Історія культури зарубіжних країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Загальна характеристика культури первісної епохи та її періодизація

Первісна епоха властива всім без винятку формам людської спільноти. Звичайно, кожній з них притаманний свій історичний шлях розвитку, однак доцільно виходити з того, що первісна історія суспільства, його культура мають узагальнювальний характер. Поєднуючи воєдино все первісне суспільство, культура виступає як загально-людський здобуток, а вся людська спільність -- як носій цієї культури.

Важливими джерелами для вивчення культури первісного суспільства є археологічні, етнографічні й антропо-логічні матеріали, а також фольклорні пам'ятки, здобутки лінгвістики, геології, палеоботаніки. Саме на їх основі розроблено періодизацію первісного суспільства, його культури. Водночас наголосимо, що проблема періодизації історії та культури первісного суспільства сьогодні одна з найдискусійніших, хоча перший крок у цьому напрямі був зроблений ще в античному світі. Зокрема, давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кар (близько 99 -- 55. до н.е.) у поемі "Про природу речей" зробив припущення про наявність в історії культури первісного суспільства кам'яної, мідної та залізної епох. Критерієм такої періодизації він вважав поступову заміну кам'яних знарядь мід-ними, а останніх -- залізними.

Безумовно, кожний період у розвитку людської культури має притаманні йому властивості. Так, для першого періоду первіснообщинного ладу, який умовно називають дикунством, характерні поступова еволюція людини, привласнення готових продуктів природи, створення найпростіших знарядь праці, добування вогню та виникнення виробничих відносин. Першою формою суспільно-економічних відносин було первісне людське стадо, в межах якого відбувалося становлення суспільної людини. Другий -- родовий лад, або варварство, був періодом повного утвердження системи виробничих відносин первісного суспільства. За родового ладу основним осередком Суспільства був рід, що об'єднував групу людей, зв'язаних кровним спорідненням. У цей період виникають скотарство і землеробство. Продукти, отримані від таких форм господарювання, поступово витісняють залежність їжі від збиральництва. Нарешті, для нижньої фази варварства характерне запровадження гончарства.

Згідно з позицією Л.-Г.Моргена, середня фаза варварства почалася у східній півкулі з одомашнення тварин, а в західній -- із догляду за рослинами та використання у будівництві неопаленої цегли та каменю. Вища фаза варварства започаткована обробкою заліза.

Із подальшим розвитком суспільства вдосконалювалася техніка обробки каменю, створювалися нові знаряддя -- скребачки, різці, ножі, наконечники метальних списів. Чимало кам'яних знарядь пізнього палеоліту викорис-товували з дерев'яними та кістяними ручками. З костей і рогів тварин почали виготовляти шила, голки з вушком, кайла, списометалки.

Змінювався характер житла людини. Якщо у минулому для нього використовували переважно печери, то їх почали заміняти землянки та наземні споруди. Об'єктивно цьому процесові сприяло похолодання. Знахідки кістяних голок засвідчують, що людина в цей час навчилася шити. Зшиті шкури звірів були основним одягом, ними також покривали житла.

Найусталенішим поглядом вважається такий, згідно з яким археологічна періодизація узгоджується із загальноісторичною, тобто кам'яний вік відповідає первісному ладові, бронзовий -- виникненню найдавніших держав, ранній залізний -- державам вторинного типу. За цією періодизацією кам'яний вік на території України розпочався приблизно 800 тис. років тому і тривав аж до неоліту (IV тис. до н.е.); епоху мідного віку датують IV --III тис. до н.е.; епоху бронзового віку -- II тис. до н.е. -- VIII ст. до н.е., а епоху раннього залізного віку -- VIII ст. до н.е. -- IV ст. н.е. Вітчизняні вчені вважають, що на території України кам'яний вік та епоха неоліту закінчилася близько 2800 -- 2750 pp. до н.е. Складовою частиною цієї епохи на деяких територіях був мідний вік (між 3300 -- 2800/2750 pp. до н.е.). Епоху бронзового віку слід датувати із 2800 (2760) до 1200 pp. до н.е., а епоху раннього залізного -- періодом із XII ст. до н.е. по IV ст.н.е.

2. Характеристика первісних форм релігійних вірувань

Складову частину історії первісного суспільства, його культури становить релігія. Проблема її походження хвилює всіх великих дослідників, погляди яких з часом оформилися у діаметрально протилежні концепції -- від твердження про вродженість релігійних ідей та богословського витлумачення релігії як одкровення Бога людині до обґрунтування так званого безрелігійного періоду в історії людства. Втім останню тезу здебільшого вважають пропагандистським винаходом, що мав обслуговувати процес подолання релігії.

Більшість вчених пов'язують появу релігійності з існуванням людини сучасного типу, яка жила не раніше 40 тис. років тому і названа кроманьйонцем за місцем першої знахідки її решток у гроті Кро-Маньйон (Франція) 1868 р. Для кроманьйонця властивий такий тип общинного життя, в якому відбір за видовими біологічними якостями був подоланий. Іншими словами, на зміну складних інстинктів, що, звичайно, мають біологічний характер, прийшли соціальні закони, які, зрештою, спричинили виникнення суспільства. Археологи стверджують: кроманьйонець інколи міг собі дозволити робити запаси або навіть перебирати стравами. З таких далеких часів дійшли до нас прикраси на знаряддях праці, художні вироби з кісток тварин, малюнки на стінах печер, глиняні статуетки. Це був час мустьєрської епохи, а, ймовірно, і дещо раніше -- пізній ашель. Люди ранньородо-вої общини не виділяли себе з природи. Відповідна територія, її рослинний і тваринний світ, земля, її надра -- все це сприймалося як єдине ціле. Самій природі, її силам приписували властивості аж до кровноспорідненої організації та дуалістичного поділу на дві взаємошлюбні половини. Людському родові передавалися властивості природи включно з відт-воренням її стихійних явищ.

Довкілля людина освоювала в єдності з тим первісним суспільним колективом, до якого вона належала. Саме комунальна діяльність давала їй змогу в необхідних для життя межах панувати над природою. Умови життєдія-льності виробили в цих людей перші навички самовладання, хоробрість, вправність, а також відповідну спостережливість, практичну свідомість, що, у свою чергу, допомогло організувати господарську діяльність, зокрема мисливство, рибальство, збирання різних плодів. "Початкові вірування були найтісніше зв'язані з життям, -- зазначав І.Огієнко, -- з природою свого довкілля, бо це вимагалося своїм господарським побутом, -- це були вірування натуралістичні, на природі побудовані. Людина хотіла бути зі своєю природою в найкращих стосунках, бо ясно бачила, що в усьому залежить від неї, і тому початкова релігія заснована була на боротьбі зі своїм довкіл-лям, за своє існування, власне на певному ставленні до цього довкілля, -- до сонця, води, землі, дерев і т ін., а особливо до звірини. Первісна віра була віра практична, домова, господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов'язана з працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини, коли її віра і життя були нероздільно пов'язані сотнями ниток".

