Історія культури зарубіжних країн

28. Загальна характеристика візантійського зображувального мистецтва: фреска, мозаїка, іконопис, книжкова мініатюра

Поширення християнства значно вплинуло на культуру Візантії. Живопис, що зайняла в образотворчому мистецтві Візантії головне місце, перебувала під суворою церковно-державною опікою. Вона розвивалася за трьома основними руслах: церковна мозаїка і фреска, іконопис, книжкова мініатюра. Тут панували суворі правила зображення святих або подій з «священної історії». Художник повинен був слідувати канону - правилам іконографії, диктували композицію, тип лідерів та осіб, основи колірного рішення. В області живопису набула поширення мозаїка, що процвітала в IV-VI ст. аж до ХII ст. Особливу популярність придбали мозаїки церкви Сан-Вітале в місті Равенні (6 в.). Неперевершеним зразком монументального мистецтва Візантії середини IX ст. є мозаїки храму св. Софії Константинопольської. Шедевром монументального живопису другої половини XI в. є чудові мозаїки і фрески монастиря дафнії поблизу Афін. Вони складають єдиний дивовижний ансамбль, підпорядкований суворому іконографічному канону. XI століття було періодом надзвичайного злету книжкової ілюстрації. Центром створення воістину чудових кодексів став імператорський скрипторій в Константинополі. Тут на замовлення імператорів створювалися справжні шедеври книжкової мініатюри. До їх числа відносяться рукопис «Слів» Іоанна Златоуста. У живописі цього кодексу відчувається вплив мистецтва Сходу. Інший перлиною мистецтва столичних майстрів мініатюристів є яка датується 1072 рукопис Нового Завіту. Крихітний за розмірами кодекс, прикрашений вишуканої живописом, витонченими заставками та ініціалами, - справжній шедевр книжкового мистецтва.

У живопис і архітектуру починає панувати сувора, розумова симетрія, спокійна, урочиста врівноваженість ліній і рухів людських фігур на фресках і мозаїках храмів. Стилізовані архітектурні асамблеї, фантастичні пейзажі фону робляться все більш абстрактними і часто замінюються золотими або пурпуровими площинами. Творчість художника набуває відтепер безликий характер, воно скуто традицією і церковним авторитетом.

У церковній архітектурі місце займає хрестово-купольний храм, який мав у плані форму хреста з рівними гілками і куполом у центрі. Становлення хрестово-купольної архітектури було справжнім і складним процесом. Її початок може бути віднесено ще до VI ст., Коли було створено шедевр купольної архітектури - Софія Константинопольська, а завершення в основному до X сторіччя.

Іконопис як особливий вид християнського мистецтва з'явилася в V ст. Церква санкціонувала її існування в VI столітті. Як предмет культу ікона отримала особливе значення у східних християн. Але сталося це далеко не відразу. Причиною став офіційна заборона зображати Бога (імператорський указ 572 р.); потім розвинулося рух іконоборства. Цим був викликаний занепад традицій образотворчого мистецтва візантійської культури.

Однак саме в цей період - почасти під час полеміки з іконоборцями - відбулося формування візантійської теорії образу, зображення, ікони. Згодом на цій основі сформувалася теоретична база всього візантійського, а слідом за ним і старослов'янської, і давньогрузинського, і, почасти, середньовічного західного мистецтва.

29. Залучення слов'ян до християнської культури латинського і візантійського світів в епоху раннього середньовіччя. Вплив християнства на становлення культури західних, південних і східних слов'ян

Безперечно, що, як і кожна культурна епоха, та, що пов'язана була з виникненням і розквітом на Сході Європи держави Русь, не може розглядатись ізольовано, поза будь-якими впливами. Проте ці впливи могли досягти свого ефекту тільки за тієї умови, що вони мали достатньо розвинену місцеву базу. Автохтонність слов'ян і творення ними власних культурних традицій набуває принципової ваги в розумінні етнокультурних основ. Якщо брати глобальний характер впливу (чи наслідування), то він торкатиметься передусім приєднання Русі у світоглядно-ідеологічному плані до однієї з найвпливовіших уже на той час світових релігій. З прийняттям християнства зазнала докорінних змін культура, а відтак і її вплив на всі сфери життя, тогочасного суспільства Русі. Входження православ'я у свідомість і повсякдення східних слов'ян відбувалося не просто й не водночас, а цілою низкою перехідних моментів, до яких належить збереження найпривабливіших і найпоширеніших атрибутів старої (поганської) віри. Справа тут не лише в силі інерції, психології звички, а й у тому, що на час утвердження християнства на Русі її давня культура вже глибоко вкорінилася у свідомість, особливо віддалених від центру й суспільної верхівки народних мас. Ще до прийняття християнства, особливо перед утворенням держави Київська Русь, відбувалося інтенсивне економічне й культурне зростання племінних князівств на Придніпров'ї. Так, у VII--VIII століттях існували широкі торговельні зв'язки з Іраном, Візантією, арабами. У VII столітті на Придніпров'ї місцеві майстри виробляли речі високої цінності (посуд, зброю, прикраси), в яких засвоювалися чужоземні впливи й творилася своя культура. Отже, за всієї рішучості заходів щодо зміцнення християнства на Русі не повинно залишатися поза увагою й те, що її попередня культура вже ввібрала в себе традиції і впливи як східної, так і західної цивілізацій, але при тому не втратила власних культурно-етнічних особливостей.

