна незахищеність учителів негативно відбиваються на якості освіти, не дозволяють підтримувати на належному рівні кваліфікацію вчителів. -старі підручники, зміст і методи викладання не відповідають актуальним вимогам щодо її якості в сучасному світі. Сучасний і майбутній інтелектуальний потенціал освітньої сфери вимагає більше інвестицій. -навіть наявні обмежені ресурси на освіту витрачаються неефективно. В освіти задіяно занадто багато сил, різноманітних суб'єктів, і всі вони мають свої інтереси. Недосконалість системи управління призводить до браку коштів, недостатньою є прозорість їх використання. -освіта дотепер оцінюється за внутрішніми критеріями. Оцінки, необхідні для визнання ролі середньої загальної освіти для успішного життя людини, для економіки, відсутні і не застосовуються ані органами управління освітою, ані суспільством. -розшарування суспільства робить усе менш доступною якісну освіту для все більшої кількості дітей. Бідність переходить у спадщину, і освіта - з її нерівним доступом і поділом на елітні та звичайні школи - стає механізмом відтворення соціальної нерівності. Проблема 1. Профільне навчання. Наразі більшість учнів зацікавленівивченні тільки обраних ними предметів. Саме тому такими популярнимистали всілякі технікуми, гімназії, ліцеї та колежі - у більшості з них навчання здійснюється за профільними напрямками. Хоча дуже часто всі ці ухили є справою суто декларативною, а на практиці виявляється, що фізмат відрізняється від філологічної групи аж однією годиною алгебри. Та навіть у школах та ліцеях, які є зразками профільного навчання в Україні, не все так добре.. Проблема 2. Зовнішнє тестування. Чимось ця проблема пов'язана з попередньою. Власне, учні зовсім не проти самої концепції зовнішнього тестування, - непокоять чутки про наповнення робіт. Страшно навіть подумати, що буде, якщо всі писатимуть однакові тести - незважаючи на здібності, нахили, ухили та профілі... Ну як філолог виконуватиме роботу з математики, яку вивчає за скороченою програмою, без поділу на алгебру та геометрію? Якщо Україна хоче мати освіту європейського рівня, то слід пам'ятати, що в Європі перш за все - інтереси людей.

73. Завдання вищої освіти в Україні в контесті вимог Болонського процессу

Право на отримання освіти є невід'ємним правом громадян будь-якої цивілізованої дер-жави. Однією із умов суспільних перетворень в Україні є входження до Європейського прос-тору вищої освіти, на засадах, сформованих у Болонській декларації 1999 р. Основні з них: 1. впровадження стандартів вищої освіти до вимог Болонського процесу; 2. використання єдиної системи оцінювання знань студентів за Євопейською кредитно-трансфертною сис-темою (ECTS) і додаткових дипломів; 3. впровадження двоступеневої системи вищої освіти: перша ступінь базова вища освіта, друга ступінь- повна вища з наданням кваліфікації магістра або спеціаліста; 4. сприяння європейської співпраці у підвищенні якості освіти на основі інтегрованості навчальних планів та програм; 5. вдосконалення переліку напрямів і спеціаль-ностей за якими готують спеціалістів; 6. підвищення мобільності викладачів та студентів вищої школи; 7. підвищення конкурентноспроможності наукових досліджень у європейсь-кому і світовому вимірі. Сьогодні Міністерство освіти і науки України працює над струк-тур-ним реформуванням й адаптацією вищої освіти України відповідно до вимог Болонського процесу. В першу чергу це стосується перегляду структури освітньо-кваліфікаційних рівнів, упровадження кредитно-модульної системи навчання, підвищення якості освіти та її відповід-ності європейським нормам на основі нових державних стандартів освіти, створення умов для високої мобільності студентів і викладачів в Україні та за її межами, узгодження вітчизняних наукових ступенів з європейськими, створення дієвої системи отримання освіти протягом усього життя. Одним із основних питань програми реформування вищої освіти України є прийняття зрозумілої системи ступенів. Для вирішення проблеми, пов'язаної з низьким рівнем фундаментальної підготовки бакалаврів закладами ІІ-го рівня акредитації (коледжами), по-перше, доцільно їх включити до складу профільних вищих навчальних закладів ІІІ-IV рівнів акредитації, які будуть відповідати за якість навчання у підпорядкованих коледжах. По-друге, констатуючи, що освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста є традиційним і найбільш поширеним в економіці України, і фахівці цього рівня можуть виконувати конструкторські, інженерні, дослідницькі, експлуатаційні й інші функції в народному господарстві України, у майбутньому рівень “спеціаліст” має бути трансформовано в освітньо-кваліфікаційний рівень магістра за напрямом навчання та практичної діяльності. Існуючий сьогодні освітньо-кваліфікаційний рівень магістра фактично відповідає прийнятому країнами-учасницями Болонського процесу рівню магістра наук, підготовка яких спрямована на виконання завдань фундаментально-теоретичного, науково-практичного та інноваційного характеру. Наступною складовою програми реформування є запровадження кредитно-модульної системи (системи кредитних одиниць), подібної до ECTS. Успішність студента в ECTS характеризується локальними або національними оцінками. Щоб адаптувати вітчизняну систему організації навчального процесу до європейської системи кредитного взаємовизнання в Україні необхідно провести важливі заходи. Забезпеченням освіти протягом усього життя вимагає сьогодні створення сучасної розгалуженої системи підготовки та перепідготовки, основаної на інтегрованих навчальних планах, і узгодженої системі кредитів з визнанням дипломів і сертифікатів у системі школа-університет-післядипломне навчання. Таким чином, Україна повинна провести активну роботу щодо адаптації вітчизняної системи вищої освіти до умов Болонського процесу і разом з європейськими країнами до 2010 року завершити загалом структурне реформування вищої освіти.

