Історія культури зарубіжних країн

36. Доколумбові американські цивілізації напередодні зустрічі з європейцями, їхні найбільш вагомі досягнення. Вплив конкісти і колонізації на становлення латиноамериканської культури

Міста-держави майя

Археологічні ознаки міста майя - кам'яні палаци та храми, планування споруд навколо прямокутних двориків та майданів, "акрополі”, культ стели-вівтаря, ієрогліфічна писемність і календар представлені у комплексі приблизно на рубежі нашої ери.

Вся повнота влади всередині майяського міста-держави у І тис. н. е. була зосереджена в руках правителя. Дані письмових джерел кануну конкісти та ряд безумовних археологічних ознак свідчать про наявність у майя культу обожнення царя.

Релігійні уявлення пронизували всі сторони життя давньомайяського суспільства. Пантеон божеств майя був досить обширним і складним, як і в інших ранньокласових суспільствах. Дослідникам відомі десятки імен, які в залежності від їх функцій можуть бути розділені на групи. Це насамперед боги родючості та води, мисливські боги, божества вогню, зірок і планет, смерті, війни тощо.

Характерною рисою релігійних поглядів народів Мезоамерики було уявлення про те, що вся історія Всесвіту ділиться на певні періоди або цикли, які змінюють один одного. Кожний з цих циклів мав за свого правителя те чи інше божество і закінчувався світовою катастрофою: пожежею, повінню, землетрусом та ін. Існуючий світовий цикл мусив також закінчуватися загибеллю сучасного Всесвіту. [4]

Давньомайяські культури характерні складними та витонченими ритуалами, метою яких було, як і в усіх інших релігіях, здобрення божеств і отримання від них різних благ. До таких обрядів належали димлення ароматними смолами, молитви, культові танки та співання пісень, пости і пильнування, жертвоприношення найрізноманітнішого вигляду. В жертву приносилися квіти та різні гілки кущів, плоди, страви, тканини, вироби і статуетки з глини, нефриту, кістки і раковини, пір'я цінних птахів. Регулярно здійснювалися й людські жертвоприношення.

Стародавні майя приділяли увагу вивченню календаря та літочислення, математики, астрономії, медицини та історії. Крім того, вони володіли деякими практичними знаннями з географії, геодезії, метеорології, кліматології, сейсмології та мінералогії. Однак всі ці галузі позитивних знань були тісно переплетені з релігійними вченнями про демонів, божества, знамення та передрікання.

Найвідомішими галузями культури майя були архітектура і образотворче мистецтво, які були безпосередньо пов'язані з певною датою чи астрономічним явищем. Споруди будувалися через певні проміжки часу. І кожна з них набувала не тільки функцій житла або ж храму, а й календаря. Культура стародавнього царства, що існувала в центрах Вашактун, Тикаль, Копан, Паленке та Нового царства, характерна для Чичен-Іца, Ушмаль та Майяпан, були “скульптурним обумовленням хронології майя. Археологічні дані свідчать, що регулярно, через кожні 52 роки, майя заново облицьовували свої піраміди каменем або штукатуркою, кожні 5 років зводили стелі, а дані, що містилися на них, завжди були пов'язані з певними подіями.

Значного розвитку досягла у майя література. Такі літературні жанри, як епічні перекази про долі тих чи інших племен, міфи та казки, трудові, військові та любовні пісні, загадки, прислів'я були вже в глибокій давнині. До нашого часу зберігся відомий епос «Пополь-Вух», у якому йдеться про створення світу і подвиги двох божественних близнят. «Пополь-Вух» має паралелі в таких літературних пам'ятниках Старого Світу, як «Теогонія» Гесіода, перші книги Біблії, «Калевала», інші епічні твори народів Європи та Азії. [4]

Великим визнанням і любов'ю користувалися у стародавніх майя драматичне мистецтво, більшість драматичних творів були тісно пов'язані з танком і являли собою своєрідні балети з обширним текстом. До нас дійшла драма «Рабіналь-ачі», яка за своєю формою досить близька до давньогрецької трагедії. Це свідчить про наявність певних суворих закономірностей розвитку цього мистецтва. Танки у майя були нерозривно пов'язані не лише з драматичним мистецтвом, а й з музикою. [4]

Ацтеки

Ацтеки запроваджували свою політику таким чином, щоб посісти домінуючу позицію серед сусідніх народів й висунути на перше місце у пантеоні божеств свого малозначущого племінного бога Хунцилопочтлі, якого затьмарювали головні боги Кецалькоатль і Тескатліпока, які брали участь у створенні наступних сонць.

Зовнішнім виявом зусиль, що так цілеспрямовано доклалися до підвищення позиції та рангу ацтеків і шанованих ними богів, було між іншим, підкреслення зв'язків із тольтеками, культура яких продовжувала вважатися найбільшим досягненням, особливо в галузях мистецтва та «механічних» ремесел. Тому включення до кола богів-творців власних богів, насамперед Хунцилопочтялі, бога сонця, війни та захисника воїнів, мало велике значення. [4]

У культурі ацтеків дві ідеї божества протистояли одна одній у результаті конфронтації двох традицій: тольтекської, що сягала в глибини минулого культур Мезоамерики, та ацтекської, яка ще не втратила духу релігійної племінної ментальності войовничих кочівників. Дві релігійні традиції протистояли одна одній із своїми міфологіями - Кецалькоатль та Хунцилопочтлі.

Щоб забезпечити для богів достатню кількість людських жертв, ацтеки вимушені були часто воювати. Як правило, жертовний обряд полягав у вириванні серця, яке приносили у дар богам, однак були й більш жорстокі та витончені обряди: на честь бога Каіпе-Тотека жерці здирали шкіру з живої людини й носили її протягом багатьох днів.

Про розміри таких обрядів жертвопринесення свідчить факт посвячення в 1487 р. великого храму, під час якого було здійснено ритуальне вбивство 20 тис. чоловік. Ці жертви необхідні були, щоб дати сонцю животворний напій, або кров. Від цього залежав рух сонця небом, а значить, і існування світу.