Вплив християнства на культуру західних слов'ян на прикладі Польщі

Перші п'ять століть нашої ери характеризуються істориками як період римських впливів. За цей час відновлюються виробництво заліза, ремесла, землеробство. Етнічне населення переважно складається зі слов'янських племен (90 %), які прийнято називати прапольськими. В основі духовної культури-загальнослов'янські язичницькі уявлення. Польська державність, що формувалася протягом попереднього часу, в IX-X століттях постає у дедалі більшій своїй визначеності.

Щодо культури тих перших століть державності Польщі, то це був час зближення з латинською культурою Заходу і його безпосереднього впливу. Польське суспільство водночас зі збереженням пам'яті про власні традиції самоусвідомлення себе як етносу запозичує досвід християнізації усіх ланок життя. Культура, релігія в її християнсько-католицькому варіанті і держава стають нерозривними. Характер прийняття християнства Польщею значною мірою зумовлений політичними обставинами, зокрема експансією найближчого й найвпливовішого сусіда-Німеччини. Проте християнство нелегко проникало в глибини народної свідомості, про що свідчить повстання 1037 року. На державному ідеологічному рівні застосовувалися жорсткі заходи щодо порушень нових християнських звичаїв і догматів. Особливо суворими були покарання за часів володарювання Болеслава Сміливого. Самі священики нічим особливим не відрізнялися від парафіян: вони вдавалися до світських видів діяльності, не вирізнялися і рівнем освіченості. В цій ситуації держава підтримувала нову релігію. Польська ж культура набувала ознак, сформованих під впливом західного християнства. Хоча зрушення в цих сферах не були аж надто помітними,.але багато в чому закладався фундамент майбутньої культури західного слов'янства. Ще до кінця XI століття польське духівництво, покликане нести християнські ідеї, здобувало освіту в інших країнах. Невдовзі при всіх кафедральних соборах Польщі були створені школи.

Вплив християнства на культуру південних слов'ян

Зміни в історії і культурі Болгарії пов'язані із втратою самостійності, а потім її виборюванням. Завоювання Болгари Візантією майже на сто сімдесят років (1018-1187 рр.) не могло не позначитися на спрямуванні культури. Передусім це стосується запозичення, а точніше "експансії" візантійських канонів у мистецтві, зокрема живописі. Вирізняються розписи церкви-усипальниці (костниці) Бачковського монастиря (1033 р.). Заснований за велінням візантійського намісника Григорія Пакуріані, грузина за походженням, монастир цей був головним провідником візантійських впливів. Важливою ця споруда є ще й тому, що вона єдина з культових споруд вціліла з тих часів. Розписи церкви, виконані в другій половині XII століття грузинськими майстрами (Іоанн Іверопул), свідчать про своєрідний стиль, який, орієнтуючись на константинопольське мистецтво, увібрав елементи місцевих традицій і уподобань. Ясність і архітектонічність загальної композиції поєднувалась у бачковських фресках з підкресленою лінійністю живопису і зростаючою гостротою духовного напруження образу.

В культурі, як і раніше, віддзеркалився новий етап її розвитку, пов'язаний з боротьбою Болгарії проти поневолення і з перемогою над Візантією. Почалася епоха Другого Болгарського царства (1187-1396 рр.), яка тривала до втрати державності. У цей період розбудова Болгарії як одної із міцних держав у Ватіканському регіоні супроводжується зростанням значення і впливу на творення культури міста, формуванням власних художніх шкіл. Цитадель була визначальним архітектурним осередком в умовах збереження безпеки й захисту, укріплення болгарських міст.

30. Поява слов'янської писемності і перші зразки літературної творчості. Специфіка слов'янського мистецтва епохи середньовіччя: архітектура, музика, живопис тощо

Походження слов'янської та східнослов'янської писемності. Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з'являється потреба. Проблема походження слов'янської писемності досі остаточно не з'ясована. Причиною того є недостатність джерел і те, що існує дві слов'янські азбуки: кирилиця та глаголиця. Яка з них є давнішою і яку винайшов слов'янський просвітник Кирило -- ось ті питання, що багато років хвилюють славістів у всьому світі.

Кирилиця -- писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI--XII ст. її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних слов'янських. Накреслення літер (графіка) близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця -- складна творча переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам. Кирилиця -- цілком ориґінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності.

На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку слов'янської писемності: поки слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками); коли ж вони стали християнами, то крім свого письма почали користуватися латинськими і грецькими літерами, і так писали ними довгі роки без упорядкування; потім Бог послав слов'янам Кирила, який винайшов для них азбуку ¹. Довгий час вчені гадали, що це була кирилиця, але зараз більшість дослідників вважають, що Кирило винайшов глаголицю. Вперше цю думку висловив чеський вчений П. І. Шафарик ².

