Історія культури зарубіжних країн

Офіційна релігія і надалі дотримувалась давніх шаблонів. Релігійна мапа Європи істотно не змінилася. Визнані церкви діяли відповідно до суворих державних законів про терпимість і нетерпимість. Належність до офіційної релігії забезпечувала службове просування. Тих, хто не належав до офіційної релігії, якщо й не переслідували активно, то принаймні упосліджували в правах. У католицьких країнах протестанти взагалі не мали громадських прав. Зокрема, французький король Людовик XIV 1685 p. скасував Натський едикт (1598), який передбачав свободу віросповідуван-ня та певні політичні права для протестантів (гугенотів). Усіх французьких гугенотів змусили покинути країну. В протестантських країнах католики зазнавали тих самих утисків. У Великій Британії англійська і шотландська церкви формально заборонили римо-католицизм і протестантські розкольницькі течії. Але поступово масштаби переслідувань зменшувались. В Англії 1689 р. під утиском громадської думки було прийнято закон про толерантність. Пожвавилися релігійні течії, що протистояли офіційно утвердженим церквам. У католицькому світі справжню тривогу викликав квієтизм, засновником якого був Мігель де Моліноса (1628-- 1696 pp.). Він сповідував абсолютне підкорення волі Божій аж до цілковитої духовної пасивності. Де Моліноса закінчив життя у римській в'язниці, а його книжку "Духовний проводир" (1675 р.) єзуїти засудили як єретичну. В лютеранському світі до такого самого галасу призвів пієтизм Ф.Шпенера (1635--1705 pp.). Його засновник проголосив, що священницькі функції може виконувати кожен вірний, і запровадив практику утворення побожних гуртків для читання Біблії.

З позицій емпіричного, раціоналістичного світогляду діячі культури намагались розв'язати і проблему людини. Відбувалася переорієнтація суспільних ідеалів, вони ставали прагматичнішими, позбавлялися героїко-романтичного забарвлення. Для масової свідомості ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого стає привабливішим, аніж ідеал лицаря чи ченця-аскета.

Здобутки науки, техніки, торгівлі, мореплавства засвідчували великі можливості розкріпаченого людського розуму, але вже в цю добу стали помітними деякі суперечливі наслідки науково-технічного прогресу та прагматичного світогляду. Зазначимо, однак, що XVII ст. було надто складним за соціальними та духовними процесами і надія на швидку реалізацію гуманістичних ідеалів філософів не простежувалася. В Європі не припинялись масові кровопролиття. На зміну релігійним війнам, які супроводжували Реформацію XVI ст., прийшла не менш кривава і руйнівна Тридцятилітня війна, масовими вбивствами супроводжувались революційні події в Нідерландах, Англії. В реальному житті людина доби становлення капіталістичних відносин демонструвала не стільки шляхетні, скільки "темні" вияви своєї вдачі, керувалася не стільки розумом, скільки егоїстичними інстинктами. Де та межа, за якою необхідна для творчості та нормального людського існування свобода преретворювалася у свавілля агресивних егоїстів, чи можна лише за допомогою розуму приборкати пристрасті та побудувати гуманне суспільство -- усі ці питання постали перед мислителями XVII ст. і розв'язувалися неоднозначно. Якщо, скажімо, Декарт дивився у майбутнє людства з оптимізмом, то Гоббс або Спіноза мали протилежну думку.

Так званий трагічний гуманізм, втілений у творчості Шекспіра або Сервантеса, котрі розуміли весь трагізм існування моральної, розумної людини в антигуманному світі, знаходить у XVII ст. послідовників. Одним з них був видатний французький математик, фізик, філософ і релігійний містик Блез Паскаль (1623-- 1662 pp.). Уже в 16 років він написав математичний трактат "Досвід теорії конічних перерізів", що отримав високу оцінку наукової громадськості. Він плідно займався дослідженнями в галузі теорії чисел, алгебри, теорії імовірностей, гідростатики. Проте, розчарувавшись у можливостях точних наук, Паскаль звернувся до релігійно-філософської проблематики, став ченцем абатства Пор-Рояль, де працював над славетним філософським твором "Мислі". У ньому науковець звернувся до трагедії людини, покинутої у безмежному космосі. "Це вічне мовчання безбрежних просторів жахає мене", -- писав він. Розмірковуючи про непостійність, неспокій, слабкість і водночас велич людини, Паскаль звернувся до образу "мислячого очерету". Щоб зламати, вбити людину, "...зовсім не потрібно зусиль усього Всесвіту; достатньо подиху вітру, краплини води". Однак якщо у "...просторі Всесвіт обіймає та поглинає мене, як точку, в думці, я осягаю його", -- зазначав філософ. Паскаль з усією гостротою висунув питання про межі науковості, наголосив на "доказах серця", які відрізняються від "доказів розуму", визначив наперед в умовах панування раціоналізму ірраціоналістичну тенденцію у філософії. На його думку, не наука, а релігія є засобом для ефективного розв'язання суперечностей людського існування. Щоб не впасти у відчай, людині потрібен Бог.

