Соціологія як наука, її основні поняття та категорії

86. Основні світові релігії та особливості релігійної ситуації в Україні

Невід'ємна складова духовного життя народу - релігія. Релігійний світогляд не тільки визначає культурно-побутові відмінності та особливості демографічних процесів, а також впливає на політичне і соціально-економічне становище країн і регіонів. Найпоширеніші у світі три релігії, які через це дістали назву світових: християнство, іслам та буддизм. Крім того, значна частина людства сповідує індуїзм, синтоїзм, конфуціанство, даосизм. Світові релігії з'являлися в епохи великих історичних поворотів, переходу від одних суспільних відносин до інших. Буддизм - у VI ст. до н. е., коли у Північній Індії розхитувався становий, варновий устрій; християнство - у I ст. н. е. у східних провінціях Римської імперії під час кризи рабовласницького ладу; іслам - у VII ст. н. е. у Західній Аравії в період переходу до класового суспільства. Християнство поширене на всіх материках. Воно має три гілки - католицьку, православну і протестантську. Його сповідує понад чверть людства, з них 3/5 - католики, 1/3 - протестанти, 1/10 - православні. Католицизм поширений у країнах Південної Європи, а також у Франції, Польщі, країнах Латинської Америки окремих країнах заходу та півдня Африки, на Філіппінах; протестантизм - у країнах Північної Європи, деяких країнах Середньої та Центральної Європи, у США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії. Православ'я дотримуються греки, народи півдня Центральної Європи (серби, македонці, болгари), країн СНД (росіяни, українці, білоруси, грузини тощо) та Ефіопії. Послідовники ісламу становлять близько 20% населення землі. Іслам поширений переважно в країнах Центральної Азії. Буддизм сповідують до 10% людства, він поширений у Східній, Південно-Східній та Південній Азії. Релігії, що притаманні одній нації, складають групу національних релігій: синтоїзм - Японія; індуїзм - Індія, Бангладеш; конфуціанство і даосизм - Китай; іудаїзм - Ізраїль. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Сучасна релігійна ситуація в Україні позначена цілою низкою особливостей: * Значна кількість громадян вагаються між вірою і безвір'ям. Решта - невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії. Разом із тим, майже 85% опитаних заявили, що вони пройшли обряд хрещення, тобто формально є християнами. * Релігійність віруючих має помітно поверховий, а часто демонстративний характер і зводиться лише до виконання формальних християнських вимог, наприклад, носіння натільного хрестика. * Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, характеризується помітною невизначеністю. Як правило, вони визнають існування Бога, однак не завжди вірять в існування душі, гріха, Раю і пекла. * Релігійність населення Західноукраїнського регіону в цілому є вищою за релігійність жителів інших областей України. * Центрами релігійної діяльності стали міста, тоді як у дореволюційні часи та у перші десятиліття радянської влади релігійним було передусім українське село. Центрами поширення нетрадиційних релігій є Донецька і Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) - регіони без усталеної релігійної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилися найбільш успішними. * Наявна проблема кадрів: якщо православні і католицькі релігійні об'єднання відчувають потребу у кваліфікованих кадрах священнослужителів Спостерігається розкол в українському православ'ї. Нині в Україні діють: Українська автокефальна православна церква Українська православна церква Київського Патріархату Українська православна церква Московського Патріархату.

87. Соціологія політики та її особливості в Україні

Соціологія політики є однією з галузей соціологічного знання, яка вивчає взаємозв'язки між суспільством і державою, суспільством і політичними інститутами, соціальні механізми влади, механізми впливів у суспільстві. В соціологічних словниках і науковому посібнику «Соціологія: наука про суспільство» соціологія політики визначається як галузь соціології, що досліджує взаємовідносини політичної сфери з іншими сферами життя суспільства, політичних інститутів - з іншими соц. інститутами. Поява соціології політики як самостійної галузі знання пов'язана з діяльністю німецького соціолога М. Вебера, який одним з перших здійснив соціальний аналіз влади, владних відносин, дав класифікацію типів держави в суспільстві. Суч укр соціологи (Є. Головаха, С. Макєєв, В. Танчер, О. Якуба та ін.) зосередили свій погляд на владних відносинах, особливостях суб'єктів влади, проблемах співучасті людей у політ і правовому житті. Багато уваги приділяють вони вивченню природи, ролі держави, напрямів діяльності формальних і неформальних інститутів, що претендують на участь у прийнятті політ рішень. Соц аналіз політ життя в незалежній Укр дає можливість зробити висновки про те, що укр сус-во є надзвичайно розпорошеним у своїх політ поглядах і переконаннях. Причому цей розподіл не йде за якоюсь одною ознакою - етнічною, культурною, релігійною чи ідеологічною; представники якоїсь однієї групи мають різні політичні симпатії та уявлення про шляхи подальшого розвитку. В Укр нині ще тільки розгортається процес структуризації суспільства з виділенням певних груп, прошарків і страт, появою та інсгитуціоналізацією нових, не існуючих \ раніше елементів соц структури, з поступовим визначенням і висуненням певних інтересів (політичних, економічних, культурних), з формуванням відповідної представницької системи.

88. Значення релігії в сучасному суспільному житті

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування і збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас. Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей. Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо. Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійиих функцій. У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за мир, за ядерне роззброєння. В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія - явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначать в кінцевому підсумку її долю.

