Воєнно-ідеологічної підготовки особового складу Збройних Сил України

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дії ДКНС, приймає указ "Про тимчасове припинення діяльності Компартії України". 30 серпня того ж року була прийнята постанова "Про заборону діяльності Компартії України".

Акт проголошення незалежності України. Невдача путчу 19-21 серпня 1991 р. дискредитувала КПРС, зате різко зросли шанси прихильників незалежності України.

24 серпня 1991 р. деморалізована більшість Верховної Ради під тиском опозиції та націонал-комуністів на чолі з Л. Кравчуком, який перехопив рухівські гасла, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, ухвалила Акт проголошення незалежності України.

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали: фіксація кордонів; визначення громадянства; визнання національної символіки як державної; запровадження власної грошової одиниці.

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил - гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Вже 11 жовтня 1991 p. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних Сил України.

Оскільки світ не квапився визнавати Україну самостійною державою, деякі політичні сили в республіці запевняли, що народ негативно ставиться до Акту про незалежність. Вирішено було провести 1 грудня 1991 р. референдум з цього питання і водночас вибори першого президента Переважна більшість громадян (90,3 %), які брали участь у референдумі, підтримали Акт про незалежність України. Своїх кандидатів на посаду Президента України висунули 109 партій, рухів та трудових колективів, 100 громадян подали заяви про самовисунення. Центрвиборчком зареєстрував лише сім кандидатів, серед яких найбільше голосів на виборах 1 грудня 1991 р. одержали Голова Верховної Ради України Л. Кравчук і один з керівників Народного Руху України В. Чорновіл. Оскільки рівень соціальної підтримки націонал-демократів не перевищував тоді 24 %, Президентом України було обрано Л. Кравчука (61,6 % голосів виборців).

Референдум 1 грудня 1991 p. надав нового імпульсу розбудові армії. Вже 6 грудня побачив світ Закон "Про Збройні Сили України", у якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил.

Утворення Співдружності незалежних держав (СНД). Результати референдуму та виборів президента в Україні створили цілком нову політичну ситуацію. Тому 7-8 грудня 1991 р. в Біловезькій пущі Президент Росії Б. Єльцин, України - Л. Кравчук і голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич заявили: СРСР припиняє своє існування, а натомість з метою налагодження співпраці колишніх республік створюється Співдружність незалежних держав. Наступного дня вони підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). Верховна Рада України ратифікувала цю угоду, зробивши певні застереження.

21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Та лише після того, як 25 грудня 1991 р. пішов у відставку з посади Президента СРСР М. Горбачов, радянська імперія остаточно перестала офіційно існувати. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Історичне значення проголошення незалежності України. Проголошення незалежності України - подія надзвичайної історичної ваги, яку так прокоментував американський тижневик "Тайм": "Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився".

Появу на політичній карті світу нової незалежної держави - України - зумовила низка чинників.

Зовнішні чинники:

* поразка соціалістичного табору в "холодній війні", порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи;

* помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;

* втрата центром контролю за подіями на місцях, синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;

* поразка ДКНС, тимчасова деморалізація консервативних сил;

* намагання Росії зберегти домінуючу роль.

Внутрішні чинники:

* існування в Україні системи легітимних органів державного управління;

* бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;

* певна стабільність українського товарного ринку;

* активізація націонал-демократичного крила політичних сил;

* посилення відцентрових настроїв у суспільній думці;

* дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу;

* багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, суть якого - у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері - від тоталітаризму до демократії; в економічній - від командної до ринкової економіки; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній - від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища "уламка імперії" - до власної державності, від формальної незалежності - до реального суверенітету.



Рекомендована література

1. Алексеев Ю.М., Вертерел А.Г. Історія України.: Навчальний посібник. - К: Каравела, 2004. - 256 с.

2. Білоцерківський В. Я. Історія України: навчальний посібник. - К: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О.Д. Історія України. К: ВЦ "Академія", 2001. - 656 с.

4. Історія України. Документи. Матеріали: посібник для студентів вузів / Укладач В.Ю. Король. - К: Академія. - 2001. - 448 с.

5. Історія України: Навчальний посібник / Під загальною ред. В.А. Смолія. - К: Альтернатива, 1997. - 424 с.

6. Історія України: Навчальний посібник / Під ред. М.О. Скрипника. - К: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

7. Історія України: нове бачення / Під ред. В.А. Смолія. - К: Альтернатива, 2000. - 464 с.

8. Історія України: Посібник / за загальною ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. - К.: Вид. центр "Академія", 2002. - 480 с.

9. Комаринська З.М. Історія України: посібник для самостійного вивчення та підготовки до семінарських занять. - Львів: ЛБІ НБУ, 2005. - 191 с.

10. Кудряченко А.І. Політична історія України XX століття: підручник / Кудряченко А.І., Калінічева Г.І., Костиря А.А. - К: МАУП, 2006. - 694 с.

11. Станкевич С. Беловежские соглашения: как уходила Украина // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://newsland.com/news/detail/id/

12. Шаповал Ю. Як гекачепісти країну з кризи виводили // Дзеркало тижня, № 31, 19.08.2006.



22. Є така професія - Батьківщину захищати. Підготовка військових кадрів в Україні Є така професія - Батьківщину захищати!

Справа захисту рідної Батьківщини - це святий обов'язок усіх громадян України, які вважають за честь нести особисту відповідальність за мирне сьогодення країни, продовжувати традиції, обумовлені віковою історією нашого народу.

Професія воїна зародилася в давні часи і, пройшовши складний шлях свого становлення на різних етапах Української державності, стала не лише справжньою важливою справою всього життя, а й долею багатьох її найкращих представників, які присвятили себе служінню інтересам свого народу та своєї держави. Любов до Батьківщини, готовність до самопожертви, доблесть і вірність солдатській присязі - це риси солдатів та офіцерів, що у всі часи стояли на захисті Вітчизни. Значним випробуванням на стійкість і мужність, віру і вірність вищим моральним цінностям для них стала Велика вітчизняна війна. І вони вистояли, забезпечивши мир і свободу не лише для свого народу, а й для усієї світової спільноти.