Мистецтво доколумбової Мезоамерики - «квіти й пісні», його поетичні метафори та символи дозволяють людині знайти відповіді на фундаментальні питання свого існування, в якому все є сон, все нетривке, подібно до пір'я птаха кецаль.

Народжені в серці художника «квіти та пісні» супроводжували людину все життя. І все життя погляд людини не відривався від пірамід і храмі». покритих фресками й орієнтованих на чотири сторони світу, покоївся на статуях богів і символах, вирізьблених на предметах повсякденного побуту, на прикрасах і обручках із золота й срібла, на незліченних предметах з кераміки. Створений митцем світ мистецтва був піднесений до божественної висоти, надаючи тим певний сенс людському життю і смерті. [4]

Важливе місце у культурі ацтеків належало календареві, що висловлював ацтекське розуміння космосу. З ним пов'язані поняття часу й простору, притаманні тодішній епосі, у ньому знайшли відображення уявлення про богів і сфери їх діяльності, а також обов'язкові ритуали.

Згідно з цим календарем (існував також інший, сонячний календар, що складався з 18 двадцятиденних місяців та 5 додаткових днів) рік налічував 260 днів, він ділився на 20 періодів по 13 днів кожний, позначених певними знаками та числами. Правили ними ті чи інші боги та богині. Число днів протягом року ділили також на чотири великих ансамблі, кожний з яких налічував 65 днів й був пов'язаний з однією стороною світу. Подібним чином були пов'язані зі сторонами світу боги і люди. [4]

Ця концепція розподілу часу і простору - надзвичайно важливий компонент релігійного світогляду ацтеків, що впливає як на життя окремої людина, так і на долі всього людства. Новонародженому давали ім'я дня, коли він з'явився на світ, а цей день підкорювався певному божеству, тому що входить до одного з чотирьох 65-денних ансамблів, котрі, в свою чергу, були пов'язані з певною стороною світу і правлячим ними божеством.

Держава інків

В південноамериканській імперії виключну роль відігравало золото, що виконувало в цій «золотій країні» найрізноманітніші функції, крім однієї - воно не було засобом оплати. Інки прекрасно обходилися без грошей, оскільки одним із основних принципів їх суспільства був принцип самозабезпечення. Вся імперія, в тому числі алью і провінція, була єдиним натуральним господарством. Однак існувала й зовнішня торгівля, що забезпечувала привілейовані шари суспільства різними предметами розкоші, недоступними або навіть забороненими для простого народу. [4]

У імперії інків рівні життя народу та панівного класу були діаметрально протилежними. Якщо життєвий рівень вельмож був досить високим, то простих інків - дуже низьким. Рядовий, особисто вільний мешканець імперії мав тільки прожитковий мінімум. Він їв двічі в день страви з картоплі та кукурудзи, іноді м'ясо морських свинок. Таким же одноманітним був і одяг: короткі брюки та сорочки без рукавів у чоловіків, довгі вовняні сукні, на ногах - сандалії з вовни лам - у жінок. Сім'ї індійців мешкали в примітивних житлах без вікон і будь-яких меблів. [4]

У відповідності з їх релігійними поглядами сонце займало головне положення серед богів та керувало усім наземним світом, а тому «сини Сонця», тобто володарі Куско, істотно, були покликані керувати ходом життя на землі. З цього логічно витікало, що порядок, встановлений «синами Сонця», був священним хоча б тому, що він освячений божественним походженням правителів країни чотирьох сторін світу. [4]

Геліоцентрична релігія інків, у якій до рангу головного бога було зведено Інті, бога Сонця, була офіційною вірою, державною ідеологією їх імперії. Вона стала дієвим засобом підкорення, духовної конкісти у ставленні до інших південноамериканських народів, яких інки вважали варварами, тому що вони не вклонялися сонцю. Не випадково, що національний храм у Кориканчу був присвячений від початку богу Інті, його головна святиня була прикрашена золотим диском. Цей диск було спрямовано на схід таким чином, щоб його торкалися перші промені сонця, що сходить.

У святилищі Кориканча, поблизу від образу бога Сонця, а також округлих зображень інших богів на тронах, виготовлених з чистого золота, посідали мумії померлих Інків. Тут же перебував і трон у той момент царюючого Інкі, він сидів на ньому під час свят, присвячених Інкі. Серед усіх визначених пам'яток Куско Кориканча посідає абсолютно виключне місце. Саме до нього прилягав сад інків, що був у країні чотирьох сторін справжнім чудом із чудес.

Сад, про який ми розповідаємо, по праву вважався золотим, оскільки все, що в ньому росло, квітло, все, що його «заселяло», було зроблене з чистого золота, яке було для інків символом небесного Батька, символом великого Сонця. Все, що мешканці імперії Сонця спостерігали навколо себе, було відтворено, в цьому саду з золота: латки перуанських ланів, маїс, недозрілі качани якого були сплетені, з срібної, проволоки, стада лам з їх дітьми, далі - дві дюжини індійських пастухів, а також статні індійські дівчата, котрі, як колись Єва в раю, зривали золоті плоди із золотих яблунь.

Поруч розташовувалися виготовлені із золота інші дерева і кущі, на гілках яких сиділи золоті птахи Перу. Землею плазували золоті змії з очима із темних дорогоцінних каменів, на яких сиділи метелики або ж снували золоті жуки. Золотий сад в Куско був найфантастичнішим витвором, який будь-коли створювався людською культурою. Це унікальне створення інків викликало захоплення не тільки нечуваною вартістю обробленого золота, а, що значно важливіше, видатною художньою майстерністю своїх творців. [4]

Золоте багатство Куско досягає свого апогею в час правління Уайна Капака (початок XVI ст.). Цей Інка облицьовує золотом не лише стіни своїх власних палаців та стіни храмів небесного батька - позолотою вкривається буквально все місто. Віднині двері споруд у Куско обрамляються золотими рамами, крім того, їх прикрашають яшмою або ж кольоровим мармуром. Столичний палац Уайна Капака відтоді заповнили зроблені з золота змії, черепахи та ящірки, такі ж, як і в золотому саду біля Корнканчі. На стіни казкового житла Інкі злетіли золоті метелики. [4]

Під час урочистих церемоній 50 тис. воїнів Уайна Капака озброюються зброєю з чистого золота. Для власної персони і знову ж таки для Сонця цей владика наказав спорудити з золота подобу небесного трону, вкритого накидками з пір'я папуги, на якому посідало золоте зображення Сонця. За наказом Інкі трон цей було встановлено в центрі столиці на головній площі перед палацом-резиденцією.