Стосовно походження кирилиці, то вона виникла поступово з протокириличної писемності, до якої у ході користування слов'янами додавалися все нові й нові слов'янські літери, необхідні для покращання передавання особливостей фонетики слов'янської мови. Ця гіпотеза була висунута в минулому столітті Вс. Міллером та І. І. Срезнєвським, а в наш час поглиблена й доповнена новими матеріалами болгарським вченим Є. Георгієвим. У тих місцях, де слов'яни проживали поруч з греками-візантійцями (Болгарія, Крим), вони згодом почали для свого письма вживати грецькі літери, як про це писав Чорноризець Храбр. Поступово до грецького алфавіту почали додавати слов'янські літери. Чорноризець Храбр у X ст. згадує у слов'янській азбуці вже 14 літер, а у книжкових пам'ятках XI ст. їх налічується 19. Саме це свідчить про еволюційний характер розвитку кирилиці, її формування, на думку Є. Георгієва, відбувалося на всіх слов'янських територіях, у тому числі й на східнослов'янських. Вірогідно, про це свідчить азбука, виявлена у Софійському соборі в Києві ³, яка складається з 27 літер і в тому числі з чотирьох слов'янських "Б", "Ж", "Ш", "Щ", які насамперед необхідні для написання таких слів, як "Бог", "Боже", "Божий", "широта" тощо; оскільки у грецькому алфавіті не було відповідних літер "Б", "Ж", "Ш".

За правління болгарського царя Симеона (893--927 рр.) центром слов'янської писемності стало місто Преслав, де протокирилична писемність була остаточно впорядкована й стала тією кирилицею, яка нам відома в рукописних книжках XI ст.

Значно складніша справа з походженням східнослов'янської писемності. Тривалий час її виникнення пов'язувалося з церковною реформою князя Володимира в 988 р. Але писемність на Русі з'явилася значно раніше, чому є переконливі докази, її поява була пов'язана з культурним розвитком східних слов'ян та утворенням в середині IX ст. могутньої держави Київська Русь зі столицею -- Києвом, під владою якого об'єдналися навколишні племена: поляни, древляни, сіверяни та ін.

Виникненню писемності у східних слов'ян сприяло два головних чинники; 1) поява держави; 2) проникнення здавна на східнослов'янські території християнства, яке було тісно пов'язане з використанням писемності для релігійних потреб. Писемність була конче необхідна державі для функціонування її інститутів: укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. Християнізація східнослов'янських племен почалася у середині IV ст. ⁴ У цей час спостерігається пожвавлення місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї, що підтверджується археологічними знахідками місцевої кераміки з позначками у вигляді хрестів. Підтверджується це і еволюцією поховального обряду ⁵.

Відповідно до повідомлень літописних джерел у 60-х роках IX ст. дніпровська Русь на чолі з київським князем Аскольдом вчинила військовий похід на Царград -- Константинополь. Похід був невдалим, і з Візантією укладено мир, а частина військової дружини разом з князем прийняла християнство. На Русь було надіслано єпископа і навіть складено спрощену азбуку. Ці відомості підтверджуються "Окружним посланням" константинопольського патріарха Фотія та біографією візантійського імператора Василія Македонянина, написаною Константином Багрянородним ⁶.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора «Слова о полку Ігоревім», народні мотиви лягли в основу творчості «віщого Бояна», якого він назвав «солов'єм старого часу». Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії -- колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х столітті і розвивався в XI-XIII століттях. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка -- безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. ЗКонстантинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира -- Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори -- твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені «Історія Іудейської війни» Йосифа Флавія, «Повість про Акира Премудрого», «Хроніка» Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавилону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії.

Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х століття.«Повість временних літ» є літописним зведенням. Вона була створена на початку XII століття ченцем Нестором на основі декількох давніших літописів X-XI століть. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети «Повісті временних літ», присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому «Повість временних літ» була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: «Книги -- ріки, які наповнюють Всесвіт», «Книги -- джерела мудрості»).

З початком роздрібненості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200) іГалицько-Волинський (кінець XIII століття). Галицько-Волинский літопис -- головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.

У такому жанрі оригінальної літератури Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало «Слово про закон і благодать» ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 році митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської «благодаті») над Старим Заповітом (біблійним «законом»); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Константину. Останнього, як відомо, церква проголосила рівноапостольним. Виходило, що Володимир, прийнявши християнство і похрестивши Русь «за божественним навіюванням», ставав рівним не тільки святому Константину, але і першоапостолам Петру і Павлу, що вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, Володимир I був офіційно канонізований православною церквою тільки в XVI сторіччі. Цікаво, що християнин Ілларіон, всупереч церковним догматам, прославив мужність і славу предків Володимира та Ярослава -- князів-язичників Ігоря і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. «Слово» Ілларіона стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій державі зі славною історією.

Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є «Благання» Данила Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки.

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий «Ізборник», присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». Перу князя Володимира Мономаха належить «Повчання», адресоване дітям. Головна його ідея -- турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.