Їхній героїзм став прикладом для наслідування майбутніх поколінь. У роки Великої Вітчизняної війни героїзм в армії і на флоті став масовим. Бойові подвиги багатьох десятків тисяч воїнів у битвах за Київ, під Москвою і Сталінградом, на Курській дузі, під час форсування Дніпра, Вісли і Одра, при штурмі Берліна та в інших битвах - яскраві свідчення масового героїзму захисників Вітчизни в ім'я перемоги над фашистськими загарбниками.

Саме за такі зразки мужності, патріотизму, самовідданого служіння своєму народові, готовності до самопожертви в ім'я незалежності своєї Вітчизни, представники цієї професії навічно отримали в суспільстві почесне звання - "Захисник Батьківщини".

Нажаль, були потім й інші війни в історії нашого народу. І там на сторожі безпеки стояли часом зовсім молоді солдати - призовники. І теж, так як колись їхні діди, ризикували життям, щоб не дати померти іншим, заради миру на землі.

І сьогодні, в умовах мирного часу, військовослужбовці ЗС України стоять на варті, проявляючи високий професіоналізм, патріотизм, мужність, успадковані з минулого українського козацтва, героїчних визвольних воєн і Великої Перемоги над фашизмом. Під час повсякденного бойового навчання на полігонах і танкодромах, на морі і в повітрі українські військовослужбовці набувають досвіду і бойової майстерності, підвищують рівень знань і професійних навичок, роблять усе можливе, аби бути готовими гідно виконати свій конституційний обов'язок. Крім захисту недоторканності й територіальної цілісності своєї держави, наші військовослужбовці під національним Прапором несуть мир і безпеку народам інших континентів земної кулі, обстоюють загальнолюдські принципи гуманізму, співчуття і милосердя, виявляючи зразки мужності і самопожертви. За роки незалежності благородну місію миротворців виконали понад 35 тисяч українських військових.

Основним представником професії захисника Вітчизни виступає офіцерський корпус, роль і значення якого, в умовах переходу ЗС України на професійну основу, неухильно зростає.

У чому ж полягає сутність та специфіка професії офіцера?

Професія офіцера являє собою складне утворення, яке об'єднує кілька самостійних і достатньо різнорідних за цілями і механізмами впливу на об'єкт видів діяльності: виховання, навчання, керівництво підлеглими у мирний час, управління підлеглими під час бою, психологічна робота і самовдосконалення.

На плечах офіцера лежить така відповідальність, яку не можна порівняти з відповідальністю у будь-якій іншій професії. В умовах сьогодення саме офіцер як військовий керівник (командир, начальник) особисто відповідає перед державою за постійну бойову та мобілізаційну готовність довіреного йому військової частини (підрозділу), за бойову підготовку, виховання, дисципліну, моральний і психологічний стан особового складу. А під час війни командир має надзвичайну владу і повноваження, які виділяють його із ряду найбільш підготовлених керівників будь-якої соціальної організації.

Професія офіцера - це інтелектуальна професія. Військова справа вимагає від сучасного офіцера знань такого рівня, який на порядок перевершує знання іншої цивільної спеціальності. Бойова техніка ракетно-ядерно-космічної складності, величезна кількість елементів, з яких складається сучасний бій, необхідність миттєво приймати і виконувати рішення, розумний ворог, який не пробачає помилок, - все це і багато іншого призводить до того, що сучасна війна - це не хто кого перестріляє, а хто кого передумає. Якщо допустити, що можна бути посереднім в якому-небудь іншій справі, то в тому, від чого залежить доля Батьківщини, необхідно досягати повної досконалості.

Професія офіцера - це героїчна високоморальна професія. В її основі любов і відданість Батьківщині та своєму народові, готовність жертвувати собою і вміння, якщо буде потрібно, "гідно померти".

Професія офіцера - це педагогічна професія. Саме офіцер щоденно займається навчанням та вихованням особового складу ввіреної йому військової частини (підрозділу), виконує завдання по формуванню у військовослужбовців якостей справжніх воїнів-патріотів, свідомих громадян Української держави. Він - педагог, він - вихователь. Рідко знайдеться солдатів або матрос, який не був би вдячний своєму командиру за науку. А займатися вихованням молодих людей дуже непросто, але благородно і вдячно. Якщо завгодно, армія - це своєрідний військовий університет.

Професія офіцера - це професія лицаря. Лицарство та військові звичаї набули значного розвитку ще у давньому українському війську. Йому були властиві хоробрість, відвага та вірність ідеалам. Лицарі свято й шанобливо ставилися до тих, хто поклав свою голову в бою, проводили урочистий ритуал поховання, вшановували місця загибелі побратимів. Традиції офіцерського корпусу сучасного українського війська, їх моральні чесноти та принципи, етичні норми поведінки втілені у Кодексі честі офіцера Збройних Сил України.

Професія офіцера - це безкорислива професія. Обираючи свою професію офіцер присвячує себе служінню Вітчизні, чітко усвідомлюючи, що його життя буде належати країні, що він буде обмежений у своїх потребах і можливостях. Його мозок, душа і серце повинні бути зайняті службою. А тому офіцер завжди був людиною держави. Вища цінність для українського військового не гроші - Батьківщина. Провідними ознаками офіцерів завжди були честь та відповідальність. Саме тому в період економічних труднощів в Україні, значного недофінансування потреб армії з боку держави, падіння престижу військової служби в суспільстві, офіцери ніколи не припиняли добросовісно виконувати своє функціональне призначення.