37. Становлення національних культур у післяколонізаційний період: спільне та особливе

Європейська колонізація глибоко порушила індіанський світ. Вона освячувалася ідеєю боротьби з невірними насильницькою християнізацією, культивувала неприкрите, позаекономічне примушування до праці. Колоністи, не лише дворяни, а й простолюд, опинившись в Америці, відчували себе вищою кастою стосовно індіанців, переставали працювати, перекладаючи на них весь тягар турбот про своє існування. Крім того, Америка пережила руйнівні катаклізми біологічного характеру внаслідок різниці між біосферами Східної і Західної півкуль. Хвороби, завезені з Європи, знищили сотні тисяч індіанців. Перша епідемія віспи спалахнула на Гаїті вже в 1493 році. Потім настала черга кору, дезинтерії, прокази, чуми тощо. Чисельність аборигенного населення за короткий період внаслідок війн, хвороб, нещадної експлуатації зменшилася в 10--20 разів.

Те явище, яке сьогодні називають "зустріччю" Старого і Нового світів, спочатку являло собою жорстоке зіткнення, що закінчилося перемогою європейської цивілізації. Іспанський конкістадор утверджував свою культуру, свої цінності як переможець. Цим і визначалося спочатку те місце, яке зайняли у взаємодії різних цивілізаційних шарів іспанське начало й автохтонні культури.

Характер цієї взаємодії був зумовлений гігантським розривом у рівнях розвитку між іспанським та індіанським світами. Суспільства, що вступили в контакт, перебували в різному історичному часі: пізнє феодальне суспільство Європи, в якому починався генезис капіталізму, і соціальні системи, котрі перебували на стадії первісності, на переході до класового суспільства або на рівні стародавніх Шумеру чи Єгипту.

Коли стикаються такі разюче відмінні одна від одної людські реальності, їхня реакція, за загальним правилом, має характер заперечення чужого світу. Це заперечення може мати форму зняття, яке передбачає поряд з усуненням усього віджилого й того, що заважає розвиткові, і, відповідно, збереження позитивного. Інший вид заперечення -- тотальне деструктивне заперечення, сутність якого проявляється в тенденції до повного знищення того, на що воно спрямоване. Очевидно, чим більше взаємовіддалені людські світи, тим більша й вірогідність, що їхня реакція набирає рис деструктивного заперечення.

Автохтонні індіанські культури з багатьох основних параметрів (насамперед характеру релігійних традицій) були несумісні з християнською культурою метрополії. У той же час економічні й соціально-політичні звичаї доколумбових цивілізацій Нового Світу мали певні риси, які виявилися доцільними в системі панування іспанських колонізаторів, йдеться, головним чином, про інтеграцію общини в соціально-економічну систему, створену після конкісти, а також використання общинного типу соціокультурної організації під час створення соціально-політичної системи іспанського колоніального суспільства в Америці.

Після встановлення системи колоніального панування в Іспанській Америці спостерігається взаємодія культури метрополії з елементами автохтонних культур, хоч їхня цілісність була вже порушена. Реакція на спробу здійснити щодо культурної спадщини індіанських народів тотальне деструктивне заперечення стала об'єктивною основою зародження нових, складніших форм взаємодії іспанського та індіанського етнокультурних елементів уже в епоху конкісти.

38. Карнавальна культура, культура танцю і музична культура Латинської Америки: витоки і специфічні особливості

Говорячи про латиноамериканську культуру, можна вказати на три головних напрямки. Одне з цих напрямків - культура танцю. Танець в Латинській Америці - це варіації на вільну тему, за допомогою яких справжній латиноамериканець може розповісти про все у своєму житті: про вірність, зраду, кохання, втрати, скорботи, болю і патріотизмі. Одним з головних латиноамериканських танців є танго, батьківщина якого Аргентина. Багато хто навіть схильні схильні заявляти, що танго - є втілення латиноамериканської культури. Навіть бразильський карнавал не обходиться без танго, хоча на нь ому править запальна самба.

Велика кількість танців зародилася на Кубі, яка до революції була надзвичано популярним курортом для багатих американців, що шукали нових розваг. Румба і ча-ча-ча згодом були кодифіковані й стали частиною латиноамериканської програми бальних танців. Свого часу були популярними й інші танці кубинського походження: мамбо, сальса. ому править запальна самба.

Латиноамериканська музика формувалася на тлі змішання декількох культур - індійської, іспанської, а дещо пізніше й африканської. Саме тому, в багатьох мелодіях помітні індіанські мотиви і ритми Африки. Більшість пісень написані на іспанською та португальською мовами. Але зустрічаються пісні і на індіанських діалектах, наприклад на кечуа.

Сьогодні латиноамериканська музика налічує величезну кількість жанрів і напрямків, унікальних і єдиних як, наприклад, танго, сальса, ламбада і т. д.

Особливо багата музичним фольклором Бразилія.

Типовою народною музикою Бразилії залишається самба з її заводним ритмом. Нікому не відомо її точне походження. Деякі вважають, що вона народилася на вулицях Ріо-де-Жанейро при переплетенні трьох різних культур - пісень свити португальського короля, африканських ритмів і швидких кроків в ритуальних танцях індіанців. Інші вважають, що самба має суто африканське походження від batuque - музики що виконується за допомогою ударних і грюкання в долоні.