Очевидно, нерозвинуте мислення давньої людини ще не знало понять високого рівня абстрактності. Проте це не означає, що за таких обставин не могла виникнути віра в надприродне. Адже, окрім емпіричного й абстрактного пізнання, існує інтуїція, безпосередньо пов'язана зі сферою підсвідомого. Остання дає змогу сприймати свою причетність до процесів, що відбуваються у Всесвіті. Релігія допомагає людині збагнути наявність якоїсь абсо-лютної реальності, яка міститься поза світом явищ. її називають ще загальною закономірністю. Релігія -- це віра в Абсолют, що є сутністю світу, в котрий як цілісне буття входить своєю духовністю кожна людина за свого земного і позаземного життя. Оскільки цю сутність не можна збагнути в усій її повноті й безмежності ні відчуттями, ні розумом, то кожна людина приходить до релігії по-своєму.

Археологічні знахідки засвідчують, що первісні форми релігії були такими ж примітивними, як і людина та сус-пільство того часу. її корені слід виводити із відповідних умов життя первісних людей, умов, які існували на початку антропогенезу. Первісні форми релігійних уявлень породжувалися уособленням. Усі явища і предмети людина оголосила живими особами, що діють свідомо, подібно до самої людини. Адже людина освоюється з усім невідомим через відоме. В такий спосіб уособлюються не лише конкретні предмети, а й загальні поняття та уяв-лення. З часом людина переконується, що те чи інше явище -- неживе і несвідоме. Однак ним хтось керує, в навколишніх процесах та об'єктах існують надприродні двійники -- духи. Щоправда, останні поки що не творці, а лише господарі предметів і явищ. Духи мають свою градацію: одні сильніші, інші -- слабші, але своєрідної підпорядкованості ще немає.

Віра в надприродні істоти, що містяться в будь-яких тілах (душі) або діють самостійно (духи), називається анімі-змом. Згідно з нею, вся природа, жива і нежива, має душу, а людина своїми магічними діями може впливати на природні та надприродні сили: добрі прихиляти на користь, на добро, а сили недобрі-лихі -- унешко-джувати, відхиляти. Це стало основою анімістичного світогляду. До речі, чимало даних засвідчують, що вірування в душі виникло дещо раніше, ніж у духів. У житті первісних людей анімістичні вірування були дуже поширеними: вся природа уявлялась їм одухотвореною, тому люди були переконані в існуванні душі у тварин. Звідси, зокрема, походить звичай не вбивати спійману тварину, а спочатку зв'язувати її і очікувати природної смерті. За таких обставин вірили, що душа тварини буде для людей небезпечною. Інколи після вбивства тварини просили у неї вибачення, запевняючи при цьому, що вчинили такий акт цілком випадково.

Як стверджують етнографи, первісна людина вірила, що вона складається з двох частин -- тіла і душі, причому остання може перебувати в різних частинах тіла. За іншими віруваннями, душа людини містилася в її крові. Віро-гідно, такий висновок випливав із тривалих спостережень за пораненими одноплемінниками, котрі втрачали життя разом із кров'ю, яка витікала з рани (внаслідок участі у полюванні, військових сутичках). Наші предки вірили, що під час традиційного братання, коли декілька людей змішували свою кров і причащалися нею, відбувався обмін душами, встановлювалися родинні стосунки. Гадаючи, що душа перебуває в очах, вірили, зокрема, в *"лихе око", в те, що можна "вректи" іншу людину. Інколи носіями душі уважали також волосся, нігті.

Душею людини вважався і процес дихання. До такого висновку спричинилося, мабуть, те, що у людини в момент смерті припиняється дихання. Не випадково у мовах багатьох народів світу слова "душа" і "дихання" мають спі-льний корінь. Інколи душа ототожнюється з тінню. Ось чому деякі племена боялися у сонячний день ходити по березі річки, остерігаючись крокодила, який може "схопити" тінь, а разом з нею і людину.

Розвиток анімістичних уявлень привів до думки, що душі людей мають здатність покидати тіло, зокрема під час сну. Ось чому існував звичай не будити сплячу людину. Боялися, що, повернувшись до свого власника, душа не знайде тіла. Первісна людина сприймала сни за дійсність. Часто душа уявлялась у вигляді метелика, птаха або комахи. Для "позбавлення" себе впливу душ померлих люди часто залишали житло, біля якого хоронили покій-ника, а його родині змінювали імена, одяг, розфарбовували свої тіла, щоб душа покійника не впізнала їх. Згодом виникла думка про існування потойбічного світу, котрий уявлявся спочатку копією земного. Потойбічний світ одні "поміщали" на небі або високо в горах, інші -- під землею або на далеких островах.

Поширеною була також віра у переселення чи перевтілення душ, коли душі покійників нібито втілювалися у новонароджених. Уважно оглядати кожну новонароджену дитину, прагнули визначити, на кого з померлих предків вона могла бути подібною, відтак надавали їй відповідне ім'я. Якщо цього не вдавалося зробити, перед дитиною називали імена предків до того часу, поки вона голосом не "давала знати" про свій вибір.

3. Мистецтво епохи палеоліту. Характеристика основних культурних досягнень

Мистецтво палеоліту. На рубежі середнього і пізнього палеоліту (ХL-ХХХV тис. до н.е.) людина починає виражати свої духовні потреби у художній творчості. З того часу мистецтво, будучи однією з форм суспільної свідомості, розвивалось й допомагало первісній людині закріпити нагромаджений досвід, зберегти пам'ять про минуле, зафіксувати емоційну оцінку оточуючого світу. Мистецтво також служило для вираження ранніх релігійних уявлень людського суспільства. Мистецтво пізнього палеоліту поділяється на два періоди: оріньяк-солютрейський і мадленський (за назвами печер у Франції).

Оріньяк-солютрейський період тривав в ХХХV-ХХ тис. до н.е. Перші рисунки тварин були недосконалими: неясно зазначені голова і ноги, пропорції не дотримані зовсім, лінія несмілива, невпевнена. У кінці періоду рисунок значно покращується: можна розрізнити морду тварини, роги, копита, іноді зазначена вовна (рисунок тварини - з печери Санта-Ізабель в Іспанії). Серед рисунків того часу зустрічаються зображення людей у масках. Тваринні маски мисливці одягали, очевидно, для релігійних обрядів, магічних танців і для участі у самому полюванні.