Крім того, слід зазначити, що ряди офіцерського корпусу покинути значно складніше, ніж порвати з якою-небудь іншою спеціальністю. Офіцерська служба пов'язана з багатьма стражданнями, незручностями, які не відчувають представники інших професій. Високий ступінь відповідальності, обмеженість громадянських та особистих прав і свобод важким тягарем лягають на душу офіцера і вимагають найвищого рівня самосвідомості.

Цей аналіз далеко не вичерпує всієї різноманітності специфіки професії офіцера та переліку професійних якостей, які характеризують справжнього захисника Вітчизни. Проте, він дозволяє нам з упевненістю стверджувати, що українські офіцери - це свого роду, подвижники, які будують нову армію на засадах патріотизму. Подвижник - це самовіддана людина, яка цілком віддає себе справі і переслідує високі цілі. Такі офіцери живуть і діють за рахунок внутрішніх духовних ресурсів. Їх служба - подвиг.

Розмірковуючи над вибором професії військовослужбовця, необхідно чітко усвідомлювати, що лише той, хто має покликання, хто серцем прикипів до мрії про офіцерське майбутнє, той стає щасливою людиною і справжнім професіоналом - захисником своєї Батьківщини.

Які б складні часи ні переживала зараз Україна, для офіцерів ЗС України її інтереси понад усе. Армія - це вічний вартовий, який ніколи і ні за яких обставин не покидає свого поста. Слід завжди пам'ятати про те, що наше військове товариство і єдність необхідні не тільки для успішного розвитку військової справи, а й для процвітання держави.

Професія офіцера - це подвиг. Справа їхнього життя - найнеобхідніше. найважче, саме відповідальне. Офіцери - це люди, перед якими стоїть важливе завдання охороняти і захищати народ своєї країни. Холодна голова, гаряче серце і чисті руки. Офіцер - це більше, ніж просто професія. Офіцер - це покликання. Образ мислення, стиль життя. Це доблесть і честь, вікові військові традиції відображені у тисячах людських долей. Саме цим людям народ в усі часи довіряв найдорожче - захист рідної землі та її свободи.

Підготовка військових кадрів в Україні. Підготовка висококваліфікованих військових кадрів в Україні здійснюється у загальній системі військової освіти, яка, в свою чергу, є складовою частиною державної системи освіти.

Вітчизняна система військової освіти включає: органи управління, мережу вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів України.

В Україні власна політика у галузі військової освіти, яка була зорієнтована на забезпечення сучасного рівня підготовки усіх військових кадрів, почала формуватися відразу після проголошення незалежності. На той час до юрисдикції України перейшла досить потужна мережа закладів військової освіти СРСР, які знаходились на її території: 34 військово-навчальні заклади (2 академії, 30 вищих та 2 середніх військових училища), 74 кафедри військової підготовки студентів цивільних вищих навчальних закладів за програмою офіцерів запасу, 204 учбові центри. Така досить розрізнена мережа військових навчальних закладів, з одного боку, мала сприяти створенню нової системи військової освіти, а з іншого - створювала значні проблеми щодо її трансформації відповідно до реальних потреб і можливостей ЗС України.

Розроблена на той час в Україні Концепція системи військової освіти у Збройних Силах України стала програмою діяльності органів управління військовою освітою та військових навчальних закладів. Її реалізація мала забезпечити безперервну підготовку фахівців для ЗС України за визначеними військовими спеціальностями та відповідати світовим стандартам. Головним результатом процесу тривалого (понад 20 років) реформування системи військової освіти в Україні стало створення сучасної мережі військових навчальних закладів, що здійснюють освітню діяльність на підставі ліцензій відповідно до прийнятих стандартів освіти і передбачає видання випускникам ВВНЗ документів про вищу освіту державного зразка за умови акредитації напрямів, спеціальностей підготовки випускників.

Сучасна мережа військових навчальних закладів України включає 5 академій; 2 університети; 3 військові інститути; 2 факультети військової підготовки у складі ВНЗ; 22 кафедри військової підготовки у складі вищих навчальних закладів та 4 військових коледжі сержантського складу у складі у вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів.

Вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів України (далі - ВВНЗ, ВНП ВНЗ) готують офіцерів тактичного, оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівнів усього переліку спеціальностей, в яких мають потребу сучасні збройні сили.

Випускники військових навчальних закладів України здобувають освіту та професійну підготовку за 4-ма освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст та магістр.

Починаючи з 2011-2012 навчального року, підготовка військових фахівців за всіма освітньо-кваліфікаційним рівнями проводиться за новим Переліком галузей знань, напрямів, спеціальностей та спеціалізацій підготовки військових фахівців. Перелік, в основному, враховує сучасну організаційно-штатну структуру ЗС України та європейські принципи формування напрямів та спеціальностей підготовки військових фахівців.

Метою сучасного етапу розвитку військової освіти є нарощування її інноваційного потенціалу, інтеграція у європейський та світовий військово-освітній і правовий простір, підготовка військових фахівців з високим рівнем професіоналізму, компетентності, інтелектуального розвитку, загальної та військово-професійної культури, здатних з високою ефективністю виконувати поставлені завдання щодо національної безпеки та оборони Вітчизни, готових до самонавчання, розвитку власної творчої індивідуальності, невтомного, наполегливого самостійного засвоєння нових знань протягом життя, їх примноження, орієнтації в широких потоках різноманітної інформації, прийняття оптимальних рішень в нестандартних умовах.

Основні зусилля військової освіти спрямовані на:

підвищення обороноздатності держави, авторитету армії в суспільстві, створення матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей;

задоволення освітніх потреб особистості, суспільства та держави в підготовці військових фахівців, спроможних ефективно виконувати покладені на них завдання в мирний та воєнний час;

підготовка офіцерів до самостійної діяльності в якості військових представників держави при відстоюванні національних інтересів за межами своїх кордонів;

формування знань та вмінь офіцерів співробітничати в галузі військової безпеки з державними, суспільними, релігійними, іншими організаціями і засобами масової інформації;

удосконалення системи, пріоритетна підтримка її як структури, що забезпечує відтворення кадрового потенціалу збройних сил.