Популярним жанром була житійна (агіографічна) література. Важливе місце зайняли житія святих -- біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015 році сини Володимира Святославича -- Борис і Гліб. Загинули вони за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність «Житія Бориса і Гліба» від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі подають «целебні дари» всій «Руській землі», вони «єста заступника Русьстей земли». «Житіє» малює Бориса не як аскета, а як прекрасного князя-рицаря: «Тілом бяше красень, висок, лицем круглом, плечі веліце, тонкий в чресла, очима добраама, весел лицем, борода мала і вус, млад бо бе ще, светяся цесарьски, кріпок тілом, всяко украшен, аки цвіт цвітий в уності своєй, в ратех хоробр, в совітах мудр і разумен при всім, і благодать божия цвітяаше на нім». Були також складені «Житія» княгині Ольги, Володимира Святого.

Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем «Житіє Феодосія Печерського», одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики -- збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений «Києво-Печерський патерик» -- збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.

Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил -- «Прологи» та такі ж щомісячні зведення -- «Мінеї». Світський характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, -- так звані «Бджоли», а також почасти перекладні повісті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна» та ін.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, не треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, в якій об'єдналися складні і досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина «розчинена» в природі, і християнство з його закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на «божественні цінності»), стала героїчна поема «Слово о полку Ігоревім». В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздрібненості. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. «Слово о полку Ігоревім» -- яскраве свідчення того, що і після політичного роздрібнення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

Специфіка слов'янського мистецтва епохи середньовіччя: архітектура, музика, живопис тощо.

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала давні вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття та ідеологію.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був дуже великим, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, проросли у новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Традиції, що сягають глибини століть, простежуються і в техніці виготовлення кераміки та речей побуту, і в характері обробки деревини, і в будівництві житлових споруд, і в забудові міст і поселень.

Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров'я VI-VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартенівського скарбу VII-VIII ст., різьба ідола Світовида VIII-IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові, мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов'ян не лише про земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам'яному круглому п'єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні "храми ідольські" виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі - кам'яні і дерев'яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки та ноги.

На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожен з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних обрядових діях.

Дослідження виробів слов'янського і давньоруського художнього ремесла виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в скіфський період. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва території України VI-III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Мистецтво відігравало велику роль в ідеології східних слов'ян: майже всі його твори - від орнаменту на сорочці до зображення язичницького бога - мали певний зміст у системі вірувань, які склалися як результат практичного досвіду життя та фантастичних уявлень про природні явища, яких люди тих часів не могли пояснити. Кожен орнамент, візерунок чи зображення "оберігали" людину від різного лиха, "допомагали" у житті й роботі. Поширений у слов'ян орнамент - розетка - символізував сонце, хвиляста лінія - воду. Зображення фантастичних тварин та істот відбивали язичницькі вірування. Так, у зображенні жінки з руками-гілками вбачали "Велику богиню" землі тощо.

Близький до давньоіранського і міфологічний світ східних слов'ян. Окремі східнослов'янські і давньоруські язичницькі боги виявляють подібність до іранських не лише функціонально чи зображувально, а також і в іменах. Так, Симаргл з пантеону Володимира Святославича нагадує іранського Сенмурва. Подібність ця могла з'явитись у скіфську епоху, яка характеризувалася тісними контактами місцевого праслов'янського і прийшлого іранського населення.

31. Загальна характеристика культури Відродження

Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу. Термін «ренесанс» у точному розумінні слова стосується лише Італії XV-- XVI ст. Відроджувачами почали називати себе саме італійці епохи Ренесансу, які надзвичайно високо оцінювали досягнення античної культури.

Нова епоха усвідомлювала себе як відродження античного стилю мислення і чуттєвості. Звідси бере початок і власне назва «Ренесанс», або «Відродження».

Філософський і культурний зміст поняття «ренесанс» визначається як своєрідне, відмінне від середньовічного ставлення до античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про людину.

До Ренесансу відносять близько чотирьох століть, хронологічно XIII--XVI ст. Становлення ренесансної культури, батьківщиною якої була Італія, пов'язане з розкладом феодальних і зародженням ранньокапіталістичних суспільних відносин.

Соціальною базою Відродження було піднесення італійських вільних міст-комун, які завдяки розвою ремісничого виробництва та зручному географічному розташуванню активно включалися у торгівлю між Європою і Сходом. Флоренція, Генуя, Венеція та інші міста Італії стають для всієї Європи взірцем свободи та винахідливості. Народжується нове розуміння світу, зв'язків природи, суспільства і людини. Відбувається становлення нового типу особи -- розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності й багатства внутрішнього світу.

Італійське Відродження було тим прогресивним переворотом, який вирвав Європу з середньовіччя і висунув її на авансцену світового культурного розвитку.

Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення і науки. Звичайно, цією характеристикою Ренесанс не вичерпується. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини.

Принципово новим для ренесансної епохи є піднесення значення краси, і насамперед чуттєвої краси. Глибоке піз¬нання природи, людини, космосу характерне майже для усїх представників Відродження.