39. Гуманізм, реформація і контрреформація у слов'янських народів: спільне та особливе

Ідеї гуманізму проникли в Чехію в другій половині XIV ст. Цьому сприяли високий рівень політичного, економічного та культурного розвитку країни, заснування в Празіпершого у Середній Європі університету (1348), діяльність чеських гуманістів, що навчались в університетах Європи.Особливого поширення гуманістична освіта та ідеали ренесансного гуманізму набули в чеській літературі та мистецтві з кінця XV ст. Великий відгомін у Чехії, як і в Німеччині, знайшли ідеали західноєвропейського гуманізму, пов'язані з Реформацією.

Велику роль у розвитку чеської літератури відіграв Ян Амос Коменський- великий чеський гуманіст, найяскравіша постать у культурі, літературі, науці Чехії XVII ст., творчість якого увібрала в себе все те найкраще і найцінніше, що було в чеській культурі XV-XVII ст.

Носіями гуманістичних ідей у Польщі були не лише представники тих кіл суспільства, що були зв'язані з міською культурою, а й передові представники шляхти, яка спиралась на гуманістичні ідеали у своїй боротьбі з католицькою церквою за економічні і політичні права.Література цього періоду в Польщі була латинськомовною, а від XVI ст. поряд із латинською широкого розвитку в літературному процесі набула польська мова.

Одним із найвидатніших польських письменників-гуманістів був Міколай Рей, творчість якого є значним явищем польського Відродження. Свої твори М. Рей писав виключно польською мовою.

Ян Кохановський (1530-1584) народився у с. Сицині у сім'ї шляхтича. Через важке матеріальне становище Ян Кохановський змушений служити при магнатських дворах. З 1564 р. він отримує титул королівського секретаря при дворі Сігізмунда II Августа.

Велику популярність завдяки Яну Кохановському здобули фрашки - невеличкі поетичні твори гумористичної, а іноді й сатиричної спрямованості. У фрашках поета відтворено цілий світ, герої якого різняться характером, поведінкою, темпераментом, поглядами тощо. Фрашки Яна Кохановськогопородили у польській літературі послідовників, цей жанр популярний і сьогодні. У веселих, гумористичних фрашках Я- Кохановського часто висміюються негативні риси характеру, звички людини тощо.

40. Основні тенденції у розвитку слов'янської культури епохи Просвітництва: освіта, література, суспільно-політична думка

Освіта. У другій половині XVII--XVIII ст. освіта, наука і друкарство на Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися в різних умовах. На Правобережній Україні чисельність православної шляхти меншає, а міщанство втрачає своє значення. У зв'язку з цим православні братські школи, які виникли при церквах у XI--XII ст., на цих землях поволі занепадають і зникають. На їх місці з'являються уніатські школи, що були в руках ордену Василіан, за характером зовсім інші порівняно з братськими школами.

На Лівобережжі, в Києві і Слобожанщині існували тільки православні школи. Найголовніше місце серед них належало Києво-Могилянській школі. У 1701 р. за царським указом вона одержала титул і права академії і стала називатися Київською академією.

Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професорів і талановитих студентів запрошували для піднесення освіти та культури в інші слов'янські країни, особливо в Росію. Першим, хто переїхав до Москви, був Єпіфаній Славинецький -один з найвидатніших учених того часу. Він був автором греко-слов'янського Лексикону, словника малозрозумілих слів у Святому Письмі, викладачем у патріаршій школі. Вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький(за походженням білорус) у 1664 р. на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Москви, де став засновником слов'яно-греко-латинської академії. Був він також вчителем царських дітей. Після смерті московський синод визнав його святим. Вихованець і викладач Київської академії Стефан Яворський, родом з Галичини, був протектором московської слов'яно-греко-латинської академії, 1700 р. -митрополитом. Професор риторики та піїтики в Київській академії Феофан Прокоповичмав великі заслуги у реформаторській діяльності Петра І, фактично очолював російську православну церкву. Вихованці Київської академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії - в Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Суздалі та в інших містах. Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві.

Крім академії, у Києві були ще школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади на зразок київської. Так, архієпископ Лазар Баранович засновує школу в Новгород-Сіверському, яку в 1689 р. було перенесено до Чернігова. У 1727р. білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, засновує Харківську колегію, яку нерідко називали академією. До відкриття Харківського університету (1805) - це був головний освітній центр Слобожанщини.

Викладачем тут був Григорій Савич Сковорода (1722-- 1794), який висловив свої погляди на виховання в трактаті «Благодарний Еродій» (1787). Він був одним з найвидатніших українських педагогів, філософів і письменників.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740--1748 рр. на території 7 полків старої України - Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського - було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. Водночас на Слобожанщині на 2500 душ була одна школа.

Високому рівню освіти в Східній Україні, і насамперед в Гетьманщині другої половини XVII ст., не відповідали освіта і шкільництво в західноукраїнських землях. Саме в цей період, через несприятливі обставини, припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призвело до занепаду шкільництва. Так припинило свою навчально-виховну діяльність Львівське братство. Продовжували існувати в Галичині і на Правобережній Україні єзуїтські колегії, де в основному вчили польської та латинської мов, і вся ідеологія була просякнута войовничим католицизмом.

Друкарська справа. Перші українські друкарні видавали книжки переважно слов'янською мовою, але було чимало книжок польською і латинською мовами.

Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виняткове право друкувати книжки. Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали богослужебні книги і твори тогочасних письменників Інокентія Гізеля, Антонія Радивиловського, Лазара Барановича, Дмитра Туптала та інших авторів, після підпорядкування Київської митрополії московській патріархії (1686) зазнала переслідувань з боку московських обскурантів.

Остаточно діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень перервалася указом Петра І від 5 жовтня 1720 р. З того часу Києво-Печерська і Чернігівська друкарні занепадають, втрачаючи свій український характер.

Друкарство на Поділлі немало особливого громадського значення, бо всі друкарні існували там недовго й не були українськими. Так само не відігравало суспільної ролі друкарство на Закарпатті, оскільки випущені тут книжки були лише для місцевого вжитку. До того ж ці друкарні не могли розвинутися через релігійні переслідування.