44. Слов'янська культура ХІХ-ХХ ст.: національне відродження, становлення літературних мов, наука і мистецтво

Розвиток української культури у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860-1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 рр. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М.Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином на українських землях діяло вже п'ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). У товаристві існувало три провідні наукові секції - історико-філософська, філологічна й математично-природничо-лікарська, а також ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 рр.

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду “Руїни” та Гетьманщини. Клопітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 1880-1890 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків - О. Я. Єфименко, Д. І. Багалія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні.

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860-1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза'' тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції - збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками - символізмом та психоаналізмом.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках “Літературно-наукового вісника” у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї “справжньої запашної поезії”, тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників “Молода муза” (П. Карманський, В. Пачковський, О. Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

Наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів - М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать “Ступаюча жінка”, “Жінка, яка зачісується” та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабо виражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення - визначення свого місця і ролі у сучасному світі.



45. Загальна характеристика художнього стилю бароко

Бароко як перший загальноєвропейський художній напрям

Терміном «бароко» називають культурно-історичну добу, яка утвердилася в Італії наприкінці XVI - першій половині XVII ст., в Іспанії -- до XVII ст., у Росії -- у середині XVII - першій половині XVIII ст.

Походження терміна точно не встановлено. Існують три припущення, згідно з якими слово «бароко» сягає: 1) португальського вислову «perolla barocca» -- «перлина неправильної форми»; 2) латинського терміну «bаrосо», який вживали в логіці для позначення одного з різновидів умовиводу, що вирізнявся особливою складністю; 3) французького жаргонного слівця, яке вживали в художніх майстернях -- «bаroquer», що означає «розчиняти, пом'якшувати обрис». Спочатку цей термін вживали щодо образотворчих мистецтв, щоб підкреслити відмінність нового стилю від стилю Ренесансу. Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних (архітектура, скульптура, живопис). У XVIII ст. термін «бароко» вживали для негативної характеристики літературних творів, що відзначалися складністю форми та були важкими для розуміння. Як мистецтвознавчий термін його узаконили в XIX ст. Поняття літературного бароко в сучасному розумінні ввійшло в науку лише нещодавно, після Першої світової війни.

Сьогодні поняття «бароко» має кілька значень:

1) світорозуміння чи світовідчуття, пов'язане зі своєрідним розумінням світу й місця людини у ньому в новий історичний час (у цьому сенсі говорять про «барокову людину», яка у своїх почуттях, думках і поведінці відображає сутність нової доби і є персонажем мистецтва);

2) стиль (стильова система), який відобразився в образотворчих мистецтвах, музиці, театрі й літературі;

3) художній (зокрема літературний) напрям, який охоплює мистецькі явища, позначені бароковим стилем і світорозумінням (світовідчуттям).

Бароко зародилося в Італії як відображення кризи ідей та художніх принципів доби Відродження, глибоких суперечностей політичного, суспільного та релігійного характеру. Руйнувалася ідея гармонії світу та уявлення про безмежні можливості людини. Зміст Бароко в різних країнах був дещо різним. Однак можна виявити спільні риси цієї доби.

У культурі Бароко відбувався «синтез», своєрідне поєднання традицій Середньовіччя (готики) й Ренесансу:

* знову спостерігається нахил до ускладненої художньої форми (як у пізній готиці);

* повертається готичний геоцентризм, але зберігається антропоцентризм, лише тепер людина практикується не як противага Богові, а як найдосконаліший його витвір;

* замість світської спрямованості в часи бароко знову бачимо релігійне забарвлення всіх сфер культури, як у добу Середньовіччя;

* замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітно посилилася роль церкви і держави;

* зберігається античний ідеал краси, але здійснюється спроба поєднати його з християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної та фізичної, внутрішньої та зовнішньої;

* як і Ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й милосердя Творця.

Окрім цих рис, народжених переплетенням попередніх традицій, бароко виробило і власні особливості:

* динамізм, рухомість: у пластичному мистецтві це любов до складної кривої лінії, на відміну від прямої лінії та гострого кута чи півкола готики й Ренесансу; у літературі -- змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр.

* бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для цього важливіше зворушити, справити сильне враження; цим спричинені такі риси напряму, як тяжіння до гіпербол, захоплення парадоксами та незвичайними гротесками, переважання антитез, схильність до універсальності, всеохопності.

У культурі Бароко весь світ сприймається як витвір мистецтва. У ній були надзвичайно поширені метафори «світ-книга» і «світ-театр». Ставлення до світу як до книги багатозначних символів, зміст яких неможливо перекласти до кінця мовою логіки, зумовило основні принципи естетики бароко.

Визначальним у філософії та мистецтві стають ідеї про те, що все земне -- тлінне, тимчасове, тутешнє «життя -- це сон», справжнє життя настає лише після фізичної смерті; реальний світ -- долина страждань, які потрібно стійко терпіти в очікуванні смерті, єднаючись душею з Богом. А звідси й барокові метафори: життя людини -- троянда, що швидко губить пелюстки, проте має колюче й сухе стебло; людина -- недогарок; звідси ж алегоричні персонажі -- Смерть, Доля, Віра тощо, вірші, цілі збірки під заголовками «Цвинтарні думки», «Похоронні пісні» тощо.

