У пластичних видах мистецтв (незалежно від того, чи пов'язані вони з пластикою конструкційного матеріалу або людського тіла) жанрова класифікація не є прийнятою. Її місце займають полілогічні підрозділи, засновані на функції, функціональному значенні художніх творів.

Розглянемо це на прикладі танцю як виду мистецтва. Народні танці виникли пізніше з народних ігор і розваг і можуть бути обрядовими або святковими, маючи, як правило, яскраво виражений етнічний характер (наприклад, угорський чардаш, чеська полька, український гопак та ін.).

Багато народно-етнічних танців були стилізованими, тобто художньо переробленими мистецтвознавцями і професіоналами танцювального мистецтва, і перетворилися на історико-побутові та класичні танці, старовинні і сучасні, складові «золотого фонду» танцювального мистецтва (наприклад, гавот, полонез, вальс, самба, румба, мазурка і т. д.).

Художні твори більшості видів мистецтв не мають прикладного призначення, виняток становлять архітектура і декоративно-прикладне мистецтво. Зупинимося на розгляді особливостей декоративно-прикладного мистецтва.

Декоративно-прикладне професійне мистецтво - виготовлення (професійними художниками) одиничних, авторських художніх творів - прикладних предметів, призначених не тільки для задоволення прямих практичних потреб, але і для прикраси життя. Це меблі, начиння, одяг, ювелірні прикраси, іграшки, ковдри, вишивки, гобелени, плафони, фонтани, альтанки та ін. Саме з цими предметами найчастіше стикаються туристи під час подорожей. Тому необхідно знати і вміти розуміти дійсну цінність подібних художніх витворів декоративно-прикладного мистецтва.

Архітектура - будівлі і інші споруди, матеріальне просторове середовище для життя і діяльності людей. Поняття «архітектура» з'явилося в Стародавній Греції, де архітекторами називали будівельників. Це означає, що навіть в той далекий час не дивлячись на те, що не існувало офіційної відмінності між професійною, «утвореною» мистецтвом і «наївною», народною творчістю, люди віддавали належне рівню професіоналізму. Але починаючи з XVIII ст. у спеціальній, а потім і загальній літературі архітектуру стали розглядати як вид мистецтва.

У туристичному країнознавстві словом «архітектура» позначається саме мистецтво.

Об'ємні споруди архітектури поділяються на ряд груп:

- об'єкти культового призначення;

- світські об'єкти;

- археологічні, монументальні споруди.

До об'єктів культового призначення відносяться численні церкви, храми, монастирі, каплиці, пагоди, дзвіниці та ін. Види культових споруд різні в різних країнах. Але окрім релігійного культу існують інші його різновиди і відповідні види культових споруд. Наприклад, комуністична ідеологія використовувала такий різновид культової споруди деяких стародавніх народів, як мавзолей.

Об'єкти світського призначення поділяються на міські, сільські і заміські споруди. Міська архітектура представлена будівлями адміністративного призначення, громадськими будівлями і іншими спорудами, промисловими (виробничими спорудами), палацами і житловими будинками.

До заміських споруд відносяться замки, фортеці, палаци, садиби та ін. Сільські споруди - це адміністративні, суспільні, житлові будівлі, господарсько-побутові і виробничі споруди (млини, комори, стайні та ін.). Особливості світської архітектури і архітектури різні в різних країнах.

До археологічних, монументальних споруд належать мегаліти, стародавні городища, земляні вали, кургани і багато іншого.

При характеристиці даного розділу треба звернути увагу на наступну цікаву особливість: що є результатом творчої діяльності архітектора? Адже не сама будівля «в плоті», а проект його створення. Реалізація цього проекту - справа рук будівельників. На ранніх етапах історичного розвитку (а в сільській місцевості навіть набагато пізніше) архітектори, ймовірно, особисто брали участь безпосередньо в будівництві «їхніх» будівель. У будь-якому з аналізованих випадків йдеться про унікальні, особливо значущі об'єкти.

Старовинні будівлі й інші споруди, що дійшли до нас з минулих століть, є пам'ятниками архітектури (якщо тільки не йдеться про сільські, сільськогосподарські споруди, які, зрозуміло, ніхто спеціально не проектував). Але там, де можна назвати автора, архітектора, необхідно це робити.

Поняття «явище» і «подія» в туристичному країнознавстві дуже близькі за сенсом, але не тотожні. Під явищем розуміється щось, що рідко зустрічається і через це вважається незвичайним, винятковим. Проте, виникнувши одного разу, явище існує протягом певного часу або періодично повторюється.

У багатьох країнах світу існують постійно діючі симфонічні оркестри, але буває, що видатний музикант або група музикантів створюють свій новий оркестр або ансамбль, рівень виконання якого є набагато вищим за середнє - це явище в світі музики. Кожен виступ такого колективу на публіці стає подією національного або світового масштабу. Можна навести багато таких прикладів в багатьох видах мистецтва, але в цілому такі явища в світі мистецтва досить рідкісні.

Окрім явищ унікальних виокремлюють також явища рідкісні. До них відносяться гастролі, конкурси, фестивалі та ін. Практично будь-який театр виїжджає на гастролі. Це, так би мовити, рутина театрального життя. Але гастролі в м. Києві провідних солістів міланського оперного театру «Ла Скала» - це, звичайно, явище в театральному житті України. Хоча якщо це одиничний приїзд, то тут цілком доречно вжити слово «подія». Отже, подія - це теж унікальне явище, але одиничне, разове. Можна навести такий приклад: Перший Міжнародний конкурс ім. П.І. Чайковського - безперечно, явище в музичній культурі Росії, а перемога на ньому американського піаніста Вана Клайберна (Кліберна) - подія.

І явища, і події мають величезне значення. При цьому значення має не тільки явище саме по собі, а насамперед можливість побачити його, брати участь в ньому, спостерігати за ним. Тому в будь-якому явищі для туризму головне - його сторона подій, тобто місце і час його реалізації. Звідси, поширена практика називати все рідкісне, унікальне подіями в світі мистецтва.

Методики загальної характеристики, класифікації і оцінки явищ і події не існує, мова може йти тільки про опис.

Лекція 7. Використання традицій, народної творчості й масової культури в туристичній характеристиці регіону

1. Основні методи використання традицій в туристичній характеристиці регіону

Вивчення традицій займає істотне місце в країнознавстві та регіонознавстві.