89. Значення моральной доктрини християнства

Моральна доктрина християнства є універсальною, оскільки, по-перше, в ньому проголошений принцип етичної рівності всіх людей (у їх ставленні до Бога, який любить усі свої творіння), скасовуючи усі попередні національні і майнові, статеві тощо рамки; по-друге, християнство проголосило рішучу боротьбу з частиною природи людини, яка поневолена гріхом (до так званих смертних гріхів належать гордість, скупість, нечистота, заздрість, нестриманість, гнів, лінощі) ; по-третє, християнство апелює до гідності та доброчесності людини, закликає її наслідувати заповіді «блаженства» (Мф. 5, 3-14), здолати зло добром, не відповідати насильством на насильство, любити ворогів. Крім того, в християнській релігії міститься ідея воскресіння (яка передбачає воскресіння плоті і душ людей) для наступного блаженства у вічному просвітленому світі. Однак лише праведники можуть стати спадкоємцями Царства Божого, і показниками їх праведності є головні цінності християнства - віра, надія, любов. Велике значення в історії людської цивілізації, морального прогресу людства мала ранньохристиянська моральна доктрина, викладена в текстах Біблії. Утвердження первісним християнством принципу загальної любові означало визнання рівності людей в їхніх домаганнях гідного й щасливого життя, моральної гармонії. Християнство стало релігією абстрактної людини, а його мораль набула загальнолюдської форми. Ідея рівності людей, їхнього всесвітнього громадянства зустрічалась і в античній етиці, зокрема у вченнях софістів і стоїків. Вона була одним із елементів теоретичних роздумів і їх відправним пунктом. Ця ідея в античній етиці ніколи не набирала нормативного змісту, хоча певною мірою зіставлюваного з вимогами поміркованості чи дружби. В межах християнського світогляду ця ідея, поєднана з принципом любові, набула провідних нормативних установ і форми, сприйнятливої для основної частини населення. Однак ідея моральної рівності має у християнстві суто абстрактний вигляд, не враховує конкретних соціальних та етнічних відмінностей, а, навпаки, протистоїть їм як абсолютний імператив. Тому слід зазначити, що християнство такою самою мірою деформує ідею моральної рівності людей, якою і сприяє її проникненню у суспільну свідомість.

90. Функції і канали висловлювання громадської думки

Засоби, форми впливу громадської думки на суспільне життя різноманітні (від вербального схвалення чи несхвалення фактів, подій, процесів, що відбуваються у суспільстві, до прямого наказу щодо них) і реалі-зуються в її функціях, які виявляються у двох тісно повґязаних між собою вимірах - горизонтальному та вертикальному. Горизонтальний вимір громадської думки. Виявляється в урегулюванні різноманітних стосунків між індивідами в соціальних спільнотах. Його функції, які історично передували в розвитку громадської думки, забезпечили еволюцію людської цивілізації. До них належать: оціночна, критична, діагностична, нормативна, виховна функції. Оціночна функція. Повґязана з оцінним навантаженням суд-жень про суспільні явища, події, процеси. Критична функція. Полягає у відображенні громадською дум-кою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення. Діагностична функція. Виявляється у розпізнаванні громадською думкою суспільних подій, явищ, процесів, ефектив-ності роботи соціальних інституцій і владних структур. Нормативна функція. Полягає у здатності громад-ської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчих процессах. Виховна функція. Сутність її виявляється у виховному впливі на людину, в актуалізації процесу соціалізації осо-бистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції в соціальне життя, формуванні особистісних якостей індивідів. Верти-кальний вимір громадської думки. Вертик вимір передбачає розгляд функцій громадської думки як соціальної інституції, найпомітнішими серед яких є: експресивна, консультативна, функція тиску на владу, директивна. Експресивна функція. Полягає в тому, що громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює і контро-лює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття. Консультативна функція. Реалізує себе у реко-мендаціях органам влади щодо вирішення різноманітних суспільних проблем. Функція тиску на владу. Суть її в тому, що громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управ-ління і спонукає їх до прийняття певних рішень. Директивна функція. Виявляє себе у виробленні грома-дсь-кістю рішення щодо конкретних проблем суспільства, які мають імперативний, обовґязковий харак-тер. Прикладом реалізації директивної функції є референдуми, вибори органів влади тощо. Ефективність цих функцій, максимальне використання їх потенціалу залежать від демократичності суспільства, меха-нізмів взаємодії субґєктів влади і субґєктів громадської думки. Особливості механізмів взаємодії громад-ської думки з органами влади, соціальними інституціями, політичними структурами залежать від каналів її висловлювання, які поділяють на опосередковані, прямі та спеціалізовані. Опосередковані канали вис-ловлювання громадської думки. Специфіка їх полягає в тому, що громадська думка висловлюється не прямо, а після певної «обробки» з використанням проміжної фігури (ретранслятора), якою найчастіше є засоби масової комунікації (преса, радіо, телебачення, Інтернет), а також сфера освіти тощо. Прямі кана-ли висловлювання громадської думки. Забезпечують можливість висловлювання громадської думки пря-мо, безпосередньо, без проміжних ланок. Йдеться про висловлювання її за допомогою прямих контактів населення з управлінськими структурами (листи, звернення до соціальних інститутів, органів влади, різ-номанітні збори, мітинги, демонстрації, страйки тощо). Громадська думка, реалізована за допомогою цих каналів, є обґєктивнішою, але недостатньо репрезентативною. Як засвідчують дослідження, найактив-ніше йдуть на контакт з працівниками органів управління, звертаються у різноманітні соціальні інститу-ції, пишуть листи до владних структур особи середнього і похилого віку, а оприлюднені на мітингах, зборах думки далеко не завжди поділяє все населення. Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки. Це дослідження громадської думки із застосуванням соціологічних методів. За правильного мето-дичного та організаційного їх забезпечення вони є надійними джерелами громадської думки, оскільки забезпечують обґєктивність, репрезентативність отриманої інформації. Застосування їх дає змогу дослідити громадську думку в динаміці завдяки повторним опитуванням населення з тих самих проблем; зробити порівняльний аналіз громадської думки різних прошарків населення.