У цей же період створюються пам'ятки круглої скульптури з м'яких порід каменю й кістки, завжди невеликих розмірів - 5-10 см. Крім тварин, у пластиці того часу зустрічаються зображення жінок, відтворених майже завжди за одним і тим самим принципом. Кінцівки у таких фігурок ледь намічені, голова оброблена сумарно без зазначення рис обличчя, але зате різко підкреслені статеві ознаки жінки-матері. Оскільки такі статуетки зустрічаються у багатьох місцях, де мешкала пізньопалеолітична людина, можна припустити, що образ матері-прародительки і в житті, і у творчості епохи матріархату відігравав величезну роль. Незважаючи на малі розміри, всі ці фігурки виповнені внутрішньої сили, вирізняються монументальністю й чіткою побудовою. Зараз відомо більше 150 статуеток «палеолітичних Венер». Найвідомішою є Венера Віллендорфська.

З часом поглиблюється образне пізнання довколишнього світу, особливо уявлення про тваринний світ. Фігура тварини тепер передається більш впевненою лінію, контур стає чіткішим, пропорції більш правильними. З'являється штрихування, що відкрило можливості переходу від площинного контурного рисунку до більш об'ємного зображення (голова лані з печери Кастільо в Іспанії). Також осягаються можливості барвної лінії (печери Фон-де-Гом і Ніо у Франції).

Період Мадлен охоплює ХХ-Х ст. до н е. Це час найвищого розквіту палеолітичного мистецтва. Тварини залишаються головною темою, але зображуються вони майже завжди у різних позах, іноді в русі. Кращі рисунки того часу показують тварин, що пасуться, відпочивають, чвалують, стинаються. Фарбою покривається все зображення повністю, і поступово від однобарвного розпису художник переходить до двох або і трьох кольорів різної тональності та інтенсивності. У ХІІ тис. до н.е. печерне мистецтво досягає вершини розвитку. Живопис передає об'єм, перспективу, колір і пропорції тварин, а також їхні рухи. Тоді ж були створені величезні живописні «полотна», що покривали склепіння і стіни глибоких печер.

Відкрив печерний живопис у 1868 р. іспанський археолог Марселіно Саутуола у печері Альтаміра (Іспанія). На стелі печери намальовано біля двох десятків бізонів, коней і кабанів. Ось, наприклад, одне із зображень бізона. Економними, сміливими, впевненими штрихами у поєднанні з великими плямами фарби передана монолітна, могутня фігура звіра з дивовижно точним відчуттям його анатомії і пропорцій. Зображення є не тільки контурним, але й об'ємним: крутий хребет бізона і всі опуклості його масивного тіла ніби відчутні на дотик. Рисунок повний життя, у ньому відчувається трепет напружених м'язів, пружність коротких, сильних ніг, ніби звір готовий кинутись вперед, наставивши роги й дивлячись з-під лоба очима, налитими кров'ю.

Альтаміра стала першою з багатьох десятків подібних печер, знайдених пізніше на території Франції, Іспанії та Італії: Ла Мут, Ла Мадлен, Труа Фрер, Фон-де-Гом, Санта-Ізабель та ін. Зараз на території тільки однієї Франції відомо близько ста печер із зображеннями первісних часів. Найвідомішою у світі є печера Ласко (Франція), випадково відкрита у 1940 р. й названа «Сікстинською капелою первісного живопису». Це порівняння із фресками Мікеланджело не є перебільшенням, тому що печерний живопис повністю виражав духовні прагнення і творчу волю первісної людини - мисливця, що одночасно і полює на тварин, і поклоняється їм як божествам. Всі тварини в епоху палеоліту, як правило, зображені ізольовано, не пов'язані між собою композиційно. Тільки у кінці періоду Мадлен з'являються спроби згрупувати фігури тварин, об'єднуючи їх в один сюжет (група оленів з печери Лімейль у Франції). Дуже дотепно зображено стадо оленів у гроті біля Тейжа (Франція): художник окреслив силуетом лише перших й останніх тварин, вся ж основна маса дана багато разів повтореними рисками ніг й вигнутими лініями рогів, що добре передає враження руху великого стада. Однак, розвиток композиційного відчуття супроводжувався у мистецтві загальною схематизацією образів, втратою живості й об'ємності.

4. Мистецтво епохи мезоліту. Характеристика основних культурних досягнень

У мезоліті, у зв'язку з глобальними екологічними зрушеннями, спосіб життя людини набув більшої динамічності. Зміни флори й фауни стимулювали подальшу спеціалізацію господарської діяльності й удосконалення її технології. Поширюються складені знаряддя, в яких застосовуються мікроліти -- невеликі, у кілька сантиметрів, кам'яні пластини. На зміну колективному полюванню на великих тварин приходить індивідуальне або дрібногрупове полювання на середню й дрібну дичину.

В епоху мезоліту з'явилася реальна можливість для нового етапу розвитку первісної культури, уже не стільки вшир, скільки вглиб: у багатьох місцях земної кулі величезні культурні ареали почали дробитися. Створювалися передумови для утворення цілого ряду спеціалізованих господарських систем, зокрема, заснованих на землеробстві й скотарстві, визрівав грунт для першого великого суспільного поділу праці. Протягом мезоліту й особливо неоліту склалася більшість господарсько-культурних типів, що збереглися подекуди дотепер: мисливці і збирачі, збирачі і рибалки, мисливці і рибалки тайгової зони, арктичні мисливці, хлібороби й скотарі тощо.

Значно збільшилася в раціоні мезолітичної людини частка продуктів рибної ловлі, що набула в деяких регіонах значного поширення. Прагнення до максимального використання наявних харчових ресурсів викликало се-зонні міграції, одночасно визначилися межі господарських територій окремих колективів. Зростає інтенсивність взаємних шлюбів, міжобщинних і міжродових контактів, насамперед, у формі обміну дарами: сировиною або виробами. Це сприяло утворенню великих територіальних об'єднань -- племен, у межах яких складається своєрідне мовне середовище, система шлюбних відносин, світогляду, норм поведінки тощо. Водночас, ускладнюється ритуальне життя, пов'язане як із господарською діяльністю, так і з регулю-ванням відносин між статевими групами. Про зміни у свідомості мезолітичних мисливців, рибалок і збирачів можна скласти уявлення.за наскальними малюнками, наприклад, у Східній Іспанії. Це вже не стільки зібрання реалістичних портретів тварин, скільки динамічні сценки, присвячені різним аспектам життя колективу (переважно полюванню й ритуалу). Головне місце посідає не конкретний образ, а подія, зміст якої розкриває малюнок. У центрі уваги опиняється людина, причому в більшості випадків -- чоловік, який займався найбільш емоційною діяльністю. Високий рівень реалістичності зображень змінюється площинним схематизмом, але, водночас, відбувається інтенсивний пошук найбільш виразних поз, ракурсів, ліній силуету. Значимі та глибокі зміни у світогляді людини відбувалися протягом неоліту.