Традиції - це система позицій, цінностей, норм поведінки і принципи відносин між людьми в країні, ритм і пульс її життя. Характеристика традицій включає аналіз існуючих типів традицій, їх місце в житті країни і їх відношення до конкретних етносів і територій.

Необхідно загальну характеристику форм реалізації традицій всіх типів дати за планом:

- всі існуючі в країні;

- найбільш розвинуті з них;

- найпривабливіші для туризму.

Традиція - виражений в соціально-організованих стереотипах груповий досвід, який шляхом просторово-часової трансмісії акумулюється і відтворюється в різноманітних людських колективах. Дане визначення дозволяє виключити з традиції індивідуальний досвід як неколективне явище, тим самим відрізняється традиція від мистецтва, яке є індивідуальною особовою творчою діяльністю. Народна творчість і масова культура, навпаки, є колективними видами творчої діяльності, основу яких складають різні типи, рівні традицій.

Розрізняють три типи традицій: етнічні (народні), національні і соціальні традиції.

Етнічні традиції в деяких публікаціях зарубіжних етнографів, культурологів та істориків називаються фольклором (народною творчістю). Фольклоризм - це наука про традицію і її закони; наука про все, що передається усно: знання, рецепти, правила і звичаї, словесні вирази, казки, легенди тощо. Фольклор або етнографічні традиції можуть бути сільськими, міськими, буржуазними, аристократичними.

Національні традиції - це система національних стандартів, що закріплюють в свідомості людини ідеї гідності, величі його нації, героїчної і славної національної історії, благородства його народу у всіх минулих і теперішніх діяннях, його видатній (за світовою значущістю) літературі, мистецтві, науці та ін. На жаль, дуже часто це призводить, в кращому випадку, до «національного романтизму», в гіршому - до конфронтації з іншими народами через минулі страждання, приниження, взаємні непорозуміння.

Соціальна традиція - це правила, вироблені суспільством чи групою людей у процесі їхньої життєдіяльності. Соціальна традиція спостерігається у правовій, релігійній, корпоративній, сімейній, естетичній, моральній сферах життя суспільства.

Традиція (будь-який тип) - це досвід, який накопичується у вигляді системи стереотипів і виявляється, реалізується в наступних формах: звичаї, ритуали, обряди, церемонії, уявлення і свята.

Звичай ? це основна форма регулювання поводження, правила поведінки, які склалися внаслідок їх практичного застосування протягом тривалого часу серед людей і уособлювали собою підсумок історичного досвіду та зародки майбутнього.

Обряд ? 1) узвичаєне, обов'язкове символічне дійство, приурочене до відзначення найбільш важливих подій у житті людського колективу, родини чи навіть окремої події; 2) традиційні символічні дії, що в образній формі виражають соціально визначні події в житті людини та соціуму.

Ритуал ? 1) послідовне виконання обрядів, які супроводжуються відзначенням певного святкового дня чи релігійної відправи; 2) сукупність обрядів, що доповнюють релігійну відправу і становлять її зовнішнє оформлення.

Церемонія - 1) встановлений порядок урочистої справи; 2) ряд дій (ритуалів, обрядів) і мов символічного характеру, традиційно обов'язкових в тих або інших випадках суспільного і релігійного життя; 3) зовнішні форми символічні дії, дотримувані в різних випадках суспільного життя, певний зовнішній порядок дій, що мають символічне значення.

Абсолютним феноменом сучасної культури і водночас найбільш актуальною формою соціальної традиції стало шоу. Це означає, що жодне явище культури, художня подія, витвір мистецтва і т. д. не будуть відзначені громадськістю, не одержать свого визнання, якщо не набудуть форми шоу. У цієї форми свої закони. Головною умовою, що диктує правила гри, є ринковий механізм: художнє явище розглядається як бренд (торгова марка).

Звичаї, обряди, ритуали і церемонія в сучасному суспільстві (коли одночасно співіснують народна творчість, мистецтво і масова культура) змінюються дуже швидко. Деякі з них залишаються в незміненому стані, але тільки в окремих, вузькопрофесійних сферах діяльності або в архаїчних культурах. Основною формою реалізації традицій залишається свято в широкому сенсі цього слова. Особливістю проведення сучасних свят (державних, релігійних, суспільних, внутрішніх і міжнародних, зокрема професійних, спортивних, тематичних, сімейно-особистих) стало включення до їх складу будь-яких інших форм реалізації традицій, насамперед шоу.

2. Використання народної творчості при формуванні туристичної характеристики регіону

Важливою складовою традиційної (народної) художньої культури є етнографічна, культурна спадщина. Основними елементами етнографічної спадщини є: житла, храми, одяг, начиння, народні музичні інструменти, говірки і діалекти, традиційні устрої і типи господарювання, обряди і свята та ін.

Все це - результати творчої діяльності певного народу, що дійшли до нас з минулого і зберігалися як важливі складові частини етнічної культури. Вони представлені, в основному, експозиціями музеїв або (рідко) існуючими поселеннями, що зберегли особливості етнографічної, традиційної культури. Найбільший інтерес для туризму становлять так звані живі етнографічні музеї, наприклад «Пирогово» під м. Києвом. Цей музей просто неба створений як подібність невеликого фольклорного села, де в старовинних міських і сільських будинках можна познайомитися з «жителями» в старовинному одязі, зайнятими традиційними ремеслами, роботою по господарству з використанням старовинних знарядь праці.

Кожен елемент етнографічної спадщини має яскраво виражену географічну локалізацію. Це стосується одягу, домашнього начиння, прикрас, помешкань, орнаменту, які характеризують особливості етнічної культури і ступінь їх привабливості для туризму. Все це результат народної творчості.

Найбільший інтерес в народній творчості становить безпосередньо творчий процес відтворення досвіду. Тому такими важливими для туризму є зустрічі та безпосередній контакт з народними майстрами, проведення етнографічних шоу, де спеціально підготовлені етнографічні колективи розігрують перед туристами фольклорні сценки з використанням різних форм традиційної творчості (ритуальних пісень і танців, гулянь, приготуванням страв народної кухні). Рідше надається можливість ознайомитися із особливостями місцевої традиційної релігії або віруваннями. Народна творчість, що живе регіональними, місцевими традиціями, збереглася головним чином в сільській місцевості.