74. Сім я, як суспільне явище і соціальний інститут

Сім'я є найважливішим соціальним інститутом, це ціла система зв'язків: шлюбних і родинних, господарських і правових, етичних і психологічних. Тому сім'я від-творює людину не тільки як біологічну істоту, але і як громадянина, оскільки саме в ній, передусім, відбувається соціалізація особистості. Всю сукупність найважли-віших проблем, пов'язаних з сім'єю, вивчає така спеціальна соціологічна теорія, як соціологія сім'ї. Сім'я має високу персональну значущість. Для більшості людей сьогодні - це необхідний життєвий осередок, особлива ніша, яка оберігає, захи-щає людину. Соціологія сім'ї - це область соціології, що вивчає формування, розвиток і функціонування сім ї, шлюбно-сімейних відносин в конкретних куль-турних і соціально-економічних умовах. Головними об'єктами соціології сім'ї є шлюб і сім'я. Шлюб - це історично мінлива соціальна форма відносин між чоло-віком і жінкою, за допомогою якої суспільство упорядковує і санкціонує їхнє жи-ття, встановлює подружні і батьківські права і обов'язки. Досліджуючи шлюбно-сімейні відносини, соціологія сім'ї використовує наступні категорії: «умови життя сім'ї», «структура сім'ї», «спосіб життя сім'ї», «успішність функціонування сім'ї», «етапи життєвого циклу сім'ї». Умови життя сім'ї представляють собою суку-ність чинників макросередовища (загальні соціальні умови) і мікро середовища (найближче соціальне оточення). В процесі аналізу специфіки функціонування сім'ї враховуються, зокрема, такі чинники, як соціально-економічні і соціально-політичні умови в суспільстві, екологічні умови, в яких проживає сім'я, характер-ристики можливої зайнятості членів сім'ї, характеристики сфери обслуговування в регіоні і багато інших. Під структурою сім'ї розуміють всю сукупність стосунків між її членами, включаючи, крім відносин спорідненості, систему духовних, етичних відносин, у тому числі відносин влади, автори- тету і ін. Функції сім ї - це способи вияву її активності, життєдіяльності всієї сім'ї і окремих її членів. Виділяють, зокрема, наступні функції сім'ї: репродуктивну (відтворювання насе-лення), виховну, господарсько-побутову, економічну, первинного соціально-го контролю, духовного спілкування, дозвілля, емоційну, сексуальну. Велике значе-ння має і феліцитологічна функція сім'ї (від лат. слова felicite, шо означає - щас-тя). Під способом життя сім'ї розуміють сукупність тих видів життєдіяльності, які здійснюються спільно всіма або деякими з її членів, або одним з них, але від імені або для сім'ї. Природно, що між способом життя сім'ї і способом життя певного соціального шару, класу, нації, суспільства, в рамках яких вона функціонує, спостерігається найтісніший зв'язок. Таким чином, сім'я є найважливішим соціальним інститутом суспільства, тобто системою дій і відносин, яка виконує соціальні функції відтворювання людини, вона здійснює соціальний контроль за вчинками своїх членів завдяки системі позитивних і негативних санкцій.