У VI-V тис. до н.е. і ще тисячоріччями пізніше на більшій частині суші, особливо в неосяжних просторах лісів Північної Європи, Північної й Пів-денно-Східної Азії, в Африці південніше Сахари, на багатьох пустельно-степових просторах Старого Світу і на всій території обох Америк і Австралії, люди ще багатьох поколінь займалися збиранням і полюванням.

Лише в смузі сухих субтропіків Північної півкулі ніяк не пізніше VIII тис. до н.е. люди одомашнили овець і кіз і стали вживати в їжу дикі злаки. У сприятливих умовах, наприклад, на гірських схилах, де було досить дощової води чи вологи, можна було загачувати струмки, а також в окремих оазисах вони стали переходити до землеробства.

Незабаром люди навчилися вирощувати гібридні злаки -- дворядний і Шестирядний ячмінь, а також емер (полба -- вид пшениці). У VI тис. до н.е. сіяли вже і льон, уміли прясти лляну кудель і ткати на примітивному ручному верстаті; одяг із шкір став відходити в минуле. Приблизно з VII тис. до н.е. навчилися ліпити, а пізніше й обпалювати глиняний посуд.

У VIII-VI тисячолітті до н.е. уже був накопичений вагомий багаж раціональних знань, що знайшли застосування в лікувальній практиці, конструкціях житла, засобах пересування й приготуванні їжі. Високої досконалості досягає технологія обробки каменю, підтвердженням чому слугує широке застосування шліфованих сокир, тесел, ножів тощо. Характерним для цієї епохи стає полювання за допомогою всіляких пасток, капканів, сілець. Розмаїтість способів видобутку риби пов'язана із застосуванням сіток, вудок із різними гачками, отрути. Але, безумовно, головними досягненнями неолітичної людини були технології обробки землі й розведення тварин, що дозволило деяким народам перейти до виробничого господарства. Найдавніші райони землеробства -- це Передня Азія, Північно-Східна Африка, Пі-вденно-Східна Азія, Мезоамерика, Південна Америка в районі Анд.

5. Мистецтво епохи неоліту. Характеристика основних культурних досягнень

Європа в епоху неоліту розвивалася під впливом Близького Сходу і Єгипту, звідки, певно, до Європи потрапили багато видів культурних рослин, ряд свійських тварин. Розвиток математичних знань зумовив появу перших лічильних пристроїв -- спочатку в'язки соломи або купки камінців, потім шнурів з вузликами чи нанизаними на них черепашками. Зародження географічних знань привело до створення перших карт -- позначення маршрутів, нанесених на кору дерева або шкіру. В неоліті набула розвитку піктографія, за допомогою якої робили різні записи.

В образотворчому мистецтві неолітичних племен поширюється декоративний напрям, тобто прикрашення вжиткових речей (посуду, одягу, зброї тощо) художнім розписом, вишивкою, різьбою. Наприклад, кераміку, яку в ранньому неоліті нічим не прикрашали, в пізньому неоліті лісової смуги України почали оздоблювати орнаментом.

У V тис. до н. е. на південному сході Європи виникла велика культурно-історична область землеробсько-скотарських племен, яка простяглася до території сучасної України. Тут існувала землеробська культура із своєрідною керамікою, прикрашеною лінійно-стрічковим орнаментом, в силу чого ця культура одержала назву -- культура лінійно-стрічкової кераміки. В основі господарства племен цієї культури, лежало вирощування ячменю, пшениці, гороху, бобів, льону на невеличких ділянках, які обробляли мотикою. Причому ці ділянки обробляли доти, поки вони давали врожай, а як тільки ті переставали родити, то люди переселялися на нове місце. Тварин тримали мало.

Близькою за типом господарства до культури лінійно-стрічкової кераміки була поширена в Україні Трипільська культура (назву дано за першим місцем її виявлення біля с. Трипілля поблизу Києва), яка була відкрита ще наприкінці XIX ст. В. Хвойкою. На сьогодні в межах України та Молдови відомі сотні трипільських поселень.

Трипільські племена займали величезний простір Східної Європи від Слобідської України до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини до Чорного моря і Балканського півострова. Трипільське селище складалося з десятків будинків, розміщених по колу. Свої будинки -- одно- або двоповерхові -- трипільці споруджували з глини на дерев'яному каркасі. Вони мали прямокутну форму розміром від 20 до 150 м2. Будинки мали округлі вікна, двосхилий дах, піч з лежанкою, комору, жертовник і місце для роботи. Шасад у приміщенні фарбували у жовтий або червоний колір. Забудову поселень здійснювали по колу, із загоном для худоби в центрі (Володимирівка). На поселенні Майданецьке (Черкащина) площею 300--400 га будинки стояли десятьма концентричними колами, розділеними радіальними вулицями; зафіксовано близько 2 тис. жител. Такі самі поселення-гіганти, що їх умовно називають «протомістами», знайдено й поблизу сіл Доброводи й Талянки (Черкаська обл.). В мистецтві вживали улюблені червоні й чорні фарби. Трипільці мали культи (бугая, кози, гадюки) і язичницькі обряди. У килимарстві, гончарстві, вишиванках, писанках використовували геометричні та рослинні орнаменти, які були поширені в неолітичну епоху в Україні. Одним з найкращих проявів матеріального та культурного розвитку трипільців було їхнє керамічне виробництво. Посуд поділяли на дві великі групи: кухонний та столовий. Кухонний (простий за формами) виготовляли з глини з домішкою товчених черепків або черепашки; орнамент складався з окремих наліпів на шийці. Столовий -- більш вишуканий -- з відмуленої глини. Типи -- найрізномапітніші: горщики, миски, глечики, накривки та ін. Орнамент переважно спірально-меандровий. Серед орнаментальних схем трапляються зображення тварин і людей.

