Національна економіка

Одним з принципів сталого розвитку є принцип віддаленості наслідків діяльності. Він вимагає врахування того факту, що нинішня діяльність людей може мати значний вплив на стан суспільства, економіки, навколишнього природного середовища у майбутньому. Це є часовою ознакою, яка відображає різні часові горизонти існування людей екосистеми як необхідного середовища для майбутніх поколінь. Тут присутня i географічна ознака, яка відображає. вплив одних країн на інших, одних регіонів на другі. А функціональна ознака показує вплив одних видів діяльності на інші, коли необережна чи неконтрольована діяльність може стати загрозою для можливостей проведення інших, більш вразливих видів робіт. Особливої уваги заслуговує взаємодія людської діяльності на екосистему. Оцінка наслідків цих впливів ускладнюється об'єктивними часовими та територіальними «розривами» діяльності суб'єктів та можливих негативних наслідків від неї. Це пoтpeбyє узгодження механізмів оцінки на основі загальноприйнятих у світовому товаристві критеріїв.

На жаль, запаси ресурсів в світі є обмеженими. Ця об'єктивна реальність спонукає враховувати принцип достатності при розробці та реалізації різного роду проектів та програм розвитку, встановлення певних рамок, границь, обмежень за їх масштабами та періодами виконання, особливо на національних рівнях, з метою уникнення локальних чи загальних, теперішніх чи віддалених негативних наслідків. Цей принцип сталого розвитку життя для нинішніх поколінь, не претендуючи на надлишковість та зазіхання на необхідні людські, матеріальні, фінансові, екологічні та інші види ресурси майбутнього.

Рушійною силою розвитку є енергія. Тому рівень енергоспоживання є важливим фактором сталого розвитку. Одним із принципів сталого розвитку має бути забезпечення зменшення енергомісткості ВВП, тобто виробництво ВВП на душу населення має випереджати питоме споживання енергії. Статистика свідчить, що починаючи з 1975 року енергомісткість ВВП розвинутих країн зменшувалась, що й забезпечило загальне зменшення цієї величини. Це є однією з важливих ознак стійкого розвитку.

Різноманітність проявів результатів сталого розвитку породжує необхідність виділення принципу націленості на головне. Це стосується як формування передумов переходу на засади сталого розвитку, так i регулювання та забезпечення цього процесу. Вимоги цього принципу мають враховуватись i при проведенні оцінки досягнень розвитку країн та регіонів в частині зосередження на ключових питаннях, обмеження кількості індикаторів та критеріїв оцінки, стандартизації вимірів.

Розробка та прийняття національних програм сталого розвитку має бути відкритою із залученням представників всіх верств населення. Кулуарність, закритість, відсутність інформативності в цьому питанні не сприятимуть переходу до практичних дій на всіх рівнях виконання цих програм. Врахування урядовими структурами принципу відкритості прийняття та реалізації програми сталого розвитку с важливою передумовою національної злагоди в суспільстві, згуртованості суспільства навколо ідеї сталого розвитку, виконання всіма членами суспільства місії забезпечення достойних умов життєдіяльності тепер i в майбутньому.

Принцип доступності передбачає вільний доступ громадян, організацій, інших суб'єктів до участі в програмах розвитку, поданні своїх пропозицій та зауважень до них, прийнятті своїх програм, які були б інтегровані в загальну систему, ознайомлення із методами та методиками оцінки ходу, стану та результатів діяльності.

Принцип ефективних комунікацій враховує важливість зв'язків та взаємовідносин в суспільстві, економічній сфері та екології. Діяльність людських та інших підсистем немислима без ефективних способів та засобів передачі даних, своєчасно та точно доведеної від суб'єкта до об'єкта управління інформації. Це підвищує вимоги до ідей, управлінських рішень, оцінок, інтерпретацій на предмет їх точності, виваженості, визначеності, детермінованості.

Принцип широкої участі вказує на якнайширшу участь у підготовці, переході та здійсненні процесу сталого розвитку всіх зацікавлених верств населення та організацій. Це дає можливість оцінити та врахувати їхні поточні та перспективні потреби i можливості. 3алучення більшої кількості учасників цього процесу розширює його соціальну основу, робить його більш потужним та реальним, зменшує ймовірність його неприйняття окремими силами суспільства, підвищує відповідальність за його хід та наслідки, створює більш сприятливі умови для визнання прийнятих цінностей. А оцінка зі сторони професійних та соціальних груп дає змогу точніше ідентифікувати проблеми та розширити можливості їх вирішення.

Процес сталого розвитку розрахований на тривалий, довготерміновий період. Тому об'єктивною виступає потреба врахування принципу забезпечення моніторингу за характеристиками цього процесу. Постійна оцінка стану та направленості величезної кількості явищ та процесів суспільного життя, економічних та екологічних параметрів розширює можливості управлінських впливів на їх протікання, регулювання та здійснення своєчасної корекції, зменшення ризиків невдач, проведення поточної та стратегічної оцінки досягнення поставлених цілей.

Принцип інституційного впливу на процес сталого розвитку передбачає провідну роль державних інституцій, владних органів у визначенні пріоритетів, стратегічного бачення, мети та цілей, прийнятті програми, забезпеченні правових та інших умов переходу на цей шлях розвитку та його реалізації, проведенні адекватної політики та здійсненні державного регулювання, створенні інформаційної управлінської системи та інших видах діяльності. Такий підхід зумовлюється сутнісним змістом та завданнями процесу сталого розвитку.

Врахування цих принципів дасть змогу зблизити інтереси різних політичних, соціальних, економічних та екологічних сил в суспільстві, налагодити відповідні взаємозв'язки, створити цілісну, комплексну та життєздатну систему сталого розвитку. Це створить необхідні передумови для досягнення поставлених цілей.