91. Особливості функціонування соціального феномену свободи слова в Україні

Свобода слова - одна з демократичних свобод, визначених Конституцією України. Вона передбачає висловлення незалежних поглядів та переконань як в усній, так і в письмовій формі; є ознакою некорумпованого суспільства. Свободу слова в Україні захищають 110 нормативно-правових документи: укази Президента, постанови Кабміну, Закони („Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації в Україні”, „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” тощо). Здавалося б, чітко визначена законодавча база має сприяти розвитку незалежних ЗМІ та викоріненню прополітичних інформаційних ресурсів, проте це не заважає „процвітанню” відверто агітаційних друкованих видань, телеканалів, які підтримують фактичного власника, економічних передач, 2/3 яких відзняті на замовлення конкретної особи. В той же час, не можна заперечити і прогрес, який став можливим лише після подій 2004 року. Кількість незалежних ЗМІ насправді зросла. Та разом з тим, відчутним стало і маніпулювання висловом „свобода слова”, який намагаються приписати мало не кожній газеті, або телеканалу.

92. Основні форми і методи маніпулювання громадською думкою

Термін «маніпуляція» раніше використовувався щодо мистецтва демонстрування фокусів, а також картярських ігор, у яких застосовуються відволікаючі прийоми, приховування істинних намірів, створення ілюзій. Згодом, коли термін почали вживати стосовно людей, у нього стали вкладати значення «приручити» іншого, «прибрати його до рук», намагання перетворити його у слухняне знаряддя, маріонетку. Маніпулювання ґрунтується на брехні й обмані. Причому, в основі цієї брехні лежать корисливі інтереси. Маніпулятивна діяльність перетворює вибір громадян із вільного свідомого рішення у формальний акт, заздалегідь запрограмований спеціалістами по формуванню громадської думки. Поширення маніпулювання пов'язане і з тим, що воно має ряд переваг порівняно з силовими й економічними методами панування: по-перше, воно здійснюється непомітно для тих, ким маніпулюють; по-друге, воно не несе за собою прямих жертв і крові; і, по-третє, маніпулювання не вимагає великих матеріальних затрат, які необхідні для підкупу або заспокоєння численних політичних противників. Найважливіша роль у процесі маніпулювання громадською думкою належить ЗМІ й особливо телебаченню. До найпоширеніших МЕТОДІВ маніпулювання громадською думкою: * «Визначення». Ідеї, особистості, об'єкти поєднуються з певними характеристиками (позитивними чи негативними залежно від завдань, які ставлять перед собою маніпулятори), які через їх часте повторення засвоюються людьми як очевидні, які не потребують доказів. * «Блискуча всезагальність». Зображуючи якісь події у яких необхідно заручитися підтримкою аудиторії, застосовують вирази, які переконують, що абсолютна більшість суспільства підтримує таку точку зору * «Рекомендація». Потрібна теза вкладається в уста особистості, яка користується високою популярністю в певних суспільних колах. * «Підтасовування карт». Можливість і виправданість застосування точної чи неточної, логічної чи нелогічної заяви з метою пробудження цікавості аудиторії і опанування нею. * «Перенесення». Прийом за допомогою якого безумовний авторитет певної особи чи політичної сили переноситься на якусь людину, яку потрібно популяризувати. «Підміна». Полягає у використанні позитивних визначень для позначення негативних дій або навпаки. «Свої хлопці». З допомогою цього прийому створюють обманливе відчуття близькості певної суспільної групи чи певної особи. «Зміщення акцентів». Чудовою ілюстрацією цього прийому може служити відомий радянський анекдот про висвітлення змагання американського і радянського бігунів. Переміг американець. Радянські коментатори повідомили: «Наш спортсмен прибіг другим, американський - передостаннім». Формально все сказано правильно, а насправді слухачів обмануто. Цей прийом дуже часто використовують навіть провідні світові інформагентства.

