Історія культури зарубіжних країн

Художня культура давньоіндійського суспільства нерозривно пов'язана з традиційними для нього релігійними та філософськими системами. У класичній стародавній літературі Індії це стосується не лише суто богословських творів, подібних до індуїстських Вед або буддійської "Тріпітаки" (Тіпітаки), а й міфологічного епосу, релігійної драми та лірики. Про окремі з численних релігійно-філософських напрямів йдеться вже у прадавньому індійському епосі "Махабхарата", автором якого, згідно з традицією, вважається легендарний мудрець і поет В'яса. Початки створення цієї найдавнішої епічної поеми Індії відносяться до другої половини II тисячоліття до н.е. Згодцм до її складу ввійшло безліч міфів, легенд, казок й дидактичних (повчальних) оповідань з усної народної художньої творчості. Основна частина "Махабхарати" завершена в IV--V ст.н.е.

11. Своєрідність культури Стародавнього Китаю

Культура Стародавнього Китаю. Найдавнішим періодом китайської цивілізації вважається епоха існування держави Шан інь. Ця рання рабовласницька держава склалася на межі XV -- XIV ст. до н.е. у долині ріки Хуанхе. її столицею стало велике місто Шан, що й дало назву всій державі та правлячій династії царів. Згодом китайські племена з долини ріки Вей, які у XII ст. до н.е. завоювали цю державу, дали їй особливу назву -- Інь, а своєму царству -- Чжоу. Воно проіснувало з XII до VIII ст. до н.е., розпавшись, зрештою, на п'ять незалежних князівств. Цей період розпаду першої централізованої держави Китаю тривав з VIII до НІ ст. до н.е.

Вже в іньську епоху було винайдене примітивне ідеографічне письмо. Воно внаслідок тривалого удосконалення згодом перетворилось у завершену своєю формою ієрогліфічну каліграфію, а також був складений в основних рисах місячний календар. Особливого розквіту своєрідна китайська культура досягла з часу перетворення Китаю наприкінці III ст. до н.е. в єдину могутню імперію: спочатку Династії Цінь (221 -- 207 pp. до н.е.), а далі -- дина-стії Хань (206 р. до н.е. -- 220 р. н.е.). Впродовж ранньої історії імператорської епохи Стародавній Китай збагатив світову культуру такими важливими винаходами, як компас і спідометр (III ст. до н.е.), сейсмограф (II ст. н.е.), порцеляна (III--V ст.). Згодом були винайдені книгодрукування (VI --VIII ст.) і порох (X ст.). Саме у Китаї вперше у світі винайшли такі морехідні пристрої, як румпель та багатоярусні вітрила, у галузі писемності та книгодрукування -- папір і рухомий шрифт, у військовій техніці -- гармати та стремена, що допомагали триматися у сідлі. За династії Тан (VII -- X ст.) було винайдено механічний годинник, а розвиток шовкоткацтва зумовив такі фундаментальні технічні винаходи, як приводний пас і ланцюгова передача.

В галузі математики відомими давньокитайськими досягненнями стало використання десяткових дробів, вичи-слення відношення довжини кола до його діаметра (число "Пі"), відкриття методу розв'язання рівнянь з двома і трьома невідомими. Ще до початку XIV ст. так званий трикутник Паскаля (XVII ст.) у Китаї вважався старовинним способом розв'язання рівнянь. Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли обчислювати дати затемнення сонця, спостерігали за плямами на ньому, склали один з перших у світі каталогів зірок.

Вивчення історії своєрідної культури Китаю, отже, дає змогу відкинути численні міфи, знайти справжні джерела звичних для нас речей. Пристрій, відомий сьогодні як підвіс Кардано (XVI ст.), насправді повинен називатися підвісом Дін Хуаня (II ст.). При створенні повітродувних машин для металургії китайці першими застосували стандартний метод перетворення колового руху в поступальний, головною сферою застосування якого в Європі стали парові машини.

Сучасна наука має дані про те, що стародавнім китайцям уже в III ст. н.е. були добре відомі й використовува-лись такі метали, як магній і алюміній. На думку дослідників, китайці, як і шуме-рійці, знали про явище електро-лізу, або їм був відомий інший спосіб здобуття алюмінію (в Європі алюміній вперше отримали внаслідок елект-ролізу 1808 р.). У Китаї зародилася давня традиція біологічного захисту рослин -- до IV ст.„вчені відносять описи методів використання одних комах для боротьби з іншими.

Централізований бюрократичний тип соціального управління в ранній час існування Китайської імперії дуже позитивно і, головне, ефективно впливав на розвиток фундаментальних і, зокрема, прикладних наук. Оскільки давнє китайське суспільство було аграрним, централізована бюрократія насамперед повинна була розв'язувати складні технічні завдання, пов'язані передусім з іригацією й охороною водних ресурсів. Тому високого статусу у Стародавньому Китаї досягли астрономія, знання календарних обчислень та астрологічних передбачень, а також математика, фізика і гідротехніка в їх інженерному застосуванні. Важливою справою залишалося й фортеційне будівництво, спрямоване насамперед на охорону зовнішніх кордонів імперії від вторгнень войовничих кочівників з Півночі. Китайські будівельники здобули слави грандіозними спорудами -- Великим китайським муром та Великим каналом, що з'єднав Пекін з Ханчжоу. Великий китайський мур, основну частину якого збудовано у період династії Цінь для захисту північно-західних кордонів імперії, простягнувся на 4 тис. км, будівництво найбільшого у світі каналу, яке почалося ще у VI ст. до н.е., продовжувалося майже 2 тис. років і завершилося лише у ХНІ ст. н.е. Це складна гідротехнічна споруда довжиною понад 1800 км і шириною від 15 до 350 м з численними пристроями, цікавими способами перекачування і очищення води стала справжнім шедевром світового іригаційного мистецтва.

Славетна китайська медицина впродовж тритисячолітньої історії досягла багатьох чудових результатів. У стародавньому Китаї вперше була написана "Фармакологія" (Бень цао), вперше стали проводити хірургічні операції з застосуванням наркотичних засобів, вперше застосували й описали у літературі методи лікування голковколюванням, припіканням та масажем. Метод лікування за допомогою "кореня безсмертя" жень-шеня надзвичайно популярний у світі й дотепер. Останнім часом посилилася увага до використання таких уславлених методів традиційної китайської рефлек-сотерапії, як голковколювання і масаж, які дають змогу ефективно впливати на хворий організм через подразнення біологічно активних ділянок тіла (точок акупунктури). Ще в III ст. до н.е. хворих просвічували променями на кшталт рентгенівських.