Індикатори сталого розвитку. Важливим є питання вибору інтегрального критерію суспільного прогресу в цілому. Довгий час перевага надавалась економічним параметрам характеру та рівню розвитку продуктивних сил, валовому національному продукту, середньому доходу на душу населення тощо.

Однак на сучасному етапі розвитку економічні чинники вступили у суперечність, наприклад, з якістю природного довкілля. 3 другої сторони, при повному екологічному та економічному благополуччі спостерігається культурна деградація, помітне зниження морального рівня суспільства.

Вирішення проблеми сталого розвитку вимагає відповідного моніторингу за станом та динамікою цього процесу, а також відповідної оцінки. Комісія ООН, що опікується питаннями сталого розвитку, запропонувала 134 індикатори, які дають змогу охопити всі його напрямки як в статиці, так i в динаміці. Однак, оскільки здійснювати регулярні виміри за цими показниками практично неможливо, світові організації вважають за достатнє здійснювати моніторинг індексів стану соціуму та природного середовища, а також індикаторів їхнього відтворення. Їх групують за 4-ма напрямками:

1. Індикатори стану біосфери:

вартість невідтворюваних природних ресурсів;

вартість відтворюваних природних ресурсів.

2. Індикатори стану соціуму:

питомий фізичний капітал, характеризує все нагромаджене матеріальне багатство в розрахунку на душу населення;

питомий людський капітал, показує умовну середню "вартість", яка акумульована в одній людині;

питомий природний капітал, виражає багатство природних ресурсів в розрахунку на одну особу.

3. Індикатори відтворення біосфери:

виробництво екокапіталу за рік на одну особу;

загальне споживання біопродукції за рік;

величина біосферної ренти.

4. Індикатори відтворення соціуму:

виробництво валового суспільного чи національного продукту на душу населення;

споживання енергії на одну людину за рік;

питоме виробництво людського капіталу.

За деякими оцінками, перехід на засади сталого розвитку характеризується виробництвом ВВП на душу населення на рівні 14 тис. дол. Саме такого рівня досягнула Іспанія. Мотивацією стає той факт, що дальше нарощування виробництва не збільшує середній строк життя в суспільстві. Якість життя в подальшому визначається уже не матеріальними благами, а величинами людського та екологічного капіталу.

Саме лише зростання обсягів виробництва чи окремі кількісні показники валового національного продуктy на душу населення не можуть бути єдиним критерієм переходу до сталого розвитку.

Індикатори сталого розвитку комплексно характеризують стан та динаміку розвитку соціальних, економічних та екологічних характеристик суспільства. Міжнародні організації в числі інших використовують такі традиційні показники як ВВП, однак проводять його корегування на зменшення природних запасів та на шкоду від забруднення навколишнього середовища. Цей показник відомий як екологічно адаптований чистий внутрішній продукт. Пропонується індекс розвитку людського потенціалу, який показує якість життя в різних країнах. Однак, ці та інші показники є недостатньо обґрунтованими. А відсутність одного комплексного показника дуже затрудняє проведення порівняльної оцінки сталого розвитку, що знижує її об'єктивність.

Результатом сталого розвитку є нарощування виробництва фізичного, людського та екологічного капіталу, які разом складають загальний капітал суспільства. Питома величина останнього може бути індикатором сталого розвитку, оскільки вона характеризує потенціал відтворення в розрахунку на одну особу. Цей індекс сталого розвитку характеризує економічну, соціальну та екологічну складову. Він може бути виражений через питомі величини ВВП, показників людського капіталу та екологічного капіталу. При цьому показник людського капіталу можна представити з двох частин - набутого за життя та отриманого при народженні. Отриманий при народженні капітал становить собою запас міцності по відношенню до зовнішнього середовища. Набутий капітал показує акумульований в собі економічний капітал за все життя, а також соціальний, набутий самостійно в результаті саморозвитку.

Відомі порівняльні індекси сталого розвитку по деяких країнах. За цим індексом Україна суттєво відстає від провідних країн світу, а за окремими показниками (тривалість життя, медицина, інформатизація тощо) вона суттєво поступається навіть деяким країнам, що розвиваються.

Вирішення проблем сталого розвитку має ґрунтуватися на всебічному розгляді соціально-економічних передумов та оцінці економічного стану суспільства за єдиною методологією.

Організація Об'єднаних Націй для об'єктивного порівняння розвитку всіх країн i висновків щодо фінансової i будь-якої іншої допомоги застосовує індекс людського розвитку (ІЛР) - інтегральний показник, який об'єднує три компоненти: довголіття, освіту i рівень життя.

Довголіття вимірюється очікуваною тривалістю життя; освіта вимірюється комбінацією письменності дорослих i середньою кількістю років освіти; рівень життя вимірюється реальним ВВП на душу населення з урахуванням місцевої вартості життя.

Вважається, що країни з ІЛР нижче 0,5 мають низький рівень людського розвитку; країни з ІЛР в діапазоні 0,5-0,8 мають середній рівень, а країни з ІЛР більше 0,8 мають високий рівень розвитку.

Індекси сталого розвитку можна використовувати при проведенні державної політики в економічній, соціальній та екологічних сферах, формуванні бюджетів та планів розвитку.

На Всесвітньому економічному форумі в Давосі (Швейцарія) у 2001 р. був представлений комплексний показник сталості розвитку країни чи регіону - індекс екологічної сталості (Environтental Sustainability Index). Оцінка за цим показником ґрунтується на врахуванні параметрів 5-ти складових життєдіяльності суспільства:

екосистеми, де враховується якість повітря, біорізноманіття, ґрунти, кількість i якість води;

екологічних стресів, викликаних забрудненням повітря i води, забрудненням твердими відходами i токсичними речовинами, деградацією ґрунтів, демографічними проблемами;

уразливості людини, спричиненої небезпечними продуктами харчування, природними умовами, екологічними катастрофами;

соціальних та інституційних можливостях вирішувати екологічні проблеми, створюваних екологічним управлінням, екологічною ефективністю господарської діяльності, відповідальністю приватного сектору економіки, науки i технології;

глобального управління, яке охоплює сфери глобальних промислових викидів (парникових газів), міжнародних екологічних угод, транскордонних впливів.

