Національна економіка

Третя вимога полягає у необхідності обов'язкового врахування екологічних лімітів в процесі проектування i будівництва промислових та інших комплексів.

Четверта вимога торкається визначення пріоритетних напрямів нової макроекономічної та екологічної політики, втілення в життя основних принципів ресурсозбереження.

Впровадження в нашій країні основних засад сталого розвитку стримується рядом політичних, економічних, соціальних та міжнародних причин, які мають складний характер.

Основними із них є наступні:

відсутність соціально-економічної стабільності;

нерозвиненість ринкових механізмів;

недостатня усвідомленість керівників різних рівнів управління у необхідності використання стратегії сталого розвитку;

відсутність ефективної системи інституційного забезпечення впровадження сталого розвитку;

недосконалість правової бази;

відсутність національної стратегії переходу до сталого розвитку;

нерівномірність розміщення продуктивних сил по території України.

Перехід України до сталого розвитку ускладнюється ще й рядом невирішених проблем політичного, економічного, воєнного, інституційного становлення державності.

Розв'язання цих проблем потребує значних зусиль i часу, вирішення певних першочергових заходів.

Перш за все на вищому законодавчому рівні необхідно прийняти концепцію сталого розвитку країни в якості основного шляху розвитку України на ХХІ століття i на цій основі розробити узгоджену та ефективну стратегію, сформулювати головні завдання та визначити шляхи їх вирішення.

По-друге, провести професійну підготовку i атестацію управлінського персоналу, відповідального за підготовку i реалізацію стратегій сталого розвитку на всіх рівнях управління.

По-третє, прийняти необхідне нормативно-правове законодавство, розробити методологію, методику діяльності з реалізації засад сталого розвитку.

По-четверте, ввести стандарти та регламенти діяльності відповідно до вимог сталого розвитку.

По-п'яте, розробити та забезпечити виконання програм переходу до сталого розвитку.

По-шосте, зорієнтувати уряд держави, міністерства та відомства, всю вертикаль державної влади на виконання стратегії переходу на засади сталого розвитку.

В Україні є значний національний потенціал для прискорення темпів переходу до сталого розвитку поштовхом до цього буде переорієнтація національної економіки, політики i стратегії на ідеї та принципи сталого розвитку.

Перехід до сталого розвитку вимагає дотримання загальних принципів сталого управління, які передбачають відповідальність держави за сталий розвиток i збереження природи, участь громадськості у процесах прийняття рішень, забезпечення відповідальності за відновлення екосистем, широку екологічну освіту та виховання.

Досягнення сталого розвитку потребує достатнього організаційного та правового забезпечення, наявності відповідних міжгалузевих інституцій та інтегруючих механізмів, які мають створити уряд, громадянське суспільство та приватний сектор для вироблення спільного бачення, планування, прийняття та виконання заходів сталого розвитку.

Найважливішим завданням людства на початку ХХІ століття є розробка та реалізація нової політики i стратегії сталого розвитку, збереження середовища нашого життя біосфери.

Необхідно охороняти всі складові біосфери. Рівновага екосистем все більше порушується під впливом людської діяльності. Можливості нейтралізації біосферою шкідливих викидів вичерпуються. глобальні виклики техногенних впливів примушують відмовитися від міфів i стереотипів індустріальної епохи i перейти на шлях сталого гармонійного розвитку. Для формування суверенної, багатої i демократичної України цей шлях має стати національною стратегією на ХХІ століття.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Які проблеми призвели до формування концепції сталого розвитку?

Який принцип становить суть ідеї сталого розвитку суспільства?

Які основні категорії концепції сталого розвитку суспільства?

Яким е зміст категорії сталого розвитку?

Який тип цивілізації найбільше відповідає природі сталого розвитку?

Чому людські потреби е показником якості життя?

Яким є співвідношення концепції сталого розвитку України з національними інтересами українського народу?

Як визначено основні напрями i пріоритети забезпечення сталого розвитку в Україні?

Чи достатньою мірою проект національної програми сталого розвитку враховує специфіку сучасної ситуації в Україні?

Якими мають бути духовні засади сталого розвитку України?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

Які проблеми суспільства призвели до виникнення ідеї сталого розвитку?

а. локальні;

b. національні;

с. регіональні;

d. глобальні;

е. економічні.

Які з нижченаведених проблем можна віднести до глобальних?

а. екологічні;

b. економічні;

с. обмеженість ресурсів;

d. відставання слаборозвинутих країн;

е. демографічні.

Яка з глобальних проблем сучасності є основною?

а. демографічна;

b. екологічна;

с. проблема людини;

d. інформаційна;

е. обмеженості сировинно-енергетичних ресурсів.

Коли i де було сформульовано перше визначення сталого розвитку суспільства?

а. 1980 р. праця "Стратегія збереження світу".

b. 1987 р. доповідь "Наше спільне майбутнє".

с. 1992 р. конференція в Ріо-де-Жанейро.

d. 1997 р. 19-та сесія Генеральної Асамблеї ООН з проблем довкілля та сталого розвитку.

Який принцип покладено в основу сутності ідеї сталого розвитку суспільства?

а. незмінність параметрів соціального поступу;

b. здатність задовольняти потреби як сучасних, так ї наступних поколінь людства;

с. можливість нарощувати економічний потенціал суспільства;

d. безперервне поглиблення пізнання світу людиною;

е. задоволення всезростаючих потреб людини.

Коли відбулася конференція ООН з проблем довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро?

а. 1970 р.

b. 1980 р.

с. 1992 р.

d. 1997 р.

е. 2002 р.

7. Який тип цивілізації найбільше відповідає природі сталого розвитку?

а. аграрна;

b. індустріальна;

с. аграрно-індустріальна;

d. інформаційна;

е. постіндустріальна.

До категорій якого наукового рівня належить поняття ресурсу розвитку?