75. Основні проблеми сучасної української молоді

Сучасні суспільні процеси різко змінили соціальне, матеріальне і політичне становище молоді, тому поняття, що характеризували молодь колишнього суспільства («соціальний портрет молоді», категорії («потреби», «поведінка», «діяльність»), потребують сучасного аналізу, переосмислення та уточнення. Останнім часом загострилося чимало молодіжних проблем, серед яких найголовнішими є: - низький рівень життя, безробіття і значна економічна та соціальна залежність від батьків; - шлюбно-сімейні проблеми (високий рівень розлучень, сімейних конфліктів) ; - низька народжуваність - вже протягом трьох з половиною десятиліть в Україні зберігається рівень народжуваності, який не забезпечує навіть відтворення поколінь; - матеріальна незабезпеченість, відсутність умов для поліпшення житлових умов; - поганий стан здоров'я і зростання рівня соціальних відхилень (злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція) ; - втрата ідеалів, соціальної перспективи, життєвого оптимізму) Постійно скорочується питома вага молоді щодо всього населення. В Україні за останні десять років її кількість знизилася з 22 до 20%. За всіма прогнозами, ця тенденція триватиме і надалі. Вирішення цих проблем потребує розробки і втілення у соціальну практику державної молодіжної політики, яка повинна бути зорієнтована на створення нової системи професійної підготовки молоді з урахуванням тенденцій сучасного соціально-економічного буття, потреб ринку праці, подолання відчуження молоді від політичних та суспільних процесів. Але на рубежі XX-XXI ст. ефективній молодіжній політиці стали на заваді: дефіцит соціально-економічних ресурсів, які б могли бути використані для вирішення молодіжних проблем; зниження життєвого рівня молоді, що спричиняє песимізм, соціальну апатію; невідповідність рівня професійної підготовки молоді реальним потребам суспільства; слабка консолідованість молодіжного руху. Головними структурними ланками такої політики повинні стати заходи щодо вдосконалення системи освіти молоді, формування та реалізації її соціальних та економічних інтересів, участь у політичній діяльності, реалізації духовних запитів і потреб. У зв'язку з цим нового значення набуває соціологія молоді як спеціальна наука, що вивчає закономірності формування розвитку і відтворення молодого покоління. Таким чином, підсумуємо. До числа особо тривожних тенденцій у молодіжному середовищі відноситься відставання рівня освіти від рівня, досягнутого найбільш розвиненими країнами; прискорення падіння престижу загального і професійно-технічної освіти; збільшення числа молоді, що починає трудову діяльність із низьким рівнем освіти і не маючої бажання продовжувати навчання; орієнтація багатьох ланок освіти на «потокове» відтворення робітників, службовців і спеціалістів без урахування вимог споживачів; непідготовленість кадрів вищої, професійної і середньої школи до роботи в нових умовах; що посилює відставання матеріально-технічної бази всіх рівнів від нормативних вимог; зниження інтелектуального рівня аспірантського корпуса - майбутнього української науки, відтік обдарованих юнаків і дівчин із багатьох вузів і з країни. Молоде покоління здебільшого виявилося без надійних соціальних орієнтирів. Руйнація традиційних форм соціалізації, заснованої на соціальній обумовленості життєвого шляху, з одного боку, підвищило особисту відповідальність молодих людей за свою долю, поставивши їх перед необхідністю вибору, з іншого боку - виявило неготовність більшості з них включитися в нові суспільні відносини. Вибір життєвого шляху став визначатися не здібностями й інтересами молодої людини, а конкретними обставинами.

76. Молодь як специфічна соціальна группа

Момлодь - соціально-демографічна група, відокремлена на основі сукупності вікових характеристик і особливостей соціального стану. Молодість як певна визначена фаза, етап життєвого циклу біологічно універсальна, але її конкретні вікові рамки, пов'язаний з нею соціальний статус і соціально-психологічні особливості мають соціально-історичну природу і залежать від суспільного ладу, культури та властивих даному суспільству закономірностей соціалізації. Сучасна молодь довше навчається в школі та, відповідно, пізніше починає самостійне трудове життя. Ускладнилися й самі критерії соціальної зрілості. Початок самостійного трудового життя, завершення навчання та набуття стабільної професії, одержання політичних прав, матеріальна незалежність від батьків, вступ у шлюб і народження першої дитини - усі ці події, такі, що в своїй сукупності надають людині почуття повної дорослості, та відповідний соціальний статус, настають не одночасно, й сама їхня послідовність і символічне значення кожного з них не однакові в різних соціальних прошарках. Звідси й дискучійність хронологічних, абсолютних вікових границь: нижню границю молодості встановлено між 14 і 16, а верхню - між 25 і 30 роками та навіть пізніше. е менш важливим, аніж подовження періоду молодості, є ускладнення самого процесу соціалізації. Формування особистості молодої людини здійснюється сьогодні під впливом декількох відносно автономних соціальних факторів, найважливішими з який є: сім'я (родина), школа, спільнота однолітків (молодіжні організації, різноманітні неформальні, стихійні групи та співтовариства), засоби масової інформації. Вже сама численність цих інститутів і засобів впливу надає особистості, що формується, значно більший ступінь автономії від кожного з них окремо як ніколи в минулому. Організація виховання і навчання молоді по віковому принципу підсилює цю вікову гомогенність, сприяючи виробленню специфічної «молодіжної» самосвідомості і стилю життя («субкультури»). Прискорення темпів громадського життя спричиняє підвищення ролі і значення молоді в суспільно-політичному і культурному житті. Справа не стільки в абсолютному зростанні чисельності молодих людей, скільки в мінливих соціальних умовах. Чим вищий темп техніко-економічного розвитку, чим швидше обновляються знання, умови праці та побуту, тим помітніше стають соціально-культурні розходження між поколіннями. Нові проблеми та події штовхають на пошуки принципово нових рішень і критичну переоцінку минулого досвіду.