93. Девіантність особистості як біопсихічне явище

Девіантна (лат. deviatio - ухилення) поведінка - вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам). Соціальні відхилення мають для суспільства різне значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних, реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість - наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні відхилення дезорганізують систему, підриваючи іноді її основи. До них належать соціальна патологія - злочинність, наркоманія, проституція, алкоголізм. Межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухомі в часі й просторі. Водночас співіснують різноманітні «нормативні субкультури». Девіантну поведінку вдало класифікував, на думку соціологів, Р. Мертон, який виділив кілька типів пристосування до аномії (патологічного стану суспільства) : - конформізм - пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами. Чим стабільніше суспільство, тим поширеніша аномія; - інновація - допускає згоду з певною культурною метою, але заперечує засоби її досягнення, які схвалюються соціально; - ритуалізм - заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально; - ретретизм (втеча від дійсності) - спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення. Особи, які вдаються до цього засобу, перебувають у суспільстві, але не належать йому; - заколот - виявляється у неприйнятті актів громадської непокори. Девіантна поведінка, що розуміється як порушення соціальних норм, придбало в останні роки масовий характер і поставило цю проблему в центр уваги соціологів, соціальних психологів, медиків, працівників правоохоронних органів. Пояснити причини, умови і фактори, що детермінують це соціальне явище, стала насущною задачею. Її розгляд припускає пошук відповідей на ряд фундаментальних питань, серед яких питання про сутність категорії «норма» (соціальна норма) і про відхилення від неї. У стабільно функціонуючому і суспільстві, яке стрімко розвивається, відповідь на це питання більш-менш ясне. Соціальна норма - це необхідний і відносно стійкий елемент соціальної практики, що виконує роль інструмента соціального регулювання і контролю. «Соціальна норма, - відзначає Я. І. Гілинський, - визначає історично сформовану в конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимого (дозволеного чи обов'язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій». Соціальна норма знаходить своє втілення (підтримку) у законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, міцно ввійшло в побут, у спосіб життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Англійський мислитель Клайв С. Льюїс схильний бачити в моральних нормах свого роду «інструкції», «що забезпечують правильну роботу людської машини». Але в реформованому суспільстві, де зруйновані одні норми і не створені навіть на рівні теорії інші, проблема формування, тлумачення і застосування норми стає надзвичайно складною справою. Можна зрозуміти повну гіркоту висловлювання А. Солженіцина: «Яка це реформа, якщо результат її - презирство до праці і відраза до неї, якщо праця стала ганебним, а шахрайство стало доблесним. Звичайно, українське суспільство не може довго залишатися в такому положенні. Девіантна поведінка значної маси населення втілює сьогодні найбільш небезпечні для країни руйнівні тенденції.

94. Соціальна статика та динаміка О. Конта

Огюст Конт увійшов в історію як родоначальник нової позитивної соціальної науки, яка мала звільнити наукове знання від умоглядної філософії (метафізики) і теології. Позитивна соціальна теорія, на його думку, повинна опиратися на наукові методи, які б дозволили результати одного дослідника перевірити ще раз і підтвердити або спростувати іншик дослідником, як це має місце в природничо-наукових теоріях. Для О. Конта це було неприйнятним через те, що наука про суспільство, на його думку, має бути не описовою, а теоретичною. За задумом французького вченого нова наука про суспіль­ство повинна, з одного боку, вивчати суспільство з позиції його структури та елементів, а з іншого - з позиції його змін, спира­ючись на «вивчення законів безперервного розвитку» суспіль­ства. Таким чином в соціології з'явились два розділи - соціальна статика і соціальна динаміка.

Соціальна статика вивчає основи, умови та закони існуван­ня суспільства, оперуючи поняттями «порядок», «рівновага», «стабільність» і «гармонія». Завданням соціальної статики є розгляд основних соціальних інститутів - держави, релігії, сім'ї з точки зору їх соціальної функції та ролі у встановленні злагоди і солідарності в суспільстві. Соціальна динаміка фокусує свою увагу на законах суспіль­ного розвитку, використовуючи поняття «прогрес», «техноло­гія», «зміни». Головне завдання соціальної динаміки - вивчення механізмів і законів постійного розвитку суспільства. У рамках соціальної динаміки О. Конт формулює теорію со­ціального прогресу, що базується на законі трьох стадій. Відповідно до цього закону вирішальним чинником суспіль­ного прогресу виступає духовний і розумовий розвиток людства, що проходить три стадії - теологічну, метафізичну і позитивну.

* Теологічна стадія (від початку існування суспільства до 1300 р.) характеризується тим, що люди пояснюють явища, які відбуваються навколо них, втручанням надприродних чин­ностей - богів, духів та інших фантастичних істот. * Метафізична стадія (1300-1800 рр.). У процесі нагромадження знань і вдосконалення форм мислення відбуваєть­ся перехід від теологічного пояснення навколишнього світу до метафізичного (абстрактного). У спостережуваних явищах у цей період вчені шукали прихований зміст, сутність, пізна­ти які можна було тільки за допомогою розуму. Неможливість втілити абстрактні принципи в життя приводить до того, що на метафізичній стадії не утво­рюється ніякого міцного соціального порядку. Ця епоха є пе­рехідною. * Позитивна стадія (після 1800 р.). На цьому етапі еволюції розвитку людства наука стає головним інструментом пізнання навколишнього світу. Науковий підхід дозволяє досягти й підтримувати рівновагу, гармонію, злагоду в суспільстві. Бурхливий розвиток науки і техніки у XIX ст. сприяє появі нових соціальних груп - учених і промисловців - і формуванню нового соціального порядку, який О. Конт назвав індустріаль­ним суспільством. На третій стадії створюються всі умови для формування «позитивної» науки про суспільство - соціології, а «позитивізм» стає головним принципом соціального пізнання. Критерії позитивного знання - об'єктивність, достовір­ність, точність, корисність теорії. Для цієї епохи характерним є науковий світогляд. Заслугою О. Конта є те, що він створив проект самостійної науки про суспільство, обґрунтував необхідність наукового підходу при вивченні суспільства і можливість пізнання за­конів розвитку суспільства. Він визначив соціологію не лише як об'єктивну науку, засновану на спостереженні, але і як на­уку, покликану практично перетворити все соціальне життя. О. Конт увійшов в історію не тільки як «батько соціології», але і як творець одного з напрямків соціологічної думки, що отримав назву позитивної соціології.