Література. У XVII--XVIII ст. значного розквіту набула українська література. Вона цілком вливається в рамки тодішніх європейської культури і літературної течії -- бароко. Найбагатшою за змістом періоду бароко є українська віршована поезія. Насамперед це духовні вірші, призначені для співу, їх тематика дуже різноманітна, це зокрема, любовні, політичні та пісні національного характеру, які прославляли українських діячів.

Кінець XVII початок XVIII ст. було останнімперіодом розквіту народних дум та пісень про «козацьку славу». Після народно-визвольної боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Проте самі думи жили в народі довго і були й пізніше популярними. Менш розвинений був епос. Збереглися вірші про видатні події -- битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня. Досить широко в українському бароко представлена прозова новела. Це, зокрема, оповідання про святих та їхні чудеса. Новим жанром в українській літературі періоду бароко була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII початку XVIII ст. Представлений цей жанр видатними письменниками: Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Георгієм Кониським та ін. Були драми різдвяні, великодні, про святих («Про Олексія, чоловіка Божого», 1673, “Про Святу Катерину” тощо), на теми моралі («Царство натури людської», 1698), історичні, зокрема, з української історії. За період з 1623 по 1795р. збереглося понад 20 текстів.

У літературі бароко значне місце посідають, історичні твори. Центральне місце в цій літературі займають так звані «козацькі літописи»; «Самовидця» (доведений до 1702р.), Григорія Граб'янки (після 1709р.), який використовував наукові джерела і писав піднесеним стилем, Самійла Величка (закінчений після 1720р.), що зображував історичні події як повчання сучасникам.

Українська барокова література мала значний вплив за межами України, передусім на східних і південних слов'ян. Московська література другої половини XVII початку XVIII ст. майже цілком залежала від української. Українська тематика вливається до польської літератури, українські герої або українські теми зустрічаються в хорватській та латино-слов'янській літературі.

41. Пам'ятки слов'янської культури бароко, класицизму і романтизму

У різних культурах і літературах стиль бароко складався неодночасно. Серед країн православно-слов'янської культурної спільноти стиль бароко почав формуватися і набув значного розвитку в Україні і Білорусії, що контактували безпосередньо з польською та західноєвропейською культурами доби бароко. Крім цього, на розвиток стилю бароко впливали і власні, національні джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму - «високому», «середньому» та «низькому». Бароко в історії української літератури трактувалося по-різному, часто неадекватно. Уперше дослідив напрям бароко як естетичну систему Д.Чижевський у монографії «Український літературний бароко», але лише на ХІ Конгресі словяністів у Празі 1968 року вчені винесли питання словянського бароко, зокрема українського. Його розквіт в українській літературі припадає на 16-18 ст. і вплив простежується на різні жанри, зокрема поезію Лазаря Барановича, Івана Величковського, Григорія Сковороди. Серед прозових творів стиль бароко найбільше проявляється в ораторській прозі та козацьких літописах Самовидця, Григорія Гребянки, Самійла Величка.

Визначними архітектурними пам'ятниками доби бароко стали Троїцький собор у Чернігові (1695), Богоявленський та Військово-Миколаївський у Києві (90-ті роки), Спасо-Преображенський у Мгарі (1692), Покровський у Харкові (1689), Преображенський в Ізюмі (1682), Воскресенський у Сумах (1700) та ін. Багато цікавих житлових будинків у стилі бароко знаходимо у Львові та інших містах Західної України. Причина дивовижного розмаїття форм архітектури українського бароко в її багатоджерельності, у творчому поєднанні різних європейських та місцевих традицій.

Риси класицизму проявляються у живописі Андріївської церкви у Києві. Серед пам'яток стилю класицизму виділяються іконостаси Козельського та Почепського соборів, побудовані гетьманом К. Розумовським.

Характерною складовою частиною храмового живопису став так званий ктиторський портрет. В алтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври, наприклад, було зображено 85 осіб -- від князів Київської Русі до Петра І. З'явилися картини світської тематики. Приміром, композиція в с. Старогородцях поблизу Остра зображує запорозьких козаків на чолі з полковником К.Мокієвським, які відбивають напад татар на Київ.

В образотворчому мистецтві український романтизм найпослідовніше проявився у портретному живописі, у народних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист” з їх настроєм елегійного суму. Картини В. Тропініна і В. Бутовича зобразили просту людину, побут України змалювали К. Павлов, Штернберг. У живописі і графічній творчості Т. Шевченка поєдналися елементи класицизму, реалізму й романтизму, особливо в альбомі офортів “Живописна Україна” (“У Києві”, “Видубицький монастир”, “Дари в Чигирині”).

В музиці романтизму особливого значення набуває жанр пісні. У перші десятиліття ХІХ ст. відбувалося становлення романтичної народної пісні-романсу авторського походження з переважанням любовно-ліричної тематики, мотивів зради, розлуки, поетизація туги і смутку (“Ой і зрада, карі очі, зрада”, “Сидить голуб на березі”, “Сонце низенько”), пісні-романси з опер Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, Г. Квітки-Основ'яненка “Хусточко ж моя шовковая” зі “Сватання на Гончарівці”, п'єс С Писаревського (“Де ти бродиш, моя доле”).

42. Загальна характеристика культури Нового часу

Новий час -- епоха, яка охоплює період з XVII ст. до кінця XIX ст.; після цього починається період так званої «новітньої історії», що триває і по наш час. Це історична епоха, на протязі якої культура західноєвропейських країн набула тієї розвинутої форми, яка виділила Європу із всього останнього світу і яку виділяють як особливий тип європейської культури. У попередні епохи культура Європи ще не була «європейською» у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно «європейською», тобто особливим соціокультурним світом, який поєднав би країни Європи на відміну від усіх інших.

Контури неоєвропейської культури стали виявлятися у XVII сї. Реформація, що розпочалась в епоху Відродження, була вже зародком культури нового типу. Вона проклала дорогу до переосмислення догматів християнства. Протестантизм самим фактом свого існування утверджував можливість різного тлумачення священного писання. Духовна атмосфера в суспільстві змінилась під впливом англійської революції у XVII ст., а потім французької у XVIII ст. -- воші ознаменували настання нової ери у історії Європи і становлення нової європейської культури. За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних соціальних відносин. У даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що центр життя виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності змістився у міста, де бурхливо почали розвиватися різноманітні форми промислової діяльності. Це призвело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

Паралельно зі змінами у діяльності відбувались зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв'язки особистої залежності людини від людини, зникає «велика сім'я», а натомість з'являється вільний, автономний індивід що є засадою явища під назвою «буржуазний індивідуалізм». Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя. Зростання масштабів соціальної динаміки.