77. Державна молодіжна політика в Україні

Держамвна молодімжна полімтика - це системна діяльність держави у відносинах з особистістю, молоддю, молодіжним рухом, що здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України. Головними завданнями державної молодіжної політики є: вивчення становища молоді, створення необхідних умов для зміцнення правових та матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій для повноцінного соціального становлення та розвитку молоді; допомога молодим людям у реалізації й самореалізації їх творчих можливостей та ініціатив, широке залучення юнаків і дівчат до активної участі у національно-культурному відродженні українського народу, формуванні його свідомості, розвитку традицій та національно-етнічних особливостей; залучення молоді до активної участі в економічному розвитку України; надання державою кожній молодій людині соціальних послуг по навчанню, вихованню, духовному і фізичному розвитку, професійній підготовці; координація зусиль усіх організацій та соціальних інститутів, що працюють з молоддю. Головними принципами державної молодіжної політики є: повага до поглядів молоді та її переконань; надання права і залучення молоді до безпосередньої участі у формуванні й реалізації політики та програм, що стосуються суспільства взагалі і молоді зокрема; правовий та соціальний захист молодих громадян, перш за все осіб, які не досягли 18 років, з метою створення необхідних стартових можливостей для їх повноцінного соціального становлення та розвитку; сприяння ініціативі та активності молоді в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Державна молодіжна політика поширюється на громадян України віком від 14 до 35 років незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять і здійснюється через органи державної виконавчої влади, установи, соціальні інститути та об'єднання молодих громадян. Головними напрямами державної молодіжної політики Україні є: розвиток і захист інтелектуального потенціалу молоді, поліпшення умов і створення гарантій для здобуття молоддю освіти, спеціальної професійної підготовки та перепідготовки; забезпечення зайнятості молоді, її правового захисту урахуванням економічних інтересів, професійних і соціальних можливостей суспільства; створення умов для оволодіння духовними і культурними цінностями українського народу та для безпосередньої участі молодих людей у їх відродженні і розвитку, в охороні відтворенні навколишнього природного середовища; - формування у молоді почуття національної гордості, патріотизму, готовності захищати суверенітет України; охорона здоров'я молоді, формування у неї глибокої потреби духовному і фізичному розвитку, вжиття інших заходів, які забезпечували здоровий генофонд народу України. Як і в інших країнах, в Україні розробляється спеціальне ювенальне законодавство, але не так дієво, як у них, стимулюється розвиток молодіжного руху, підтримується рух волонтерський, діяльність спеціалізованих соціальних служб для молоді. Тож дедалі більшою є потреба формування й практичної реалізації такої молодіжної політики, суб'єктом якої разом із державою була б сама молодь. А реалізовуватися вона має за активної участі всього молодого покоління.

78. Політична культура та свідомість сучасного українського суспільства

Особливість формування політичної свідомості і політичної культури в суспільствах перехідного типу (від однієї моделі розвитку до іншої) пов'язана зі змінами як об'єктивних умов, так і соціальних пріоритетів, цінностей та орієнтацій. Трансформування світоглядних орієнтацій тривалий час перебуває в стані амбівалентності (поєднання протилежних, суперечливих тенденцій), руйнування попередніх сві- тоглядних стереотипів і формування нової або реконструкції існуючої системи цінностей. За цих умов значно ускладнюється орієнтація громадян у політичному житті суспільства, у визначенні індивідуальних позицій до тих чи інших суспільних процесів. Дослідження показують, що сприймання нових соціальних цінностей залежить від багатьох чинників. Важливими показниками політичної культури є політична поінформованість і компетентність громадян щодо політичних подій і процесів, які відбуваються в суспільстві, визначення особистого ставлення до них і участь у політичному житті суспільства. Як показує аналіз результатів різноманітних соціологічних досліджень, які проводились останніми роками в Україні, участь громадян у діяльності політичних партій і громадських об'єднань становить лише 2-3% респондентів. Громадська думка щодо державно-політичного устрою нашої держави тривалий час залишається невизначеною, а значна частина опитаних відзначає свою некомпетентність у вирішуванні важливих питань політичного життя суспільства. У суспільстві склалося дуже критичне ставлення до вітчизняних політиків. Так, за результатами дослідження Українського Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, рівень довіри наших людей політикам найнижчий серед представників різних професій і складає лише 2, 8% позитивних відповідей респондентів, тоді як найвищий рівень довіри висловлений учителям - 52, 2%. Отже, таке ставлення громадян України до діяльності вітчизняних політиків свідчить про втрату легітимності політиків як представників суспільних інтересів. Складною залишається партійно-політична орієнтація громадян. У цій сфері відбуваються певні трансформаційні зрушення, але вони ще занадто далекі від сприятливого стану для ефективного реформування суспільства. Про стан сучасних політичних орієнтацій громадян України можна зробити певні висновки за результатами досліджень. Проголошення суверенітету й незалежності України, демократичного шляху розвитку зумовило потребу реформувати політичну культуру громадян. Зміст цих процесів пов'язаний з відродженням традиційних українських національних цінностей, з розбудовою української суверенної держави, зі спрямуванням її діяльності на забезпечення прав і свобод громадян. Отже, політична свідомість і політична культура - важливі чинники життєдіяльності суспільства і громадянина. Виконуючи важливі функції, вони значно мірою впливають на політичне життя суспільства. Успішне вирішення державотворчих завдань в Україні неможливе без формування політичної свідомості громадян, політичної поінформованості та компетентності набуття багатого політичного досвіду і демократичної політичної культури.