Давньокитайські мислителі та лікарі розробили оригінальне вчення про "життєву енергію" ("енергію Всесвіту") -- "ці" ("чи"), яка, циркулюючи в організмі, становить інтегральну функцію всієї його діяльності, життєвого то-нусу. Вчення про діяльність "ці" отримало назву "ці гун". Воно -- універсальний метод психофізичного тренінгу. В Стародавньому Китаї вважалося, що без оволодіння "ці" неможливо займатись жодною справою. На основі цього вчення була створена складна філософсько-оздоровча система "ушу", що дала початок одноіменній лікувальній гімнастиці, а також мистецтву самооборони "кун-фу".

Своєрідність духовної культури Стародавнього Китаю значною мірою зумовлена феноменом, відомим у світі як "китайські церемонії". Ці суворо фіксовані стереотипи етико-ритуальних норм поведінки й мислення склалися на основі дотримування культу давнини. Специфіка духовного життя стародавніх китайців полягала саме у тому, що перебільшення, гіпертрофія у їх свідомості етико-ритуальних цінностей, зрештою, і привела до заміни ними релігійно-міфологічного сприйняття світу. Ця демі-фологізація та певною мірою десакралізація етики і ритуалу сформували унікальність китайців як носіїв культури. Місце культу богів у їх обрядовості посів культ реальних кланових і сімейних предків.

В релігійних віруваннях Стародавнього Китаю склались культові образи -- Неба, Піднебіння, Дао, аналогів яких немає в інших стародавніх культурах. Китайське Небо -- вища безособово-натуралістична загальність, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао, всемогутній творець світу, -- це всеохоплюючий і всезага-льний, безформний та безіменний Закон і Абсолют життя, недоступний органам чуття людини, небачений і нечуваний. Пізнати Дао як вищу істину, зрозуміти його своїм розумом, з'єднавшись з ним, -- ось ключові світоглядні принципи та кінцева життєва мета стародавнього китайця. Найбільш повно ця концепція втілена у філософсько-релігійній системі даосизму (віровчення напів-легендарного мудреця Лао-цзи (Лі Ер), що жив приблизно в VI -- V ст. до н.е.).

Особливо важливе місце у китайській духовній культурі посідає конфуціанство -- етико-політичне вчення філософа-ідеаліста Конфуція (Кун Фуцзи, близько 551 --479 pp. до н.е.). Вчення також обстоювало поділ суспі-льства на "вищих" і "нижчих", вимагало від кожного неухильного виконання покладених на нього обов'язків. У поєднанні з політичним вченням легізму, що робив ставку на адміністративний регламент і сувору дисципліну, конфуціанство врешті-решт стало державною ідеологією Китайської імперії. Це вчення залишило глибокий слід у всіх аспектах життя китайського суспільства, помітно впливаючи на розвиток сімейних відносин, розквіт культу сім'ї та сімейного клану. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси перевищували інтереси окремої людини, яка в усьому повинна була підкорятися волі старших членів сімейної громади, зокрема волі батьків. Під-корення старшим було однією з важливих засад соціального порядку в імператорському Китаї. Під впливом характерних для стародавнього китайського суспільства релігійних, етико-філософських і соціально-політичних поглядів розвивалася вся його класична література. Вже у найбільш ранній поетичній збірці Стародавнього Китаю, знаменитій "Книзі пісень" ("Ші-цзін"), яка складалася впродовж XII --III ст. до н.е., на основі народних пісень, священних наспівів і старовинних гімнів, оспівуються подвиги обожнювальних предків. Відома "Книга історичних переказів" ("Шу-цзін"), куди входять промови та настанови, що, за переказом, належали стародавнім царям і їх радникам, внаслідок конфуціанської переробки перетворилася на збірку повчань та порад, просякнутих моралізуюче-виховною тенденцією. Навіть для "Історичних записок" одного з найвідоміших давніх китайських істориків Сима Цяня, який жив у II --І ст. до н.е., ці мотиви визначальні у висвітленні політичної та культурної історії Стародавнього Китаю. Самому Конфуцію приписується авторство книги "Весна і осінь" ("Чунь-цю"), складеній у VI --V ст. до н.е., де найбільш яскраво відбилася його концепція норм і правил суспільного устрою.

У прадавній китайській літературі були вироблені також поняття "Тайнін" ("Велика рівновага" або "Великий спокій") та "Датуй" ("Велике єднання", або "Велика гармонія"), породжені утопічною мрією про ідеальне суспі-льство. Яскравим виявом уявлень про щасливу країну, де немає ні насилля, ні воєн, де всі порівну користуються земними благами, не ображаючи і не пригноблюючи один одного, є "Персикове джерело" Тао Юаньміна. Ці мотиви містяться і в таких переказах, як "Квіти у дзеркалі", "Мандрівка на Захід", оповіданнях Ляо Чжая та багатьох інших творах класичної китайської літератури. Соціально-утопічні ідеї справедливої перебудови світу, майнової рівності, думки про чесних і мудрих чиновників, які не знають інших помислів, окрім "служіння народу", містяться у працях багатьох політичних мислителів Китаю та його давньої (Конфуцій) і нової (Сунь Ятсен) історії.

У II --III ст. в Китаї поширився буддизм, який досить помітно вплинув на традиційну китайську культуру. Це, зокрема, виявилось у літературі, образотворчому мистецтві, а особливо -- в архітектурі (скельні комплекси на зразок храмів Еллори, витончені пагоди в індійському дусі, печерні храми Дуньхуана, що нагадували печерні храми Аджанти). Поряд з тим буддизм, проіснувавши у Китаї майже два тисячоліття, помітно змінився у процесі пристосування до специфічної китайської цивілізації. Зокрема, на основі синтезу його ідей про полегшення стра-ждань у цьому житті та спасіння і вічне блаженство у майбутньому житті з конфуціан-ським прагматизмом у Китаї VI ст. виникла одна з найцікавіших інтелектуальних течій світової релігійної думки -- чань-буддизм, яка, поширившись згодом також у Японії, набула завершеного вигляду у дзен-буддизмі, що й досі користується популярністю у багатьох країнах. Найсуттєвіше трансформація буддизму виявилась у своєрідному китайському мистецтві, яке дотримувалось міцних оригінальних традицій. Китайці так і не перейняли від Індії готове зображення Будди, створивши свій образ цього божества. Те ж саме сталося з храмовою архітектурою, де китайські пагоди суттєво відрізняються від індійських.