Відбуваються величезні зміни у розвитку наукового природознавства і філософії. Галілей вперше звернув увагу на розробку методології науки. Йому належить думка, що наука має спиратися на спостереження і експерименти і користування математичною мовою. Саме на цій основі Ньютон створив класичну механіку. Видатні філософи XVII ст. -- Ф.Бекон, Т.Гобс, Ф.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц та інші -- звільнили філософію від схоластики і повернули її обличчям до науки. Основою філософського пізнання для них стала не сліпа віра, а розум, що спирається на логіку і факти.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:

- з'являється мистецтво в його розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

- народжується роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

- виникають національні Академії наук, з'являються перші газети та часописи, у тому числі і наукові, з'являється міський транспорт.

Нарешті все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

- світ тепер розглядається як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина -- як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт активності;

- світ постає в якості нескладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

- людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло «Знання є сила» стає показовим у цьому плані);

- природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутньості;

- нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробившії його оптимальним.

З XVII ст. бере початок і інша особливість культури Нового часу -- її багатонаціональність, багатомовність. Середньовічна латинь вступила місце національним мовам; і це, з одного боку, збагатило європейську культуру традиціями і досвідом народної творчості, а з іншого -- зробило досягнення культури більш доступним для народів Європи. Розпочався підйом національних культур, що стало базою розвитку загальноєвропейської культури, єдиної у своїй багатоманітності. Живописці Рубенс, Рембрандт, Веласкес, Гойя, Пуссен, драматурги Л one де Bera, Мольер, композитор Глюк «батько нової педагогіки» Ян Амос Коменський -- творчість кожного з цих геніїв XVII ст. національна і разом з цим складає досягнення всієї європейської культури в цілому. В країнах Європи виникають оригінальні художні школи і літературні напрямки, в яких по різному находять відбиття два великих художніх стилі у європейському мистецтві того часу -- бароко і класицизм. Розквіт європейської культури став результатом взаємообміну між культурними досягненнями європейських держав. Контакт і взаємодія культур -- це одна із рішучих умов культурного прогресу, що вивело Європу у Новий час на передові позиції у світі.

XVIII століття ввійшло в історію як століття Просвітництва, воно визначило основні тенденції, які сформували зміст європейської культури Нового часу. Істотне місце в культурі цього періоду мають проблеми, зв'язані з обгрунтуванням економічних, політичних, правових, моральних принципів суспільного життя, з пошуком більш сучасних форми організації (ідеї англійської політичної економії, утопічний соціалізм). В мистецтві виникає синтемен-талізм і романтизм -- стилі, які відображували різні реакції людей на нові умови суспільного буття.

Європейська культура проймається духом діловитості, практицизму, утилітаризму, породжених буржуазним підприємництвом. Протестантські ідеали особистої відповідальності людини перед Богом і людьми за виконання своїх людських обов'язків стають тепер дуже доцільними. Вони сприяють формуванню доброчесного відношення до праці, сім'ї, особистості, без чого був би неможливий розвиток капитализму. Динамічність, активність, націленість на отримання вигоди стають відтепер виправданими культурними нормами людської поведінки.

Розвиток знань, зростання освіти, розглядаються як рушійна сила суспільного прогресу. Особливо зростає у цей час престиж філософії, високо піднесеної такими геніями, як Берклі і Юм в Англії, Вольтер, Руссо, Гольбах, Дідро у Франції, Кант, Фіхте, Гегель, Фейербах у Німеччині. їм належать ідеї, що стали фундаментом класичної європейської філософії. Вчені і філософії стають на протязі всього Нового часу «володарями думок» в суспільстві. Європейська культура в цілому набуває переважно раціонального характеру.

В художній літературі одним із головних напрямків стає реалізм. Успіхом у публіки користується жанр романа, який надав широке багатопланове зображення дійсності (Бальзак, Золя, Дікенс та ін.). в образотворчому мистецтві релігійна тематика відходить на другий план. Отримують поширення романтико-героїчні полотна (Жеріко, Делякруа), реалістичний портретний і пейзажний живопис, сцени із народного життя, побутовий жанр, сатирична графіка, історичні сюжети (Гойя, Енгр, Констебль, Коро, Мілле, Курбе, Дом'є, Менхель та інші).

Проте вже в середині XIX ст. на фоні, здавалось позитивних перспектив соціально-економічного, технічного, і наукового процесу, виникають ознаки наступаючої кризи європейської культури. Виходять у світ філософські роботи, просякнуті духом ірраціоналізму і песимістичними настроями (Шопенгауер, Кєркегор). Розгортається критика буржуазного суспільства. Про наближення кінця того типу культури, яке це суспільство створило, говорять мислителі, з абсолютно протилежних позицій, розкриваючи його недоліки, -- Маркс і Ніцше. Маркс відмічає, що капіталістичне виробництво вороже духовному виробництву, мистецтву, поезії. Буржуа бачить в мистецтві сферу вигідного вкладення капіталу і цінує художні твори лише як предмети розкоші. Занепад європейської буржуазної культури неминучій, і на зміну їй, згідно марксизму, має прийти нова культура -- культура майбутнього комуністичного суспільства, яке створить умови для всебічного розвитку кожної людини. Ніцше з гнівом осуджує вульгарність і лицемірство буржуазної культури, стверджуючи, що історично закріплена у ній християнська мораль є «мораль слабих», які, завдяки їй, отримують можливість вижити. А це призводить до виродження людства. Ідея Ніцше -- вольова, сильна, немилосердна особистість, яка повинна стати «по той бік добра і зла», діяти за принципом «падаючого підштовхни», розчищуючи таким чином шлях майбутній «надлюдині».