Значного розвитку у трипільців набула пластика. Вони виліплювали з глини жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі жител тощо. Разом із керамікою ці чудові вироби образотворчого мистецтва є яскравою етнографічною ознакою трипільської спільноти.

Знаряддя праці виготовляли в основному з каменю, кістки, рогу. Металевих виробів було ще мало. Проте вони свідчать, що трипільці займалися куванням міді, імпортованої з Близького Сходу, а згодом -- ливарством її та срібла. Важливо зазначити, що господарство трипільських племен було високорозвине-ним. Його основою були землеробство й скотарство. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, овес, розводили велику та дрібну рогату худобу, коней, свиней. Крім того, займалися полюванням та рибальством.

Могутня Трипільська культура мала широкі зв'язки з культурами Малої Азії, Східної Європи, Кавказу і особливо з найпоширенішою і найвпливовішою тоді Егейською, або Кріто-Мікенською, культурою, яка постала близько 6000 років до н. е. в басейні Середземного моря. Егейська культура, як перша європейська і разом з тим світова, мала значний вплив на Трипільську, про що свідчить схожість у господарстві, житлобудуванні, побуті, кераміці, віруванні тощо. Отже, територія України ще за часів неоліту була поєднана з могутньою культурою, яка була не відокремленою, а пов'язаною з іншими культурами Європи, Західної Азії і яка входить як ланка до того ланцюга, що пов'язує в єдине ціле тодішній культурний світ.

В антропологічному плані, як свідчать багато дослідників Трипільської культури, серед носіїв її переважав середземноморський тип вузьколицих людей. У північних районах території, зайнятої трипільцями, серед останніх зустрічаються також європеоїди, близькі до місцевого дніпро-донецького населення Подніпров'я.

Враховуючи зміст, роль і значення Трипільської культури в історії України і світу, вважаємо, що український народ є безпосереднім і закономірним спадкоємцем культурного надбання трипільців, оскільки вони є прямими предками українців, як переконливо стверджував В. Хвой-ко. Український народ зберіг свою етнічну спорідненість із старожит-ною людністю Пра-України, про що яскраво засвідчило урочисте відзначення 100-річчя відкриття Трипільської культури. Цілий ряд елементів Трипільської культури -- система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, побут, приготування страв, одяг, характер орнаментальних мотивів розмальованої кераміки, весільна й поховальна обрядовість, вірування тощо -- стали органічною належністю культури українського народу.

Саме з часів неоліту бере свій початок міфологія. Яскравим її прикладом є міфи про священний шлюб, репрезентовані, зокрема, широко знаними міфами про шлюби Зевса з богинями. Він обрав ці шлюби у вигляді змія, дракона, бика. В Україні ці сюжети втілені в трипільських жіночих статуетках -- або обвитих тілом змія-дракона, або таких, що сидять на бикоподібних крісельцях. Знайдені такі композиції, що зображують у символічній формі і шлюби, в Малій Азії (Чатал-Гуюк) і Подунав'ї (Вінча). Символіка священного шлюбу була практично всеосяжною. У давніх індоєвропейців і семітів обряд цього шлюбу виконувався представниками вищої знаті на початку астрономічної весни й символізував відродження Всесвіту та часу в акті єднання неба й Землі, Сонця й Місяця. Ідея такого шлюбу збереглася до наших днів у фольклорі слов'ян та інших етнічних груп. Але найкраще її зафіксовано у /священному шлюбі (непорочному зачатті) діви Марії на Благовіщення, яке вважається днем весняного рівнодення, та в народженні (відповідно до терміну) Ісуса Христа саме на Різдво в день зимового сонцестояння.

Отже, можемо зробити висновок, що матеріальна і духовна культура індоєвропейців, і в тому числі предків українців, на землях України в епоху неоліту розвивалася відповідно до нової соціально-економічної ситуації, позначеної розвитком землеробства і звідси поступовим переходом племен до осідлого способу життя. Підвищення культури землеробства спричинило розвиток ремесел, що, в свою чергу, сприяло розвою ужиткового мистецтва. В цей же час вперше з'явилися зразки усної народної творчості. Таким чином, культура неоліту стала вагомим періодом становлення східноєвропейської культури.

6. Мистецтво епохи енеоліту. Характеристика основних культурних досягнень

Риси:

- освоєння першого металу - міді (розпочалася обробка на Балканах, у Подунав'ї (Трансільванія), Закавказзі, звідки мідна руда та вироби потрапили на територію України, згодом з'явилися копальні мідної руди на Донбасі);

- подальший розвиток відтворювального господарства, намітився перехід від мотичного до орного землеробства;

- розпочинається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виділення пастуших племен.

Найяскравіша археологічна культура доби енеоліту - трипільська культура. Назва походить від с Трипілля на Київщині, поряд з яким чеських археолог В. Хвойка 1893 p. виявив першу пам'ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км², що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні понад 1000 трипільських пам'яток).

Немає спільної думки щодо походження трипільців:

- трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич);

- трипільці - прафракійці, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін);

- трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону (І. Черніков).

У сфері побуту:

- побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15-20 тис. жителів;

- міграція поселень через виснаження землі кожні 50-100 років.

7. Стародавні цивілізації як культурний феномен

Питання про історію культури давніх цивілізацій -- доволі проблематичне. По-перше, воно безпосередньо по-в'язане зі з'ясуванням дійсних витоків і особливостей розвитку світової цивілізації. У зв'язку з цим набуває гост-роти полеміка між Сходом і Заходом стосовно провідної ролі у цьому процесі. По-друге, нові відкриття в галузі сучасної археології, палеонтології, палеогеографії, палеоботаніки, геології та багатьох інших наук нерідко став-лять під сумнів або й відверто спростовують традиційні погляди й звичні стереотипи, призводять до несподіваних висновків низки питань про історію культури Стародавнього Світу.

Під давніми цивілізаціями розуміють просторово-часові соціальні утворення, що характерні вже достатньо високим рівнем економічного, політико-правового й культурного розвитку, зростанням гармонізуючої ролі духовних чинників. Відомо, перші такі цивілізації виникали там, де були сприятливі кліматичні та геолого-географічні умови, родючі землі, потужні водні артерії, багаті лісові ресурси та поклади корисних копалин, передусім металевих руд та ін. Це великі землеробські центри на широкому терені Азії, Африки й доколумбової Америки. З-поміж них -- Месопотамія (або Дворіччя, IV тис. до н.е.), Середня Азія та Кавказ і Закавказзя (IV тис. до н.е.), Стародавня Індія (IV тис. до н.е.)," Стародавній Китай (II тис. до н.е.), Стародавній Іран (І тис. до н.е.), Стародавній Єгипет (VI тис. до н.е.), Ефіопське і Кушське царства (- III тис. до н.е). Для більшості з них спільним було тривале збереження залишків родового, общинного ладу, централізована влада, зі сакралізованим правителем, що реалізовувалася через розвинений чиновницький апарат, опиралася на залежність формально вільних землеробів і ремісників, а також працю рабів.