95. Основні етапи розвитку української соціології

Соціологічна думка в Україні розвивається як частина світової. У її розвитку можна виділити три основні етапи: перший - з кінця 70-х рр. XIX ст. до 1918 р. ; другий - від 1918 р. до кінця 80-х рр. XX ст. і третій - з кінця 80-х рр. XX ст. до наших днів.

Перший етап розвитку української соціології пов'язаний, насамперед, з діяльністю «Женевського гуртка» (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), а також таких видатних вчених, як Михайло Грушевський, Михайло Туган-Барановський, Богдан Кістяківський. Для цього етапу характерним є те, що українська соціологія перебуває під впливом західної соціологічної думки, а також те, що українські вчені не були фаховими соціологами і займалися соціологічною наукою принагідно, в контексті своїх філософських, історичних, правових чи економічних досліджень, вивчаючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Жоден з українських вчених у той час не створив власної цілісної теорії. Михайло Драгоманов одним із перших не лише в українській, але й у російській суспільно-політичній думці в теоретичному плані і в розробці політичної стратегії сформулював основні ідеали розвитку громадянського суспільства. У його розумінні, суспільство мало складатися з вільних, економічно і соціально забезпечених індивідів, діяти на основі громадської ініціативи й асоціації, мало поєднувати в собі приватні та колективні інтереси та розв'язувати суперечностей між ними - на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів, знаходячи суспільні цілі та завдання. Сергій Подолинський - автор першої української праці соціологічного характеру - «Ремесла і хвабрики на Україні» (Женева, 1880).

Другий етап розвитку української соціології охоплює період від листопада 1918 р. до початку 90-х рр. XX ст. У листопаді 1918 р. відбулося академічне оформлення української соціології: була створена Всеукраїнська академія наук, у структурі якої діяла кафедра соціології. Початок 90-х рр. XX ст. - час занепаду Радянського Союзу і початок якісно нового етапу у розвитку українського суспільства. У цей час утворюються дві течії в українській соціологічній науці - соціологія в УРСР і українська соціологія в еміграції. В УРСР у 20-і рр. відбувається інституціоналізація соціології, наука набуває статусу соціального інституту. Функції соціологічного інституту фактично виконувала утворена наприкінці 1925 р. «Асоціація культурно-історичного досліду». З кінця 20-х - початку 30-х рр. в УРСР перемагає тоталітарний режим, а марксизм остаточно утверджується як ідеологічна основа суспільства. Це призвело до розгрому соціології і її повного занепаду в УРСР. Соціологічні дослідження, що оперували точними фактами, не були потрібні тоталітарному режимові, оскільки суперечили пропаганді «завоювань соціалізму». Соціологічні установи ліквідовуються. Багато українських вчених винищено фізично; були перервані всі зв'язки із світовою соціологічною наукою. До 1990 р. в Україні не було жодної окремої соціологічної установи, жодного факультету соціології в університетах. Українська соціологія в еміграції диспонувала достатньо значною кількістю відомих вчених та наукових інституцій. У міжвоєнний період головними центрами української соціологічної думки в еміграції були: Український соціологічний інститут у Відні, заснований Михайлом Грушевським, Український науковий інститут в Берліні. Але головним центром української емігрантської науки у 30-х рр. була Чехословаччина. Після Другої світової війни наукові центри української еміграції перемістилися за океан - у США і Канаду. Соціологічні студії в еміграції у цей час не проводилися планово. Не існує соціологічної інституції, ані спеціального соціологічного видання, які б об'єднували українських соціологів у діаспорі.

Третій етап розвитку української соціології починається з часу проголошення України самостійною державою. Це період рішучого поступу та визнання соціології важливою фундаментально-прикладною наукою з конструктивним світоглядним потенціалом. У 1993 р. Міністерство освіти України надало соціології статус базової навчальної дисципліни, тобто обов'язкової для викладання; і сьогодні в Україні немає вищого навчального закладу, у якому б студенти не вивчали цю науку. Створено десятки науково-дослідних та комерційних закладів, які забезпечують суспільство соціологічною.