Розчарування в ідеалах, втрата віри у вічні життєві цінності, втрата загальнозначимих соціальних, моральних, естетичних орієнтирів неприховано відображуються у європейському мистецтві останньої третини XIX ст. виникає салонний живопис, який ублажає глядача красою і вишуканістю декоративних пейзажів і оголених «венер». Виникає примітивізм, як результат наслідування первісному мистецтву і дитячій творчості, намагаючись найпростішими засобами передати свіжість і гостроту художнього сприймання світу. Намагання відобразити миттєвість, швидкоплинні візуальні враження, породженні нестійкими станами і явищами навколишнього середовища, втілюється у живописі імпрессіо-низму. Негативне відношення до світу буржуазних цінностей заставляє багатьох письменників віднаходити неоромантичне зображення екзотики далеких країн чи далекого минулого, мандрівок і пригод, героями яких є яскраві, сильні особистості (Дюма, Стівен-сон, Конрад). У всіх формах художньої творчості набуває популярність символізм, наповнюючи зображення явища таємним, містичним змістом (напр., відома картина Бьокліна «Острів мертвих»). З 1880-х років в моду входить термін «Декаданс» (так називався тодішній французький журнал). Декаденти говорили про сутінки культури, подані моралі, деградації мистецтва, неспроможності людини перед обличчям долі. Декаданс стали розуміти як настрій втоми, песимізму, відчаю, відчуття наближаючої руйнації і занепаду культури.

43. Наукова революція ХVІІ ст. та формування світоглядних засад культури Нового часу

Для Західної Європи XVII ст. було періодом становлення капіталістичних відносин, а водночас і поширенням нового типу людини, прагматично та раціоналістично налаштованої, ментальність якої поступово звільнялась від надмірного містицизму і релігійного фанатизму середньовічної доби. Саме такі люди на хвилі великих географічних відкрить XV --XVI ст. розпочали колоніальне освоєння європейською метрополією всіх частин світу, саме вони долали і руйнували середньовічну натуральну систему господарювання, жорстку верствову ієрархію феодалізму, підривали панування абсолютизму в політичному устрої і ставали носіями культури, де домінуючою цінністю був уже сам індивідуум, суб'єкт, його влада, його самовідчуття. Так людина проголошувалася царем природи.

В минуле відходив есхатологічний та аскетичний світогляд Середньовіччя, натомість поширювалися антропоцентричні, гедоністичні й оптимістичні настрої. Визначальна роль у зміні світогляд-их парадигм масових народних рухів доби Реформації (XV-перша половина XVI ст.), які знайшли продовження у бурхливому політичному житті XVII ст. Майже півстоліття революційний процес охоплював Англію (1640--1688 pp.), завершилася національно-визвольна війна проти іспанського абсолютизму в Нідерландах (1566--1609 pp.), антифеодальні повстання супроводжували Фронду -- суспільний рух у Франції проти абсолютної монархії (1648--1653 pp.). З 1618 р. до 1648 р. Європа була охоплена так званою Тридцятилітньою війною, що була продовженням релігійних війн між католиками і протестантами XVI ст. Релігійні та соціально-політичні рухи, залучаючи до себе великі маси населення і долаючи вузькі кордони дрібних феодальних державних утворень, пришвидшували формування європейських націй, національних держав, а також -- національних культур.

Проте поширення нового виду культури лише набувало обертів, позиції абсолютизму та феодалізму в більшості європейських країн залишалися достатньо сильними, в духовній сфері традиційно панувала релігія.

Водночас виробництво стало раціоналізованішим, зросла роль механізмів, а водночас точних прикладних наук. Уряди держав, що прагнули до економічної та військово-політичної експансії, надавали науковим дослідженням усе більшого значення. В Європі виникли перші природничо-наукові товариства. Зокрема, на початку 60-х років остаточно оформилося славетне Лондонське королівське наукове товариство, до якого належало чимало відомих вчених, у тому числі великий англійський фізик, астроном і математик Ісаак Ньютон (1643--1727 pp.). У 1666 р. офіційно оформилася Паризька приррдничо-наукова академія, членами якої, крім французьких вчених, були й іноземці. Найвідоміший з них -- нідерландський механік, фізик і математик, перший президент академії Хрістіан Гюйгенс (1629--1695 pp.).

Спільними зусиллями європейських вчених створювались наукові підвалини нового світогляду, отже, і нової секуляризованої культури. У XVII ст. відбулася світоглядна революція, зруйнувалася традиційна картина Всесвіту. В 1610 р. великий італійський фізик, механік і астроном Галілео Галілей (1564--1642 pp.) сконструював зорову трубу і за її допомогою побачив новий неосяжний Всесвіт. Він відкрив чотири супутники Юпітера, гори на Місяці, плями на Сонці, фази Венери тощо. В трактаті "Зоряний вісник" вчений пізніше написав: "Я відкрив міріади зірок, які ніколи раніше не бачили, дійсну природу Чумацького Шляху. Століттями люди спостерігали його світіння, але ніколи не розуміли, чим воно викликано. Чумацький Шлях, або Галактика, складається з міріадів зірок... їх об'єднане світло спричиняє світіння в небі". Отже, традиційному геоцентризмові, започаткованому ще в античну добу Арістотелем та Птоломеєм, було завдано нищівного удару. Геліоцентричність Всесвіту, обґрунтована Коперником, дістала практичне підтвердження. Молодший сучасник Галілея німецький астроном Йоганн Кеплер (1571 -- 1630 pp.) узагальнив астрономічні спостереження у математичних формулах, відкрив три закони руху планет, що отримали назву законів Кеплера.

Важливі відкриття, які змушували переглядати традиційні уявлення про будову світу та його природу, були зроблені в хімії, ботаніці, медицині. Так, англійський лікар і природознавець Віль-ям Гарвей (1578--1657 pp.), не відмовляючись від традиційних уявлень про "життєву силу" (дух) організму, зосередив увагу на порівняльній анатомії, відкрив систему кровообігу і довів, що серце є його центром. "Я прагну вивчати і вчити анатомії не з книг, а з анатомування, не з суджень філософів, а з механізму природи", -- зазначав він.

