Размещено на http://www.allbest.ru/

Курс лекцій з паразитології та інвазійних хвороб тварин (частина 1 - 7 семестр)



Зміст

Лекція 1. Загальна паразитологія. Визначення і зміст ветеринарної паразитології, її місце серед клінічних і біологічних дисциплін ветеринарного циклу. Історична довідка про ветеринарну паразитологію та вітчизняні наукові школи

Лекція 2. Визначення виду, популяції, біоценозу, паразитоценозу, симбіозу. Типи взаємовідносин організмів в природі. Визначення паразитизму, закони та рівні паразитизму. Систематика зоопаразитів. Функціональні та морфологічні адаптації зоопаразитів до хазяїв. Категорії хазяїв зоопаразитів. Взаємовідносини між паразитом і хазяїном

Лекція 3. Визначення понять “інвазія” та “інвазійне захворювання”. Номенклатура інвазійних захворювань. Особливості епізоотології інвазій. Імунітет при інвазійних хворобах тварин

Лекція 4. Вчення академіка Е.Н.Павловського про природну вогнищевість трансмісивних хвороб. Ветеринарна паразитоценологія. Проблеми паразитоценозів та асоціацій паразитів. Боротьба з ними

Лекція 5. Визначення, об'єм та зміст ветеринарної протозоології. Загальні морфолого-біологічні особливості найпростіших. Основи систематики найпростіших. Піроплазмідози тварин. Бабезіїдози тварин України: епізоотологія, клінічні, патологоанатомічні прояви у жуйних, коней, м'ясоїдних. Діагностика, лікування та шляхи профілактики

Лекція 6. Кокцидіїдози тварин. Кокцидіїдози ссавців (жуйних, свиней та кролів). Еймеріози птахів. Визначення хвороби, характеристика збудників, епізоотологічні дані і особливості клінічного прояву, діагностика і диференціальна діагностика. Лікувально-профілактичні заходи

Лекція 7. Токсоплазмідози (токсоплазмоз, саркоцистози, цистоізоспорози м'ясоїдних). Визначення їх, характеристика збудників. Епізоотологічні дані і клінічний прояв . Діагностика і диференціальна діагностика. Лікувально-профілактичні заходи

Лекція 8. Саркомастигофорози тварин. Трихомонози ВРХ і птахів. Гістомоноз птахів. Визначення хвороб, характеристика збудників. Епізоотологічні дані та форми клінічного прояву. Діагностика і диференціальна діагностика. Лікувально-профілактичні заходи

Лекція 9. Балантидіоз свиней. Анаплазмози жуйних. Борреліоз птахів. Визначення, характеристика збудників, епізоотологічні дані та клінічний прояв. Діагностика, диференціальна діагностика. Лікувально-профілактичні заходи паразитологія інвазійна хвороба тварина

Лекція 10. Ветеринарна гельмінтологія і гельмінтози тварин. Систематика, визначення і зміст. Загальна характеристика паразитичних червів. Основи диференціації окремих класів - трематод, цестод, нематод і акантоцефал. Епізоотологічні дані. Імунітет. Патогенез і клінічний прояв. Діагностика. Принципи прогнозування гельмінтозів. Основи профілактики. Ветеринарна трематодологія і трематодози тварин. Визначення і зміст. Систематика і загальна характеристика

Лекція 11. Фасціольоз жуйних. Опісторхоз м'ясоїдних. Визначення, характеристика збудників. Епізоотологічні дані. Клінічні ознаки. Діагностика. Лікувально-профілактичні заходи

Лекція 12. Дикроцеліїдози і парамфістомідози жуйних. Визначення, характеристика збудників. Епізоотологічні дані. Клінічні прояви. Діагностика і диференціальна діагностика. Лікувально-профілактичні заходи

Лекція 13. Ветеринарна цестодологія і цестодози тварин. Визначення. Характеристика класу цестод і систематика. Характеристика основних інвазійних личинкових стадій цестод

Лекція 14. Ларвальні цестодози тварин, спричинені личинками типу цистицерк: бовісний, целюлозний, пізіформний, тенуікольний, овісний, їх визначення, діагностика, заходи боротьби, шляхи профілактики

Лекція 15. Ларвальні цестодози тварин, спричинені іншими личинками цестод: ценуроз церебральний, ехінококоз ларвальний, альвеококоз ларвальний. Визначення, будова ларвоцист. Особливості епізоотології, клінічний прояв. Діагностика та диференціальна діагностика. Лікувально-профілактичні заходи

Лекція 16. Аноплоцефалятози жуйних: монієзіоз, тізанієзіоз, авітеліноз. Визначення, характеристика збудників. Епізоотологічні дані. Клінічний прояв. Діагностика та диференціальна діагностика. Лікувально-профілактичні заходи

Лекція 17. Ветеринарна нематодологія і нематодози тварин. Визначення. Характеристика класу нематод. Систематика нематод. Характеристика підрядів. Оксиуратози тварин: оксиуроз коней, пасалуроз кролів, гетеракідози птахів. Визначення хвороб, характеристика збудників. Епізоотологічні дані. Клінічний прояв. Діагностика. Лікувально-профілактичні заходи

Лекція 18. Аскаридатози тварин: аскароз свиней, параскароз коней, неоаскароз телят, аскаридатози м'ясоїдних та аскаридіоз птахів. Визначення хвороб. Характеристика збудників. Епізоотологічні дані, клінічний прояв. Діагностика та лікувально-профілактичні заходи

Лекція 19. Стронгілятози тварин. Загальна характеристика підряду стронгілят та їх систематика. Стронгілідози травного тракту коней. Епізоотичні дані. Клінічний прояв в залежності від стадії паразитів. Діагностика та диференціальна діагностика їх. Лікувально-профілактичні заходи в боротьбі з ними

Лекція 20. Основні стронгілятози травного тракту жуйних: езофагостомоз, хабертіоз, буностомоз, нематодіроз та гемонхоз. Визначення хвороб, характеристика збудників. Епізоотологічні дані, клінічний прояв. Діагностика та диференціальна діагностика. Лікувально-профілактичні заходи

Лекція 1. Загальна паразитологія. Визначення і зміст ветеринарної паразитології, її місце серед клінічних і біологічних дисциплін ветеринарного циклу. Історична довідка про ветеринарну паразитологію та вітчизняні наукові школи.

Паразитологія (від грецьких слів parasitos - нахлібник, дармоїд, logos - вчення) - комплексна біологічна наука, яка вивчає систематику, морфологію, цикл розвитку різних паразитичних організмів та хвороби, що вони спричиняють. Розрізняють загальну, медичну, агрономічну та ветеринарну паразитологію

Слово „паразит” також грецького походження, воно означає того, хто живиться за рахунок інших (para - біля, sitos - живлення).