Головна своєрідність китайського мистецтва полягає в особливому місці, яке у ньому посідають каліграфія, поезія та живопис, створюючи нерозривну триєдину систему. Саме ця ієрогліфічна кодова система з її лінгвістичними та живописними можливостями дає змогу, на думку китайської естетики, за допомогою одного інструмента -- пензля -- об'єднати три різних види мистецтва і в сукупності досягти найповнішої і точної передачі їх художніми засобами навколишньої життєвої гармонії -- "мистецтва життя".

Особлива роль у культурних контактах Китаю із зовнішнім світом належить "Великому шовковому шляху", прокладеному у II ст. до н.е.

Культура Стародавнього Сходу позначилась і на розвитку світової цивілізації. Саме на Стародавньому Сході склалися основні галузі науки, жанри літератури та види мистецтва. Не лише античність, а й Середньовіччя та Новий час успадкували від давньосхідних цивілізацій багато відкриттів у астрономії, математиці, механіці, геог-рафії, блискучих досягнень у медицині та архітектурі. Особливо значний внесок Стародавнього Єгипту, культурна спадщина якого безпосередньо продовжена античним світом, а через нього -- і наступною європейською ци-вілізацією. Існує припущення, що єгипетські ієрогліфи вплинули на створення фінікійського алфавіту, який згодом став прототипом латинського. Поліпшена версія юліанського календаря (греко-римський календар) теж виникла на основі єгипетського календаря. Художня думка єгиптян внаслідок тривалої практики виробила розвинену "систему канонів" у мистецтві: канон пропорцій і фарб, іконографічний канон тощо.

Особливо сильним був культурний вплив Стародавнього Сходу саме на античну цивілізацію Греції та Риму. Створені прадавніми східними цивілізаціями культурні цінності були значною мірою запозичені греко-римською цивілізацією і елліністичною культурою Сходу, і завдяки античній спадщині, в свою чергу, плідно використані у формуванні сучасної європейської та світової культури.

12. Загальна характеристика античної культури

До дослідників античної культури прийнято відносити наступних дослідників старовини і старовини: філософ А. Ф. Лосєв історія античної естетики, античний космос і сучасної науки, нариси античного символізму та міфології. Р. С. Кнабе (розділ про античному полісі, особливості полісного свідомості, вплив античності на російську культуру). Тахо-Годі займався вивченням міфології. Андре Боннар описував вплив географічного фактору на особливості античної культури.

Визначення терміна «античність»

Античність - це термін, який походить від слів - антикус в перекладі - древній текст, термін введений в епоху відродження італійськими гуманістами для позначення греко-римської культури.

Під античністю прийнято розуміти сукупність давньогрецької і давньоримської культури. Зараз термін античність розуміється як сукупність давньогрецької та давньоруської культури. Історики відзначають, що основа для єдності давньогрецької, давньоримської культури може служити полисное свідомість (результат подібних держ. політичних форм - поліс).

Поліс породжує особливий тип свідомості - полисное свідомість, поліс складається з різних груп землевласників, складається апарат управління, суд, армія, але всі виборні посади, запорукою виживання такого колективу ставати патріотизм кожної людини, найвищий обов'язок - зберігати вірність розуміти цінність полісного суспільства і при необхідності - приносити себе в жертву. Громадянин поліса - це завжди землевласник.

Базові риси полісного свідомості

1. Кожен громадянин усвідомлює значимість свободи та володіє значними свободами.

2. Людина повинна ставити особисті інтереси нижче інтересів всього поліса, тільки тоді він може вважатися корисним членом суспільства.

Загальна характеристика поняття античність

1. Важлива категорія - космологизм.

Космос - це поняття про світ, яке виникає в епоху античності. Космос це не тільки світ, всесвіт, космос-це порядок, який протистоїть хаосу. За рахунок краси і впорядкованості.

Як зазначає Лосєв, космос для античного людини виступає як якийсь абсолют, космосу нікуди рухатися весь простір зайнято їм самим, тому в античній культурі і складається абсолютний космологизм. Античні боги керують космосом, т. к. вони і є закони природи, всі недоліки і всі переваги, які є в людині є і в природі а значить і в богів.

2. Ідея фатуму, долі, Ананке (рок, доля, неминучість), ананке панує над життям, то навіть герої не може протистояти року, уявлення про долю не робить людину пасивною, вони не схильні до пасивного фаталізму

Вони великою мірою схильні проявляти свободу вибору, стаючи при цьому героєм.

Відчуття фатальної залежності породжує трагізм світовідчуття, воно є виворотом гармонійної «апполонической» культури. Ідея ясності, гармонії, «апполоничности» була розвинута в працях істориків 18-19ст. Шиллер, Гете. Трагізм мирообщения був вперше відкритий Фридриком Ніцше «Народження трагедії з духу музики»

3. Антропоцентризм - це розуміння того, що в центрі світу виявляється людина, він є частина світобудови, частина світу. Важливим естетичним принципом, який формує ідеал людини, є калокагатии (культ гармонії бездоганного тіла і внутрішнього світу людини)

Тіло необхідно зміцнювати фізичними вправами, а душа - поезією, танцями, музикою.

4. Ідея змагальності, принцип Агона.

Змагальність пронизують усі сфери діяльності людини, змагальність була не тільки в цивільній але і художнього життя. В культурі, наприклад, Олімпійські ігри, (фільм Л. Ріфеншталь «Олімпія 1938 перші кадри). Демонстрація народження нового типу арійського що пов'язано з античністю (греко-римський осіб), театральні змагання - двох протагоністів(гол. акторів), боротьба драматургів, філософські диспути, можливо діалектика сьогодні.

5. Святковість і видовища в античній культурі

Свята, присвячені тим чи іншим богам. Наприклад, Дионисийские містерії. Цькування звірів, гладіаторські бої, театр античності - все натуральне і в натуральну величину ==> «хліба і видовищ». Рим - грубуватий, а Греція витончена по видовищності. Кола рухаються в театрі, все прийшло звідти. Переодягали селянина, і він у ролі, ходив потім його поїдав справжній звір - глядачі улюлюкають.

Періодизація античної культури:

1. Крито-меккенский (егейський) період - 3 тис. - 1 тисяч років до нашої ери)

Існувала на островах Крит, Ферра, острови Киклатского архіпелагу. На балканському півострові.