а. економічна категорія;

b. біологічна категорія;

с. філософська категорія;

d. регіональна категорія;

е. екологічна.

Який основний ресурс розвитку суспільства?

а. інформація;

b. людина;

с. енергія;

d. предмети праці;

е. засоби виробництва.

Яка демографічна тенденція є небажаною проблемою для сталого розвитку людства?

а. депопуляція;

b. демографічний вибух;

с. зростання тривалості життя;

d. зростання питомої ваги старших поколінь;



Розділ VIII. Національна економіка в світовому господарстві

Основні поняття i терміни

* Вільні економічні зони; * Механізми інтеграції;

* Економічна інтеграція; * Світове господарство;

* Інтеграція; * Шляхи.

8.1 Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки

Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, ступеня її інтеграції у світове господарство.

Світове господарство сукупність національних економік, взаємозв'язаних i взаємодіючих між собою на основі міжнародного поділу праці.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, що зародився у XVI ст. у період Великих географічних відкриттів. Процес утворення світового ринку триває.

Для того, щоб національна економіка стала часткою світового господарства, вона повинна бути відкритою.

Відкрита економіка це економіка, яка бере участь у економічних відносинах між країнами, тобто, яка має експорт та імпорт (товарів, послуг, капіталу робочої сили, інформації та технології).

Закрита економіка це економіка, усі товари якої виробляються i продаються всередині країни.

Характерними рисами світового господарства є:

активний процес переміщення факторів виробництва, насамперед у формах вивозу-ввозу підприємницького капіталу, робочої сили, природних ресурсів, технологій;

розвиток міжнародних форм виробництва на підприємствах, які розміщені у декількох країнах, зокрема в рамках транснаціональних корпорацій;

перехід до економіки відкритого типу у різних державах i створення міждержавних об'єднань;

формування міжнародної валютної та кредитно-банківської системи;

розвиток всесвітньої інфраструктури;

створення міжнародних та національних інститутів, які координують міжнародні економічні відносини.

Розрізняють наступні ознаки відкритості економіки:

відношення зовнішньоторговельного обороту на душу населення, це приблизно:

у маленьких країнах 55-70% (Голландія, Бельгія, Австрія);

у середніх країнах 40-45% (Франція, Англія);

у великих 20-25 % (США, Китай, Індія, Росія).

частка зовнішнього торговельного обороту у загальному обсязі виробництва;

частка експорту в загальному обсязі виробництва;

частка імпорту в загальному обсязі споживання (не більше 30%);

частка закордонних інвестицій по відношенню до внутрішніх інвестицій. Все більшого значення в світовому господарстві набуває процес глобалізації економіки.

Глобалізація (фр. global загальний, всесвітній) категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів i з 60-х рр. ХХ ст. набуває форми постійного й неухильно зростаючого міжнародного перетворення національних економік.

Тенденції глобалізації економіки:

зростання матеріальної зацікавленості в постійному економічному співробітництві між країнами;

формування світового економічного простору у зв'язку з переходом більшості країн до ринкової економіки;

розвиток міжнародного поділу праці, що враховує природні, економічні та соціальні фактори країни;

створення інфраструктури світового масштабу (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій).

У світове господарство входить понад 230 національних господарств націй i народностей, які проживають у цих країнах, розмовляють майже 2800 мовами, в обігу налічується близько 300 найменувань національних гpoшей. Ці господарства перебувають на різних щаблях суспільного розвитку.

Класифікація країн, що входять до світового господарства:

1. Залежно від рівня економічного розвитку (головний критерій ВВП на душу населення):

високорозвинені (понад 10 країн);

розвинені (приблизно 25 країн);

середньо розвинені;

слаборозвинені (приблизно 150 країн, у них ВВП на душу населення в 11-15 разів менше ніж у розвинутих);

нерозвинені (Ангола, Шрі-Ланка).

2. 3а галузевою структурою:

індустріальні;

індустріально-аграрні;

аграрно-індустріальні;

аграрні.

3. 3а ступенем інтеграції у світове господарство:

інтегровані;

слабо інтегровані.

У світовому господарстві виникають протиріччя між розвиненими i слаборозвиненими країнами: близько 40% населення світу бідні.

У кожній із країн, що входять у світове господарство, сформувався певний тип технологічного способу виробництва, відносин економічної власності та господарський механізм, науковий, промисловий, фінансовий, ресурсний, трудовий потенціал та інше.

Зв'язки національної економіки зі світовим господарством здійснюються через:

торгівлю -- частка національної продукції йде на експорт (продаж за кордон). А частина доходів йде на імпорт (закупки закордонних товарів);

ціни на світовому ринку;

фінанси -- великі інвестори, такі як корпорації або банки, діють у міжнаціональному масштабі;

міжнародні валютні відносини;

обмін науково-технічною інформацією i технологічними розробками;

переміщення робочої сили.

До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтеграційні угруповання, що виникли й розвиваються на різних континентах:

міжнародні фінансово-кредитні інститути (міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції i розвитку (МБРР) та ін.;

Організація економічного співробітництва i розвитку (ОЕСР), світова організація торгівлі (СОТ) та ін.

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набуває ознак цілісності, цей процес зумовлений дією наступних факторів:

прагненням народів світу виживати в умовах нарощування ядерних потенціалів;

розгортанням НТР;

інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці;

необхідністю об'єднання країн для розв'язання глобальних проблем.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, характерною ознакою якого є зближення підприємств різних країн, самих країн.

3 проголошенням державної незалежності Україна стала суб'єктом світового господарства. У 2000 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції майже зі 190 країнами світу. Об'єктивними причинами, що перешкоджають входженню України як рівноправного партнера до світового господарства на початку ХХІ ст., є:

низька конкурентоспроможність її продукції на світовому ринку;

переважання в експорті України паливно-сировинної групи;

низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності в експорті;

незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

велика питома вага бартерних операцій;

відсутність стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики зовнішньоекономічної діяльності.