Система вищої та післядипломної військової освіти інтегрована у державну систему освіти на засадах єдиної законодавчої та нормативно-правової бази. Вона реалізує ступеневу систему безперервного навчання військових фахівців та забезпечує підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації офіцерів для Збройних Сил України.

Підготовка військових фахівців для ЗС України здійснюється на підставі державного замовлення відповідно до чинного законодавства з урахуванням специфічних особливостей військової професії, реальних матеріальних та фінансових ресурсів.

Зокрема, навчання офіцерських кадрів проводиться у ВВНЗ та ВНП ВНЗ України за державною ліцензією на підготовку військових фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями бакалавра, спеціаліста і магістра. Навчання проводиться за освітньо-професійними програмами, які відповідають вимогам державних, галузевих стандартів вищої освіти і стандартів вищої освіти ВНЗ та передбачають проведення державної атестації випускників з отриманням ними документа про вищу освіту державного зразка.

У відповідності із Законом України "Про вищу освіту" освіта в Україні розподілена за галузями освіти - по групам спеціальностей, споріднених за ознакою спільності основ знань, на яких базується освітня і професійна підготовка.

При цьому підготовка військових фахівців здійснюється за 15-ма цивільними галузями знань, як правило, гуманітарного, соціально-економічного та інженерного профілів тактичної ланки. Підготовка військових фахівців командного профілю тактичної та оперативно-тактичної ланок військового управління здійснюється у галузі знань "Військові науки, національна безпека, безпека державного кордону". Специфічні категорії використовуються для підготовки решти офіцерів оперативно-тактичної ланки військового управління.

Для успішного виконання службово-бойових функцій та типових завдань діяльності на посадах по спеціалізації підготовки випускник вищого військового навчального закладу повинен мати знання, вміння і компетенції з відповідної спеціальності згідно з вимогою освітньо-кваліфікаційної характеристики. Виконання цієї вимоги забезпечує проведення узгоджених дій всіх підрозділів військової частини, оснащених різними зразками озброєння та військової техніки при вирішенні завдань у стандартних і нестандартних ситуаціях, а також забезпечує ротацію та кар'єрне зростання офіцерських кадрів.

Відповідно до наказу Міністра оборони України встановлено такі рівні підготовки військових фахівців за їх призначенням на посади:

тактичний;

оперативно-тактичний;

та оперативно-стратегічний.

Підготовка офіцерських кадрів тактичного рівня. Підготовка офіцерів військового управління тактичного рівня здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. Навчання може проводитися за різними схемами підготовки.

Перша схема. Підготовка офіцерів командного фаху. Вона здійснюється у ВВНЗ за напрямом "Військове управління" протягом 4 років за суто військовими спеціальностями. За цією схемою підготовки ті, хто навчаються, мають статус курсанта протягом всього терміну навчання.

Випускники отримують диплом про здобуття базової вищої освіти (освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра). Їм присвоюється кваліфікація "бакалавр - офіцер військового управління тактичного рівня".

Навчання курсантів командного фаху у галузі знань "Військове управління" обумовлено неможливістю викладання необхідного обсягу навчальних дисциплін, що формують військового командира, на протязі 3,5-4 років в рамках навчання в інший цивільній галузі знань за відповідною бакалаврською програмою.

Друга схема. Підготовка офіцерів інженерного та гуманітарного (психологи, політологи, фінансисти тощо) фахів. Вона здійснюється у ВВНЗ та ВНП ВНЗ України в цивільних напрямах підготовки ("Радіотехніка", "Інженерна механіка", "Психологія" тощо), як правило, за військовими спеціальностями. За цією схемою ті, хто навчаються, також мають статус курсанта протягом всього періоду навчання.

Курсанти після 4 років навчання проходять першу державну атестацію. Тим, хто успішно пройшов атестацію, присвоюється кваліфікація "бакалавр за фахом" та видається диплом державного зразка про здобуття базової вищої освіти за відповідною галуззю знань. Вони продовжують навчання у ВВНЗ, ВНП ВНЗ за освітньо-професійними програмами підготовки магістрів протягом 1-1,5 років. По закінченню навчання передбачається друга державна атестація випускників. Тим, хто успішно пройшов атестацію, видається диплом державного зразка про здобуття повної вищої освіти (освітньо-кваліфікаційного рівня магістра) за відповідною галуззю знань та присвоюється кваліфікація "магістр за фахом, офіцер військового управління тактичного рівня".

Третя схема. Підготовка військових фахівців за спеціальностями, наближеними до цивільних. За такою схемою доцільно здійснювати підготовку військових фахівців з метеорології, правознавства, військової ветеринарії тощо. Підготовка проводиться у ВНП ВНЗ на базі відповідних цивільних напрямів, як правило за цивільною спеціальністю з військовою спеціалізацією. За цією схемою ті, хто навчаються, мають статус студента протягом 4 років навчання (під час навчання за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра).

Після закінчення 4 курсу проводиться державна атестація, за результатами якої студенти отримують диплом цивільного бакалавра з військовим професійним спрямуванням. Перед початком 5-го року підготовки студенти складають Військову присягу і продовжують навчання в статусі курсанта. Протягом п'ятого року навчання курсанти опановують дисципліни магістерської програми підготовки у цивільній галузі знань. Випускники після державної атестації отримують диплом державного зразка про здобуття повної вищої освіти (освітньо-кваліфікаційного рівня магістра) за відповідною галуззю знань та їм присвоюється кваліфікація "магістр за фахом, офіцер військового управління тактичного рівня".