Материкова Греція (Мікени, Тірінф, Эпилос) місто Троя. Розквіт припадає на 2 тис до н. е. причому її внесок ця культура стає важливою сполучною ланкою між культурою Стародавнього Сходу і власне грецької культурою, на рубежі 3-2 тис на острові Крит вперше в Європі складеться держава і виникнуть центри Кносс Фест, Малія

У XVI столітті до нашої ери був знищений землетрусом

2. Гомерівський період (11-8 ст. до н. е..),

Назва періоду відбулося від імені Гомера, тому що його поеми Одіссея і Іліада є основними джерелами наших зведенні про даному періоді, вони дають уявлення про побут, звичаї, одяг, людей того періоду.

Основне населення Греції того періоду це селяни поселенці, поселення носять общинний характер. Зароджується архітектура, яка збереглася лише в руїнах. Це архітектура виступає якоїсь переробкою мікенської архітектури.

Важливе місце займає так званий «гомерівський питання». В історії світової культури, починаючи з 18 століття ведуться суперечки про існування Гомера. Виділяють 2 точки зору:

1) Це персонаж вигаданий

2) Це реально живе людина

Але найбільш правленой є точка зору, що Гомер, яке в перекладі означає прилаживающий, присоединяющий одне до іншого.

До кінця 8 століття до н. е. виникли передумови для культурного перевороту, яким і буде пояснюватися феномен «грецького дива»

3. Період архаїки (VII-VI століття до нашої ери).

1) Розшарування населення. З'являються землевласники, але більша частина це селяни общинники, в подальшому це призведе до утворення 2 класів: раби і рабовласники. Невільниками були полонені і селяни потрапили в залежність, рабовласники - великі ремісники і купці

2) Складаються міста-держави з різними формами управління: олігархія (керують кілька багатих людей), демократія і тиранія (влада одного)

3) зростання міст, а отже, розширення будівництва

У цей період розвивається морська торгівля, суднобудування, мореплавання,

13. Античне мистецтво: архітектура, скульптура, живопис

Архаїка. У пізньоархаїчний час відбувається перенесення в Північне Причорномор'я еллінських традицій і зародження власної архітектурної школи разом з освоєння місцевого принципу будівництва жител, заглиблених у землю.

Містобудування у Давній Греції набуло значного розвитку як з функціональної та інженерної точки зору, так і з позицій естетичного оформлення міського простору. Місто мало правильне планування. Жилі будинки були об'єднані в квартали, вулиці перетиналися під прямим кутом і були вимощені мілким камінням. Вздовж вулиць пролягали кам'яні водостоки [6;С.56].

Розквіт прямокутного планування міст пов'язаний з ім'ям грецького архітектора Гіпподама, який жив у V ст. до н.е. Зазначимо, що принципи цієї системи з'явилися в Греції значно раніше - у середині Vlll ст. до. н.е.

Головний принцип ансамблевої забудови полягав у намаганні створити з різних архітектурних споруд єдиний гармонійний комплекс, в якому в якому існувала головна архітектурно-просторова домінанта.

Загалом в архаїчний час (головним чином у Vl ст. до н.е. ) північно причорноморські міста являли собою невеликі селища із землянковою та напівземлянковою житловою забудовою, що групувалися у квартали. У центрі селищ розміщувалися невеликі ансамблі культового та громадського призначення.

Оборонних стін міста в цей час, як видно, не мали (винятком є Тірітака, де найраніші оборонні споруди складалися з торцевих стін і житлових будинків, з'єднаних відтинками нешироких куртин [8;С.74])

Архітектура житла архаїчного часу, на відміну від містобудування, на найранішій стадії існування (десь 50-70 років з часу виникнення того чи іншого поселення ) не відповідала традиціям Давньої Греції. Це були переважно невеликі, здебільшого однокамерні, прямокутні, рідше - круглі або овальні в плані землянки та напівземлянки. Проте, є підстави вважати, що кілька таких структур складали практично єдиний будинок, який по периметру міг обноситись огорожею. Розмір кожної такої землянки близько 10м², заглиблення від 30 - 40 см. до 1,8 - 2,2м. Найяскравіші приклади такого домобудівництва дають Ольвія та Бережанське поселення.[10;С.12]

Традиція будівництва заглибленого житла існувала впродовж майже усіх періодів історії давнього населення на території майбутньої України. Це, ймовірно, було стадіальним явищем. Не уникли цього й грецькі переселенці. Цей досить дешевий і разом з тим ефективний спосіб будівництва у цей час був поширений і у скіфських племен лісостепу.

В архаїчний час, особливо у другій половині Vl - IV ст. до н.е., з'являються перші типові для Греції святилища, культові споруди і ансамблі. З останніх назвемо теменос Аполлона Дельфінія в Ольвії (Vст. до н.е., був вирішений, найімовірніше, в іонічному ордері), Західний теменос та святилища Афродіти у Німфеї, храмдоричного ордеру у Пантікапеї(друга половина IVст. до н.е.[12;С.37]) Можливо, в цей час формується і двірцевий ансамбль на акрополі Пантікапея. За епіграфічними свідченнями відомо, що у північно-причорноморських містах існувало не менше як півтора - два десятки храмів. Переважна їх кількість антові або перистильні за просторово-планувальним типом.

Класика. Залишків архітектурно-будівельних споруд класичного часу відкрито значно менше, ніж архаїчного або елліністичного. Проте вони більш різноманітні, ніж у архаїчний час. Це фортеці, житла, культові будівлі - храми та олтарі, поховальні споруди. Суто еллінського типу.

Приблизно з другої половини Vст. до н. е. у Північному Причорномор'ї поширився доричний ордер, хоча провідне місце все ще належало іонічному.

В цей час відбувався перехід від напівземлянкового до наземного будівництва. Будинки V - IVст. до н. е. невеликі за розмірами (приблизно 80 - 110 м². ) Їх подвір'я розташовані з півдня і займають від 13 до 45% загальної площі забудови. Крім того відбувалося формування майданів, теменосів, чіткої квартальної структури та благоустрою міста. У цілому для значних міст була типовою тричленна топографічна схема розташування: верхнє місто, нижнє та з'єднуючі їх схили. У більшості північно-причорноморських міст акрополі були відсутні (місто не мало захисних мурів). Саме такими були Ольвія та Херсонес. На противагу їм Пантікапей, Мірмекій та Німфей мали добре укріплені акрополі.

За топографічними і планувальними характеристиками можна виділити три головні типи міст. Перший - Пантікапей з “класичним” акрополем, забудованим палацевими, культовими та оборонними спорудами, з нижнім містом, де розміщувались агора та порт. У цілому місто мало, ймовірно, нерегулярну радіально-кільцеву планувальну структуру. Містобудівною архітектурною домінантою був, безперечно, акрополь.