Паразит - тварина або рослина, які тимчасово або постійно мешкають в органах і тканинах інших організмів і такі, що живляться за їх рахунок.

Світ паразитів виник разом з життям на Землі, коли з'явилась спроможність деяких організмів жити в інших організмах. Разом із світом паразитів виник особливий тип взаємовідносин у біосфері, який отримав назву паразитизм. На сьогоднішній день на земній кулі існує близько 1,5 млн. видів живих організмів тваринного походження. Із них майже 90 000 видів (6%) ведуть паразитичний спосіб життя.

Ветеринарна паразитологія вивчає паразитів та хвороби, які вони спричиняють у сільськогосподарських, домашніх і промислових тварин, риб та бджіл. Більш правильно було б назвати цю дисципліну зоопаразитологією, адже предметом її досліджень є паразитичні організми тваринного походження царства Animalia надцарства ядерних Eukaryota. Хвороби спричинені зоопаразитами, називають інвазійними (паразитарними).

Предметом вивчення зоопаразитології є морфобіологічні особливості паразитів, взаємовідносини їх з хазяями та носіями, епізоотологія, патогенез та клінічні ознаки захворювань, методи їх діагностики, лікування та профілактики.

Хвороби, причиною яких є організми рослинного походження (фітопаразити - прокаріоти), носять назву інфекційних. Фітопаразитологія представлена такими дисциплінами, як мікробіологія, вірусологія, епізоотологія.

Курс ветеринарної паразитології складається таких розділів:

- загальної паразитології;

- протозоології - науки про паразитичних найпростіших та хвороб, що вони спричиняють;

- гельмінтології - науки про паразитичних червів і захворювань, що вони спричиняють;

- арахноентомології - науки про паразитичних кліщів і комах, які є ектопаразитами тварин, людини.

Місце паразитології серед біологічних та клінічних дисциплін

У формуванні світогляду лікаря ветеринарної медицини паразитології належить провідне місце серед біологічних та клінічних дисциплін і вона тісно пов'язана з ними. Так, вивчення систематики паразитів, їх морфології та біологічних особливостей зближує її з зоологією. Мікробіологічними методами діагностики виявляють паразитичних найпростіших, яйця гельмінтів. Розуміння патогенної дії паразитів ґрунтується на даних патологічної фізіології та патологічної анатомії. При клінічному обстеженні хазяїв застосовують деякі методи клінічної діагностики й терапії. Вивчення імунітету, заходів диференціальної діагностики, епізоотологічних методів обстеження господарств та ферм об'єднує зоопаразитологію з іншою важливою дисципліною заразної патології - епізоотологією. Організація лікувально-профілактичних протипаразитарних заходів має багато спільного з фармакологією, внутрішніми незаразними хворобами, хірургією, організацією та економікою ветеринарної справи. Неможливо досягти стабільного благополуччя щодо інвазійних хвороб, якщо не дотримуватися гігієнічних норм утримання та годівлі тварин повноцінними кормами.

Від лікаря ветеринарної медицини в значній мірі залежить охорона здоров'я населення. Мова іде в першу чергу про інвазійні хвороби, спільні для тварин і людей (ехінококоз, трихінельоз, токсоплазмоз тощо).

Значення паразитології у формуванні лікаря ветеринарної медицини

Паразитологія має важливе значення у формуванні лікаря ветеринарної медицини широкого профілю. Курс починається із загальної паразитології, у якій наведено визначення таких понять, як екологія, симбіоз, вид, популяція, типи взаємовідносин організмів, аксіоми та рівні паразитизму.

Студенти одержують біологічно-теоретичні знання і поняття про функціонування біологічних систем, вивчають класифікацію паразитів, їх хазяїв та носіїв, паразитофауну хазяїв на окремих територіях України, функціональні й морфологічні адаптації паразитів до хазяїв, знайомляться з впливом зоопаразитів на хазяїв.

У розділі „Вчення про інвазійні хвороби” наведено особливості епізоотології протозоозів та гельмінтозів, вчення про природну вогнищевість трансмісивних хвороб, роль екологічних факторів у виникненні та поширенні інвазійних хвороб, біологічне значення паразитоносійства у природі - біоценозах, а також в антропоценозах - на тваринницьких стадах, фермах.

Для лікаря ветеринарної медицини важливо мати поняття про паразитоценологію, функціонування поліпаразитарних систем тварин, інфектно-інвазійні, асоціативні хвороби та принципи організації протипаразитарних заходів на фермах.

У курсі „Спеціальна паразитологія” вивчають роль паразитичних найпростіших, гельмінтів, кліщів і комах у розвитку інвазійних захворювань, вплив цих паразитів на сучасний розвиток тваринництва. Студенти опановують методи діагностики різних хвороб, їх лікування, профілактику, навчаються розробляти комплекс заходів боротьби проти інвазій з метою охорони здоров'я людини та тварин від зоопаразитозів.

Історична довідка про ветеринарну паразитологію та вітчизняні наукові школи

Про паразитів та хвороби, що ними спричиняються, знали з давніх часів. Перші повідомлення з цього приводу можна знайти в літописах Аристотеля, який приводить дані про аскарид, теній, гостриків та описав цистицеркоз свиней. Його також вважають засновником ентомології. Він вперше ввів термін entomol - комаха. Гіппократ виявив вплив деяких паразитичних червів на здоров'я людини. Він вперше запропонував термін helmins, звідки і пішла назва „гельмінт”.

Величезні заслуги у розвитку паразитології належать видатному вченому Ібн Сіна (Авіцена), який описав патологію тварин при гельмінтозах, запропонував засоби для їх лікування. Винайдення в ХVІІ ст. голландським дослідником Левенгуком мікроскопа відкрило нову еру в історії біології.

Наприкінці ХVІІІ і на початку ХІХ століть російський академік П.С.Паллас описав велику кількість гельмінтів та комах нових видів.

Викладач Харківського ветеринарного інституту К.А.Островський в п'ятидесятих роках позаминулого сторіччя розшифрував цикл розвитку цестод, різко критикував теорію самовільного зародження паразитичних червів.

О.П.Федченко під час подорожей в Середню Азію зібрав велику колекцію гельмінтів, вперше описав цикл розвитку збудника дракункульозу.

Е.К.Брандт в сімдесятих і вісімдесятих роках позаминулого століття опублікував книгу про паразитів свійських тварин і людини. Ним закладені наукові основи арахноентомології.

Д.Л.Романовський (1891) розробив і запропонував новий метод фарбування одноклітинних організмів. Видатним російським ентомологом був І.А.Порчинський. Він автор багаточисельних праць, що стосуються оводів, ґедзів та мух.