Народна творчість відображає ступінь органічного зв'язку мистецтва із життям народу. Головна властивість народної (традиційного) творчості - колективність, тобто спільність світогляду, світосприймання (обрядів, звичаїв, ритуалів) і художнього ідеалу. Із століття в століття народна творчість відбирає і шліфує накопичений досвід, зберігаючи краще, створюючи справді досконалу технологію, форми, орнамент, колорит. З часом все це отримує назву «заповіт предків».

У народній творчості, існують два напрями: витвори так званого «дійсного мистецтва» і товари широкого споживання. Витвори «дійсного мистецтва» - це оригінальні твори майстрів, а не наслідування або копії. Предмети широко споживання - це копії, виготовлені в ремісничих майстернях або на фабриках народних промислів. Враховуючи, що в наш час велику роль в художній культурі відіграє не тільки автор-творець, але і автор-виконавець, ключову позицію в художній культурі займає ідея збереження досвіду.

Основними видами народної творчості є: усна народна творчість, свята, ігри і видовища, традиційні релігії, ремесла (зокрема архітектура), кухня та ін. Кожний із видів народної творчості, у свою чергу, має внутрішню (часто досить складну) структуру. Народна музика включає пісенну, інструментальну і танцювальну творчість. Народний театр включає канонічні форми театру, спираючись на основи етнічних традицій, і поділяється на театр «живого» актора, театр тіней і ляльковий театр

Народні (етнографічні) свята, наприклад, поділяються на групи: господарсько-календарні, релігійні, сімейно-особисті. Ступінь значущості кожної групи визначається впливом традиції, що лежить в їх основі, в культурному житті етносу. Народна творчість у міру розвитку етносу і переходу його в стадію нації поступається своїм місцем мистецтву і масовій культурі, зберігаючи свій вплив тільки у віддалених сільських місцевостях, етнічних резерватах або спеціально створених центрах народної творчості.

Найбільш істотною межею народної творчості є її зв'язок з етнічною міфологією. Розширення міжетнічних і міжкультурних зв'язків не зруйнувало міф про етнічну (національну) винятковість, значущість народного (національного) ідеалу. Навпаки, у ряді випадків національна політика держави у сфері культури спирається значною мірою на такий національний (етнічний) ідеал. Найбільш яскравими прикладами такого підходу є Франція і Японія.

Мистецтво Японії називається більшістю дослідників традиційним. Населення Японії є етнічно абсолютно однорідним, єдина мала народність - айни - практично асимілювалася. Японія як держава і як етнос впродовж тривалого історичного періоду розвивалася в повній самоізоляції від інших країн і народів. Етнічним культурним ідеалом там стала лицарська культура самураїв. Її основа - народна творчість, художній канон і традиція. Принципи культури самураїв були поширені на всю націю. Це дозволило японцям зберегти самобутність внутрішнього світу, свій спосіб життя, своєрідність духовної культури, тобто зберегти свого роду культурну і духовну самоізоляцію і на початку XX ст. після «самовідкриття» країни і вступу її до світового культурного простору. Що ж допомогло японцям вистояти під пресом нововведень у області художньої культури? Переконаність в національній винятковості, заснована на традиційній японській міфології.

Франція як держава і як етнос, навпаки, сформувалася з безлічі окремих незалежних феодальних держав, що об'єдналися навколо Парижа і центральної влади - короля. Рівень розвитку економіки і культури цих держав був приблизно однаковий, кожна з них мала розвинені культурні зв'язки з сусідами. Після об'єднання регіони впродовж тривалого часу зберігали свою етнічну, культурну самобутність. У регіонах існували великі центри художньої культури, які часом змагалися з Парижем. Дотепер багато французів не забувають, що вони - або ельзасці, або пікардійці, або провансальці і т. д. і пишаються цим. Тому культурне об'єднання країни, створення єдиної нації було неможливе на основі одного художнього канону, однієї системи традицій. Навпаки, гасло Франції у сфері художньої культури (у мистецтві і народній творчості) можна охарактеризувати висловом «єдність в різноманітті». Тому у Франції існує національна художня культура (національне, французьке мистецтво і масова культура) і справжнє рівноправ'я всіх форм народної творчості у всіх регіонах країни. Немає французької (тобто національно-етнічної) народної творчості, але є народна творчість або Лотарингії, або Бургундії, або Аквітанії та ін., причому будь-яка з них важлива і займає почесне місце в художній культурі країни.

Разом із збереженням народної, традиційної культури важливою і необхідною умовою збереження і подальшого творчого використання накопиченого досвіду є стилізація. На основі традиційної культури, використовуючи її специфічні елементи, деталі, ритми, пластику, орнаменти, сучасні архітектори, дизайнери, модельєри, композитори, хореографи, кулінари створюють нові національні традиції, нові стильові особливості кожної нації, відповідні сучасному світогляду і духовному складу даної нації. Таким чином, традиційна (народна) культура стає частиною сьогоднішньої культури - національної і світової. Але зміна етнічної традиції, народної творчості відбувається не за бажанням окремих, навіть великих, людей або зацікавлених в цьому соціальних груп, шарів, класів, а під впливом змін в соціальному, економічному, політичному і духовному житті людей, суспільства, насамперед змін в техніці і технологіїї виробництва. Чим більше техніко-технологічних новинок і чим інтенсивніше вони упроваджуються в економіку, тим швидше змінюються і етнічні традиції. Інтенсивність новинок безпосередньо залежить від рівня розвитку країни, ступеня її залучення в систему міжнародних відносин в області матеріальної і духовної культури.

Прикладами національної культури є національна кухня, національні свята, національний костюм і багато іншого.

Національний костюм включає елементи традиційного оформлення. Але виготовлення такого костюма здійснюється за проектами і технологією на сучасних виробництвах в масових кількостях з сучасних матеріалів фабричного виробництва. При цьому з погляду національної культури абсолютно не важливо, чи розуміє пересічна людина дійсне значення традиційної символіки костюма; несуттєво, що вона не може розказати його історію, а набагато важливіше, що вона його носить: костюм видається людині красивим, ошатним, відповідає її естетичним уявленням і втілює приналежність до певної етнічної спільності (наприклад, «вишиванка», однак погано, коли вона є лише зовнішнім атрибутом, а не станом душі).