Значення індексу розраховується за допомогою 21 комплексного індикатора, що охоплюють 76 параметрів. За цим індексом у 2005 р. Україна знаходилася на 108 місці серед 146 країн, а світовими лідерами були Фінляндія, Норвегія, Уругвай, Швеція та Ісландія.

Наведена оцінка показує актуальність проблеми переходу України на засади сталого розвитку.

Етaпи сталого розвитку. Перехід до сталого розвитку вимагає вирішення великих за масштабами соціально-економічних та екологічних завдань i потребує значного періоду. Цей перехід необхідно здійснювати в декілька етапів.

Підготовчий період пов'язаний із постановкою мети та виробленням стратегії, зміною світосприйняття щодо цілей та завдань сталого розвитку як державними органами, так i всіма суб'єктами соціально-економічних відносин у суспільстві, формуванням нормативно-правової бази.

Початковий період переходу на засади сталого розвитку вимагатиме вирішення найгостріших соціально-економічних та екологічних проблем, які створять передумови для подальшого розвитку. Цьому сприятиме оцінка стану сукупного капіталу суспільства в цілому та за окремими компонентами, виявлення критичних сфер, розробка стандартів якості життя, вироблення принципів гармонійних соціальних відносин, введення екологічних обмежень на господарську діяльність. Оцінка кризових явищ та розробка заходів щодо їх подолання - основне завдання цього етапу.

Наступний етап має стати етапом введення екоекономічних принципів господарювання i супроводжуватися технічним та технологічним оновленням виробничих процесів, структурними змінами в економіці, зниженням техногенного навантаження на природу, оптимізацією використання економічного потенціалу.

Заключний етап переходу до сталого розвитку вимагатиме широкомасштабного введення екоекономічних систем господарювання, гармонізації відносин соціуму та природи, входження в світову систему країн, які уже розвиваються на цих засадах.

7.3 Національні можливості забезпечення сталого розвитку в Україні

Всесвітня конференція в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) прийняла документ "Порядок денний на ХХІ століття", який є глобальним планом дій із забезпечення сталого розвитку. Він включає більше ста програмних сфер. Була прийнята спеціальна Декларація, яка включає 27 принципів, направлених на інтеграцію політики економічного зростання та охорони зовнішнього середовища. Існують інші міжнародні документи, які врегульовують відносини по відношенню до лісів, змін клімату, біологічної різноманітності, що підкреслю надзвичайну стурбованість світового співтовариства екологічним станом на планеті.

Саміт в Йоганнесбурзі (2002 р.) підбив підсумки десятилітніх зусиль на шляху до сталого розвитку. Він активізував підготовку національних програм сталого розвитку, що сприяло переосмисленню цілей та завдань розвитку, створенню законодавчої бази, формуванню відповідних механізмів та організаційних структур. До цього процесу долучилося уже близько ста держав світу.

Глобальні зміни i процеси зачіпають національні інтереси всіх країн. Кожна з них має вибрати обґрунтований i збалансований шлях до гармонійного розвитку економіки i природи.

Однак, у переважній більшості країн світу програма дій "Порядок денний ХХІ століття" майже не виконується i існують серйозні проблеми з якістю та об'єктивністю концепцій сталого розвитку. Найголовніші з них це необхідність врахування комплексу національних особливостей розвитку та законів біотичної регуляції природи, яким до цього не приділялося серйозної уваги.

Перехід України до гармонійного розвитку повинен визначатися у законодавчо прийнятій концепції та відповідних національних стратегіях у політичній, економічній, воєнній, соціальній, природоохоронній та інших сферах життєдіяльності. Відсутність поступу у формуванні стратегії сталого розвитку України призводить до виснаження ресурсного потенціалу держави.

На основі проведення аналізу існуючих пропозицій щодо вибору національного шляху до гармонійного розвитку можна визначити деякі особливості цього переходу з урахуванням історичних, геополітичних i національних чинників та дестабілізуючих факторів, які набули системного характеру за роки політичного та економічного реформування.

Перша гpyпa -це так звані успадковані особливості, які породжують порушення біоекономічної рівноваги:

техногенна перевантаженість території України;

значна зношеність основних фондів;

кризовий стан енергетичних, гідротехнічних, комунальних, водоочисних об'єктів i мереж;

кризовий стан регіональних екосистем, що набуває властивостей незворотності;

висока розораність та значна еродованість земель;

порушення ресурсної та екологічної рівноваги басейнів основних річок;

нераціональне i непропорційне розміщення продуктивних сил на території України.

Друга група це набуті особливості, зумовлені процесами реформування політичного й економічного середовища в Україні:

відсутність національної ідеї, здатної об'єднати весь народ;

демографічна криза, перевищення смертності над народжуваністю;

соціальна незахищеність більшості населення;

відсутність достатнього середнього класу;

криза національної системи освіти, науки, охорони здоров'я;

ігнорування екологічних аспектів у процесі зміни власності (приватизації, розпаювання землі);

політичний антагонізм i політична аморфність суспільства;

високий рівень злочинності i корупції, велика "тінізація" економіки;

зростання частки найбільш енергоємних та екологічно шкідливих галузей;

недостатня розвиненість демократичних інститутів держави;

практична відсутність впливу громадськості на політичну, правоохоронну, судову та інші державні системи влади;

нестача компетентних, патріотично i державно налаштованих фахівців у вищих ешелонах влади;

часто формальне виконання міжнародних зобов'язань перед світовою спільнотою;

неусвідомленість потре6и, відсутність бажання i відповідних умов для реалізації еколого-економічних перетворень;

політична структуризація не суспільства, а корпоративних груп, що борються за владу;

бездуховність значної частини населення.