Матеріальною основою світового господарства є поділ праці між країнами, який виходить за межі національного господарства.

Міжнародний поділ праці -- спеціалізація та кооперація країн у виробництві певних товарів та послуг з метою реалізації їх на зовнішньому ринку.

Міжнародний поділ праці є складною категорією, яка охоплює міжнародну спеціалізацію (відокремленість i створення підприємств i галузей для випуску однорідної продукції) та міжнародну кооперацію (кооперація -- лат. cooperation -- співробітництво) -- добровільне об'єднання власності та праці для досягнення спільних цілей у різних сферах господарської діяльності.

Існують три основні форми міжнародного поділу праці:

загальна -- за сферами виробництва: сільське господарство, сфера послуг, добувні галузі промисловості (тому країни експортери поділяються на індустріальні, сировинні, аграрні);

часткова -- поділ сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства та ін.;

одинична -- спеціалізація країн на виготовленні окремих деталей i вузлів складного товару (наприклад, англійська компанія „Роллс Ройс"

спеціалізується на випуску реактивних двигунів для літаків, що виробляються у багатьох інших країнах).

Міжнародна кооперація передбачає:

спільну розробку науково-технічних проблем;

обмін науково-технічною інформацією;

продаж i купівлю ліцензій, ноу-хау;

обмін вченими тощо.

Фактори, що впливають на спеціалізацію та кооперацію країн:

географічне положення та природно-кліматичні умови;

ресурсні можливості;

досягнутий рівень розвитку продуктивних сил;

історико-культурні особливості (особливо для туризму);

історичні традиції та досвід.

Міжнародний поділ праці поглиблюється завдяки:

дефіциту ресурсів, погіршенню умов видобутку корисних копалин;

загостренню конкурентної боротьби на внутрішньому ринку підприємства шукають можливість імпортних закупівель та експортування продукції;

появі можливості знизити витрати виробництва за рахунок дешевої робочої сили, використання іноземного капіталу (відкривають спільні підприємства);

організації виробництва товарів за кордоном (у світовому господарстві виникають трастові національні компанії).

Економічні вигоди, отримані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі у міжнаціональному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація процес створення i поглиблення стійких зв'язків між підприємствами різних країн або окремими країнами.

Розрізняють наступні форми економічних відносин у структурі світового господарства:

міжнародна торгівля;

міжнародний рух капіталу;

міжнародна трудова міграція;

міжнародний обмін послугами;

валютні відносини (регулювання валютних курсів),

обмін науково-технічною інформацією та технологією (патенти, ліцензії);

економічна інтеграція (ЄС, СНД).

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнююче відображення у специфічному статистичному документі, який називається платіжним балансом.

Платіжний баланс відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей та сумою їх вилучення із країни, тобто систематичний звіт всіх економічних операцій між країною i закордоном за певний період часу (рік, квартал, місяць).

Платіжний баланс складається у формі бухгалтерських рахунків, що містять статистичну інформацію про торгові та фінансові угоди економічних суб'єктів країни із закордоном за певний період часу.

Рух товарів, послуг, матеріальних або інших не фінансових активів називають реальними потоками, а рух вимог та зо6ов'язань, що виникають у зв'язку з рухом реальних цінностей, фінансовими потоками.

Вартісний вираз платіжного балансу відображає співвідношення між вартістю, яку одержує країна, i вартістю, що вивезена за кордон. Платіжний баланс складається або у національній, або в іноземній валюті міжнародних розрахунків, наприклад у євро.

Структура платіжного балансу:

торговельний баланс (співвідношення між грошовими виплатами i надходженнями по всіх товарних операціях: експорт, імпорт);

платіжні надходження за послуги (пошта, фрахтування, страхування, туризм, брокерські послуги тощо);

грошові потоки, пов'язані з рухом капіталу (інвестиції, кредити, позики, займи, депозити в іноземних банках, виплати відсотків i дивідендів іноземним інвесторам тощо);

грошові перекази приватних осіб, громадських організацій, державних установ (перекази грошей родичам за кордон, пенсії громадянам, доброчинні перекази, міжнародна допомога тощо).

Більшість операцій між економічними агентами пов'язані із еквівалентним обміном цінностями, тобто зустрічними економічними потоками, що врівноважують один одного. В рахунках платіжного балансу повинні відображатися обидва потоки. Тому кожна операція фіксується в рахунках платіжного балансу подвійним записом.

Наприклад, якщо українське підприємство експортувало за кордон товари вартістю 150 млн. євро, ця операція буде відображена таким чином:

Товари (млн. євро) кредит (+ 150);

Іноземна валюта (млн. євро) дебет -(150);

Баланс сальдо(0).

Операції відносять або до кредиту, або до дебету.

Кредит відтік за межі країни цінностей, які мають бути компенсовані надходженням цінностей (платежів) до країни.

Дебет надходження цінностей у країну від нерезидентів, яке має бути компенсоване відтоком цінностей за межі країни.

Сальдо платіжного балансу це різниця між надходженнями i витратами країни (кредитом та де6етом), де експорт зараховується із знаком „+" (кредит), імпорт із знаком „-" (дебет).

Сальдо платіжного балансу може бути активним та дефіцитним (пасивним).

Активне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить додатня величина) означає, що виробниче i невиробниче споживання країни, яке задовольняється, у тому числі, i за рахунок імпорту, менше за вироблений національний продукт. Звідси перевищення валютних надходжень від експорту над витратами валюти від імпорту.

Дефіцитне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить від'ємне підсумкове сальдо) означає, що країна споживає більше, ніж виробляє. Вона не має що продати на суму, еквівалентну її закупівлям за кордоном.