Сучасні національні свята поділяються на державні, релігійні, суспільні внутрішні і міжнародні, тематичні та ін.

Національна кухня - це характерний стиль приготування їжі, практика і традиції, пов'язані з культурою певної нації, кулінарне мистецтво. Українська національна кухня є, до речі, однією з найбільш складних у технологічному відношенні і найбільш якісною за смаковими характеристиками.

3. Основні підходи до вивчення і використання масової культури в туристичній характеристиці регіону

У соціокультурній практиці масова культура є новим, високим рівнем стандартизації системи образів художньої і соціальної престижності, новою формою організації «культурної компетентності» сучасної людини. Масова культура не породжує оригінальних художніх образів, а лише використовує, імітує явища різних областей спеціалізованої художньої культури, користується її формами, професійними навиками і продукує їх до рівня потреб масового споживача.

Туризм - неоднозначний, багатоплановий вид діяльності. З одного боку, це високопрофесійний вид економічної, господарської діяльності, з іншого - важливий компонент масової культури. Безперечно, що практика туризму безпосередньо пов'язана з проявами масової культури. Тому роблячи коротку характеристику регіону доцільно відзначити рівень розвитку масової культури в тій країні чи регіоні, що вивчається, а також основні напрями її розвитку, наводячи відповідні приклади і пов'язавши все сказане з можливим впливом на туризм.

Масова культура є похідною від індустріального суспільства. Її появі передував розвиток кінематографа, звукозапису, звуковідтворення, радіо, телебачення і інших засобів масової інформації (ЗМІ). Вони об'єднують людей в соціальне і культурне ціле, ставши в сучасному світі носіями культури, формуючи в людських масах стандартні смаки і форми «культурного споживання», поширюючи шаблони масової культури і в привілейованих, і в малозабезпечених верствах населення. В цьому аспекті сучасні можливості ЗМІ є майже безмежними, супутниковий зв'язок та інтернет здатні донести інформацію про події в світі мистецтва і культури до мільйонів людей в десятках країн світу.

Масова культура - це продукція, що знаходить відгомін в свідомості і душах мільйонів людей, здатна створювати позитивні і негативні емоції, викликати духовне і естетичне співпереживання і насолоду. Вона розрахована на велику аудиторію і не вимагає для свого сприйняття напруження розуму і відчуттів. Поняття «масова культура» вперше з'явилося в 1957 р. в США в збірці статей «Масова культура» під редакцією Б. Розенберга і Д. Уайта.

Але історія масової культури почалася набагато раніше. Появу масової культури деякі пов'язують з прийняттям в 1870 р. у Великобританії закону про обов'язкову загальну письменність, у результаті якої найширші верстви населення одержали можливість читати романи, тобто долучитися до головного результату художньої літератури XIX ст. У 1895 р. було винайдено кінематограф - нову форму художньої творчості, що не вимагає в глядачів навіть елементарної письменності для свого сприйняття. У цей же період отримала широке розповсюдження легка музика. Популярні пісні, мелодії, арії із оперет виконувалися самодіяльними музикантами в модних аристократичних і буржуазних салонах, ресторанах і кафе, на вулицях міст.

Все це співпало із кризою класичної художньої культури другої половини XIX - початку XX ст.

Масова культура, ледве народившись, розвивалася стихійно впродовж майже 100 років. Розвинені індустріальні і постіндустріальні суспільства, збільшуючи інтелектуальні навантаження, значно розширюють роль художньої культури в житті сучасної людини. «Мутація» художньої культури і мистецтва продовжується, набуваючи все нової форми і напрямів.

Національні і глобальні процеси, що посилюються в художній культурі, ведуть до посилення ролі масової культури в житті суспільства, народжуючи нові «шедеври», що базуються на функціональних особливостях, характерних для масової культури на противагу традиційній (етнографічній, народній) класичній (високій) культурі і авангарду.

Явища масової культури створюються професіоналами, які перетворюють складні символи художньої культури на загальнодоступні образи, поняття, схеми. Це звільняє людей від інтелектуальних зусиль, соціальної відповідальності і дає вихід їх емоціям на простішому, інфантильному рівні. У явищах масової культури, на відміну від художньої класики, споживач, як правило, виступає не пасивним глядачем (слухачем), а активним учасником творчого процесу. Це досягається шляхом постійної провокації (за допомогою вигуків «Підспівайте мені!», «Давайте разом!») або прямого включення споживача у видовищну дію: конкурси, вікторини, карнавали та ін. Особливе місце в масовій культурі посідає масове мистецтво, яке швидко розвивається. Створення феноменів масового мистецтва здійснюється на такому високому технічному рівні, що викликає щире захоплення не тільки у масового споживача, але й у представників художньої класики.

До основних функцій масової культури належать:

- зняття психологічної напруги і вихід з конфліктних ситуацій шляхом навчання, моделювання способів поведінки в різних нестандартних ситуаціях;

- спрощення пошуку і відбору інформації, вибору варіацій вчинків, думок в нестійкому, мінливому світі;

- формування національних ідеалів, стандартів - орієнтирів «високого» способу життя, гідного наслідуванню.

Вважається, що існує більше десяти основних напрямів сучасної масової культури. Обмежимося тими, які, на наш погляд, можуть безпосередньо виступати як умови розвитку туризму:

- індустрія розважального дозвілля, включаючи масову художню культуру, масові постановочно-видовищні уявлення, професійний спорт (як видовище для уболівальників), установи для проведення організованого розважального дозвілля (клуби, дискотеки, танцмайданчики тощо) та інші види шоу;

- індустрія оздоровчого дозвілля (курортна індустрія, оздоровчі, спортивні і фітнес-центри, медичні, фармацевтичні, парфюмерні і косметичні центри, кабінети, лікарні), включаючи оздоровчий і спортивний туризм;

- індустрія інтелектуального дозвілля (художня самодіяльність, колекціонування, кухні і клуби за інтересами, товариства прихильників будь-чого, науково-просвітницькі установи і об'єднання), включаючи культурний, релігійний, екологічний туризм;

- різного роду ігрові комплекси (від механічних ігрових автоматів до систем віртуальної реальності, включаючи розвиваючі та розважальні комплекси і парки).