М.О.Холодковський вивчав анатомію, цикли розвитку й систематику гельмінтів тварин та людини, видав російською мовою перший атлас паразитичних червів.

В минулому столітті значну роль в подальшому розвитку паразитології відіграли дослідження, виконані під керівництвом академіків К.І.Скрябіна (Москва), Є.Н.Павловського, професорів В.О.Догеля та В.Л.Якімова (Санкт-Петербург).

К.І.Скрябін створив гельмінтологічну школу, яка об'єднала спеціалістів ветеринарного, медичного та біологічного профілів. Завдяки зусиллям цього видатного вченого у вищих навчальних закладах були відкриті перші кафедри паразитології та видані підручники і навчальні посібники з цієї дисципліни.

Є.Н.Павловський - основоположник наукової школи, що плідно працювала над вирішенням проблем загальної паразитології. Він створив вчення про природну осередковість трансмісивних хвороб. В.Л.Якімов заснував школу протозоологів і хіміотерапевтів, а В.О.Догель - еколого-паразитологічну школу, вчені якої багато зробили для вивчення паразитичних організмів риб.

Значний внесок у розвиток ветеринарної гельмінтології зробили українські вчені. Одним з центрів підготовки ветеринарних кадрів є найстаріший в Україні Харківський ветеринарний інститут (тепер ХДЗВА), створений як вищий навчальний заклад у 1851 році. В академії працювали такі видатні вчені, як Е.А.Островський, І.І.Мечніков, В.Я.Данилевський, М.І.Петропавловський, та інші.

Кафедра паразитології ХДЗВА, яка реорганізована з кабінету у 1932 році, також одна з найстаріших в Україні. Першим завідувачем був учень академіка К.І.Скрябіна професор С.В.Іваницький (1932-1941). Під його керівництвом виконана велика робота з вивчення проблем гельмінтології, організовано ряд експедицій по Україні, проведено дослідження по розробці методів діагностики і профілактики диктіокаульозу жуйних, ехінококозу собак (О.Ф.Носик), трихурозу свиней (А.А.Мозговий).

З 1944 по 1960 рік кафедру паразитології очолював професор М.О.Палімпсестов. У той період проводились фундаментальні дослідження з вивчення псороптозу овець та кролів, цестодозів водоплавної птиці, аскаридатозів тварин.

З 1960 по 1973 рік на кафедрі працювали такі відомі паразитологі як доценти Н.Т.Літвішко (зав. кафедрою), О.П.Гончаров.

З 1973 по 1998 рік кафедру паразитології очолював професор В.К.Чернуха. В 1996 році колективом авторів кафедри паразитології ХДЗВА (професор В.К.Чернуха, доценти В.І.Бирка, В.Я.Пономаренко, А.М.Пономаренко, В.І.Котляр, а також професорами В.Ф.Галатом, Ю.Г.Артеменком) за редакцією професора В.К.Чернухи вперше в Україні створено і надруковано підручник для Вузів „Паразитологія та інвазійні хвороби сільськогосподарських тварин”. Короткий час (2000-2001 рр.) завідував кафедрою доктор ветеринарних наук Машкей І.А., а з 2003 року кафедру очолює д.в.н. Приходько Ю.О.

Для розвитку ветеринарної паразитології багато зробили вчені Інституту експериментальної та клінічної ветеринарної медицини (м. Харків) доктори ветеринарних наук Ю.С.Коломієць, М.Д.Кльосов, З.Г.Попова, І.А.Машкей, завідувачі кафедрами паразитології Білоцерківського державного аграрного університету М.С.Крикунов, М.М.Вовченко, Дніпропетровського державного аграрного університету Я.М.Захрялов, доктор біологічних наук В.Н.Трач (Інститут зоології ім. І.І.Шмальгаузена).

Далеко за межами України відомі імена видатних вчених-паразитологів, які продовжують плідно працювати в науково-дослідних та вищих навчальних закладах. Це доктор ветеринарних наук, професор Шеховцов В.С. (Інститут експериментальної і клінічної ветеринарної медицини), доктор ветеринарних наук М.Ф.Ященко (Інститут ветеринарної медицини УААН), доктори біологічних наук В.В.Корнюшин, Г.М.Двойнос та В.П.Шарпило (Інститут зоології ім. І.І.Шмальгаузена), завідувачі кафедрами паразитології, професори В.Ф.Галат (Національний аграрний університет України), Ю.Г.Артеменко (Білоцерківський державний аграрний університет), К.В.Секретарюк (Львівська академія ветеринарної медицини ім. С.З.Гжицького), І.Л.Тараненко (Одеський державний аграрний університет), І.С.Дахно (Полтавська державна аграрна академія).

Лекція 2. Визначення виду, популяції, біоценозу, паразитоценозу, симбіозу. Типи взаємовідносин організмів в природі. Визначення паразитизму, закони та рівні паразитизму. Систематика зоопаразитів. Функціональні та морфологічні адаптації зоопаразитів до хазяїв. Категорії хазяїв зоопаразитів. Взаємовідносини між паразитом і хазяїном.

Різноманітний світ фауни та флори, який нас оточує, сформувався у процесі еволюції і підпорядковується законам природи. Усі представники тваринного й рослинного світу Землі перебувають між собою у різноманітних взаємовідносинах і знаходяться в навколишньому середовищі земної кулі.

Видатному вченому В.М.Вернадському належать слова: “Живий світ - грандіозна конфігурація істот”.

Для зрозуміння основних положень, які будуть викладені у розділі “Біологічні основи паразитизму” необхідно дати визначення таким поняттям як екологія, вид, популяція, біоценоз, антропозооценоз, нове визначення поняття симбіоз. Більш повне трактування цих понять важлива з точки зору паразитології.

Екологія - (від грец. oikos - житло, місцеперебування, та logos - вчення) -біологічна наука, яка вивчає організацію і функціонування надорганізмених систем: видів, популяцій, біоценозів, антропозооценозів. Це наука про закономірності взаємовідносин організмів між собою та умовами навколишнього середовища.

Вид - сукупність особин, подібних анатомічно й фізіологічно між собою, які дають потомство і мають один генетичний фонд, яким вони обмінюються. Вид тварин або рослин займає певну територію свого проживання, що звуть ареалом або нішею.

Популяція - сукупність представників одного виду, які живуть на певній території. Функціонування популяцій різних видів також підлягає законам природи. На Землі знаходиться величезна кількість видів та популяцій різних тварин і рослин. Усі вони також перебувають у різноманітних взаємовідносинах і піддаються впливу навколишнього середовища та діяльності людини.