Розкопки на горі Мітрідат дають наступне уявлення силуету міста: на вершині - акрополь - центральне укріплення міста з міцними оборонними стінами і баштами. В середині - важливі храми і суспільні споруди. Донизу на схилах - квартали з одно- чи двоповерхових кам'яних споруд. Поряд з містом розташовувавсянекрополь - місто мертвих. Акрополь Пантікапея був найбільшим архітектурним комплексом на Боспорі. З фрагментів, що збереглись (бази, капітель, архітрав, під карнизні блоки та ін.) реконструювали шестиколонний фасад храму Аполлона (вершина архітектурного ансамблю). Висота колон - 6 - 6,2м. Перед храмом (не лише в Пантікапеї, а й в інших середземноморських святилищах) знаходились вотивні скульптури, присвячені богам написи, жертовники, олтарі різної форми. Монументальний іонічний периптер було видно з усіх точок міста і моря. Будинки, вкриті червоною черепицею, виділялись червоно-білими плямами.

Зовсім інший характер мав Херсонес, який складався з верхньої, терасної та нижньої частини, але акрополя у класичному розумінні цього слова не мав. Проте археологічні розкопки, розпочаті у 1827р. показали, що місто було добре укріплене. Масивні башти, фортеці, частини кам'яних стін збереглися майже на всій території держави, що свідчить про постійну військову небезпеку. В агорі суспільно-адміністративні, культові й торгівельні споруди розміщувалися вздовж головної вулиці верхнього міста, що замикалася культовою ділянкою з храмом. Місто мало єдиний регулярний прямокутний план. Житлові будинки були об'єднані в квартали, вулиці перетиналися під прямим кутом. У силуеті верхнього міста єдина чітка домінанта була відсутня. Від античних будов до наших днів дійшли основи стін, підвальні приміщення. Особливо цікавими є монетний двір, бані, руїни театру, що існував тут з lll ст. до н.е. по lV ст. н.е. Частково збереглися драбинні проходи, кам'яні лави для глядачів. Судячи з розмірів театр вміщував до 3 тис. глядачів.

Третій тип міста - Ольвія, що, як і Херсонес, складалася в топографічному відношенні з трьох частин і не мала акрополя. Місце, де було засновано Ольвію самою природою було поділено на дві частини: високу(на лісовому платі) та низьку(під береговим обривом понад лиманом), що відділена від високої частини крутими схилами. Планування міста було нерегулярним, з використанням елементів прямокутної системи лише в окремих районах або кварталах. На відміну від Херсонеса тут у верхньому місті існував центральний ансамбль, що складався з комплексів агори та теменосу Аполлона Дельфінія, що в архітектурному відношенні домінував над терасною та нижньою частинами міста. Ольвійська агора чотирикутної форми мала площу приблизно 0,35 га: з півночі до неї підходила головна поздовжня вулиця верхнього міста, що вела далі на південь. Вздовж східного боку агори розташовувався торговельний ряд. На південний бік виходили гімназій та будівлі магістратур. Західний бік утворювався житловим будинком, кількома крамницями та будівлею суду. З півночі на агору відкривалася велика стоя, що відокремлювала агору від теменосу, де розміщувались храми Зевса та Аполлона Дельфінія, олтарі, скарбниця.

V - lV ст. до н.е. стали часом початку розвитку поховальних споруд - як їх підземних частин, так і наземних. Над могилами розташовувалися невеликі кам'яні олтарі. У першій половині V ст. до н.е. в районі Ольвії та на Боспорі з'являються перші курганні насипи. Враховуючи відсутність у Північному Причорномор'ї античних курганів архаїчного часу, їх генезис можна вести, насамперед, від скіфських та синдських племен. За архаїчного часу в Ольвії поховальна камера являла собою звичайну прямокутну яму(та звані грунтові поховання). З кінця VI ст. до н.е. тут з'являються та поширюються споруди у вигляді прямокутної вхідної ями з нішою у стіні,де, власне, і ховали небіжчика. У першій половині IV ст. до н.е. з'являються земляні склепи. Поховальна камера мала склепінчасте перекриття. У другій половині IV ст. до н.е. з'являються кам'яні склепи. Найвизначнішими пам'ятками з точки зору монументальності та досконалості конструкцій є Золотий, Царський та Мелек-Чесменський кургани.

Еллінізм. Елліністичний етап - це час найвищого розквіту архітектури й будівництва античних жител у Північному Причорномор'ї. Для цього часу поки що не відомі великі за розмірами храми. Розміри прямокутних у плані храмів коливались в межах 7,5 - 9,3 х 10,0 - 15,3м. Це були антові або перистильні будівлі з двоколонним (антові) або чотириколонним портиком по головному фасаду.

Деталі храмів робилися з досить крихкого вапняку. Мармур застосовувався рідко, а деталі з нього завозились у Північне Причорномор'я вже в готовому вигляді. Стіни храмів та інших ордерних споруд робились з вапняку, укладеному на глиняному розчині. Дах вкривавсь черепицею. Фасади храмів іонічного ордера прикрашались рельєфами у вигляді геометричних плетінок, меандрів тощо, іноді рослинною орнаментикою та ін.

Залишки жител розкопано практично у всіх античних містах та поселеннях, завдяки чому вони найкраще досліджені [11;С.28]. Усі типи будинків античних північно-причорноморських міст відповідали основним характеристикам грецького житла: наявність внутрішнього подвір'я, розміщення критих приміщень навколо двору з одного, двох, трьох або чотирьох боків, південна орієнтація житлових кімнат. Певна річ, що існували відхилення внаслідок господарських потреб або умов забудови кварталу. Житлова частина будинку могла поділятися на головну(андрон) та жіночу(гінекей). Будинки зазвичай були одноповерховими із житловими підвалами. Більша частина будинків була без ордерною, малої(100 - 200м²) та великої(200 - 400м²) площі. Завершуючи огляд житлових будівель, необхідно сказати про їх відміни від житлових будівель Середземномор'я. Насамперед це більша, ніж у Середземномор'ї, площа подвір'їв, наявність житлових підвалів і навіть цілих поверхів, вироблення нетипових для Греції господарсько- або виробничо-житлових планувальних типів, відсутність багатих садиб та скромніший декор.

Найвищий розвиток архітектурно-будівельної діяльності у північно причорноморських містах припадає переважно на кінець IV - III ст. до н.е., після чого настає поступовий занепад який триває майже до I ст. н.е., коли північно причорноморські міста потрапляють під сферу впливу Давнього Риму.