Третя група це осо6ливості, зумовлені чинниками зовнішнього середовища:

загрози міжнародного тероризму у всіх його проявах (політичного, воєнного, біологічного, інформаційного, прикордонного тощо);

транснаціональний монополізм i залежність в енергопостачанні;

загрози глобальних фінансових груп;

наявність незаконної міграції i контрабанди;

нереалізованість політики стратегічного партнерства з прикордонними країнами;

посилення залежності української економіки від кон'юнктури зовнішніх ринків;

відтік національних капіталів i кадрів за кордон.

Світовий банк висуває перед світовою спільнотою завдання вивести всі країни на шлях сталого розвитку до середини ХХІ століття. Такі завдання вимагають спільних зусиль не тільки на національному, а на міжнаціональному рівнях. Саміт в Йоганнесбурзі в 2002 р. зробив спробу створити багатосторонню світову систему сталого розвитку. Однак ця система сприйнята не всіма, оскільки процесам глобалізації стали протидіяти процеси локалізації та регіоналізації. Разом з тим, це не може змінити спільні потреби, що стають першочерговими на будь-якому рівні.

3агальна глобалізація створює умови, при яких зовнішні фактори відіграють домінантну роль в підвищенні рівня розвитку країн, що розвиваються, в тому числі i України. Вкрай важливими є такі зовнішні чинники сприяння сталому розвитку:

міжнародна співпраця у галузі фінансів;

співробітництво щодо трансферу новітніх технологій;

налагодження рівноправної міжнародної торгівлі;

спільні дії в забезпеченні військової, економічної, соціальної та інших видів безпеки розвитку.

Однак країна має створити сприятливе середовище для здійснення процесу сталого розвитку суспільства. До необхідних передумов сталого розвитку відноситься:

демократизація суспільства та влади;

оздоровлення навколишнього природного середовища;

створення сприятливого клімату для інвестицій;

проведення справедливої соціально-економічної політики;

розвиток демократичних інститутів громадянського суспільства;

верховенство права;

усунення корупції;

забезпечення тендерної рівності;

гарантування основних прав та свобод людини.

Це потребує оцінки всіх інвестиційних проектів з точки зору їх відповідності критеріям сталого розвитку.

Передумови для переходу до сталого розвитку необхідно створювати через правові, інституційні, науково-дослідні та освітні заходи, спрямовані на зміцнення суспільного капіталу, розвиток людського потенціалу, збереження та відновлення біосферного капіталу та створення необхідних механізмів.

В основу політик багатьох країн світу покладено сталий розвиток, у відповідності з яким політика повинна враховувати економічний, соціальний та екологічний аспекти, а досягнення цілей в одній із сфер політики має не стримувати прогресу в іншій. Сталий розвиток має стати головною метою регулювання питань в усіх сферах суспільного життя.

Впровадження принципів сталого розвитку у світі історично співпало зі становленням України як незалежної європейської держави. Тривалий час переважав складний i напружений процес становлення державних інституцій, формування нових суспільно-політичних відносин, соціально-економічного реформування, розробки та введення в дію стратегій розвитку різними органами влади.

Мета сталого розвитку України - забезпечення досягнення високої якості життя нинішнього i майбутніх поколінь на основі збалансованого розв'язання проблем соціально-економічного розвитку, збереження навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природно-ресурсного потенціалу країни.

В Ріо-де-Жанейро у 1992 р. Україна задекларувала своє бажання перейти на шлях сталого розвитку i на наступних конференціях «Ріо+5» та «Ріо+10» підтвердила свої прагнення. В 1997 р. в Україні було створено Національну комісію сталого розвитку України при Кабінеті Міністрів України, яка в 2003 р. була ліквідована. В цьому ж році Національна комісія зі сталого розвитку була створена при Президентові України як консультативно-дорадчий opган, який був ліквідований в 2007 р.

Верховна Рада України прийняла деякі правові акти, спрямовані на поступовий перехід до сталого розвитку. Так, в 1999 р. було схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів, розраховану на тривалу перспективу (15-20 років). На вирішення назрілих проблем охорони навколишнього природного середовища та сталого розвитку в окремих сферах направлені «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», Земельний, Лісовий, та Водний кодекси України, Кодекс України про надра, 3акони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», « Про екологічну експертизу» та ін.

В 1998-1999 роках був розроблений Урядовий проект Концепції сталого розвитку України, але він не був прийнятий Верховною Радою України.

Разом з тим громадськість була залучена до обговорення питань сталого розвитку, розробки місцевих концепцій i програм переходу до сталого розвитку.

В якості основних макроекономічних засобів досягнення сталого розвитку визначались забезпечення ефективного використання всіх видів ресурсів, структурно-технологічна модернізація виробництва, використання творчого потенціалу суспільства для розбудови i процвітання держави. Принциповими завданнями було визначено економічний розвиток, охорону довкілля, соціальну гармонію, раціональне використання природних ресурсів, розвиток освіти, міжнародного співробітництва i залучення громадськості до процесу формування національної екологічної політики та екологічної експертизи інвестиційних проектів.

Виконання цих завдань повинно базуватися на таких принципах:

подолання бідності та підвищення рівня життя громадян;

забезпечення сталого ресурсозберігаючого економічного зростання, створення конкурентоспроможної ринкової економіки;

поліпшення структури національної економіки на основі інноваційної моделі розвитку;

інтеграція в європейські структури та світову економічну систему;

забезпечення екологічної рівноваги, зменшення техногенного навантаження на природні екосистеми;

збереження біорізноманіття.

Трансформаційні зміни в економіці та суспільстві н України в останні роки мали як позитивні, так i негативні наслідки. 3начне скорочення обсягів ресурсовитратного виробництва, структурні зміни в економіці сприяли зменшенню техногенного навантаження на навколишнє природне середовище, але мали негативні соціальні та демографічні наслідки, зокрема призвели до поширення масштабів бідності та депопуляції населення країни.