79. Проблеми сучасної сім*ї в Україні

Сім'я - це мала соціальна група, що має історично означену організацію, члени якої пов'язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення. Вирішивши свої сімейні мікро-проблеми, громадяни запобігають появі макро-проблем у країні. Отож, однією з проблем на, нашу думку, є уявлення молодих людей, які вступають у шлюбні відносини, про сім'ю. Адже, якщо чашка матиме тріщину, то навряд чи з неї можна буде напитися чаю і не має гарантії, що з маленької тріщинки не утвориться велика і цілої чашки вже не буде. Даний приклад найповніше описує подібну картину. Тому, приймаючи таке важливе рішення у своєму житті, кожним повинна усвідомлюватися уся відповідальність, потрібно відкинути свій егоїзм, любити безкорисливо, бути готовим для жертовності. Наступним недоліком є зниження значення сім'ї в системі життєвих цінностей особистості з подальшою переорієнтацією значної частини молоді на позашлюбні стосунки або повторний шлюб. Сім'я- це перш за все відповідальність, позашлюбні відносини у свою чергу позбавляють цієї відповідальності, людина вільна, немає спільного побуту, спільних проблем, уявлення про сім'ю є іншим, та в даному випадку і про сім'ю важко сказати так це “посиденьки вечорами”, які не гарантують, що завтра ці люди також будуть разом. Слід також зазначити про послаблення захисної функції сім'ї (як матеріальної, так і психологічної). В Україні існує ціла низка проблем, що перешкоджають нормальному розвитку сім'ї: низький грошовий дохід; низький матеріальний рівень, дефіцит вільного часу, погані житлові умови, невлаштований побут, труднощі, зв'язані з народження і вихованням дітей, тощо. Сучасна українська сім'я зіштовхнулася із проблемою нестабільності життєвих планів в умовах економічної нестабільності в результаті чого відбувається стійка орієнтація подружжя на малодітну сім'ю. Звичайно питання скільки у сім'ї буде дітей є питанням виключно окремої сім'ї. Однак слід зауважити, що без дітей важко проявитися справжній любові, оскільки подружжя без дітей зосереджені самі на собі і люблять тільки одне одного. Серед інших проблем, що перешкоджають розвитку сім'ї, слід зазначити: погіршення дитячо-батьківських взаємин, зумовлене невідповідністю та закостенілістю батьківських норм; загострення суперечностей між партнерами в орієнтації сім'ї на демократичний (з боку жінок) або патріархальний (з боку чоловіків) розвиток; дисфункціональний розвиток сім'ї, ознаками якого є: тенденція до домінування, боротьба за владу обох партнерів, неузгодженість рольової поведінки, негнучкість сімейних норм, маніпуляція партнером, дітьми, ігнорування потреб, почуттів членів сім'ї, конфліктна взаємодія; Також можна назвати і такі проблеми, як: ускладнення сімейної адаптації молодого подружжя внаслідок неадекватних дошлюбних очікувань, завищених вимог до партнера; порушення механізму адаптації сім'ї до динамічних процесів у суспільстві. Важливою проблемою сім'ї є її матеріальне забезпечення - загальний рівень життя, в який входить і рівень заробітної плати, і забезпеченість товарами широкого вжитку, благоустрій побуту, організація вільного часу тощо. Зрозуміло, що проблема матеріальної забезпеченості сім'ї не єдина для нормального її функціонування, але це той фундамент, який дає змогу кожній сім'ї отримати все необхідне для усіх її членів і, перш за все, для дітей.

На жаль одне матеріальне забезпечення сімей не може зберегти їх цілісність. Відомо, що в часи лихоліть і пов'язаним з ними падінням рівня матеріальної забезпеченості сім'ї стають ще більш згуртованими і, навпаки, з ростом добробуту збільшується відсоток зруйнованих сімей. Яскравим прикладом цього можуть бути США, де, не дивлячись на один з самих високих рівнів життя, маємо один із найвищих відсотків розірвання шлюбів. Отже, існує велика кількість проблем, які необхідно вирішувати. Для цього необхідна ефективна державна політика, щодо розвитку сім'ї, цілеспрямована діяльність центрів і служб, які займаються проблемами сім'ї, доброзичливі стосунки між людьми, повага та любов.