ЖИВОПИС

Провідне місце в розвитку образотворчого мистецтва в Північному Причорномор'ї належало живопису, зокрема - яку широко використовували для оздоблення житлових будинків, громадських споруд і гробниць. Живопис був безпосередньо пов'язаний з архітектурою і найчастіше мав декоративний характер.

Фресковий живопис починають застосовувати в Причорномор'ї з IV ст. до н.е., найбільшого поширення він набуває на Боспорі, де існує протягом тривалого часу - близько семи-восьми століть. Найбільша кількість пам'яток живопису збереглася в боспорських склепах перших століть нової ери [15;С.258 ]. Фрески у поховальних спорудах не зазнавали таких великих руйнувань під час нападу ворогів, як житлові та громадські будівлі. В основному розпис стін виконувався фрескою по штукатурці, але було поширене нанесенняакварельних або воскових фарб безпосередньо на вичищену поверхню кам'яної плити. У Північному Причорномор'ї не відомо жодного імені художника. Якщо вони і підписували свої твори, то їхні імена не дійшли до нашого часу.

У розписах домінував, щонайменше до II ст. до н.е., так званий структурний стиль (імітував структуру кам'яної кладки стіни). Залишки тинку житлових будинків із розписом у структурному стилі знайдені, зокрема в Ольвії, Пантікапеї, Фанагорії. З кінця II ст. до н.е. над структурним розписом починають розміщувати сюжетні сцени. Наприклад, сцена бою пігмеїв з лелеками в склепі Анфестерія, що розташований на схилі Мітрідатового пагорба у Пантікапеї.

В елліністичний час у монументальному живописі використовувалась майже вся палітра основних кольорів, за винятком зеленого. Усі ці розписи за своїм стилем наслідували грецькі чи малоазійські традиції елліністичного та більш ранніх часів. В їх сюжетах крім грецької типової міфологічної обрядової тематики починають поступово з'являтися сюжети з життя племен оточуючого світу. Починаючи з I ст. до н.е., набув великого поширення квітковий, а з II ст. до н.е. інкрустаційний стилі. Найтиповішими пам'ятками квіткового стилю є склепи Деметри та Сорака у Керчі, тут же відкриті склепи інкрустаційного стилю. Усім боспорським зображенням бракувало ілюзорності, перспективи та вишуканості, характерних для римських розписів. Відрізнялися вони й сюжетно. Тобто є всі підстави вважати, що ці розписи виконувалися боспорськими майстрами.

Найраніший у Північному Причорномор'ї розпис склепу Велика Близниця датується серединою IV ст. до н.е. Фронтальна поза і величавий вигляд богині Кори добре продумані художником. Густе хвилясте волосся, високий лоб, повні щоки. Очі великі, майже круглі, широко відкриті і підняті вгору. Руки з обох боків симетрично підняті до голови. Вона ніби-то піднімається з-під землі навесні. Богиня мала уособлювати собою безсмертя людини і природи, їх єдність. Це поки що єдиний твір такого стилю.

У композиційному відношенні голова Кори нагадує зображення голови її матері Демери з пантікапейського склепу I ст. н.е. теж в центрі склепіння. Однак не слід вбачати в цьому традиційність, бо між цими творами значний проміжок часу. Склеп Деметри був відкритий у 1895р. Зображені тут сцени відтворюють міф про викрадення Кори - дочки Деметри - богом підземного царства Плутоном. Серед усіх розписів цього склепу виділяється голова Деметри. Вона написана в медальйоні на сірувато-зеленому тлі. Обличчя зосереджене, навіть суворе, великі очі сповнені суму.

Одним з найцікавіших пантікапейських склепів, у якому поєднуються сюжетні композиції з розписами квіткового та інкрустаційного стилів, є Стасовський склеп (названий ім'ям його дослідника - російського мистецтвознавця В.В.Стасова). Склеп збудовано в II ст. до н.е., його стіни, очевидно, розписувало кількахудожників, про що свідчить різна манера письма; відчувається, що вони мали добрий смак і були обізнані з анатомією. Особливу увагу привертає зображення майстерні живописця на внутрішніх стінках кам'яного саркофага з Пантікапея, в якому, певно був похований сам художник. Майстер сидить перед мольбертом, на коліні в нього лежить відкритий ящик з фарбами. Художника показано в процесі роботи. По стінах розвішаніпортрети в квадратних і круглих рамках. Це поки що єдине в Північному Причорномор'ї свідчення про існування станкового портретного живопису.

Творча самостійність і своєрідність боспорських художників виявилася в стилістичних особливостях, недовершеності й умовності картин, навіть у примітивності деяких з них, а також тематичному розмаїтті. Боспорський живописний канон існував протягом кількох століть, не виходячи власне за межі держави у Північному Причорномор'ї за винятком Неаполя Скіфського. Він був органічно пов'язаний з внутрішнім простором поховальних споруд. Розпис внутрішніх стін і склепінь залежав від уподобань померлого, його близьких, а також художника, якому замовляли розпис. Розташування сцен у склепах залежало не лише від встановлених правил, а й від особливостей архітектури, релігійних уявлень похованого, роду занять, соціального стану тощо. Яскраві кольори, обличчя людей з великими очима в різноетнічних костюмах, не завжди правильні пропорції фігур свідчать про недовершеність майстерності боспорських художників, викликану, можливо, значною віддаленістю Боспору від основних культурних центрів Еллади.

Упродовж I - II ст. до н.е. лише у Пантікапеї було вироблено живописний стиль, який повністю узгоджувався з релігійними віруваннями і уявленнями про потойбічне життя боспорців і тому став особливо популярним.

Одним з видів монументального живопису була мозаїка - візерунки і картини, викладені з дрібних кольорових камінців різноманітної фори, укріплених на розчині вапна з піском. Починаючи з III ст. до н.е. мозаїкою в причорноморських античних містах оздоблювали підлоги парадних приміщень будинків і громадських споруд. Найкращі мозаїки знайдено в Ольвії та Херсонесі. У будинку II - III ст. до н.е. відкритому в 1902 - 1903 роках в Ольвії, виявлено мозаїчну підлогу, викладену з білої, синьої, буро-червоної, і жовтої річкової ріні. В центрі підлоги окреслено коло, в якому зображення не збереглося. Коло вписане у квадрат, у кутах якого вміщено пальметки. Вздовж сторін квадрата йдуть два паралельні фризи - рамки. У внутрішньому фризі зображено тварин, зовнішній оздоблено зображенням морських хвиль.