Національній економіці поки що не вдалося радикально змінити екстенсивний тип розвитку та забезпечити раціональне природокористування.

На сьогодні стан населених пунктів України характеризується значними відмінностями в рівнях їхнього соціально-економічного розвитку, неузгодженістю ряду законодавчих та нормативно-правових актів з містобудівним законодавством. Спостерігається надмірна концентрація населення i виробництва у великих містах, неефективний, уповільнений розвиток більшості середніх i малих міст, селищ i сіл. Надмірне втручання держави до регіональної політики протягом довготривалого періоду призвело до значних територіальних диспропорцій економічного розвитку країни, суттєвих недоліків в територіальній організації суспільства, в системі поселень. В результаті погіршилась демографічна ситуація в країні, стан зайнятості, знизилась якість життя населення, особливо в сільській місцевості.

Водночас спостерігається тенденція збільшення загальної площі територій населених пунктів. Неефективно використовуються землі, відведені під об'єкти промисловості, транспорту, енергетики, а також землі рекреаційного призначення.

Сталому розвитку населених пунктів перешкоджають нестабільність соціально-економічних умов у державі на перехідному етапі, відсутність науково обґрунтованої, чітко визначеної стратегії її сталого розвитку, недосконалість правових, організаційних, економічних засад діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо формування повноцінного життєвого середовища.

Розуміння сутності сталого розвитку як комплексної соціально економічної та екологічної проблеми вимагає відповідної державної політики, далекоглядного інституційного менеджменту. В центрі цієї політики має бути людина, а інвестиції в неї першочерговими. Діяльність державних інституцій стає засобом реалізації стійкого розвитку суспільства.

Забезпечити сталий розвиток без збалансованого розвитку економічної, соціальної та екологічної сфер неможливо, як i без врахування потреб членів суспільства в майбутньому.

Інституційні реформи та стратегії мають розроблятись i проводитись з урахуванням цих положень. Крім того, національні програми мають бути скоординовані на світовому рівні.

Складність забезпечення сталого розвитку пов'язана i з тим, що на сьогодні відсутній єдиний підхід до формування національних програм.

В методичному плані можна вказати на необхідність проведення ситуаційного аналізу, формування політики, складання програм та планів дій, імплементації та моніторингу. Процес формування національної стратегії сталого розвитку має виходити зі збалансованих та інтегрованих економічних, соціальних та екологічних цілей та враховувати національні особливості в економіці, політиці, культурі, екології.

Регулююча діяльність інституціональних структур має охоплювати всю палітру відносин, що беруть участь в процесі реалізації сталого розвитку. Вона має бути направлена на підвищення ефективності цього процесу в цілому. Однак, важливо вдосконалювати відносини, явища i процеси в різних сферах i областях, які сприяють цьому завданню. Можна виділити, наприклад, poбoтy щодо інтеграції різних секторів, що входять в систему сталого розвитку, ефективного розподілу ресурсів та фінансів між ними. Важливою є гармонізація економічних стратегій, що направлені на економічне відродження та зростання, соціальних стратегій, спрямованих на побудову громадянського суспільства, екологічних стратегій, зорієнтованих на інтеграцію факторів навколишнього природного середовища в процес сталого розвитку.

Наголос на комплексність розуміння розвитку був зроблений на конференції в Ріо в 1992 році. В підсумковому документі "Порядок денний на ХХІ століття" підкреслювалась необхідність залучення окремих складових для вирішення проблеми розвитку. При цьому наголошувалось на ролі центральної влади та урядів країн, які поряд з бізнесовими структурами та громадянським суспільством мають стати головними провідниками сталого розвитку.

На державному рівні у зв'язку з цим виникають нові проблеми щодо розуміння сутності, стану, динаміки, шляхів та забезпечення сталого розвитку. Насамперед потребують вирішення такі питання:

визначення головних цілей сталого розвитку;

вибір напрямків сталого розвитку;

формування моделі сталого розвитку;

визначення можливих форм та способів проведення заходів щодо сталого розвитку;

з'ясування ролі окремих інституцій в його проведенні;

виявлення та врахування специфічних економічних, соціальних, екологічних та інших умов i особливостей;

розробка та прийняття законодавчої бази забезпечення цього процесу;

формування механізмів сприяння сталого розвитку;

організація відповідних інституційних структур для здійснення сталого розвитку;

забезпечення матеріальних, фінансових та інших умов для проведення сталого розвитку;

вироблення критеріїв та показників сталого розвитку;

налагодження моніторингу за основними індикаторами сталого розвитку;

координація зусиль різних функціональних сфер та учасників процесу сталого розвитку;

налагодження інтеграційних дій з питань сталого розвитку з міжнародним співтовариством.

3 критеріальних позицій ООН Україна поки що не вийшла на той мінімальний рівень, який би свідчив про перехід до сталого розвитку, хоча й має значні потенційні резерви та передумови. Про це свідчать внутрішні спонукальні чинники, які характеризують нашу країну, а саме:

наявність ще досить міцного ресурсно-виробничого і науково-технічного потенціалу;

вибраний курс на демократизацію та ринкові перетворення;

формування законодавчого поля для можливості здійснення інтеграції екології та економіки в реальному житті.

Зовнішні спонукальні чинники теж формують певні сприятливі передумови для переходу на засади сталого розвитку. До них слід віднести:

міжнародне визнання України як країни, що проводить виважену, передбачувану політику;

вагомий вклад України в процес ядерного роззброєння;

членство України у впливових міжнародних організаціях;

вигідність геополітичного розташування;

лібералізація та розширення зовнішньоекономічної діяльності;

відносна стабільність валютного ринку;

глобальний характер екологічних проблем;

міжнародні зобов'язання України щодо охорони навколишнього середовища.

3 точки зору національних особливостей інтегрування екології й економіки Україна рухається у напрямі реалізації власної стратегії сталого розвитку. Для переходу до сталого розвитку потрібен час i відповідна політика.