Провідним мистецтвом Бароко є архітектура, їй підпорядковані живопис, скульптура, музика та література.

Оригінальність твору письменники бароко проголосили його найважливішою характеристикою, а необхідними рисами -- складність для сприйняття та можливість різноманітних тлумачень. Іспанський філософ Бальтазар Грасіан писав: «Чим складніше пізнається істина, тим приємніше її осягнути». Митці бароко високо цінували дотепність, яка полягала в парадоксальних судженнях, у вираженні думок незвичайним чином, у зіставленні протилежних предметів, у побудові творів за принципом контрасту, в інтересі до графічної форми вірша. Невід'ємним компонентом лірики бароко є парадоксальні судження. Бароко створило поезію витонченої думки, інтелектуальної гри.

Література Бароко відмовлялася від принципу наслідування дійсності, вона не відтворювала її, а перетворювала за певними законами. Представники бароко вважали, що, оскільки реальний світ -- ілюзія, марево, сон (не випадково драма іспанського драматурга Педро Кальдерона названа «Життя це сон»), то його предмети -- це символи й алегорії, які потребують витлумачення. Тому в літературі бароко широко використовували символи й алегорії.

Створювалися книги-емблеми -- алегоричні малюнки, прихований смисл яких розкривався у супутніх висловлюваннях і віршах. Поети бароко приділяли значну увагу графічній формі вірша, створювали «фігурні» вірші, рядки яких утворювали рисунок серця, зірки, хреста, кола, ромба тощо.

Образи будували за принципом зв'язку між кількома, часто дуже різними предметами, зазвичай на основі метафори. Контрастно поєднували в одному й тому ж творі безпосередній опис подій та їх алегоричне зображення.

Прагнучи виражати свої думки в алегоріях, складних метафорах та емблемах, барокові письменники були схильні до афористичності. Літературний афоризм є породженням доби Бароко.

Основні жанри барокової літератури: барокова драма, барокова поема, бароковий роман, барокова лірика.

Найвідомішими письменниками бароко були: в Іспанії -- Луїс де Гонгора та Педро Кальдерон, в Італії -- Торквато Тассо і Джамбаттіста Маріно, у Німеччині -- Ганс Гріммельсгаузен, в Англії -- Джон Мільтон, Джон Донн та ін.

46. Особливості розвитку музики і театру доби Просвітництва

культура християнство просвітництво музика

На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва справили вплив панівні у той час такі художні стилі, як бароко і класицизм. Зазначимо таку особливість, як збільшення потреби у світській музиці, посилення її ролі. Церковна хорова й органна музика, як і раніше, була достатньо поширеною, однак вона іноді наповнювалась світським життєстверджуючим змістом. Велика кількість музичних п'єс писалася для виконання в будинках і палацах знатних і багатих людей. Важливе значення мало створення спочатку при дворах знаті, а пізніше й у великих містах оперних театрів і концертних залів.

Зростання техніки сприяло вдосконаленню музичних інструментів, передусім органу, скрипки, клавесину. ОргЈн був обов'язковою приналежністю всіх великих католицьких і протестантських церков. Популярності набув клавесин, з'явилося нове сучасне фортепіано, що збагатило можливості музичної творчості та виконавської майстерності. Ноти музичних творів почали друкуватись у друкарнях.

Основоположником класицизму у французькій музиці був композитор Ж.-Б.Люллі (1632-- 1687 pp.), автор 15 опер, серед яких "Альцеста", "Тесей", "Арміда". Відомий представник цього напряму -- композитор і музичний теоретик Ж.Ф.Рамо (1683-- 1764 pp.), автор п'єс для клавесину, опер, балетів. Вони виступали за наближення мистецтва до життя, за простоту і природність, висували вимогу відповідності музики смисловому й емоційному рухові мови, характерам і психології персонажів. При цьому французькі просвітителі зверталися до італійської комічної опери-буфф. Автором низки таких опер був італійський композитор Д.-Б.Перголезі (1710-- 1736 pp.). Гастролі італійської опери-буфф в Парижі у 1752 -- 1754 pp. поклали початок жвавій полеміці між табором енциклопедистів і захисниками музичного класицизму (так звана війна буффонів).

У цей період бурхливо розвивалися народна пісенна творчість, а також музичний комедійний театр. Його вистави можна було чути і бачити на вулицях і площах, особливо в дні свят. У роки революцій складалися революційні пісні, чимало їх створено у роки Французької революції, зокрема знаменита "Марсельєза" Р. де Лілля і антимонархічна пісня "Карманьйола".

Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слугує творчість великого німецького композитора і органіста Й.-С.Баха (1685--1750 pp.). Він створив сотні музичних творів для церковного хору й індивідуального співу, концертів для оркестрів, п'єс д\я органа, скрипки, флейти, клавесина. Композитор використав і переробив величезний матеріал з німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Зокрема, в прелюдії та фузі мі-бе-моль мінор зі збірки "Добре темперований клавір" відчутні інтонації народних пісень. Навіть свої церковні твори у багатьох випадках він наповнював світським могутнім, оптимістичним звучанням. Й.-С.Бах широко використовував у творчості багатоголосся (поліфонію) або сполучення кількох самостійних голосів, кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію, чергуючись і переплітаючись з іншими. Його твори вирізняються глибиною і силою почуттів, безперервним і цілеспрямованим рухом.