Практичного значення набуває різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, особливо математиці, якій приділялось багато уваги і в античності, і в середньовіччі. Леонардо да Вінчі був не тільки великим художником, але й здійснював дослідження у різних галузях науки -- математиці, механіці, фізиці. Альбрехт Дюрер відомий як живописець, гравер, скульптор, архітектор, теоретик мистецтва і, крім того, винахідник системи фортифікації.

Для ренесансної культури характерне стихійне самоутвердження людської особистості у її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження були спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до вічного прогресу. Пошуки засад для такого синтетичного світосприймання привели до неоплатонізму, який стає філософською основою ренесансного світогляду.

32. Розвиток літератури та поезії у епоху Відродження

Эпоха Возрождения - это время расцвета всех искусств, в том числе и литературы. Литература в этот период базируется на основных его философских положениях. И самая главная черта - невозможность разделить литературные произведения на философские и развлекательные.

Гуманистические мотивы в литературе Возрождения появились уже в творчестве Данте, дальнейшее развитие они получили в творчестве выдающегося итальянского поэта Франческо Петрарки (1304-1374),олицетворявшего собой новую личность эпохи Возрождения.

Мы начинаем разговор о литературе Возрождения именно с поэзии, потому что как раз в ней Ренессанс обрел особенно раннее и особенно полное выражение. У колыбели новых литератур, на переломе от Средневековья к возрождению, стоят прежде всего поэты: Данте и Петрарка в Италии, Франсуа Вийон во Франции, Чосер в Англии.

Поэзия становится областью строго индивидуального творчества, в котором новая личность эпохи Возрождения раскрывает свои взаимоотношения с другими людьми, с обществом, с природой.

Однако поэзия не могла до конца порвать связь с песней, особенно народной. Именно в эпоху раннего Возрождения по всем странам прокатилась могучая волна народной поэзии; чаще всего это баллады - форма, выросшая из танцевально-песенного народного жанра. В 14 веке, очевидно, сложился основной сюжетный костяк баллад о бунтаре и народном заступнике Робине Гуде.

Начиная с сер. 15 века книгопечатные станки выбрасывают огромное количество образцов народной поэзии: песни, романсы, загадки, «народные книги» (среди них - книги о Тиле Уленшпигеле и докторе Фаусте). Их перерабатывают и исследуют писатели-гуманисты, чувствующие тягу к народным источникам (напр., у Шекспира песня Дездемоны о ивушке-иве - это народная баллада, то же - песня Офелии о Валентиновом дне; из сходных материалов построена грандиозная книга Ф.Рабле «Гаргантюа и Пантагрюэль», впитавшая в себя французский народный юмор, обогащенный глубокими идеями и острой сатирой ученого-гуманиста.)

Народная поэзия была одним из могучих источников обновления поэзии в целом; вторым источником вдохновения была классическая древность. Искусство художественного перевода в эпоху Ренессанса сделалось почти обязательной стороной деятельности любого поэта, писавшего на живом языке, а подражание древним авторам в той или иной мере стало общей чертой поэтов эпохи Возрождения.

Зачинательницей новой поэзии стала Италия. В к. 13 века появился кружок «поэтов сладостного нового стиля», первый возрожденческий вольный союз поэтов-друзей, связанных общими интересами. Из него вышел молодой Данте - автор книги сонетов и канцон «Новая жизнь». В этих стихах, чаще всего обращенных к прекрасной Беатриче, - первое дыхание всей будущей прелести европейской любовной лирики. Несмотря на все связи со средневековой литературной традицией, Данте - явление поэтического взрыва.

Вслед за Данте выступает другой великий флорентиец, продолживший создание единого итальянского литературного языка и литературы, поэт-философ, ученый и политик, путешественник Франческо Петрарка. Поэт признается, что не может разобраться в противоречиях, раздирающих его душу: что такое поэзия - грех или священное призвание? Что такое его любовь к прекрасной Лауре - мука или счастье? После его «Стихов на жизнь и смерть мадонны Лауры» форма сонета (4+4+3+3) стала знаменем новой поэзии, а изощренный стиль, «петраркизм», - эталоном поэтической формы. Известный в первую очередь стихами к прекрасной Лауре, Петрарка писал и политические стихи (выражение республиканских взглядов и патриотизма).

Рядом - фигура младшего современника Петрарки - Джованни Боккаччо, в стихах которого четко прослеживается путь от поздней рыцарской поэзии (его юность прошла при дворе неаполитанского короля Роберта Анжуйского) до очаровательных пастушеских идиллий.