Однак протягом певного періоду наша країна буде обмежена у можливостях фінансування природоохоронних витрат, що викликає необхідність у визначенні пріоритетних напрямів екологічної політики, виходячи з певних національних особливостей. Факторами формування таких пріоритетів виступають:

погіршення здоров'я людей через значну забрудненість середовища;

втрати фізичного капіталу i природних ресурсів;

погіршення стану біологічного та ландшафтного різноманіття;

низька еколого-економічна ефективність природоохоронних заходів.

Виходячи з цього, має бути сформована принципово нова свідомість i екологічна культура для забезпечення гармонії людей з природою. Актуальним стає розробка i реалізація екологічно обґрунтованої концепції розвитку економіки. Вона має передбачати скорочення обсягів виробництва ресурсодобувних, енергоємних галузей промисловості, перехід на екологічно безпечні та сучасні технології виробництва.

Державна політика в галузі охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми.

В Україні розроблено i введено в дію близько 250 національних, загальнодержавних, державних, міжнародних, галузевих i регіональних програм, які фінансуються із залученням коштів державного бюджету. 3 них на сьогодні 137 безпосередньо пов'язано зі сталим розвитком.

За роки незалежності в Україні розроблено i прийнято багато загальнодержавних i національних програм, спрямованих на вирішення великомасштабних проблем, що зачіпають життєво важливі інтереси людей в екологічній, економічній та соціальних сферах (Дніпро i питна вода, Чорне й Азовське моря, національна екологічна мережа, промислові й комунальні відходи та інші). Успішна реалізація цих програм значною мірою визначатиме перехід нашої держави на засади сталого розвитку.

Відбувалося формування інституційних, організаційних, правових i економічних засад раціонального природокористування.

У той же час відсутність дієвих важелів управління процесами формування і, значною мірою, виконання програм державного значення, їх фінансове незабезпечення не сприяють їх виконанню.

Поряд з цим постає питання адекватності природних ресурсів темпам зростання економіки. Воно пов'язане з вивченням взаємодії екологічних i господарських процесів у соціально-економічному розвитку окремих країн, регіонів i планети в цілому.

В Україні спостерігається кризова екологічна ситуація, яка має тенденцію до поглиблення. В господарському комплексі переважають сировинно-витратні, найбільш енергоємні та екологічно шкідливі галузі. Фінансування екологічних програм i природоохоронних заходів недостатнє. Навколишнє природне середовище продовжує забруднюватися понад допустимі норми. Ситуація ускладнюється довготривалими негативними наслідками Чорнобильської катастрофи. Рівень екологічної свідомості населення та менеджменту усіх рівнів залишається досить низьким. Екологічна освіта недостатня як за обсягами, так i за ефективністю.

Першочерговим пріоритетним національним завданням в Україні сьогодні стає підвищення екологічної культури, підвищення рівня еколого-економічної освіченості керівників та посадових осіб державних установ, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, ринкових підприємницьких структур. Необхідно сформувати інтелектуальний потенціал сталого розвитку України, який би вирішив завдання переводу суспільства на шлях гармонійного розвитку.

Інституційні установи мають прорахувати вплив факторів техногенної діяльності людини на далеку перспективу, глибоко вивчити процеси, які відбуваються у довкіллі i прогнозувати можливі наслідки.

На перехідному етапі розвитку із двох альтернатив обмежене економічне зростання та структурна екологічна i соціально-економічна перебудова має бути вибране остання, оскільки вона дає перспективу прискорених темпів економічного i екологічно безпечного зростання у майбутньому.

Перехід до сталого розвитку вимагає національного єднання. А саму ідею збалансованого, гармонійного i безпечного розвитку України слід пропагувати як національну.

Україна має певні досягнення у реалізації державної соціальної політики. Однак рівень та якість життя населення в країні ще далекі від європейських стандартів. Постійне підвищення добробуту населення є ефективним чинником зміцнення соціальної стабільності в суспільстві. Це завдання має бути головним напрямом у визначенні пріоритетів розвитку. Реалізація соціальної політики має стимулювати розвиток економіки, а економічне зростання є передумовою сталого розвитку.

Довгостроковими орієнтирами стратегії у соціальній сфері мають стати забезпечення достойного життєвого рівня населення, розвиток трудового потенціалу, формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації населення за рівнем доходів, розвиток освіти, культури, поліпшення охорони здоров'я населення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 634 було затверджено «Комплексну програму реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки». програма визначає стратегію i шляхи розв'язання глобальних та загальносуспільних проблем в Україні з метою забезпечення сталого розвитку. До основних завдань цієї програми віднесено ліквідацію бідності, впровадження моделей сталого виробництва і споживання, спрямованих на забезпечення життєдіяльності людини, охорона i раціональне використання природних ресурсів, оптимізація ресурсної бази економічного i соціального розвитку. Однак, механізми реалізації цих програмних положень розроблені недостатньо, а виконання завдань Програми має стати важливою складовою стратегічного планування переходу України до сталого розвитку та інтегрування її у європейське i світове співтовариство, а також забезпечити комплексний системний підхід до формування державної політики на принципах сталого розвитку.

3аходи, передбачені Програмою, направлені на досягнення таких цілей, як підвищення добробуту населення та забезпечення його продуктивної зайнятості, ста6ілізацію соціального становища в державі, підвищення енергоефективності виробничих процесів, структурну перебудову економіки, технологічне переоснащення виробництва, розвиток наукоємних галузей, збільшення використання відновлюваних джерел енергії, відновлення i підтримання екологічної рівноваги.

Міжнародні організації надають підтримку проектам для розвитку демократичного, прозорого механізму локалізації принципів сталого розвитку i демонстрації ефективності громадсько-приватного партнерства для вирішення місцевих соціальних, економічних та екологічних проблем. В Україні існують також численні громадські організації, які ставлять за мету сприяння переходу України на принципи сталого розвитку. Певні заходи щодо впровадження i реалізації принципів сталого розвитку здійснюються на рівні окремих міст України. У ряді регіонів було розроблено концепції сталого розвитку.