Випускникам ВВНЗ, ВНП ВНЗ тактичного рівня встановлюється рівень військової освіти - вища військово-спеціальна освіта.

Підготовка офіцерських кадрів оперативно-тактичного рівня. Для підготовки військових фахівців оперативно-тактичного рівня на конкурсній основі приймаються офіцери, які перебувають на військовій службі у ЗС України та в інших військових формуваннях України, мають базову чи повну вищу освіту, позитивно характеризуються по службі, включені до резерву кандидатів для просування по службі та направлення на навчання і проходять службу на посадах за обраною спеціальністю (спеціалізацією).

Підготовка офіцерів оперативно-тактичного рівня здійснюється в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського за окремими освітньо-професійними програмами підготовки офіцерського складу командно-штабного та інженерного профілю. По завершенню підготовки випускники отримують диплом про повну вищу освіту (магістра військового управління) та їм присвоюється кваліфікація офіцера військового управління оперативно-тактичного рівня із зазначенням виду (роду військ) Збройних Сил України. Навчання проводиться за суто військовими спеціальностями у галузі знань "Військове управління" або "Специфічні категорії" у залежності від спеціальності підготовки.

Випускникам встановлюється рівень військової освіти - вища військова оперативно-тактична освіта.

Підготовка офіцерських кадрів оперативно-стратегічного рівня. Підготовка офіцерів оперативно-стратегічного рівня - це освіта військових фахівців вищого командного складу (для заміщення посад оперативно-стратегічної ланки).

На навчання приймаються кандидати з числа генералів, адміралів та офіцерів, які включені до резерву для просування по службі та направлення на навчання, мають оперативно-тактичний рівень підготовки і не менше двох років займають посади, перебування на яких потребує наявності оперативно-тактичного рівня підготовки.

Підготовка здійснюється на оперативно-стратегічному факультеті Національного університету оборони України імені Івана Черняховського за відповідною програмою підготовки за суто військовою спеціальністю підготовки у галузі знань "Державне управління".

Випускники отримують диплом про повну вищу освіту (магістра державного військового управління) та їм присвоюється кваліфікація офіцера державного військового управління оперативно-стратегічного рівня із зазначенням виду (роду військ) Збройних Сил України.

Випускникам встановлюється рівень військової освіти - вища військова оперативно-стратегічна освіта.

Підготовка фахівців у ВВНЗ здійснюється в ході навчально-виховного процесу заочною, дистанційною та екстернатною формами навчання, що спрямований на реалізацію стандартів вищої освіти як сукупності норм, які визначають зміст вищої освіти, зміст навчання, засоби діагностики якості вищої освіти військових фахівців та нормативний термін навчання.

Вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів України мають досвідчений склад наукових та науково-педагогічних працівників, які здійснюють підготовку військових фахівців з використанням сучасних інноваційних педагогічних та інформаційних технологій. У більшості з цих закладів функціонує система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації наукових та науково-педагогічних кадрів.

Таким чином, в Україні створена і функціонує система підготовки військових фахівців, яка набула (змістовно) всіх ознак кращих світових зразків і дозволяє на високому рівні проводити освітню, навчально-методичну та наукову діяльність щодо забезпечення військ (сил) висококваліфікованими кадрами. Її подальший розвиток чітко орієнтований системний підхід, основою якого є захист національних інтересів і гарантування національної безпеки держави, відтворення кадрового потенціалу армії, забезпечення високої якості підготовки військових фахівців усіх освітніх рівнів з одночасною оптимізацією витрат на функціонування військової освітньої системи.



Рекомендована література

1. Конституція України // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc.

2. Військове будівництво в Україні у XX столітті: Історичний нарис, події, портрети / За заг. ред. О.І. Кузьмука. - К. : Ін Юре, 2001. - 448 с.

3. Демченко В.О. Авторитет армії в суспільстві // Національна безпека і оборона. - 2000. - № 3. - с. 57.

4. Наказ Міністра оборони України від 31.12.1999 р. № 412 "Про введення в дію Кодексу честі офіцера Збройних Сил України". - К.: МО України, 1999. - 7 с.

5. Національна доктрина розвитку освіти: Затверджена Указом Президента України від 17.04.2002 р. № 347/2002 // Проф.-техн. освіта. - 2002. - № 3. - С. 2-8.

6. Офіцерський корпус - військова еліта українського народу. Виконання вимог кодексу честі офіцера - основа службової діяльності офіцера Збройних Сил України // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.mil.gov.ua/index.php?part=patriot&lang=ua&sub=oficer.

7. Про вищу освіту: Закон України від 17 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 20.- Ст. 134.

8. Про створення єдиної системи військової освіти: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1997 року № 1410 // Офіц. вісн. України. - 1998. - № 51. - С. 32-33.

9. Становлення та розвиток структур виховної роботи в Збройних Силах України: (Монографія) / Мін-во оборони України, Наук.-дослід. центр гуманітар. проблем Збройних Сил України: М.В. Герасименко, А.О. Кобзар, Ю.І. Костенко, В.М. Малюга. - К.: НДЦ ГП ЗС України, 2012. - 160 с.



23. Формування російськими засобами масової інформації образу ворога з України

Один з ключових пунктів плану захоплення України полягає в інформаційно-психологічній обробці населення Росії, маніпулюванні громадською думкою. Вирішальна роль в цьому відведена засобам масової інформації. Загалом російські ЗМІ і, в першу чергу, телебачення дуже сильно сприяли агресивній політиці В. Путіна. Вони допомогли не лише у створенні образу ворога-українця у свідомості більшості росіян, але й сприяли захопленню Криму та приєднанню його до Російської Федерації на правах суб'єкта. Завдяки ЗМІ росіяни вважають за необхідне підтримувати "так звані" Донецьку та Луганську народні республіки всіма засобами, у тому числі й військовими.