Вивчення стародавніх текстів і даних сучасної археології дають змогу вченим висувати нові, нетрадиційні гіпотези. Дослідники аналізують питання: звідки у давніх народів з'явилися такі глибокі й точні знання в галузі математики та астрономії, виплавки та обробки металів, медицини? Причому ці знання постали без тривалого попереднього розвитку, в готовому вигляді. Вони ґрунтуються на розрахунках, які в окремих випадках недоступні для сучасної науки (згадаймо, зокрема, таємниці єгипетських, індіанських або китайських пірамід). Вчені прагнуть зрозуміти, як логічно сумістити наявність таких унікальних точних знань із міфологічним мисленням стародавніх народів, їх наївними космогонічними і космологічними уявленнями, використанням в основних видах діяльності примітивних знарядь праці.

Чимало спільних рис у матеріальній і духовній культурі давніх цивілізацій навіює на думку про існування в ми-нулому єдиної планетарної цивілізації або кількох мегацивілізацій (так звана країна Му, Лемурія, Гондвана, Ат-лантида та ін.), які припинили існування внаслідок природних катаклізмів).

Дослідження у галузі геології, фізики, астрономії та інших природничих наук підтверджує факт, що наша планета за всю історію існування дійсно пережила декілька глобальних катастроф, внаслідок чого зміщувалася земна вісь, змінювалися полюси, клімат, рухалися величезні пласти земної поверхні.

Фактів, які б переконливо засвідчували про існування в неосяжному минулому високорозвинених мегацивілізацій, поки що не так багато, а і ними не можна нехтувати. Низка давніх цивілізацій достатньо вивчена для того, щоб скласти більш або менш цілісну уяву про їх особливості та внесок у розвиток світової цивілізації. З-поміж них -- Месопотамія, Давній Єгипет, давні Китай та Індія, цивілізації майя, ацтеків, інків.

8. Найважливіші культурні досягнення народів стародавньої Месопотамії

Культура Месопотамії. У Передній Азії особливо зручною для землеробства була природно-історична область між Тигром і Євфратом, яку стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям). Саме тут зародилася харак-терна для Стародавнього Сходу сільськогосподарська цивілізація й утворилися ранні форми державності. Початково вона складалася з двох частин: Шумеру -- на півдні й Аккаду в центрі й дістала назву "шумеро-аккадська культура", її архаїчну епоху зазвичай поділяють за місцями археологічних розкопок на три періоди: Ель-Обеіду, Уруку та Джем-дет-Насру, що охоплювали майже все IV тис. до н.е.

Творцями шумеро-аккадської цивілізації були шумери -- давній народ, котрий прийшов на південь Месопотамії, з гірських районів Еламу, та семітські племена Аккаду з сірійсько-месопотамського степу. Впродовж періодів Уруку та Джемдет-Насру вони досягли великого прогресу в усіх галузях виробництва і культури. Саме шумери заклали основи монументальної архітектури, пов'язаної з храмовим будівництвом, винайшли гончарний круг і виплавку бронзи. З поширенням торгових відносин прогресувало удосконалення транспортних засобів -- були винайдені колесо, колісниця і візок. У зв'язку з необхідністю складання господарських документів у шумерів з'явилась примітивна картинна (піктографічна) писемність.

Завдяки землеробському талантові шумерів Месопотамія перетворилась у квітучий край. Густа мережа зрошува-льних каналів і ретельне оброблення землі давали змогу отримувати багаті врожаї, розвивались ремесла, торгівля, будівництво, зводилися величні палаци, храми й гробниці. Існувало досконале ювелірне мистецтво, виготовлялися золоті речі, дорогоцінні прикраси. Вперше у світі було одержано кольорове скло. Завдяки створенню першої в світі регулярної армії правителеві Кішу Саргону І наприкінці XXIV ст. до н.е. вдалося об'єднати інші міста-держави Месопотамії в єдине царство.

Шумери досягли багатьох культурних звершень, що стали важливим надбанням світової цивілізації. Вони удо-сконалили піктографічну писемність, створили зручніший клинопис, склали перші астрономічні календарі та правові кодекси, започаткували в літературі епос міфологічного змісту. Тут була винайдена арифметика і зародилася геометрія, для обчислення використовувалися таблиці множення, дроби, квадратні й кубічні корені. Освіту майбутні жерці-чиновники здобували в школах при храмах, де вивчали математику, астрономію, астрологію, оволодівали писемністю, спеціальними знаннями з богослов'я, права, медицини та музики.

На особливу увагу заслуговують досягаення шумерів у різних галузях художньої творчості, їх надзвичайно роз-винутий естетичний смак яскраво відбився в образотворчому, ювелірному та будівельному мистецтвах. Високого рівня сягнула шумерська скульптура, зокрема майстерно виготовлені статуї богів, царів і жерців, що встановлювалися у храмах. Поширювалась у Шумері й пластика у металі. Знайдена археологами діадема цариці Шубад належить до виробів найвищого ювелірного гатунку. Шумерійці знали гальванічні методи покриття срібних виробів найтонкішим шаром золота. Шумерські архітектори започаткували початок будівництва міст, оточених мурами, багатоповерхових споруд і зикку-ратів (своєрідних храмових башт зі святинями-алтарями), облицьованих мозаїкою з різнокольорових полірованих плиток.

9. Найважливіші культурні досягнення народів Стародавнього Єгипту

Зародження цієї афро-азійської цивілізації відносять до VI тис. до н.е. Згідно з традиційним підходом, історію державності та культури давньоєгипетської цивілізації прийнято поділяти на кілька періодів, найчастіше -- на чотири: Раннє царство (VI -- IV тис. до н.е.), Стародавнє царство (III тис. до н.е.) Середнє царство (III -- II тис. до н.е.), Нове царство (XVI --XI ст. до н.е.). Ще впродовж періоду Раннього царства в родючій долині Нілу виникали державні утворення, об'єднані наприкінці IV --на початку III тис. до н.е. в централізовану деспотію. Культура Стародавнього Єгипту характерна передусім дивовижною сталістю і традиційністю. Дослідники вважають, що збережені пережитки минулого, деспоти-чність влади фараонів, що обмежила реалізацію індивідуальних потенціалів і загалом застійний характер давньосхідної громади -- вплинули на сталість світогляду (зокрема, релігійних уявлень), а через них -- на канонізацію художніх образів і художньої мови. Формування традиційної за формами культури було зумовлене й територіальною замкненістю, регулярністю і сталістю еколого-гео-графічного середовища.