Лекція 8. Характеристика історико-культурної спадщини Карпатського регіону Польщі

1. Розташування та природно-кліматичні умови

Загальна площа польської частини Карпатського регіону займає поверхню 18 688 км², що становить 7 % території всієї країни і близько 10 % території всієї гірської системи Карпат. Це найбільш масивна та піднесена частина Карпатської гірської системи, яка включає оригінальні у геолого-геоморфологічному та біогеографічному відношеннях Татранські, Баб'є-Гурські, Піенінські та Бещадські гори. Найвища точка Польщі знаходиться у Татрах - г. Риси (2499 м).

Клімат регіону має перехідний характер між антлантичним і континентальним, до того ж східна частина Карпат знаходиться під більшим впливом континентального кліматичного поясу.

Майже вся територія Польських Карпат лежить в басейні р. Вісли і тільки невелика її частина (околиці Дольних Устрік) в басейні р. Дністра. Важливими ріками гірського регіону Польщі є також Дунаєць, Бяла, Ропа, Віслока, Віслок і Сан.

Варто згадати Солінське озеро ? найбільше у Польщі штучне регулювально-енергетичне водосховище з рекордним об'ємом (474 млн мі), площею (21 кмІ) і береговою лінією (156 км). Це озеро побудовано для захисту долини Сану від повені.

До найбільших і добре знаних озер, що знаходяться у польській частині Татр, відноситься і Морське Око, розташоване на висоті 1395 м.н.р.м. Площа плеса становить 34,5 га, глибина сягає до 51 м, довжина - 862 м, ширина - 566 м.

Говорячи про екосистеми Польських Карпатах, потрібно відзначити, що в даному регіоні функціонують такі національні парки, як Баб'є-Гурський, Татранський, Горчанський і Піенінський, що розташовані в Західних Карпатах, а також Бещадський у Східних.

Згідно з адміністративним поділом, польська частина Карпат належить до Підкарпатського воєводства, до якого входять міста на правах повіту (міські повіти): Ряшів, Кросно, Перемишль, Тарнобжег.

Польські Карпати населяє близько 2350 тис. чол., біля 40 % населення проживає у містах. Середня густота населення складає від 26 чол. на км² у горах до 2,8 тис. чол. на км² у містах.

2. Розвиток економіки, транспортне сполучення

Польська частина Карпатського регіону є переважно сільськогосподарським районом. Саме у сільському господарстві працює близько 45 % працевлаштованих осіб (середній загальнопольський показник складає 27 %), у промисловості ? 20 %, на інші сфери господарства припадає близько 35 %. В с/г переважають вирощування зерна, картоплі, цукрових буряків, а також відгодівля худоби і овець. Головними галузями промисловості є електромеханічна, хімічна, скляна, легка і меблева.

До найбільших промислових осередків даного регіону належать такі міста, як Бохня, Дембіца, Ярослав, Яслo, Крoснo, Лежайськ, Нова Старина, Мелець, Перемишль, Жешів, Санок, Тарнів.

Стосовно шляхів транспортного сполучення потрібно відзначити, що польська частина Карпатського регіону не має міжнародних аеропортів. Найближчі міжнародні аеропорти знаходяться у Варшаві та Кракові. В регіоні існують аеропорти Жешов - Ясінка (пасажирський аеропорт для місцевого сполучення), Кросно (спортивний аеропорт).

Найважливішими міжнародними автомобільними дорогами є: E 40 ? Згоржелець (прикордонний перехід з Німеччиною) ? Тарнув ? Жешув ? Перемишль ? Медика (прикордонний перехід з Україною), E 371 ? Радом ? Жешув ? Кросно ? Барвінок (прикордонний перехід з Словаччиною).

До найважливіших залізничних шляхів відносяться: Краків ? Перемишль ? Львів (Україна); Ясло ? Кросно ? Санок ? Загуж ? Хирів (Україна); Загуж ? Межилаборці (Словаччина).

3. Історична довідка

Польща як країна виникла внаслідок консолідації західнослов'янських племен і племінних союзів межиріччя Вісли й Одри, яких нараховувалось на польських землях понад п'ятдесят. Об'єднання здійснило племінне князівство полян з центром у м. Гнєзно у другій половині ІХ ? першій половині Х ст., за правління князівської династії П'ястів.

Першим достовірним правителем Польщі був Великопольський князь Мешко I з роду П'ястів (960?992 рр.), який у 966 р. прийняв християнство за західним обрядом. Перші століття державності Польщі були часом зближення з латинською культурою Заходу і її безпосереднім впливом. Разом із збереженням пам'яті про власні традиції та самоусвідомленням себе як етносу польське суспільство запозичує досвід християнізації усіх ланок життя Заходу. Держава, культура і релігія в її християнсько-католицькому варіанті стають нерозривними.

В період правління наступника Мешка І - його сина Болеслава І Хороброго (967?1025 рр.) - Польське князівство досягло вершини своєї могутності і отримало міжнародне визнання. У 1025 р. Болеслав був коронований, а держава отримала назву Королівство Польське, столицею якого було Гнєзно, потім - Познань, а з середини ХІ ст. ? Краків.

Одночасно з утвердженням національної держави, створенням літературних пам'яток релігійного і світського характеру, започаткуванням шкіл носієм культури Польщі цього періоду були архітектура й містобудування, передусім у центрах резиденції монарха, ремісництва й торгівлі. Польська архітектура XI?XII ст. ? це переважно церковні споруди романського стилю з відчутними впливами західних взірців. Зокрема, виділяються збудовані в романському стилі (чи перебудовані) собори в Гнєзно, Познані, Кракові, Плоцьку, монастирські храми в Тинці, Крушвиці, церква Святого Антонія в Кракові. Найвизначнішою пам'яткою мистецтва даної епохи вважаються бронзові двері Гнєзненського кафедрального собору (друга половина XII ст.), прикрашені 18 скульптурними сценами із життя Святого Войцеха.