96. М. Шаповал як видатний представник української соціології

МикитаШаповал (1882-1932), який протягом 1924-1932рр. очолював Український інститут громадознавства (УІГ). УІГ провадив активну наукову діяльність у галузі соціології, видавав єдиний на той час український соціологічний часопис «Суспільство», публікував книжки українських соціологів і проіснував аж до 1945 року. М. Шаповал, досліджуючи проблеми суспільства, дотримувався тези, що суспільство є системою різних угруповань індивідів, що живуть у такому взаємозв'язку, коли поведінка однієї чи кількох осіб спричиняє поведінку іншої чи інших осіб. На думку М. Шаповала, індивіди на підставі певної мети згуртовуються в групи, які виконують біологічні чи соціальні ф-ції; групи єднаються одна з одною, вростають одна в одну, зв'язуються в агрегат, який уже називається суспільством. Суспільні групи вчений класифікує на: * організовані, характерною ознакою яких є внутрішній поділ на керівників і підлеглих (держава, сім'я, церква тощо) ; * неорганізовані, в яких нема сталої організації (вікові, мовні, статеві, расові тощо) ; * прості, в яких люди поєднані якоюсь одною спільною ознакою (політичною метою, мовою і т. ін.) ; * складні, в яких з'єднуються кілька ознак, наприклад суспільний клас, що в ньому інтегруються три ознаки: ' професійна, майнова і правова. Шаповал першим в українській соціології вводить поняття «українське суспільство» і стверджує, що воно стане таким тільки тоді, коли будуть створені українські політичні партії, українські профспілки, українські школи, українські кооперативні спілки як підвалини господарської самостійності. Згодом, аналізуючи сучасне йому світове суспільство, Шаповал розвиває свої теоретичні ідеї. Так, суспільство він уже трактує як організацію співробітництва людей щодо здобуття і розподілу життєвих засобів для задоволення своїх потреб. Національне сус-во є мікрокосмом світового і має незалежно виконувати свої функції в економічній, політичній і культурній сферах.

97. Макросоціологічна концепція суспільства Золотого мільярду

Макросоціологія - галузь соціологічного знання, що орієнтується на вивчення великих соціальних процесів та аналіз цілісних соціальних груп та систем, таких як суспільство, цивілізація і т. д. Наприкінці XX ст. набула популярності макросоціологічна концепція золотого мільярду, згідно з якою існують високорозвинуті суспільства за рахунок матеріального виробництва, що насамперед здатні забезпечити своїм членам а це приблизно мільярд населення Землі гідне життя, та решта суспільств, які становлять джерело дешевої сировини та дешевої робочої сили для високорозвинутих суспільств. Кожна з наведених типологій суспільств має право на існування, базується на власних теоретико-методологічних засадах, має відповідний поняттєвий апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті сутнісні характеристики суспільств. Термін «золотий мільярд» утворився як синтез двох великих ідей сучасної західної культури, які беруть дуже різний характер - від квазінаукових до суто ідеологічних і навіть містичних, релігійних. Одна ідея - це уявлення про «Золотий вік» прогресу і благоденства. Інша - песимістичний визнання обмеженості ресурсів Землі і неможливості поширення цього благоденства на всі нинішнє населення планети. Зрозуміло, термін «золотий мільярд», як сильно «ідеологічно навантажена «метафора, не вживається в офіційних документах. Там він замінюється набором ухильні понять і визначень, так що сенс стає ясний з контексту. Так, коли ряд вчених і експертів ООН об'явяют, що благополучне життя на Землі можлива тільки для одного мільярда людей, вони по суті використовують поняття «золотий мільярд». Наприкінці XX ст. набула популярності макросоціологічна концепція “золотого мільярду”, згідно з якою існують високорозвинуті суспільства за рахунок матеріального виробництва, що насамперед здатні забезпечити своїм членам (а це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, та решта суспільств, які становлять джерело дешевої сировини та дешевої робочої сили для високорозвинутих суспільств. а також за макросоціологічною концепцією “золотого мільярду” - на високо розвинуті (1 млрд населення) і решту. Теорії мікрорівня (мікросоціології). Соціологи цього напрямку вважають, що в центрі уваги суспільства повинні перебувати масові соціальні процеси, масова свідомість, поведінка індивідів, їх взаємозв'язків в малих групах.

98. Соціальна адаптація та інтеріоризація особистості

Людина пристосовується як до оточуючого природного, так і до соціального середовища, яке на земній кулі в різних її точках не однакове. Цей процес називається адаптацією. Отже, соціальна адаптація - це процес пристосування людини до соціального середовища. З самого початку життя дитина має певні стосунки з оточуючими її людьми. Через спілкування з ними вона знайомиться зі світом, що її оточує, й адаптується до нього. Все, що вона засвоїть у своїй свідомості, поступово інтеріоризується, переходить у її внутрішнє «я» і стає рисами її індивідуальності. Отже, процес засвоєння соціальних рис всередині людини називається інтеріориза-цією. Адаптація - це перша фаза пристосування до соціального середовища, а інтеріоризація - друга. Вважають, що здебільшого інтеріоризація завершується у дитинстві до повноліття. Але це не означає, що у подальшому житті ці процеси не відбуваються: людина адаптується й інтеріоризується протягом усього життя. Змінюється лише темп і якість цих процесів. На ранньому етапі життя для дитини майже все, до чого вона доторкається, є новим. Вона пізнає світ. Пізніше такого нового стає все менше, особливо, якщо людина весь час живе в одному місці, нікуди не виїжджає, постійно спілкується з одним і тим же колом людей. Але ж не всі так живуть. Багато хто все своє життя подорожує, весь час змінюючи навколишнє оточення. Переїжджаючи на нове помешкання, людина змушена там звикати до нових умов, адаптуватись до них. Навіть змінюючи місце роботи або навчання, індивід опиняється в іншому колективі, з іншими традиціями, нормами поведінки, і до цього всього доводиться пристосовуватися. Кожний емігрант, опиняючись у новій країні, куди він переїхав жити, перш за все адаптується мовно, бо без знання мови дуже ускладнюється спілкування з іншими мешканцями тієї країни, куди приїхав емігрант. Отже, процеси адаптації для кожної людини залежать від її способу життя. Те ж саме, але, мабуть, меншою мірою, стосується й інтеріоризації. Але тут виникає питання: чи обов'язково після завершення процесу адаптації настає інтеріоризація? Можна думати, що це не завжди так. Людина може певним чином пристосовуватися до нового соціального середовища, але ніколи не вважати його своїм і весь час відчувати себе у ньому чимось інорідним. Це досить яскраво можна спостерігати у мовній адаптації: емігрант може вільно спілкуватися мовою жителів його нового помешкання, але ніколи не відчувати цю мову своєю. Вдома він спілкується з родичами своєю рідною мовою, пише твори, якщо це письменник, рідною мовою, на кінець, мислить своєю рідною мовою. А це означає, що нова мова у цієї людини не інтериорізувалась. Багато хто з письменників, які були змушені емігрувати в інші країни, до кінця своїх днів писали свої твори рідною мовою, і лише деякі змогли перейти на іншу. Наприклад, такі письменники, як В. Набоков та Й. Бродський наприкінці свого життя почали друкувати свої твори англійською мовою, це означає, що вони мовно інтеріоризувались і англійська мова стала для них такою ж рідною, як і рідна їм з дитинства російська. Зі сказаного вище можна зробити висновок, що процеси адаптації й інтеріоризації багато у чому залежать від індивідуальності особи, а, значить, від цього залежить і процес соціалізації.