Видатним музикантом доби Просвітництва був великий австрійський композитор, представник віденської класичної школи В.-А.Моцарт (1756--1791 pp.). Його геніальний талант розвинувся дуже рано. Цьому сприяли рідкісні природні дані, а також сімейне середовище (батько був відомим музикантом). Твори композитора життєрадісні: прозорість і ясність у них поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю змісту, досконалістю форми. Опери В.-А.Моцарта "Дон Жуан", "Чарівна флейта", "Весілля Фігаро" дотепер виконуються на кращих сценах багатьох країн, як і концерти, сонати, симфонії й інші твори.

Розглядати музичне мистецтво доби Просвтшцтва неможливо без імені геніальною композитора, новатора в музиці Й.Гайдна (1732 -- 1809 pp.). Його справедливо вважають "батьком" симфоній і квартетів, засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. П.Чайковський писав про нього: "Він обезсмертив..себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не будь його -- не було б ні Моцарта, ні Бетховена". Найзнаменитішими творами Й. Гайдна є опера "Несподівана зустріч", симфонії "Ранок", "Полудень", "Вечір", "Ля иассіона", "Паризькі симфонії" та "Лондонські симфонії, ораторії "Створення світу" і "Пори року" тощо.

На службу Просвітництву було поставлене й театральне мистецтво. Відкриттям XVIII ст. стала міщанська драма як відповідь на процес демократизації театру. Великого розквіту досягла комедія, зросло моральне значення трагедії. Зміст дії почав розгортатися в реальному, а не в ідеологізованому суспільстві, на сцені як герої з'явилися прості люди. Особливого розвитку театральне мистецтво досягнуло в Італії. Реформатором італійського театру став К.Гольдоні. Він створив "комедію звичаїв", метою якої була критика суспільних порядків і звичаїв, утвердження моральних чеснот, розкриття людського характеру, ґрунтованого на контрастах і несподіванках. Герої Гольдоні -- представники соціальних низів, дотепні й меткі, спритні й внутрішньо шляхетні ("Слуга двом панам", "Хазяйка заїзду").

Творчості Гольдоні ніби протистоїть діяльність іншого великого театрального майстра -- К.Гоцці (1720--1806 pp.). Він не поділяв ідей Просвітництва, був противником нововведень, виступав за відновлення старих порядків. Однак у театрі Гоцці створив новий жанр, хоча й пов'язаний із комедією масок. У його ф'ябах (театральних казках) присутні фантазія й реалізм, гротеск й алегорія, мораль й шляхетність, високі взірці героїчної любові ("Любов до трьох апельсинів", "Принцеса Турандот", "Король-олень").

Отже, епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, а й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітників, літераторів, митців людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили актуальності донині.



47. Загальна характеристика художнього стилю класицизм

Класицизм (фр. classicisme, від лат. Classicus - зразковий) - художній стиль і естетичний напрям в європейському мистецтві XVII-XIX ст. В основі класицизму лежать ідеї раціоналізму (метод, згідно з яким основою пізнання і дії людей є розум.), Які формувалися одночасно з такими ж у філософії Декарта. Художній твір, з точки зору класицизму, має будуватися на підставі суворих канонів, тим самим виявляючи стрункість і логічність самого світобудови. Інтерес для класицизму представляє тільки вічне, незмінне - у кожному явищі він прагне розпізнати тільки істотні, типологічні риси, відкидаючи випадкові індивідуальні ознаки. Естетика класицизму надає величезного значення суспільно-виховної функції мистецтва. Багато правила і канони класицизм бере з античного мистецтва (Аристотель, Горацій).

Принцип раціоналізму виконував водночас і суспільно-виховну функцію, якій класицизм надавав великого значення.

Важливою ознакою класицизму стала чітка ієрархія жанрів. Вони розподілялися на "високі" -- трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а героями -- монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а також "низькі" -- комедія, сатира, байка, що змальовували приватне, буденне життя звичайних людей. На перше місце в системі мистецтва висувались драматургія і театр, увага яких зосереджувалась на проблемі взаємодії людини та суспільства. Як певний напрям сформувався у Франції, в XVII столітті. Французький класицизм звільняв людину від релігійно-церковного впливу, стверджуючи особистість як вищу цінність буття. Російський класицизм не просто сприйняв теорію західноєвропейську, а й збагатив її національними особливостями.

Недоліки стилю

Бертель Торвальдсен. Ганімед годує орла Зевса. Копенгаген, Данія.

До недоліків стилю класицизм і його нащадка академізму належать приреченість до постійних повторів вироблених зразків, швидке падіння в стереотипні рішення, консервація рішень. Жорстка заданість переходила в класицизмі в надісторичність[4], в ігнорування сучасності. Адже задовго до цього вже вироблені ідеально прекрасні форми і пропорції. Залишається лише їх наслідувати, бо виникає ілюзія причетності до ідеальної краси і вічності[5].