Біоценоз - (від гр. слів bіоs - життя, яке у складних словах свідчить про відношення даних слів до життя, життєвих процесів, koinos - загальний, спільний) - сукупність організмів тварин і рослин, які населяють ділянку території (суші або водойм) і характеризуються визначеними взаємовідносинами між собою без втручання людини. Біоценоз - це єдність організмів, які постійно розвиваються і змінюються в результаті діяльності його компонентів.

Різні зв'язки між рослинами та тваринами у біоценозі виникають і розвиваються на основі живлення, розмноження і обміну речовин.

Антропозооценоз - (від лат. antropos - людина, zoo - тварина, гр. koinos -загальний, спільний) - сукупність організмів тварин і рослин, створювана людиною. Антропозооценозами є ферми, комплекси та спеціалізовані господарства ссавців і птиці. Уся різноманітність взаємовідносин, що існують у біоценозах та антропозооценозах, здійснюється за законами симбіозу.

Симбіоз (від гр. symbiosis - співжиття) - це співжиття організмів різного рівня зоологічного світу, яке формує типи взаємовідносин організмів, що різняться між собою за постійністю, характером взаємного впливу, тіснотою спілкування. Таким чином, симбіоз формує такі типи взаємовідносин, як мутуалізм, синойкію, коменсалізм, квартирництво, синергізм, конкуренцію, хижацтво, а також паразитизм.

Симбіоз діє згідно із законами: еволюційними, популяційними, біоценотичними.

ТИПИ ВЗАЄМОВІДНОСИН ОРГАНІЗМІВ

Симбіоз формує такі типи взаємовідносин організмів у природі.

Мутуалізм (взаємництво) - співжиття двох організмів, які приносять один одному користь. Класичним прикладом мутуалізму організмів для лікаря ветеринарної медицини є наявність інфузорій та мікроорганізмів у рубці жуйних тварин, що розщеплюють рослинну клітковину. При цьому мікроорганізми мають живильне середовище, де вони живуть, живляться, розмножуються; жуйні тварини при цьому одержують речовини й здійснюють рубцеве травлення.

Синойкія - взаємовідносини двох організмів, при яких один з них має з цього користь, а другий ні. Можна розглядати різні види синойкії - коменсалізм, квартирництво.

Коменсалізм (нахлібництво) - співжиття, де одна тварина живиться рештками поживи іншої, не завдаючи їй шкоди. Наприклад, сапрофітна мікрофлора використовує для життя та розмноження вміст товстого відділу кишечника: риба-прилипала присмоктується спинним плавником до шкіри акули й харчується залишками її поживи.

Квартирництво - форма співжиття, де одна тварина використовує іншу як тимчасовий притулок. Наприклад, мало плідні риби відкладають ікринки в мантійну порожнину молюсків, де вони захищені від ворогів.

Синергізм - форма взаємовідносин, коли організми допомагають один одному в засвоєнні поживних речовин, репродукції, розширенні місця заселення. Так, паразити дихального тракту - гельмінти диктіокаули та мікроорганізми пастерели підсилюють патогенну дію один одного, сприяють засвоєнню поживних речовин, розширенню місць заселення. Такі взаємовідносини існують між анаеробною мікрофлорою кишечника та монієзіями у жуйних, патогенними штамами кишкової палички та еймеріями.

Конкуренція - така форма співжиття, де організми конкурують за засвоєння поживних речовин, місце заселення, послаблюють один одному репродукцію. Наприклад, трематоди печінки - фасціоли та дикроцелії є конкурентами між собою; встановлена конкуренція між личинками ехінокока та фасціолами, різними видами кишкових стронгілят, які живуть в одному відділі кишечника.

Хижацтво - взаємовідносини, де є хижак і жертва. Хижак сильніший від своєї здобичі, яку він: вбиває, потім частково або повністю поїдає (лев - антилопа, лисиця - заєць).

Поступово у процесі еволюції під дією законів природи формувалися складніші взаємовідносини, при яких деякі організми втрачають здатність існувати без інших організмів.

ВИЗНАЧЕННЯ ПАРАЗИТИЗМУ

Паразитизм (від. гр. para - біля, близько, поряд, sithos - харчування, живлення, sitien - їсти) - особливий тип біотичних зв'язків організмів у біосфері, один з типів антагоністичного співіснування генетичне різнорідних організмів та їх популяцій. Паразитизм - така форма співжиття, при якому один організм (паразит) використовує поживні речовини та середовище мешкання іншого організму (хазяїна).

Таким чином, паразити - тваринні й рослинні організми, які у процесі еволюції пристосувалися споживати енергію і використовувати біомасу інших тваринних та рослинних організмів. Паразити можуть жити в клітинах, тканинах, порожнинах органів, на поверхні тіла хазяїв. Паразитичні організми є серед вірусів, мікоплазм, хламідій, бактерій, грибів, найпростіших, кліщів, комах та інших організмів.

Слід зазначити, що різні типи взаємовідносин організмів можуть переходити з одного в інший (мутуалізм коменсалізм паразитизм). У природі є такі види взаємовідносин, коли важко розмежувати різні типи відносин організмів.

Закони (аксіоми) паразитизму.

1. Усі живі та рослинні тіла, які є відкритими системами й знаходяться у навколишньому середовищі, схильні до заселення іншими живими тілами, рослинними організмами, які мають вищий репродуктивний, адаптивний та метаболічний потенціали.

2. Таке заселення формує симбіоз - співжиття організмів різного рівня зоологічного світу. Згідно із законами природи, симбіоз включає усю різноманітність типів популяційних взаємовідносин. При цьому паразитизм є одним з типів негативних взаємовідносин при обов'язковому досягненні певної рівноваги у природі.

3. Деякі типи співжиття (в основному паразитизм) можуть, порушувати сталість внутрішнього середовища деяких організмів, наприклад, хазяїв. Ці порушення проявляються у хазяїна макро- та мікроструктурними змінами на різних рівнях сумісності або переходу хазяїна на шлях біологічного регресу-хвороби.

4. Порушення у одному організмі при негативних взаємовідносинах поширюється на всю популяцію виду хазяїна. У біоценозах це фактор регулювання складу та кількості видів, в антропозооценозах - причина хвороб тварин.

Перша аксіома ґрунтується на тому, що багатоклітинний організм є відкритою ентропічною системою, яка підпорядковується ієрархії живих тіл, тобто "тиску життя" на живе Це упорядкованість живих організмів, що базується на біологічному потенціалі.