Если в Италии поэты и поэзия сосредоточивались в замках, где среди патрициев был культ гуманистической образованности, покровительства искусствам, то в Германии все складывалось по-иному. В городах продолжала развиваться древняя городская культура - мейстерзанг, певческое и поэтическое искусство мастеровых людей. Мейстерзанг достиг вершины своего развития в 16 веке в творчестве Нюрнбергского сапожника Ганса Сакса. Он оставил множество стихотворений, поэм и особенно стихотворных текстов для городского самодеятельного театра. Раздумья о своем времени - в цикле стихов, связанных сюжетом об Адаме и Еве. «Когда Адам пахал, а Ева пряла - кто был тогда дворянином?» - такая загадка дается в «Сказании о Петре Пахаре». В стихах - горькие размышления Ганса Сакса о судьбах Адамовых детей, которые рождаются равными, в то время как жизнь их разводит и ссорит. (Эта загадка отозвалась в шутке одного из могильщиков в «Гамлете»: он называет Адама самым первым дворянином рода людского, так как тот копал, а копать нельзя без лопаты, а лопата - оружие, а оружие - первая примета дворянина».)

В литературе немецкого Возрождения все тянется к грозному 1525 году (крестьянская война), когда создаются многочисленные сатиры на дураков, воплощающих в себе старую феодальную Германию с ее многочисленными пороками. Но после этой войны с великим немецким искусством было покончено надолго.

Удивительным многообразием и яркостью отличается поэзия французского Возрождения. На переломе от Средних веков к Возрождению - ярчайшая своеобразная фигура Франсуа Вийона, наследника лучших традиций средневековых бродячих поэтов-вагантов. Вийон отказался от латинского языка, развивался в русле французской поэтической речи. Его баллады, полные горечи и смеха, вводят нас в мир парижского дна, отворяют двери кабаков и притонов. Глубоко человечная, драматическая лирика «школяра» Вийона полна потенциального бунтарства (близость к тайным плебейским движениям Франции 15 века.)

Одним из любимцев Пушкина был Клеман Маро. Его очаровательные, мастерские по форме и языку стихи воспевают женскую прелесть, дружеское застолье, свежий снег и весеннее тепло, дружеские шутки и смешные выходки. Писал на французском и на греческом языках. Есть в его творчестве и глубокие философские раздумья, и открытый протест против насилия попов, против клерикальной реакции, грозящей его любимому миру буйной плоти и свободной мысли. Маро поплатился за это тюрьмой, вынужденным бегством из Франции и смертью на чужбине, но остался верен своим убеждениям.

В середине века, когда во французской прозе уже взошло светило Рабле, в 1549 году Жоакин дю Белле в сотрудничестве с Пьером Ронсаром напечатал «Защиту и прославление французского языка» - манифест национальной поэзии Франции. Эти поэты возглавили кружок семи друзей-поэтов «Плеяда», который стал первой поэтической национальной школой Западной Европы. Стремясь очистить язык литературы от средневековых пережитков, поэты «Плеяды» отшатнулись от буйной стихии грубой красочной народной речи, из которой неустанно черпал Рабле. Их идеал меры и ясности уже предвещал эстетические принципы классицизма 17 века.

Позднее, чем в других странах, расцвела английская поэзия Возрождения. Здесь существовала могучая национальная поэтическая традиция (англосаксонские фольклорные корни, нормандские сказания - Джеффри Чосер). Ко второй половине 16 века в Англии сложился кружок просвещенных дворян-гуманистов «Ареопаг» (Филипп Сидни - автор любовного романа из цикла сонетов «Астрофил и Стелла»).

Известные авторы испанской ренессансной лирики - Сервантес (автор «Дон Кихота») и Лопе де Вега (драм. Произведения). К лучшим образцам испанской лирики близки сонеты великого португальского поэта Луиса Камоэнса, отмеченные высоким мастерством и страстным трагическим мироощущением. По своему психологизму и глубине мысли сонеты Камоэнса напоминают Шекспира.

33. Архітектура, скульптура, живопис епохи Відродженя.
Архітектура

Особливе значення в цьому напрямку надається формам античної архітектури, а це -- симетрія, пропорціонування, геометрії і порядку складових частин, про що наочно свідчать випадково збережені зразки давньоримської архітектури. Складна пропорція середньовічних будівель змінюється впорядкованим розташуванням колон, пілястр і одвірок, на зміну несиметричним контурам приходить півколо арки, півсфера купола, ніші, едікули. Архітектура знову стає ордерною (втраченою в архітектурі Візантійської імперії), як то було в добу античності.

Розвиток архітектури Відродження обумовив нововведення у використанні будівельних технік і матеріалів, до розвитку архітектурної лексики. Важливо відзначити, що рух відродження характеризується відходом від анонімності ремісників і появою персонального стилю у архітекторів. Насправді, і романські, і готичні споруди вже мали риси індивідуальної манери майстрів, що їх проектували і будували. Але настанова працювати для Бога, котрий все бачить і все знає, обумовила масову відмову майстрів і будівельників від підписів під власними творіннями (імена середньовічних майстрів заносили в літописи надто рідко і знайдені в архівах лише через століття). Тоді як твори доби Відродження, навіть невеликі будівлі або просто проекти, були акуратно задокументовані з моментів самої своєї появи. Майстри Відродження також працюють для Бога, а також і для власної слави, що обумовило повертання підписів в творчість.