В живопису виникає низка Венер, Ганімедів, Аполлонів, йде процес постійного відтворення сюжетів античної міфології чи історії. Стиль виходить із хибної тези абсолютного ідеалу, вже виробленого в античні часи. Доходило до механічного, некритичного переносу вже створених проектів із однієї кліматичної зони до іншої. Серед таких прикладів -- копії італійської вілли Ротонда -- в Британії, Палладіїв міст в парку Царського Села тощо. Міст був скопійований з проекту Андреа Палладіо архітекторм В. Неєловим і вибудований в1772-1774 роках[6]. Реакцією на помірковану, малоемоційну архітектуру класицизму стають романтичні течії -- псевдоготика, шинуазрі, туркоманія, єгиптоманія, що охопили практично всі країни Західної Європи. Це і дозволяло досягти різноманітності і відійти від нудного, монотонного використання одноманітних колонад, трикутних фронтонів, портиків, однакових що в Британії, що в Росії, що в Бразилії тощо.

До того ж успішна практика існування европейських стилів готика, відродження і маньєризму, бароко, рококо, сецесії та модернізму довела, що сталого ідеалу ( на чому помилково наполягав класицизм ) -- нема, що кожна нова доба (і її талановиті представники) здатні виробити власні ідеали і яскраво втілити їх у власній творчості.

48. Загальна характеристика художнього стилю рококо

Стиль рококо створений для жінки й пристосований до її мінливих, на той час, смаків і примх. Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (палаців, церков, костьолів). В добу рококо скульптура (переважно поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). У добу рококо широко розвинулося мистецьке ремесло -- ткацтво, ювелірство, порцеляна, меблі, гобелени.

Вельможі доби рококо поставили за мету щоденні насолоди. Насолодам повинні були сприяти розкішні інтер'єри палаців і церков, розкішні сукні, черга свят в садах бароко і в павільйонах влітку, а взимку в палацах. Надміру використовувалась косметика -- білила, пудра, рум'яна, чорна фарба(сурма)для брів, мушки. Косметику рясно використовували як шляхетні жінки, так і чоловіки. Особливого поширення набуло використання мушок на обличчі -- різне розташування мушок мало своє значення для обізнаних в куртуазних іграх вельмож.

В живопису доби рококо переважали свята і театральні вистави, безкінечні закохані пари міфологічних персон, штучні і приємні пейзажі, пристосовані лише для побачень, флірту, танців, шляхетного і легковажного дозвілля. В портретах -- всі підкреслено усміхнені, люб'язні, витончені, але це була маска, що приховувала численні недоліки осіб і надзвичайно складні проблеми.

Це був бенкет посеред чуми -- з штучно скасованими проблемами, туберкульозом, сифілісом, бідністю, смертю.

Примхливе і чудернацьке мистецтво рококо було скасоване новою і могутньою хвилею класицизму кінця 18 століття і стилем ампір.

49. Загальна характеристика художнього стилю ампір

АМПІР - (франц. Empire - імперія від лат. imperium - командування, влада) - історичний художній стиль, що вперше склався у Франції на початку XIX ст., у період Першої Імперії Наполеона Бонапарта. Хронологічні рамки оригінального французького «Стилю Імперії» вузькі, вони обмежені, з одного боку, кінцем правління Директорії (1799; див. Директорії стиль) або роком коронації Наполеона (1804), а з іншого боку - початком реставрації Бурбонів (1814-1815).

Однак Ампір докорінно відрізняється від Класицизму. М'яку і світлу гармонію мистецтва періоду Людовика XVI і демократичну строгість стилю Директорії перемінили парадний пафос і театральна пишнота «Стилю Першої Імперії». Наполеон прагнув до блиску й ореолу слави римських імператорів. Якщо вільно виниклий Класицизм був орієнтований на демократичні Афіни періоду класики Століття Перикла, то художникам французької Імперії було строго зазначене брати за зразок форми мистецтва Стародавнього Риму. Цьому істотному розходженню не завжди надають належного значення, коли говорять про наступність стилів і про «Ампір як про вищу стадію розвитку Класицизму». Подібне твердження рівносильне тому, як якби ми сказали, що мистецтво Стародавнього Риму - вища стадія мистецтва грецьких Афін.

У стилі Ампір композиція будується на контрасті чистого поля поверхні стіни, меблів, судини і вузьких орнаментальних поясів, у строго відведених місцях, як правило, що підкреслюють конструктивні вузли і членування форми. Це протиставлення додатково підсилюється незвичайною щільністю орнаменту і контрастами кольору.

Для Ампіру типові яскраві, що ріжуть очі червоного, синій, білий - кольори наполеонівського прапора! Стіни затягувалися яскравим шовком, в орнаментах - кола, овали, ромби, пишні бордюри з дубових галузей, наполеонівські бджоли і зірки з золотої і срібної парчі на червоному, малиновому, синім або зеленому тлі. Таким чином, основними категоріями формоутворення в мистецтві стилю Ампір стали історизм, нормативність, раціоналізм, декоративність, тектоничність, у пізніх формах - відкритий еклектизм. У знаменитому паризькому особняку, побудованому в 1804-1806 р., для пасинка Наполеона інтер'єри оформлені в самих різних стилях, там з'єднуються «помпеянскі», єгипетські, римські і навіть «турецькі» мотиви, що створює загальний «сибаритський характер ампірного інтер'єру».