80. Концепції виникнення суспільства

Найчастіше суспільство визначається в соціології як системно організована сукупність всіх форм і способів взаємодії і обґєднання, що породжується цілеспрямованою діяльністю великих груп людей Неоднозначність трактування поняття «суспільство» призвела до розробки різноманітних соціологіч-них концепцій суспільства: натуралістичних, ідеалістичних, методологічного індивідуалізму. Для на-туралістичних концепцій характерним є розгляд суспільства, як продовження закономірностей при-роди, Космосу. Ідеалістичні концепції спрямовані на аналіз проявів людського життя. їх зміст поля-гає у тому, що сутність звґязків, котрі обґєднують людей в єдине ціле, знаходять в релігійних вірува-ннях, в міфах, в ідеях. Тобто єдиним основним фактором соціального життя виявляються суто духов-ні мотиви. Третій підхід щодо пояснення суспільного життя не заперечує ні наявність певних приро-дних передумов людського існування, ні роль духовно-ідеологічних факторів, але основну увагу при-діляє аналізу міжлюдських звґязків, котрі мають, згідно цьому підходові, визначальний характер в системі соціальних закономірностей. Представники даного підходу ставлять перед собою проблему: чи суспільство виникає з індивідуальної взаємодії, чи індивід - похідне від суспільства? Ця проб-лема має в соціальній думці два протилежні вирішення. В одних теоріях визначається первинність індивідуального початку в суспільстві (М. Вебер, Т. Парсонс, П. Сорокін), а інших вихідними є надіндивідуальні соціальні структури (К. Маркс, Е. Дюркгейм). Намагаючись обґєднати ці два підхо-ди до суспільства, зґявилася доктрина, що отримала назву методологічного індивідуалізму, яка роз-гляддає взаємодію індивідів як вихідну основу соціальної організації. її розвинули М. Вебер, Т. Пар-сонс, Дж. Мід, Г. Блумер. Різними є погляди і на причини та процес виникнення суспільства, які зво-дяться до наступних концепцій: інструментальної, сексуальної, кратичної, тендерної та семантичної. Згідно з інструментальною концепцією основним чинником зародження суспільства є винахід людиною знарядь праці, завдяки яким вона навчилась працювати, покращувати свій добробут. Це зумовило дрібнення родової общини, суспільний розподіл праці, майнову та соціальну нерівність. Тоді зґявилась і почала розвиватись соціальна організація. Сексуальна концепція звертає увагу на еволюцію шлюбно-сімейних відносин. На ранніх етапах історії міжстатеві відносини регулювалися переважно біологічними чинниками. Це надавало процесу народження позаконтрольності та загро-жувало існуванню групи, оскільки такі відносини не передбачали ні прав, ні обовґязків, ні взаємної відповідальності. Тому природна необхідність контролю над народжуваністю зумовила формування родин, виникнення норм, які регулювали сексуальні та інші відносини в угрупуванні. Згодом зґявляється постійний господарський осередок - община, до якої входили чоловіки зі своїми жінками і дітьми. Шлюб став союзом між чоловіком і жінкою, мета якого - забезпечити утримання та виховання дітей жінки. З виникненням парного шлюбу статеві відносини між партнерами були обмежені не лише соціально, тобто моральними нормами, а й соціально-економічно. Саме постійний розвиток регулюючих норм стимулював еволюцію общин, зумовивши з часом виникнення соціальної організації. Кратична концепція заснована на аналізі причин появи влади та владних відносин, розподілу угрупування на еліту та підлеглих. Навчившись панувати, лідери почали утверджувати систему правил шанування вождя, передачі влади, розподілу привілеїв серед інших членів угрупування. Такі відносини стали основними для соціальної організації та забезпечили подальший її розвиток. Тендерна концепція заснована на аналізі розподілу соціальних ролей між чоловіками та жінками. Оскільки жінка виконує репродуктивні функції, то вона є незаміннішою за чоловіка у суспільстві. Однак, чоловіків таке становище не задовольняло і тому вони на противагу жіночій «монополії відтворення» створили власну «монополію на встановлення порядку». А коли чоловіки почали домовлятися про розподіл жінок, виникла соціальна організація. Семантична концепція звертає увагу на особливості становлення у людини основних психічних процесів, зокрема, мови, памґяті, мислення. Розвиток останніх дозволив людині, яка є досить вразливою біологічною істотою, перейти із біологічного поля свого існування у соціальне.

81. Особливості сучасного етапу розвитку ураїнського суспільства

На рубежі XX-XXI ст. українська держава й українське суспільство переживаю-ть стадію внутрішньої боротьби застарілого з новим. Ускладнює ситуацію те, що Україна, тривалий час перебуваючи різними своїми землями у складі сусідніх ім-перських держав, а останні десятиліття будучи регіоном тоталітарної радянсь-кої імперії, опинилася перед необхідністю творення сутнісних ознак держави, форму-вання нової моделі суспільного розвиткуЗа кілька років незалежності Україна створила основні атрибути держави, конституювалася як «суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Значно зріс рівень політичної свобо-ди громадян. Розвив вільне підприємництво. Загалом соціально-політичне стано-вище в Україні характеризують як відносно спокійне, зі збереженням значного рівня соціальної та політичної напруженості. Серед політичних причин такого становища - нерозвинутість політичних та організаційних структур, відсутність впливових, авторитетних політичних партій; низький рівень політичної культури субґєктів політики;. Зі становленням державності в Україні виникли передумови динамічного розвитку суспільства, самореаліза-ції людини, але проблематичним є створення належних умов для такої реалізації. Саме їх покликана створювати політика, поступово інтегруючи політичні відносини в соціальні, спираючись на ґрунтовні наукові досягнення. Оновлення українського суспільства потребує оновлення політичної свідомості, формування нової політичної - демократичної за характером - культури, що передбачає: заповнення політико-культурного вакууму в свідомості людей; перехід від класових, національних, корпоративних цінностей до загальнолюдсь-ких; зростання ролі особистості; створення людині можливостей для реалізації своїх здібностей Утверджуючи національну державні-сть, Україна потребує наповнення реальним політико-правовим змістом сформу-льованого у ст. 1 Конституції України положення про Українську державу як «демократичну, соціальну, правову». Подолання цієї особливості перехідної Укра-їнської держави можливе на шляхах гармонійної взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства як життєвої необхідності. Забезпечення еволюційного характеру функціонування українського суспільства після кількох століть його розвитку в умовах постійних воєн, стресів, насильства потребує культурно-ціннісного забезпечення. Останнє має здійснюватися відповідно до потреб сус-пільних перетворень та орієнтуватися на прагматичну, багаторівневу «ідеологію модернізації», яка, з одного боку, не повинна відтворювати досвід ідеологічного обгрунтування «реального соціалізму», та з іншого - однозначно орієнтуватися на ліберальну ідеологію західного зразка. «ідеологія модернізації» повинна орієнтуватися на вироблені українською ментальністю базові та динамічні цінності й орієнтири, здатні консолідувати суспільство.