Кожна країна прагне до нульового сальдо платіжного балансу, для чого застосовуються такі заходи:

валютна інтервенція втручання національного банку в операції на валютному ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на національну валюту;

скорочення зовнішньоекономічних зв'язків;

зміни внутрішньої фіскальної i грошово-кредитної політики;

зміни валютного курсу.

8.2 Форми ї механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних процесів. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових i технологічних знань, робочої сили, інформації.

Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства. Світова історія є чергуванням інтеграційних i дезінтеграційних процесів у розвитку суспільства.

Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового господарства (рис.8.2.1). Перший шлях еволюційний з поступовим виділенням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребу суспільство. Цей шлях базується на інстинктах самозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та науково-технічному прогресі. Методом його є наукове пізнання. Другий шлях прискорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі війни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та між територіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

Рис. 8.2.1. Шляхи інтеграції державу світове господарство

Рис. 8.2.2. Основні механізми інтеграції національної економіки до світового господарства

Сьогодні виділяють декілька центрів розвитку світового господарства. Деякі сформувалися еволюційним шляхом, деякі є продуктом свідомого втручання людини. Розвиток суспільства йде шляхом чергування інтеграційних i дезінтеграційних процесів. Сьогодні еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Євросоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989 р.) центри розвитку.

Рушійною силою прискорення інтеграційних процесів став розвиток торгового капіталу. Так Голландія, використавши початкове джерело накопичення капіталу колоніальну експансію зайняла провідні позиції у світовій торгівлі XVII-XVIII ст., завдячуючи посередництву у купівлі продажу та банківській діяльності.

Еволюційний розвиток суспільства сприяв промисловому перевороту (Англія, XVIII-ХІХ ст.) i підпорядкуванню торговельного капіталу промисловому з одночасною зміною центру світового розвитку. Таким чином, якщо Голландія сприяла розвитку колоніальних територій, то Англія вивозила капітал до метрополії i стимулювала розвиток власної території.

Сучасним центром розвитку капіталу стали Сполучені Штати Америки. Виконавча влада відмовляється від функцій організації та координації виробництва. Система оподаткування встановлюється в інтересах стимулювання розвитку виробництва, а не наповнення державного бюджету. Така форма організації національної економіки створила велику кількість крупних компаній, які монополізувавши внутрішній ринок, намагаються знайти нові території збуту шляхом впливу на інтеграційні процеси у світовому господарстві.

Сучасна історія Європи це приклад розвитку системи державного регулювання економічними процесами, визнання провідної ролі держави навіть за умов ринкової економіки. Як тільки державні структури втрачають оперативність у регулюванні економічних події та явищ, починається процес роздержавлення, приватизації, що нерідко призводить до дезінтеграції національної економіки. Держави вчаться регулювати розвиток через створення відповідної інфраструктури (шляхи сполучення, зв'язок, енергосистеми), підготовку кваліфікованих кадрів, формування системи освіти та науки, регламентацію діяльності на внутрішніх та зовнішніх ринках, формування сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку національної економіки країни.

Основний висновок, який зроблено після аналізу історії розвитку світового господарства: якщо національна економіка орієнтована на власний розвиток, то держава приділяє увагу малому та середньому підприємництву, які схильні до еволюційного розвитку шляхом впровадження нових технологій виробництва. Розвиток крупного підприємництва вимагає нових сфер залучення капіталу i є рушійною силою прискорення інтеграційних процесів світового господарства.

Сьогодні геополітична інтеграція світу формує нові закони розвитку світового співтовариства i нові умови життєдіяльності у цілісному єдиному просторі поза поняттями "держава" i "національна економіка". Внаслідок чіткої регіоналізації ресурсів відбувається міжнародний розподіл праці, частка зовнішньої торгівлі у світовому ВВП постійно збільшується i наближається до 25%. Провідні центри світового господарства постійно скорочують обсяги торгівлі продовольством, сировиною, матеріалами, збільшуючи частку готової продукції i намагаючись монополізувати весь виробничий цикл у межах власників інвестованого капіталу.

Так, Японія через чітке адміністрування та дисципліну стала центром високих технологій. Основою національної економіки Японії стали підприємець i чиновник. 3авдання чиновника стимулювання розвитку пріоритетних виро6ництв за допомогою податкових пільг та інвестиційної політики. Підприємець забезпечує освоєння нових технологій.

Якщо еволюційно підприємства розміщували поблизу портів, то сучасні технології та вимоги організації інтегрованою світового господарства вимагають розміщення підприємств високих технологій поблизу аеропортів. Сьогодні перевагу мають такі центри світового господарства, де з високою економічною доцільністю використовують природні багатства.

Формуються нові засади оцінки раціональності існування системи світового господарства у вигляді спеціальних економічних, високотехнологічних, економіко-технологічних та інших територій як в межах держави, так i на міждержавних теренах. Ключовими факторами співіснування територіальних об'єднань є узгодження альтернативних цілей для розподілу між ними обмежених ресурсів. 3 метою висвітлення та узгодження економічних інтересів суб'єктів світового господарства виникають торгові та фінансові посередники, роль яких відіграють як окремі суб'єкти підприємництва, так i окремі території, цілі держави. На таких територіях концентруються зони ділового спілкування фінансові та товарні біржі, дослідно-технологічні та аналітичні центри, тощо. Вважається, що такі посередницькі центри є керуючою системою сучасного світового господарства.

Сучасне світове господарство сповідує принципи відкритої економіки, яка поєднує вплив на державу зовнішніх геополітичних, економічних та внутрішніх соціокультурних факторів.

Важливою ланкою у реалізації принципів відкритої економіки є вільні економічні зони, діяльність яких лібералізує та активізує зовнішньоекономічну діяльність держави. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових i технологічних знань, робочої сили, інформації.

Сучасний розвиток світового господарства виділив нові ринки як сфери діяльності національних економік:

1. 3а територіальними ознаками:

місцеві;

регіональні;

національні;

світові.