Виробництво меблів в стилі ампір відрізняється від попереднього стилю бароко тим, що в самому дизайні меблів використовуються античні, особливо римські архітектурні форми: колони, пілястри, консолі, карнизи і фризи, використовувані для розчленовування передніх сторін шаф і комодів. Опорні частини столів, крісел, стільців, диванів робляться у вигляді античних герм, сфінксів, гріффонів, колон і левових лап, запозичених з розвалин стародавнього Риму і розкопок Помпеї. У формі меблів використовуються прямокутні, масивні, замкнуті форми, профілі і виступи на ній рідкісні.

Вперше у історії меблів важливу роль стала грати фактура матеріалу. У попередніх стилях вона ховалася за нагромадженнями різьблених прикрас і різних шаблонів. На шафах, секретерах, комодах і інших предметах меблювання залишаються великі площини фільонок. Якість деревних порід тепер грає важливу роль. Для виготовлення меблів перевага віддавалася темно-червоному дереву. Його гладка поверхня прикрашається бронзою, що золотиться через вогонь, із строго симетричними узорами. Окремі деталі покриті різьбленням. Ніжки, наслідуючи античний стиль, часто мають форму лап тварин. Іноді зверху цих лап несподівано поміщаються фігури лебедів, левів або сфінксів. На кутах шаф і комодів косяками служать античні колони з бронзовою позолоченою базою і капітеллю або окремі фігури крилатих перемог ("Ніка"). Стиль ампір збагатив меблеві форми і ряд нових типів шаф. Інші новинки: вузький сервант, вузькі вітрини, круглі столи сервіровок, призначені для складання фарфорового посуду. Крісла приймають форму давньоримських. Передні ніжки нерідко йдуть прямо від підлокітників це герми; якщо ж вони закінчуються біля сидіння, то підлокітники підтримуються різьбленими фігурами левів, гріффонів, лебедів і інших тварин, або масивними завитками.

Як крісла, так і всі інші меблі для сидіння жорсткі. Меблі цього стилю, віддає перевагу пишноті, в збиток зручності користування. Стільці дещо простіші за крісла, причому їх спинці часто надається форма ліри, яка є одним з найбільш використовуваних мотивів в прикрасах предметів меблювання стилю ампір.

У стилі ампір якнайповніше розкрилися художні достоїнства кришталя. Так само використовувалися багаторіжкові світильники на стінах і бронзові люстри, крім основної функції, є важливими елементами декору інтер'єру. Багаторіжкова конструкція, благородний металевий корпус, витончені скляні підвіски - риси стилю ампір. Блиск і розкіш, плавні форми і лінії, виблискуючий кришталь створюють атмосферу свята. Вони багато що дають, але і багато чого вимагають - такого ж парадного оточення.

50. Загальна характеристика розвитку європейської культури в ХІХ-ХХ ст

ХІХ ст. - один з найцікавіших періодів у історії світової культури та літератури. Історія ніби проснулась від довгої сплячки. Картина світу швидко змінюється. Спробуємо пригадати, яким було це століття.

Прискорення історичного процесу

Відбувається прискорення історичного процесу, що приводить у XIX столітті до нового якісного стрибка в порівнянні з початковим періодом Нового часу. Європа пересіла з кінного диліжанса в «Східний експрес», з вітрильника на пароплав і на кінець сторіччя підійшла до того, щоб літати в повітрі і плавати під водою. Телеграф зв'язав європейські країни і США з найвіддаленішими куточками планети. Наука проникла углиб речовини і в таємницю еволюції живої матерії. То був вік науково-технічного перевороту і бурхливих соціальних потрясінь, але разом з тим -- найбільших гуманістичних і естетичних завоювань та утопічних помилок розуму.

Мінявся сам вигляд світу. Величні собори, розкішні палацові резиденції, скромніші «дворянські гнізда», невеликі поселення ремісників перетворилися в прекрасні, але все ж пам'ятники феодальної епохи, що назавжди пішла в минуле. Носіями нового стали великі промислові міста з їх заводами і фабриками, залізничними вокзалами і лініями метро, особняками багатіїв і нетрищами, доходними будинками і будиночками бідняків, публічними бібліотеками, музеями і комерційними видовищними закладами : театрами, танцзалами, концертними естрадами.

Рівень досягнень і їхня роль в сучасній системі усіх цінностей відображає вже той факт, що при характеристиці XIX ст. часто використовують термін «класичний»- це вік класичного капіталізму (вільної конкуренції), класичної філософії, класичного природознавства, класичної літератури і музики... Джерело

Розвиток науки

ХІХ століття заклало основи для розвитку науки ХХ століття і створило передумови для багатьох майбутніх винаходів і технологічних нововведень, якими ми користуємося в даний час. Наукові відкриття були зроблені у багатьох областях і справили великий вплив на подальший розвиток. Технічний прогрес нестримно просувався.