Етапи формування образа ворога з України. Авторитарні системи для власного виживання шукають "ворога", бажано - зовнішнього. Саме на нього відволікатиметься увага від корупції, зубожіння населення, відсутності будь-яких перспектив. Якщо такого ворога не існує, то його потрібно обов'язково створити. Допомогти у цьому можуть засоби масової інформації. Вони ж допоможуть сформувати суспільну думку про необхідність захисту "свого" населення на територіях інших держав, про відновлення "історичної справедливості" та приєднання до себе нових територій.

Для сьогоднішнього кремлівського авторитарного режиму таким ворогом є Україна. Той факт, що наша країна більше не є частиною єдиної з Росією держави, викликає у більшості росіян незрозумілість, подив, а у декого навіть жах. Звідси і поширена на рівні обивательської свідомості претензія до України: "Навіщо ви від нас відділилися?". Примітно, що стосовно балтійських країн, Грузії, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, середньоазіатських країн і навіть Білорусі подібна претензія настільки жорстко не формулюється.

Із погляду російських громадян Україна стає все менше "своєю" - вона йде до супротивника, потенційного ворога. Якщо зараз намагатися переконати росіян про те, що ми не просили нас захищати від "так званих" бандерівців, то вони і чути не хочуть. Коли бачиш реакцію простих росіян (знайомих, друзів навіть родичів) на події в Україні, зокрема агресію РФ в Криму, на Донбасі - стає страшно. Сучасні, розумні, прогресивні люди з вищою освітою безапеляційно підтримують політику Путіна. Чому і коли українці стали ворогами для росіян?

Ситуація, яку ми можемо спостерігати в Росії сьогодні, виникла не на порожньому місці. Це - результат довготривалих процесів в російському суспільстві. Потрібно розуміти, що, починаючи з 2000 року, росіяни існують в дуже специфічному інформаційному просторі. На відміну від України, де, незважаючи на всі негативні тенденції останніх років, суспільство мало інформаційний вибір, медіа в Росії відстоюють переважно одну точку зору. Всі месиджі, які транслюються місцевими ЗМІ, контролюються і направляються владою. Фактично там з'явилося ціле покоління з перекрученими уявленнями про світ.

З метою впливу на громадян Росії та формування у них образу ворога з України залучаються значні сили. Це - державні органи влади, спеціальні органи Федеральної служби безпеки та Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації, засоби масової інформації, Інтернет, політичні партії та окремі політики, релігійні, громадські організації та рухи, навчальні та наукові установи, державні та приватні дослідницькі організації, соціологічні фірми тощо. До цього залучаються можливості театру, кіно, наочної агітації, книгодрукування.

Створення образу ворога з України включає:

звинувачення у зраді, розвалі СРСР, відході від братської дружби, розриві економічних та культурних відносин;

формування міфів стосовно загрози росіянам з боку України;

обґрунтування штучності України як держави;

формування з росіян "наднації", обґрунтування її "обраності", історичного призначення;

дискредитація політичного керівництва України;

переписування історії;

висміювання української мови, традицій, державних символів та ін.

На основі аналізу відносин між Україною та Росією, спрямованості діяльності ЗМІ у певні періоди пострадянського існування можна виділити наступні етапи у формуванні образа ворога з України:

І етап - до листопада 2004 року (до Помаранчевої революції). Українофобія серед росіян існувала вже з розпадом СРСР, але переважно на побутовому рівні. З приходом до влади В. Путіна окреслюються кордони боротьби між державами, а сама вона отримує ідеологічне наповнення. У 2003 році спорудженням Росією дамби в Керченській протоці від Таманського півострова в бік острова Тузла значно загострило відносини між державами. Вперше заговорили про можливість застосування зброї між Росією та Україною для вирішення конфлікту.

ІІ етап - листопад 2004 року - лютий 2010 року (від початку Помаранчевої революції - до закінчення каденції В. Ющенка на посаді Президента України). У 2004 році в Україні відбулася Помаранчева революція, що позначила проєвропейський вектор української зовнішньої політики. В Росії ці зміни були зустрінуті негативно. "Газова війна" 2005 року ще більше ускладнила відносини між Україною та Росією. Розпочався якісно новий етап відносин України з НАТО - підготовка до вступу до цієї організації. Підтримка Україною у серпні 2008 року Грузії у війні з Росією ще більше ускладнюють відносини з Російською Федерацією. Систематично звучали заяви російського керівництва, політиків та повідомлення в ЗМІ про постачання української військової техніки та озброєння до Грузії, допомогу їй військовими спеціалістами під час війни з Росією. Після війни 82 % росіян оцінили відносини між Росією і Україною як ненормальні (прохолодні, напружені, ворожі). Крім економічної боротьби починається відкрита боротьба в ідеологічній сфері. Недаремно звучать слова В. Путіна (квітень 2008 року), що Україна - це навіть не держава. Йде сплановане переписування історії, формуються погляди зверхності російської нації. Російські ЗМІ подають масу інформації з метою дискредитації України як держави та її політичного керівництва.

Підтвердженням того, наскільки змінювалися відношення росіян до українців, є результати соціологічних досліджень російської недержавної дослідницької організації "Левада-центру". Загалом як нормальні (дружні, добрі, нормальні) відносини між Україною та Росією у жовтні 2004 року (до Помаранчевої революції) вважали 79 % громадян Російської Федерації. Вже через рік (жовтень 2005 року) менше половини росіян (44 %) так оцінювали відносини між двома країнами. Після російсько-грузинської війни відносини між Росією та Україною значно погіршилися. Про це свідчить те, що лише 15 % росіян оцінювали відносини між країнами як нормальні.