Причому особливістю регіональних ринків є обмеження не територією держави, а територією регіону, до якого може входити декілька держав, пов'язаних єдиними для регіону умовами економічного обміну на підставі особливостей суспільного розподілу праці для країн цього регіону.

Світовий ринок розглядається як сукупність національних ринків держав, які беруть участь у світовій торгівлі з продажу товарів, обміну науково-технічними досягненнями, послугами, тощо.

3а об'єктами купівлі-продажу:

товарів широкого вжитку;

праці;

цінних паперів;

науково-технічних знань;

інформації.

Причому ринок праці розглядається як ринок незайнятих трудових ресурсів, які вивільнюються під впливом впровадження ринкових відносин у всі сфери суспільного виробництва.

Ринок цінних паперів є частиною ринку позичкового капіталу, де акумулюються грошові накопичення учасників світового господарства.

Ринок інформації є продуктом прискореної інтеграції до світового господарства і задовольняє потреби капіталу (i малого, i великого) у всіх видах інформації.

3. За класом споживачів:

споживацький;

ринок виробників;

ринок посередників;

ринок держав.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х початку 60х років ХХ століття i мають широке розповсюдження. На початку 90-х років, за різними оцінками, у світі нараховували понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпечено більше 3 мільйонів осіб. У загальному визначенні це територія, що має вигідне географічне розташування, має свій політичний центр, більш пільговий, у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави, режим господарської діяльності. Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року: під вільного економічною зоною треба мати на увазі частину території держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території щодо права імпорту i відповідним податкам i не піддаються звичайному митному контролю. 3 цього визначення видно, що вільною ця територія є лише в тому сенсі, що завезені на неї товари звільняються від митних зборів, податків на імпорт i інших видів контролю за імпортом, відповідно до митного законодавства країни, яке застосовується до імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через кордон, не декларуються як ввезені на територію приймаючої країни. Але в той же час закони не звільняють товаровласників i інвесторів від визначеного економічного правопорядку, а лише полегшують його.

Найбільш поширеними у світовій практиці є ВЕЗ сталого виробничого спрямування, створення яких повинно розв'язати питання:

стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;

зростання зайнятості населення;

перетворення зони у полігони з випробування нових методів господарювання, впровадження інноваційних технологій та сприяння росту національного господарства.

Саме останнє завдання є основним при визначенні доцільності існування ВЕ3 з позицій долучення до світового господарства, але якраз воно найчастіше не береться до уваги або губиться у мікроекономічних показниках i характеристиках.

Визначення ВЕЗ як механізму залучення держави до світового господарства шляхом стимулювання інноваційно-інвестиційних процесів у всіх напрямах розвитку території дає додаткові можливості у визначенні сфери спеціалізації держави.

Таблиця 8.2.1 - Цілі формування ВЕЗ та шляхи їх реалізації

Цілі формування ВЕЗ	Шляхи реалізації
1. Насичення внутрішнього ринку високоякісною продукцією (у першу чергу імортозамінюючими товарами)	За допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.
2. Включення в міжнародний поділ праці у виробничій сфері, сфері	Залучення іноземних інвесторів, дозвіл наймати нерезидентів країни функціо-
туризму, культури i т.д., що веде до	нування ВЕЗ, спрощення режиму в'їзд
збільшення валютних надходжень.	ду i виїзду іноземних громадин.
3. Впровадження у виробництво ві-	Пільговий режим оподаткування ін-
тчизняних i іноземних науково-тех-	Новацій них проектів, стимулювання
нічних розробок та інноваційних	науково-технічних розробок, система
інструментів.	державного інвестування, преференційні державні кредити.
4. Навчання i підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, госпо-	Адаптація до закордонного досвіду, знання сучасних технологій та адміні-
дарських i управлінських кадрів.	стративного менеджменту.
5. Стимулювання економічного роз-	Пільговий режим оподаткування, сво-
витку території чи конкретної галузі Виробництва.	бода господарської діяльності.
6. Залучення іноземного капіталу (для слаборозвинених держав).	Пільговий режим оподаткування, сприятливі валютно-фінансові умови, можливість виходу іноземних інвесторів на новий ринок, спрощення режиму в'їзду i виїзду іноземних громадян та процедур реєстрації підприємств.
7. Перехід від адміністративних ме-	Більша, ніж на інших територіях
тодів функціонування до ринкового	країни, свобода господарської діяль-
(для пост-комуністичних держав).	ності; пільговий режим оподаткуван-
Перевірка ефективності ринкової економіки на прикладі ВЕЗ.	ня.
8. Стимулювання промислового екс-	Митні пільги, сприятливі валютно-фі-
порту.	нансові умови.
9. Зменшення безробіття.	Створення нових робочих місць.

Аналіз світового досвіду показав, що основними концептуальними підходами до створення ВЕ3 є територіальний i функціональний. Незважаючи на те, що в їх основі лежить схожий принцип надання преференційного режиму господарювання, проте, істотні відмінності визначають вибір одного з них.

Таблиця 8.2.2 - Особливості територіального i функціонального підходів до створення ВЕ3

Критерії	Підходи до створення ВЕЗ
	Територіальний	Функціональний
1. Суб'єкт	Підприємства й організа-	Підприємства й організації, що за-
Пільгового	ції, розташовані на відо-	ймаються певними пріоритетними
Режиму	собленій території.	(визначеними) видами діяльності незалежно від місцезнаходження
2. Мета	Вирішення проблеми	Загальна структурна перебудова
застосування	розвитку певного регіону	економіки держави чи її окремих
	чи території.	економічних сфер.
3. Особли-	Захищає інтереси держа-	Гнучкий підхід, більш зручний для
вості засто-	ви,більш прибутковий	інвесторів.
сування	на державному рівні.