Ключовою особливістю в розвитку науки цього періоду є широке застосування електрики у всіх галузях виробництва. У той час вчені почали вивчати предметно електромагнітні хвилі та їх вплив на різні матеріали. Розпочалося впровадження електрики в медицину. Найбільш видатними стали відкриття відомого сербського та американського винахідника і фізика Нікола Темсли. Саме завдяки відкриттям Тесли створена дротова і бездротова передача електроенергії, сучасний мобільний зв'язок, Інтернет і ще багато іншого.

У 1831 році Майкл Фарадей зауважив, що якщо мідний дріт рухається в магнітному полі, перетинаючи силові лінії, то в ньому виникає електричний струм. Так з'явилося поняття електромагнітної індукції. Це відкриття створило грунт для винаходу електродвигунів.

У 1865 році Джеймс Кларк Максвелл розробив електромагнітну теорію світла. Він припустив існування електромагнітних хвиль, за допомогою яких передається електрична енергія в просторі. У 1883 році Генріх Герц довів існування цих хвиль. На основі цього відкриття Гульєльмо Марконі та О. С. Попов створили бездротовий телеграф -- радіо. Цей винахід став основою для сучасних технологій бездротової передачі інформації, радіо і телебачення, в тому числі всіх видів мобільного зв'язку, в основі роботи яких лежить принцип передачі даних за допомогою електромагнітних хвиль.

У галузі хімії в ХІХ ст. самим значним було відкриття Д.І. Менделєєвим Періодичного закону. На основі цього відкриття була розроблена таблиця хімічних елементів. Потім у відповідності з цією таблицею він припустив, що існують ще невідомі тоді хімічні елементи. Передбачені хімічні елементи скандій, галій і германій згодом були відкриті в період з 1875 по 1886 рр.

Вже на початку ХІХ-го ст. почався поступовий переворот у машинобудуванні. Олівер Еванс був одним з перших, хто у 1804 році у Філадельфії (США) продемонстрував автомобіль з паровим двигуном.

В кінці XVIII ст. з'явилися і перші токарні верстати. Їх розробляв англійський механік Генрі Модслі. За допомогою таких верстатів вдалося замінити ручну працю, коли було необхідно проводити обробку металу з великою точністю.

У ХІХ ст. був відкритий принцип роботи теплового двигуна і винайдений двигун внутрішнього згоряння, що послужило поштовхом до розвитку більш швидкісних засобів пересування: паровозів, пароплавів і самохідних машин, які ми зараз називаємо автомобілями.

Також почали розвиватися залізні дороги. У 1825 році в Англії Георг Стефенсон збудував першу залізницю. Якщо в 1840 році загальна довжина залізниць становила 7700 км, то до кінця століття це вже було 1 080 000 км. Джерело

Соціально-політичні зрушення

Початок новим культурним процесам поклала Французька революція 1789-1793 рр. Ідеї свободи, рівності і братерства, проголошені якобінцями, створили сприятливу атмосферу для боротьби за демократичні перетворення у всьому світі. ХІХ сторіччя стало часом буржуазних революцій. В одній Франції їх було декілька. У 1848 ?1849 рр. революціями була охоплена вся Європа. Їх головний результат -- становлення буржуазної демократії в більшості європейських країн. Гострота соціальних протиріч, напруження політичних пристрастей було пов'язане не тільки з протиборством буржуазії і дворянства, але і з боротьбою пролетаріату проти буржуазії. Паризька комуна 1871 стала першою пролетарською революцією. Джерело

Власники заводів і фабрик накопичували капітал, вони не хотіли миритися зі старим патріархальним укладом, при якому влада належала представникам знаті. Нові "господарі життя" стають предметом зображення і зазвичай гострої критики письменників ХІХ ст.

Світогляд

Бурхливий розвиток науки, популярність теорії еволюції Ч.Дарвіна зумовили кризу релігієсповідання, популярності набуває філософія позитивізму та атеїзм.

Позитивізм (лат. positivus - позитивний) - напрям філософії, в якому єдиним джерелом знань вважають конкретні (емпіричні) науки. Тобто справжнє, "позитивне" знання може бути отримане лише як результат досліджень таких наук як математика, астрономія, фізика, хімія, біологія і соціологія, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Атеїзм (від грец. Ьиепт, безбожний) - світогляд, філософське вчення, однією з основ якого є заперечення існування будь-яких богів і духів.

ХІХ ст. - період переоцінки цінностей.. Домінуючі течії в літературі ХІХ ст. - романтизм та реалізм - намагались дослідити сутність людини - особистості та людини як частини суспільства. Якщо до ХІХ ст. мистецькі напрямки домінували століттями, то ХІХ ст. - це століття, в якому активно розвивались як романтизм, так і реалізм, а в кінці століття також натуралізм, імпресіонізм та символізм.

Розмаїття стилів ХІХ ст.

Стрімкий розвиток економіки, науки, виникнення нових філософських ідей, політичні та соціальні процеси дали поштовх розвитку мистецтва. Література слугувала формою аналізу і відображення епохи. Особливою прикметою ХІХ ст. є нове розуміння функцій мистецтва, нове бачення людини, що зумовило творення нової художньої системи. Особливістю літератури цього періоду є також і те, що за відносно невеликий проміжок часу з'являлось, розвивалось і взаємодіяло декілька літературних напрямів, основними з яких були романтизм та реалізм.