99. Проблеми права соціології К. Дюркгейма

У науці немає чіткої й однозначної відповіді на питання: хто є основоположником соціології права. Одні повґязують це з імґям Е. Дюркгейма, інші - М. Вебера, треті - з імґям австрійського юриста Є. Ерліха. Зрозуміло одне: соціологія права починає складатися на рубежі XIX і XX ст., коли вперше зґявляються досить великі спеціальні наукові праці, у тому числі й насамперед зазначених авторів, у дусі вимог сучасної соціології. Багато дослідників повґязують виникнення соціології права як самостійної науки з завершенням процесу подолання панування юридичного позитивізму, що охопив і весь XIX в. Інше положення склалося наприкінці XIX в. Особливу, основну роль тут відіграв Е. Дюркгейм. Справа не тільки в тому, що проблеми соціології права дуже широко представлені практично у всіх його основних працях і спеціальних статтях, але й у тому, що Е. Дюркгейм розробив такий поняттєво-категоріальний апарат, інструментарій, що широко і досить швидко був сприйнятий соціологією права, яка тоді формувалася. Особливо велика заслуга Е. Дюркгейма в розробці соціології карного права, насамперед питань соціальної природи злочинності і соціальних функцій покарання. Злочин, за Дюркгеймом, - це те, що визнає таким суспільство виходячи із своїх правових норм. Його джерела лежать у соціальній аномії, коли в суспільстві спостерігається занепад норм моралі і права, розрив соціальної солідарності, різке загострення протиріч між запитами особистості і соціально-правовими нормами. Не заперечуючи важливу роль покарання у виправленні злочинця і попередженні злочинності, Е. Дюркгейм вважав, що головне в ньому все-таки - забезпечення нормального функціонування суспільства і належного рівня суспільної свідомості.

100. Основні типи держав та державного устрою

Тип держави - сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується: * елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі; * системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;

* системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності; * реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві; * рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема. Є два підходи до типології держав: формаційний та цивілізаційний. Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій, кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній - феодальний, буржуазній - буржуазний. Формація - це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історичний тип - соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації. Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст. Інший підхід - цивілізаційний - покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація» Проста (унітарна) держава - частини держави не мають свого суверенітету, всіх ознак державності. Такі частини держави є лише адміністративно-територіальними її підрозділами, утвореннями (наприклад, області в Україні, воєводства у Польщі, графства в Англії, провінції в Італії).

Деякі унітарні держави (наприклад, Іспанія, Данія, Португалія, Україна, Шрі-Ланка) включають автономні утворення. Автономія у таких випадках може бути політичною (Філіппіни) або територіальною (Індія). Складна держава - частини держави мають суверенітет, всі ознаки державності. Складні держави поділяються на: федерації - союзні держави, конфедерації - об'єднання, союзи держав, що створюються для виконання певних завдань. Види державного устрою сучасних держав: унітарний (скажімо, Україна, Франція) ; федеративний (наприклад Російська Федерація, СІЛА, Канада). Від складних держав (федерації, конфедерації) слід відрізняти регіональні або інші союзи держав (наприклад, Об'єднання Американських Держав або Співдружність Незалежних Держав, яка утворилася після демонтажу Союзу РСР).