Впродовж періоду Раннього царства сформувались характерні для давніх єгиптян релігійні вірування: культ при-роди та предків, астральний і загробний культи, фетишизм, тотемізм, анімізм, магія. В культовому будівництві почав широко використовуватись камінь. Образотворче мистецтво досягло високої зрілості художніх форм. Ста-родавнє та Оереднє царства характеризувались зміцненням і централізацією бюрократичного управління, поси-ленням могутності Єгипту, його прагненням поширити межі впливу на сусідні народи. В культурному розвитку -- це епоха будівництва велетенських гробниць фараонів, таких як піраміди Хеопса, Хеф-рена та Мікерина, ство-рення унікальних пам'яток образотворчого мистецтва -- сфінксів фараона Хефрена у Пзі та фараона Аме-немхета III, портретного дерев'яного рельєфу "Будівничий Хесіра", численних художніх скарбів із гробниць Хенену та Хені, статуї Кемеса -- останнього фараона Середнього царства. Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід -- піраміди Хеопса, яка не має собі рівних серед кам'яних споруд, засвіАчують її колосальні розміри: 146 м висоти, довжина основи кожної з чотирьох граней -- 230 м. Це незвичайний пам'ятник, дійсне призначення якого донині невідоме.

Нове царство було останнім періодом зовнішньої активності Єгипту, коли він вів тривалі завойовницькі війни у Передній Азії та Північній Африці. В цей період особливо розвинулась архітектура храмів, найвідоміші з яких храми Амона-Ра у Луксорі та Карнаці, прикрашені великою кількістю різноманітних колон. Серед вершин худо-жньої творчості цього періоду -- непере-вершений натхненною красою образ цариці Нефертіті зі скульптурної майстерні в Ахетатоні, чудова золота маска фараона Тутанхамона, високомайстерні й оригінальні розписи гроб-ниць у Долині царів поблизу Фів. Вони продовжували характерну для Стародавнього Сходу традицію зображення голови і ніг фігури у профіль, а торсу -- у фас. Ця традиція зникає лише в заключний період занепаду Єгипту, коли його, як і Вавилон, завоювала Персія. З цього часу нащадкам залишились шедеври, створені за новими есте-тичними принципами, -- рельєф з Мемфіса "Плакальники" та фаюмські портрети.

Блискучі, художні досягнення Стародавнього Єгипту становлять матеріальне втілення особливого світогляду й образу думок його жителів, для мислення котрих був характерний дуалізм у розумінні світу як цілого, створеного з єдності й боротьби двох започаткувань. Він відбився і у поділі всього сущого на чоловіче й жіноче начала життя, протиставленні чорної землі долини Нілу і білого піску пустель, що оточують її, Верхнього й Нижнього Єгипту, і в двоїстому характері влади фараонів (монарх і, водночас, живий Бог). У межах цього своєрідного світогляду формувалась релігійно-міфологічна система уявлень давніх єгиптян про світобудову та свою країну. Згідно з вченням жреців Геліополя, землю оточує нескінченна водяна безодня, яка набуває на ній форми морів і щороку омиває Єгипет повінню Нілу. Цей водяний океан темряви спочатку заповнював собою весь простір Всесвіту, доки Сонце (Атум-Ра) не піднеслося над ним, відтіснивши густий морок. Саме бог сонця Ра став творцем світу, дав йому форму, вдихнув у нього повітря, світло і життя, ступивши у двобій з силами водяної безодні.

Він створив інших богів, людей, тварин і зберігає встановлений світовий порядок, визначивши у правилах істини та справедливості "Маат" кожній істоті її місце у світобудові; коли ж Атум-Ра повернеться до свого правічного спокою, час і простір перестануть існувати. Однак згодом жреці Мемфісу "дійшли висновку", що першим з'яви-лося не Сонце, а Птах (Земля), який і створив небо, пустив по ньому Сонце і дав початок світу своїм животворним словом. Цікаво, що давньоєгипетське суспільство оспівувало у своїх релігійних гімнах єдність творення, однак було вкрай політеїстичним у поклонінні різним місцевим богам. Лише поступово цей розгалужений пантеон був зведений до певної божественної ієрархії, де культ бога сонця Ра злився з іншими культами, як у випадку зі старовинним державним богом Гором, що зображався у вигляді сонячного сокола чи сонячного диску з пташи-ними крилами, або втілювався у місцеві божества з відповідними іменами (Амон-Ра, Монту-Ра, Себек-Ра). Саме за допомогою цих нижчих за Ра місцевих богів єгиптяни й сподівалися наблизитися до вищого Божества. Тому й реформа фараона Ехнатона, який спробував запровадити поклоніння лише одному культу єдиного верховного бога сонця Атона, не мала успіху через політеїзм давньоєгипетського суспільства.

В єгипетській міфології образи нижчих за Ра богів у багатьох виявах (боротьба за владу й зі смертю) нагадували те, до чого прагнули в земному суспільстві. Так, бог природи, що вмирає і воскресає, її животворних сил Осіріс (Озіріс), якого вбив його брат, бог смерті Сет, за допомогою богинь Ісіди та Нефріди воскрес і, торжествуючи над смертю, став володарем царства мертвих. А його син Гор згодом переміг Сета і став володарем Землі. Воскресін-ня Осіріса давні єгиптяни вважали запорукою свого особистого воскресіння й безсмертного життя у загробному світі. Однак насамперед ці уявлення слугували основою культу фараона, обожнення його влади та самої особи. Ім'я "Гор" стає одним із священних титулів фараона. Вже найдавніша титулатура ототожнювала його з Гором, наголошуючи, що фараон, нащадок творця і володаря світу, має владу не лише над своєю країною, а й над усім Всесвітом. Саме цей аспект двоїстої влади фараонів монументально втілений ще в період Давнього Царства у піраміді Хефрена з її фараоном в образі сфінкса, який незворушно спостерігає за далеким горизонтом, де править його небесний батько Ра, і власною особою зберігає рівновагу та спокій у світі. Тільки завдяки йому в природі та суспільстві панує порядок, лише йому завдячує Єгипет добробутом. Таким було теологічне обґрунтування влади фараона і відповідне йому пояснення споконвічного суспільного порядку.