Романтизм - літературно-мистецький напрямок, який сформувався на межі ХVIII та ХІХ століть. Для цього характерними є відмова від реалістичного зображення дійсності, увага до внутрішнього світу людини, неприйняття буденності, захоплення ірраціональним, містичним, фантастичним, звернення до фольклору, міфології, зображення екзотичних країн. Головний герой - людина великих пристрастей, здатна на незвичайні дії, занурена у свій внутрішній світ, іноді дивакувата. Герой завжди індивідуалізований.

Найпопулярніші жанри: романтична поема, розквіт ліричних жанрів.

Представники: Гейне, Вальтер Скотт, Едгар По, Віктор Гюго та ін.

На появу романтизму вплинули соціально-політичні події, зокрема Французька революція (1789-1794 рр.), яка, до речі, і є точкою відліку нового літературного процесу. Гасла революції "Рівність. Братерство. Свобода” приваблювали митців, але наслідки були неочікуваними - терор, невинні жертви та прихід до влади буржуазії, у якої мірилом усіх цінностей були гроші. Розчарування, відчуття хиткості світу зумовили намагання романтиків втекти від дійсності, зосередитись на проблемах особистості. Романтизм виразив глибоке розчарування наслідками грандіозних суспільних переворотів. При цьому романтики, як правило, не звертались безпосередньо до змалювання революцій чи війн, а навпаки приділяли посилену увагу внутрішньому світу людини.

Романтизм - це заперечення класицизму з його канонами. Класицизм у ХІХ ст. - це вже мистецтво минулого, дух свободи вже не може вкладатись у певні правила.

В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в мистецтві було відроджено ряд естетичних принципів романтизму - заперечення повсякденного, культ ірраціонального, потяг до фантастики. Це явище отримало назву «неоромантизм».

Стабілізація буржуазного суспільства потребувала інших форм художнього вираження, чим і зумовлений перехід від романтизму до реалізму в літературі середини ХІХ ст. Буржуазна повсякденність, соціальний побут, влада грошей вимагала іншого, реалістичного художнього вираження. В центрі уваги вже не внутрішні світ, а соціально-політичні умови, типові особливості людей різних соціальних прошарків.

Реалізм деякий час розвивається паралельно з романтизмом, враховуючи кращі його здобутки. У творчості великих письменників до 40-рр. - Стендаля, Бальзака, Діккенса, Гоголя - яких традиційно відносять до реалістів, дуже відчутний вплив романтичної естетики.

Приклад: образ Жюльєна Сореля ("Червоне і чорне”), Кармен Проспера Меріме, тема втрачених ілюзій у творчості Бальзака.

Реалізм - художній напрямок, що домінував в літературі та мистецтві у другій половині ХІХ ст.

Характерні риси:

q тяжіння до достовірності, об'єктивності,

q всебічне зображення взаємин людей і суспільства, вплив соціально-історичних обставин на формування особистості,

q головний герой - типовий характер за типових обставин, хоча і не позбавлений індивідуальних рис,

q відмова від поділу на естетичне та неестетичне,

q психологізація атмосфери твору,

q зв'язок з розвитком наук,

q центр уваги - соціальна сфера.

Найпопулярніші жанри: роман, повість.

Представники: Стендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Гоголь, Тургенєв, Толстой.

Крайнім проявом реалізму вважають натуралізм.

Натуралізм - літературна течія, що отримала широке розповсюдження в Європі і Америці в останню третину ХІХ ст. Представники цієї течії прагнули відображати життя з науковою точністю, великого значення приділяли спадковості, зображували в своїх творах найбрудніші сторони людського життя. Найяскравішим представником і теоретиком натуралізму був французький письменник Еміль Золя.

На межі ХІХ-ХХ ст. виникають течії нереалістичного спрямування, такі як імпресіонізм та символізм.

Імпресіоністи прагнули в першу чергу передати враження від життєвих явищ, передати плинність, мінливість життя.

Символісти замінили художній образ багатозначним символом, ритм, звучання поезії створювали певний настрій, навіювали емоції.

Як ми бачимо, У Європі та США активно розвивається промисловість, а внаслідок цього зростає роль міської цивілізації, патріархальні звичаї відходять у небуття, менш значним є походження людини, більш значним - освіта і капітал.

ХІХ-е століття -- це століття промислової революції, століття електрики, вік залізниць. Він зробив істотний вплив на культуру та світогляд людства, в корені змінив систему цінностей людини. Поява перших електродвигунів, винахід телефону і телеграфу, радіо і нагрівальних приладів, а також лампи розжарювання суттєво змінили життя людей того часу.



51. Загальна характеристика художньої течії: романтизм

Назва терміна "романтизм" вказує на зв'язок із середніми віками, коли в літературі був популярний жанр лицарського роману.

Романтизмом прийнято називати напрям у мистецтві, який виник у країнах Західної Європи наприкінці XVIII - поч. XIX ст.

Назва виникла від французького слова "romantisme", яким позначалося щось таємне, дивне, нереальне.

Романтизм - напрям у літературі та мистецтві І чверті XIX ст., котрий характеризується зображенням ідеальних героїв і почуттів. Для нього характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції.

...