ІІІ етап - лютий 2010 року - жовтень 2013 року (від вступу В. Януковича на посаду Президента України - до Революції гідності). 25 лютого 2010 року відбулася інаугурація В. Януковича. Позаблоковість та відмова від вступу України до НАТО сприяли зближенню з керівництвом Російської Федерації, покращили на певний час економічні та політичні відносини. У цей час формування з українців ворогів не призупинялося, а прийняло більш латентну (приховану) форму. Продовжують зніматися антиукраїнські фільми, удосконалюється теорія історичного призначення російської нації та необхідності повернення до наддержави (Російської імперії). Образ українця-ворога починає закріплюватися у певної частини населення РФ. Законодавче закріплення курсу на Європейську інтеграцію погіршують взаємовідносини України та Росії. Рішення українського уряду призупинити процес підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом у листопаді 2013 року підтримувалося Кремлем, однак призвело до затяжної політичної кризи та початку Революції гідності.

ІV етап - з листопаду 2013 року (від Революції гідності) - до теперішнього часу). Події на Євромайдані у Києві та викликана ним хвиля протестів по всій Україні призвели до втечі В. Януковича та перезавантаження влади. У березні 2014 року Росія захоплює Крим. Безпосередня підтримка "так званих" Донецької та Луганської народних республік призвели до гібридної війни між Росією та Україною. Завершилося ідеологічне наповнення образу українця-ворога. Державна путінська політика створила з України та її громадян "неонациського", "націоналістичного монстра", "фашистів", що спочатку захопити владу для безперешкодного вчинення грабунків, погромів та знищення російськомовного населення України, а потім стали реально загрожувати національній безпеці Росії. Через ЗМІ звучать прямі заклики російських політиків, діячів культури і мистецтва, простих громадян до розправи з "бандерівцями", "неонацистами", "бойовиками", до захоплення українських земель. Революція гідності та подальші події стали роздільним бар'єром не лише у відносинах двох країн, а у свідомості громадян. Значна частина населення РФ стала готова до застосування всіх можливих засобів, у тому числі й військових, проти вчорашніх братів-українців. За результатами дослідження російської недержавної дослідницької організації "Левада-центр" у липні 2014 року 40% опитаних росіян розглядають відносини між Росією і Україною як "ворожі", 39% - "напружені". Громадяни РФ покладають відповідальність за погіршення відносин між країнами на українську владу. Тільки 3% опитаних вважають Росію винною в зростанні напруги.

Саме засоби масової інформації найбільш ефективно здійснюють інформаційно-психологічний вплив на великі групи людей, в тому числі й при створенні образу ворога.

Найпотужніших ресурс для послідовної обробки населення має телебачення. Не всі віддають перевагу Інтернету, газетам, радіо, а от телевізор дивиться переважна більшість росіян. Телебачення є основним джерелом інформації для більшості з них, незалежно від їх місця проживання, соціального статусу чи рівня освіти. За випусками телевізійних новин слідкують практично всі, в тому числі і ті, хто дізнається про події "в країні і світі" з інших джерел. Однак у жителів великих міст, більш освічених і забезпечених респондентів "інформаційні набори" різноманітніше, ніж у країні в цілому. Телевізійні новини росіяни дивляться насамперед по трьом державним каналам: "1 - й", "Росія - 1" і "НТВ". Помітно збільшилося число глядачів каналу "Росія - 24". Аудиторія інформаційних передач на відносно незалежних телеканалах, таких як "Рен - ТВ", "Euronews" і "Дощ" в сукупності не перевищує 17-18%.

Завдяки телебаченню Кремль віртуозно формує потрібну йому свідомість. Ми стали свідками як з початку 2014 року російська влада залякує не лише населення Півдня і Сходу України, але і співгромадян. "Бандерівець" в очах росіян - це фашист, бандит-вбивця. Саме завдяки Кремлівській пропаганді ім'я провідника національно-визвольних змагань України часів Другої світової війни Степана Бандери місяцями не сходить з вуст провладних російських журналістів та носіїв "промитих мізків". Більше 70% жителів РФ довіряють інформації, що надається російськими ЗМІ, але не довіряють зарубіжним ЗМІ. В цілому можна стверджувати, що люди довіряють практично всьому, що говорять по телевізору про ситуацію на Україні. Довіра тільки зміцнюється з лютого 2014 року, коли була розгорнута масована неприкрита пропаганда проти України.

Показовим прикладом щодо участі ЗМІ у формуванні образа ворога з України став телеканал "Росія - 24", що запустив проект "Розлучення по-українськи", котрий прогнозує лише негативні наслідки підписання Угоди про асоціацію з ЄС, маніпулюючи при цьому свідомістю громадян.

Телевізійні канали Росії доводять до своїх громадян, часто прямо фантастичні, версії по знищенню 17 липня 2014 року в Донецькій області пасажирськго літака "Boeing 777" компанії "Малайзійські авіалінії". При цьому звинувачуючи українську армію. Підтвердженням ефективної роботи російських ЗМІ є дослідження російського "Левада центру", які показали, що більше 80 % росіян вважають, що малазійський "Боїнг - 777" над Україною збила українська армія.

Прикладом того, як російські канали телебачення обманюють не лише своїх громадян, але й весь світ, розповідаючи про події на Сході України, є показ пункту переходу на польському кордоні з чергою автомобілів. При цьому диктор сповіщав, що це черги українців, які тікають з Донбасу до Росії. Тобто, російські телевізійники виходять з принципу - чим більше брехня, тим швидше в неї можуть повірити.

Довідково. На сьогоднішній день в РФ віщають: 16 загальноросійських телеканалів, близько 117 супутникових і кабельних телеканалів, 7 телеканалів, що віщають за межі Росії, близько 180 регіональних телеканалів і близько 30 каналів малих міст і сіл. Загальна кількість телеканалів приблизно 330.