Другий закон паразитизму пояснює нове поняття симбіозу. Симбіоз не є ні позитивним ні негативним типом популяційних зв'язків, а включає усю різноманітність взаємовідносин по тісноті, обопільності впливу, сталості та знаку. Термін симбіоз отримав більш широкий зміст, тобто він включає усі типи його: мутуалізм, синойкія, коменсалізм, паразитизм та інші.

Третя аксіома пояснює розвиток порушень, які мають місце при заселенні: існування популяцій одних організмів в інших, котрі можуть приносить користь або шкоду, досягати біологічної рівноваги або хвороби.

Четвертий закон паразитизму пояснює роль цього біологічного явища у природі, у біоценозах. Паразитизм не є явище шкідливе “взагалі”, його не можна усунути з біосфери. У природних суспільствах (біоценозах) паразитизм необхідний як один з важливих механізмів саморегуляції складу і чисельності компонентів.

Суть паразитизму як загальнобіологічного явища

Накопичені знання дають можливість за допомогою загально біологічних принципів зрозуміти суть паразитизму як загально біологічного явища. Для побудови законів за цими принципами в біології є еволюційний підхід, системність, популяціонізм, детермінізм, диференційна оцінка ролі паразитизму у біоценозах та антропозооценозах.

Еволюційний підхід показує, що паразитизм, як один з варіантів симбіозу, зіграв і грає свою роль у еволюції життя на землі: він причетний до появи еукаріотів за рахунок симбіозу і наступного об'єднання ряду прокаріотів у еукаріотну клітину; бере участь у генетичному обміні і біосфері; пояснює походження вірусів та еволюційне стирання суперечностей між паразитами і живителями; дозволяє передбачати паразитарні зв'язки, що народжуються.

Популяційний підхід - загальнобіологічний принцип, який пояснює джерела існування симбіоценозів, вносить у теорію паразитизму вірогідно-статичне мислення та знімає парадокс паразитизму, який виявляється у великій вариабільності наслідків взаємовідносин паразита та живителя.

Принцип детермінізму націлює дослідників на конкретизацію закону єдності та боротьби протилежностей. Адже паразитологія в значній мірі є вчення про біологічні суперечності у симбіоценотичних системах та їх розв'язання.

Принцип диференційної оцінки ролі паразитизму у біоценозах і антропозооценозах пояснює парадокс шкоди та користі паразитів та паразитизму. А це означає, що у природних угрупуваннях паразитизм є одним з факторів і важливим механізмом саморегуляції складу та кількості популяцій. В антропозооценозах (фермах, комплексах, спеціалізованих господарствах ссавців та птиці, фермерських господарствах) паразитизм перешкоджає людині управляти чисельністю необхідних йому тварин, а тому повинен бути під контролем (використання вакцин, сироваток, лікувальних препаратів: антибіотиків, протистоцидів, антигельмінтиків та інших).

Рівні паразитизму.

Залежно від локалізації, способу паразитування розрізняють такі рівні паразитування.

1. Генетичний рівень паразитизму - контакт хазяїна відбувається на рівні геному клітини. Це віруси - облігатні паразити клітин.

2. Клітинний рівень паразитизму. Це коли прокаріотні та каріотні організми контактують з живителем як внутрішньоклітинні паразити, які редукують у цитоплазмі. Віруси, мікоплазми, хламідії, еймерії, токсоплазми, піроплазміди, саркоцисти та інші збудники є внутріклітинними паразитами.

3. Тканинний рівень паразитування мають личинки гельмінтів комах та інших паразитів (личинки аскаридат, делафондій, трихінел, оводів).

4. Органо-порожнинний рівень паразитизму має більшість статевозрілих нематод шлунково-кишкового та респіраторного трактів (аскаридати, оксіурати, трихоцефали та ін.).

Є також змішані рівні: клітинно-тканинно-порожнинний, тканинно-порожнинний при паразитуванні личинкових та імагінальних стадій при одночасній локалізації паразитів з різних груп (найпростіших, гельмінтів, комах та ін.).

КЛАСИФІКАЦІЯ ПАРАЗИТІВ

Залежно від часу (строку) паразитування паразитів поділяють на такі групи: тимчасові та стаціонарні.

Тимчасові паразити це такі, які живуть, розмножуються у навколишньому середовищі, а тварин використовують тільки для живлення (комарі, ґедзі, мухи-жигалки іксодові кліщі та ін.).

Стаціонарні паразити живуть і розмножуються всередині або зовні організму живителя тривалий час. Цих паразитів також поділяють на дві групи: постійні та періодичні.

Стаціонарно-постійні паразити це такі, які від народження до смерті знаходяться всередині або зовні організму, де відбуваються усі стадії їх життя. Це воші, волосоїди, коростяні кліщі, трихінели.

Стаціонарно-періодичні паразити інвазують хазяїв тільки тривалий час, знаходячись у стадіях личинки або статевозрілій. Це комахи оводи, мухи-вольфартії, такі біо- та геогельмінти, як фасціоли, статевозрілі цестоди, аскаридати, оксіурати, стронгіляти та ін. Перелічені гельмінти виділяють яйця або личинки в навколишнє середовище, де вони стають інвазійними у організмі проміжних хазяїв або у навколишньому середовищі, а потім заражають інших хазяїв.

Залежно від локалізації паразитів поділяють на ендо- і ектопаразитів.

Ендопаразити паразитують у внутрішніх органах і тканинах хазяїна. Це усі паразитичні найпростіші, гельмінти.

Ектопаразити живуть на зовнішніх покривах тіла хазяїна (коростяні кліщі, волосоїди та інші).

За стадією розвитку паразитів також поділяють на ларвальні та імагінальні.

Ларвальні (личинкові) паразити - це коли захворювання тварин та людини спричиняють личинки паразитів - гельмінтів (цистицерки, ценури, ехінококи, трихінели), комах (оводи).

Імагінальні паразити спричиняють інвазії у статевозрілій стадії (імагінальні цестоди).

За ступенем специфічності розрізняють облігатно-специфічних паразитів які локалізуються в обмеженому колі живителів (еймерії, піроплазміди, бичачий ціп'як та інші). Неспецифічні - паразитують у багатьох видів живителів (фасціоли, опісторхіси, теніїди, тоскоплазми, трихінели).

За кількістю хазяїв паразити бувають моноксенні (однохазіїнні) та гетероксенні (багатохозяїнні).

Моноксенні паразити при своєму розвитку мають одного хазяїна (еймерії, трихомонади, балантидії, аскаридати, оксіурати, більшість стронгілят тощо)

Гетероксенні паразити у своєму розвитку використовують двох і більше живителів (токсоплазми, трематоди, цестоди, деякі нематоди).

Розрізняють також несправжніх (фальшивих) паразитів.