Територіальний підхід є традиційним, загально усвідомленим, зменшує ризики держави, на території якої створена спеціальна зона. Як варіант територіального підходу можна розглядати i формування зони вільної регіональної торгівлі ВАСЕАН, до якої входять Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Філіппіни, В'єтнам, Лаос.

Результатом функціонального підходу є «точкові» зони, представлені окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»). Гнучкість та мобільність функціонального підходу більше відповідає сучасним умовам розвитку світового господарства та інтересам міжнародних інвесторів, не обмежуючи їх місцем розташування відповідної фірми в країні.

Специфічний набір пільг i стимулів, що застосовується в окремих зонах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку транспортної інфраструктури чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визначеного типу інвесторів (дрібних чи, навпаки, великих), або на рішення інших конкретних задач.

У науковій літературі виділяють до 30 різновидів ВЕ3. Треба зауважити, що загальноприйнятої типології цього розповсюдженого інструмента інвестиційно-інноваційної політики долучення національної економіки до світового господарства дотепер немає.

Таблиця 8.2.3 - Види поширених ВЕЗ i їх особливості

Види ВЕЗ	Особливості зон даного виду
Зони	Вільні торгові зони (ВТЗ) чи зони вільної торгівлі (ЗВТ) - обмежені
Вільної	Ділянки території морського порту чи аеропорту, розташовані в без-
торгівлі	посередній близькості від них, виведені за межі національного мит-
(вільні	ного простору. Тут можуть здійснюватися операції по складуванню, збереженню, сортуванню, пакуванню, маркуванню та ін. Передба-
торгові	чена можливість демонстрації товарів у виставкових центрах з ме-
зони)	тою подальшого розпродажу (але тільки гуртом). Роздрібна торгівля
	допускається лише для екіпажів i пасажирів морських i повітряних
	судів, а в інших випадках забороняється. Ці зони не вимагають знач-
	них інвестицій ї швидко окупають вкладені кошти.
	До числа найпростіших зон вільної торгівлі можна віднести спеціаль- ні магазини «дьюті фрі» у великих міжнародних аеропортах, портах
	(розглядаються як такі, що знаходяться за межами державних кордонів), традиційні вільні гавані (порти) з пільговим торговим режимом.
Вільні	Ці зони, як i ВТЗ (ЗВТ) відносяться до зон першого покоління. Існу-
митні	ють з XVII-ХVІІІ ст. Це обмежена ділянка митної території країни,
Зони	де встановлюється особливий режим підприємницької діяльності.
	Відповідно до митних кодексів різних країн, іноземні товари роз-
	міщуються i використовуються у вільній митній зоні без стягнення митних зборів та податків [6], а національні товари розміщуються i
	використовуються на умовах, застосовуваних до вивозу відповідно
	до митного режиму експорту. До числа найпростіших вільних мит- них зон можна віднести бондові склади та вільні митні території.
Промислово-	Ідея безмитного режиму зовнішньоторговельної діяльності, харак-
Виробничі	Терного для ВТЗ (ЗВТ), наприкінці 50-х рр. була застосована для
Зони	заохочення промислового виробництва в окремих країнах. Експорт-
	но-виробничі зони (ЕВЗ) сформувалися внаслідок заохочення екс-
	портного виробництва на анклавній території деяких країн. Розвиток
	ЕB3 забезпечує зростання обсягу її експорту, підвищення рівня за-
	йнятості, проведення промислової модернізації i прискорене освоєння нових технологій як виробництва, так i управління.
Техніко-	Широке визнання одержали на початку ХХІ ст. Техніко-впроваджу-
Жувальні	вальні чи науково-технологічні зони мають національні особливості
ВЕЗ	i оригінальні назви - технопарки, технополіси, інноваційні центри i
	т.д. Створюються навколо певного наукового ядра з особливою інф-
	раструктурою, що забезпечує процес прискорення впровадження
	нових технологій в промисловість.
Техніко-	Технополіс (від грецького techne майстерність, polis - місто, поширені в Японії) місто i прилегла до нього територія, де розміще-
впроваджувальні	ні органічно пов'язані підприємства високотехнологічних галузей
ВЕЗ	промисловості, науково-дослідні інститути, вузи, що готують для
(продовження)	технополісу наукові та інженерні кадри, житлова забудова із сучас-
	ною виробничою i соціальною інфраструктурою. Основна мета їх
	створення перерозподіл промисловості з центра до периферії; ін-
	тенсифікація наукових розробок за рахунок активізації діяльності
	місцевих університетів; переорієнтація промисловості на розвиток
	наукомістких i енергозберігаючих технологій; прискорення процесу впровадження розробок та ін. Передбачено заходи кредитного i по-
	даткового стимулювання (наприклад, підприємствам з високою тех-
	нологічною часткою дозволяється списувати в перший рік функціо-
	нування 30% вартості устаткування i 1 5°/о вартості будинків i споруд; держава бере на себе третину витрат на проведенню досліджень розташованими тут науковими лабораторіями i місцевими фірмами).
Спеціальні	Створені для розвитку одного виду діяльності банківська, аграрна в
(сервісні)	агрополісах, екологічна и екопарках, туристична, ін. Наприклад, зона
Економічні	одного виду діяльності розташована в Ізраїлі біля Тель-Авіва створена
Зони	для торгівлі алмазами i функціонування алмазної біржі країни. Але
	найбільш розповсюдженим видом сервісних ВЕЗ є офшорні зони Офшорні операції за своїм змістом становить собою фінансовий
	інструмент, що, не порушуючи чинне законодавство, використову-
	ється для планування i мінімізації оподатковування та для захисту
	комерційної таємниці. Крім усунення подвійного оподаткування для
	симулювання міжнародного комерційного обороту використовується принцип мінімізації податків на легальній основі.
Інші	Зони багатогалузевого призначення або комплексні зони поєднують характерні риси всіх інших зон (наприклад, зона «Тaнayc» у Бразилії).
	Єврорегіони - добровільне об'єднання прикордонних областей різ-
Види	них держав, насамперед у господарській сфері, з метою інтенсифікації
ВЕЗ	зв'язків один з одним не на міждержавному, а на регіональному
	рівні. Вищі органи влади кожної країни, які здійснюють свою діяль-
	ність у рамках євро регіону, делегують даній області повноваження,
	що сприяють інтенсифікації прикордонних зв'язків. Активну участь створенні єврорегіону приймають Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, а також Україна i Бєларусь.