82. Роль і значення Г. Спенсера для розвитку соціологічної науки

Інтерес до позитивізму пожвавився вже після смерті його автора, починаючи з 60-х років XIX ст. Ідеї Конта були уточнені, поглиблені й розвинуті англійським філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820-1903). Ним залишена величезна наукова спадщина. Його праця «Основи соціології» (1877 р.) була однією з перших спроб побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. Загальновизнана заслуга Спенсера полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку. Г. Спенсер за аналогією між суспільством і живим організмом твердив, що розподіл функцій між органами - спільна риса як суспільства, так і живого організму. Але він бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюцію пояснював як реалізацію принципу «інтеграції матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з довкіллям, на його думку, регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування між суспільством і навколишнім середовищем, між різними типами суспільств, між індивідами. Джерелом класових відмінностей вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками. Кожне розвинуте суспільство, на думку Спенсера, має три системи органів: виробничу, розподільну і регулятивну. Як специфічні частини суспільства виділяв соціальні інститути: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні та промислові, розглядаючи їх як продукти повільної еволюції. Г. Спенсер виокремив два типи суспільства: військове та індустріальне. Військове суспільство характеризується централізованим контролем та ієрархічною системою влади, в ньому понад усе ціниться дисципліна, а церква схожа на військову організацію. В індустріальному суспільстві переважає промисловість і торгівля, з'являється політична свобода, стає гнучкішою соціальна організація. Головною ознакою суспільного розвитку Спенсер вважав розподіл праці, який веде до становлення індустріального суспільства. Він сформулював закон «рівної свободи», за яким усі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава - вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними товариствами. Головне завдання держави - здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн. У теоретичному аспекті заслуга Спенсера у спробі сформулювати структурно-функціональний підхід до вивчення суспільства як соціального явища. Своєю концепцією структурної диференціації, розумінням суспільства як саморегульованої системи, аналізом взаємозв'язку соціальних функцій зі структурою суспільства Спенсер передбачив багато положень структурного функціоналізму в соціології та етнології. Він першим почав систематично використовувати у соціології поняття «система», «функція», «структура», «інститут».

83. Погляди Платона і Арістотеля на суспільство і державу

Яскраву і змістовну сторінку в історію розвитку знань і уявлень про людину, про суспі-льні форми її буття вписала філософія античності. Сократ, Демокрит, Платон, Арис-тотель, Епікур - їхні імена й ідеї не стерлися в пам'яті людства. У працях античних філософів образний стиль мислення сусідить із прагненням використовувати строгі поня-ття і логічні умовиводи, космологічні сюжети поступово поступаються місцем люд-ським проблемам. Розглянемо більш детально погляди Платона й Аристотеля на суспі-льний устрій. Платон (427-347 рр. до н. е.) намагався зрозуміти причини виникнення нерівності людей, несправедливості в організації суспільного життя. Він вважав, що люди мають потребу в спільному поселенні для задоволення потреб у їжі, житлі, одязі. Таке спільне поселення називається державою. Воно забезпечує захист населення і своїх територій від зовнішніх ворогів і підтримує порядок усередині країни. Як зробити це суспільство справедливим? Платон намалював ідеал справедливої держави, якою керують обдаровані і добре підготовлені, високоморальні люди, дійсно здатні мудро керувати державою. Основним принципом ідеальної держави Платон вважав справед-ливість. Керуючись справедливістю, держава вирішує найважливіші завдання: захисту людей, забезпечення їх матеріальними благами, створення умов для їхньої творчої діяльності і духовного розвитку. Платон розділив людей на три групи: до першої відно-сяться ті, у кого переважає розумний початок, розвинуте почуття справедливості, праг-нення до права. їх він називав мудрецями. Вони повинні бути правителями в ідеальній державі. Тих же, хто відрізняється хоробрістю, мужністю, почуттям обов'язку, Платон відносив до другої групи - воїнів і «охоронців», які покликані піклуватися про безпеку держави. І нарешті, є люди, покликані займатися фізичною працею, - це селяни і ремісники. Вони роблять необхідні матеріальні блага. В уявленнях Платона, індивідуальне повинно бути цілком підлегле загальному: не держава існує заради людини, а людина живе заради держави. Тут ще злиті поняття суспільства і держави. Учень Платона Аристотель (384-322 рр. до н. е.) став найвидатнішим ученим стародавності. Він вважався основоположником багатьох наук, у тому числі і наук про суспільство. Розвиваючи ідеї Платона, Аристотель виділив поряд з державою сім'ю і селище як особливі типи спілкування, але державу поставив над усім. Аристотель не заперечував приватну власність і вважав, що опорою держави повинні бути середні верстви суспільства. Украй бідних він відносив до громадян «другої категорії», дуже багатих підозрював у застосуванні «протиприродного способу» придбання матеріального статку. До основних завдань держави філософ відносив недопущення надмірного росту політичної влади особистості, запобігання зайвого нагромадження майна громадянами, утримання в покорі рабів. Як і Платон, Аристотель не визнавав рабів громадянами держави, стверджуючи, що ті, хто не в змозі відповідати за свої вчинки, не можуть виховати в собі багато чеснот, вони раби за природою і можуть здійснювати лише волю інших. У цілому ж давньогрецькі мислителі відстоювали ідею першості держави перед особистістю. У їхніх працях держава мала широкі права стосовно людини, питання ж про права людини стосовно держави взагалі не ставилися.