Початок нової епохи в архітектурі пов'язують з ім'ям Філіппо Брунеллескі (1377-1446). Він був першим архітектором, який усвідомив необхідність реформи і ясно сформулював ідеї нового художнього світогляду. У 1419 році він отримав замовлення, в якому міг втілити свої нові архітектурні ідеї. Це було світське будівля - Виховний будинок у Флоренції. Його вважають першим будинком стилю Ренесанс, воно послужило зразком для всієї архітектури Відродження. Сміливе новаторство Брунеллески проявилося в першій великій роботі - грандіозному куполі собору Санта Марія дель Фьоре (1420-1436). Принципова новизна його рішення в тому, що він запропонував спорудити легкий порожнистий купол з двох оболонок. Потужний чіткий силует купола і тепер панує над містом.

Скульптура. ХV століття - час розквіту в Італії монументальної скульптури. Вона виходить з інтер'єрів на фасади церков і цивільних будівель, на площі міста, стає частиною міського ансамблю.

Одна з ранніх і найзнаменитіших робіт Мікеланджело - п'ятиметрова статуя Давида на площі у Флоренції, що символізує перемогу юного Давида над велетнем Голіафом. Відкриття пам'ятника перетворилося на народне торжество, бо флорентійці бачили в Давиді близького їм героя, громадянина і оборонця республіки.

Скульптори Відродження зверталися не тільки до традиційних християнських образів, але і до живих людей, сучасникам. З цим прагненням увічнити образ реального сучасника пов'язаний розвиток жанру скульптурного портрета, надгробного монументу, портретної медалі, кінної статуї. Ці скульптури прикрашали площі міст, змінюючи їх вигляд.

Скульптура Ренесансу повертається до античних традицій пластики. Пам'ятники античної скульптури стають об'єктом вивчення, зразком пластичної мови.Скульптори Ренесансу домагаються повного значення людського тіла, вони звільняють його з-під маси одягу, в яку ховала фігури середньовічна готика.

Живопис.У живописі відбувається поворот до картини. Виникають нові жанри: портрет, пейзаж, натюрморт, історична та побутова живопис. Особливо слід сказати про мистецтво Леонарда да Вінчі, пошуках світлої гармонії у творчості Рафаеля. Незвично за своїм драматизмом, повне віри в сили людини мистецтво Мікеланджело.

Класичним прикладом художньої культури Раннього Відродження є картини Сандро Баттічелі. Такі полотна, як “Народження Венери”, “Оплакування Христа” і “Весна”, не тільки зробили ім'я художника безсмертним, а й стали однією з перших вдалих спроб зобразити красу людського тіла.

Для Високого Відродження властиво зображення гармонійної і вільної особистості, такого собі ідеалу. Одним з найвидатніших художників того часу був Леонардо да Вінчі - саме з його ім'ям у багатьох асоціюється культура епохи Відродження.

Геніальний художник, музикант, архітектор, анатом, скульптор, інженер, поет, провидець - все це можна сказати про нього. Багато його зарисовані, але не здійснені винаходи використовуються в сучасному світі, а загадкова Мона Ліза донині розбурхує уяву багатьох.

Для Пізнього Відродження характерний маньеризм, що не торкнулася лише Венецію. Цей період можна назвати періодом занепаду культури.

34. Реформація та її вплив на розвиток культури

Рух Реформації почалося в Німеччині в XVI столітті, потім воно поширилося на більшість європейських країн. Першим ідеологом Реформації був Мартін Лютер, основоположник не тільки німецького, а й світового протестантського руху.

Історична роль Реформації полягає у тому, що вона "перевела" Європу з феодальної доби у буржуазну; релігійна (в тих країнах, де вона перемогла) -- у тому, що утворилися нові протестантські церкви (в Англії та Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, Скандинавських країнах). Сфера впливу католицизму була значно звужена.

У такій духовній ситуації формується стиль бароко. Центром розвитку нового мистецтва па межі XVI і ХVII ст. був Рим, де сформувалися основні риси барокового стилю в архітектурі: синтез архітектури і скульптури, принцип цілісного ансамблю (обґєднання кількох споруд, споруди і Парку, площі і вулиць), мальовничість. Для палаців, храмів, грандіозних ансамблів характерні багате пластичне оздоблення, що створює неспокійну гру світла та тіні, парадні інтерґєри з багатоколірною скульптурою, ліпниною, різьбленням, позолотою, мальовничими плафонами. Вулиці і площі прикрашають обеліски і фонтани. Характерні прямолінійні вулиці, що відходять від площі, як промені, неодмінно початок та кінець вулиці акцептовані певною спорудою. В бароко важко розділити роботу архітектора і скульптора. Художником, який поєднав ці два обдарування, був у Римі Д. Берніні. Він багато зробив для Ватиканського палацу, але головне його створіння -- грандіозна колонада собору Святого Петра и оформлення велетенської площі біля нього: колонада з чотирьох рядів колон у 19 м заввишки створює незамкнене коло, "подібно відкритим обіймам", як говорив сам Д. Берніні. Він був не менш видатним скульптором ("Екстаз св. Терези" у вівтарі церкви Санта Марія делла Вітторіа у Римі, динамічний "Давид" та ін.):

У живописі перевага надавалася мальовничій плямі, світлотіньовим контрастам. Новин стиль сформував такі жанри, як репрезентативний портрет, натюрморт, пейзаж, анімалістичний та декоративний жанри.