101. Соціологія управління та соціотехнічний експеримент Ф. Тейлора

Соціологія управління - галузь соціології, що вивчає процеси управління в різних типах спільнот, організацій, інститутів і суспільства в цілому, здійснюваних для збереження і забезпечення стійкості розвитку відповідної системи, впорядкування і вдосконалення її структури, досягнення її мети. Об'єкт соціології управління - різноманітні соціальні системи (групи, угруповання, організації, обґєднання, спільноти, суспільство в цілому), що входять у різні форми суспільного виробництва і діяльності, метою яких є виконання певних функцій. Предметом соціології управління є закономірності, форми і методи цілеспрямованого управління соціальними процесами і групами для досягнення певної мети, вивчення управління через призму соціальних інтересів і взаємодії різних соціальних груп. Соціологію управління цікавлять соціальні аспекти економічного і науково-технічного розвитку, соціальної політики, вироблення і реалізації управлінських рішень, вивчення процесу самоврядування, взаємостосунків керівника і підлеглих. Функції соціології управління. Виділення основних задач соціології управління дозволяє визначити її основні функції, які безпосередньо пов'язані з її задачами і витікають з них. Пізнавальна. Оціночна. Прогностична. Освітня (навчальна). Озброювати. Американця Фредеріка Тейлора (1856-1915) вважають родоначальником науки управління. Тейлор першим спробував виробити соціотехнічну систему, яка обґєднала технічний і соціальний аспекти виробництва, обґрунтував головні засади наукового менеджменту, які були реалізовані на багатьох підприємствах світу. Зі своїх досліджень і експериментів Ф. Тейлор вивів низку загальних принципів, які склали основу класичної теорії організації. До них належать:

* розподіл праці. Цей принцип не тільки простежується на рівні майстерні або цеху, але і поширюється на управлінські ешелони. За менеджером має бути закріплена функція планування, а за працівником - функція виконання. Крім цього розподілу праці в широкому сенсі Ф. Тейлор рекомендував також розподіляти конкретні виробничі завдання, щоб кожен член персоналу (як робітник, так і менеджер) виконував лише одну функцію; * функціональне керівництво. Нагляд за робітниками повинен мати функціональний характер і здійснюватися на кожній фазі виробництва. Ф. Тейлор запропонував перейти від одноособового до функціонального керівництва, замінивши владу одного майстра функціональною адміністрацією (декількома керівниками-фахівцями, кожний з яких давав би робітнику вказівки в межах своєї компетенції). У спеціальній літературі з проблем організації таких керівників-фахівців і їх підрозділи називають функціональними органами (відділами), а організацію - функціональною; * вимірювання праці. Ф. Тейлор наполягав на вивченні процесів робочого часу, вбачаючи в цьому найбільш оптимальний шлях реалізації виробничих завдань. Цей принцип припускає вимірювання робочого часу за допомогою так званих «одиниць часу», що представляють дискретні елементи трудових процесів; * програми стимулювання. Робітник повинен усвідомлювати, що будь-який елемент праці має свою ціну і його оплата залежить від встановленого випуску готової продукції, а у разі досягнення більшої продуктивності робітникові виплачується премія; * праця як індивідуальна діяльність. Вплив групи робить робітника менш продуктивним; * мотивація. Сутність цього принципу в тому, що особиста зацікавленість є рушійною силою для більшості людей; * роль індивідуальних здібностей. Проводиться відмінність між здібностями робітників і менеджерів.

102. Вплив релігії на свідомість і релігійну поведінку особистості

Релігія - це складне соц і духовне явище, корені якого виходять з глибинних теренів сус-ої історії. Соц природа та риси релігії вказують на її зв'язок з розвитком сус-ва - певної самовідтворюючої системи, де один елемент пов'язаний з іншим. Процеси прогресивних змін або занепаду духовних цінностей в цілому всього сус-ва неодмінно позначаються і на істор еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивчення релігієзнавством релігійних вчень з урахуванням їх догматичного змісту й тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей. Як вплив релігії на особистість можна розглянути її функції: Світоглядна: релігія сповнює життя особливим сенсом, значенням, за переконанням віруючих. Компенсаторна: релігія компенсує людині її залежність від природних та соціальних катаклізмів, зменшує відчуття власної немічності, допомагає переживати важкі випробування, страх перед смертю. Комунікативна: спілкування віруючих між собою, «спілкування» із богами, янголами, душами померлих та святих. Регулятивна: усвідомлення індивідом складу певних цінностей, моральних норм, які випрацьовуються в кожній релігіозній традиції, виступають своєрідною програмою поведінки людей. Інтегративна: допомагає людині усвідомити себе частиною єдиної релігійної спільноти, що закріплена спільними цінностями, дає можливість самоствердження людині у суспільстві, у якому такі ж самі погляди. Політична: лідери різних спільнот та держав використовують релігію для виправдання своїх дій, об'єднання або навпаки роз'єднання людей за релігійними ознаками заради своїх політичних цілей. Культурна: релігія сприяє поширенню культури групи-носія (писемність, іконопис, музика, етикет, мораль, філософія і т. д.). Дезінтегруюча: релігія може бути використана для роз'єднання людей, розпалювання ворожнечі або навіть війн між різними релігіями, конфесіями або навіть всередині релігійної групи.

103. Соціологічні погляди М. Вебера на проблему бюрократії

Німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) розробив принципи побудови ідеального типу структури організації, яка отримала назву бюрократичної. Термін «бюрократія» М. Вебер застосовував у буквальному значенні - «правління державних службовців». На його думку, бюрократія характеризується точністю, суворістю дисципліни, стабільністю і відповідальністю. Принципи побудови бюрократичної організації полягають у такому:

* вся діяльність на основі розподілу праці розчленовується на елементи, що дає змогу визначити завдання і обов'язки кожного посадовця;

* організація будується на принципах ієрархії, строгої системи підлеглості та відповідальності, системи влади і авторитету;

* діяльність організації регулюється на основі інструкцій, стандартів, правил, що визначають відповідальність кожного співробітника і його обов'язки;