Кількість різних типів ВЕЗ в економічно розвинутих країнах Заходу вже перевищує 250, приблизно 90 з них знаходяться в Західній Європі. У США загальне число ВЕЗ перевищує 130. Країни Східної Європи почали застосовувати ВЕЗ як форму інтеграції до світового господарства наприкінці 70-х початку 80-х років i до кінця 80-х років нараховували їх вже більш 40, в основному в Югославії й Угорщині, але також у Польщі, Болгарії. У країнах, що розвиваються (наприклад, Індія, одна з перших ВЕЗ «Кондла»), сьогодні нараховують від 100 до 300 спеціальних територій, зайнято близько 1,5 млн. осіб.

Таблиця 8.2.4 - Розподіл держав за об'єктами спеціалізації національної економіки

Країна/Регіон	Об'єкт спеціалізації національної економіки тип ВЕ3
ФРН	Вільні торгові (безмитні) зони в морських портах (Гамбург, Кіль, Емден, Куксхафен, Бремерхафен i Бремен). Підприємницькі зони, науково-впроваджувальні та експортно-промислові зони.
Великобританія
Швейцарія	Страхові, банківські науково-впроваджувальні та експортно-промислові зони.
Країни Східної Європи	Зони вільної торгівлі.
Країни, що розвиваються	Експортно-промислові ВЕЗ (найчастіше орієнтуються на морські порти й аеропорти)
Японія	Зони вільного підприємництва i науково-впроваджувальні ВЕЗ.
США	Зони вільного підприємництва i науково-впроваджувальні



Майже всі країни, що розвиваються, мають за зразок ірландський Шеннон з метою форсований розвиток окремих галузей промисловості, стимулювання експорту, залучення іноземних капіталів, а також передовий розвиток техніки та технологій. Особливо світового інвестора приваблює наявність дешевої, але дисциплінованої i готової до напруженої праці робочої сили.

Перше місце за кількістю спеціальних економічних зон посідає Азія, у першу чергу «нові індустріальні» країни АСЕАН. До роботи у ВЕЗ Сингапуру залучено більш 220 тисяч осіб, Гонконгу 100 тисяч; деякі автори вважають навіть, що Сингапур як держава і Гонконг як територія у цілому являють собою вільні економічні зони. Велика чисельність зайнятих i у ВЕ3 Республіки Корея (150 тис. осіб) i Тайваню, а також Малайзії, де нараховуються десятки таких зон. Основними інвесторами місцевих підприємств є фірми Японії, а продукція направляється, насамперед, на ринок США.

Друге місце за кількістю i розвитком ВЕЗ займає Латинська Америка, де такі зони функціонують у Мексиці, Бразилії, Чилі, деяких інших кранах. Найбільша з них знаходиться на кордоні Мексики i США з розрахунком на використання дешевої місцевої робочої сили першої країни i збут продукції на ринки другої (зайнято майже 250 тисяч осіб, а по експортному виторгу ця зона поступається тільки доходам від продажу нафти). У Колумбії зростає значення ВЕ3 «Таранкваль», у Бразилії ВЕ3 у Манаусі, що сприяє розвитку басейну Амазонки.

Як спеціальні «податкові гавані» (податковий притулок, фіскальний оазис, невелика держава чи територія, яка проводить політику залучення іноземних кредитних капіталів шляхом надання податкових та інших пільг) розглядають Люксембург пільговий податковий режим для банків; Швейцарію i Ліхтенштейн для холдингових посередницьких i торгових компаній; Багамські острови повне звільнення від прибуткового податку. 3аконодавства Ірландії, Ліберії передбачають для комерційних структур повне звільнення їх від податку, Ліхтенштейну, Антильських островів, Панами обкладання невеликим паушальним податком. У Швейцарії встановлений низький розмір податку, що за певних умов може i не стягуватися.

Центр «офф-шор» є різновидом податкової гавані. Невеликі держави або території, зазвичай розташовані на морських узбережжях i в місцях розвинутого міжнародного туризму, що проводять політику долучення до світового господарства шляхом перерозподілу кредитних потоків, іноземних кредитних капіталів. Найбільш відомими центрами «офф-шор» є Беліз, Панама, Ліберія, Кіпр, Мальта, Сінгапур, Гибралтар, Штат Делавер у США. Вести комерційну діяльність на території країни реєстрації офшорної компанії, як правило, заборонено. Центри «офф-шор» іноді називають офшорними зонами. Вони мають визначену спеціалізацію, в основу якої закладені різні типи юрисдикцій (банківські, трастові (довірчі), страхові). Але ці центри можуть служити місцем відмивання "брудних грошей" i проведення різного роду фінансових афер.

Ще після закінчення другої світової війни було запропоновано план відновлення Європи (план Маршалла), на впровадження якого погодилися шістнадцять країн: Великобританія, Франція, Італія, Ірландія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина. Цей план передбачав систему двосторонніх угод та фінансову підтримку. Таким чином було визначено мету, окреслено учасників і, головне, чітко обумовлено сферу вкладання фінансових надходжень розширення виробництва. Поступове набуття навичок спільного розвитку призвело до виникнення Європейського Союзу.