В іншому тогочасному багатому будинку, відкритому в нижній частині Ольвії в 1909 - 1910 роках, підлогу одного з приміщень оздоблювала мозаїка у вигляді килима, основну площу якого становила сітка з ромбів з хрестиками в середині. Зовні облямовано каймою, що складається з трьох паралельних смуг заповнених плетінкою, меандром та хвилеподібним орнаментом.

Чудову мозаїку III - II ст. до н.е. відкрито 1937 року в Херсонесі, в лазні одного з багатих будинків. Підлогу лазні оздоблено мозаїкою з морських камінців білого, жовтого, темно-синього, червоного і зеленого кольорів. Центральне поле зайняте зображенням двох жінок, що миються. По краях композиції - рослинний орнамент.

СКУЛЬПТУРА

У містах Північного Причорномор'я збереглося чимало різноманітних пам'яток скульптури, які прикрашали теменоси, акрополі та майдани, житлові будинки, некрополі. В архаїчний час найвідомішими були самоська і мілетська школи. (найбільшу кількість мілетської скульптури знайдено в Ольвії). Після падіння Мілета у 494р. набули поширення пам'ятки афінських скульпторів. Серед них відомі твори таких знаменитих майстрів, як Фідій та його учнів Каламіда, Мирона, Праксителя.

Широко розповсюдженою була мала глиняна скульптура, фігурки із бронзи, дерева, гіпсу. Інколи вони зображувалися у русі і майже завжди розфарбовувались. Багато імпортних та місцевих терекот знайдено у всіх північно-причорноморських регіонах. Для теракот VI ст. до н.е. характерні ті ж риси, що і для архаїчних теракотових статуеток Греції: фронтальне зображення фігур, деяка застиглість образів, мигдалеподібні очі і при підняті кутики губ. Глиняні статуетки V - IV ст. до н.е. мають більш гармонійну форму, їх образи спокійні і звеличені. В теракотах III - I ст. до н.е. добре зображається рух, складні повороти фігур. Оскільки глиняні статуетки наслідували або були копіями мармурових статуй, вони нерідко дають уявлення про славетні пам'ятники, які згадують давні автори. Великі скульптури з глини трапляються дуже рідко.

За функціонально-тематичним призначенням вся скульптура поділяється на чотири підгрупи: сакральну, надтрунну, портретну і декоративну. У різні періоди розвитку міст сакральна скульптура мала власну тематику і своєрідні стилістичні риси.

У VI ст. до н.е. лише в Ольвії знайдено найбільше пам'яток привізної та місцевої скульптури. Серед них образкуроса або Аполлона, був найпоширенішим. Усі куроси з Ольвії представляли статуарний, широко розповсюджений у Середземномор'ї тип строго фронтальної фігури юнака з ідеалізованим обличчям. Ольвійські майстри не володіли високим професіоналізмом і, певно, недостатньо знали анатомію людини, хоча були знайомі із загальними принципами створення людської фігури.

У V - IV ст. до н.е. стає домінуючим імпорт скульптури з Афін. Хід розвитку грецької пластики визначалатворчість Фідія, Скопаса, Праксителя, Лісіппа. До школи Фідія належить мармурова голова Зевса з Ольвії, цікавою є ольвійська статуетка Афіни III ст. до н.е. - копія з відомої елліністичної копії статуї Афіни Партенос Фідія у вільному відтворенні [9;С.484].

Твори, що можна віднести до школи Скопаса, є поліхромна мармурова голова Геракла з Пантікапея, голова Кібели і юнака з Херсонеса та голова Зевса Сотера з Ольвії. За стилістичними ознаками школі Праксителя близькі мармурові статуї Доніса і музи IV ст. до н.е. з Пантікапея і Ольвії. Однак найпоширенішими були мармурові та теракотові копії Афродіти цього майстра.

Із заснуванням елліністичних держав, де були організовані нові скульптурні школи, Афіни відходять на задній план. Серед скульптури останньої чверті IV - II ст. до н.е. вирізняються сакральні статуї і статуетки олександрійської, пергамської, родоської шкіл. До олександрійської школи елліністичного часу, що продовжувала традиції грецького мистецтва IV ст. до н.е. і створювала нові, належать мармурові голови Гігієї з Пантікапея, Асклепія, Ерота та комплекс скульптур (голова юнака, торс юнака і Гермафродита, невеличка статуя Аполлона) з Ольвії.

Найчисленнішими культовими пам'ятками є невеликі статуетки і рельєфи, що зображують Артеміду, Афіну, Кібелу, Діоніса. Більшість цих творів походить із західнопонтійських міст і, оскільки вони користувалися масовим попитом, виготовлялись цілими серіями і тому не мали особливих художніх якостей. Їм притаманний узагальнено-схематизований показ релігійно-міфологічної сцени або окремого образу, де основна увага надавалася ідейному змісту. Відсутність пластичної виразності фігури людини пояснюється, певно, як масовим виробництвом, так і взагалі поступовим занепадом культури.

Північнопричорноморські скульптори дуже рідко виготовляли монументальні сакральні пам'ятники.

В елліністичний час в Ольвії існувала майстерня, де виготовлялись невеликі мотивні рельєфи і статуетки з вапняку, рідше з мармуру. Для них характерне умовне моделювання фігур, непропорційність, недбала обробкакаменю. Чудовою пам'яткою місцевого ольвійського мистецтва є мармурова плита III ст. до н.е. з рельєфним зображенням сцени трапези і п'яти бородатих чоловіків біля олтаря. Кожна фігура наділена індивідуальними рисами. Цікаво, що майже всі скульптури ольвійських майстрів мали одну й ту ж хибу: одна рука була більша за другу; риси обличчя найчастіше перебільшено асиметричні.

На відміну від сакральної надтрунна скульптура у всіх містах переважно виготовлялася на місці. Лише найзаможніші громадяни могли замовити для своїх близьких стели у відомих майстернях Еллади. До найраніших належить фрагмент мармурового рельєфу із зображенням голови юнака в профіль (друга чверть VI ст. до н.е.) з Ольвії. Його виконано у художній манері архаїчного часу: риси обличчя ідеалізовані, зачіска декорована у вигляді дрібних квадратиків.

На особливу увагу заслуговує серія елліністичних вапнякових надгробків - напівфігур і погрудь, які становлять оригінальний тип пам'яток. Чоловічі і жіночі образи мають портретний характер, чітко виражені риси. Жіночі фігури зображувалися в фас у високо підперезаних хітонах і гіматіях, накинутих поверх голови. Чоловічі зображення нечисленні, але різноманітніші. Трактування одягу було схематизованим.