Однак, на практиці задекларовані заходи не мають достатнього фінансового забезпечення. Не здійснюється моніторинг i практично відсутня інформація щодо процесу реалізації й результативності національних i загальнодержавних природоохоронних програм. Принципи сталого розвитку в економічній політиці не дотримуються. Стратегічне планування переходу до сталого розвитку в Україні ще не набуло формальних ознак системної політики. До цього часу не прийняті Національна стратегія сталого розвитку та Національний план дій з охорони навколишнього середовища, хоча рядом міжнародних документів передбачено заходи щодо сприяння сталому розвитку та прийняття державної стратегії сталого розвитку.

Перехід до сталого розвитку тісно пов'язаний з національною безпекою України та захистом її національних інтересів. Стабільність існування України стає залежною як від внутрішніх факторів ризику (соціально-економічна криза, злочинність, корупція, регіональні екологічні кризові процеси), так i від явищ глобального характеру (глобальні економічні кризи, організована злочинність, контрабанда наркотиків, незаконна торгівля зброєю, міжнародний тероризм, інформаційні диверсії).

Глобалізація світової економіки створює нові умови існування держав та міждержавних відносин. Україна відчуває гостру потребу в адекватній синхронізації стратегії національної безпеки у відповідності з тенденціями розвитку зовнішніх та внутрішніх загроз.

Проголошення світовою спільнотою новою шляху розвитку земної цивілізації сталого розвитку, змушує до перегляду концептуальних засад національної безпеки. Визнання Україною нової моделі історичного прогресу суспільства на засадах сталого розвитку (Всесвітня Програма дій на ХХІ сторіччя, Ріо-де-Жанейро, 1992 рік), духовного відродження, самозбереження та гармонійного існування суспільства стає головним пріоритетом національної безпеки.

Постала життєво необхідна проблема створення системи забезпечення національної безпеки нового типу, яка б ґрунтувалася на засадах сталого гармонійного розвитку.

Інноваційна модель сталого розвитку національної економіки. В Україні була розроблена програма сталого розвитку, яка має вирішити питання гармонізації та збалансування розвитку економіки, природи та суспільства.

У 2002 році Міжвідомчою комісією з науково-технологічної безпеки при Раді національної безпеки i оборони України був розроблений проект Національної доктрини інноваційного розвитку i модернізації економіки України. Він зберігає свою актуальність i може стати базовою платформою інноваційної моделі сталого розвитку України, хоча до цього часу не прийнятий вищими органами влади.

Інноваційний розвиток національної економіки це процес розширеного суспільного відтворення, в якому зростання обсягів виробленої продукції та підвищення її конкурентоспроможності досягається переважно за рахунок інтенсивного виробництва та активного використання нових знань та їх матеріалізованих результатів. Сутність його полягає у безперервному оновленні спектру товарів та послуг, а також технологій їх виробництва.

Інноваційний розвиток економіки забезпечує постійне зменшення енерго- та ресурсоємності одиниці продукції, збільшення продуктивності праці.

Інноваційний розвиток торкається усіх ланок ринкових пропозицій товарів i послуг споживчого та інвестиційного призначення, тому охоплює, не тільки виробництво, але й багато інших сфер суспільного життя фундаментальну i прикладну науку, освіту, управління, фінанси, культуру та інші.

Необхідною умовою інноваційного розвитку економіки є забезпечення засобами державної політики тісного взаємозв'язку між усіма складовими суспільного життя.

Національна система інновацій має базові потенційні можливості, які необхідно використати та розвинути у процесі переходу на інноваційну модель розвитку економіки. Ці можливості базуються на:

розвинутій мережі науково-дослідних i проектно-конструкторських організацій, галузевих i територіальних наукових центрів;

розвинутій системі освіти;

сучасному науково-виробничому потенціалі таких наукоємних галузей промисловості, як аерокосмічна, електронна, напівпровідникова, виробництво засобів зв'язку, обчислювальної техніки, приладобудування, суднобудування та інші;

значних резервах виробничих потужностей;

економічно вигідному географічному розташуванні України;

привабливих природничо-кліматичних умовах та наявності різноманітних природних ресурсів;

участі України в міжнародних наукових i науково-технічних програмах.

Одночасно існують негативні явища i проблеми, що стримують розвиток української інноваційної системи:

зупинка та руйнація багатьох переважно високотехнологічних галузей промисловості;

низький рівень фінансування прикладної науки взагалі та інноваційної діяльності зокрема;

невідповідність галузевої структури виробництва та прикладної науки сучасним вимогам;

незначна частка приладобудування, машинобудування, тонкого хімічного синтезу та інших високих технологій в структурі промисловості та негативна динаміка її росту;

домінування i збільшення частки у ВВІІ енергоємних гірничо-видобувних галузей, металургії та інших видів первинної переробки сировини;

недостатнє використання національного науково-технічного потенціалу в інтересах України;

слабка розвиненість малих та середніх інноваційних підприємств;

зниження якості робочої сили, яке сталося за рахунок вимивання найбільш кваліфікованих працівників з реальної економіки в торгівлю та за кордон;

недостатній рівень державного впливу на розвиток в Україні інноваційної діяльності через невідповідність органів державного управління моделі інноваційного розвитку економіки;

недостатній вплив освітніх програм на впровадження інновацій на всіх рівнях суспільної та освітньої діяльності.

Негативні фактори впливу на національну систему інновацій в даний час переважають позитивні, тому інноваційний розвиток країни знаходиться в зародковому стані. Так, у структурі виробництва національної промисловості переважають низькота середньо-технологічні продукти ІІ-IV технологічних укладів. 3окрема, на сировинну продукцію в загальному обсязі реалізованої продукції до6увної та обробної промисловості у 2005 р. припадало 66,7 о/о, у той час як на інвестиційну продукцію 13,3 %, а на товари тривалого користування лише 1,3 %.