На відміну від культурного, політичне життя країни цього періоду перетворилося на арену численних міжусобних війн. Після смерті Болеслава І розпочалась боротьба за королівську владу між його спадкоємцями. Так, в 1025?1034 рр. престол Польської держави посідає Мешко II, в 1037?1058 рр. влада в країні переходить до рук Казимира I, 1058?1079 роки відзначаються правлінням Болеслава II, 1079?1102 ? Владислава Германа, 1102?1106 ? Збігнева, 1106?1138 ? Болеслава III. Тільки наприкінці ХІІ ? на початку ХІV ст. куявськомку князю Владиславу І Локетку вдалося перемогти удільних князів, об'єднати значну частину польських земель під своєю владою і 1320 року коронуватися в Кракові.

Політику подальшого об'єднання польських земель продовжив Казимир III Великий (1333?1370 рр.). Він багато зробив для зміцнення центральної влади: поділив країну на воєводства і каштелянства, провів грошову реформу, провадив активну зовнішню політику, намагався стримувати експансію німців і хрестоносців. За правління Казимира III важливою подією в історії польської культури цього часу стало заснування Краківського університету (1364 р.) - одного з найстаріших закладів вищої освіти й науки країни. Наприкінці XIV ст. папською буллою санкціоновано створення в Кракові теологічного факультету. Ця обставина була продиктована потребами підготовки еліти духівництва і сприяння християнізації Литви, яка на той час вже входила до складу Польської держави.

У системі шкільної освіти при єпископських кафедрах і містах запроваджувалося викладання наук не лише тривіуму (граматика, діалектика, риторика), а й квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Базовий рівень системи освіти також становили парафіяльні школи в межах тривіуму. У XV ст. їх налічувалося близько 3000. Великої популярності набули поїздки на навчання до інших країн, особливо ? до Італії.

У ХVІ ст. Польща досягла найбільшої могутності й авторитету. Люблінська унія 1569 р. включила до складу Польщі землі Великого Литовського князівства з великими теренами України і Білорусії. Польща стала великою багатонаціональною державою, в якій не-поляки складали близько половини населення. Потрібно відзначити, що польська культура в цей період досягла загальноєвропейських вершин. Серед великих наукових досягнень - трактат Міколая Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543 р.), а також Климента Яницького (1516?1543 pp.), котрого увінчали в Римі лавровим вінком як кращого латинського поета. До епохи Ренесансу, яку називають «золотим віком» польської історії і культури, належить творчість поета Яна Кохановського (1530?1584 pp.), який підніс на новий рівень розвиток національної мови. Серед його ліричних творів ? «Елегії», «Пісні», «Фрашки», «Трени».

Устрій, що склався у ХVІ ст., отримав назву «шляхетської демократії», а сама держава стала називатись Річ Посполита (1569 р.). Протягом ХVІ ст. на південному сході Польща змушена була постійно стримувати експансію Османської імперії, на сході тривали сутички з Московським царством за Смоленщину. У 1648 вибухнула національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648?1657 рр.), яка різко послабила військові можливості Польщі.

У 1672 р. розпочався тридцятирічний період війн з Туреччиною. Видатну роль в них відіграв король Речі Посполитої, польський полководець Ян III Собєський, котрий здобув чимало перемог над турецькими військами, з яких найславнішою була битва під Віднем в 1683 р. Новий польський король Август ІІ Фрідерік втягнув країну у Північну війну 1700?1721 рр. проти Швеції. Опанувавши значну частину польських земель, шведи сприяли обранню на трон молодого магната Станіслава Лещинського. Тільки розгром шведської армії у Полтавській битві 1709 р. змусив їх залишити польські землі.

У XVIII ст. Варшава стає столицею Речі Посполитої та починає відігравати важливу культурно-економічну роль. Над містом височів готичний замок ? резиденція мазовецьких князів, а згодом польських королів. Неподалік знаходився костел Святого Яна, а навколо ратуші, поблизу ринку, постали кам'яні будівлі городян. «Старе місто», як уже тоді називали цю частину Варшави, було оточене подвійним кільцем стін і глибоким ровом. Поруч зводилося так зване «Нове місто» ? центр торгівлі і промисловості, де розташувалися численні пивоварні, зерносховища і млини. У торгові дні до Варшави з'їжджались іноземні купці, привозячи прянощі, вина, шовкові тканини, предмети розкоші, купуючи деревину, хліб і хутра.

Втративши в подальшому свою економічну, державну могутність, Польща перетворюється на іграшку для сильних сусідів. Пруссія, Австрія та Росія здійснили три поділи Польщі (1772 р., 1793 р., 1975 р.), після чого Польща як держава була ліквідована.

Незважаючи на те, що польські землі були розділені та входили до складу трьох імперій, початок XX ст. ознаменувався важливими зрушеннями в духовній і матеріальній культурі польського суспільства. Індустріалізація та урбанізація перетворилися на визначальні ознаки того часу: бурхливий розвиток промисловості сприяв швидкому зростанню міст, у яких електрична енергія використовувалася не лише на виробництві, але й для освітлення вулиць та будинків, споруджувалися водогінні та каналізаційні мережі. У Кракові (1901 р.) та у Варшаві (1908 р.) з'явився електротрамвай. У життя поступово запроваджувалися автомобіль, телефон, кіно тощо. Водогін та каналізація функціонували в небагатьох містах. У 1925 р. розпочала роботу перша польська радіостанція.

Рівень освіти, який був тісно пов'язаний з соціально-економічним і політичним становищем в різних частинах польських земель, перетворився на важливий фактор розвитку суспільства. У Кракові діяли Торговельна академія, Академія витончених мистецтв, Вищі жіночі курси, учительські семінарії. В інших частинах польських земель вищих навчальних закладів не існувало. У міжвоєнний період у Польщі існувало близько 26 тис. бібліотек, понад 900 «народних домів», майже 1000 народних театрів та 175 музеїв.

У польському образотворчому мистецтві початку XX ст. все сильніше стали проявлятися прагнення художників до пожвавленого усвідомлення суперечностей буття та все більше відчувався вплив авангардистських естетичних ідей. Модернізм у образотворчому мистецтві проявлявся у прагненні наслідувати західний імпресіонізм та символізм (Я. Мальчевський, В. Тетмайєр, Ю. Мохоффер, С Висп'янський), а також експресіонізм (В. Войткевич). У скульптурі поряд з академізмом («Гладіатор», «Боян» П. Веленського) провідні позиції залишалися у прихильників реалізму: пам'ятники Міцкевичу у Варшаві та Копернику у Кракові (А. Кужава, Ц. Годебський). Впливи імпресіонізму й символізму проявилися у творчості В. Шимановського (пам'ятник Ф. Шопену у Варшаві).