Несправжні (фальшиві) - вільноживучі організми, які деякий час можуть перебувати у тілі тварини при випадковому потраплянні. Прикладом несправжнього паразитизму є кормові кліщі, які потрапляють у шлунково-кишковий тракт тварин. Іноді вони спричиняють порушення його функції. Цих кліщів та їх яйця частково знаходять при копроскопічному дослідженні.

Функціональні та морфологічні адаптації паразитів до хазяїв

Основоположник еколого-паразитологічної школи, автор підручника “Загальна паразитологія” російський професор В.А.Догель зазначав, що “Ніде у тваринному царстві не проявляються з такою силою пристосовані реакції організмів, як у паразитів. Ці пристосування є численними і різноманітними.”

Усі пристосування (адаптації) поділяють на морфологічні та біологічні. Морфологічні адаптації в свою чергу поділяють на прогресивні і регресивні.

До прогресивних морфологічних адаптацій відносять зміни у фіксаційному апараті багатьох гельмінтів та інших паразитів. У гельмінтів, які живуть в шлунково-кишковому тракті, з'явилися нові органи фіксації: у цестод - присоски й гачки на сколексі, у трематод і нематод - кутикулярні шипи, у акантоцефалів - гачки на хоботку. Фіксаційний апарат дуже розвинений у паразитичних комах, які мають на кінцівках кігтики, присоски (коростяні кліщі, кровососки, воші та ін.).

При переході на паразитичний спосіб життя у червів збільшилися розміри тіла. Цестоди, які використовують поживні речовини усією поверхнею тіла, досягають довжини 5-10 м (бичачий ціп'як, гідатигенний ціп'як, стьожак широкий). Паразитичні нематоди, порівняно в вільноживучими нематодами також мають збільшений розмір тіла: аскариди коней до 30-40 см, діоктофіма собак до 1 м, ришта - підшкірний паразит людини 1-1,2 м, а плацентарна нематода кашалота до 7-8 м.

Іксодові кліщі (самки) під час ссання крові у живителів здатні збільшувати розмір тіла в кілька разів.

Прогресивною адаптацією є ускладнення ротових органів у кровосисних комах. Вільноживучі комахи мають жувальний ротовий апарат, а паразитичні - колюче-сисний, призначений для насмоктування крові та фіксації на хазяях.

З різних систем організму паразитів у бік ускладнення змінюється статева система, оскільки функція розмноження у них домінує.

Регресивні морфологічні адаптації розвиваються також під впливом паразитичного способу життя. Деякі органи різних систем редукувалися або зникли. Це зокрема, органи пересування гельмінтів, зору, травної, кровосисної, нервової систем цестод, скребликів, деяких кліщів та комах.

Біологічні адаптації Основними біологічними функціями життя кожного організму є пристосування, що зумовлюють збереження особини та виду. Збереження життя організму залежить насамперед від живлення, а збереження виду від розмноження.

Паразитичні організми одержують безперервне підсилене живлення і мають високу плодючість.

Наприклад, бичачий ціп'як (Taenia saginata) щоденно виділяє у зовнішнє середовище від 3-х до 29 члеників, у кожному з них знаходиться понад 170 тис. Яєць, самка свинячого аскариса (Ascaris suum) здатна щодня виділяти до 200 тис. яєць.

Серед паразитичних червів (усі цестоди та більшість трематод) поширений гермафродитизм, коли у однієї особини розвинені чоловічі й жіночі статеві органи, що значно підвищує здатність їх до репродукції.

Серед паразитичних організмів значно поширений партеногенез - вид розмноження, при якому жіноча статева клітина розвивається без запліднення. Наприклад, розвиток личинкових стадій фасціол відбувається у тілі молюска партеногенетичним розмноженням (з однієї личинки - мірацидія утворюється понад 100 і більше церкаріїв). Партеногенетично розмножуються деякі личинки цестод (цистицерки, ехінококи, альвеококи), самки рабдидат - стронгілоїди.

Для цестод характерна біологічна адаптація - дестробіляція - відторгнення від тіла стробіли зрілих члеників, що підвищує плодючість цестод та омолоджує їх. Середовище життя паразитів надзвичайно різниться від такого вільноживучих організмів, через що у паразитів з'явилося багато біологічних застосувань. Це - поширення паразитів через навколишнє середовище або проміжних та додаткових живителів; стійкість їх зародків (яєць, личинок, цист) проти різних факторів навколишнього середовища; пристосування життєвих циклів паразитів до життєвих циклів живителів та багато інших адаптацій.

КАТЕГОРІЇ ХАЗЯЇВ ПАРАЗИТІВ

Хазяїном називають організм тваринного або рослинного походження, в організмі якого паразит тимчасово чи постійно живе, розмножується або знаходиться в будь-якій стадії. При паразитарних хворобах різних тварин (ссавців, птиці, риб, бджіл, рептилій тощо) це можуть бути інші тварини (ссавці, комахи, кліщі, риби, молюски тощо)

Залежно від особливостей паразитування розрізняють такі категорії хазяїв: дефінітивні, проміжні, додаткові, резервуарні.

Дефінітивний (остаточний) - це хазяїн, в організмі якого паразит досягає статевозрілої стадії, розмножується і виділяє інвазійний фактор (яйця або личинки), Наприклад, жуйні та інші тварини - для фасціол, дикроцелій, парамфістоматид; м'ясоїдні - теніїд, кошачі - для токсоплазм.

Проміжний - це хазяїн, в організмі якого личинкова стадія розвивається нестатевим шляхом. У цього хазяїна можуть нагромаджуватися паразити інвазійних стадій або потрапляти в навколишнє середовище їх виділення. Так, у переважної більшості трематод проміжні живителі - це різні види молюсків; для личинок цестод - велика кількість сільськогосподарських та промислових тварин, а іноді і людина (ехінококоз); для найпростіших токсоплазм - це жуйні, м'ясоїдні тварини, людина.

У розвитку деяких гельмінтів є два проміжних хазяїна. У цьому випадку другого називають додатковим. Наприклад, різні види риб для деяких трематод (опісторхісів, клонорхісів, меторхісів та ін.), мурашки для дикроцелію.

Проміжні та додаткові хазяї можуть бути їжею дефінітивного, що викликає його зараження. Іноді личинки виходять з тіла проміжного хазяїна у навколишнє середовище, де стають інвазійними. Потім активно або пасивно потрапляють у організм дефінітивного хазяїна.

Резервуарний - це хазяїн, в організмі якого паразит не розвивається, а тільки накопичується та зберігається в інвазійній стадії. Такий хазяїн необов'язковий у циклі розвитку паразита, однак він переносить інвазію, призводить до інтенсивнішого ураження дефінітивного хазяїна. Наприклад, личинки свинячого аскарису можуть нагромаджуватися в організмі дощових черв'яків.