В умовах сакральної цивілізації Стародавнього Єгипту, де панувала релігійно-міфологічна свідомість, зміцненню традиційних суспільних відносин, безумовно, сприяв і верховний принцип давньоєгипетської етики, що втілювався у правилах "Маат". їх основна функція гаранта й охоронця незмінного світу та суспільства, раз і назавжди встановленого космічного порядку саме й полягала в упередженні спроб поставити під сумнів існуючий порядок у суспільстві. Репрезентуючи волю богів, правила "Маат" містили такі етичні ідеї, як "істина", "порядок", "справедливість", "доброчесність". Стародавні єгиптяни прагнули діяти відповідно до божественної волі, тому для селянина дотримання правил "Маат" означало сумлінну працю, а для посадової особи -- справедливе рішення. Правила "Маат", викладені у книгах давньоєгипетських мудреців, закликали до милосердя, зобов'язували багатих допомагати бідним, привчали до культури поведінки, дисципліни, скромності та стриманості. Посилаючись на авторитет богів, вони сприяли також усвідомленню цінності кожного індивіда: "Не май злих намірів щодо інших людей, інакше боги покарають тебе".

У Стародавньому Єгипті, де лише фараон стояв над суспільством, усі інші вільні громадяни вважалися рівними перед творцем і законом, жінки були рівноправними з чоловіками. Єгиптяни цінували радощі" сімейного життя, що знайшло відображення в літературі, малюнках і написах на стінах гробниць. Характерним для їх суспільного життя явищем був гедонізм (етика насолоди), яскраво змальований у праці Птахотепа "Наука". "Будь щасливим усе життя, не роби понад те, що належить робити, не скорочуй часу, відведеного для радощів". Земні радощі настільки цінувались у Стародавньому Єгипті, що переносились навіть у потойбічне безсмертне життя, яке дарує вічну насолоду. Не дивно, що "Книга мертвих" -- найбільша і найпоширеніша збірка релігійно-магічних текстів стародавніх єгиптян, записаних на згортках папірусів, де зібрані міфи про життя у загробному світі ("царстві мер-твих"), містить чимало гедоністичних мотивів.

Віра в індивідуальне безсмертя породила й такий феномен у культурі давніх єгиптян, як прагнення залишити про себе пам'ять у віках, будуючи поховальні пам'ятники (гробниці й піраміди), помережені ієрогліфами. Якщо в епоху Стародавнього царства лише фараони могли "увійти до царства мертвих", побудувавши собі піраміду, то з часу Середнього царства кожен отримав право досягти цього блаженства, звівши власну гробницю. Саме завдяки вірі в індивідуальне безсмертя, єгиптяни, яких суспільство позбавляло можливості самовираження в земному житті, концентруючись на владі фараона, намагались за допомогою магічної сили заупокійних культових обрядів, мистецтва та писемності увіковічити не лише свої імена і душу, а й тіло для вічного життя у загробному світі, де кожен отримає втіху, ставши рівним богам і фараонам. Звідси -- і надзвичайно поширена в давньоєгипетській цивілізації традиція бальзамування та муміфікації тіл померлих. Геній давніх єгиптян у цій галузі використовував їх значні досягнення в медицині і хімії.

Безумовно, у сакральній давньоєгипетській цивілізації всі спеціальні знання концентрувалися у порівняно неве-ликій елітній групі населення, яку становила панівна у суспільстві замкнена каста жерців. Стародавній Єгипет був класичною теократичною державою, де зосередження влади жрецького верствою зумовлювалось насамперед особливостями зрошувального землеробства в долині Нілу. Від спроможності заздалегідь передбачати його розливи і відливи залежали успіхи праці єгипетських землеробів-общинників. Вміли це лише жерці, тому спеціальні знання становили основу панування цієї інтелектуальної верстви над землеробським суспільством.

Жерці передусім ефективно використовували для управління масами простолюдинів накопичені впродовж три-валого часу дані систематичних астрономічних спостережень, відкривши циклічність сонячних затемнень і навчившись передбачати їх.

Водночас у духовному житті Стародавнього Єгипту визрівало прагнення до раціонального пізнання, позбавленого містичної оболонки. Саме у Стародавньому Єгипті вперше у світі виникла практична медицина, певного розвитку досягла десяткова система лічби в арифметиці. Високий рівень геометрії засвідчує досконалість форм єгипетських монументальних споруд -- пірамід, палаців, храмів. Давні єгиптяни володіли також певними елементарними знаннями з алгебри, вирішували рівняння з одним та двома невідомими. Цікаво, що Григоріанський календар ідентичний прийнятому в Стародавньому Єгипті 7 тис. років тому, який зазнав з тих пір лише невеликих уточнень. У стародавніх єгиптян існував своєрідний інтелектуальний центр "Будинок життя", в якому створювали священні гімни та пісні, редагували богословсько-філософські трактати, "магічні книги" -- збірки з різноманітних галузей знань від магічних ритуалів до експериментально перевірених рецептів лікування хвороб.

10. Своєрідність культури Стародавньої Індії

Культура Стародавньої Індії. Найдавніша індійська цивілізація відома під назвою Індська (або Хараппська) створена прадавнім населенням Північної Індії. З початку IV тис. до н.е. тут виникають поселення сільського типу, а з середини III тис. до н.е. з'являються та розвиваються міста. Вважають, що держава мала дві столиці -- Хараппу (за цим ім'ям названо всю цивілізацію) і Мохенджодаро (Мохенджо-Даро). її культура мала замкнений, однорідний і напрочуд самобутній характер. Міста Стародавньої Індії -- це дивовижно й чітко організовані геометричні побудови. Центр міста був розташований на пагорбі разом із храмами, а довкола -- квартали житлових будинків з широкими (до 10 м) вулицями, що перетиналися під прямим кутом. Міста були обладнані досконалою (навіть за сучасними поняттями) водопостачальною системою і каналізацією. В Мохенджодаро археологи розкопали навіть громадську лазню. Для Хараппської цивілізації був характерний високий розвиток ремесел, зокрема гончарного, з кількома видами кераміки; металургійного (мідь, бронза, золото, свинець, срібло), ювелірного, суднобудівного тощо. Мистецтво Хараппи і Мохенджодаро вражає дивовижною вишуканістю і витонченістю. У Харашіській цивілізації існувала і своя писемність -- понад 400 знаків, які писалися справа наліво. Ця писемність ще досі не розшифрована, хоча встановлено дравідський характер мови. Існування ще з прадавніх часів у культурі Індії численних, взаємодіючих між собою релігій значною мірою зумовило її своєрідний характер.