Велику популярність мали сцени прощання чоловіка і жінки у супроводі слуг, родичів, воїна, вершника. У центрі - головний герой, який вже перебуває у потойбічному світі і тому виділяється серед усіх інших як розмірами, так і пишними атрибутами.

У всіх містах були поширені традиційні надтрунні стели малоазійського походження із зображенням потойбічної трапези. Чоловік на них завжди лежав на якомусь ложі з келихом або рогом достатку в руці, жінка сиділа в кріслі, поруч стояв столик з питвом та їжею та хлопчик-служник.

З ольвійських надгробків, яких збереглося дуже мало, найцікавішою є двоярусна стела Стратона, сина Протомаха (II ст. н.е.). У верхній частині - вершник на коні, перед ним стоїть хлопчик з собакою; у нижній - традиційна потойбічна трапеза. Чоловік подає гроно винограду дитині, яка сидить на руках у жінки. Фігури непропорційно важкі, схематизовані костюми і деякі деталі, але в цілому сцена створює враження ідеальногосімейного життя.

Значна кількість портретів, які знайдені не лише на Боспорі, належить до пізньоелліністичного і римського часів. Мистецтво портрета розвивається з усе більшим використанням досягнень римського портрета і його засобів, з досить яскравою індивідуальною характеристикою. Це насамперед невеликий бронзовий бюст цариці Дінамії. Статуя II ст. н.е. з Горгіппії дає уявлення про реалістичний образ знатного боспорця - правителя цього міста Неокла. Під важкими складками плаща проступає худе тіло. У показі розумного обличчя, виразних очей, напівопущених повік і пишного волосся використані засоби римського портрета.

З епіграфічних пам'яток відомо, що в Ольвії стояли статуї римських імператорів Каракалли і Гети; скульптурнезображення місцевого діяча Феокла було встановлено в гімназії. За своїм призначенням ольвійська портретнаскульптура не мала жанрового характеру - вона могла служити надтрунною або мотивною пам'яткою. Особливо цікаві портрети жінок з яскраво вираженими індивідуальними рисами, характерними для дівчат зачісками і виразом наївності в очах та немолодих жінок у покривалах із задумливими сумними очима.

Велична, понад 2м заввишки, мармурова статуя була встановлена в Тірі у II ст. н.е. Вона зображувала якогось військово-політичного діяча, певно, Адріана, який, проводячи свою політику в Подунав'ї, надавав великого значення цьому місту. Він стоїть у військовому візерунковому панцирі, шкіряних чоботях і прикрашеному рослинним орнаментом одязі.

Декоративна скульптура в містах Північного Причорномор'я не мала значного поширення. В розповідіГеродота про скіфського царя Скіла є свідчення, що його будинок в Ольвії було прикрашено скульптурамигрифонів і сфінксів. Монументальні статуї сфінксів і левів, починаючи з пізньоархаїчного часу, ставилися в кожному місті. Деякі з них привозилися з Мілета та Аттики, не всі вони прикрашали майдани і будинки, деякі використовувались як надгробкові пам'ятники-апотропеї. Мармуровий лев, що поклав передню лапу на голову роздертого бика з Пантікапея - один з найкращих зразків скульптури із зображенням тварин у Північному Причорномор'ї.

Скульптура - найбільш масовий вид образотворчого мистецтва, що був доступним для всіх верств населення. Художня близькість багатьох творів скульптури дозволяє вважати, що в кожному з міст, починаючи з IV ст. до н.е. до III ст. н.е., існували свої майстерні. Місцевій скульптурі властива статичність, нерідко навіть підкреслена умовність.

14. Освіта та наука у Стародавній Греції освіта

Саме завдяки своїй розвиненою і різноманітною системі навчання і виховання древні греки зуміли створити подібний рівень культури, який поклав основу більшості культур сучасності.Високорозвиненою для своєї епохи Давньої Грецією був встановлений еталон геніального і прекрасного в культурі, літературі, архітектурі та музиці, яким людство користується до цих пір.

Примітно, що до кінця 5 століття до н.е. в Афінах не можна було знайти жодного вільного людини, яка б не міг читати і писати.

Це обумовлено тим, що в цей час почали організовуватися школи. Основою навчання було рівноправне розумовий і фізичний розвиток, афіняни вважали за краще, щоб їхні діти були освічені не тільки інтелектуально та музично, але й були фізично розвиненими.

Принципи освіти в Древній Греції

В освітній системі використовували благородні змагання, які були майстерно вибраної стимулюючої силою для досягнення найвищих результатів. Афіняни використовували агонистиков -- принцип змагальності, в якому змагання відбувається між особистостями і групами в самих різних сферах життя.

Навчання хлопчиків

Хлопчакам належало мати трьох вчителів: граматиста, педотрібов і кифариста. Граматист спочатку навчав дітей читання та письма, а коли вони повністю опановували цими навичками, то подальше навчання полягало у вивчення давньої літератури та законодавства. А кіфаристів повинен був навчати дітей грі на таких інструментах, як ліра і кифара.

Основним завданням фізичного виховання була підготовка до військової служби, адже це було гостро необхідно для того, щоб юнаки могли захищати свою батьківщину. А за допомогою педотрібов діти навчалися бігу, стрибків, метання списа і дисків, педотрібов можна назвати вчителем гімнастики. Такими способами діти навчалися історії своєї країни, її звичаїв і традицій, розвивали в собі витривалість і вміння переносити будь-які випробування, завзятість у досягненні поставлених цілей. Також при такому навчанні виховувалися і тренувалися майбутні чемпіони Олімпійський ігор у Стародавній Греції.

Навчання в олігархічній Спарті проводилося з великим акцентом менно на фізичну підготовку хлопчиків, вміння витримувати позбавлення, голод, біль і холоднечу були основою навчання будь-якого спартанця.

З 4 століття до н.е. для навчання стали залучати філософів, які могли навчити дітей мудрості. Софісти навчали мистецтву риторики і мистецтву спору -- для життя в Стародавній Греції ці вміння були вкрай важливі. У 392 році до н.е. була основа школа риторики Ісократа, а через кілька років була відкрита знаменита Академія Платона.

Навчання дівчаток

Якщо говорити про навчання дівчаток, то необхідно відзначити, що до семи років вони перебували під опікою матерів і няньок. А з семи років вони навчалися ткацтва, прядіння, вмінню читати і писати. Їх навчання безпосередньо залежало від побажань і можливостей сім'ї, в якій вони виросли, адже держава перекладав зобов'язання навчання дівчат на їх сім'ї.