Сучасний розвиток більшості держав світу передбачає модель ринкової економіки, коли держава здійснює індикативне стратегічне планування i не втручається у сферу ринкових процесів з метою управління, виступає як споживач товарів та послуг. Функціями держав зберігаються укріплення національної валюти, забезпечення стійкості грошового обігу, визначення шляхів забезпечення зайнятості населення, соціальний захист населення, розвиток освіти i науки, підготовка фахівців для виробництва i соціальної сфери, територіальна цілісність держави, удосконалення системи управління національною економікою. Капітал самостійно вирішує що виготовляти, скільки, за якою технологією, кому i за якою ціною продавати. Так зацікавлення світового капіталу у нових сферах застосування у поєднанні з бажанням національних економік сприяє інтенсивному долученню останніх до світового господарства. Тайвань у свій час обрав програму заміни імпорту, створення експортного потенціалу i концепцію стратегічних пріоритетів (розвиток телекомунікації, інформатики, нових матеріалів, автоматизованих систем та складної електроніки); Південна Корея визначила пріоритетами науково-дослідні i конструкторські розробки, досягла успіху у суднота автомобілебудуванні, електроніці.

Інтернаціоналізація i глобалізація світових процесів стає невід'ємною рисою розвитку світового господарства.

Міжнародний обмін інформацією, науково-технічними розробками (не тільки безпосередньо робота з патентами, але й опосередковано через міграцію робочої сили та наукових кадрів) поступово набуває статусу основної форми інтеграції до світового господарства. Так Німеччина активно використовує міжнародний ринок праці (у цій країні більше 2,5 млн. робочих гостей). Аналогічну політику міжнародної інтеграції втілює Італія.

Сьогодні важко сказати, що є первинним для розвитку держави політичні, економічні чи моральні перетворення. Все залежить від конкретних умов i цілей, які ставить країна. Якщо перевага надається політичному курсу, то формуються політичні альянси, виховується політична еліта. Спільність економічних цілей призводить до виділення територій економічного розвитку, створення бізнес-шкіл та інкубаторів. Бажання мати замкнений виробничий цикл на своїй території формує потреби зменшення собівартості продукції, чітке співвідношення між якістю i вартістю праці.

Кожна країна під впливом світового господарства формує власні пріоритети розвитку i обирає шлях долучення до світової економіки.

Східна мудрість говорить: "Хочеш дізнатися про дорогу спитай у того, хто нею ходив". Основні шляхи, форми та методи інтеграції у світове господарство є, історично обґрунтованими, змінюються залежно від цілей існування суспільства i напряму суспільного прогресу.

8.3 Економічна інтеграція України у світове господарство

Історичні джерела свідчать, що Україна завжди була невід'ємною частиною світового господарства. Вибір Володимиром Мономахом віри для своєї держави шляхом опитування купців про переваги того чи іншого суспільного устрою, славетний шлях українських князівен тронами Європи свідчать про далекоглядність київських князів у питаннях інтеграції Київської Русі до світової спільноти.

Соціально-економічні відносини на Русі регулював збірник судових законів "Руська правда", який міг виникнути лише в суспільстві, де важливим заняттям була торгівля, а інтереси мешканців тісно пов'язані результатом торгових операцій. В збірнику були чітко визначені поняття короткострокового та довгострокового займів, торгова комісія, торговий кредит, визначався певний порядок стягнення боргів з неспроможного боржника при ліквідації його справ. На відміну від світових тенденцій, на Русі вважалося не по-християнськи брати високі проценти i Володимиром Мономахом був введений Устав, який різко обмежував суму відсотка за кредитом (не більше 20% в рік), і, тим самим, забезпечував розвиток національної економіки.

Саме розвиток міждержавних інтеграційних відносин у світі стимулював виникнення козацтва на території України.

Національна економіка України за часів Козаччини. Головним джерелом прибутків військового скарбу були загальні податки з населення. 3начні доходи отримували від торгівлі за рахунок ряду внутрішніх торгових зборів i мита на сільськогосподарські промисли. Кожен член козацької громади вважався вільним, мав рівні з усіма права, брав участь у самоврядуванні користувався господарськими угіддями.

Крім січового козацтва було й реєстрове, яке звільнялося від податків (крім обов'язкової військової служби на власний кошт), одержувало право власності на землю та змогу займатися різними промислами i торгівлею.

Певний відбиток на національну економіку наклало панування в Україні різних держав (Росії, Литви, Польщі), які встановлювали свої правила i закони регулювання суспільного та економічного життя українського народу.

Національна економіка ХІХ століття. 3 економічного середовища феодального суспільства поступово формувалися капіталістичні відносини. Це було зумовлено посиленням товарно-грошових відносин. 3емля стала не лише об'єктом купівлі-продажу, а й орендних відносин. Власниками землі ставали купці, заможні міщани i багаті селяни. Кріпосницькі відносини підривалися й розвитком промисловості. Поступово відбувався перехід від мануфактури до фабрики з найманою працею.

У розвитку національної економіки в цей період провідну роль відіграли купці, що прискорювали народження капіталістичних відносин i розвиток торгівлі. Новозасновані міста Одеса i Херсон стали важливими портами, що посилювало товарообіг Цей процес гальмував низький рівень розвитку транспорту (були лише ґрунтові дороги), а проект спорудження залізниці Харків Феодосія не був реалізований через брак коштів. Але головним чинником розвитку України цього періоду стала реформа 1861 року, яка створила умови для розвитку капіталістичних відносин. У сільському господарстві землі перейшли у капіталістичну власність. Новим н землеробстві став активний розвиток цукрової промисловості.

В процесі буржуазної модернізації в Україні сформувалося 2 промислових райони. Центром важкої промисловості були Харків, Миколаїв, Одеса. Тут мали великий вплив іноземні підприємці та іноземний капітал. Налагоджувалися науково-технічні обміни між капіталістичними державами.

Другий промисловий район склався ...