84. П. Сорокін як найвидатніший соціолог 20 ст.

Соціологічні дослідження закладені О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом знайшли своє продовження в працях Питирима Сорокіна (1889-1968). У 1930 став першим професором соц в Гарвардському універститеті. Представник інтегрального напрямку сучасної соц, автор теорій соц стратифікації і соц мобільності. Значний внесок зробив в розробку проблем предмету і структури соц, механізму і шляхів соц розвитку, соц нерівності, соц структури сус-ва. Обєднав в єдине ціле всі аспекти соціологічного вивчення суспільного життя, створив ту «інтегральну» соц., яка синтезувала все найкраще, що було досліджено до того часу в соц. Основні праці: Система соціології 1920, Соц революції 1925, Соц мобільність 1927, Соц і кул-на динаміка 37-41, Осноні тенденції нашого часу 1964. В праці Система соц проголосив такі основні принципи соц: Соц, як наука повинна будуватись за типом природничих наук; соц повинна вивчати світ таким, який він є; соц повинна бути «оюєктивною дисципліною», тобто вивчати реальні взаємодії людей, які є доступними бєктивному вивченню; соц повинна позбутися «філософстування»оскільки вона хоче бути точною наукою. Сорокін ділив соц на теоретичну і приклану. Обєктами вичення його соц є перш за все соц поведінка і діял людей, соц групи і структура сусп вцілому. а також соц процеси які в ньому відбув. Він розробив теорію цінностей і культурної динаміки. Щоб зрозуміти суть даної концепції Сорокіна, досить ознайомитися з його всесвітньо відомою працею «Соціологія революції». Визначивши заг для всіх революцій закономірності, на перше місце він ставить «зміну в поведінці людей, їхній психології, ідеології, віруваннях і цінностях». Думка Сорокіна про те, що революції не соц, а біологізують людей, перевірена соц практикою. Актуальна вона і в наш час, коли відбувається соц революція і ми є свідками того розпачу, тієї соц апатії, що їх мав на увазі вчений.

85. Правова культура сучасного українського суспільства

Особливість правової культури полягає в тому, що вона являє собою не право чи його реалізацію, а комплекс уявлень тієї чи іншої спільноти людей про право, його реалізацію, про діяльність державних органів та посадових осіб. На жаль, на сьогоднішній день, якщо говорити про нашу державу, то високий рівень правової культури не спостерігається не лише у пересічного громадянина, часто його не вистачає навіть законодавцям, політичним лідерам, керівникам суспільних організацій. І справа не в тому, що вони не знають закону, а в тому, що вони не рахуються з ним. А це вже зневажання правом. Низький рівень правової культури, нерозвиненість у населення юридичних традицій, що переходять у відкритий правовий нігілізм, заперечення необхідності і цінності права мають глибокі історичні корні. З покоління в покоління в Україні проявляється зневага до закону та суду, терпимість до свавілля. Активна увага стала приділятися підвищенню рівня правової культури зі створенням незалежної держави. Але не слід чекати швидких позитивних змін, швидкого росту рівня правосвідомості і правової культури суспільства, оскільки це є довготривалий процес по відновленню не лише правових, а й культурних цінностей, які пригнічувалися та не визнавалися на протязі багатьох поколінь. Сьогодні правова культура суспільства потребує систематичного раціонального формування, стимулювання та позитивного соціального розвитку. Система міроприємств, спрямованих на формування політико-правових ідей, норм, принципів, що представляють цінності світової та національної правової культури, виступає як правове виховання. Змістом правового виховання є прилучення людей до знань про державу і право, законність, права та свободи особистості, розуміння сутності правових учень, доктрин, формування у громадян стійкої орієнтації на законослухняну поведінку. Звісно, деякі правові цінності, маючи своє походження з моральних норм, засвоюються особистістю в процесі різноманітної соціальної практики. Однак метою правового виховання є створення спеціального інструментарію з донесення до розуму та почуттів кожної людини правових цінностей. Одним із видів правового виховання є правова просвіта громадян, головним інструментом забезпечення якої є навчальні заклади освіти. Діяльність у сфері правової просвіти громадян включає: викладання правових дисциплін і правове виховання; підготовку розповсюдження і популяризацію юридичної літератури; роз'яснення чинного законодавства; поширення правової інформації; державний контроль над ідеологічним змістом правової освіти. На сьогодні відчувається нагальна потреба у правовому вихованні людини, а тим більше молодої.