Інноваційна активність промислових підприємств України є надзвичайно низькою порівняно з іншими державами. В Україні у 2005 р. обсяг реалізованої інноваційної продукції був у 7 разів меншим, ніж у країнах ЄС, i складав 24,5 млрд. грн., що становило лише 6,4 % загального обсягу реалізованої промислової продукції держави.

Перехід на інноваційну модель сталого розвитку об'єктивно є єдиним шансом уникнути наступних криз i незворотного відставання від розвинутих країн, однак вимагає швидких організаційно-управлінських та політичних рішень.

Національні інновації можуть бути використані при виробництві продуктів харчування, одягу, взуття, в машинобудуванні, енергетиці та інших галузях, які мають великий попит на інновації.

Можна виділити три види інноваційних потоків: індивідуальна ініціатива, промислове замовлення i державні інноваційні програми.

Індивідуальна ініціатива це інноваційні ідеї, висунуті окремими фахівцями або невеликими колективами. У промисловості такими інноваторами є інженери-розробники та винахідники, які пропонують нові вироби, матеріали, лікарські препарати та технології, нові види послуг. У сільському господарстві, крім інженерів, причетних до сільгосптехніки та сільгоспхімії, інноваторами є агрономи та тваринники, що вивели нові сорти сільгоспкультур та нові породи свійських тварин. У медицині це нові методи лікування, запропоновані лікарями-інноваторами.

Промислове замовлення це нові розробки, виконані на замовлення промислових підприємств колективами фахівців науково-дослідницьких установ, вищих навчальних закладів, заводських лабораторій та конструкторських бюро.

Промислове замовлення типовий вид інноваційної діяльності для ринкової економіки. Малі та середні фірми не мають змоги утримувати власний інноваційний потенціал, а відтак мусять купувати технічну документацію, розроблену іншими фірмами, основною діяльністю яких є саме розробка нових виробів i технологій.

Державні інноваційні програми це великі розробки, що виконуються на державне замовлення, і, як правило, кількома науково-дослідницькими та промисловими організаціями. Ці розробки ініціюються окремими відомствами.

Цей інноваційний потік виникає, коли державі потрібно створити нову наукомістку та капіталомістку галузь промисловості, сільського господарства чи медицини. Наприклад, ядерну енергетику чи ядерну зброю, Військово-морський флот, спосіб лікування ракових захворювань, космічне та військове ракетобудування, напівпровідникову промисловість, комп'ютерне виробництво. Сьогодні формування державних науково-технічних програм є способом розподілу бюджетного фінансування серед науково-дослідних установ i колективів без покладання на останніх відповідальності за стан відповідних галузей виробництва та їх місце на внутрішньому i зовнішньому ринках. Стратегія державних інноваційних програм повинна бути спрямована на завоювання та створення нових ринків наукомісткої продукції.

Впровадження в Україні інноваційної моделі сталого розвитку вимагає активного стимулювання i використання усіх трьох інноваційних потоків.

На сучасному етапі існує низка причин, які стримують попит на інновації:

низька рентабельність виробництва, особливо високотехнологічного та наукомісткого, у порівнянні з торгівельно-посередницькою та банківською діяльністю;

орієнтація на імпорт кінцевого продукту замість організації його виробництва в Україні;

традиційна зневага до фігури інженера та інженерної діяльності з боку керівників виробництва.

Для стимулювання попиту на інновації необхідно:

змінити податкові пріоритети, встановивши вигідніші податкові ставки для виробництва, ніж для торгівлі чи банківської діяльності;

встановити митні пільги на імпорт передового технологічного обладнання та продукції, яке не виробляється в Україні, та на експорт вітчизняного обладнання та продукції;

запровадити матеріальне заохочення інновацій, включаючи підтримку i стимулювання попиту споживачів на наукомістку продукцію;

налагодити систему сертифікації, контролю якості продукції та оцінки відповідності світовим зразкам;

впровадити безперервну технічну та інформаційну підтримку життєвого циклу товарів.

Модель нині діючої системи державної інноваційної політики є досить розгалуженою, але недостатньо інтегрованою i зорієнтованою на досягнення головної мети інноваційної діяльності розширеного відтворення економіки на новій технологічній основі, зростання ВВП, завоювання i формування нових ринків товарів i послуг.

Не сформовано центр інноваційної політики, який би проводив інноваційну ідеологію в економічну практику. Не завершено формування стимулюючої законодавчо-правової бази i адекватного фінансово-економічного механізму, включаючи організаційні структури. Певного орієнтування потребує вся економічна модель держави, у тому числі освіта, культура, науковий та інтелектуальний потенціал, які є першоосновою суспільного прогресу.

Тривалий час вирішенню еколого-економічних питань не приділялось належної уваги, тому умови проживання людей в деяких регіонах світу, зокрема в Україні погіршувались.

Система природокористування, охорони й відтворення навколишнього середовища в Україні не відповідає вимогам часу i нині перетворилась на фактор, який стримує перехід на засади сталого розвитку. Вирішення цих проблем залежить від макроекономічної, екологічної та соціальної політики.

Багато країн позитивно сприйняли модель сталого розвитку, яка стимулює економічне зростання i подальшу до певної межі інтенсифікацію використання природних ресурсів.

Поступовий перехід на систему економічного зростання й екологічного балансування вимагає дотримання цілої низки вимог. Одна з них полягає в забезпеченні адекватності нової екологічної політики сучасним економічним перетворенням, застосування економічних важелів управління, вартісної оцінки природних ресурсів.

Друга вимога пов'язана з розвитком ринку еколого-економічних послуг, i зокрема, експертиз та оцінок законодавчих актів, програм, нової продукції, техніки i технологій, розміщення підприємств, виробництв тощо, який в нашій державі лише продекламований.

...