Розвиток архітектури цього періоду відзначався зведенням у Варшаві будівель Військового міністерства й Національного театру (Ч. Пшибильський), Геологічного інституту й Сільськогосподарського банку (М. Лялевич), банку «Під орлами» (Я. Теуріх), Міністерства закордонних справ (Б. Пневський) тощо.

Однак Друга світова війна та гітлерівська окупація завдали значних втрат польській культурі. Було зруйновано понад п'ять тисяч шкільних будівель, багато вищих навчальних закладів, бібліотек, музеїв, архівів, пам'яток архітектури. Багато міст лежало в руїнах. Нацисти знищили 43 % культурних цінностей. Чисельність інтелігенції скоротилася на третину.

Після закінчення війни в Польщі досить швидкими темпами розвивалася система вищої освіти. Так, кількість вузів збільшилася з 56 у 1948 р. до 91 у 1982 р. У цей час були відкриті нові університети в Лодзі, Туроні та інших містах. Кадри вищої кваліфікації готувалися також в одинадцяти політехнічних, шести економічних, десяти медичних, одинадцяти педагогічних, дев'яти сільськогосподарських та сімнадцяти мистецьких вузах. Широкий доступ до вищої освіти отримали діти робітників і селян. Серед професійно зайнятого населення особи з вищою освітою в 1985 р. становили майже 8 % (понад 1,4 млн. осіб), а з середньою освітою ? 27 % (понад 4,8 млн. осіб).

Центри розвитку науки перемістилися з університетів до Польської академії наук (1951 р.), у структурі якої діяли десятки дослідних інститутів, які вели фундаментальні дослідження в різних галузях. Значний внесок у розвиток польської науки здійснювали вчені вищої школи, де було зосереджено близько 70 % наукових кадрів.

Широку популярність у Польщі та за її межами здобули кінофільми, створені режисерами А. Вайдою, К. Зануссі, Є. Кавалеровичем, А. Мунком. До скарбниці національного і світового музичного мистецтва увійшли твори композиторів В. Лютоспавського, Т. Берди, К. Пендеровського. На початку 80-х років ХХ ст. у Польщі налічувалося 9 оперних театрів, 19 філармоній, 9 симфонічних оркестрів, а також два державних ансамблі пісні і танцю ? «Мазовше» і «Шльонськ».

В комуністичній Польщі нараховувалося 36,5 тис. бібліотек, понад дві тисячі кінотеатрів і майже півтисячі музеїв. Художньо-естетичні смаки більшості поляків формувалися вже не традиційним фольклором, а кіно, радіо, телебаченням, пресою.

Політика «перебудови», що проводилась М. Горбачовим в СРСР наприкінці 80-х рр. ХХ ст., призвела до значних змін і в Польщі. Був покладений початок переходу від тоталітаризму до демократичного суспільства. Влітку 1991 р. відбулись перші демократичні вибори до Національних зборів Польщі, восени того ж року президентом країни було обрано Леха Валенсу.

4. Об'єкти культурної спадщини

Польська частина Карпатського регіону має багату історико-культурну спадщину, до якої належать середньовічні замки, палаци в стилі бароко, резиденції магнатів, храми, сакральні об'єкти, свідчення розвитку різних релігій і традицій, музеї під відкритим небом тощо.

Історико-архітектурні пам'ятки

Кросненський повіт

Кросно

Парафіальний костел ХІV?XVII ст.;

Костел Францисканців XV?XVI cт.

Беч

Парафіальний костел XV?XVI ст.;

Фрагменти оборонних мурів XІІІ?XVIІ ст.;

Кам'яниця XVІ?XVIІ ст.

Дукля

Ратуша XVІІ?XІХ ст.;

Парафіальний костел XVІІІ ст.;

Палацовий ансамбль Мнішхів (садиба-музей) XVІІ?XVIІІ ст.

Хачів

Дерев'яний костел перша половина XV ст.

Івонич Здруй

Дерев'яна забудова оздоровниці XІХ ст.

Лесько

Парафіяльний костел перша половина XVІ ст.;

Синагога кінець XVІ - початок XVІІ ст.;

Цвинтар XVІ ст. (один із найстаріших в Польщі);

Замок Кмітів XVІ ст.

Оджикон

Руїни фортеці XІV ст.

Санок

Церква XVІІІ ст.;

Костел Францісканців XVІІ ст.

Перемишльський повіт

Перемишль

Замок XV ст., перебудований у XVІ і XVІІ ст.;

Катедра, збудована у XVІ?XVІІ ст. на місці романської будівлі XІІІ ст.;

Кам'яниці на Ринку XVІ?XVІІ ст.;

Рештки міських оборонних мурів XV?XVІІ ст.;

Фортифікації Перемишльської фортеці 1878?1914 рр. (під час Першої світової війни Перемишльська фортеця була третя за величиною у Європі);

Палац Любомирських (1885-1887 рр.);

Монастирські ансамблі: Кармелітів 1625?1630 рр. (ранньобароковий); Єзуїтів 1627?1679 рр. (бароковий); Францисканців 1754?1778 рр. (пізньобароковий з елементами рококо).

Ярослав

Костельний ансамбль Бернардинців XVІІ ст. з оборонними мурами.

Ряшівський повіт

Ряшів

Палац Любомиських XVІІІ ст.;

Парафіяльний собор ХVІІІ ст.;

Костельний ансамбль Бернардинців початок XVІІ ст.;

Міщанські кам'яниці XVІІ?XІХ ст.;

Синагоги XVІІ, XVІІІ ст.

Лежайськ

Парафіальний костел початок XVІІ ст. з оборонними мурами і оглядовою вежею;

Костельний ансамбль Бернардинців XVІІ ст. (один з найбільших у Європі).

Ланцут

Замок Любомирських перша половина XVII ст.

Музеї

Кросненський повіт

Окружний музей в м. Кросно;

Музей ремесел в м. Кросно;

Краєзнавчий музей в м. Бечу;

Музей нафтового промислу ім. Ігнатія Лукашевича;

Історичний музей-палац в м. Дуклі;

Краєзнавчий музей в м. Ясло;

Історичний музей в м. Санок.