Принципове значення для з'ясування світоглядних засад культури Нового часу, яка формувалась у XVII ст., мала проблема методів наукового пізнання. Важливу роль у її розв'язанні відіграв видатний англійський філософ і державний діяч Френсіс Бекон (1561 -- 1626 pp.), котрий протиставив догматичній дедукції схоластів новий, індуктивний метод наукового пізнання, що грунтується на раціональному аналізі дослідних даних. "Для наук, -- писав він, -- варто очікувати добра лише тоді, коли ми будемо підніматися дійсними сходами... від частковостей до менших аксіом, згодом до середніх... і, нарешті, до найзагальпіших". Вчений зробив спробу поєднати емпіричний та раціоналістичний шляхи пізнання, вбачаючи мету науки у "збільшенні влади людини над природою".

У розробці наукових підвалин Нового часу, поширенні математичного природознавства важливе місце належить французькому філософу, фізику і математику Рене Декарту (1596-- 1650 pp.), котрий відповідно до вчення Бекона розглядав науку як найважливіше знаряддя панування людини над силами природи. За Декартом, практична користь -- кінцева мета справжньої науки. Корисними можуть бути лише вірогідні знання. Поява нового знання починається зі сумнівів у вірогідності існуючих "істин", саме сумніви дають поштовх думці. Декартові належить славетне гасло: "Cogito ergo sum" ("мислю, отже, існую"). Підсумком у науковій революції XVII ст. стало відкриття великого англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона. Вершиною його наукової творчості є праця "Математичні початки натуральної філософії", де узагальнено дослідження попередників і його власні у галузі астрономії й фізики. Йому належать видатні відкриття законів всесвітнього тяжіння, дисперсії світла, він розробив метод диференціального й інтегрального числення. Вихідні принципи нового наукового світогляду, за Ньютоном, можна сфорігулювати так: 1) час і простір мають абсолютний характер, вони існують самі по собі, незалежно від матерії; 2) рух має всезагальний характер; 3) усі явища в світі перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.

Проте, мабуть, найголовнішим загальнокультурним наслідком наукової революції XVII ст. стало перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне. Був відкритий шлях до накопичення нових наукових знань, перетворення науки на вагомий змістовний компонент культури, прискорення процесу становлення цивілізації.

Однак не варто перебільшувати місце наукових знань та гуманістичних цінностей у масовій свідомості. В добу, коли відбувалася наукова революція та поширювався гуманізм, най пишніше розцвів забобон, і в цьому аспекті XV11 ст. виявилося набагато нелюдським, аніж так звані темні віки Середньовіччя. Зокрема, йдеться про переслідування відьом, яких тисячами катували та спалювали у країнах Європи. Так, 1635 р. доктор Бенедикт Кар-пцов (1595--1666 pp.), професор Лейпцизького університету, опублікував працю "Практика судочинства" про проведення відьомських процесів. Ця освічена людина, допустивши, що тортури можуть призводити до фальшивих зізнань, однаково обстоювала їх використання. Доктор Бенедикт дожив до похилого віку й, аналізуючи пройдений шлях, зазначав, що він 53 рази прочитав Біблію, щотижня ходив на причастя і послав на смерть 20 тис. людей. Переслідування відьом породило чимало запитань. Найчастіше історики пов'язують його із патологічними наслідками релігійного конфлікту Реформації. Але їм ще треба пояснити, чому окремі країни та регіони, зокрема Німеччина й Альпи, найзавзя-тіше цькували відьом і чому най ревніші переслідувачі (наприклад, король Яків VIII) належали до найученіших і найхристиянніших людей свого часу. Від папської були 1484 р. аж до кінця XVII ст. відьом ревно цькували майже 300 років, постраждали мільйони невинних.

У XVII ст. поглибилось розмежування між наукою і релігією. Предметом науки стала природа, під якою тепер розумілося все існуюче разом з людиною, все, що можна вивчати емпіричним методом і пояснювати, керуючись аргументами розуму. Всі "кінцеві причини" (causa finalis), які не могли бути об'єктом емпіричного пізнання, виводилися за межі науки. Остання зосереджувала увагу на кількісних характеристиках речей, процесів, рухів. Починалась доба панування механістичного детермінізму, принципи котрого поширювалися не лише на фізичну природу, а навіть на людину і суспільство загалом.

Природничо-наукові відкриття впливали на уми людей, спрямовували їх на критичне переосмислення засад релігійного світогляду. Прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній мирських начал, незалежних від церкви, стало одним :\ напрямів духовного життя XVII ст. Це відобразилось у боротьбі за віротерпимість, свободу совісті, право людини на вибір релігії. Показово, що найпередовіша за соціально-економічним укладом країна Європи того часу -- Нідерланди характеризувалась і найбільшою віротерпимістю. Не випадково, що впродовж XVII ст. саме у Нідерландах знаходили притулок вигнанці з інших країн Європи.

Водночас релігія залишалася провідною духовною засадою не лише масової традиційної народної культури, а й науки. Про Бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу. Поширювалася, як і в добу Відродження, концепція "двох істин", розвішався і зміцнювався деїзм, філософи зосереджували увагу на інтелектуальному змісті ідеї Бога, наголошували на розумності створеної ним природи. \\СІ думку деїстів XVII ст., зокрема англійського фізика, хіміка і філософа Роберта Бойля (Ш27--1691 pp.), "космічний механізм", безсумнівно, повинен мати свого надприродного та наймудрішого майстра, який створив його і привів до руху. Для видатного голландського філософа XVII ст. Бенедикта Спінози (1632 -- 1677 pp.) Бог -- діюча причина всіх речей, але він діє лише за законами власної природи. Більше того, Бог, за Спінозою, -- це сама Природа, адже "крім Бога не може бути іншої субстанції". Зазначимо, що з-поміж провідних філософів і науковців XVII ст. не було відвертих атеїстів, таких, які б заперечували саму ідею Бога.