Залежно від умов, які витримує паразит в організмі, гостальної специфічності хазяїна, розрізняють облігатних і факультативних хазяїв.

Облігатні (обов'язкові) хазяї забезпечують паразитам найбільш сприятливі умови для життєдіяльності. У таких хазяях паразити інтенсивно розмножуються, добре виживають, швидко досягають статевозрілої стадії та зумовлюють клінічний прояв хвороби (організм собаки для токсокар, великої рогатої худоби для специфічних бабезій, свиней для свинячого аскарису).

У тілі факультативних хазяїв паразити живуть, але не знаходять добрих умов для свого розвитку, оскільки вони не адаптовані до цих хазяїв, частково не завершують свого циклу розвитку або гинуть (дикі ссавці для піроплазмід, сільськогосподарські тварини, качки для дрепанідотеній).

В термінології ветеринарної та медичної протозоології інколи використовують термін “переносник”.

Переносники - це кровосисні кліщі та комахи. Вони передають збудника від хворої тварини або паразитоносії до здорової тварини. Переносників поділяють на біологічних (специфічних) і механічних (неспецифічних). Біологічні переносники це такі, в організмі яких збудник проходить частину свого життєвого циклу. В тілі механічного переносника збудник не розвивається, а тільки нагромаджується. Передається збудник у період живлення переносника на хворій тварині, паразитоносії, а потім на сприйнятливій тварині. Хвору тварину, або паразитоносія, називають донором, сприйнятливу - реципієнтом .

Вплив зоопаразитів на організм хазяїв.

Патогенна дія паразитичних найпростіших, гельмінтів, комах, кліщів на організм хазяїв проявляється неоднаково, що залежить від виду збудника, інтенсивності інвазії, віку живителя, його резистентності, умов годівлі та інших факторів.

Вплив паразитичних найпростіших залежить від патогенності, вірулентності, специфічності паразитів, реактивності організму, природної та набутої резистентності хазяїна. Патогенність паразитичного найпростішого - це видова ознака кожного збудника. Деякі з них суворо патогенні для визначеного хазяїна. Наприклад, еймерії птахів - тільки для птахів, еймерії свиней - для свиней. Інші найпростіші патогенні для багатьох видів хазяїв: токсоплазми, цистоізоспори, саркоцисти. трипаносоми. Вірулентність - це ступінь патогенності, властивість викликати ураження в організмі. Так, при пасажуванні збудників протозойних інвазій через організм певних видів тварин їх вірулентність може підсилюватися або знижуватися. Вірулентність паразитичних найпростіших паразитичних найпростіших також залежить від тропічності збудників, тобто в яких клітинах організму живителя вони локалізувалися, які зміни викликають у клітинах. Наприклад, бабезіїди - це паразити еритроцитів, вони спричиняють їх гемоліз і розвиток гемолітичної жовтяниці. Інший приклад, еймерії - паразити епітеліальних клітин переважно шлунково-кишкового тракту. Вони розмножуються у цитоплазмі, руйнують клітину, порушують травлення. Більшість паразитичних найпростіших - це внутрішньоклітинні паразити і в процесі еволюції у них виникли й закріпилися функції проникнення у клітину, їх розмноження з формуванням вегетативних та статевих стадій розвитку призводить до дистрофії, некробіозу або некрозу клітин.

Деякі види найпростіших більші за розміром, ніж клітини і тому діють як тканинні паразити (балантидії, трихомонади, трипаносоми).

Вплив гельмінтів на організм живителя також залежить від локалізації, стадії розвитку, наявності або відсутності міграції личинок гельмінтів та інших факторів. Традиційно розрізняють: механічний, алергічний, токсичний, трофічний, інокуляторний вплив гельмінтів на хазяїна. Так за допомогою гачків, шипів, присосок, зубів гельмінти пошкоджують слизову оболонку кишечнику або інших органів. Антигени та продукти життєдіяльності і розпаду червів, особливо при міграції личинок, спричиняють алергічні реакції. Алергічна дія - це найважливіший фактор патогенезу гельмінтозів, які відносять також до алергічних захворювань. Токсична дія гельмінтів зумовлена токсинами (метаболітами), які вони виділяють при життєдіяльності. При первинному ураженні токсична дія може бути вирішальним фактором загибелі тварин, особливо молодняку. Інокуляторний вплив сформулював російський академік К.І.Скрябін: “Гельмінти відкривають ворота інфекції”. Так, при пошкодженні слизової оболонки шлунково-кишкового та респіраторного тракту, особливо при міграції, гельмінти інокулюють патогенні мікроорганізми у кров або активізують патогенну мікрофлору організму живителя. При їх наявності знижується резистентність організму живителя, загострюються інфекційні хвороби, вони також можуть зумовлювати комплексні гельмінтозно-мікробні асоціації.

Вплив кліщів та комах на організм хазяїна також залежить від локалізації, характеру паразитування, інтенсивності інвазії, резистентності хазяїна. Коростяні кліщі викликають різні види корости. Вони або активно проникають у шкіру або прикріплюються хоботком і добувають поживні речовини. Таким чином, це сумарний вплив: травма шкіри, токсичність слини, розвиток запалення підшкірного шару з дією на нервові закінчення (свербіж). Залежно від локалізації кліщів їх поділяють на коростяних, нашкірників, шкіроїдів, демодексів.

Інші - іксодові кліщі є кровосисами і перенощиками багатьох збудників заразних захворювань. Личинки інших комах-гіподерм при тривалій міграції травмують шкіру, стравохід та інші тканини, що призводить до утворення гематом у підшкірній клітковині і проникнення гноєтворних мікробів. Інші кровосисні комахи-мошки інокулюють гемолітичний токсин, що викликає нервові явища (симуліотоксикоз). Взагалі кровосисні комахи (ґедзі, мухи-жигалки) можуть виссати велику кількість крові. Наприклад, ґедзі великих розмірів (20-30 мм) до - 300-500 мг.

Інколи, коли в організмі хазяїна одночасно локалізуються і розмножуються паразити різних таксономічних груп і спричинюють змішані інвазії, це ускладнює патогенний вплив, діагностику, лікування та профілактику таких змішаних паразитозів.

Походження паразитизму.

Паразитизм має різноманітне походження. Різні типи паразитизму - ендо- та ектопаразитизм - виникли різними шляхами.

Більша частина ектопаразитів виникла з хижаків. Так, п'явки є хижаками для дрібних безхребетних організмів і тимчасовими ектопаразитами для великих хребетних тварин. Багато прикладів такого походження можна навести у членистоногих: комах, кліщів, які були як хижаки, а потім стали ектопаразитами. Причому тривалість паразитування змінювалася: спочатку вони висисали кров, а потім живилися і жили (воші, блохи, іксодові кліщі та інші).