Друковані видання, і, в першу чергу, газети і журнали входять до системи обробки населення Росії і сприяють у формуванні з українця ворога. Найбільшою популярністю у читачів, наприклад столиці Росії, користуються масові видання, такі як "Аргументи і факти" (24 %), "Метро" (19%), "Московський комсомолець" (18%) і "Комсомольська правда" (12%). Аудиторія аналітичних і ділових щоденних видань набагато менше. Загалом, за останні десять років у Росії помітно скоротилося число регулярних читачів газет.

Довідково. Друковані видання - найпоширеніший вид ЗМІ в РФ. У Російській Федерації зареєстровано 27 425 газет і тижневиків, але в постійному обороті знаходяться не більше 14 тисяч з них. Також зареєстровано 20 433 журнали, 787 альманахів, 1297 збірок, 1519 бюлетенів.

Хоча радіо є важливим способом донесення інформації, однак серед радіослухачів Росії переважає установка на розвагу або пасивне слухання звичних радіостанцій. Найбільш популярними радіостанціями, що передають інформацію та новини на сьогодні є: "Радіо Росії", "Ехо Москви", "Радіо Юність", "Радіо Маяк", "Голос Росії", "Радіо Свобода". Разом з телебаченням і друкованими виданнями радіо доволі успішно впливає на свідомість росіян.

З появою і поширенням Інтернету він став сам по собі багато в чому використовуватися як засіб масової комунікації, і в його рамках стали діяти традиційні засоби масової комунікації, з'явилися інтернет-ЗМІ. Швидко розвивається інтернет-радіо та інтернет-телебачення.

Інтернет, як джерело новин, випереджає газети і радіо за рахунок сайтів, які повідомляють уривчасту інформацію, відібрану більш-менш випадковим чином, і не надають глибокий аналіз того, що відбувається. Частка Інтернет-ресурсів, які проводять відбір значимих подій і надають якісний аналіз того, що відбувається - навіть у Москві, не кажучи про країну в цілому - невелика і порівнянна з аудиторією газет та інформаційних радіостанцій. Тому Інтернет в Росії сьогодні не в змозі конкурувати з телебаченням у впливі на населення Росії та формуванні образу ворога з українців.

Разом з ростом інтернет - аудиторії в Росії збільшується і число користувачів соціальних мереж. Як і у випадку з Інтернетом, таких на сьогоднішній день близько 45% по країні. Найбільші російські соцмережі - Mail.ru, "Одноклассники", "ВКонтакте". На сьогодні соціальні мережі дуже широко використовуються спеціальними службами Росії для пропагандистської діяльності.

Проте вплив Інтернет-ресурсів в Росії на сьогоднішній день незначний. Люди, які отримують новини по Інтернету (і при цьому не дивляться телевізійні канали), складають по Росії не більше 5%, у решти 20% населення Інтернет "йде додатком" до телебачення. Російське телебачення - і перш за все три державні канали ("1 - й", "Росія - 1" і "НТВ") - володіють на сьогоднішній день практично безроздільною монополією на формування світогляду всередині країни. Будь-які інші джерела інформації, у тому числі в Інтернеті, мають незрівнянно менші аудиторії. Загалом можна стверджувати, що якісні, аналітичні ЗМІ, що вважаються незалежними, помітно поступаються державним аналогам по числу читачів, слухачів і глядачів. Фактична безальтернативність засобів масової інформації в Росії є важливою умовою підтримки існуючого політичного порядку.

Дуже важливим і не до кінця зрозумілим стосовно формування з українців ворогів, є питання не того наскільки спотворюють інформації про Україну російські ЗМІ, а чому навіть найосвіченіші люди готові в цю неправду вірити. Підтвердженням цього служить такий довгий список російських діячів культури (більше п'ятисот осіб), які підтримали агресію В. Путіна в Криму. Частина з них, можливо, переживає за долю свого бізнесу, за свої посади, але ж значна частина свято вірить у визвольну місію Росії, у необхідність повернення Криму, у важливість захисту росіян на території "бандерівської" України.

Дивує також позиція деяких російських інтелектуалів-істориків, які займаються українським питанням. Наприклад, Олексій Міллер - автор відомої книги "Українське питання в політиці Російської імперії", який у нас вважається класиком серед російських дослідників української історії, також неадекватно оцінює нинішню ситуацію. І це люди, які начебто повинні були б краще інших розуміти, що відбувається в Росії та Україні!

У той же час серед росіян, інтелігенції є люди, здатні до критичного мислення, і вони підтримують Україну (Лія Ахеджакова, Олег Басілашвілі, Армен Джигарханян, Ельдар Рязанов, Юрій Шевчук, Борис Гребенщиков, Сергій Юрський, Андрій Макаревич та інші). На них путінська пропаганда не подіяла, вони не бачать в українцях ворогів.

Так як важливою складовою створення образу ворога з українців є сучасна російська освіта, повністю були перероблені шкільні та вузівські підручники з історії. У них, наприклад, відображено "своєрідний" підхід до місця і ролі Київської Русі, її правонаступності; особливостей українського козацтва та причин знищення Запорозької Січі; ходу та ролі української національної революції (1917-1920 рр); не визнається штучний характер голоду 1932-1933 років, як геноцид українців; заперечується справедливий і правомірний характер збройної боротьби українського національно-визвольного руху проти іноземних, у тому числі й російських, загарбників тощо. Загалом шельмуються українці та Українська держава.

Це свідчить, що Російською Федерацією:

фактично не визнається незалежність України;

порушуються чинні українсько-російські міждержавні угоди про дружбу й добросусідські відносини;

ставиться під сумнів суверенітет і територіальна цілісність України;

розпалюється українофобія (україноненавистництво) та міжнаціональна ворожнеча як на території Російської Федерації, так і в Україні, сусідніх із нею державах Європи, скрізь, куди сягає інформаційний вплив Росії.

...