Перемишльський повіт

Краєзнавчий музей;

Національний музей землі Перемишльської;

Єпархіальний музей.

Ряшівський повіт

Етнографічний музей ім. Ф. Котулі.

5. Розвиток основних видів туризму

Польська частина Карпатського регіону широко відома як регіон з великими туристичними можливостями. Чисте природне середовище, чудові ландшафти, багатство пам'яток минулого вже давно приваблюють сюди вітчизняних і закордонних туристів.

Гори Бещади, Низького Бескиду та Погужа створюють досконалі умови до впровадження пішохідного і лижного туризму. Найвідоміший польський курорт Закопане («зимова столиця Польщі») розташований на висоті 750-1100 м.н.р.м., у вузькій улоговині між Татрами й ланцюгом Губалувки. Тут знаходиться траса для лижників, яка має довжину 2600 м.

Води регіону (зокрема, штучні водосховища) приваблюють прихильників водного спорту ? греблярів, каякістів, а також рибаків. В цьому контексті велике значення має Солінське водосховище, де водний туризм розвивається завдяки базам вітрильного спорту і яхтовим пристаням, розташованим навколо озера. Сезон вітрильного спорту на Солінському озері триває з травня до листопада. Зважаючи на сприятливий вітер, найкраще плавати у травні-червні та вересні-жовтні.

Слід згадати також Морське Око - озеро, яке відвідують до трьох тисяч осіб на день (близько мільйона за рік).

Польська частина Карпатського регіону має добре розвинуту інфраструктуру місць ночівлі, пристосованою до потреб приїжджих. Окрім придорожніх готелів, відпочинкових осередків і пансіонатів тут вистачає також місць, де можна знайти порівняно дешевий нічліг, ? приватні квартири, молодіжні і гірські туристичні притулки, кемпінги і наметові майданчики. Зараз великою популярністю користуються агротуристичні господарства, які окрім звичайного «даху над головою» пропонують своїм гостям низку інших послуг (кінні прогулянки, вогнища, гірські велосипеди та ін.).

Ночівлева база у регіоні розташована досить рівномірно, однак найбільша кількість місць ночівлі, що відвідуються туристами, знаходяться у Бещадах, Низьких Бескидах, популярністю користуються також оздоровниці Риманів Здруй і Івонич Здруй.

6. Національна кухня

Бурхлива історія країни наклала свій відбиток і на національну кухню. Значні зміни в ній відбулися, коли в 1333 році польським королем став нащадок чеської династії Казимир ІІІ Великий. Король закохався в красуню-єврейку й завдяки її впливу після 1340 року в Польщу стали переселятися гнані євреї з усієї Європи. Польське населення перейняло цілий ряд єврейських страв, згодом модифікувавши їх на свій лад. Фарширована риба, з якої ще в сирому вигляді мистецьки витягають всі кості, сьогодні належить до святкових страв, так само як і фарширована гусяча шийка.

Через 180 років після переселення євреїв у Галичину польський король Сигізмунд І Старий в одружився з Боною Міланською з роду Сфорца (1518 р.), що внесла в кухню польської знаті елементи італійської кухні. Тісні зв'язки Польщі із Чехією й Австрією також наклали свій відбиток на розвиток польської національної кухні.

У цілому ж польська кухня зберегла свій патріархально-селянський характер. Супи з буряка, капусти, помідорів, гарбуза й щавлю нерідко становлять єдину страву обіду або вечері. Ці супи неодмінно супроводжує селянський, головним чином, житній хліб.

У спекотні літні дні польські горяни готують холодні супи з полуниці, черешні, яблук, груш, лісових ягід. Восени популярними є супи з огірків і грибів. В аграрних областях дотепер існують традиційні страви з круп, до яких додають смажену свинину, солонину або м'ясо птаха. Польська кухня славиться різноманіттям варених і твердокопчених ковбас, які в гарячому й холодному виді входять до повсякденного харчування з ранку до вечора.

Завдяки сусідству із Пруссією в Польщі поширилося приготування картоплі, зокрема картопляної запіканки, галушок з картопляного тіста, що готується на основі сирої тертої картоплі.

Знавці та цінителі смачної їжі мають особливу слабкість до так званих картач - різновиду пельменів з начинкою до складу якої входять гриби, м'ясо чи капуста.

У гірських районах Малої Польщі (Татри, Бескиди) великою популярністю користується тушкована в пиві свинина з додаванням спецій і овочів. З супів жителі району Бескид надають перевагу журу - пісному (молочному) чи м'ясному кислому супу, що заправляється квасом (закваскою на основі вівсяного, житнього борошна). Сюди зазвичай входять копчене м'ясо і варене яйце.

В районі Татр поширені квасниці - різновид капусняка, що готується з великою кількістю свинячого м'яса, в тому числі копченого. Популярною в досліджуваній місцевості є й квасниця, приготована на бульйоні з свинячої голови, яка подається з гарячою відвареною картоплею.

Добре знаним в Польських Карпатах також є барщ ? борщ з квашеного буряка та книдлі, що готуються з борошна, незначної кількості домашнього творогу, картоплі та яєць. Зазвичай книдлі додаються в суп або подаються до нього.

Атрибутом національної кухні польських горян, що живуть в районі Татр, є печена баранина, а також овечі сири бундза і оципка, які тут роблять уже понад 450 років. Справжній осципок повинен мати гарний аромат, на смак бути трішки солоним (пропорції: 60 % овечого молока, 40 % коров'ячого). Осципок їдять у різних формах - на грилі, підсмажений з варенням, як холодну закуску.

Серед солодких делікатесів особливої уваги заслуговують «маківки» - десерт з розтертого маку з додаванням меду, ізюму, горіхів і сухофруктів. Солодку масу, покладену на тонкі скибочки солодкого хліба або печива, заливають гарячим молоком, потім охолоджують і подають до столу.

Популярними в Польщі є мазурки - різновид пісочного печива з фруктовим та горіховим наповненням. Традиційні мазурки готують зі сливами або яблуками. Однак сучасна мазурка робиться частіше з апельсинами або лимонами.

7. Народні свята, фестивалі, масові заходи, атракції

Основна релігія поляків ? християнство. Віруючі є в основному римо-католиками (80 ? 90 %), частина належить до східних православних. Існує також незначна частка протестантів.

...