У деяких випадках ектопарзитичні організми виникали з тих, які вели сидячий (прикріплений) спосіб життя. Личинки деяких комах (зокрема, вольфартій) стали ектопаразитами після коменсального способу життя.

Ендопаразити у своїй більшості походять від вільноживучих предків, як результат поступового пристосування до існування в іншому організмі. Так, паразитами травних органів стали вільноживучі організми, які потрапляли у кишечник інших тварин разом з кормом. У більшості випадків такі організми гинули, однак, ті, у яких вироблялися речовини, що захищали від дії травних ферментів живителя і розвивалися інші пристосування, жили й починали паразитувати.

Вважається, що інші форми ендопаразитизму виникли з кишкового: з кишечника паразити проникали у кров і різні органи.

Лекція 3. Визначення понять “інвазія” та “інвазійне захворювання”. Номенклатура інвазійних захворювань. Особливості епізоотології інвазій. Імунітет при інвазійних хворобах тварин.

Інвазія - (від лат invasio - вторгнення, напад) - це процес зараження тварини одним чи кількома зоопаразитами з подальшим розвитком біологічних відносин "паразит-хазяїн".

Залежно від характеру біологічних відносин (резистентності та віку хазяїна, патогенності і специфічності збудника й ін.) можливі такі види інвазії: інвазійна хвороба, паразитоносійство.

Інвазійна хвороба - захворювання, що розвивається після вторгнення зоопаразитів, які спричинюють розвиток клінічних ознак з гострим, під гострим або хронічним перебігом, що потребує лікування.

Паразитоносійство - стан, що розвивається після вторгнення зоопаразитів із розвитком динамічної біологічної рівноваги між паразитом і хазяїном без клінічного прояву захворювання, однак хазяїн може бути джерелом інвазії.

Номенклатура інвазійних хвороб.

Нині існує уніфікована номенклатура інвазійних хвороб, запропонована російськими вченими К.І.Скрябіним та Р.С.Шульцем (1928). Вона ґрунтується на зоологічній назві роду збудників, причому до кореня слова латинської назви додають суфікс "оз" або "льоз". Назва збудника, як відомо, включає родову та видову назви. Наприклад: Eimeria stidae - назва інвазії еймеріоз, Thoxoplasma gondii - токсоплазмоз, Moniesia expansa - монієзіоз, Fasciola hepatica - фасціольоз, Trichinella spiralis - трихінельоз, Ascaris suum - аскароз. Коли збудник або кілька видів збудників є паразитами одного роду, то назву інвазії прийнято давати в однині.

При необхідності зберігають також групові назви інвазійних хвороб у множині, Це залежить від назви родини, підряду, ряду, класу. Наприклад, родина Babesiidae - бабезіїдози, ряд Coccidiida - кокцидіїдози, підряд Ascaridata - аскаридатози, клас Cestoda - цестодози.

Серед гельмінтозів є захворювання, які спричиняються личинковою стадією цестод. Їх називають за назвою ларвоцист. Наприклад, Cysticercus - цистицеркоз, Cenurus - ценуроз.

ЕПІЗООТОЛОГІЯ ІНВАЗІЙНИХ ХВОРОБ

Епізоотологія інвазійних (паразитарних) хвороб, як й інфекційних, ґрунтується на закономірностях епізоотичного процесу. Епізоотологія вивчає причини виникнення, шляхи поширення, особливості розвитку та згасання інвазійних захворювань.

Однак біологічні особливості збудників інвазійних хвороб зумовлюють складність епізоотичного процесу. Епізоотичний процес при паразитарних хворобах може включати: хвору тварину або паразитоносія, навколишні умови, де може проходить розвиток інвазійних стадій, наявність або відсутність переносників, проміжних, додаткових або резервуарних хазяїв, та сприйнятливих тварин.

Паразитарних хвороб, збудники яких передаються сприйнятливим тваринам безпосередньо від джерела інвазії (хвора тварина або паразитоносій) до сприйнятливої тварини мало. Це триномоноз великої рогатої худоби, парувальна хвороба коней, сифункулятози та деякі інші інвазії.

Більша частина інвазійних ендопаразитів повинна пройти частину свого життєвого циклу або в навколишньому середовищі, або у проміжному хазяїну та переноснику.

Також як і при усіх заразних хворобах, виділення збудника інвазій відбувається різними шляхами: з фекаліями, сечею, витіканням з носа, з слиною, молоком, кон'юктивальним слизом, кров'ю, м'ясом та іншими шляхами.

Для збудників, які розвиваються до інвазійної стадії у навколишньому середовищі (у ґрунті, кормах підстілці, воді, траві), а це найпростіші - еймерії, геогельмінти -аскаридати, оксіурати та інші, строки розвитку та збереження збудників повністю залежать від природно-кліматичних і географічних умов місцевості (температури, вологості, кількості опадів). У цьому випадку джерелом збудника інвазії є хвора тварина та паразитоносій, а корми, підстілка, вода, трава - фактори передачі інвазії.

У деяких гельмінтів є резервуарні хазяї, в організмі яких нагромаджуються інвазійні яйця або личинки (наприклад, у свинячих аскарисів - дощові черв'яки). Поширенню інвазії також сприяють механічні переносники (членистоногі, гризуни, птахи та інші тварини). Такі хазяї і переносники або самі можуть бути кормом для сприйнятливих тварин, або виділяти інвазійні стадії у навколишнє середовище. В обох випадках це також фактори передачі інвазії.

Багато збудників інвазії які розвиваються з обов'язковою участю проміжних хазяїв (біогельмінти - трематоди, цестоди, деякі нематоди, акантоцефали) та біологічних переносників (найпростіші - піроплазміди, трипаносоми та ін.). Такі збудники мають свій специфічний цикл розвитку, а інвазії - своєї епізоотологічні особливості. У цьому випадку друга ланка епізоотичного ланцюга - це інші живі організми - хазяї та переносники. Однак локалізація стадій паразитів у цих хазяях та переносниках частково спричиняє у них захворювання. Таким чином, ці організми також можна вважати сприйнятливими тваринами, а також джерелом збудника інвазій для сільськогосподарських і промислових та домашніх тварин. У таких хазяїв та переносників збудники інвазії знаходяться і зберігаються різні строки, що залежить від біологічних особливостей хазяїв, переносників та збудників. А зараження інших тварин проходить при поїданні або самих проміжних хазяїв, продуктів тваринного походження, або інвазійних личинок, які накопичуються у навколишньому середовищі.

...