Надбанням живописної манери бароко стала світлотінь -- контрастне виявлення освітлених і тіньових Місць предмета для кращого зорового сприймання пластики та обґємності. Світлотінь характерна і для архітектури, і для живопису доби бароко. Коли частина композиції "вихоплюється" з темряви світлом, створюється атмосфера внутрішнього напруження, драматизму, щирої схвильованості. Різку світлотінь широко використовували як засіб виразності також майстри панського "золотого століття живопису", художня фламандської та голландської шкіл.

35. Розвиток філософських і наукових знань у епоху Відродження

Значну роль у науковому розумінні картини світу, руйнуванні біблійного світосприйняття відіграли відкриття М. Коперника, Дж. Бруно, Г. Галілея.

Міколай Коперник (1473--1543) написав твір «Про обертання небесних сфер», у якому з математичних позицій обгрунтував геліоцентричну теорію Сонячної системи, розбивши теорію Птолемея. Його вчення суперечило релігійному, згідно з яким у центрі Всесвіту перебуває Земля, біблійному вченню про походження світу та людини. Звідси, як зазначав Ф. Енгельс, починає своє літочислення процес звільнення науки від впливу релігії, природознавства від теології.

Джордано Бруно (1548--1600) з позицій матеріалістичного пантеїзму осмислив ідеї Коперника, надавши їм атеїстичного звучання. Вчений твердив, що світ єдиний, матеріальний, вічний і нескінченний, доводив існування багатьох систем, подібних до Сонячної. Він спростував теорію двоїстої істини, заявивши, що є лише одна істина -- наука. Вчення Дж. Бруно суперечило догматам і принципам релігії, підривало авторитет церкви. Інквізиція жорстоко розправилася з філософом.

Галілео Галілей (1564--1642) своїми спостереженнями за небесними світилами науково підтвердив геліоцентричну систему Коперника й спростував релігійне уявлення про Всесвіт.

Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527 рр.) в своїх працях "Монарх" та "Роздуми на першу декаду Тіта Лівія" дав соціально - філософський аналіз своєї епохи. Він відмовлявся тлумачити суспільні явища з позицій середньовічної християнської традиції. Вважав, що політичні, державні та інші інститути не дарунок людям згори (Богом), а результат творення земних сил. Він стверджував, що сфера політико-владних відносин має свої закономірності, нетотожні, або навіть протилежні імперативам поведінки людей в інших сферах життєдіяльності.

Томас Мор (1478 - 1535 рр.), Незадоволений реаліями тодішнього суспільства, він висунув концепцію нового суспільного ладу, в якому не буде злиднів, пауперів, приватної власності та суспільної несправедливості. В праці "Утопія" дав картину суспільства, в якому люди живуть так, як цього вимагає їх природа, прагнучи розумної насолоди. Велика роль у тому суспільстві відведена фізичній праці. Всі люди мають працювати, трудитися і лише ті, хто виконує суспільні функції та займається науковою діяльністю - фізично не працюють. Т. Мор вважає за необхідне ввести рабство для покарання злочинців та ін. Цікавими є думки про війну як засіб вирішення суспільних проблем. Громадяни утопії ніколи не розпочинають війну просто так, а лише у випадках: захисту своєї території, території своїх друзів чи звільняють поневолений народ від тиранії та рабства.

Томазо Кампанелла (1568 - 1639 рр.) виступав проти суспільного ладу, в якому люди поділені на багатих і бідних, висловлювався за справедливе облаштування суспільства, де кожному буде дана можливість брати участь у праці й всебічно розвиватися.

Описуючи могутність природи, мислитель заявляє, що світ - це книга, в якій вічний розум реалізує свої думки. Всесвіт - велика тварина, який слід вивчати для того щоб мати з цього користь. Він дійшов висновку, що у світі постійно відбуваються зміни, народження нового. Пізнати світ можливо лише у тому випадку, коли ретельно спостерігати за характером його змін. Зростання розумових здібностей людини позитивно вплинуло на вдосконалення можливості пізнання світу, охоплюючи всі таємниці природи. Кампанелла вважав, що вчений має оволодіти галузями природничих та моральних наук. Оволодіння ними забезпечить досягнення досконалого знання, можливості проникнути в сенс природи. Безконечне буття природи проявляється в конечному пізнанні людини. Оскільки природа складніша, ніж людина чи тварина, то виникає необхідність створити науку про повну творчу можливість і віру у творчі сили людини. Мислитель відкидає сумнів і скептицизм про пізнання природи, стверджує що вони не забезпечують позитивного знання. Він вірить у те, що позитивні результати будуть лише там, де людина сміливо досліджує природу. Природу визначає як "скульптурний образ Бога", але, водночас, визнає Бога творцем природи. На його думку, тотожності між Богом і природою немає, оскільки природа - лише одна із форм божественного одкровення. Така позиція є компромісною і укладається у філософську конструкцію пантеїзму.